------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
1
Ще безтривожно ходять по мiсту тi, якi вмиратимуть на рубежах, iтимуть
в оточеннях, горiтимуть у кремацiйних печах концтаборiв, штурмуватимуть
Будапешт i Берлiн; ще сто©ть на узвишшi посеред мiста сiрий масивний БЧА -
Будинок Червоно© Армi©, де згодом на мiсцi, розчищеному вiд ру©н, буде
запалено вiчний вогонь на могилi Невiдомого солдата.
Ще все як було.
Ще - розбрiвшись з самого рання по парках, по бiблiотеках,
позабиравшись у спорожнiлi аудиторi© на факультетах - сидять над
конспектами студенти, готуються до останнiх екзаменiв.
Дво ©х сидить, забарикадувавшись в порожнiй аудиторi© iстфаку.
Вранцi, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати дверi стiльцем.
Богдан стояв i, всмiхаючись, дивився, як вона це робить. Енергi© й
завзяття було в не© бiльше, нiж сили в руках. Все ж завдяки сво©й оцiй
затятостi вона впоралася з важким стiльцем, забарикадувалась, замкнулася,
як хотiла: мiцно, нiби вiд усього свiту. Поривчаста, з розтрiпаним
волоссям обернулася до Богдана:
- Тепер тебе в мене нiхто не вiдбере!
Вони глянули на закладенi дверi й розсмiялись: справдi, однi вони тут
iз сво©м коханням!
Вчора вони тiльки помирилися пiсля тяжко© тривало© сварки. Це була одна
з тих сварок, що виникають мiж закоханими з дрiбниць, майже з нiчого, але
важать для них бiльше, нiж найсерйознiшi свiтовi проблеми. Тепер обо
бачать, що не варто було сваритись, не хочуть i згадувати тих болiсних
безпричинних ревнощiв, що вiдiбрали у них кiлька щасливих днiв. Зараз,
примирившись, вони нiби заново впивалися сво©м почуттям, вiднайденим,
переболiлим i вiд того ще бiльш спраглим, ще бiльш солодким. Якби це
залежало тiльки вiд Танi, вона у вiдзнаку примирення весь день отут
цiлувалася б, чiплялася б Богдановi на шию, забувши про конспекти, про
екзамени, про все на свiтi. Зiп'явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям
до Богдана, до милого свого Богданчика: цiлуй!
Вiн легко пiдхопив ©© на руки i, на ходу осипаючи гарячими поцiлунками,
понiс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стiлець:
- Сиди!
Поклав перед нею ©© недбало скрученi, покрапанi парковими дощами
конспекти:
- Вчи!
Тепер вона сидить i зубрить хрестовi походи. Не стiльки, правда,
зубрить, скiльки розкошу у сво©х мрiях, у свiтлих дiвочих видiннях. Час
вiд часу крадькома, з щасливою злодiйкуватiстю позирку на нього.
Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в iншiм кiнцi аудиторi©, перед
самою кафедрою. Ось вiн рукою поправив патли сво© чорнi, Таня бачить його
руку, волохату, в чорнiм волоссi, мiцну руку спортсмена. Нахмурившись, вiн
знову пiрнув десь у середнi вiки. В оцiй задумливiй позi, в картатiй
приношенiй сорочцi з акуратно засуканими вище лiктiв рукавами Богдан ©й
особливо подоба ться. Вона находить мужню гiднiсть у всiй його поставi, у
високiй, гордовито випрямленiй ши©, в густому непокiрному чубовi,
вiдкинутому назад. Навiть отак, коли Богдан сидить, по його рiвнiй високiй
ши© видно, який вiн стрункий. Смаглюватий, циганкувато-чорний - дiвчата
кажуть, що вiн красень, але для не© вiн бiльше, нiж це, для не© вiн саме
щастя.
Кiлька днiв тому, коли стався був мiж ними розрив, думала - не
переживе. Життя без нього для не© одразу згасло, злиняло, втратило змiст.
Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида, вечорами
по мiсту, по кам'яних катакомбах кварталiв, живучи одним сподiванням хоч
випадково зустрiти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли
повертатиметься увечерi з бiблiотеки до гуртожитку. Найбiльше боялась
побачити його в такий час з iншою, з незнайомою якоюсь дiвчиною виняткових
достойностей, до котро© вже наперед ревнувала - ревнувала гостро, до
потемнiння в вiчу. А вiн усе повертався не з дiвчиною, а з хлопцями,
крокував мiж ними похмурий та непiдступний, з конспектами та хлiбиною пiд
пахвою.
Прича©вшись десь у затiнку, Таня жадiбно стежила за рiдною постаттю, аж
поки хлоп'ячий гурт не зникав у глибинi вечiрньо© вулицi.
В тi ночi сво © самотностi та неприкаяностi заходила вона по слiдах
свого кохання на вулицю Вiльно© академi©, де зустрiлася з ним вперше, на
студентський "острiв Кохання" над Журавлiвською кручею, де вперше вiдчула
сухий, жаркий смак його поцiлунку. Ця облюбована багатьма поколiннями
студентiв круча над ряснiючою електричними вогнями Журавлiвкою i далекий
переклик нiчних по©здiв тiльки посилювали бiль втрати. Повертаючись у
гуртожиток, слухаючи пiзнiй гомiн буйно© сво © студентсько© республiки -
Толкачiвки та Гiганта, все сподiвалась, все ждала, що вiн рано чи пiзно
таки повернеться до не©, знов дасть ©й те, без чого вона не могла жити.
Тепер вiн знову з нею. Цвiте душа! - так могла б назвати те почуття, що
ма в собi до нього. Ось вiн тут. Нечутно можна пiдкрастися до нього з-за
спини i обiйняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб... Проте нi, цього не
можна, зараз вiн весь у роботi, в напрузi - штурму середнi вiки. Можна
тiльки паперову кульку скрутити й кинути в його бiк, як це вона, пустуючи,
робила на лекцiях, i кулька впаде перед ним на столi, i вiн, розгорнувши
©© й хмурячи брови, прочита :Je vous aime¼[1]
Штурму , штурму . Про королiв та пап, про рицарськi походи та звича©, а
того й не зна , що сам ©й зда ться найкращим за всiх рицарiв на свiтi. Як
любить вона його за той нахмурений лоб, за оту впертiсть, нездоланнiсть,
суворiсть до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому науки, значно
важче, нiж ©й, але з гордостi, з честолюбства вiн не хоче знати шпаргалок,
не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою певнiстю
в собi, в сво©й силi, в тому, що нiхто й нiчим його не зiб' .
Саме життя виробило в ньому цей характер - рiзкий, упертий, готовий до
будь - яких труднощiв. Без батька рiс. На нелегкому хлiбi. Щоб дотягти до
стипендi©, ходив ночами на товарну станцiю розвантажувати вагони. Влiтку
пiд час канiкул вiн теж працю .
Минулого лiта в риболовецькiй артiлi десь у днiпровських плавнях важкi
неводи тягав. Вернувся, i Днiпром вiд нього вiйнуло, куренями, димом
багать вечiрнiх. Смаглюватiсть оця з нього нiколи не сходить. Навiть i
серед зими вертавсь iз сво©х запорiзьких канiкул засмаглий, мовби з-пiд
тропiчного сонця, i хоч не бачились лише два тижнi, при поглядi на Таню
радiсний голод розлуки свiтився в його очах.
З Сiчi Богдан вернувся! - жартували друзi. - З коша!
Увесь факультет зна , що вони - ще з першого курсу - закохана пара, що
Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.
Складуть ось останнi екзамени - i вiдкри ться перед ними лiто, вiльне,
смагляве. Якби тiльки швидше, якби й зараз оце можна було кинути
конспекти, податись удвох за мiсто, у поле за Лiсопарком, де трамвай
влiта просто в жита!
Весна промайнула для них якось непомiтно, тiльки й бачили з оцього
вiкна, як сивiли дощi високi по обрiях, тiльки й чули ©х, як шелестiли за
вiкном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на
розiгрiте камiння будинкiв. Потiм знов було сонце - i димились асфальти, i
парували дерева сво ю мокрою блискучою зеленню, i з вiкон студентських
аудиторiй видно було, як десь одразу ж за Пiвденним вокзалом, за
блискучими пiсля дощу дахами будинкiв райдуга воду бере.
Туди - до райдуг, до просторiв замiських - тягнуло студентську душу...
Зате лiто сьогорiчне буде в них незвичайне: вперше проведуть його
разом, по©дуть на археологiчнi розкопки. Багато ©хнiх студентiв
роз'©дуться цього лiта на розкопки хто в Крим, хто до Кам'яно© могили на
рiчцi Молочнiй, де нiбито виявлено доiсторичнi малюнки й печерах первiсно©
людини, а ©м, Танi й Богдановi, старий професор, знавець Ольвi©,
запропонував Ольвiю, запропонував якраз те, чого ©м самим найбiльше
бажалось. Стародавня Ольвiя, що по-нашому значить "щаслива", давно ©х
цiкавить обох, давно ©м хочеться дослiджувати, розкопувати ©©, занесену
пiсками, щоб дiзнатись, чому вона загинула, чому люди покинули ©©. Пiвтори
тисячi рокiв тому мiсто вирувало життям, до нього вiд сонячних берегiв
Еллади прибували кораблi, шумiв ринок велелюдний, на стадiонах вiдбувались
спортивнi змагання, i на честь переможцiв мiсто карбувало декрети на
мармурових плитах: "Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, перемiг списом i
диском..." Архонт - це як голова мiськради, i Таня навiть усмiхнулась,
уявивши, як бiжить по стадiону голова мiськради в трусах, виборюючи сво му
мiсту першiсть.
- "Пурфей, син Пурфея..." - iмiтуючи голос професора, почина урочисто
декламувати вона з свого кутка, але Богдан не пiдда ться на ©© пустощi, не
оберта ться, вона тiльки чу вiд нього:
- Не заважай!
I навiть це ©й подоба ться, коли вiн отак прикрику на не©, отой ©©
легкоатлет факультетський, що теж мiг би перемагати "списом i диском". Не
чита ться Танi. Все малю ться ©й степове лiто, ольвiиське небо широке, пiд
яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвiя, мiсячнi ночi,
тихi лимани - все там буде для них, для них...
Несподiваний грюкiт стрясонув дверi.
Богдан пiдвiвся здивовано:
- Хто?
I, ще не почувши вiдповiдi, кинувся до забарикадованих дверей.
Запам'ятайте цю мить! Назавжди запам'ятайте цю останню свою студентську
аудиторiю на третьому поверсi iстфаку, де, вдершись крiзь забарикадованi
дверi, застало вас страшне, приголомшливе слово:
- Вiйна!
2
Новий Хасан?
Халхин-Гол?
Нi, це, видно, було щось страшнiше.
У дверях аудиторi© сто©ть незграбний, широкоплечий Степура, ©хнiй друг
i однокурсник. Нiколи Таня не бачила його таким. Губи блiдi, надривно
диха , щось хоче сказати й не може - наче вдавився.
Богдана це лютить.
- Говори ж!
Степура важко видавлю з себе товстими, нiби обвареними губами:
- Бомбили вночi Ки©в... Севастополь... i ще якiсь мiста... - Ти звiдки
зна ш?
Все мiсто вже зна , тiльки ви оце тут як на островi¼ Я теж сидiв
читав, потiм вийшов за цигарками, а там уже все мiсто бурунить. Гучномовцi
розриваються, людей тисячi на майданах... Так-то, брат Таню, - Степура з
гiркотою глянув на дiвчину. - Бомби летять... ось яка iсторiя. А ми все
спiвали "если з а в т р а война". Це завтра вже стало сьогоднi.
Дiставши з пачки цигарку, вiн хоче прикурити, але сiрники ламаються
один за одним. Нарештi, вичеркавши, вiн пiдносить запалений сiрник до
цигарки, i Таня помiча , як груба рука його ледь помiтно тремтить, i сам
вiн при всiй сво©й вайлуватiй кремезностi зда ться ©й якимсь дивно
беззахисним в цю мить.
- Як бандитюги, напали, - каже вiн. - Без попередження, вiроломно,
безчесно...
Богдан, нахмурившись, сто©ть бiля столу над розкритим конспектом, наче
пригаду щось. Потiм рiшуче закрива конспект, склада зошит до зошита
акуратною купкою. Таня мимоволi фiксу кожен його рух. На скiльки часу
склада вiн отi сво© конспекти? Коли ©х знову вiдкри ?
Таня пiдiйшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вiчi. Там якась
темна рiшучiсть, вiдчуженiсть.
- Пiдемо?
Забравши конспекти, вони мовчки виходять.
Таня все не вiдпуска його руки. Як вчепилась в аудиторi© сво©м рученям
за нього, так уже й не вiдпуска , трима ться iнстинктивно, мовби
передчуваючи недалеке й неминуче розставання...
В коридорах шум, гамiр. Студенти рiзних курсiв, юрмлячись то тут, то
там, збуджено говорять, сперечаються.
- Цього треба було ждати!
- Але ж договiр про ненапад на десять рокiв?
- Фашизм фашизм.
Дверi аудиторiй повiдчинянi навстiж, - тепер усiм уже не до наук.
Мерщiй на вулицю. Серце жадало почути, що це всього-на-всього якесь
жахливе непорозумiння, ще, може, прийде iнше повiдомлення, звiстка про те,
що конфлiкт залагоджено i все знов буде, як було.
На першому поверсi, проходячи повз кiмнату вiйськово© кафедри,
загледiли в нiй крiзь вiдхиленi дверi Духновича. Худий, сутулуватий, вiн
стояв посеред кiмнати над рель фною картою пересiчно© мiсцевостi, i з його
вигляду видно було, що вiн ще нiчого не зна i дума , певне, не про
муляжний оцей рель ф, не про вiйну, що вже вдивля ться в тишу аудиторiй, а
про щось iнше, далеке.
- Мироне, чув?
- Що саме?
- Вiйна.
Лице його перекосилось недовiрливою посмiшкою.
- Не жартуйте, бо я лякливий.
Але коли вони зайшли до аудиторi©, надто незвичайний вигляд був у них,
щоб можна було думати, що вони жартують.
- На жаль, серйозно.
- Складайся, брат...
Вiйськова кафедра. Це та кiмната, де ©х стiльки муштровано керiвником
кафедри, прискiпливим та педантичним майором, де так набридли ©м отi
вiйськовi плакати на стiнах, i протигаз в розрiзi, i учбовий кулемет, що
темнi в кутку, з просвердленою дiрочкою збоку в стволi... Зупинившись над
великим столом з бутафорним полем, вони нiби iншими очима розглядають
муляжну пересiчену мiсцевiсть з мiнiатюрними горбами та рiчками. Гiпс,
пофарбована тирса, що зобража траву... Як убого! Неприродна жовтизна
хлiбiв, i отруйно-зелена просторина лукiв, i рiчка, й лiсок - все було
мертве, неправдиве, засушене, це мовби сама вiйна поставала з муляжiв
сво ю мертвiстю, безжитт вiстю. Муляжний ландшафт лежав перед ними на
пiвкiмнати, а ©м поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлiбами, i
вiтер польовий, i небо, повне жайворонкiв, i райдуги, що над полями
свiтяться соковито! Бомби впали сьогоднi на хлiба. Танки вже десь ©х
толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного свiту чи не отакий
лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить вiйна?
Край столу на муляжних пагорбах розплатався Духновичiв портфель. Вiн
туго напханий книжками, серед яких, безумовно, можна знайти i Гегеля, й
Спiнозу, а зверху на портфелi лежать заяложенi вiйськовi статути, що ©х
Духнович так досi й не спромiгся опанувати i оце, видно, знову зубрив,
готуючись вдруге здавати залiк. Дивно було, що Духнович, цей
факультетський вiльнодум i фiлософ, який залюбки студiював навiть
позапрограмнi науки, так до ладу й не мiг збагнути мудрiсть статуту
караульно© служби, так досi й не навчився як слiд нi козиряти, нi ходити з
компасом по азимуту: на заняттях у Лiсопарку вiн щоразу збивався з
заданого напрямку, викликаючи смiх товаришiв i невдоволення викладача.
- Ну як, друже? - кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича. -
Подужав?
Духнович скривився, що мало означати усмiшку.
- Цi статути наганяють на мене якийсь, ну, просто мiстичний жах. Вони
написанi нiби санскритом: скiльки не розшифровую - нiяк не доберусь
глузду.
- Це вже вчорашн , - сумовито зауважив Степура. - Тепер, мабуть, не
такi залiки доведеться складати.
Вони разом вийшли на вулицю. Все було, як i ранiш: дерева спокiйно
зеленiють, i день тихий - нi сонячний, нi хмарний, в теплiй поволоцi
iмлистiй, тiльки тривога мовби розлита в повiтрi, вона вже пройняла мiсто
i душi людей.
Сумська клекоче. На перехрестi бiля репродуктора - натовп. Тут ще
надiються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише мiсцевий прикордонний
конфлiкт? Люди ждуть новин, гнiтить невiдомiсть, а радiо тим часом гримить
музикою, переда бойовi маршi.
Найлюднiше в парку бiля пам'ятника Тарасовi. Гомiн, тривожно збудженi
голоси, всi ждуть чогось, не розходяться... Нахмурений бронзовий Кобзар,
схилившись над людьми, мовчки дума свою думу.
В натовпi Степура загледiв Мар'яну й Лагутiна. Вони стояли обнявшись,
чого ранiше не дозволили б собi на людях, вiн блiдий, зосереджений i нiби
байдужий до не©, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить: ти мiй,
мiй, це все тебе не стосу ться, нiкому тебе не вiддам.
Степура не може втямки собi взяти, як вiн, оцей Лагутiн, оцей
тонковидий бiлявий його суперник, може бути зараз байдужий до не©, не
чути, як лине вона до нього вся. Якби до Степури вона отак линула, любов
його давня, безнадiйна! Скiльки мрiяв про не© ночами, скiльки вiршiв для
не© писав, а вона була й лиша ться з усiма ласками, жагою, рум'янцями
калиновими - для iншого, який уже звик i нiби й не дорожить цим!
Вгорi мiж деревами блищить на сонцi лита з бронзи, могутня постать
поета, а нижче, круг п' десталу, - бронзова покритка з дитиною на руках, i
повстанець з косою, i той, що кайдани рве, i той, що лежить поранений бiля
надломленого знамена, i всi ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це
судьба, вчорашня й завтрашня, темнi суворою бронзою, зведена мiж дерев?
Задивившись на пам'ятник, Степура незчувся, як загубив у натовпi
Мар'яну та Лагутiна, i, озирнувшись, побачив поблизу якусь незнайому жiнку
з дитиною на руках; обличчя жiнки заплакане, а в очах, широко вiдкритих, -
волання пiдтримки, допитливiсть: невже це правда? Невже цього вже не
вiдвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби вiн мiг ще спростувати цю
страшну, невблаганну звiстку, яка, видно, руйнувала все ©© родинне
щастя...
- Ти йдеш? - почув Степура за собою Богданiв голос. - Бо ми з Танею
йдемо.
Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумськiй, в напрямi до свого
студентського мiстечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешка вiн у
мiстi, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий
магазин, де ранiше брали хлiб, але зараз магазин зустрiв ©х порожнечею:
полицi голi, аж гудуть. Розмели. Бiля iншого магазину галас, тиснява, люди
за чимось товпляться, виявля ться, розхапують все, що , - мило, сiрники,
сiль...
- Показились вони, чи що? - знизав плечима Духнович.
- Для чого вам, громадянко, стiльки солi? - зачепив вiн жiнку, що з
пакунками в обох руках саме бiгла назустрiч.
Ця з вигляду досить iнтелiгентна городянка враз перетворилась у
справжнiсiньку бабу-ягу.
- Що ти в цьому розумi ш, чистоплюю? - крикнула, люто ошкiрившись на
Духновича. - Може, ця сiль, цей брусочок мила дiтей мо©х вiд голодно©
смертi врятують!
I промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що вiд нього Танi
стало аж не по собi, бо i в словах цi © жiнки, i в цих ©© з бою вихоплених
пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда - подих голодних
харкiвських зим, вчувалось ще тiльки серцем угадане горе тих
багатостраждальних матерiв, знедолених солдаток, що, впряженi в санчата,
крiзь хуги-завiрюхи везтимуть мiняти отi мило й сiрники по окупованiй
землi i замерзатимуть з дiтьми, заметенi снiгом при шляхах. Цього ще не
було, можливостi чогось такого Таня ще i в думках не припускала, i все ж
слова незнайомо© жiнки, яка, видно, немало в сво му життi зазнала, глибоко
вразили дiвчину, лягли на душу важким передчуттям.
На розi бiля магазину господарчих товарiв - знов натовп, шарварок,
буча. Зсередини примiщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався,
мало не по жiночих головах iшов якийсь гевал, розчервонiлий, пiт з нього
градом, а сам увесь обвiшаний шкребками, каструлями, вiрьовками рiзно©
товщини, навiть круг ши© в нього хомутом обкинуте кiльце каната.
Богдан дивився на його вiрьовки з презирством, з обуренням.
- Вiшатись зiбрався?
Гевал, що був, видно, з порiддя звиклих до рiзних сутичок спекулянтiв,
глипнув на студента зневажливо:
- Швидше сам когось повiшу!
I, перевiвши дух, вiн став ще енергiйнiше розпихати жiнок лiктями, а
якусь стареньку зачепив сво©ми шкребками за хустку i, не озираючись таки
стягував ©й хустку з голови.
- Куди ти тягнеш? Пусти! Вiдпусти Хустку порвеш! - волала жiнка, а вiн,
не звертаючи уваги на ©© крик, робив сво , продирався далi.
- Ану стiй! Стiй! - перепинив його Богдан i, шарпнувшись вперед, мiцно
вхопив гевала рукою за його снастi. - Чи не мiг би ти бути чемнiшим,
нахабо?
- Вiд нахаби чую!
Зцiпивши зуби, Богдан потяг його до себе i, витягши на просторе,
стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул.
- Ти вже вою ш? З жiнками?
- Вiдчепись...
Богдан з огидою вiдкинув його i так пiддав ногою ззаду, що вiн з усiма
сво©ми шкребками та мотуззям вiдлетiв на брук сторчака.
- Оце стрибок! - пiддав жару Духнович. - Можна смiливо зарахувати за
норму ГПО!
Гевал оглянувся, поправив на собi амунiцiю. Богдан ждав, що вiн
вернеться, полiзе в бiйку, але той тiльки погрозив:
- Я тебе запам'ятаю, циганська мордо¼
I, побрязкуючи каструлями, побрiв на протилежний бiк вулицi.
- Спасибi, хоч студент заступився, - з вдячнiстю глянули на Богдана
жiнки. - Бо де ще та вiйна, а тут уже сво© по головах ходять...
Таня знову взяла Богдана пiд руку, i вони разом з Степурою та
Духновичем пiшли далi. Iшли i вже нiби не впiзнавали знайомих кварталiв,
вулиць, будинкiв. У вiкнах квартир уже чи©сь руки зсередини обклеюють
шибки смужками паперу навхрест, всюди вони бiлiють як цифри "XX" -
двадцятий вiк... А в подвiр'ях мешканцi будинкiв беруться рити щiлини,
схованки вiд бомб - такий наказ штабу ППХО.
Бiля студентського гуртожитку Гiганта побачили маленького
червоноармiйця; з квачем у руцi, вiн саме наклеював на стiнi будинку
свiжовiддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.
Пiдiйшли, стали читати. Наказ про мобiлiзацiю. Слово до людей, яких
вiйна першими кличе пiд кулi. Роки, роки, роки...
- Всi брати мо© пiдпадають, - глухо промовив Степура.
- I родичi теж.
- А мiй батько уже давно там, - сказав Духнович, батько якого був
вiйськовий лiкар. - Певне, тепер i матiр закличуть, вона буде потрiбна.
Один оце я тiльки - нi в тин нi в ворота...
- Гада ш, нас чаша ця обмине? - сказав Богдан, i Танi почулася злiсть в
його голосi. - Чи ми вибракуванi?
Духнович розгублено заклiпав очима:
- А вiдстрочки? - його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя
виказувало тривогу i подив. - У нас же вiдстрочки до закiнчення
унiверситету!
- Якi тепер вiдстрочки, - нахмурився Богдан i глянув на Таню: - Де ж
нам пообiдати?
- На фабрику-кухню, - запропонував Степура. Обiдати вони пiшли втрьох,
без Духновича, який ледь кивнувши ©м на прощання, понуро почвалав до
трамвайно© зупинки, бiльше звичайного зсутулений, перекосоплечений пiд
вагою портфеля.
3
В темряву занурилось мiсто.
Зда ться, нiколи не було так темно, як в оцi першi затемненi ночi.
Ослiпло темне громаддя будинкiв, та мничiстю наповнились парки, сквери.
Чорне небо нависло над мiстом, дивуючи сво ю незвичною зорянiстю городян,
з яких мало хто спить у цю нiч.
На дахах будинкiв - пости. Пости й на землi. На кожну смужку свiтла в
вiкнi - свисток мiлiцейський.
З глибини вулиць трамва© повзуть iз синiми фарами в лобi. I люди
пiдсиненi пробiгають. Моторошним ста обличчя людини, що потрапля в смугу
цього мертвотно-синього, при землi повзучого свiтла. Майне перехожий;
прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона
криваво-червоних пожежних машин.
Не листоношi - розсильнi вiйськкоматiв з жмутками повiсток в руках
шугають цi © пiзньо© години вiд будинку до будинку, вiд пiд'©зду до
пiд'©зду. В найглухiших завулках лунають чiткi ©хнi кроки, чути, як один,
зупинившись перед будинком, голосно пита двiрника :
- Який номер?
А через вулицю iнший розсильний допиту ться так само вимогливо,
нетерпляче:
- Номер, номер який?
В усiх районах мiста в тисячi квартир стука вiйна, вруча повiстки.
Тiльки до студентських гуртожиткiв розсильнi не завертають. Студенти
поки що можуть спати спокiйно - у них броня до закiнчення унiверситету.
Одначе й студентам тепер не спиться.
В комендантськiй iсторикiв бiля телефону позмiнне чергують озбро нi
комсомольцi, при входi до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з
гвинтiвкою. Не учбова дрiбнокалiберка - справжня бойова гвинтiвка в цю нiч
у студента на плечi. Комендантська вiдтепер iмену ться штабом - вiкна в
нiй щiльно замаскованi студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак
Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, вiдповiдальний за
тсоавiахiмiвську роботу. Пiд час фiнсько© вiн потрапив був у лижний
батальйон, i хоч до фронту так ©х тодi й не довезли, проте на факультет
вiн повернувся мовби фронтовиком, i вiдтодi його бачили по всiх президiях,
де вiн сидiв з виглядом втомленого боями ветерана. Вiдтодi ж на правах
людини майже вiйськово© Спартак носить оцю гiмнастьорку i портупею та пояс
з мiдною командирською пряжкою, що поблиску на ньому й зараз. Щоправда,
для повноти враження йому трохи не вистача росту, - ростом вiн чи не
найменший на факультетi, зате солiдностi хоч одбавляй, вона в нього в
усьому: в ходi, в поворотi голови, в мерзлякувато пiднятих плечах, в
лiктях, вiдстовбурчених на якийсь особливий начальницький манiр.
Коли в комендантськiй задзеленчить телефон, Спартак прожогом кида ться
до нього:
- Iсторики! Штаб МППО слуха !
I, припавши вухом до трубки, слуха з таким виглядом, нiби з ним зараз
розмовля щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить
зосереджене, сiрi застиглi очi сповненi рiшучостi й готовностi виконати
наказ.
Час вiд часу вiн виходить з комендантсько© i, лунко клацаючи пiдборами
чобiт по вестибюлю, йде перевiрити пост, виставлений бiля входу до
корпусу. На посту зараз - Слава Лагутiн, надiйний комсомолець, якому
Спартак не ма пiдстав не довiряти, але його драту , що бiля Лагутiна весь
час крутиться Мар'яна Кравець, ця чорнява ©хня красуня, що не могла нiчого
кращого придумати, як прибiгти з дiвочого гуртожитку в такий час i в таке
мiсце на побачення...
- Я тобi вже казав, - дражливим тоном зверта ться до дiвчини Спартак. -
Пост - не мiсце для побачень.
- Iду вже, йду, - каже Мар'яна, вiдступаючи крок назад i вдаючи, що
цi © ж митi збира ться йти.
- Це я вже чув, а пiду - ти знов тут.
- Ну що тобi станеться, коли я трохи тут постою?
- Не менi. Але iсну порядок. I взагалi - що за розмови? Сказав, iди -
так iди, якщо не хочеш непри мностей собi i йому.
Спартак при цьому кивнув на Лагутiна, до якого вже знов тулилась
Мар'яна.
- Чого ти ©й нiчого не скажеш? - прискiпався й до Лагутiна Спартак. -
Ти ж зна ш порядок?
- Справдi, iди вже, Мар'яно, - сказав Лагутiн до дiвчини i знехотя
вiдсторонив ©©. - До завтра.
Перед тим як пiти, Мар'яна ще раз наблизилась до Славика, майнула
обличчям бiля його обличчя - чи поцiлувала, чи щось шепнула йому, а
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
1
Ще безтривожно ходять по мiсту тi, якi вмиратимуть на рубежах, iтимуть
в оточеннях, горiтимуть у кремацiйних печах концтаборiв, штурмуватимуть
Будапешт i Берлiн; ще сто©ть на узвишшi посеред мiста сiрий масивний БЧА -
Будинок Червоно© Армi©, де згодом на мiсцi, розчищеному вiд ру©н, буде
запалено вiчний вогонь на могилi Невiдомого солдата.
Ще все як було.
Ще - розбрiвшись з самого рання по парках, по бiблiотеках,
позабиравшись у спорожнiлi аудиторi© на факультетах - сидять над
конспектами студенти, готуються до останнiх екзаменiв.
Дво ©х сидить, забарикадувавшись в порожнiй аудиторi© iстфаку.
Вранцi, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати дверi стiльцем.
Богдан стояв i, всмiхаючись, дивився, як вона це робить. Енергi© й
завзяття було в не© бiльше, нiж сили в руках. Все ж завдяки сво©й оцiй
затятостi вона впоралася з важким стiльцем, забарикадувалась, замкнулася,
як хотiла: мiцно, нiби вiд усього свiту. Поривчаста, з розтрiпаним
волоссям обернулася до Богдана:
- Тепер тебе в мене нiхто не вiдбере!
Вони глянули на закладенi дверi й розсмiялись: справдi, однi вони тут
iз сво©м коханням!
Вчора вони тiльки помирилися пiсля тяжко© тривало© сварки. Це була одна
з тих сварок, що виникають мiж закоханими з дрiбниць, майже з нiчого, але
важать для них бiльше, нiж найсерйознiшi свiтовi проблеми. Тепер обо
бачать, що не варто було сваритись, не хочуть i згадувати тих болiсних
безпричинних ревнощiв, що вiдiбрали у них кiлька щасливих днiв. Зараз,
примирившись, вони нiби заново впивалися сво©м почуттям, вiднайденим,
переболiлим i вiд того ще бiльш спраглим, ще бiльш солодким. Якби це
залежало тiльки вiд Танi, вона у вiдзнаку примирення весь день отут
цiлувалася б, чiплялася б Богдановi на шию, забувши про конспекти, про
екзамени, про все на свiтi. Зiп'явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям
до Богдана, до милого свого Богданчика: цiлуй!
Вiн легко пiдхопив ©© на руки i, на ходу осипаючи гарячими поцiлунками,
понiс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стiлець:
- Сиди!
Поклав перед нею ©© недбало скрученi, покрапанi парковими дощами
конспекти:
- Вчи!
Тепер вона сидить i зубрить хрестовi походи. Не стiльки, правда,
зубрить, скiльки розкошу у сво©х мрiях, у свiтлих дiвочих видiннях. Час
вiд часу крадькома, з щасливою злодiйкуватiстю позирку на нього.
Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в iншiм кiнцi аудиторi©, перед
самою кафедрою. Ось вiн рукою поправив патли сво© чорнi, Таня бачить його
руку, волохату, в чорнiм волоссi, мiцну руку спортсмена. Нахмурившись, вiн
знову пiрнув десь у середнi вiки. В оцiй задумливiй позi, в картатiй
приношенiй сорочцi з акуратно засуканими вище лiктiв рукавами Богдан ©й
особливо подоба ться. Вона находить мужню гiднiсть у всiй його поставi, у
високiй, гордовито випрямленiй ши©, в густому непокiрному чубовi,
вiдкинутому назад. Навiть отак, коли Богдан сидить, по його рiвнiй високiй
ши© видно, який вiн стрункий. Смаглюватий, циганкувато-чорний - дiвчата
кажуть, що вiн красень, але для не© вiн бiльше, нiж це, для не© вiн саме
щастя.
Кiлька днiв тому, коли стався був мiж ними розрив, думала - не
переживе. Життя без нього для не© одразу згасло, злиняло, втратило змiст.
Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида, вечорами
по мiсту, по кам'яних катакомбах кварталiв, живучи одним сподiванням хоч
випадково зустрiти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли
повертатиметься увечерi з бiблiотеки до гуртожитку. Найбiльше боялась
побачити його в такий час з iншою, з незнайомою якоюсь дiвчиною виняткових
достойностей, до котро© вже наперед ревнувала - ревнувала гостро, до
потемнiння в вiчу. А вiн усе повертався не з дiвчиною, а з хлопцями,
крокував мiж ними похмурий та непiдступний, з конспектами та хлiбиною пiд
пахвою.
Прича©вшись десь у затiнку, Таня жадiбно стежила за рiдною постаттю, аж
поки хлоп'ячий гурт не зникав у глибинi вечiрньо© вулицi.
В тi ночi сво © самотностi та неприкаяностi заходила вона по слiдах
свого кохання на вулицю Вiльно© академi©, де зустрiлася з ним вперше, на
студентський "острiв Кохання" над Журавлiвською кручею, де вперше вiдчула
сухий, жаркий смак його поцiлунку. Ця облюбована багатьма поколiннями
студентiв круча над ряснiючою електричними вогнями Журавлiвкою i далекий
переклик нiчних по©здiв тiльки посилювали бiль втрати. Повертаючись у
гуртожиток, слухаючи пiзнiй гомiн буйно© сво © студентсько© республiки -
Толкачiвки та Гiганта, все сподiвалась, все ждала, що вiн рано чи пiзно
таки повернеться до не©, знов дасть ©й те, без чого вона не могла жити.
Тепер вiн знову з нею. Цвiте душа! - так могла б назвати те почуття, що
ма в собi до нього. Ось вiн тут. Нечутно можна пiдкрастися до нього з-за
спини i обiйняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб... Проте нi, цього не
можна, зараз вiн весь у роботi, в напрузi - штурму середнi вiки. Можна
тiльки паперову кульку скрутити й кинути в його бiк, як це вона, пустуючи,
робила на лекцiях, i кулька впаде перед ним на столi, i вiн, розгорнувши
©© й хмурячи брови, прочита :Je vous aime¼[1]
Штурму , штурму . Про королiв та пап, про рицарськi походи та звича©, а
того й не зна , що сам ©й зда ться найкращим за всiх рицарiв на свiтi. Як
любить вона його за той нахмурений лоб, за оту впертiсть, нездоланнiсть,
суворiсть до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому науки, значно
важче, нiж ©й, але з гордостi, з честолюбства вiн не хоче знати шпаргалок,
не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою певнiстю
в собi, в сво©й силi, в тому, що нiхто й нiчим його не зiб' .
Саме життя виробило в ньому цей характер - рiзкий, упертий, готовий до
будь - яких труднощiв. Без батька рiс. На нелегкому хлiбi. Щоб дотягти до
стипендi©, ходив ночами на товарну станцiю розвантажувати вагони. Влiтку
пiд час канiкул вiн теж працю .
Минулого лiта в риболовецькiй артiлi десь у днiпровських плавнях важкi
неводи тягав. Вернувся, i Днiпром вiд нього вiйнуло, куренями, димом
багать вечiрнiх. Смаглюватiсть оця з нього нiколи не сходить. Навiть i
серед зими вертавсь iз сво©х запорiзьких канiкул засмаглий, мовби з-пiд
тропiчного сонця, i хоч не бачились лише два тижнi, при поглядi на Таню
радiсний голод розлуки свiтився в його очах.
З Сiчi Богдан вернувся! - жартували друзi. - З коша!
Увесь факультет зна , що вони - ще з першого курсу - закохана пара, що
Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.
Складуть ось останнi екзамени - i вiдкри ться перед ними лiто, вiльне,
смагляве. Якби тiльки швидше, якби й зараз оце можна було кинути
конспекти, податись удвох за мiсто, у поле за Лiсопарком, де трамвай
влiта просто в жита!
Весна промайнула для них якось непомiтно, тiльки й бачили з оцього
вiкна, як сивiли дощi високi по обрiях, тiльки й чули ©х, як шелестiли за
вiкном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на
розiгрiте камiння будинкiв. Потiм знов було сонце - i димились асфальти, i
парували дерева сво ю мокрою блискучою зеленню, i з вiкон студентських
аудиторiй видно було, як десь одразу ж за Пiвденним вокзалом, за
блискучими пiсля дощу дахами будинкiв райдуга воду бере.
Туди - до райдуг, до просторiв замiських - тягнуло студентську душу...
Зате лiто сьогорiчне буде в них незвичайне: вперше проведуть його
разом, по©дуть на археологiчнi розкопки. Багато ©хнiх студентiв
роз'©дуться цього лiта на розкопки хто в Крим, хто до Кам'яно© могили на
рiчцi Молочнiй, де нiбито виявлено доiсторичнi малюнки й печерах первiсно©
людини, а ©м, Танi й Богдановi, старий професор, знавець Ольвi©,
запропонував Ольвiю, запропонував якраз те, чого ©м самим найбiльше
бажалось. Стародавня Ольвiя, що по-нашому значить "щаслива", давно ©х
цiкавить обох, давно ©м хочеться дослiджувати, розкопувати ©©, занесену
пiсками, щоб дiзнатись, чому вона загинула, чому люди покинули ©©. Пiвтори
тисячi рокiв тому мiсто вирувало життям, до нього вiд сонячних берегiв
Еллади прибували кораблi, шумiв ринок велелюдний, на стадiонах вiдбувались
спортивнi змагання, i на честь переможцiв мiсто карбувало декрети на
мармурових плитах: "Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, перемiг списом i
диском..." Архонт - це як голова мiськради, i Таня навiть усмiхнулась,
уявивши, як бiжить по стадiону голова мiськради в трусах, виборюючи сво му
мiсту першiсть.
- "Пурфей, син Пурфея..." - iмiтуючи голос професора, почина урочисто
декламувати вона з свого кутка, але Богдан не пiдда ться на ©© пустощi, не
оберта ться, вона тiльки чу вiд нього:
- Не заважай!
I навiть це ©й подоба ться, коли вiн отак прикрику на не©, отой ©©
легкоатлет факультетський, що теж мiг би перемагати "списом i диском". Не
чита ться Танi. Все малю ться ©й степове лiто, ольвiиське небо широке, пiд
яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвiя, мiсячнi ночi,
тихi лимани - все там буде для них, для них...
Несподiваний грюкiт стрясонув дверi.
Богдан пiдвiвся здивовано:
- Хто?
I, ще не почувши вiдповiдi, кинувся до забарикадованих дверей.
Запам'ятайте цю мить! Назавжди запам'ятайте цю останню свою студентську
аудиторiю на третьому поверсi iстфаку, де, вдершись крiзь забарикадованi
дверi, застало вас страшне, приголомшливе слово:
- Вiйна!
2
Новий Хасан?
Халхин-Гол?
Нi, це, видно, було щось страшнiше.
У дверях аудиторi© сто©ть незграбний, широкоплечий Степура, ©хнiй друг
i однокурсник. Нiколи Таня не бачила його таким. Губи блiдi, надривно
диха , щось хоче сказати й не може - наче вдавився.
Богдана це лютить.
- Говори ж!
Степура важко видавлю з себе товстими, нiби обвареними губами:
- Бомбили вночi Ки©в... Севастополь... i ще якiсь мiста... - Ти звiдки
зна ш?
Все мiсто вже зна , тiльки ви оце тут як на островi¼ Я теж сидiв
читав, потiм вийшов за цигарками, а там уже все мiсто бурунить. Гучномовцi
розриваються, людей тисячi на майданах... Так-то, брат Таню, - Степура з
гiркотою глянув на дiвчину. - Бомби летять... ось яка iсторiя. А ми все
спiвали "если з а в т р а война". Це завтра вже стало сьогоднi.
Дiставши з пачки цигарку, вiн хоче прикурити, але сiрники ламаються
один за одним. Нарештi, вичеркавши, вiн пiдносить запалений сiрник до
цигарки, i Таня помiча , як груба рука його ледь помiтно тремтить, i сам
вiн при всiй сво©й вайлуватiй кремезностi зда ться ©й якимсь дивно
беззахисним в цю мить.
- Як бандитюги, напали, - каже вiн. - Без попередження, вiроломно,
безчесно...
Богдан, нахмурившись, сто©ть бiля столу над розкритим конспектом, наче
пригаду щось. Потiм рiшуче закрива конспект, склада зошит до зошита
акуратною купкою. Таня мимоволi фiксу кожен його рух. На скiльки часу
склада вiн отi сво© конспекти? Коли ©х знову вiдкри ?
Таня пiдiйшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вiчi. Там якась
темна рiшучiсть, вiдчуженiсть.
- Пiдемо?
Забравши конспекти, вони мовчки виходять.
Таня все не вiдпуска його руки. Як вчепилась в аудиторi© сво©м рученям
за нього, так уже й не вiдпуска , трима ться iнстинктивно, мовби
передчуваючи недалеке й неминуче розставання...
В коридорах шум, гамiр. Студенти рiзних курсiв, юрмлячись то тут, то
там, збуджено говорять, сперечаються.
- Цього треба було ждати!
- Але ж договiр про ненапад на десять рокiв?
- Фашизм фашизм.
Дверi аудиторiй повiдчинянi навстiж, - тепер усiм уже не до наук.
Мерщiй на вулицю. Серце жадало почути, що це всього-на-всього якесь
жахливе непорозумiння, ще, може, прийде iнше повiдомлення, звiстка про те,
що конфлiкт залагоджено i все знов буде, як було.
На першому поверсi, проходячи повз кiмнату вiйськово© кафедри,
загледiли в нiй крiзь вiдхиленi дверi Духновича. Худий, сутулуватий, вiн
стояв посеред кiмнати над рель фною картою пересiчно© мiсцевостi, i з його
вигляду видно було, що вiн ще нiчого не зна i дума , певне, не про
муляжний оцей рель ф, не про вiйну, що вже вдивля ться в тишу аудиторiй, а
про щось iнше, далеке.
- Мироне, чув?
- Що саме?
- Вiйна.
Лице його перекосилось недовiрливою посмiшкою.
- Не жартуйте, бо я лякливий.
Але коли вони зайшли до аудиторi©, надто незвичайний вигляд був у них,
щоб можна було думати, що вони жартують.
- На жаль, серйозно.
- Складайся, брат...
Вiйськова кафедра. Це та кiмната, де ©х стiльки муштровано керiвником
кафедри, прискiпливим та педантичним майором, де так набридли ©м отi
вiйськовi плакати на стiнах, i протигаз в розрiзi, i учбовий кулемет, що
темнi в кутку, з просвердленою дiрочкою збоку в стволi... Зупинившись над
великим столом з бутафорним полем, вони нiби iншими очима розглядають
муляжну пересiчену мiсцевiсть з мiнiатюрними горбами та рiчками. Гiпс,
пофарбована тирса, що зобража траву... Як убого! Неприродна жовтизна
хлiбiв, i отруйно-зелена просторина лукiв, i рiчка, й лiсок - все було
мертве, неправдиве, засушене, це мовби сама вiйна поставала з муляжiв
сво ю мертвiстю, безжитт вiстю. Муляжний ландшафт лежав перед ними на
пiвкiмнати, а ©м поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлiбами, i
вiтер польовий, i небо, повне жайворонкiв, i райдуги, що над полями
свiтяться соковито! Бомби впали сьогоднi на хлiба. Танки вже десь ©х
толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного свiту чи не отакий
лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить вiйна?
Край столу на муляжних пагорбах розплатався Духновичiв портфель. Вiн
туго напханий книжками, серед яких, безумовно, можна знайти i Гегеля, й
Спiнозу, а зверху на портфелi лежать заяложенi вiйськовi статути, що ©х
Духнович так досi й не спромiгся опанувати i оце, видно, знову зубрив,
готуючись вдруге здавати залiк. Дивно було, що Духнович, цей
факультетський вiльнодум i фiлософ, який залюбки студiював навiть
позапрограмнi науки, так до ладу й не мiг збагнути мудрiсть статуту
караульно© служби, так досi й не навчився як слiд нi козиряти, нi ходити з
компасом по азимуту: на заняттях у Лiсопарку вiн щоразу збивався з
заданого напрямку, викликаючи смiх товаришiв i невдоволення викладача.
- Ну як, друже? - кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича. -
Подужав?
Духнович скривився, що мало означати усмiшку.
- Цi статути наганяють на мене якийсь, ну, просто мiстичний жах. Вони
написанi нiби санскритом: скiльки не розшифровую - нiяк не доберусь
глузду.
- Це вже вчорашн , - сумовито зауважив Степура. - Тепер, мабуть, не
такi залiки доведеться складати.
Вони разом вийшли на вулицю. Все було, як i ранiш: дерева спокiйно
зеленiють, i день тихий - нi сонячний, нi хмарний, в теплiй поволоцi
iмлистiй, тiльки тривога мовби розлита в повiтрi, вона вже пройняла мiсто
i душi людей.
Сумська клекоче. На перехрестi бiля репродуктора - натовп. Тут ще
надiються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише мiсцевий прикордонний
конфлiкт? Люди ждуть новин, гнiтить невiдомiсть, а радiо тим часом гримить
музикою, переда бойовi маршi.
Найлюднiше в парку бiля пам'ятника Тарасовi. Гомiн, тривожно збудженi
голоси, всi ждуть чогось, не розходяться... Нахмурений бронзовий Кобзар,
схилившись над людьми, мовчки дума свою думу.
В натовпi Степура загледiв Мар'яну й Лагутiна. Вони стояли обнявшись,
чого ранiше не дозволили б собi на людях, вiн блiдий, зосереджений i нiби
байдужий до не©, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить: ти мiй,
мiй, це все тебе не стосу ться, нiкому тебе не вiддам.
Степура не може втямки собi взяти, як вiн, оцей Лагутiн, оцей
тонковидий бiлявий його суперник, може бути зараз байдужий до не©, не
чути, як лине вона до нього вся. Якби до Степури вона отак линула, любов
його давня, безнадiйна! Скiльки мрiяв про не© ночами, скiльки вiршiв для
не© писав, а вона була й лиша ться з усiма ласками, жагою, рум'янцями
калиновими - для iншого, який уже звик i нiби й не дорожить цим!
Вгорi мiж деревами блищить на сонцi лита з бронзи, могутня постать
поета, а нижче, круг п' десталу, - бронзова покритка з дитиною на руках, i
повстанець з косою, i той, що кайдани рве, i той, що лежить поранений бiля
надломленого знамена, i всi ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це
судьба, вчорашня й завтрашня, темнi суворою бронзою, зведена мiж дерев?
Задивившись на пам'ятник, Степура незчувся, як загубив у натовпi
Мар'яну та Лагутiна, i, озирнувшись, побачив поблизу якусь незнайому жiнку
з дитиною на руках; обличчя жiнки заплакане, а в очах, широко вiдкритих, -
волання пiдтримки, допитливiсть: невже це правда? Невже цього вже не
вiдвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби вiн мiг ще спростувати цю
страшну, невблаганну звiстку, яка, видно, руйнувала все ©© родинне
щастя...
- Ти йдеш? - почув Степура за собою Богданiв голос. - Бо ми з Танею
йдемо.
Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумськiй, в напрямi до свого
студентського мiстечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешка вiн у
мiстi, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий
магазин, де ранiше брали хлiб, але зараз магазин зустрiв ©х порожнечею:
полицi голi, аж гудуть. Розмели. Бiля iншого магазину галас, тиснява, люди
за чимось товпляться, виявля ться, розхапують все, що , - мило, сiрники,
сiль...
- Показились вони, чи що? - знизав плечима Духнович.
- Для чого вам, громадянко, стiльки солi? - зачепив вiн жiнку, що з
пакунками в обох руках саме бiгла назустрiч.
Ця з вигляду досить iнтелiгентна городянка враз перетворилась у
справжнiсiньку бабу-ягу.
- Що ти в цьому розумi ш, чистоплюю? - крикнула, люто ошкiрившись на
Духновича. - Може, ця сiль, цей брусочок мила дiтей мо©х вiд голодно©
смертi врятують!
I промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що вiд нього Танi
стало аж не по собi, бо i в словах цi © жiнки, i в цих ©© з бою вихоплених
пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда - подих голодних
харкiвських зим, вчувалось ще тiльки серцем угадане горе тих
багатостраждальних матерiв, знедолених солдаток, що, впряженi в санчата,
крiзь хуги-завiрюхи везтимуть мiняти отi мило й сiрники по окупованiй
землi i замерзатимуть з дiтьми, заметенi снiгом при шляхах. Цього ще не
було, можливостi чогось такого Таня ще i в думках не припускала, i все ж
слова незнайомо© жiнки, яка, видно, немало в сво му життi зазнала, глибоко
вразили дiвчину, лягли на душу важким передчуттям.
На розi бiля магазину господарчих товарiв - знов натовп, шарварок,
буча. Зсередини примiщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався,
мало не по жiночих головах iшов якийсь гевал, розчервонiлий, пiт з нього
градом, а сам увесь обвiшаний шкребками, каструлями, вiрьовками рiзно©
товщини, навiть круг ши© в нього хомутом обкинуте кiльце каната.
Богдан дивився на його вiрьовки з презирством, з обуренням.
- Вiшатись зiбрався?
Гевал, що був, видно, з порiддя звиклих до рiзних сутичок спекулянтiв,
глипнув на студента зневажливо:
- Швидше сам когось повiшу!
I, перевiвши дух, вiн став ще енергiйнiше розпихати жiнок лiктями, а
якусь стареньку зачепив сво©ми шкребками за хустку i, не озираючись таки
стягував ©й хустку з голови.
- Куди ти тягнеш? Пусти! Вiдпусти Хустку порвеш! - волала жiнка, а вiн,
не звертаючи уваги на ©© крик, робив сво , продирався далi.
- Ану стiй! Стiй! - перепинив його Богдан i, шарпнувшись вперед, мiцно
вхопив гевала рукою за його снастi. - Чи не мiг би ти бути чемнiшим,
нахабо?
- Вiд нахаби чую!
Зцiпивши зуби, Богдан потяг його до себе i, витягши на просторе,
стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул.
- Ти вже вою ш? З жiнками?
- Вiдчепись...
Богдан з огидою вiдкинув його i так пiддав ногою ззаду, що вiн з усiма
сво©ми шкребками та мотуззям вiдлетiв на брук сторчака.
- Оце стрибок! - пiддав жару Духнович. - Можна смiливо зарахувати за
норму ГПО!
Гевал оглянувся, поправив на собi амунiцiю. Богдан ждав, що вiн
вернеться, полiзе в бiйку, але той тiльки погрозив:
- Я тебе запам'ятаю, циганська мордо¼
I, побрязкуючи каструлями, побрiв на протилежний бiк вулицi.
- Спасибi, хоч студент заступився, - з вдячнiстю глянули на Богдана
жiнки. - Бо де ще та вiйна, а тут уже сво© по головах ходять...
Таня знову взяла Богдана пiд руку, i вони разом з Степурою та
Духновичем пiшли далi. Iшли i вже нiби не впiзнавали знайомих кварталiв,
вулиць, будинкiв. У вiкнах квартир уже чи©сь руки зсередини обклеюють
шибки смужками паперу навхрест, всюди вони бiлiють як цифри "XX" -
двадцятий вiк... А в подвiр'ях мешканцi будинкiв беруться рити щiлини,
схованки вiд бомб - такий наказ штабу ППХО.
Бiля студентського гуртожитку Гiганта побачили маленького
червоноармiйця; з квачем у руцi, вiн саме наклеював на стiнi будинку
свiжовiддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.
Пiдiйшли, стали читати. Наказ про мобiлiзацiю. Слово до людей, яких
вiйна першими кличе пiд кулi. Роки, роки, роки...
- Всi брати мо© пiдпадають, - глухо промовив Степура.
- I родичi теж.
- А мiй батько уже давно там, - сказав Духнович, батько якого був
вiйськовий лiкар. - Певне, тепер i матiр закличуть, вона буде потрiбна.
Один оце я тiльки - нi в тин нi в ворота...
- Гада ш, нас чаша ця обмине? - сказав Богдан, i Танi почулася злiсть в
його голосi. - Чи ми вибракуванi?
Духнович розгублено заклiпав очима:
- А вiдстрочки? - його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя
виказувало тривогу i подив. - У нас же вiдстрочки до закiнчення
унiверситету!
- Якi тепер вiдстрочки, - нахмурився Богдан i глянув на Таню: - Де ж
нам пообiдати?
- На фабрику-кухню, - запропонував Степура. Обiдати вони пiшли втрьох,
без Духновича, який ледь кивнувши ©м на прощання, понуро почвалав до
трамвайно© зупинки, бiльше звичайного зсутулений, перекосоплечений пiд
вагою портфеля.
3
В темряву занурилось мiсто.
Зда ться, нiколи не було так темно, як в оцi першi затемненi ночi.
Ослiпло темне громаддя будинкiв, та мничiстю наповнились парки, сквери.
Чорне небо нависло над мiстом, дивуючи сво ю незвичною зорянiстю городян,
з яких мало хто спить у цю нiч.
На дахах будинкiв - пости. Пости й на землi. На кожну смужку свiтла в
вiкнi - свисток мiлiцейський.
З глибини вулиць трамва© повзуть iз синiми фарами в лобi. I люди
пiдсиненi пробiгають. Моторошним ста обличчя людини, що потрапля в смугу
цього мертвотно-синього, при землi повзучого свiтла. Майне перехожий;
прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона
криваво-червоних пожежних машин.
Не листоношi - розсильнi вiйськкоматiв з жмутками повiсток в руках
шугають цi © пiзньо© години вiд будинку до будинку, вiд пiд'©зду до
пiд'©зду. В найглухiших завулках лунають чiткi ©хнi кроки, чути, як один,
зупинившись перед будинком, голосно пита двiрника :
- Який номер?
А через вулицю iнший розсильний допиту ться так само вимогливо,
нетерпляче:
- Номер, номер який?
В усiх районах мiста в тисячi квартир стука вiйна, вруча повiстки.
Тiльки до студентських гуртожиткiв розсильнi не завертають. Студенти
поки що можуть спати спокiйно - у них броня до закiнчення унiверситету.
Одначе й студентам тепер не спиться.
В комендантськiй iсторикiв бiля телефону позмiнне чергують озбро нi
комсомольцi, при входi до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з
гвинтiвкою. Не учбова дрiбнокалiберка - справжня бойова гвинтiвка в цю нiч
у студента на плечi. Комендантська вiдтепер iмену ться штабом - вiкна в
нiй щiльно замаскованi студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак
Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, вiдповiдальний за
тсоавiахiмiвську роботу. Пiд час фiнсько© вiн потрапив був у лижний
батальйон, i хоч до фронту так ©х тодi й не довезли, проте на факультет
вiн повернувся мовби фронтовиком, i вiдтодi його бачили по всiх президiях,
де вiн сидiв з виглядом втомленого боями ветерана. Вiдтодi ж на правах
людини майже вiйськово© Спартак носить оцю гiмнастьорку i портупею та пояс
з мiдною командирською пряжкою, що поблиску на ньому й зараз. Щоправда,
для повноти враження йому трохи не вистача росту, - ростом вiн чи не
найменший на факультетi, зате солiдностi хоч одбавляй, вона в нього в
усьому: в ходi, в поворотi голови, в мерзлякувато пiднятих плечах, в
лiктях, вiдстовбурчених на якийсь особливий начальницький манiр.
Коли в комендантськiй задзеленчить телефон, Спартак прожогом кида ться
до нього:
- Iсторики! Штаб МППО слуха !
I, припавши вухом до трубки, слуха з таким виглядом, нiби з ним зараз
розмовля щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить
зосереджене, сiрi застиглi очi сповненi рiшучостi й готовностi виконати
наказ.
Час вiд часу вiн виходить з комендантсько© i, лунко клацаючи пiдборами
чобiт по вестибюлю, йде перевiрити пост, виставлений бiля входу до
корпусу. На посту зараз - Слава Лагутiн, надiйний комсомолець, якому
Спартак не ма пiдстав не довiряти, але його драту , що бiля Лагутiна весь
час крутиться Мар'яна Кравець, ця чорнява ©хня красуня, що не могла нiчого
кращого придумати, як прибiгти з дiвочого гуртожитку в такий час i в таке
мiсце на побачення...
- Я тобi вже казав, - дражливим тоном зверта ться до дiвчини Спартак. -
Пост - не мiсце для побачень.
- Iду вже, йду, - каже Мар'яна, вiдступаючи крок назад i вдаючи, що
цi © ж митi збира ться йти.
- Це я вже чув, а пiду - ти знов тут.
- Ну що тобi станеться, коли я трохи тут постою?
- Не менi. Але iсну порядок. I взагалi - що за розмови? Сказав, iди -
так iди, якщо не хочеш непри мностей собi i йому.
Спартак при цьому кивнув на Лагутiна, до якого вже знов тулилась
Мар'яна.
- Чого ти ©й нiчого не скажеш? - прискiпався й до Лагутiна Спартак. -
Ти ж зна ш порядок?
- Справдi, iди вже, Мар'яно, - сказав Лагутiн до дiвчини i знехотя
вiдсторонив ©©. - До завтра.
Перед тим як пiти, Мар'яна ще раз наблизилась до Славика, майнула
обличчям бiля його обличчя - чи поцiлувала, чи щось шепнула йому, а