Страница:
вiдходячи, так спогорда вiйнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею
аж цьвохнуло його по плечу.
Деякий час вiн мовчки дивився Мар'янi вслiд. Пересвiдчившись, що
дiвчина зникла в темрявi, обернувся до Лагутiна.
- Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.
- Весь - увага, - в голосi Лагутiна забринiли смiшливi нотки.
Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:
- такi данi, що диверсантiв нам закидають. Навiть в мiлiцейську форму
переодягнених. Ясно?
- Ясно, - Лагутiн перестав посмiхатись.
- Особливо туди он дивись, - Спартак насторожливо кивнув у бiк
цвинтаря, так нiби звiдти, з його темно© гущавини, вже й справдi
виповзали, пiдкрадалися до гуртожитку диверсанти.
Зоставшись один, Славик не мiг уже очей вiдвести вiд тi © темряви, вiд
хащiв цвинтарно© зеленi за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли,
разом готуючись до екзаменiв.
Той цвинтар, його густi, задичавленi хащi - улюблене мiсце студентiв.
Щовесни та щолiта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та
цiлуються або цiлими компанiями фотографуються пiд крилатими ангелами та
бiля могил сво©х славетних предкiв. Там поховано багато професорiв та
ректорiв унiверситету, серед них байкар Гулак-Артемовський, i академiк
Багалiй, i художник Василькiвський, "небесний" Василькiвський, якого так
любить Лагутiн... Минуло© весни на кладовищенськiй волi помiж студентами
снували всюди ще й лазаретнi халати, бо неподалiк був лазарет, i тут цiлi
днi проводили пораненi та обмороженi бiйцi, одужуючи пiсля фiнського
фронту. З багатьма iз них студенти подружилися, один iз командирiв
спробував був навiть вiдбити в Лагутiна його Мар'яну, але, незважаючи на
це, вони з ним розсталися друзями.
I ось тепер в бiк цього кладовища, що було таким зручним мiсцем
студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зiркiстю вартового, уже
мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли
звiдти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь пiдозрiла постань,
зупини ©© суворим окликом:
- Хто йде?
Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй i заброда, хлопець з
Донбасу, з тих, що не бояться нi чорта, нi декана, - колись з таких
виходили волоцюги, дуелянти веселi. За цi ю цвинтарною огорожею цiлими
ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростiв та жаливи, буйно
розцвiтала його невибаглива любов. I вiйна, зда ться, нiчого не змiнила.
Звично подолавши паркан, пiдiйшов до Лагутiна, веселий, закудланий,
попросив закурити.
- Тут не курять, - сказав Лагутiн. - Nо smoking. - I додав: - Мало не
бахнув я по тобi.
- Навряд чи поцiлив би. А якби й поцiлив, то навряд чи пробив би: шкура
на менi - будь здоров.
- Та зна мо... Все бурлаку ш? На побаченнi був?
- А де ще бiдному студентовi бути? Блукав. Промишляв. Пив радощi свiту,
як сказав би поет. А я кажу по-сво му: дурень той, хто не вмi пити життя
нахильцi. З повного ковша!
- Ти вважа ш, що для цього саме час?
- А що?
- На цей свiт зазiхають зараз...
- Чорта пухлого!
- Що - чорта пухлого?
- Руки ©м поодбива мо, не тужи!
I вiн пiшов у вестибюль, насвистуючи.
Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутiним ще одна постать, висока,
струнка, розгониста, - Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до ©©
дiвочого гуртожитку на Толкачiвку. Богдан пiдiйшов до Лагутiна, нiяково
посмiхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли iншi
стоять уже на постах, роблять дiло, вiн iде собi з побачення, обцiлований
дiвчиною, вiльний вiд усього. Лагутiн з делiкатностi не став питати,
звiдки вiн iде, - що тут питати, коли й так ясно, - i за це Богдан в душi
був вдячний йому.
Зупинившись бiля Лагутiна, запитав:
- Тобi, мабуть, пора змiнятись? Хочеш, я стану?
- Треба Спартака спитати.
- Нащо?
- Без цього не можна. Там списки.
- Ну, то ходiм до нього.
В комендантськiй Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. " сть!
есть!" - рiшуче примовляв вiн раз за разом, а цiлий гурт хлопцiв - серед
них i Дробаха, - розсiвшись на столах та на пiдвiконнi, мовчки дивились на
Спартака - хто похмуро, хто з веселою цiкавiстю спостерiгаючи його в новiй
i такiй, видно, при мнiй для нього ролi.
Коли Павлущенко кiнчив розмову, Лагутiн напiвжартома доповiв, вказуючи
на Богдана:
- Привiв ось "затриманого". Чи можу йому передати пост?
Спартак спiдлоба глднув на Колосовського, потiм на Лагутiна, i кругла
голова його в свiтлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що
лежав перед ним на столi.
- Дозволь менi змiнити Лагутiна, - пiсля тягучо© паузи звернувся
Колосовський до Спартака.
- Лагутiна змiня Ситник, - холодним тоном сказав Павлущенко i гукнув у
куток, де з'юрмились хлопцi: - Ситник, заступай на пост!
Першокурсник Ситник, моторний, ©жачком стрижений хлопчина, з надмiрною
серйознiстю прийнявши вiд Лагутiна гвинтiвку, шурхнув з нею у дверi - на
пост, а Колосовський при мовчаннi присутнiх пiдступив ближче до
Спартакових спискiв:
- Коли ж там моя черга?
Спартак, по-начальницькому хмурячись i не знаючи, як це не пасу до
його повних, по-дитячому рожевих щiчок, довго шука Богдана в списку i
нарештi заявля невдоволено:
- Тебе нема.
- Як нема?
- А так, що нема.
- Хто складав список?
- Вiдомо хто. Бюро. Я.
Колосовський мiцно прикусив губу. Помовчав пiд уважними поглядами
товаришiв.
- Чому ж мене до списку не внiс?
Скрипнув стiлець.
Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над
паперами.
- А ми не вносимо всiх пiдряд. Тут вiдiбрано кого слiд.
Ця реплiка викликала обурення хлопцiв.
- А його, по-тво му, не слiд? - Вiдмiнник навчання! Ворошиловський
стрiлець! - полетiло
звiдусiль. - Чого тобi ще треба?
- Допиши! - зiскочив з пiдвiконня Дробаха. - Скажи, що пропустив
випадково! По темнотi сво©й! Але Спартак одразу його присадив:
- Ти он краще помаду зiтри на щоцi! Кому вiйна, а кому мать родна.
Тернувши кулаком по щоцi, Дробаха, однак, не вгамовувався :
- Стрiля ш гiрше за нього, а душу вимоту ш... Такому товаришевi - i ти
не довiря ш? Не можеш довiрити йому годину вiдстояти на тво му безглуздому
посту?
Це, видно, дошкулило Спартака. Вiн пiдвiвся за столом - натоптуватий,
туго затягнутий поясом товстунець.
- Бачу, що про тебе теж слiд було подумати, якщо ти назива ш наш пост
безглуздим, - надуто блимнув вiн на Дробаху, i в голосi його з'явилися
погрозливi нотки. - Вiдомо тобi, що таке пост? Вiдомо, що оголошено во нне
становище?
Дробаху це, однак, не спантеличило. Вiд пiдступив ближче до столу.
- Ну й що?
- А те, що нам потрiбна зараз потро на пильнiсть!
- До кого?
- До всiх! До тебе! До мене! До всiх! Лагутiн, наблизившись ззаду до
Спартака, спокiйно поклав йому руку на плече:
- Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу Цiцерон, поясни по сутi:
чому в списку нема Колосовського? Хто дав тобi право зневажати,
вiдстороняти в такий час його, нашого товариша, чесного, надiйного...
- Ти мене не вчи, - Спартак сердито струснув iз себе Славикову руку. -
I ви тут оце не мiтингуйте. Демократiя кiнчилась! Кого включати, кого нi -
дозвольте менi знати!
Вiн знову сiв за столом, насупившись ще бiльше, нiж досi.
- I все ж ти нiчого не пояснив, - не вiдступав вiд столу Дробаха.
- А ти питай у нього пояснень! - не дивлячись на Богдана, крикнув
Спартак. - Спитай, де його батько.
Богдан вiдчув, як жарка кров вогнем залива йому обличчя. Батько. Нiчим
iншим не можна було болючiше вразити його зараз, як саме нагадуванням про
батька. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу,
вихоплено, викреслено з цього життя, вiдправлено рубати тайгу. На курсi
знають про це декотрi з хлопцiв, навiть затайливо спiвчувають тобi, i все
ж зараз ти перед ними справдi нiби в чомусь винуватий. Наче вта©в. Наче
приховав. Не було вже слiв для заперечень Спартаковi, не залишалося нiчого
iншого, як мовчки вийти з комендантсько©. Обернувся й вийшов, уникаючи
поглядiв товаришiв.
Пiдiймаючись в темрявi по сходах, чув, як пала обличчя, як стука в
скронi кров.
Пiднявшись до себе в кiмнату на другий поверх, Богдан, не роздягаючись,
упав на постiль, зарився головою в подушку. Недобре, мстиве почуття душило
його, палив бiль щойно завдано© образи.
Цей Спартак, цей ультрапильний факультетський дiяч, мабуть, i в гадцi
не ма , яко© глибоко© кровоточиво© рани в серцi Богдановiм торкнувся. Знов
недовiр'я - недовiр'я, так грубо, так одверто виказане йому. Похваля ться,
що сам так вирiшив, а може, що й не сам, може, хто старший йому це
пiдказав? Адже ж, пiсля того як Богдан зостався без батька, знайшлися були
люди, що вимагали, навiть по-доброму радили Богдановi, щоб вiн зрiкся
батька, не псував собi шлях у життi...
В кутку на сво му скрипучому лiжку заворушився Степура. Виявля ться,
вiн ще не спить. Зiтхнув, обiзвавсь до Богдана:
- Вечерятимеш? Там хлiб, повидло в тумбочцi.
Богдан не обiзвавсь.
- Лежу оце й думаю, - загомонiв згодом Степура, - що братам уже,
мабуть, повiстки вручають, уже слiз та голосiння в кожного повна хата...
Глухуватим басовитим голосом вiн став говорити про те, що Богдан уже
чув вiд нього не раз, - про старших братiв сво©х Степур, один iз яких
тракторист, другий - комбайнер, третiй - конюх, усi з жiнками, з купами
дiтей! Ще говорить щось про батька, що теж пiд мобiлiзацiю попада , i про
свою вiдстрочку, яка да йому пiльги, да чомусь переваги над братами...
- I за що? За якi заслуги перед народом?
Богдан майже не чу його. Закусивши зубами подушку, вiн нiяк не погаму
образи, перевертаючись, стиска кулаки вiд болю, що палить i палить його.
В цей грiзний, напружений час, коли Батькiвщина в небезпецi, йому не
довiрено зброю, його вiдкинуто геть! Тут, бiля гуртожитку, не довiряють,
що ж думати про фронт!
Жарко, задушливо в кiмнатi, дарма що вiкно вiдчинене. Схопився з лiжка,
розпалений, пiдiйшов до вiкна. Одразу за дорогою темнi в простiр
кладовище, нiби й кiнця йому нема, нiби до самого небосхилу воно й воно.
Далеко над районом заводiв змигнув прожектор. Змигнув, упав, погас, i
стало ще темнiше. Згадалось небо Запорiжжя в загравах печей металургiйного
велетня. Звiдти, з Запорiжжя, був забраний батько - перед арештом вiн
працював у мiськвiйськкоматi. Згадалась та нiч. Вся сiм'я не спала, хоч
було пiзно, все прислухалась до крокiв на схiдцях - багато сiмей в тi ночi
не спало, отак прислухаючись. Коли тi зайшли, батько зустрiв ©х, одягнутий
по формi, вiн подивився на ордер, який пред'явили йому, i нiчого не
сказав. Потiм поцiлував Богдана в голову, поцiлував брата, матiр... Сльози
викотились йому з очей, i вiн вiдвернувся в куток, коли стали забирати з
стiни зброю, почесну революцiйну зброю, якою його було нагороджено за
розгром махновських банд. В шинелi, при шпорах вийшов iз хати. В душi
Богдан не визна за батьком провини, вiн не зрiкся його, коли вiд нього
вимагали цього ще в школi, не зречеться вiн його й надалi, хоч яких би це
йому коштувало кривд i образ.
Водянистi холоднi очi Спартака побачив перед собою. "Так що ж,
по-тво му, якщо мiй батько там, якщо йому судилося постраждати, то менi,
його синовi, доля народу, Батькiвщина моя менш дорога?"
Грюкнули дверi. Зайшов Штепа. Не свiтячи свiтла, став шарудiти в
тумбочцi - його лiжко бiля дверей.
- Ви ще не спите?
- А що? - озвався Степура.
- Тiльки що ми бачили, як ракету хтось пустив.
- Де це ви бачили?
- Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам - як над Лiсопарком
- раптом по небу джик! Хтось же ото, що сигналiзу , га?
Богдановi здалося, що Штепинi пiдозри в цю мить стосуються насамперед
його, зда ться, вiн жде, що скаже на це Богдан. А може, й взагалi вiн
вигадав про ракету - Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка
вивiду настрiй? "Чи це вже в мене манiя переслiдування?"
Темно за вiкном, задушливо в кiмнатi. Хоч би Таня була тут. Таня, вона
одна зна про нього все, зна, як стражда вiд цих нескiнченних пiдозр та
ущемлiнь гордiсть його, гiднiсть його людська, i вона ж, Таня, як нiхто,
вмi полегшувати його тягар, подiляти його бiль в такi найтяжчi хвилини.
Мовби вiдчувши його настрiй, встав iз лiжка Степура, пiдiйшов у самiй
майцi, в трусах до вiкна.
- Чого не ляга ш? - торкнувся рукою Богдана.
- Та так...
- Щось трапилось? Щось з Танею знов?
- Та нi...
Богдан не хотiв при Штепi признаватись Степурi у сво©х душевних
незлагодах та гризотах. Вiн чув, як Штепа шкряботить бiля сво © тумбочки,
вечеря в темрявi хлiбом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на
зубах.
- Завтра нашi хлопцi збираються йти вiдстрочки здавати, -
заговорив Степура напiвголосно.
Але Штепа почув його:
- Чого ©м тi вiдстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо
давала. А то спiшать поперед батька в пекло.
- Ти можеш не спiшити, - сердито кинув йому Степура.
- I не буду. А ти хiба пiдеш?
Степура вiдповiв пiсля паузи:
- Я пiду.
- А ти, Богдане?
- Я теж.
- Ну, як хочете, - знов хруснула ковбаса. - Що ж до мене, то я собi так
мiркую: раз у мене вiдстрочка, я потрiбнiший тут, а не там.
Навечерявшись, Штепа роздягнувся, лiг i швидко захропiв.
Степура та Колосовський ще довго стояли бiля вiкна. В кiлькох словах
Богдан розповiв Степурi про те, що тiльки-но сталося в комендантськiй.
- Не журись, - сказав Степура. - Рано чи пiзно все стане на сво мiсце.
"Вiйна спише", - чув я сьогоднi на вулицi. А я думаю, що нiчого вона не
спише. Навпаки, залiзом та кров'ю напише правду про кожного з нас.
Спокiйнi роздуми його нiби трохи остудили Богдана. Але навiть коли й
полягали, то ще довго не могли заснути, розбентеженi, розбунтованi
пережитим за день.
Короткi лiтнi ночi, а ця була незвично довгою, здавалось - нiколи не
кiнчиться.
4
Сонце? Так, воно ще було.
Пiднялося i освiтило Журавлiвку, заводи, i майдан Дзержинського, i
грандiозну залiзобетонну споруду Держпрому - цей перший укра©нський
хмарочос.
Бiля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут збiрний пункт
якогось райвiськкомату. Але тут не вiйськкомат. Тут Дзержинський райком
партi©. В кабiнетах райкому безперервно засiдають комiсi©, разом з
представниками вiйськкоматiв розглядають заяви добровольцiв.
Сьогоднi райком атакують студенти. Зранку було повiдомлено, що в цей
день райком проходитимуть лише гуманiтарнi факультети, але й тi, чи©
справи розглядатимуть завтра, теж не розходяться, вирують натовпами на
майданi, юрмляться бiля пiд'©здiв, у коридорах. Ждуть. Для чогось же вони
кидали дерев'янi гранати, для чогось ходили в унiверситетi з
дрiбнокалiберками на стрiльбище!
Винищувальнi батальйони, про якi досi нiхто не чув, диверсiйнi групи,
що будуть закинутi до ворога в тил, маршовi роти, що незабаром покинуть це
мiсто, - всi вони починають сво життя тут.
Вiд цигаркового диму не продихнути в тiсному коридорi, де збились
iсторики, фiлологи , географи. Кожен почува себе так , як перед
складанням важкого, найтруднiшого екзамену. I , як пiд час екзамену, нерви
студентськi напруженi до краю, вся увага на дверi, за якими засiда
комiсiя, всi погляди на того, хто виходить звiдти. Коли вийде, обтовплять
його, зазирають у вiчi i по блиску очей розгадують, що все гаразд, i
жартiвливим хором вiтають:
- Годен!
I вже тi, що пройшли комiсiю, приймають його до себе, бо вже вiн ©хнiй,
вiн брат, друг по життю, а може й по смертi. . А бува , що вийде i очi
невловимi. До нього:
- Ну як?
А вiн пробу щось пояснювати. Що й тут, у тилу комусь треба. I хвороби.
I те, се. Вiн шука в них спiвчуття, але йому нiхто не спiвчува . Вiд
нього вiдсахнуться мовчки. I вiн пiде, i його вже для них нема.
- Слiдуючий!
Той, хто готу ться зайти, трима напоготовi комсомольський квиток i в
ньому - свою вiдстрочку, свою студентську броню. Звичайнiсiнька довiдка,
звичайнiсiнький собi аркушик паперу, а яко© вiн набув сили сьогоднi, як
багато вiн важить у долi кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей
папiрець при собi - i зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а
покладеш його отут на столi у райкомi - i вже ти не студент, а маршовик,
пiхотинець або сапер, i вже дорога тобi туди, де чорним ураганом бушу
вiйна, де становище гiрше Хасану i Халхин-Голу, де такi, як ти, зараз
пiдривають себе на останнiх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах.
Першими комiсiю пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий,
члени комсомольського бюро, в тiм числi й Спартак Павлущенко, що якимось
чином уже здобув собi тут право розпорядника, право позачергово входити й
виходити з кабiнету. Щоразу вiн з'являвся перед товаришами все з бiльш
заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнiчений тягарем сво©х
нелегких обов'язкiв. Користуючись сво©м правом, вiн спробував був провести
без черги на комiсiю котрогось з педiнституту, сказавши, що це
персональний стипендiат, але в коридорi пiднявся на диво дружний галас, що
всi, мовляв, тут перед райкомом однаковi, всi комсомольцi, - отже, давай
рiвнiсть! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, iшли одним
потоком - стипендiати й не стипендiати, вiдмiнники й тро чники, хлопцi з
блискучими бiографiями й не блискучими.
В один iз сво©х виходiв Спартак, загледiвши серед тих, що ждали в
коридорi, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим
здивований:
- I ти тут?
- А що ж, як я: в бога теля з'©в?
- Ну, теля не теля. Але вiд тебе, з тво©ми настроями... правду скажу,
не сподiвався.
- Якi ж настро©? - заклiпав сво©ми безвi©ми очима Духнович.
- А в фiнську ж ти вiдмовився йти? Пам'ята ш, що ти сказав, як у лижний
батальйон набирали?
- Я вже забув.
- А ми не забува м.
- Фiнська - то iнша рiч, - сказав Духнович i вiдбувся хмурим жартом: -
Там холодно, я мерзлякуватий.
- А тут, гада ш, буде тепло?
- Скорiше навiть жарко... Та як уже не буде.
Проходячи мимо Колосовського, який помiтно нервувавсь у чеканнi свого
виклику, Павлущенко щоразу надуто вiдводив погляд убiк, мовби даючи цим
зрозумiти, що вiн не згоден з його присутнiстю, що краще Богдановi б не
стояти тут серед добровольцiв бiля цих заповiтних дверей.
Колосовському випало зайти до кабiнету одним з останнiх. Йому здалося,
що комiсiя зустрiла його так, нiби тут щойно була мова про нього.
Настороженi. Офiцiйнi.
Повногруда, середнiх лiт жiнка, з яскравими соковитими губами, з мушкою
на щоцi i тугим акуратним кiльцем ще не посивiлих кiс на головi, сидячи за
столом, тримала в руцi Богданову заяву, але вже дивилася не на не©, а на
Богдана, уже вiн був предметом ©© вивчення. Мовчки дивилася на нього, i,
як йому здалося, в примружених, холодних очах ©© зата©лась неприязнь,
пiдозра.
Крижаним голосом запитала:
- Колосовський Богдан Дмитрович?
Вiн кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.
- Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армiю?
- Виявив.
- В окопи? Пiд кулi? Пiд танки? Туди, де - зовсiм не виключено - чека
вас смерть? Ви на все це зважили?
- Так, зважив.
- Ми вiдда мо належне вашому патрiотичному намiровi. Але якщо ви при
цьому погарячкували, пiддались загальному настро вi, виявили просто
юнацьку поспiшливiсть, то ще не пiзно забрати заяву назад: ось вона.
Жiнка поклала Богданову заяву на самий край стола.
- Нi, я не забираю.
- Подумайте. Добре подумайте.
- Про це я подумав ранiше.
Праворуч вiд жiнки сидить по-армiйському випростаний бритоголовий
мужчина в цивiльному, за ним - смаглявий вiйськовий з сивиною на скронях,
з мiшками втоми пiд очима. В петлицях - шпали: комiсар. Обидва вони - i
бритоголовий, i комiсар, - не втручаючись у розмову, уважно слухали
вiдповiдi Колосовського. Коли вiн вiдмовився забрати заяву, жiнка з
мушкою, мовби пiдцьвохнута його впертiстю, накинулась на нього з новими
запитаннями:
- Де батько?
- В анкетi сказано.
- Вiн репресований?
- Так.
- Ворог народу?
Колосовський, зцiпивши зуби, промовчав.
- За нашими даними, вас ще в школi виключили з комсомолу? Це правда?
- Правда.
- За що?
- Все за те ж.
- За що "за те ж"?
- За батька. За те, що вiдмовився зректися його.
- А чому вiдмовились? Адже вiн ворог народу?
- Вiн не ворог. Вiн - червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за
Перекоп. Був нагороджений почесною революцiйною збро ю.
- То ви вважа те, що вiн постраждав невинно?
- Вважаю.
- Ви не вiрите в наше правосуддя?
Богдан мовчав.
Жiнка переглянулась з членами комiсi©, з Павлущенком, що сидiв осторонь
за телефонами, i холодно кинула Богдановi:
- Ви вiльнi.
Вiн не зрушив з мiсця:
- Як це розумiти - вiльний?
- Iдiть. Продовжуйте навчання.
Бiлою повною рукою вона вiдклала його заяву вбiк, окремо вiд iнших, що
горою лежали перед нею на столi. Iди. Продовжуй навчання. Нам ти не
пiдходиш. Значить, це крах. Для не© вiн не син червоного командира,
батькова революцiйна зброя для не© не ма нiякого значення. В ©©
сприйманнi вiн ворог i ти теж майже ворог, в кожному разi - людина
сумнiвна, ненадiйна...
Рушив до дверей, намагаючись iти рiвно, хоч ноги заточувались i тягар
гнiтив такий, мовби тисли на його плечi всi, оцi, що були над ним,
дванадцять поверхiв Держпрому.
Вже доходив до дверй, як за спиною неждано пролунав спокiйний густий
голос:
- Хвилинку, молодий чоловiче.
Богдан обернувся: це вiйськовий звертався до нього. Заява Богдана i
анкета вже були в його руках.
- Колосовський!
- Я вас слухаю.
- Пiдiйдiть сюди.
Богдан знов пiдiйшов до столу.
- Дайте вашу вiдстрочку.
Вiйськовий, розправивши папiрець, поклав його перед собою, прочитав.
Пiсля цього мовчки взяв гранчастий олiвець i - раз! Товста червона смуга
лягла навскiс через увесь бланк вiдстрочки, потiм ще раз навскiс: хрестом.
Колосовський вiдчув, як гарячi спазми перехоплюють йому горло. Оця
несподiвана пiдтримка незнайомо© людини, довiра комiсара, аж нiби
незрозумiла готовнiсть його з першого погляду поручитись за тебе, за все
майбутн тво життя так вразили Колосовського, що вiн вiдчув, як нерви
йому здають, i тiльки крайнiм зусиллям волi стримав себе, щоб не
розридатися тут , перед комiсi ю. Бритоголовий в цивiльному теж, видно,
був з комiсаром заодно , бо вже привiтно посмiхнувся до Колосовського
сво©ми безбарвними, як папiр, губами. Здалося навiть, що й ця жiнка, яка
тiльки-но допитувала його крижаним сво©м голосом, тепер якось подобрiшала,
бiлкуватi красивi очi ©© ожили, заблищали, i цим новим поглядом вона мовби
хотiла сказати: та я тiльки так, то я тiльки вивiряла тебе, твою
стiйкiсть, хотiла дiзнатися, наскiльки тверде тво вирiшення й бажання...
Отже, ти теж годен!
Вони потиснули йому руку.
Вiдстрочка його вже лежала на самiй горi таких самих вiдстрочок, мiцно,
назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олiвцем.
Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночi в пожежах i днi, коли ти по сто
разiв зазиратимеш смертi у вiчi, але нiколи ти не розка шся в цьому, не
розка шся, що в тяжкий для Вiтчизни час студентська твоя вiдстрочка
добровiльно була покладена на цей райкомiвський стiл.
5
Таня знала, що Богдан пiшов до райкому. Не мiг вiн зробити iнакше в цi
днi, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у
вiйськове.
I добре, що вiн пiшов. Мабуть, тiльки одна Таня знала, яким загостреним
було в нього те почуття, що повело його сьогоднi в райком. Якось вiн
розказував ©й - iз смiшком, напiвжартома - про те, як ще пiдлiтком писав
був заяву, щоб пустили його в Iспанiю воювати з франкiстами. I ось твоя
Iспанiя, Богданчику, сьогоднi наста !
Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим мiг бути для нього
райком? Чим це могло скiнчитись? I хоч вона розумiла, що зараз, може, отам
саме вирiшу ться доля ©хнього кохання, може, райком - це кiнець ©хнiм
зустрiчам i побаченням, що, може, це - страшно й подумати! - вiчна,
безповоротна розлука а ним, i пiсля того назавжди розiйдуться ©хнi дороги,
i нiколи вже не буде ©хнього солодкого вимрiяного щастя, все ж для не©
було б тяжким горем, якби його там забракували, якби вiн там не пройшов i
не був у числi вiдiбраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз
тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як
вiн житиме, коли його одкинуть при вiдборi в райкомi.
Трагiчна iсторiя з батьком - це найболючiша рана його життя.
Як часто Танi хотiлось йому допомогти, якось розрадити його, розiгнати
оту глибоку тугу, що майже завжди сто©ть в його темних, iскристо-карих
очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навiть коли вiн смiявся,
найбiльше i вразили ©© при першiй зустрiчi з ним в головному корпусi
унiверситету на вулицi Вiльно© академi©, коли вони, товплячись перед
списками зарахованих на iстфак, розшукували себе там, а потiм, розшукавши,
на радощах зовсiм якось випадково побрели разом блукати по мiсту.
Майже три роки минуло вiд того далекого свiтлого дня. Були мiж ними
сварки, незлагоди, болiснi ревнощi, i знов було щастя примирення, почуття
спрагле, солодке до слiз.
Богдана любили на факультетi. В поводженнi з товаришами вiн був рiвний,
надiйний, дiвчата називали його сумлiнням факультету. Коли обговорювали
кандидатури на пiдвищену стипендiю, його висунули одностайно. Для цього в
нього були нiбито всi пiдстави: вiдмiнник, цiкавиться науковою роботою, в
унiверситетських наукових записках торiк була опублiкована його перша
робота про археологiчнi знахiдки на будовi Днiпрогесу, готував новий
реферат про скiфськi могили в степах, але нi скiфи, нi мамути
днiпрогесiвськi не допомогли йому, i стипендiю таки одержав iнший.
Уже в ректоратi, де це питання обговорювалось, з запальною промовою
проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко i ще одна суха, як
тараня, аспiрантка, i виявилось, що Богдан тако© честi не вартий, бо
вiн... "пасив"!
- Не пасив, а пасинок, - в'©дливо зауважив тодi Мирон Духнович,
коментуючи цю звiстку.
Випадок з стипендi ю Богдан перенiс зовнi спокiйно, в колi товаришiв
навiть поiронiзував з приводу сво © пасивностi, але в душi - вiд Танi це
не могло приховатись - вiн пережив це тяжко, i не стiльки пекла його та
пiдвищена стипендiя, скiльки переконання в тому, що вчинено з ним
несправедливо, що був у цьому вирiшеннi знову елемент дискримiнацi© за
батька, вiдтiнок недовiри й мстивостi.
Таня боялася , щоб не повторилося це зараз у райкомi.
аж цьвохнуло його по плечу.
Деякий час вiн мовчки дивився Мар'янi вслiд. Пересвiдчившись, що
дiвчина зникла в темрявi, обернувся до Лагутiна.
- Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.
- Весь - увага, - в голосi Лагутiна забринiли смiшливi нотки.
Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:
- такi данi, що диверсантiв нам закидають. Навiть в мiлiцейську форму
переодягнених. Ясно?
- Ясно, - Лагутiн перестав посмiхатись.
- Особливо туди он дивись, - Спартак насторожливо кивнув у бiк
цвинтаря, так нiби звiдти, з його темно© гущавини, вже й справдi
виповзали, пiдкрадалися до гуртожитку диверсанти.
Зоставшись один, Славик не мiг уже очей вiдвести вiд тi © темряви, вiд
хащiв цвинтарно© зеленi за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли,
разом готуючись до екзаменiв.
Той цвинтар, його густi, задичавленi хащi - улюблене мiсце студентiв.
Щовесни та щолiта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та
цiлуються або цiлими компанiями фотографуються пiд крилатими ангелами та
бiля могил сво©х славетних предкiв. Там поховано багато професорiв та
ректорiв унiверситету, серед них байкар Гулак-Артемовський, i академiк
Багалiй, i художник Василькiвський, "небесний" Василькiвський, якого так
любить Лагутiн... Минуло© весни на кладовищенськiй волi помiж студентами
снували всюди ще й лазаретнi халати, бо неподалiк був лазарет, i тут цiлi
днi проводили пораненi та обмороженi бiйцi, одужуючи пiсля фiнського
фронту. З багатьма iз них студенти подружилися, один iз командирiв
спробував був навiть вiдбити в Лагутiна його Мар'яну, але, незважаючи на
це, вони з ним розсталися друзями.
I ось тепер в бiк цього кладовища, що було таким зручним мiсцем
студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зiркiстю вартового, уже
мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли
звiдти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь пiдозрiла постань,
зупини ©© суворим окликом:
- Хто йде?
Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй i заброда, хлопець з
Донбасу, з тих, що не бояться нi чорта, нi декана, - колись з таких
виходили волоцюги, дуелянти веселi. За цi ю цвинтарною огорожею цiлими
ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростiв та жаливи, буйно
розцвiтала його невибаглива любов. I вiйна, зда ться, нiчого не змiнила.
Звично подолавши паркан, пiдiйшов до Лагутiна, веселий, закудланий,
попросив закурити.
- Тут не курять, - сказав Лагутiн. - Nо smoking. - I додав: - Мало не
бахнув я по тобi.
- Навряд чи поцiлив би. А якби й поцiлив, то навряд чи пробив би: шкура
на менi - будь здоров.
- Та зна мо... Все бурлаку ш? На побаченнi був?
- А де ще бiдному студентовi бути? Блукав. Промишляв. Пив радощi свiту,
як сказав би поет. А я кажу по-сво му: дурень той, хто не вмi пити життя
нахильцi. З повного ковша!
- Ти вважа ш, що для цього саме час?
- А що?
- На цей свiт зазiхають зараз...
- Чорта пухлого!
- Що - чорта пухлого?
- Руки ©м поодбива мо, не тужи!
I вiн пiшов у вестибюль, насвистуючи.
Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутiним ще одна постать, висока,
струнка, розгониста, - Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до ©©
дiвочого гуртожитку на Толкачiвку. Богдан пiдiйшов до Лагутiна, нiяково
посмiхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли iншi
стоять уже на постах, роблять дiло, вiн iде собi з побачення, обцiлований
дiвчиною, вiльний вiд усього. Лагутiн з делiкатностi не став питати,
звiдки вiн iде, - що тут питати, коли й так ясно, - i за це Богдан в душi
був вдячний йому.
Зупинившись бiля Лагутiна, запитав:
- Тобi, мабуть, пора змiнятись? Хочеш, я стану?
- Треба Спартака спитати.
- Нащо?
- Без цього не можна. Там списки.
- Ну, то ходiм до нього.
В комендантськiй Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. " сть!
есть!" - рiшуче примовляв вiн раз за разом, а цiлий гурт хлопцiв - серед
них i Дробаха, - розсiвшись на столах та на пiдвiконнi, мовчки дивились на
Спартака - хто похмуро, хто з веселою цiкавiстю спостерiгаючи його в новiй
i такiй, видно, при мнiй для нього ролi.
Коли Павлущенко кiнчив розмову, Лагутiн напiвжартома доповiв, вказуючи
на Богдана:
- Привiв ось "затриманого". Чи можу йому передати пост?
Спартак спiдлоба глднув на Колосовського, потiм на Лагутiна, i кругла
голова його в свiтлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що
лежав перед ним на столi.
- Дозволь менi змiнити Лагутiна, - пiсля тягучо© паузи звернувся
Колосовський до Спартака.
- Лагутiна змiня Ситник, - холодним тоном сказав Павлущенко i гукнув у
куток, де з'юрмились хлопцi: - Ситник, заступай на пост!
Першокурсник Ситник, моторний, ©жачком стрижений хлопчина, з надмiрною
серйознiстю прийнявши вiд Лагутiна гвинтiвку, шурхнув з нею у дверi - на
пост, а Колосовський при мовчаннi присутнiх пiдступив ближче до
Спартакових спискiв:
- Коли ж там моя черга?
Спартак, по-начальницькому хмурячись i не знаючи, як це не пасу до
його повних, по-дитячому рожевих щiчок, довго шука Богдана в списку i
нарештi заявля невдоволено:
- Тебе нема.
- Як нема?
- А так, що нема.
- Хто складав список?
- Вiдомо хто. Бюро. Я.
Колосовський мiцно прикусив губу. Помовчав пiд уважними поглядами
товаришiв.
- Чому ж мене до списку не внiс?
Скрипнув стiлець.
Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над
паперами.
- А ми не вносимо всiх пiдряд. Тут вiдiбрано кого слiд.
Ця реплiка викликала обурення хлопцiв.
- А його, по-тво му, не слiд? - Вiдмiнник навчання! Ворошиловський
стрiлець! - полетiло
звiдусiль. - Чого тобi ще треба?
- Допиши! - зiскочив з пiдвiконня Дробаха. - Скажи, що пропустив
випадково! По темнотi сво©й! Але Спартак одразу його присадив:
- Ти он краще помаду зiтри на щоцi! Кому вiйна, а кому мать родна.
Тернувши кулаком по щоцi, Дробаха, однак, не вгамовувався :
- Стрiля ш гiрше за нього, а душу вимоту ш... Такому товаришевi - i ти
не довiря ш? Не можеш довiрити йому годину вiдстояти на тво му безглуздому
посту?
Це, видно, дошкулило Спартака. Вiн пiдвiвся за столом - натоптуватий,
туго затягнутий поясом товстунець.
- Бачу, що про тебе теж слiд було подумати, якщо ти назива ш наш пост
безглуздим, - надуто блимнув вiн на Дробаху, i в голосi його з'явилися
погрозливi нотки. - Вiдомо тобi, що таке пост? Вiдомо, що оголошено во нне
становище?
Дробаху це, однак, не спантеличило. Вiд пiдступив ближче до столу.
- Ну й що?
- А те, що нам потрiбна зараз потро на пильнiсть!
- До кого?
- До всiх! До тебе! До мене! До всiх! Лагутiн, наблизившись ззаду до
Спартака, спокiйно поклав йому руку на плече:
- Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу Цiцерон, поясни по сутi:
чому в списку нема Колосовського? Хто дав тобi право зневажати,
вiдстороняти в такий час його, нашого товариша, чесного, надiйного...
- Ти мене не вчи, - Спартак сердито струснув iз себе Славикову руку. -
I ви тут оце не мiтингуйте. Демократiя кiнчилась! Кого включати, кого нi -
дозвольте менi знати!
Вiн знову сiв за столом, насупившись ще бiльше, нiж досi.
- I все ж ти нiчого не пояснив, - не вiдступав вiд столу Дробаха.
- А ти питай у нього пояснень! - не дивлячись на Богдана, крикнув
Спартак. - Спитай, де його батько.
Богдан вiдчув, як жарка кров вогнем залива йому обличчя. Батько. Нiчим
iншим не можна було болючiше вразити його зараз, як саме нагадуванням про
батька. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу,
вихоплено, викреслено з цього життя, вiдправлено рубати тайгу. На курсi
знають про це декотрi з хлопцiв, навiть затайливо спiвчувають тобi, i все
ж зараз ти перед ними справдi нiби в чомусь винуватий. Наче вта©в. Наче
приховав. Не було вже слiв для заперечень Спартаковi, не залишалося нiчого
iншого, як мовчки вийти з комендантсько©. Обернувся й вийшов, уникаючи
поглядiв товаришiв.
Пiдiймаючись в темрявi по сходах, чув, як пала обличчя, як стука в
скронi кров.
Пiднявшись до себе в кiмнату на другий поверх, Богдан, не роздягаючись,
упав на постiль, зарився головою в подушку. Недобре, мстиве почуття душило
його, палив бiль щойно завдано© образи.
Цей Спартак, цей ультрапильний факультетський дiяч, мабуть, i в гадцi
не ма , яко© глибоко© кровоточиво© рани в серцi Богдановiм торкнувся. Знов
недовiр'я - недовiр'я, так грубо, так одверто виказане йому. Похваля ться,
що сам так вирiшив, а може, що й не сам, може, хто старший йому це
пiдказав? Адже ж, пiсля того як Богдан зостався без батька, знайшлися були
люди, що вимагали, навiть по-доброму радили Богдановi, щоб вiн зрiкся
батька, не псував собi шлях у життi...
В кутку на сво му скрипучому лiжку заворушився Степура. Виявля ться,
вiн ще не спить. Зiтхнув, обiзвавсь до Богдана:
- Вечерятимеш? Там хлiб, повидло в тумбочцi.
Богдан не обiзвавсь.
- Лежу оце й думаю, - загомонiв згодом Степура, - що братам уже,
мабуть, повiстки вручають, уже слiз та голосiння в кожного повна хата...
Глухуватим басовитим голосом вiн став говорити про те, що Богдан уже
чув вiд нього не раз, - про старших братiв сво©х Степур, один iз яких
тракторист, другий - комбайнер, третiй - конюх, усi з жiнками, з купами
дiтей! Ще говорить щось про батька, що теж пiд мобiлiзацiю попада , i про
свою вiдстрочку, яка да йому пiльги, да чомусь переваги над братами...
- I за що? За якi заслуги перед народом?
Богдан майже не чу його. Закусивши зубами подушку, вiн нiяк не погаму
образи, перевертаючись, стиска кулаки вiд болю, що палить i палить його.
В цей грiзний, напружений час, коли Батькiвщина в небезпецi, йому не
довiрено зброю, його вiдкинуто геть! Тут, бiля гуртожитку, не довiряють,
що ж думати про фронт!
Жарко, задушливо в кiмнатi, дарма що вiкно вiдчинене. Схопився з лiжка,
розпалений, пiдiйшов до вiкна. Одразу за дорогою темнi в простiр
кладовище, нiби й кiнця йому нема, нiби до самого небосхилу воно й воно.
Далеко над районом заводiв змигнув прожектор. Змигнув, упав, погас, i
стало ще темнiше. Згадалось небо Запорiжжя в загравах печей металургiйного
велетня. Звiдти, з Запорiжжя, був забраний батько - перед арештом вiн
працював у мiськвiйськкоматi. Згадалась та нiч. Вся сiм'я не спала, хоч
було пiзно, все прислухалась до крокiв на схiдцях - багато сiмей в тi ночi
не спало, отак прислухаючись. Коли тi зайшли, батько зустрiв ©х, одягнутий
по формi, вiн подивився на ордер, який пред'явили йому, i нiчого не
сказав. Потiм поцiлував Богдана в голову, поцiлував брата, матiр... Сльози
викотились йому з очей, i вiн вiдвернувся в куток, коли стали забирати з
стiни зброю, почесну революцiйну зброю, якою його було нагороджено за
розгром махновських банд. В шинелi, при шпорах вийшов iз хати. В душi
Богдан не визна за батьком провини, вiн не зрiкся його, коли вiд нього
вимагали цього ще в школi, не зречеться вiн його й надалi, хоч яких би це
йому коштувало кривд i образ.
Водянистi холоднi очi Спартака побачив перед собою. "Так що ж,
по-тво му, якщо мiй батько там, якщо йому судилося постраждати, то менi,
його синовi, доля народу, Батькiвщина моя менш дорога?"
Грюкнули дверi. Зайшов Штепа. Не свiтячи свiтла, став шарудiти в
тумбочцi - його лiжко бiля дверей.
- Ви ще не спите?
- А що? - озвався Степура.
- Тiльки що ми бачили, як ракету хтось пустив.
- Де це ви бачили?
- Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам - як над Лiсопарком
- раптом по небу джик! Хтось же ото, що сигналiзу , га?
Богдановi здалося, що Штепинi пiдозри в цю мить стосуються насамперед
його, зда ться, вiн жде, що скаже на це Богдан. А може, й взагалi вiн
вигадав про ракету - Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка
вивiду настрiй? "Чи це вже в мене манiя переслiдування?"
Темно за вiкном, задушливо в кiмнатi. Хоч би Таня була тут. Таня, вона
одна зна про нього все, зна, як стражда вiд цих нескiнченних пiдозр та
ущемлiнь гордiсть його, гiднiсть його людська, i вона ж, Таня, як нiхто,
вмi полегшувати його тягар, подiляти його бiль в такi найтяжчi хвилини.
Мовби вiдчувши його настрiй, встав iз лiжка Степура, пiдiйшов у самiй
майцi, в трусах до вiкна.
- Чого не ляга ш? - торкнувся рукою Богдана.
- Та так...
- Щось трапилось? Щось з Танею знов?
- Та нi...
Богдан не хотiв при Штепi признаватись Степурi у сво©х душевних
незлагодах та гризотах. Вiн чув, як Штепа шкряботить бiля сво © тумбочки,
вечеря в темрявi хлiбом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на
зубах.
- Завтра нашi хлопцi збираються йти вiдстрочки здавати, -
заговорив Степура напiвголосно.
Але Штепа почув його:
- Чого ©м тi вiдстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо
давала. А то спiшать поперед батька в пекло.
- Ти можеш не спiшити, - сердито кинув йому Степура.
- I не буду. А ти хiба пiдеш?
Степура вiдповiв пiсля паузи:
- Я пiду.
- А ти, Богдане?
- Я теж.
- Ну, як хочете, - знов хруснула ковбаса. - Що ж до мене, то я собi так
мiркую: раз у мене вiдстрочка, я потрiбнiший тут, а не там.
Навечерявшись, Штепа роздягнувся, лiг i швидко захропiв.
Степура та Колосовський ще довго стояли бiля вiкна. В кiлькох словах
Богдан розповiв Степурi про те, що тiльки-но сталося в комендантськiй.
- Не журись, - сказав Степура. - Рано чи пiзно все стане на сво мiсце.
"Вiйна спише", - чув я сьогоднi на вулицi. А я думаю, що нiчого вона не
спише. Навпаки, залiзом та кров'ю напише правду про кожного з нас.
Спокiйнi роздуми його нiби трохи остудили Богдана. Але навiть коли й
полягали, то ще довго не могли заснути, розбентеженi, розбунтованi
пережитим за день.
Короткi лiтнi ночi, а ця була незвично довгою, здавалось - нiколи не
кiнчиться.
4
Сонце? Так, воно ще було.
Пiднялося i освiтило Журавлiвку, заводи, i майдан Дзержинського, i
грандiозну залiзобетонну споруду Держпрому - цей перший укра©нський
хмарочос.
Бiля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут збiрний пункт
якогось райвiськкомату. Але тут не вiйськкомат. Тут Дзержинський райком
партi©. В кабiнетах райкому безперервно засiдають комiсi©, разом з
представниками вiйськкоматiв розглядають заяви добровольцiв.
Сьогоднi райком атакують студенти. Зранку було повiдомлено, що в цей
день райком проходитимуть лише гуманiтарнi факультети, але й тi, чи©
справи розглядатимуть завтра, теж не розходяться, вирують натовпами на
майданi, юрмляться бiля пiд'©здiв, у коридорах. Ждуть. Для чогось же вони
кидали дерев'янi гранати, для чогось ходили в унiверситетi з
дрiбнокалiберками на стрiльбище!
Винищувальнi батальйони, про якi досi нiхто не чув, диверсiйнi групи,
що будуть закинутi до ворога в тил, маршовi роти, що незабаром покинуть це
мiсто, - всi вони починають сво життя тут.
Вiд цигаркового диму не продихнути в тiсному коридорi, де збились
iсторики, фiлологи , географи. Кожен почува себе так , як перед
складанням важкого, найтруднiшого екзамену. I , як пiд час екзамену, нерви
студентськi напруженi до краю, вся увага на дверi, за якими засiда
комiсiя, всi погляди на того, хто виходить звiдти. Коли вийде, обтовплять
його, зазирають у вiчi i по блиску очей розгадують, що все гаразд, i
жартiвливим хором вiтають:
- Годен!
I вже тi, що пройшли комiсiю, приймають його до себе, бо вже вiн ©хнiй,
вiн брат, друг по життю, а може й по смертi. . А бува , що вийде i очi
невловимi. До нього:
- Ну як?
А вiн пробу щось пояснювати. Що й тут, у тилу комусь треба. I хвороби.
I те, се. Вiн шука в них спiвчуття, але йому нiхто не спiвчува . Вiд
нього вiдсахнуться мовчки. I вiн пiде, i його вже для них нема.
- Слiдуючий!
Той, хто готу ться зайти, трима напоготовi комсомольський квиток i в
ньому - свою вiдстрочку, свою студентську броню. Звичайнiсiнька довiдка,
звичайнiсiнький собi аркушик паперу, а яко© вiн набув сили сьогоднi, як
багато вiн важить у долi кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей
папiрець при собi - i зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а
покладеш його отут на столi у райкомi - i вже ти не студент, а маршовик,
пiхотинець або сапер, i вже дорога тобi туди, де чорним ураганом бушу
вiйна, де становище гiрше Хасану i Халхин-Голу, де такi, як ти, зараз
пiдривають себе на останнiх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах.
Першими комiсiю пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий,
члени комсомольського бюро, в тiм числi й Спартак Павлущенко, що якимось
чином уже здобув собi тут право розпорядника, право позачергово входити й
виходити з кабiнету. Щоразу вiн з'являвся перед товаришами все з бiльш
заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнiчений тягарем сво©х
нелегких обов'язкiв. Користуючись сво©м правом, вiн спробував був провести
без черги на комiсiю котрогось з педiнституту, сказавши, що це
персональний стипендiат, але в коридорi пiднявся на диво дружний галас, що
всi, мовляв, тут перед райкомом однаковi, всi комсомольцi, - отже, давай
рiвнiсть! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, iшли одним
потоком - стипендiати й не стипендiати, вiдмiнники й тро чники, хлопцi з
блискучими бiографiями й не блискучими.
В один iз сво©х виходiв Спартак, загледiвши серед тих, що ждали в
коридорi, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим
здивований:
- I ти тут?
- А що ж, як я: в бога теля з'©в?
- Ну, теля не теля. Але вiд тебе, з тво©ми настроями... правду скажу,
не сподiвався.
- Якi ж настро©? - заклiпав сво©ми безвi©ми очима Духнович.
- А в фiнську ж ти вiдмовився йти? Пам'ята ш, що ти сказав, як у лижний
батальйон набирали?
- Я вже забув.
- А ми не забува м.
- Фiнська - то iнша рiч, - сказав Духнович i вiдбувся хмурим жартом: -
Там холодно, я мерзлякуватий.
- А тут, гада ш, буде тепло?
- Скорiше навiть жарко... Та як уже не буде.
Проходячи мимо Колосовського, який помiтно нервувавсь у чеканнi свого
виклику, Павлущенко щоразу надуто вiдводив погляд убiк, мовби даючи цим
зрозумiти, що вiн не згоден з його присутнiстю, що краще Богдановi б не
стояти тут серед добровольцiв бiля цих заповiтних дверей.
Колосовському випало зайти до кабiнету одним з останнiх. Йому здалося,
що комiсiя зустрiла його так, нiби тут щойно була мова про нього.
Настороженi. Офiцiйнi.
Повногруда, середнiх лiт жiнка, з яскравими соковитими губами, з мушкою
на щоцi i тугим акуратним кiльцем ще не посивiлих кiс на головi, сидячи за
столом, тримала в руцi Богданову заяву, але вже дивилася не на не©, а на
Богдана, уже вiн був предметом ©© вивчення. Мовчки дивилася на нього, i,
як йому здалося, в примружених, холодних очах ©© зата©лась неприязнь,
пiдозра.
Крижаним голосом запитала:
- Колосовський Богдан Дмитрович?
Вiн кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.
- Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армiю?
- Виявив.
- В окопи? Пiд кулi? Пiд танки? Туди, де - зовсiм не виключено - чека
вас смерть? Ви на все це зважили?
- Так, зважив.
- Ми вiдда мо належне вашому патрiотичному намiровi. Але якщо ви при
цьому погарячкували, пiддались загальному настро вi, виявили просто
юнацьку поспiшливiсть, то ще не пiзно забрати заяву назад: ось вона.
Жiнка поклала Богданову заяву на самий край стола.
- Нi, я не забираю.
- Подумайте. Добре подумайте.
- Про це я подумав ранiше.
Праворуч вiд жiнки сидить по-армiйському випростаний бритоголовий
мужчина в цивiльному, за ним - смаглявий вiйськовий з сивиною на скронях,
з мiшками втоми пiд очима. В петлицях - шпали: комiсар. Обидва вони - i
бритоголовий, i комiсар, - не втручаючись у розмову, уважно слухали
вiдповiдi Колосовського. Коли вiн вiдмовився забрати заяву, жiнка з
мушкою, мовби пiдцьвохнута його впертiстю, накинулась на нього з новими
запитаннями:
- Де батько?
- В анкетi сказано.
- Вiн репресований?
- Так.
- Ворог народу?
Колосовський, зцiпивши зуби, промовчав.
- За нашими даними, вас ще в школi виключили з комсомолу? Це правда?
- Правда.
- За що?
- Все за те ж.
- За що "за те ж"?
- За батька. За те, що вiдмовився зректися його.
- А чому вiдмовились? Адже вiн ворог народу?
- Вiн не ворог. Вiн - червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за
Перекоп. Був нагороджений почесною революцiйною збро ю.
- То ви вважа те, що вiн постраждав невинно?
- Вважаю.
- Ви не вiрите в наше правосуддя?
Богдан мовчав.
Жiнка переглянулась з членами комiсi©, з Павлущенком, що сидiв осторонь
за телефонами, i холодно кинула Богдановi:
- Ви вiльнi.
Вiн не зрушив з мiсця:
- Як це розумiти - вiльний?
- Iдiть. Продовжуйте навчання.
Бiлою повною рукою вона вiдклала його заяву вбiк, окремо вiд iнших, що
горою лежали перед нею на столi. Iди. Продовжуй навчання. Нам ти не
пiдходиш. Значить, це крах. Для не© вiн не син червоного командира,
батькова революцiйна зброя для не© не ма нiякого значення. В ©©
сприйманнi вiн ворог i ти теж майже ворог, в кожному разi - людина
сумнiвна, ненадiйна...
Рушив до дверей, намагаючись iти рiвно, хоч ноги заточувались i тягар
гнiтив такий, мовби тисли на його плечi всi, оцi, що були над ним,
дванадцять поверхiв Держпрому.
Вже доходив до дверй, як за спиною неждано пролунав спокiйний густий
голос:
- Хвилинку, молодий чоловiче.
Богдан обернувся: це вiйськовий звертався до нього. Заява Богдана i
анкета вже були в його руках.
- Колосовський!
- Я вас слухаю.
- Пiдiйдiть сюди.
Богдан знов пiдiйшов до столу.
- Дайте вашу вiдстрочку.
Вiйськовий, розправивши папiрець, поклав його перед собою, прочитав.
Пiсля цього мовчки взяв гранчастий олiвець i - раз! Товста червона смуга
лягла навскiс через увесь бланк вiдстрочки, потiм ще раз навскiс: хрестом.
Колосовський вiдчув, як гарячi спазми перехоплюють йому горло. Оця
несподiвана пiдтримка незнайомо© людини, довiра комiсара, аж нiби
незрозумiла готовнiсть його з першого погляду поручитись за тебе, за все
майбутн тво життя так вразили Колосовського, що вiн вiдчув, як нерви
йому здають, i тiльки крайнiм зусиллям волi стримав себе, щоб не
розридатися тут , перед комiсi ю. Бритоголовий в цивiльному теж, видно,
був з комiсаром заодно , бо вже привiтно посмiхнувся до Колосовського
сво©ми безбарвними, як папiр, губами. Здалося навiть, що й ця жiнка, яка
тiльки-но допитувала його крижаним сво©м голосом, тепер якось подобрiшала,
бiлкуватi красивi очi ©© ожили, заблищали, i цим новим поглядом вона мовби
хотiла сказати: та я тiльки так, то я тiльки вивiряла тебе, твою
стiйкiсть, хотiла дiзнатися, наскiльки тверде тво вирiшення й бажання...
Отже, ти теж годен!
Вони потиснули йому руку.
Вiдстрочка його вже лежала на самiй горi таких самих вiдстрочок, мiцно,
назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олiвцем.
Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночi в пожежах i днi, коли ти по сто
разiв зазиратимеш смертi у вiчi, але нiколи ти не розка шся в цьому, не
розка шся, що в тяжкий для Вiтчизни час студентська твоя вiдстрочка
добровiльно була покладена на цей райкомiвський стiл.
5
Таня знала, що Богдан пiшов до райкому. Не мiг вiн зробити iнакше в цi
днi, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у
вiйськове.
I добре, що вiн пiшов. Мабуть, тiльки одна Таня знала, яким загостреним
було в нього те почуття, що повело його сьогоднi в райком. Якось вiн
розказував ©й - iз смiшком, напiвжартома - про те, як ще пiдлiтком писав
був заяву, щоб пустили його в Iспанiю воювати з франкiстами. I ось твоя
Iспанiя, Богданчику, сьогоднi наста !
Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим мiг бути для нього
райком? Чим це могло скiнчитись? I хоч вона розумiла, що зараз, може, отам
саме вирiшу ться доля ©хнього кохання, може, райком - це кiнець ©хнiм
зустрiчам i побаченням, що, може, це - страшно й подумати! - вiчна,
безповоротна розлука а ним, i пiсля того назавжди розiйдуться ©хнi дороги,
i нiколи вже не буде ©хнього солодкого вимрiяного щастя, все ж для не©
було б тяжким горем, якби його там забракували, якби вiн там не пройшов i
не був у числi вiдiбраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз
тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як
вiн житиме, коли його одкинуть при вiдборi в райкомi.
Трагiчна iсторiя з батьком - це найболючiша рана його життя.
Як часто Танi хотiлось йому допомогти, якось розрадити його, розiгнати
оту глибоку тугу, що майже завжди сто©ть в його темних, iскристо-карих
очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навiть коли вiн смiявся,
найбiльше i вразили ©© при першiй зустрiчi з ним в головному корпусi
унiверситету на вулицi Вiльно© академi©, коли вони, товплячись перед
списками зарахованих на iстфак, розшукували себе там, а потiм, розшукавши,
на радощах зовсiм якось випадково побрели разом блукати по мiсту.
Майже три роки минуло вiд того далекого свiтлого дня. Були мiж ними
сварки, незлагоди, болiснi ревнощi, i знов було щастя примирення, почуття
спрагле, солодке до слiз.
Богдана любили на факультетi. В поводженнi з товаришами вiн був рiвний,
надiйний, дiвчата називали його сумлiнням факультету. Коли обговорювали
кандидатури на пiдвищену стипендiю, його висунули одностайно. Для цього в
нього були нiбито всi пiдстави: вiдмiнник, цiкавиться науковою роботою, в
унiверситетських наукових записках торiк була опублiкована його перша
робота про археологiчнi знахiдки на будовi Днiпрогесу, готував новий
реферат про скiфськi могили в степах, але нi скiфи, нi мамути
днiпрогесiвськi не допомогли йому, i стипендiю таки одержав iнший.
Уже в ректоратi, де це питання обговорювалось, з запальною промовою
проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко i ще одна суха, як
тараня, аспiрантка, i виявилось, що Богдан тако© честi не вартий, бо
вiн... "пасив"!
- Не пасив, а пасинок, - в'©дливо зауважив тодi Мирон Духнович,
коментуючи цю звiстку.
Випадок з стипендi ю Богдан перенiс зовнi спокiйно, в колi товаришiв
навiть поiронiзував з приводу сво © пасивностi, але в душi - вiд Танi це
не могло приховатись - вiн пережив це тяжко, i не стiльки пекла його та
пiдвищена стипендiя, скiльки переконання в тому, що вчинено з ним
несправедливо, що був у цьому вирiшеннi знову елемент дискримiнацi© за
батька, вiдтiнок недовiри й мстивостi.
Таня боялася , щоб не повторилося це зараз у райкомi.