Страница:
Пораненi червоноармiйцi, повиповзавши з суданки, зустрiли ©х з
неприхованою радiстю:
- Ми вже й не думали, що ви при©дете. Бiйцi всi були молодi-молодi, i
Таня вiдчула, що мимохiть шука серед них знайоме, найрiднiше обличчя.
Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана - зарослий
щетиною, смаглюватий лейтенант, видно, кавказець. Вона кинулась його
перев'язувати. Вiн сам пiдняв на собi закривавлену, забиту пилюкою
гiмнастьорку, показав рану, вирвану на спинi.
- Видно, легеню пробило.
- У Горького теж була пробита легеня, - перев'язуючи, втiшала Таня
його, - а скiльки прожив. Ви теж будете жити.
Поранений глянув на не© з вдячнiстю за цi слова. Повен кузов набрали
поранених i вже хотiли ©хати, як один з поранених раптом приголомшив:
- Стривайте. Там ще бригадний комiсар... Вiн теж поранений.
- Де вiн? - кинулась Федорка.
- Отам, пiд посадкою.
Завернули на край суданки, де вона пiдходила до колючо© густо©
лiсосмуги. Кiльканадцятеро бiйцiв займали тут оборону. Лежали кожен
обличчям до заходу.
Бригадний комiсар теж був мiж ними, лежав за станковим кулеметом.
Заросле щетиною, закiптюжене обличчя в якихось саднах, очi ввалились, i
тiльки десь там, у глибинi ©х, ще видно живий упертий блиск... Голова
перев'язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валя ться осторонь.
- Ми за вами, - гукнула йому Федорка. - Сiдайте мерщiй.
Вiн не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так i зостався лежати.
- Сiдайте, кажу! - розпорядливо повторила "командирська жона".
- дьте, - почули вони у вiдповiдь його сухий владний голос. - Ми
прикриватимем.
- Ви ж пораненi!
- Це вас не стосу ться.
Видно було, що комiсара ©м не умовити. Так вони й по©хали, а вiн
зостався з бiйцями за колючою степовою посадкою.
дучи, дiвчата все озирались туди, де вiн зостався, дивний цей
прикривач комiсар, i здавалось, що вiн один залиша ться там, серед
величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви...
Вже були вони бiля села, коли почули вiд посадки кулеметний клекiт.
Наче в пустинi десь проклекотiло.
- Оце комунiст, - сказала Федорка. - Я чомусь так i думала, що вiн не
по©де.
- Чому - думала? - запитала Ольга.
- Бо я вже бачила таких. Казав менi мiй: "Ти не зна ш, Федорко, що таке
солдатський сором, який вiн гiркий. В вiчi не можемо глянути людям за цей
наш вiдступ".
Над селом вставав дим. Горiла щойно пiдпалена емтеесiвська нафтобаза,
вулицями мчали пiдводи кудись униз, до моря.
- На косу давайте, на косу! - гукнув ©м голова сiльради, коли вони
зупинилися бiля лiкарнi. - Район уже не вiдповiда , - на пiдтвердження
сво©х слiв вiн показав ©м затиснуту в руцi телефонну трубку з обiрваним
проводом.
Хоч як спiшили, а таки заскочили до тiтки Федори додому, щоб вона
захопила дещо з речей, зупинились i коло Ольжиного двору, але в хатi та в
дворi уже пусто - тiльки цуценя пiд хлiвцем покинуте скавулить.
На центровiй вулицi догнали Ольжину матiр, що пiдбiгцем iшла за
пiдводою з iншими жiнками.
- Там на косi нас ждiть! - гукнула вона дiвчатам.
хнiй грузовик помчав теж униз до моря. Зда ться, все, що було живого,
з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що виднiла вдалинi деревами,
маяком. Бiгли до моря з вузлами, мчали кiньми, бiдками, тачанками.
Звiдкись тягли туди трактором навiть комбайна.
Коли дiвчата з пораненими в'©хали на косу, ©х вразило жахливе видовище:
понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озбро нi ломами
трактористи - i Ольжин батько-механiк серед них - ходили помiж тракторiв i
грякали тими ломами по моторах... Розбивали мотори. На Марiуполь вже ©м не
вдалося прорватись. Колона з пiвдороги вернулась сюди, i тепер тут
назавжди кiнчалась дорога цих тракторiв, здебiльшого ще нових, ще, може,
навiть у цьому роцi випущених Харкiвським тракторним.
А далi, з глибин коси, де чорнiли понад берегом судна риболовецького
флоту, чувся лемент, там юрмились люди - голови узбережних сiльрад на ходу
заповнюють евакуацiйнi листки, мовчки б'ють по них до колiна печатками.
На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно, рiзнi продукти, i чути
було чийсь розкотистий голос:
- Де паруси? Шукайте паруси!
49
Виявилось, що паруси на складi, а склад замкнутий, дверi взято на
прогонич i ключiв нема.
- Чого ви дивитесь? - одразу втрутилася в дiло тiтка Федора. - Цiлувати
будете той замок? А вiкно?
I, схопивши весло, що попалось пiд руку, з розмаху шарахнула ним у раму
вiкна. Вiкно й дверi незабаром виламали, почали тягти зi складу брезенти.
Таня з Ольгою теж волочили до берега важкi цi брезенти, що мали незабаром
наповнитись вiтром i стати тугими вiтрилами на ©хнiх суденцях.
Декотрi судна, на яких були справнi мотори, уже вiдпливали, iншi
готувались до вiдплиття, а вони на сво му ще довго вовтузились, ставили
парус, i командувала тут тiтка Федора, бо вона все вмiла. Захлюпана водою,
розтрiпана, натягала парус, хвальковито розповiдала сво©м молодим
помiчницям:
- Бо i сама я, дiвчата, рибачка, i родилась на морi. Вийшли батько з
матiр'ю на лов, далеко вiдiйшли, а тут i я озвалась, - там, серед моря, й
пуп менi зав'язали...
Вже робота наближалася до кiнця, коли налетiв фашистський лiтак, став
кидати бомби на косу, одна з бомб зi свистом летiла просто на ©хню фелюгу,
i Таня, забившись пiд паруси, бачила кра м ока, як скривлений жахом
вчитель-iнвалiд в нестямi рвав на грудях сорочку. Як i ©й, йому, видно,
здалося, що це на нього з свистом летить уже смерть, але бомба, впавши
неподалiк фелюг у море, тiльки здiйняла воду важким фонтаном i нiкого не
зачепила. На косi здичавлено iржали конi, кричала не сво©м голосом якась
жiнка, поранена чи, може, з переляку, а тiтка Федора, ще бiльше
зблiднувши, розпоряджалася:
- Сiтки давайте! Сiтки розпинайте!
Дiвчата, пiдхопившись, почали тягти з берега на фелюгу порванi
рибальськi неводи, плутаючись, розвiшували ©х так, щоб було видно лiтакам,
що вони мирнi, може, таки заговорить у тих бандитах щось людське...
Пiсля нальоту повантажили на визначену для них фелюгу поранених iз
свого грузовика, сiли з ними ще Ольжина мати, метушливий кооператор з
портфелем i той вчитель-iнвалiд. Останньою, просто з тачанки, до них
перехопилася закiптюжена жiнка з двома дiтьми - сiм'я якогось працiвника з
району. Чоловiк тiльки допомiг ©й зiйти на фелюгу, з рук в руки передав
дiтей, а сам, попрощавшись, знову скочив на тачанку i щодуху помчав у
степ, - вiн залишався тут партизанити.
Фелюга ©хня вже готова була вiдчалити, коли з берега, брьохаючись по
водi, до них розiгнався ще один - мордатий пожежник з мiсцево© пожежно©
команди. Федорка люто зчепилася з ним. Вiн лiз у фелюгу, а вона його не
пускала. Щось вiн ©й белькотiв, а вона галасувала на всю Бiлосарайку:
- Не пущу! Який ти в чорта комунiст? За пияцтво скiльки доган ма ш? Он
у мене комунiст - так у боях прокипiв! Ось полiтрук - комунiст, так в
ранах лежить! Он той з кулеметом в посадцi прикрива степ - так то
комунiст! А чаполочi нам не треба.
Вона таки зiпхнула його в воду, i вiн, побачивши, що нiчого з нею не
вдi , кинувся до iнших фелюг.
Надвечiр вийшли в море. Обов'язки капiтана на ©хньому суднi взяла на
себе Федорка, вона знала, куди вести:
- На Кубань пiдемо. На Должанську косу.
Таня, вмостившись з Ольгою на кормi помiж подертими рибальськими
неводами, очей не могла одiрвати вiд берега, який все вiддалявся, вiд
землi, яку вони покидали - покидали невiдомо на скiльки.
Узбережжя було краси фантастично©.
Всi обрi© над землею i морем повитi молочним матовим свiтлом, стiнами
свiтла стоять, а в ньому розлите золото, i на стiнах тих золотих
трима ться небо високе, прощальне. Ось i цей уже край вони залишають, цю
крихiтну укра©нську Елладу з ©© спiвучим дiалектом...
Ближче i далi по морю виднiють судна, бiльшi й меншi, парусно-моторнi й
просто на самих лише вiтрилах та вiтрильцях фелюги, байди i ледве примiтнi
при водi каюки, баркаси - всi виходять у вiдкрите море, летять на темних
рибальських сво©х вiтрилах до тебе, далека, не зайнята ворогом земле
Вiтчизни!
Довго ще ©м видно Бiлосарайський маяк на косi. Коли звечорiло, вiн не
заблимав до них сво©м вогником, як блимав тут у морi до рибалок протягом
багатьох лiт. Замiсть маяка червоно, тривожно свiтить ©м цi © ночi
палаючий Марiуполь - горить порт, горить "Азовсталь".
Нiч застала ©х у вiдкритому морi далеко вiд берегiв. Розплилися далеко
один вiд одного парусники, розгубились у темрявi. Кругом вода i вода.
Таня, промерзнувши на вiтрi, перебралася з Ольгою вниз, вмостилася мiж
пораненими пiд захистом цупкого важкого брезенту, яким вони вкритi.
Холодно. Дрож пройма тiло, а душу не покида тривога. Стогнуть пораненi.
Один ще з берега був у маячiннi, все скрикував, кликав якогось Мартинова,
а потiм раптом змовк, притих, i котрийсь iз його сусiдiв сказав з-пiд
брезенту:
- Вiдмучився.
Федорка з допомогою Ольжино© матерi поклала його на якусь дошку.
Зiтхнули обидвi. Потiм пiдважили i, за морським звича м, спустили за борт.
- А документи в нього взяли? - запитав кооператор.
- Все як треба, - буркнула у вiдповiдь Федорка. Незабаром, певне,
бажаючи розвiяти гнiтюче враження, вона голосно почала розповiдати комусь
у темнотi про свого чоловiка-лейтенанта та про його непереможну артилерiю,
а згодом перейшла на свого дивовижного свекра:
- Дев'яносто дев'ять лiт прожив i хвороб нiяких не знав, тiльки гунадзи
по руках вiд труда, вузли жил. А в той день, що сповнилось йому дев'яносто
дев'ять, пiдклика мене й каже: "Сповiсти, Федорко, на море й на сушу, хай
сини поспiшають до мене мерщiй. Тiльки сповiсти, що я вже помер". - "Так
ви ж iще живi!" - "Не тво дiло. Скажи - помер". Так i сповiстила, бо
такий, що не можна було йому перечити. Прибувають сини надвечiр, а
батько... сiно смиче в дворi. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даром
©х вiд роботи вiдiрвала, а батько до них: "Нi, недаром. Це я ©й так
звелiв". Сiли обiдати, а батько тим часом на лавi прилiг. "А де ж
Федорка?" - пита . "Я ось тату. Це ж я".
Вiн уже не впiзнав мене. "Дай води холодно©". Я подала, тiльки хатньо©.
"Нi, дай колодяжно©". Принесла колодяжно©, дала, випив, а ми собi далi
обiда мо. Раптом один iз синiв пiднявся й каже: "А тато вже померли". I ми
поклали ложки, i встали всi. Так вмирали ранiш. Вижив сво - i як заснув.
Не те, що зараз, коли ось така передчасна смерть людину розтерзу . Якого,
бач, молодого забрала. Не в дев'яносто дев'ять, а, мабуть, у
дев'ятнадцять.
Бiля Танi пiд брезентом лежить поранений, той, що схожий на Богдана.
Втратив кровi багато i тепер дрижить, замерза . Коли iншi притихли, почали
дрiмати, вона раптом вiдчула боязку його руку на собi, бiля самих грудей,
де тiльки Богдановiй руцi колись дозволялося бути. Вiд доторку цього ©й
стало i боляче, i гарно. Не вiдсуваючись, вона деякий час грiла пораненого
сво©м тiлом, безсоромно грiла.
Але руку його потiм обережно прийняла.
- Чому? - ледве чутно спитав.
- Не можна, - тихо вiдповiла йому.
- Чому не можна?
- Так, не можна.
- Ти мене перев'язувала вдень. Ти так на мене дивилась. На мене ще
нiхто в життi так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене
покохати?
- Нi.
- Чому?
- Бо я вже покохала iншого.
Вiн бiльше не чiпав ©©.
Все далi холодна роз'ятрена заграва над Марiуполем, а над морем гудуть
лiтаки. Фелюги iдуть без вогнiв. Мов темнi тiнi - над темною поверхнею
вод.
Багато хто вже спав, тiльки тiтка Федора чатувала бiля паруса, - звiдти
чути було ©© голос; розповiдала комусь, як вони доберуться на Кубань, на
Должанку, де в рибцеху працю брат ©© чоловiка. Кубань - то вже
порятунок...
При словi "Кубань" Танi згадалось, що це ж Богданова мати десь там.
Таня нi разу не бачила ©©, але вiд Богдана вона зна про Таню, як i Таня
про не©, про ©© вдачу, про ©© нiжнiсть до сина. Вона там в якомусь
радгоспi вчителю . Як би пригодилась зараз ©© адреса! Розшукала б,
з'явилась би до не©: "Я Таня, я Богданова наречена..." Спробу розшукати,
знайде, разом працюватимуть, разом ждатимуть його.
З другого боку вiд Танi, зiщулившись, лежить Ольга. Таня дума , що вона
вже спить, а вона не спить.
- Пропали б ми з тобою, Таню, якби не оцi парусники, - говорить вона
пошепки. - Тепер я чомусь певна, що неодмiнно зустрiну Андрiя, розкажу
йому про все, про цю нашу нiч у вiдкритому морi... Коли диний маяк, по
якому ще можем орi нтуватись, - палаюча хмара над Марiуполем...
- А я оце думаю про того комiсара, що зостався з кулеметом прикривати
степ. Один на весь степ... Чи вряту ться вiн? Скiльки ©х розсипано по
степах...
По тону ©© Ольга вiдчула, що вона дума знов про Богдана.
- Врятуються... Ще повернемося ми в Бiлосарайку, Таню... Ще скличе нас
унiверситет...
Вiддавшись мрiям, вони вже полинули думками в майбутн , коли станеться
перелом на фронтах, i все буде iнакше, i рано чи пiзно хлопцi ©хнi живими
повернуться до них iз вiйни.
Була вже пiзня нiч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос,
волаючий, зiрваний, захриплий вiд крику:
- Ей, люди, люди! На помiч! Рятуйте! Виявилось, що вони проходять повз
маленький острiвець, яких тут немало в Азовському морi. Голий пiщаний
зализень серед морського простору, дранi рибальськi куренi i одним
однiсiнька постать мечеться в темрявi бiля води, надриваючись вiд крику.
Пiдпливли ближче, пiдiбрали цього Робiнзона. Вiн був мокрий увесь, бiг до
них по водi, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло
вiд нього горiлчаним перегаром. Тiтка Федора впiзнала його: заготовач iз
Мелекiна. Вiдплив вiн ще з першою моторкою, звечора тут у них був привал,
добре випили, вiн заснув, i його забули. Навiть тепер, опинившись в них на
суднi, вiн ще не вiрив сво му порятунковi, протверезений, трясся вiд
переляку. Трохи отямившись, почав розповiдати, як вiн бiгав тут та кричав
до всiх парусникiв, що проходили в темрявi, а вони не чули, минали, i вже
думав, що так i зостанеться один серед моря бiля драних отих куренiв та
крилатих голодних мартинiв, яких там повно на островi.
Перед свiтом, коли на обрi© вже з'явилася смуга кубанського берега,
вiтер подужчав, ©х стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за
день, зiгрiвшись пiд брезентом, задрiмала. В дрiмотному забуттi зовсiм
виразно побачила перед собою Богдана, вiдчула його теплу руку на собi ©й
стало солодко, при мно, що вона прокинулась. Але це було чи сь, не його
тепло, i воно одразу перестало ©© грiти. Вiдсунулась, скоцюрбилась
самотньо, i ©й так захотiлось раптом побачити хоч на одну- дину мить того,
для кого береже себе, свою нiжнiсть, дiвочi нерозтраченi почуття. Вже не
могла пiсля цього заснути, все думала про нього. Чи ти ? Чи живий? Чи,
може, лежиш десь у степу серед таких молодих-молодих, як отi, що ©х
пiдiбрали бiля суданки? Хмарою суне ворог, день за днем вiдступають
степами на схiд почорнiлi вiд горя вiйська, i гусеницi ворожих танкiв
пiдминають пiд себе людськi життя разом з ©хнiми мрiями, пориваннями,
разом з ©хньою спраглою розтерзаною любов'ю. Кудись пiд холодними зорями
жене вiтер цей ©© туго напнутий парус, i той, кого вона жде, все
вiддаля ться в мороцi ночi, чи, може, його й зовсiм уже нема, а ©й усе
чу ться через вiдстанi голос його, все зблискують крiзь куряву вiйни його
далекi усмiшки.
50
Листи з ночей оточенських
Ми не загинули. Ми живi. Попереду нам, як скiфам, степи стеляться
порожнi. Лише лiтаки в небi нагадують: ХХ вiк!
Небо величезне, степове. Ночi сухi, зорянi, запашистi. Людським
потоком, пилюкою, полинами пахнуть цi ночi, з вечора й до свiтання сухими
травами, вшан-зiллям шелестять...
Це ми йдемо, оточенцi.
Люди поза законом, люди обiрваних зв'язкiв, тi, кого звiдусiль
пiдстерiга смерть.
Цiлу нiч iдемо не присiдаючи. Птахи пурхають у нас iз-пiд нiг, i нам
самим хочеться бути птахами. Хочеться пiдняти в повiтря сво© тiла, сво©
рани, сво© ще не розтрощенi кулями мiзки, злетiти понад заграви пожарищ,
понад ворожi заслони i вирватись з цi © злощасно© пустелi, що зветься
оточенням, з цього величезного вакууму, який ми неспроможнi заповнити.
Нас мало. Нас жменька. Ми тiльки одна iз тих численних груп, що
пробиваються зараз степами на схiд пiсля того, як нас розбито, пiсля того,
як i штаб нашо© армi© на чолi з генералом Смирновим полiг у бою пiд
Чернiгiвкою. Ми вели бо© до повного виснаження сил - i не ми винуватi, що
так сталось.
I тепер цей виснажливий похiд.
Iдучи в степах, всюди натрапля мо на слiди Днiпрогесу, натрапля мо, мов
на рештки загиблих цивiлiзацiй. Щогли. Порожнеча навкiл, i в нiй - стрункi
днiпрогесiвськi щогли. Наче дiвчата з коромислами на плечах, пiшли й пiшли
степами на схiд, через балки, через горби i пагорби, - ледве помiтнi
зникають у далечi степовiй... Обiрванi ©хнi дроти бiля нас важко звисають
додолу, губляться в полинах. Iнодi ми зупиня мося бiля тако© щогли, i вона
високо здiйма ться над нами, як монумент iншому життю, як нагадування про
життя електричне, трудове, коли бджолиний гул електромоторiв цiле лiто
чути було на колгоспних токах i лампочки Iллiча свiтилися в хатах
степовикiв. Тепер, одiрванi вiд Днiпрогесу, одрубанi вiд сходу, щогли
самотньо бовванiють в степах, безрадiсно опустивши додолу обшматованi
дроти. Струми, силою рiвнi блискавицям, проносились над степом по цих
дротах, а зараз нема в них нi iскри, i дроти звисають над полинами
безсило, мов жили, з яких випущено кров. Скiльки отак марно стояти оцим
щоглам? Скiльки бринiти в неволi на вiтрах степових? Покри тесь iржею, i
полини, мабуть, виростуть вищi за вас, коли ми повернемось сюди.
Щодень нам тяжча . Нас мучить спрага. Виснажу голод. А головне, що
нiхто з нас не зна , чим скiнчиться цей наш оточенський похiд. Чи
проб' мось до сво©х, чи в сутичцi з ворогом десь погинемо, чи ще гiрше -
концтабiр, полон. Полон - це ляка найбiльше, це гiрше, нiж смерть. Таких,
як ми, зараз виловлюють по степах, набивають ними кошари степовi,
кривавими колонами женуть на захiд, за Днiпро, звiдки повороту нема.
Заградотрядник каже менi:
- Коли що - стрiляйся. Iнакше спитають: чому? Чому зостався живий?
А я не хочу стрiлитись. До останнього подиху хочу боротися - хiба я не
маю права на це? Звиватись. Прикидатись. Прича©тись, де треба. Прича©тись,
нiби вмерти. Щоб раптом ожити, випустити пазури i загнати ©х у ворога.
Ти скажеш: це на тебе не схоже, Богдане, коли ти цього навчився, адже
ранiш ти був добрим, я тебе знала нiжним, вiдкритим, незлобивим...
Так, були ми добрi. Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував
хлiб. Той учився. Той будував кораблi в Микола вi, а Заградотрядник
полював звiра в далекiй похмурiй тайзi. Багатi були ми кожен сво ю працею,
творчiстю, мрiями, думками. Тепер ми ма мо тiльки зброю - знаряддя смертi
в руках та душi, налитi пекучою зненавистю. Для людини це так мало! Он у
нього, в Заградотрядника, я знаю, бритва в протигазнiй сумцi. Вiн хотiв
нею зарiзатись, коли стало вiдомо, що нас оточили, а тепер готовий без
вагань черкнути нею горло першому-лiпшому ворожому вартовому, що
стрiнеться нам на путi.
Вчора один вiд нас вiдстав. Навмисне вiдстав, приховався. Коли ми
спали, вiн одповз вiд нашого гурту i залiг у соняшниках, ждучи, поки ми
пiдемо. Але, перш нiж рушити далi, ми його розшукали. Саме загрiбав у
землю документи. Глянули: нема вже в нього зiрочки на пiлотцi. Ще годину
тому була, а зараз нема, тiльки невилиняла цяточка на тому мiсцi. I нiби
погасла без тi © зiрки пiлотка, погас вiн сам. В кишеню до нього - там
листiвка, пожовкла, вилиняла, потай пiдiбрана десь у степу. Раssiегschеin.
Перепустка в iнший свiт, не наш; перепустка до таборiв, до кошар, до
безправ'я, до палиць наглядачiв. I стали його топтати. Потiм, пiдвiвшись,
стоячи навколiшках перед нами, викачаний у пилюцi, вiн просив пощади вiд
нашого оточенського суду, жалюгiдно канючив життя, не бачачи, як
Заградотрядник за спиною в нього вже висмикнув бритву з протигазно© сумки,
а ми всi дивимось зрадниковi нижче пiдборiддя, нашi вiдчуженi погляди там,
де адамове яблуко.
Ми пiшли далi, а вiн лишився в соняшниках, на бенкет воронню.
Такi ми стали. I за це найстрашнiший, непримиренний наш рахунок тобi,
Гiтлер, тобi, вiйна!
Зна мо, що десь люди, якi живуть поза досягом кулi. I можуть нiч
спати. I можуть вiльно напитись води.
Безводдя - ось чим кату нас степ. Коли випада перед свiтом роса, ми,
попадавши, по-собачому злизу мо ©© язиками з трави. Але скупо й роса
випада . Якби тiльки напитись! Хоч раз якби погамувати спрагу! Ми згаду мо
повнi води Днiпра, ми i ввi снi припада мо до них спраглими, потрiсканими
губами. Якось уночi у темрявi щось забiлiло перед нами у видолинку -
озеречко степове, плесо чи заплесок якийсь? Як ошаленiлi, кинулись ми до
нього. Забувши про обережнiсть, гупа м чобiтьми на весь степ i бiжимо,
бiжимо... Аж ось i воно, озерце! Ждали, що захлюпа водою, а воно дзвiнко
загупало у нас пiд ногами: бiле, тверде! Солончак!
Шелестить трава пiд ногами, шелестять язики в пересохлих наших ротах.
Важко передати всю силу нашого устремлiння вперед, жагу вирватись iз
оточення. Вся сила, енергiя вся - на прорив. Вперед, вперед! Тiльки б
вирватись! Тiльки б пробитись! За всяку цiну! Будь-що!
В путi зустрiча м зорю свiтанкову, але вона не раду нас: перед нею,
перед свiтлом ©©, як нiчнi створiння, мусимо ховатись, щоб ждати знову
темноти.
Вдень нас не видно. Вдень ми як звiрина степова. Вiдлежу мося по
бур'янах, по колючих лiсосмугах та соняшниках, спимо, обливаючись потом,
бо сонце палить згори на нас i вiтер не проб' ться до нас у гущавiнь.
Прокинувшись, бачимо небо над собою i в ньому деколи орлiв.
Не зна мо, хто зостанеться з нас живий. Може, всi порохом станемо,
вiтром, травою... Може, отi орли вип'ють з нас очi в степах. Але,
зда ться, й травою ставши, почу мо радiсть, коли все це скiнчиться i
розтрощеними фашистськими танками та гарматами завалюватимуть вiдродженi
печi "Запорiжсталi".
Чи звiдси ти чу ш, Таню, мене? Може, справдi iсну в природi якийсь
та мничий магнетизм, якiсь недослiдженi струми, iмпульси, що передають
людськi думки вiд мозку до мозку - на вiдстань.
"Пиши хоч у думках..." Про це ти просила, коли востанн ми бачились у
чугу©вськiм таборi, i ось я посилаю тепер тобi цi ненаписанi листи, цi
думки сво©, що не проходитимуть через жодну польову пошту.
Зараз ти вiд мене на вiдстанi зiрки, i хай душа вiльно говорить до
тебе, як до зiрки, далеко©, недосяжно©. Таня Криворучко - називатиметься
ця зiрка моя.
Як часто я стримував у собi сво© почуття, аскетично скупим був на
ласки, соромився говорити тобi нiжнi слова, щоб не здаватися
сентиментальним. Зараз я даю собi волю, даю волю всьому тому, що клекоче в
мо му серцi, - хай воно говорить само. Зараз звiдси я ще дужче люблю тебе,
хоч думав, що дужче - не можна. Руки тво© люблю, що мене обiймали, очi, що
так сонячне до мене смiялись. Примхи тво©, й легковажнiсть, i ревнощi -
все люблю. Коли ще на Ки©вщинi, в першiм випробуваннi, пiдвiвшись живим
з-пiд шквального мiнометного вогню, побачив пiд хатою дивом уцiлiлу серед
чорного виру вiйни високу рожу, розпалахкотiлу на сонцi, ти менi уявилась,
як вона, - вся в красi, в шепотi, в замрiяному устремлiннi вгору кудись.
Ти менi найдорожча людина на свiтi, але, страшно подумати, iнодi менi
надходить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у менi твiй суджений,
людина, яко© ти ждеш, а щоб зостався тiльки бо ць, що може собою не
дорожити, солдат, що несе в душi тiльки ненависть. Без близьких, без
рiдних, один у свiтi, як багнет. Без любовi, може, легше було б нам
воювати i вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вiр. Любов якраз i да
нам силу, здатнiсть переносити все.
Бiля мене лежить Духнович. З усього студбату бiля мене вiн зостався
один. Ти не впiзнала б тепер його, нашого Мирона. Зарiс рудим, у вухах
земля, з протигазно© сумки стирчить ручка гранати й сирий качан кукурудзи.
Тi, що не забракували його в райкомi, можуть не червонiти за нього: вiн
став солдатом. В боях на Днiпрi i пiзнiше, уже по цей бiк, в степовiй
Укра©нi, я бачив його безстрашнiсть, байдужу якусь, нiби фатальну, але
безстрашнiсть. Неймовiрно швидко вiйна перекову людину на свiй лад. Ще
"Iлiада" бринiла нам у вухах, а ми вже були готовi вбивати. Уяви собi, той
самий Духнович, що в унiверситетi так i не навчився нi ходити як слiд по
азимуту, нi стрiляти до ладу, тепер навчивсь убивати. Я бачив, як вiн
робив це, а потiм зiзнався менi:
- Розумi ш, Богдане, чимдалi почуваю все бiльшу потребу вбити, вбити
собi подiбного, якого-небудь спiвплемiнника Шiллера, Гете. Iнодi маю
просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити?
Як давно ми вже вою мо! Як зiстарила кожного з нас вiйна! Вже нiби не
мiсяцi а роки, десятилiття оддiляють нас вiд студентських аудиторiй, вiд
бiблiотек, гуртожиткiв, вiд сонця студентсько© юностi... Йдучи по степу
оточенському, десь в далечi недосяжнiй бачимо рiдний унiверситет, i
залiзобетонний хмарочос Держпрому, i тi заповiтнi райкомiвськi дверi,
крiзь якi ми вийшли в цей буремний, розвирований свiт. Прийдуть пiсля нас
iншi поколiння, буде в них iнше життя, iншi звича©, i буде ©хн життя,
напевне, легшим, нiж наше, але чи зазнають в нових умовах вони нашого
горiння, чи переживуть те почуття, з яким ми покидали райком! Звiдси, з
рiвнин скiфського степу, гiгантська будова Держпрому для нас як маяк. Отi
хмарочоси новiтньо© iндустрiйно© Укра©ни в каскадах бетону i скла, вони й
тут весь час живуть для нас десь за небосхилом, ваблять, i кличуть, i
мають для нас значення символiчне.
Пора, однак, збиратися в путь. Вста мо. Заспанi. Злi. мо гречку, суху,
солону, - гречаний концентрат. Коли нас було розгромлено i ми ще блукали в
степовому байрацi серед розтрощених дивiзiйних обозiв, ми на кожному кроцi
натикалися на розшматоване, розстрiляне, недбало кинуте серед побо©ща
армiйське наше добро. Валялись репнутi рогожанi лантухи, з яких сухарi
висипались на землю. Цукор купами. Консерви. Концентрати рiзнi в
маслянистих паперових пачках - сухi супи. Тодi нi я, нi Духнович, нi
Вася-танкiст нiчого не брали. Нам здавалось все це непотрiбним, бо ми вже
не уявляли собi, що нам ще доведеться ©сти. Тiльки оцей ось опецькуватий
неприхованою радiстю:
- Ми вже й не думали, що ви при©дете. Бiйцi всi були молодi-молодi, i
Таня вiдчула, що мимохiть шука серед них знайоме, найрiднiше обличчя.
Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана - зарослий
щетиною, смаглюватий лейтенант, видно, кавказець. Вона кинулась його
перев'язувати. Вiн сам пiдняв на собi закривавлену, забиту пилюкою
гiмнастьорку, показав рану, вирвану на спинi.
- Видно, легеню пробило.
- У Горького теж була пробита легеня, - перев'язуючи, втiшала Таня
його, - а скiльки прожив. Ви теж будете жити.
Поранений глянув на не© з вдячнiстю за цi слова. Повен кузов набрали
поранених i вже хотiли ©хати, як один з поранених раптом приголомшив:
- Стривайте. Там ще бригадний комiсар... Вiн теж поранений.
- Де вiн? - кинулась Федорка.
- Отам, пiд посадкою.
Завернули на край суданки, де вона пiдходила до колючо© густо©
лiсосмуги. Кiльканадцятеро бiйцiв займали тут оборону. Лежали кожен
обличчям до заходу.
Бригадний комiсар теж був мiж ними, лежав за станковим кулеметом.
Заросле щетиною, закiптюжене обличчя в якихось саднах, очi ввалились, i
тiльки десь там, у глибинi ©х, ще видно живий упертий блиск... Голова
перев'язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валя ться осторонь.
- Ми за вами, - гукнула йому Федорка. - Сiдайте мерщiй.
Вiн не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так i зостався лежати.
- Сiдайте, кажу! - розпорядливо повторила "командирська жона".
- дьте, - почули вони у вiдповiдь його сухий владний голос. - Ми
прикриватимем.
- Ви ж пораненi!
- Це вас не стосу ться.
Видно було, що комiсара ©м не умовити. Так вони й по©хали, а вiн
зостався з бiйцями за колючою степовою посадкою.
дучи, дiвчата все озирались туди, де вiн зостався, дивний цей
прикривач комiсар, i здавалось, що вiн один залиша ться там, серед
величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви...
Вже були вони бiля села, коли почули вiд посадки кулеметний клекiт.
Наче в пустинi десь проклекотiло.
- Оце комунiст, - сказала Федорка. - Я чомусь так i думала, що вiн не
по©де.
- Чому - думала? - запитала Ольга.
- Бо я вже бачила таких. Казав менi мiй: "Ти не зна ш, Федорко, що таке
солдатський сором, який вiн гiркий. В вiчi не можемо глянути людям за цей
наш вiдступ".
Над селом вставав дим. Горiла щойно пiдпалена емтеесiвська нафтобаза,
вулицями мчали пiдводи кудись униз, до моря.
- На косу давайте, на косу! - гукнув ©м голова сiльради, коли вони
зупинилися бiля лiкарнi. - Район уже не вiдповiда , - на пiдтвердження
сво©х слiв вiн показав ©м затиснуту в руцi телефонну трубку з обiрваним
проводом.
Хоч як спiшили, а таки заскочили до тiтки Федори додому, щоб вона
захопила дещо з речей, зупинились i коло Ольжиного двору, але в хатi та в
дворi уже пусто - тiльки цуценя пiд хлiвцем покинуте скавулить.
На центровiй вулицi догнали Ольжину матiр, що пiдбiгцем iшла за
пiдводою з iншими жiнками.
- Там на косi нас ждiть! - гукнула вона дiвчатам.
хнiй грузовик помчав теж униз до моря. Зда ться, все, що було живого,
з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що виднiла вдалинi деревами,
маяком. Бiгли до моря з вузлами, мчали кiньми, бiдками, тачанками.
Звiдкись тягли туди трактором навiть комбайна.
Коли дiвчата з пораненими в'©хали на косу, ©х вразило жахливе видовище:
понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озбро нi ломами
трактористи - i Ольжин батько-механiк серед них - ходили помiж тракторiв i
грякали тими ломами по моторах... Розбивали мотори. На Марiуполь вже ©м не
вдалося прорватись. Колона з пiвдороги вернулась сюди, i тепер тут
назавжди кiнчалась дорога цих тракторiв, здебiльшого ще нових, ще, може,
навiть у цьому роцi випущених Харкiвським тракторним.
А далi, з глибин коси, де чорнiли понад берегом судна риболовецького
флоту, чувся лемент, там юрмились люди - голови узбережних сiльрад на ходу
заповнюють евакуацiйнi листки, мовчки б'ють по них до колiна печатками.
На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно, рiзнi продукти, i чути
було чийсь розкотистий голос:
- Де паруси? Шукайте паруси!
49
Виявилось, що паруси на складi, а склад замкнутий, дверi взято на
прогонич i ключiв нема.
- Чого ви дивитесь? - одразу втрутилася в дiло тiтка Федора. - Цiлувати
будете той замок? А вiкно?
I, схопивши весло, що попалось пiд руку, з розмаху шарахнула ним у раму
вiкна. Вiкно й дверi незабаром виламали, почали тягти зi складу брезенти.
Таня з Ольгою теж волочили до берега важкi цi брезенти, що мали незабаром
наповнитись вiтром i стати тугими вiтрилами на ©хнiх суденцях.
Декотрi судна, на яких були справнi мотори, уже вiдпливали, iншi
готувались до вiдплиття, а вони на сво му ще довго вовтузились, ставили
парус, i командувала тут тiтка Федора, бо вона все вмiла. Захлюпана водою,
розтрiпана, натягала парус, хвальковито розповiдала сво©м молодим
помiчницям:
- Бо i сама я, дiвчата, рибачка, i родилась на морi. Вийшли батько з
матiр'ю на лов, далеко вiдiйшли, а тут i я озвалась, - там, серед моря, й
пуп менi зав'язали...
Вже робота наближалася до кiнця, коли налетiв фашистський лiтак, став
кидати бомби на косу, одна з бомб зi свистом летiла просто на ©хню фелюгу,
i Таня, забившись пiд паруси, бачила кра м ока, як скривлений жахом
вчитель-iнвалiд в нестямi рвав на грудях сорочку. Як i ©й, йому, видно,
здалося, що це на нього з свистом летить уже смерть, але бомба, впавши
неподалiк фелюг у море, тiльки здiйняла воду важким фонтаном i нiкого не
зачепила. На косi здичавлено iржали конi, кричала не сво©м голосом якась
жiнка, поранена чи, може, з переляку, а тiтка Федора, ще бiльше
зблiднувши, розпоряджалася:
- Сiтки давайте! Сiтки розпинайте!
Дiвчата, пiдхопившись, почали тягти з берега на фелюгу порванi
рибальськi неводи, плутаючись, розвiшували ©х так, щоб було видно лiтакам,
що вони мирнi, може, таки заговорить у тих бандитах щось людське...
Пiсля нальоту повантажили на визначену для них фелюгу поранених iз
свого грузовика, сiли з ними ще Ольжина мати, метушливий кооператор з
портфелем i той вчитель-iнвалiд. Останньою, просто з тачанки, до них
перехопилася закiптюжена жiнка з двома дiтьми - сiм'я якогось працiвника з
району. Чоловiк тiльки допомiг ©й зiйти на фелюгу, з рук в руки передав
дiтей, а сам, попрощавшись, знову скочив на тачанку i щодуху помчав у
степ, - вiн залишався тут партизанити.
Фелюга ©хня вже готова була вiдчалити, коли з берега, брьохаючись по
водi, до них розiгнався ще один - мордатий пожежник з мiсцево© пожежно©
команди. Федорка люто зчепилася з ним. Вiн лiз у фелюгу, а вона його не
пускала. Щось вiн ©й белькотiв, а вона галасувала на всю Бiлосарайку:
- Не пущу! Який ти в чорта комунiст? За пияцтво скiльки доган ма ш? Он
у мене комунiст - так у боях прокипiв! Ось полiтрук - комунiст, так в
ранах лежить! Он той з кулеметом в посадцi прикрива степ - так то
комунiст! А чаполочi нам не треба.
Вона таки зiпхнула його в воду, i вiн, побачивши, що нiчого з нею не
вдi , кинувся до iнших фелюг.
Надвечiр вийшли в море. Обов'язки капiтана на ©хньому суднi взяла на
себе Федорка, вона знала, куди вести:
- На Кубань пiдемо. На Должанську косу.
Таня, вмостившись з Ольгою на кормi помiж подертими рибальськими
неводами, очей не могла одiрвати вiд берега, який все вiддалявся, вiд
землi, яку вони покидали - покидали невiдомо на скiльки.
Узбережжя було краси фантастично©.
Всi обрi© над землею i морем повитi молочним матовим свiтлом, стiнами
свiтла стоять, а в ньому розлите золото, i на стiнах тих золотих
трима ться небо високе, прощальне. Ось i цей уже край вони залишають, цю
крихiтну укра©нську Елладу з ©© спiвучим дiалектом...
Ближче i далi по морю виднiють судна, бiльшi й меншi, парусно-моторнi й
просто на самих лише вiтрилах та вiтрильцях фелюги, байди i ледве примiтнi
при водi каюки, баркаси - всi виходять у вiдкрите море, летять на темних
рибальських сво©х вiтрилах до тебе, далека, не зайнята ворогом земле
Вiтчизни!
Довго ще ©м видно Бiлосарайський маяк на косi. Коли звечорiло, вiн не
заблимав до них сво©м вогником, як блимав тут у морi до рибалок протягом
багатьох лiт. Замiсть маяка червоно, тривожно свiтить ©м цi © ночi
палаючий Марiуполь - горить порт, горить "Азовсталь".
Нiч застала ©х у вiдкритому морi далеко вiд берегiв. Розплилися далеко
один вiд одного парусники, розгубились у темрявi. Кругом вода i вода.
Таня, промерзнувши на вiтрi, перебралася з Ольгою вниз, вмостилася мiж
пораненими пiд захистом цупкого важкого брезенту, яким вони вкритi.
Холодно. Дрож пройма тiло, а душу не покида тривога. Стогнуть пораненi.
Один ще з берега був у маячiннi, все скрикував, кликав якогось Мартинова,
а потiм раптом змовк, притих, i котрийсь iз його сусiдiв сказав з-пiд
брезенту:
- Вiдмучився.
Федорка з допомогою Ольжино© матерi поклала його на якусь дошку.
Зiтхнули обидвi. Потiм пiдважили i, за морським звича м, спустили за борт.
- А документи в нього взяли? - запитав кооператор.
- Все як треба, - буркнула у вiдповiдь Федорка. Незабаром, певне,
бажаючи розвiяти гнiтюче враження, вона голосно почала розповiдати комусь
у темнотi про свого чоловiка-лейтенанта та про його непереможну артилерiю,
а згодом перейшла на свого дивовижного свекра:
- Дев'яносто дев'ять лiт прожив i хвороб нiяких не знав, тiльки гунадзи
по руках вiд труда, вузли жил. А в той день, що сповнилось йому дев'яносто
дев'ять, пiдклика мене й каже: "Сповiсти, Федорко, на море й на сушу, хай
сини поспiшають до мене мерщiй. Тiльки сповiсти, що я вже помер". - "Так
ви ж iще живi!" - "Не тво дiло. Скажи - помер". Так i сповiстила, бо
такий, що не можна було йому перечити. Прибувають сини надвечiр, а
батько... сiно смиче в дворi. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даром
©х вiд роботи вiдiрвала, а батько до них: "Нi, недаром. Це я ©й так
звелiв". Сiли обiдати, а батько тим часом на лавi прилiг. "А де ж
Федорка?" - пита . "Я ось тату. Це ж я".
Вiн уже не впiзнав мене. "Дай води холодно©". Я подала, тiльки хатньо©.
"Нi, дай колодяжно©". Принесла колодяжно©, дала, випив, а ми собi далi
обiда мо. Раптом один iз синiв пiднявся й каже: "А тато вже померли". I ми
поклали ложки, i встали всi. Так вмирали ранiш. Вижив сво - i як заснув.
Не те, що зараз, коли ось така передчасна смерть людину розтерзу . Якого,
бач, молодого забрала. Не в дев'яносто дев'ять, а, мабуть, у
дев'ятнадцять.
Бiля Танi пiд брезентом лежить поранений, той, що схожий на Богдана.
Втратив кровi багато i тепер дрижить, замерза . Коли iншi притихли, почали
дрiмати, вона раптом вiдчула боязку його руку на собi, бiля самих грудей,
де тiльки Богдановiй руцi колись дозволялося бути. Вiд доторку цього ©й
стало i боляче, i гарно. Не вiдсуваючись, вона деякий час грiла пораненого
сво©м тiлом, безсоромно грiла.
Але руку його потiм обережно прийняла.
- Чому? - ледве чутно спитав.
- Не можна, - тихо вiдповiла йому.
- Чому не можна?
- Так, не можна.
- Ти мене перев'язувала вдень. Ти так на мене дивилась. На мене ще
нiхто в життi так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене
покохати?
- Нi.
- Чому?
- Бо я вже покохала iншого.
Вiн бiльше не чiпав ©©.
Все далi холодна роз'ятрена заграва над Марiуполем, а над морем гудуть
лiтаки. Фелюги iдуть без вогнiв. Мов темнi тiнi - над темною поверхнею
вод.
Багато хто вже спав, тiльки тiтка Федора чатувала бiля паруса, - звiдти
чути було ©© голос; розповiдала комусь, як вони доберуться на Кубань, на
Должанку, де в рибцеху працю брат ©© чоловiка. Кубань - то вже
порятунок...
При словi "Кубань" Танi згадалось, що це ж Богданова мати десь там.
Таня нi разу не бачила ©©, але вiд Богдана вона зна про Таню, як i Таня
про не©, про ©© вдачу, про ©© нiжнiсть до сина. Вона там в якомусь
радгоспi вчителю . Як би пригодилась зараз ©© адреса! Розшукала б,
з'явилась би до не©: "Я Таня, я Богданова наречена..." Спробу розшукати,
знайде, разом працюватимуть, разом ждатимуть його.
З другого боку вiд Танi, зiщулившись, лежить Ольга. Таня дума , що вона
вже спить, а вона не спить.
- Пропали б ми з тобою, Таню, якби не оцi парусники, - говорить вона
пошепки. - Тепер я чомусь певна, що неодмiнно зустрiну Андрiя, розкажу
йому про все, про цю нашу нiч у вiдкритому морi... Коли диний маяк, по
якому ще можем орi нтуватись, - палаюча хмара над Марiуполем...
- А я оце думаю про того комiсара, що зостався з кулеметом прикривати
степ. Один на весь степ... Чи вряту ться вiн? Скiльки ©х розсипано по
степах...
По тону ©© Ольга вiдчула, що вона дума знов про Богдана.
- Врятуються... Ще повернемося ми в Бiлосарайку, Таню... Ще скличе нас
унiверситет...
Вiддавшись мрiям, вони вже полинули думками в майбутн , коли станеться
перелом на фронтах, i все буде iнакше, i рано чи пiзно хлопцi ©хнi живими
повернуться до них iз вiйни.
Була вже пiзня нiч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос,
волаючий, зiрваний, захриплий вiд крику:
- Ей, люди, люди! На помiч! Рятуйте! Виявилось, що вони проходять повз
маленький острiвець, яких тут немало в Азовському морi. Голий пiщаний
зализень серед морського простору, дранi рибальськi куренi i одним
однiсiнька постать мечеться в темрявi бiля води, надриваючись вiд крику.
Пiдпливли ближче, пiдiбрали цього Робiнзона. Вiн був мокрий увесь, бiг до
них по водi, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло
вiд нього горiлчаним перегаром. Тiтка Федора впiзнала його: заготовач iз
Мелекiна. Вiдплив вiн ще з першою моторкою, звечора тут у них був привал,
добре випили, вiн заснув, i його забули. Навiть тепер, опинившись в них на
суднi, вiн ще не вiрив сво му порятунковi, протверезений, трясся вiд
переляку. Трохи отямившись, почав розповiдати, як вiн бiгав тут та кричав
до всiх парусникiв, що проходили в темрявi, а вони не чули, минали, i вже
думав, що так i зостанеться один серед моря бiля драних отих куренiв та
крилатих голодних мартинiв, яких там повно на островi.
Перед свiтом, коли на обрi© вже з'явилася смуга кубанського берега,
вiтер подужчав, ©х стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за
день, зiгрiвшись пiд брезентом, задрiмала. В дрiмотному забуттi зовсiм
виразно побачила перед собою Богдана, вiдчула його теплу руку на собi ©й
стало солодко, при мно, що вона прокинулась. Але це було чи сь, не його
тепло, i воно одразу перестало ©© грiти. Вiдсунулась, скоцюрбилась
самотньо, i ©й так захотiлось раптом побачити хоч на одну- дину мить того,
для кого береже себе, свою нiжнiсть, дiвочi нерозтраченi почуття. Вже не
могла пiсля цього заснути, все думала про нього. Чи ти ? Чи живий? Чи,
може, лежиш десь у степу серед таких молодих-молодих, як отi, що ©х
пiдiбрали бiля суданки? Хмарою суне ворог, день за днем вiдступають
степами на схiд почорнiлi вiд горя вiйська, i гусеницi ворожих танкiв
пiдминають пiд себе людськi життя разом з ©хнiми мрiями, пориваннями,
разом з ©хньою спраглою розтерзаною любов'ю. Кудись пiд холодними зорями
жене вiтер цей ©© туго напнутий парус, i той, кого вона жде, все
вiддаля ться в мороцi ночi, чи, може, його й зовсiм уже нема, а ©й усе
чу ться через вiдстанi голос його, все зблискують крiзь куряву вiйни його
далекi усмiшки.
50
Листи з ночей оточенських
Ми не загинули. Ми живi. Попереду нам, як скiфам, степи стеляться
порожнi. Лише лiтаки в небi нагадують: ХХ вiк!
Небо величезне, степове. Ночi сухi, зорянi, запашистi. Людським
потоком, пилюкою, полинами пахнуть цi ночi, з вечора й до свiтання сухими
травами, вшан-зiллям шелестять...
Це ми йдемо, оточенцi.
Люди поза законом, люди обiрваних зв'язкiв, тi, кого звiдусiль
пiдстерiга смерть.
Цiлу нiч iдемо не присiдаючи. Птахи пурхають у нас iз-пiд нiг, i нам
самим хочеться бути птахами. Хочеться пiдняти в повiтря сво© тiла, сво©
рани, сво© ще не розтрощенi кулями мiзки, злетiти понад заграви пожарищ,
понад ворожi заслони i вирватись з цi © злощасно© пустелi, що зветься
оточенням, з цього величезного вакууму, який ми неспроможнi заповнити.
Нас мало. Нас жменька. Ми тiльки одна iз тих численних груп, що
пробиваються зараз степами на схiд пiсля того, як нас розбито, пiсля того,
як i штаб нашо© армi© на чолi з генералом Смирновим полiг у бою пiд
Чернiгiвкою. Ми вели бо© до повного виснаження сил - i не ми винуватi, що
так сталось.
I тепер цей виснажливий похiд.
Iдучи в степах, всюди натрапля мо на слiди Днiпрогесу, натрапля мо, мов
на рештки загиблих цивiлiзацiй. Щогли. Порожнеча навкiл, i в нiй - стрункi
днiпрогесiвськi щогли. Наче дiвчата з коромислами на плечах, пiшли й пiшли
степами на схiд, через балки, через горби i пагорби, - ледве помiтнi
зникають у далечi степовiй... Обiрванi ©хнi дроти бiля нас важко звисають
додолу, губляться в полинах. Iнодi ми зупиня мося бiля тако© щогли, i вона
високо здiйма ться над нами, як монумент iншому життю, як нагадування про
життя електричне, трудове, коли бджолиний гул електромоторiв цiле лiто
чути було на колгоспних токах i лампочки Iллiча свiтилися в хатах
степовикiв. Тепер, одiрванi вiд Днiпрогесу, одрубанi вiд сходу, щогли
самотньо бовванiють в степах, безрадiсно опустивши додолу обшматованi
дроти. Струми, силою рiвнi блискавицям, проносились над степом по цих
дротах, а зараз нема в них нi iскри, i дроти звисають над полинами
безсило, мов жили, з яких випущено кров. Скiльки отак марно стояти оцим
щоглам? Скiльки бринiти в неволi на вiтрах степових? Покри тесь iржею, i
полини, мабуть, виростуть вищi за вас, коли ми повернемось сюди.
Щодень нам тяжча . Нас мучить спрага. Виснажу голод. А головне, що
нiхто з нас не зна , чим скiнчиться цей наш оточенський похiд. Чи
проб' мось до сво©х, чи в сутичцi з ворогом десь погинемо, чи ще гiрше -
концтабiр, полон. Полон - це ляка найбiльше, це гiрше, нiж смерть. Таких,
як ми, зараз виловлюють по степах, набивають ними кошари степовi,
кривавими колонами женуть на захiд, за Днiпро, звiдки повороту нема.
Заградотрядник каже менi:
- Коли що - стрiляйся. Iнакше спитають: чому? Чому зостався живий?
А я не хочу стрiлитись. До останнього подиху хочу боротися - хiба я не
маю права на це? Звиватись. Прикидатись. Прича©тись, де треба. Прича©тись,
нiби вмерти. Щоб раптом ожити, випустити пазури i загнати ©х у ворога.
Ти скажеш: це на тебе не схоже, Богдане, коли ти цього навчився, адже
ранiш ти був добрим, я тебе знала нiжним, вiдкритим, незлобивим...
Так, були ми добрi. Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував
хлiб. Той учився. Той будував кораблi в Микола вi, а Заградотрядник
полював звiра в далекiй похмурiй тайзi. Багатi були ми кожен сво ю працею,
творчiстю, мрiями, думками. Тепер ми ма мо тiльки зброю - знаряддя смертi
в руках та душi, налитi пекучою зненавистю. Для людини це так мало! Он у
нього, в Заградотрядника, я знаю, бритва в протигазнiй сумцi. Вiн хотiв
нею зарiзатись, коли стало вiдомо, що нас оточили, а тепер готовий без
вагань черкнути нею горло першому-лiпшому ворожому вартовому, що
стрiнеться нам на путi.
Вчора один вiд нас вiдстав. Навмисне вiдстав, приховався. Коли ми
спали, вiн одповз вiд нашого гурту i залiг у соняшниках, ждучи, поки ми
пiдемо. Але, перш нiж рушити далi, ми його розшукали. Саме загрiбав у
землю документи. Глянули: нема вже в нього зiрочки на пiлотцi. Ще годину
тому була, а зараз нема, тiльки невилиняла цяточка на тому мiсцi. I нiби
погасла без тi © зiрки пiлотка, погас вiн сам. В кишеню до нього - там
листiвка, пожовкла, вилиняла, потай пiдiбрана десь у степу. Раssiегschеin.
Перепустка в iнший свiт, не наш; перепустка до таборiв, до кошар, до
безправ'я, до палиць наглядачiв. I стали його топтати. Потiм, пiдвiвшись,
стоячи навколiшках перед нами, викачаний у пилюцi, вiн просив пощади вiд
нашого оточенського суду, жалюгiдно канючив життя, не бачачи, як
Заградотрядник за спиною в нього вже висмикнув бритву з протигазно© сумки,
а ми всi дивимось зрадниковi нижче пiдборiддя, нашi вiдчуженi погляди там,
де адамове яблуко.
Ми пiшли далi, а вiн лишився в соняшниках, на бенкет воронню.
Такi ми стали. I за це найстрашнiший, непримиренний наш рахунок тобi,
Гiтлер, тобi, вiйна!
Зна мо, що десь люди, якi живуть поза досягом кулi. I можуть нiч
спати. I можуть вiльно напитись води.
Безводдя - ось чим кату нас степ. Коли випада перед свiтом роса, ми,
попадавши, по-собачому злизу мо ©© язиками з трави. Але скупо й роса
випада . Якби тiльки напитись! Хоч раз якби погамувати спрагу! Ми згаду мо
повнi води Днiпра, ми i ввi снi припада мо до них спраглими, потрiсканими
губами. Якось уночi у темрявi щось забiлiло перед нами у видолинку -
озеречко степове, плесо чи заплесок якийсь? Як ошаленiлi, кинулись ми до
нього. Забувши про обережнiсть, гупа м чобiтьми на весь степ i бiжимо,
бiжимо... Аж ось i воно, озерце! Ждали, що захлюпа водою, а воно дзвiнко
загупало у нас пiд ногами: бiле, тверде! Солончак!
Шелестить трава пiд ногами, шелестять язики в пересохлих наших ротах.
Важко передати всю силу нашого устремлiння вперед, жагу вирватись iз
оточення. Вся сила, енергiя вся - на прорив. Вперед, вперед! Тiльки б
вирватись! Тiльки б пробитись! За всяку цiну! Будь-що!
В путi зустрiча м зорю свiтанкову, але вона не раду нас: перед нею,
перед свiтлом ©©, як нiчнi створiння, мусимо ховатись, щоб ждати знову
темноти.
Вдень нас не видно. Вдень ми як звiрина степова. Вiдлежу мося по
бур'янах, по колючих лiсосмугах та соняшниках, спимо, обливаючись потом,
бо сонце палить згори на нас i вiтер не проб' ться до нас у гущавiнь.
Прокинувшись, бачимо небо над собою i в ньому деколи орлiв.
Не зна мо, хто зостанеться з нас живий. Може, всi порохом станемо,
вiтром, травою... Може, отi орли вип'ють з нас очi в степах. Але,
зда ться, й травою ставши, почу мо радiсть, коли все це скiнчиться i
розтрощеними фашистськими танками та гарматами завалюватимуть вiдродженi
печi "Запорiжсталi".
Чи звiдси ти чу ш, Таню, мене? Може, справдi iсну в природi якийсь
та мничий магнетизм, якiсь недослiдженi струми, iмпульси, що передають
людськi думки вiд мозку до мозку - на вiдстань.
"Пиши хоч у думках..." Про це ти просила, коли востанн ми бачились у
чугу©вськiм таборi, i ось я посилаю тепер тобi цi ненаписанi листи, цi
думки сво©, що не проходитимуть через жодну польову пошту.
Зараз ти вiд мене на вiдстанi зiрки, i хай душа вiльно говорить до
тебе, як до зiрки, далеко©, недосяжно©. Таня Криворучко - називатиметься
ця зiрка моя.
Як часто я стримував у собi сво© почуття, аскетично скупим був на
ласки, соромився говорити тобi нiжнi слова, щоб не здаватися
сентиментальним. Зараз я даю собi волю, даю волю всьому тому, що клекоче в
мо му серцi, - хай воно говорить само. Зараз звiдси я ще дужче люблю тебе,
хоч думав, що дужче - не можна. Руки тво© люблю, що мене обiймали, очi, що
так сонячне до мене смiялись. Примхи тво©, й легковажнiсть, i ревнощi -
все люблю. Коли ще на Ки©вщинi, в першiм випробуваннi, пiдвiвшись живим
з-пiд шквального мiнометного вогню, побачив пiд хатою дивом уцiлiлу серед
чорного виру вiйни високу рожу, розпалахкотiлу на сонцi, ти менi уявилась,
як вона, - вся в красi, в шепотi, в замрiяному устремлiннi вгору кудись.
Ти менi найдорожча людина на свiтi, але, страшно подумати, iнодi менi
надходить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у менi твiй суджений,
людина, яко© ти ждеш, а щоб зостався тiльки бо ць, що може собою не
дорожити, солдат, що несе в душi тiльки ненависть. Без близьких, без
рiдних, один у свiтi, як багнет. Без любовi, може, легше було б нам
воювати i вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вiр. Любов якраз i да
нам силу, здатнiсть переносити все.
Бiля мене лежить Духнович. З усього студбату бiля мене вiн зостався
один. Ти не впiзнала б тепер його, нашого Мирона. Зарiс рудим, у вухах
земля, з протигазно© сумки стирчить ручка гранати й сирий качан кукурудзи.
Тi, що не забракували його в райкомi, можуть не червонiти за нього: вiн
став солдатом. В боях на Днiпрi i пiзнiше, уже по цей бiк, в степовiй
Укра©нi, я бачив його безстрашнiсть, байдужу якусь, нiби фатальну, але
безстрашнiсть. Неймовiрно швидко вiйна перекову людину на свiй лад. Ще
"Iлiада" бринiла нам у вухах, а ми вже були готовi вбивати. Уяви собi, той
самий Духнович, що в унiверситетi так i не навчився нi ходити як слiд по
азимуту, нi стрiляти до ладу, тепер навчивсь убивати. Я бачив, як вiн
робив це, а потiм зiзнався менi:
- Розумi ш, Богдане, чимдалi почуваю все бiльшу потребу вбити, вбити
собi подiбного, якого-небудь спiвплемiнника Шiллера, Гете. Iнодi маю
просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити?
Як давно ми вже вою мо! Як зiстарила кожного з нас вiйна! Вже нiби не
мiсяцi а роки, десятилiття оддiляють нас вiд студентських аудиторiй, вiд
бiблiотек, гуртожиткiв, вiд сонця студентсько© юностi... Йдучи по степу
оточенському, десь в далечi недосяжнiй бачимо рiдний унiверситет, i
залiзобетонний хмарочос Держпрому, i тi заповiтнi райкомiвськi дверi,
крiзь якi ми вийшли в цей буремний, розвирований свiт. Прийдуть пiсля нас
iншi поколiння, буде в них iнше життя, iншi звича©, i буде ©хн життя,
напевне, легшим, нiж наше, але чи зазнають в нових умовах вони нашого
горiння, чи переживуть те почуття, з яким ми покидали райком! Звiдси, з
рiвнин скiфського степу, гiгантська будова Держпрому для нас як маяк. Отi
хмарочоси новiтньо© iндустрiйно© Укра©ни в каскадах бетону i скла, вони й
тут весь час живуть для нас десь за небосхилом, ваблять, i кличуть, i
мають для нас значення символiчне.
Пора, однак, збиратися в путь. Вста мо. Заспанi. Злi. мо гречку, суху,
солону, - гречаний концентрат. Коли нас було розгромлено i ми ще блукали в
степовому байрацi серед розтрощених дивiзiйних обозiв, ми на кожному кроцi
натикалися на розшматоване, розстрiляне, недбало кинуте серед побо©ща
армiйське наше добро. Валялись репнутi рогожанi лантухи, з яких сухарi
висипались на землю. Цукор купами. Консерви. Концентрати рiзнi в
маслянистих паперових пачках - сухi супи. Тодi нi я, нi Духнович, нi
Вася-танкiст нiчого не брали. Нам здавалось все це непотрiбним, бо ми вже
не уявляли собi, що нам ще доведеться ©сти. Тiльки оцей ось опецькуватий