Страница:
- Кабель!
Агроном його поправля :
- Не кабель, а огудиння, товаришу.
Ми натрапили на баштан. Вже вiн зiбраний, перетолочений, перечавлений.
Паслися тут, видно, такi ж, як i ми, що пройшли тут в одну з попереднiх
ночей. Зостались нам лушпиння, та гниляки, та зеленi пуп'янки з дитячий
кулачок, але все ж це волога, хоч губи чим промочити. Повза мо помiж
огудинням, справдi як мiж переплетеним кабелем, i жадiбно висмокту мо
розчавленi, перетоптанi чи©мись чобiтьми кавунцi, i в душi благословля м
тих, хто цей баштан посадив.
Розплутуючи цупке огудиння, Духнович невдовзi натрапля справдi-таки на
обривок телефонного кабеля. Звiдки вiн тут? Чи нашi покинули, чи, може, це
кабель уже не наш, уже прокладений нiмецькими зв'язкiвцями, а оточенцi,
проходячи тут, пошматували його разом з огудиною. Доки ми, стовпившись,
розгляда мо кабель та гада мо всякi догадки, на шляху в глибинi степу
зненацька зблиснув вогник, задеркотiв мотоцикл.
- Зв'язкiвець!
Нiмецький зв'язкiвець мчить просто на нас, лунко роздеркотiвшись на
весь степ, не бажаючи знати, що тут може бути живий ще хтось, крiм нього.
Ми могли б його пiдстрелити, мов каплуна, але ми не будемо стрiляти.
Колумб пiдказу менi iнше: перехопити кабелем дорогу i так тримати його
на висотi голови мотоциклiста. Взяти його живцем!
Ми не хотiли, щоб вiн зарiзавсь, з розгону налетiвши на кабель, але
сталося саме так. Цьому, що сидiв за кермом, як ножем пересiкло горло, i
нам, що тримали кабель, порiзало руки до кровi, зате другий, що сидiв за
кулеметом в колясцi, взятий нами живим. Вiн наш полонений, i ми його
ведемо тепер.
53
Розвиднiлось, i якось несподiвано виткнулось, зiйшло сонце, наше
безрадiсне оточенське сонце, схоже на якийсь снаряд. Де ми? Що це за
земля? Нема тут лiсiв. Нашi лiси - це соняшники.
Бредемо, пригинаючись, через величезнi плантацi© соняшникiв, серед
©хнього шорсткого, а де-не-де вже й зовсiм зiсохлого, чорного, нiби
перепаленого листя. Головешки соняшникiв, колючi, жерстянi, б'ють в
обличчя. Насiння - там, де його не повипивала птиця, - вже висипа ться
само. Гришко та Новоселець виминають його на ходу, лущать, плюються
лушпинням, i полонений позира на них з подивом. Вiн досить слухняний.
Iдучи, робить усе що ми. Де ми присiда мо, i вiн присiда , де поспiша мо,
вiн теж набавля крок, не ждучи, поки хтось пiдштовхне його прикладом у
спину.
- Пилюка на листi, - застерiга Колумб. - Близько, значить, дорога.
В такий час при сонцi дорогу переходити вже небезпечно. Вiдступивши
трохи назад, в глибину соняшникiв, ми робимо привал. Отут i передню мо
серед пилюки, пiд ковпаком цього непорушного неба. Зморенi переходом,
товаришi сiдають, роззуваються, - треба дати перепочити ногам. Нiмець теж
сiда i, за прикладом iнших, стяга з себе офiцерськi сво©, десь пошитi в
Нiмеччинi чоботи.
Заградотрядниковi не терпиться. Киваючи на нiмця, вiн запиту мене, яке
буде розпорядження щодо цього типа.
- Допитай, - кажу я Духновичевi.
Духнович, який найкраще з-помiж нас зна нiмецьку, охоче бере на себе
обов'язки перекладача. Пiд час допиту з вiдiбраних документiв з'ясову мо,
що це тиловик, офiцер хiмслужби дивiзi© гiрських стрiльцiв, яка вже
наступа десь попереду, розгортаючи удар на Ногайськi степи. Що особливо
вразило нас iз Духновичем, вчорашнiх студентiв, так це те, що цей наш
бранець ще недавно теж був студентом i, як i ми, не закiнчив курсу, бо пiд
час гiтлерiвського походу на Францiю одягнув вiйськову форму.
- Колега, - звертаючись до мене, каже насмiшкувато Духнович. - Хоч
"Гавдеамус iгiтур" з ним заспiвуй.
Однак не до спiву тут нi йому, нi нам. Духнович, ставши знову
серйозним, розпиту полоненого про рiзнi важливi для нас подробицi. Ми з
танкiстом дещо розумi мо з вiдповiдей нiмця, але - боже! - що це за мова,
на якiй нам судилося з ним порозумiтись! Лебенсраум... Блiцкрiг...
Iприт... Лю©зит... Ось такою мовою вiн зараз з нами розмовля , потомок
Гете, потомок нiмецьких гуманiстiв, сучасний лейпцiгський бурш!
Вiн охоче говорить про гази:
- Ота перша газобалонна атака 22 квiтня 1915 року коли ми випустили 180
тонн задушливих газiв на позицi© французiв та англiйцiв, вивела з ладу
всього 15 тисяч чоловiк. То була на©вна спроба в порiвняннi з тим, що ми
ма мо тепер. Зараз в наших нiмецьких лабораторiях народжу ться речовина
незрiвнянно вищо© токсичностi. До того ж вона не матиме нi кольору нi
запаху, i виявити ©© в повiтрi навiть в смертельних концентрацiях
практично буде неможливо. Вона викликатиме слiпоту, паралiч нервово©
системи, для цiлих армiй вона нестиме митт ву смерть, розумi те, -
митт ву!
Очi в нього стають блискучi, ошаленiлi, коли вiн говорить про це. Йому,
видно, подоба ться приголомшувати нас сво ю та мничою хiмiчною могутнiстю.
Вiн дивиться на протигазнi сумки, що висять через плече на декому з нас, i
скептично хита головою: не вбережуть, мовляв, не врятують.
А в тих сумках i протигазiв нема давно, ©х повикидали. Менi
пригадуються гумовi, схожi на скафандри костюми, що ми в них ходили на
заняття в унiверситетi, дегазували уявно отру ну мiсцевiсть. Виявля ться,
i скафандри - не захист:
- Вiд нових наших газiв свiт ще не зна захисту. Будуть мiльйони
загазованих. I це говорить людина?
- Гадина, кобра, - каже Татарин, замахуючись прикладом за спиною
полоненого, але я спиняю:
- Наказу не було.
- А що з ним панькатись? - викрику Заградотрядник. - Чого ждати? -
Рука його шарпнулась в протигазну сумку, ми зна м за чим.
- Стривай, - одвiв його руку Духнович. - 3 твого боку, mеin IiеЬеn
Gеnоssе, це було б не зовсiм гуманно...
Останнi слова роздратували Васю-танкiста:
- Не забувай, Духнович, девiз нашого гуманiзму: коли ворог не зда ться
- його знищують.
- Але ж вiн здався.
- Здався? - зловiсно - вигуку Заградотрядник. - Ми силою, хитрiстю
взяли його! Чорта з два вiн здався б! Отже, "його знищують"... Тепер вiн
хоче вихитрувати собi життя. А ти, курсанте, вже й вуха перед ним
розвiсив, мов який-небудь беззубий пацифiст...
- От, бач, уже й ярлик, - косо посмiхнувся Духнович. - Тiльки мене цим
не зляка ш... Нагадую, що йдеться про життя хоч i нiкчемного, та все ж
таки представника роду людського...
- Ти ще вважа ш його людиною?
- А хто ж вiн? Гусак?
- Двоногий звiр! Такий же бiснуватий, як i його фюрер! Чиркнути по
хрящиках, щоб i не писнув.
Я вважаю, однак, що з такими речами спiшити нема чого.
- Припинити дискусiю. Передню , а там видно буде.
Нiмець, певно, розумi , що йдеться про нього, що вирiшу ться його доля.
Прищухлий, пристрашений, вiн допитливо дивиться на мене сво©ми голубими
арiйськими очима, аж поки я кажу йому:
- Шляфен. Спати.
Духнович i нiмець лягають поруч. I ось ми всi вже, крiм вартового, - i
оточенцi, i наш бранець, - покотом лежимо в сухих соняшниках, лежимо, як у
величезнiй в'язничнiй камерi, де замiсть стiн мурованих, замiсть стелi
низько© - небо високе, вiдкрите нашим думкам.
Коли менi зда ться, що всi вже сплять, до мене несподiвано пiдповза
Заградотрядник.
- Ну скажи - чому ти проти того, щоб його прикiнчити? Тобi жалко?
- Не жалко.
- Так в чiм же рiч? Принцип?
- Можливо.
- Ох, Колосовський...
- Охкай за себе, за мене не охкай.
Весь день, доки iншi сплять, розплатавшись у соняшниках, один iз нас
сидить над нiмцем, стереже, розгляда його, свого смертельного ворога,
зблизька. Вiн молодий ще, як i бiльшiсть iз нас. Бiлявий, стрижений пiд
бокс, iз свiжим на щоках рум'янцем. Мабуть, вiд пережитого нервового
струсу вiн жахливо потi . Раз у раз облива ться потом i тхне ним, i руки в
нього липкi, як у солiдолi. Коли сонце почало припiкати, вiн скинув iз
себе френч, скинув штани, зостався в самих трусах, пiдставивши сонцю ноги
i сво© плечовi добре натренованi м'язи. Вiн часто переверта ться, лягаючи
то долiлиць, то горiлиць, видно, не спиться йому, занепоко ному думками
про свою теперiшню долю.
Коли менi випало нести варту над ним, вiн, зда ться, задрiмав, але
потiм я помiтив, що вiн лише вда , що спить, бо крiзь напiвзаплющенi
повiки голубi скалки його очей недремно дивились на мене. Що вiн думав? На
що сподiвався? Може, тiльки ждав тi © хвилини, коли мене зборе сон i вiн,
схопившись, дремене у сво©х трусах туди, де за обрi м гуркоче вiйна.
Недалеко вiд нас проходить степом залiзниця, i, коли пiдведешся, з
соняшникiв видно пере©зд з чорно-бiлим шлагбаумом. Хто опустив його, той
шлагбаум? Чи вже ворог, окупант, чи, може, останнiй наш залiзничник перед
тим, як покинути степову свою будку, опустив його, перекрив за собою
дорогу на схiд?
Там нiякого руху. Час вiд часу через нас в небi йдуть горбатi ©хнi
лiтаки. Нiякi шлагбауми ©м не перепона. Важко iдуть курсом на схiд. Я
бачу, що полонений, примружившись, стежить за ними.
- "Юнкерси"?
Нiмець кива ствердно: "юнкерси". Бомбовози.
- Руки б тому покорчило, хто ©х видумав, - каже, прокинувшись, Гришко i
зверта ться до Духновича, який, виявля ться, теж не спить: - Хто його
вигадав, перший лiтак?
- Той, перший, навряд чи думав про вiйну.
- А той, що винайшов бомбу?
- Той скаже, що теж не хотiв ©©.
- А той, що гази?
- Це ось його спитай, - кивнувши на нiмця, каже Духнович. - Просто
чортовиння якесь, - говорить вiн пiсля паузи. - Вченi винаходять динамiт i
роблять це нiби з добрими намiрами; роблять бомбу, запевняючи, що не
хочуть, щоб вона нищила; конструктор буду лiтак теж з найкращими нiбито
намiрами. Все винайшли, поробили, а потiм на! - передають усе це в руки
божевiльному, в руки манiяковi, який всi цi плоди людського генiя поверта
на вiйну, а вони, вченi, мабуть, вважають, що самi тут нi при чому, що
вони не спiвучасники злочину. З кого ж питати? Хто вiдповiсть за все це?
Колумб, прокинувшись, розгляда нiмця впритул.
- От цiкаво, чи сам вiн хотiв вiйни? Спитай його, - каже вiн до
Духновича.
Нiмець, вислухавши переклад запитання, заперечливо крутить головою: нi,
вiн не хотiв. Батько його, нiмецький майор, сам задихнувся в газах ще в ту
вiйну.
- А чого ж його принесло сюди?
- Вiн каже, що його воля нiщо в порiвняннi з волею фюрера.
- Передай йому, - кажу я Духновичу, - що фюрер ©хнiй ще не раз
пошкоду , що це розпочав. Вiйна ма властивiсть бумеранга. Рано чи пiзно
буде з них попiл, скажи йому це.
- О! То було б жахливо, - каже нiмець, вислухавши Духновича. - Побачити
готику рiдного мiста в ру©нах, побачити в ру©нах середньовiчнi нашi
собори, ратушу, старовиннi будинки, силуети яких стали вiдомi всьому
свiтовi по гравюрах славетних нiмецьких майстрiв. Майн гот! Хай цього
нiколи не буде. Я бачив Варшаву, Львiв, бачив зруйноване ваше Запорiжжя,
мене щиро вразив ваш Днiпрогес, ця модерна споруда, яко© я не сподiвався
зустрiти в цих скiфських просторах... Скажiть, це вже Скiфiя?
Вiн явно впада в меланхолiю. Голос його став сумовитим, якимось
надiрваним. Пiдвiвшись, полонений сiв серед соняшникiв i, насторожено
поглядаючи на жовчного, що i ввi снi хмурився, Заградотрядника, почав
дiлитися сво©ми переживаннями, заговорив про те, яке гнiтливе враження
справляють на нiмецького вояка оцi безмежнi степи, завойованi й
незавойованi.
- Ми, нiмцi, звикли до малих вiдстаней, невеликих територiй, а тут у
вас все вида ться безконечним. Це давить на психiку. Ми не звикли мислити
категорiями ваших просторiв, i вигляд оцих океанiчних степiв наганя на
мене зараз почуття майже мiстичне. Може, я надто iнтелiгент, але я помiтив
з деякого часу, що степ ваш руйну в менi енергiю, вбива вояцький запал.
- Це не степ вбива ...
- Нам казали, що ми, нiмцi, народ володарiв i йдемо сюди владарювати.
Але коли ми ще за Днiпром, наступаючи на Запорiжжя, зiйшли на височину i
побачили перед собою грандiозну панораму Днiпрогесу та металургiйних
гiгантiв у степу, я подумав: "Мiй фюрер, буде нам тут тяжко!"
- Дивно, що молодчикiв з гiтлерюгенду можуть роздирати такi сумнiви, -
зауважив Вася-танкiст, прокинувшись i натираючи в долонях соняшникового
листя, щоб закурити.
- Вам може видатись, що я вимолюю собi життя, - сказав нiмець, глянувши
на полiтруцькi зiрки на рукавах у танкiста. - Але, повiрте, цi мiркування
щирi. Нам казали: доля Нiмеччини вирiшиться на Укра©нi, вирiшиться битвою
на Днiпрi, казали, що за Днiпро ми не випустимо ваших армiй. А ви все далi
вiдходите на схiд, а ми тим часом все далi вiд рейху.
- Ба, розговоривсь, - пiдводячись, каже Заградотрядник i зирка на
Новосельця з докором. - Чому вiн ще живий? Ждемо, поки втече?
Збираючись в дорогу, ми почина мо взуватись. Нiмець теж збира ться.
Натягнув мундир i тепер акуратно вичiсу гребiнцем iз свого арiйського
чуба пилюку та соняшникову труху. Серйозно, без усмiшки стежить вiн, як
Гришко розда нам кожному пайок - уже тiльки по пiвжменi сухих наших
рацiонiв. Коли одержали всi, окрiм нiмця, Гришко зводить запитливий погляд
на мене: чи давати, мовляв, i цьому?
Нiмець розумi : вiд того, що я зараз вiдповiм, залежить його доля. Коли
звелю дати й йому, значить, вiн залиша ться жити. Якщо ж скажу не давати,
то це означатиме кiнець, капут йому тут, на мiсцi. Так i пропаде, не
одержавши нашого оточенського продатестату. Очi його, витрiшкуватi, повнi
блакитi арiйсько©, дивляться на мене з чеканням i нiби з смутком якимось
уже передсмертним. Дам чи не дам?
Справдi, що з ним робити? Вести з собою? Так вiн же видасть нас при
першiй зручнiй нагодi, погубить нас усiх. Собою вiн тiльки ускладнить,
зробить ще небезпечнiшим, труднiшим i без того трудний наш похiд. Що ж
залиша ться? Тiльки, звичайно, не стрiляти. Менi вже уявля ться, як вiн
буде пручатись, вiдбиватись м'язистим сво©м тiлом, як хлопцi пустять у
дiло багнети, i все завершить Заградотрядник сво ю бритвою, i ворог
захарчить. Не загрiбаючи, кинемо його тут, у пилюцi, серед соняшникового
тирла. Ми здатнi на це, i сумлiння не гризтиме нас, бо вiн прийшов сюди,
несучи смерть, i голова його напхана смертоносними хiмiчними формулами
нових засобiв винищення людей...
Полонений все дивиться на мене сумовито, запитливо, мовби вивiдуючи, що
його жде, аж поки погляд його раптом не натрапля на Заградотрядника, що з
похмурим, злим виглядом саме насаджу на гвинтiвку багнет.
- Бум-бум? - неголосно, сумно запиту полонений, постукавши себе
пальцем по лобi. "Уб' те, мовляв?"
Ми мовчимо.
- Бум-бум?
Вiн жде вирiшення.
- Як будемо з ним? - пiдкреслено звичайним голосом, нiби йдеться про
найбуденнiшi речi, запитую товаришiв.
- Плюнути й розтерти, - каже Заградотрядник удавано байдуже, щоб не
викликати в того передчасно© пiдозри.
Гришко теж тако© думки:
- Що з ним воловодитись? Одним ротом буде менше. Харчiв уже - кiт
наплакав.
- Але це все-таки... "язик", - каже Вася-танкiст. Який дивний i дикий
по сутi вираз: "язик"... Взяти "язика"... Не людина цiнна, не розум ©©, не
людська ©© суть, а лише язик, лише вiдомостi, якi вона може дати.
- Ось цей "язик" нас якраз i погубить, - сто©ть на сво му
Заградотрядник, i я бачу, що й Татарин, i Новоселець в душi теж згоднi з
ним.
Полоненому аж вуха ростуть, так вiн вслуха ться. Зда ться, вiн розумi
все з наших розмов, з наших iнтонацiй. Розумi i, внутрiшньо напружившись,
жде.
- Духнович, переклади йому, - звертаюсь я до нашого драгомана. - Ось ми
чули вiд нього про якийсь новий винайдений ©хнiми вченими газ. Чи вiдома
йому формула газу?
Духнович запиту нiмця, i вперше за весь час, вiдколи полонений тут,
мiж нами, ледь помiтний усмiх скривля його рот.
- Вiн каже, що це та мниця, що формула газу власнiстю нiмецьких
збройних сил.
- А йому, йому вона вiдома?
Полонений ще бiльше кривиться в усмiшцi, догадуйтесь, мовляв, як
хочете: або вiдома, або нi. Але цього нiзащо я вам не скажу, бо те, що
зараз прита но в менi i що вас так цiкавить, воно оберiгатиме менi життя.
- По-мо му, нiяко© формули вiн не зна , паршивий цей гiтлерюгенд, -
презирливо кида Заградотрядник. - Бац-бац - та й пiшли далi.
- Всi формули з мозком вилетять, - каже Татарин. - Всi гази в ньому
перемiшаються...
Вони жадають розправи. Всi ми жада мо розправи над ним. Нам хочеться
бачити його кров. Вiйна показала, як легко розбудити в людинi звiра. Але
потiм вгамувати його буде, мабуть, дуже нелегко.
Переглянувшись з танкiстом, наказую Гришковi:
- Дай i йому, цьому тевтоновi, скiльки належить:
- Тiльки гречку даром з'©сть. Дуже вiн нам потрiбен, ще цей зайвий рот,
- буркотить Гришко, але все-таки да .
Дiставши на долоню масних чорних гречаних зерен, нiмець почина
старанно жувати ©х. Жу , якось по-телячому пiдбираючи язиком.
А я думаю про те, що вирiшив для себе ще ранiш: ми не вб' м його, ми
поведемо його далi з собою. Офiцер дивiзiйно© хiмслужби, вiн, напевно,
зна ту важливу та мницю, та мницю ново© страшно© збро©. Газовик,
начинений формулами смертi, вiн iтиме з нами. Але не тiльки тому я не
вiддам його пiд багнети, що вiн важливий "язик", i не тiльки тому, що
iснують там якiсь мiжнароднi конвенцi© щодо полонених, - фашисти самi
давно потоптали цi конвенцi©, i ми зна мо, скiльки вони наших полонених по
кошарах душать, по шляхах пристрiлюють, в протитанкових ровах загортають
живими. Принципи гуманностi, людяностi, справедливостi для них не iснували
й не iснують, але я не хочу бути схожим на них! Вiн нам здався. Зброю
вибито з його рук. Тепер щоб над таким чинив я тут розправу? Але ж цим я
поставив би, хай частково, хай на мить, поставив би себе на одну площину з
ним, фашистом, а я не хочу спускатись до ©хнього рiвня. Голоднi, обдертi,
оточенi, ми будемо iншими, ми нiколи не станемо схожими на них - убивць,
будiвникiв концтаборiв i фабрик смертi, катiв нашого свiтлого життя!
Вста мо. Далi за соняшником, за залiзницею, куди нам iти, степ рiвний,
полiгонно вiдкритий, коли пiдеш там, то, зда ться, тебе видно буде на
тисячi верст навкруги.
- О, сьогоднi сонце заходить червоне, з вухами, - каже Колумб. -
Бачите, якi високi вуха стовпи вгору поставило? То на вiтер.
Невдовзi ми вже в путi. Iдемо в сутiнках рiдним степом, самi мало не
полоненi, але й полонений ворог з нами. Цiлу нiч вiн iтиме з нами, i
спрагу нашу звiда , i втому, i вiдчу нашу волю пробитись на схiд. Мовби
невидимим ланцюгом прикувала доля його до нас, а нас до нього. Ми не
можемо його вiдпустити. Ми не можемо його вбити. Вiн буде поруч з нами
весь час, як прокляття.
54
Вночi, коли з глибин космосу проступають зорi, пробиваються скупим
свiтлом до нас, ми вiдчува мо, що йдемо не просто по землi - йдемо по
планетi. Це, мабуть, простiр та вiдкритiсть степiв да нам оце вiдчуття -
що йдемо по планетi. Несемо з собою дивну певнiсть, що з усiх витворiв
природи, з усiх свiтiв, що десь блукають в космiчнiй безмежностi, нема
кращо©, як оця наша - тепла, зелена планета, так добре створена для життя
на нiй флори, i фауни, i дивовижних розумних iстот. Води на нiй океани.
Сонця вдосталь, родить усе... Iдемо в тому земному поясi, в тому пiдсоннi,
де з давнiх-давен буяло життя. Мамонти колись тут водились, бо ©м було тут
гарно. Еллiнськi мореплавцi прагнули до цих берегiв i складали про них
сво© золотi легенди. Царства степовикiв, царства скiфськi, половецькi
iржали тут кiньми, зоставивши потiм пiсля себе високi степовi могили,
розмитi дощами, розвiюванi вiтрами, але не загладженi часом. В тих
могилах, що ми ©х збирались дослiджувати з нашим професором, ждуть нас
грецькi амфори невимовно© краси, ждуть нiмi свiдки життя перейдених
поколiнь.
Небо вдень велике, а вночi ще бiльше. Всi ю темрявою, зiрками,
глибинами всесвiту нависа над нами. Ще недавно в це небо пiдiймалися
райдуги веснянi i там свiтилися соковито; сонцем курились пiсля дощу
неозорi, насiянi людиною хлiба, i людина стояла серед них, нiби в океанi,
радуючись сво ю працею, плодючiстю землi... А нинi палають по степах
елеватори, наповненi колгоспним хлiбом, i небо не в райдугах, а в
прожекторах та ракетах, i лежать пострiлянi по степу пастухи, колгоспнi
механiзатори i микола©вськi дiти-фабзавучники, на яких ми в одному мiсцi
наткнулись. Вони, як i ми, теж вiдступали степами, i кулi "месершмiтiв"
наздогнали ©х серед незахищеностi степових просторiв. Дитячi тiла
розкиданi по стернi, за плечиками дорожнi торбинки, до яких ми так i не
зважились доторкнутись.
Такою ти стала, земле.
В небi нiчному бачимо далеку червону планету Марс.
- Чи й там так? - на ходу озива ться до мене Духнович. - Чи й там оця
високоорганiзована iстота не ма спокою, радостi, щастя? Як би хотiлось
дожити до тих днiв, коли людство вирветься аж туди, на зорянi траси, пошле
до iнших планет сво© космiчнi дирижаблi... Цiолковський вважав, що це
стане можливим ще в нашому столiттi. Як швидко розвива ться людство. Чи
давно ще в оцiм степу скрипiли дерев'яними колесами кибитки кочiвникiв,
шатра бовванiли половецькi i людина була в вiцi дитячiм, а нинi вона
напiвбог, тiльки який напiвбог! Вiзьми тих же нiмцiв: були люди як люди,
цивiлiзована нацiя, а тепер ©х ненавидить увесь свiт.
- Не за те, що нiмцi, а за те, що фашисти, що хочуть жити розбо м.
- Якщо вiрити цьому типовi, - каже Духнович пiсля деяко© мовчанки, -
вони винаходять чи навiть уже винайшли нову страхiтливу зброю. Ми теж
винайдем i©, iншi теж винайдуть, яка ж перспектива? Самознищення людства?
Нi, поки це плем'я, що населя землю i зветься людством, не усвiдомить
себе як дине цiле, - не буде йому добра!
- Ця вiйна мусить бути останньою з усiх во н, що були на землi, -
роздуму вголос Колумб. - Досi все винаходили для вiйни, хiба ж не пора
вже винайти щось - раз i назавжди! - проти не©. Земля - не полiгон. Земля
- це нива, щоб сiяти...
Зоряна нiч пiднялася небом над степами, висока, велика, i ми йдемо
крiзь не© з вiрою, що жертви нашi недаремнi, що ми поколiння людей на
землi, яке змушене було брати зброю до рук.
- Навiть дiтей не щадять, - каже Гришко, певне, згадавши розстрiляних з
лiтака фабзавучникiв. - Орел полю на зайця, яструб на мишу польову, а
залiзна, людиною створена птиця на людину полю . Нi, далi так неможливо.
- I головне, що нема ж у цьому нiяко© необхiдностi в нашi часи, -
зiтхнувши, каже Духнович. - Ате©ст я, безбожник рудий, але коли дивився на
дiвчат отам на птахофермi, на ©хнi натхненно зверненi кудись у стратосферу
обличчя, захотiлось i самому триповерховим звернутися до небес, добутись
вiдповiдi: нащо, нащо це все? Оця руйнацiя... Пожежi до хмар... Шал
нищення. Чому це все необхiдно? - Деякий час вiн помовчав, потiм голос
його став аж нiби веселiшим. - Якщо говорити про себе, то я досi був
бiльше об' кт вiйни, нiж ©© суб' кт. Солдат з мене був, зда ться,
неважний. Iнтелектуалiст, ха! Але ж i я мушу? Як i всяка комаха, я,
звичайно, хочу жити, хочу метушитися по планетi ще певний час, але коли б
це треба було для цiлковитого знищення во н - даруйте за високий штиль -
й- й, не пошкодував би для цього свого малого сумбурного життя. По-мо му,
кожна людина мусить хоч раз коли-небудь сягнути свого зенiту.
- Що ти назива ш зенiтом?
- Вмiння, коли треба, пожертвувати собою, ось що. Годину за годиною
шелестять кукурудзи, по яких бредемо, соняшники, що так i залишились
незiбраними, кинутими на поталу осiннiм дощам, зимовим хугам та буранам.
Плоди роботящих рук тисяч людей, вони втратили тепер свою цiннiсть, нiкого
вже не цiкавлять i стають тiльки схованками для зарослих, обродяжне-них,
як i ми, степових оточенцiв. В одному мiсцi натрапля мо на протитанковий
рiв i, перебравшись через нього, озира мось, чи не загубили нiмця в
темнотi.
- Газуй, газуй, - чу мо голос Новосельця, що пiдганя Газовика
прикладом, i ось полонений уже коло нас стрiпу сво©м солом'яним арiйським
чубом. Про те, щоб вирватись вiд нас, вислизнути, втекти, - вiн, зда ться,
не помишля . Трима ться слухняно i, хоч не звиклий до таких переходiв,
намага ться не вiдставати, пильну триматися ближче до мене, чи тому, що
його тут менше штовхають, чи хоче, щоб я бачив його, що вiн, мовляв, , не
втiк.
- Що не кажiть, - бубонить Заградотрядник, - не подоба ться менi його
коняча арiйська, фiзiономiя. Не терплю.
- По-мо му, в нього клепки яко©сь не хвата , - чую позаду голос Гришка.
- Звихнувся з переляку. Ви бачили вдень, якi в нього очi? Очi
божевiльного, i на думцi все гази, гази. Вiн наче вчадiв вiд них.
- Може, ще й з нього вийде колись чад i вiн стане людиною, - каже
Колумб.
- Цей чад уже, мабуть, нiколи з нього не вийде. Вже вiн йому й розум
помутив...
- Оце буде "язик", - зловтiшно пiдхоплю Заградотрядник. - Поки
приведемо, а вiн вiд страхiв зовсiм з глузду з'©де. З тихопомiшаного
буйним стане. Нате, радуйтесь, божевiльного вам привели. Тiльки гамiвну
сорочку мерщiй на нього!
Одначе Газовик ще, зда ться, при сво му умi, бо, зачувши пiд час
розмови слово "Колумб", вiн аж засмiявся дрiбно, його розсмiшило, що мiж
нами Колумб, але на його смiх Колумб так обернувся до нього сво©ми
вусами, що вiн одразу примовк.
Справдi, гiрка iронiя долi в тому, що мiж нами Колумб. Море,
розбурхане море вiйни пiдхопило нас i кида з небезпеки в небезпеку, несе
в темряву на пожари, у невiдомiсть, i доля наша так схожа з долею
мореплавцiв, чий корабель зазнав аварi© у вiдкритих просторах, звiдки не
видно берегiв. Отi рiднi береги, що по-нашому звуться лiнi ю фронту, вони
весь час перемiщаються в просторi i, незважаючи на посилену, виснажливу
нашу ходьбу, зда ться, не ближчають, а, навпаки, невблаганно одсуваються
вiд нас в глибiнь ночi на схiд. Лiнiя фронту десь там, де з вечора й до
рання поблискують по обрiю мiж зiрками величезнi освiтлювальнi ракети, що
©х противник розвiшу на парашутах. Ми ©х звемо "панiкадилами" i до них
поспiша мо щоночi, бо там, де запалюють "панiкадила", там, треба думати,
саме й проходить цi © ночi лiнiя бо©в, зiткнення армiй.
Нiмець, якого ми ведемо, розумi наше становище, розумi , куди й чого
ми квапимось, i коли ми на ходу погляда мо на далекi отi непорушнi ракети
на сходi, за якими так уперто женемося, вiн, зда ться, глузу над нами в
душi: "Женiться! Нiколи вам ©х не догнати!"
"Але ж i ти в наших руках, - думаю я з ненавистю, - i скiльки йтимемо
ми, i ти йтимеш разом з нами, i жити тобi не бiльше, як жити й нам".
- Комунiст? - раптом пита мене полонений.
- Комунiст, - кажу. - А що?
Вiн поясню через Духновича свою цiкавiсть:
- Нам казали, що ваша армiя розвалю ться, що вас силою женуть комiсари
у бiй. Але тепер я бачу, що вони вас не женуть, а ведуть.
Агроном його поправля :
- Не кабель, а огудиння, товаришу.
Ми натрапили на баштан. Вже вiн зiбраний, перетолочений, перечавлений.
Паслися тут, видно, такi ж, як i ми, що пройшли тут в одну з попереднiх
ночей. Зостались нам лушпиння, та гниляки, та зеленi пуп'янки з дитячий
кулачок, але все ж це волога, хоч губи чим промочити. Повза мо помiж
огудинням, справдi як мiж переплетеним кабелем, i жадiбно висмокту мо
розчавленi, перетоптанi чи©мись чобiтьми кавунцi, i в душi благословля м
тих, хто цей баштан посадив.
Розплутуючи цупке огудиння, Духнович невдовзi натрапля справдi-таки на
обривок телефонного кабеля. Звiдки вiн тут? Чи нашi покинули, чи, може, це
кабель уже не наш, уже прокладений нiмецькими зв'язкiвцями, а оточенцi,
проходячи тут, пошматували його разом з огудиною. Доки ми, стовпившись,
розгляда мо кабель та гада мо всякi догадки, на шляху в глибинi степу
зненацька зблиснув вогник, задеркотiв мотоцикл.
- Зв'язкiвець!
Нiмецький зв'язкiвець мчить просто на нас, лунко роздеркотiвшись на
весь степ, не бажаючи знати, що тут може бути живий ще хтось, крiм нього.
Ми могли б його пiдстрелити, мов каплуна, але ми не будемо стрiляти.
Колумб пiдказу менi iнше: перехопити кабелем дорогу i так тримати його
на висотi голови мотоциклiста. Взяти його живцем!
Ми не хотiли, щоб вiн зарiзавсь, з розгону налетiвши на кабель, але
сталося саме так. Цьому, що сидiв за кермом, як ножем пересiкло горло, i
нам, що тримали кабель, порiзало руки до кровi, зате другий, що сидiв за
кулеметом в колясцi, взятий нами живим. Вiн наш полонений, i ми його
ведемо тепер.
53
Розвиднiлось, i якось несподiвано виткнулось, зiйшло сонце, наше
безрадiсне оточенське сонце, схоже на якийсь снаряд. Де ми? Що це за
земля? Нема тут лiсiв. Нашi лiси - це соняшники.
Бредемо, пригинаючись, через величезнi плантацi© соняшникiв, серед
©хнього шорсткого, а де-не-де вже й зовсiм зiсохлого, чорного, нiби
перепаленого листя. Головешки соняшникiв, колючi, жерстянi, б'ють в
обличчя. Насiння - там, де його не повипивала птиця, - вже висипа ться
само. Гришко та Новоселець виминають його на ходу, лущать, плюються
лушпинням, i полонений позира на них з подивом. Вiн досить слухняний.
Iдучи, робить усе що ми. Де ми присiда мо, i вiн присiда , де поспiша мо,
вiн теж набавля крок, не ждучи, поки хтось пiдштовхне його прикладом у
спину.
- Пилюка на листi, - застерiга Колумб. - Близько, значить, дорога.
В такий час при сонцi дорогу переходити вже небезпечно. Вiдступивши
трохи назад, в глибину соняшникiв, ми робимо привал. Отут i передню мо
серед пилюки, пiд ковпаком цього непорушного неба. Зморенi переходом,
товаришi сiдають, роззуваються, - треба дати перепочити ногам. Нiмець теж
сiда i, за прикладом iнших, стяга з себе офiцерськi сво©, десь пошитi в
Нiмеччинi чоботи.
Заградотрядниковi не терпиться. Киваючи на нiмця, вiн запиту мене, яке
буде розпорядження щодо цього типа.
- Допитай, - кажу я Духновичевi.
Духнович, який найкраще з-помiж нас зна нiмецьку, охоче бере на себе
обов'язки перекладача. Пiд час допиту з вiдiбраних документiв з'ясову мо,
що це тиловик, офiцер хiмслужби дивiзi© гiрських стрiльцiв, яка вже
наступа десь попереду, розгортаючи удар на Ногайськi степи. Що особливо
вразило нас iз Духновичем, вчорашнiх студентiв, так це те, що цей наш
бранець ще недавно теж був студентом i, як i ми, не закiнчив курсу, бо пiд
час гiтлерiвського походу на Францiю одягнув вiйськову форму.
- Колега, - звертаючись до мене, каже насмiшкувато Духнович. - Хоч
"Гавдеамус iгiтур" з ним заспiвуй.
Однак не до спiву тут нi йому, нi нам. Духнович, ставши знову
серйозним, розпиту полоненого про рiзнi важливi для нас подробицi. Ми з
танкiстом дещо розумi мо з вiдповiдей нiмця, але - боже! - що це за мова,
на якiй нам судилося з ним порозумiтись! Лебенсраум... Блiцкрiг...
Iприт... Лю©зит... Ось такою мовою вiн зараз з нами розмовля , потомок
Гете, потомок нiмецьких гуманiстiв, сучасний лейпцiгський бурш!
Вiн охоче говорить про гази:
- Ота перша газобалонна атака 22 квiтня 1915 року коли ми випустили 180
тонн задушливих газiв на позицi© французiв та англiйцiв, вивела з ладу
всього 15 тисяч чоловiк. То була на©вна спроба в порiвняннi з тим, що ми
ма мо тепер. Зараз в наших нiмецьких лабораторiях народжу ться речовина
незрiвнянно вищо© токсичностi. До того ж вона не матиме нi кольору нi
запаху, i виявити ©© в повiтрi навiть в смертельних концентрацiях
практично буде неможливо. Вона викликатиме слiпоту, паралiч нервово©
системи, для цiлих армiй вона нестиме митт ву смерть, розумi те, -
митт ву!
Очi в нього стають блискучi, ошаленiлi, коли вiн говорить про це. Йому,
видно, подоба ться приголомшувати нас сво ю та мничою хiмiчною могутнiстю.
Вiн дивиться на протигазнi сумки, що висять через плече на декому з нас, i
скептично хита головою: не вбережуть, мовляв, не врятують.
А в тих сумках i протигазiв нема давно, ©х повикидали. Менi
пригадуються гумовi, схожi на скафандри костюми, що ми в них ходили на
заняття в унiверситетi, дегазували уявно отру ну мiсцевiсть. Виявля ться,
i скафандри - не захист:
- Вiд нових наших газiв свiт ще не зна захисту. Будуть мiльйони
загазованих. I це говорить людина?
- Гадина, кобра, - каже Татарин, замахуючись прикладом за спиною
полоненого, але я спиняю:
- Наказу не було.
- А що з ним панькатись? - викрику Заградотрядник. - Чого ждати? -
Рука його шарпнулась в протигазну сумку, ми зна м за чим.
- Стривай, - одвiв його руку Духнович. - 3 твого боку, mеin IiеЬеn
Gеnоssе, це було б не зовсiм гуманно...
Останнi слова роздратували Васю-танкiста:
- Не забувай, Духнович, девiз нашого гуманiзму: коли ворог не зда ться
- його знищують.
- Але ж вiн здався.
- Здався? - зловiсно - вигуку Заградотрядник. - Ми силою, хитрiстю
взяли його! Чорта з два вiн здався б! Отже, "його знищують"... Тепер вiн
хоче вихитрувати собi життя. А ти, курсанте, вже й вуха перед ним
розвiсив, мов який-небудь беззубий пацифiст...
- От, бач, уже й ярлик, - косо посмiхнувся Духнович. - Тiльки мене цим
не зляка ш... Нагадую, що йдеться про життя хоч i нiкчемного, та все ж
таки представника роду людського...
- Ти ще вважа ш його людиною?
- А хто ж вiн? Гусак?
- Двоногий звiр! Такий же бiснуватий, як i його фюрер! Чиркнути по
хрящиках, щоб i не писнув.
Я вважаю, однак, що з такими речами спiшити нема чого.
- Припинити дискусiю. Передню , а там видно буде.
Нiмець, певно, розумi , що йдеться про нього, що вирiшу ться його доля.
Прищухлий, пристрашений, вiн допитливо дивиться на мене сво©ми голубими
арiйськими очима, аж поки я кажу йому:
- Шляфен. Спати.
Духнович i нiмець лягають поруч. I ось ми всi вже, крiм вартового, - i
оточенцi, i наш бранець, - покотом лежимо в сухих соняшниках, лежимо, як у
величезнiй в'язничнiй камерi, де замiсть стiн мурованих, замiсть стелi
низько© - небо високе, вiдкрите нашим думкам.
Коли менi зда ться, що всi вже сплять, до мене несподiвано пiдповза
Заградотрядник.
- Ну скажи - чому ти проти того, щоб його прикiнчити? Тобi жалко?
- Не жалко.
- Так в чiм же рiч? Принцип?
- Можливо.
- Ох, Колосовський...
- Охкай за себе, за мене не охкай.
Весь день, доки iншi сплять, розплатавшись у соняшниках, один iз нас
сидить над нiмцем, стереже, розгляда його, свого смертельного ворога,
зблизька. Вiн молодий ще, як i бiльшiсть iз нас. Бiлявий, стрижений пiд
бокс, iз свiжим на щоках рум'янцем. Мабуть, вiд пережитого нервового
струсу вiн жахливо потi . Раз у раз облива ться потом i тхне ним, i руки в
нього липкi, як у солiдолi. Коли сонце почало припiкати, вiн скинув iз
себе френч, скинув штани, зостався в самих трусах, пiдставивши сонцю ноги
i сво© плечовi добре натренованi м'язи. Вiн часто переверта ться, лягаючи
то долiлиць, то горiлиць, видно, не спиться йому, занепоко ному думками
про свою теперiшню долю.
Коли менi випало нести варту над ним, вiн, зда ться, задрiмав, але
потiм я помiтив, що вiн лише вда , що спить, бо крiзь напiвзаплющенi
повiки голубi скалки його очей недремно дивились на мене. Що вiн думав? На
що сподiвався? Може, тiльки ждав тi © хвилини, коли мене зборе сон i вiн,
схопившись, дремене у сво©х трусах туди, де за обрi м гуркоче вiйна.
Недалеко вiд нас проходить степом залiзниця, i, коли пiдведешся, з
соняшникiв видно пере©зд з чорно-бiлим шлагбаумом. Хто опустив його, той
шлагбаум? Чи вже ворог, окупант, чи, може, останнiй наш залiзничник перед
тим, як покинути степову свою будку, опустив його, перекрив за собою
дорогу на схiд?
Там нiякого руху. Час вiд часу через нас в небi йдуть горбатi ©хнi
лiтаки. Нiякi шлагбауми ©м не перепона. Важко iдуть курсом на схiд. Я
бачу, що полонений, примружившись, стежить за ними.
- "Юнкерси"?
Нiмець кива ствердно: "юнкерси". Бомбовози.
- Руки б тому покорчило, хто ©х видумав, - каже, прокинувшись, Гришко i
зверта ться до Духновича, який, виявля ться, теж не спить: - Хто його
вигадав, перший лiтак?
- Той, перший, навряд чи думав про вiйну.
- А той, що винайшов бомбу?
- Той скаже, що теж не хотiв ©©.
- А той, що гази?
- Це ось його спитай, - кивнувши на нiмця, каже Духнович. - Просто
чортовиння якесь, - говорить вiн пiсля паузи. - Вченi винаходять динамiт i
роблять це нiби з добрими намiрами; роблять бомбу, запевняючи, що не
хочуть, щоб вона нищила; конструктор буду лiтак теж з найкращими нiбито
намiрами. Все винайшли, поробили, а потiм на! - передають усе це в руки
божевiльному, в руки манiяковi, який всi цi плоди людського генiя поверта
на вiйну, а вони, вченi, мабуть, вважають, що самi тут нi при чому, що
вони не спiвучасники злочину. З кого ж питати? Хто вiдповiсть за все це?
Колумб, прокинувшись, розгляда нiмця впритул.
- От цiкаво, чи сам вiн хотiв вiйни? Спитай його, - каже вiн до
Духновича.
Нiмець, вислухавши переклад запитання, заперечливо крутить головою: нi,
вiн не хотiв. Батько його, нiмецький майор, сам задихнувся в газах ще в ту
вiйну.
- А чого ж його принесло сюди?
- Вiн каже, що його воля нiщо в порiвняннi з волею фюрера.
- Передай йому, - кажу я Духновичу, - що фюрер ©хнiй ще не раз
пошкоду , що це розпочав. Вiйна ма властивiсть бумеранга. Рано чи пiзно
буде з них попiл, скажи йому це.
- О! То було б жахливо, - каже нiмець, вислухавши Духновича. - Побачити
готику рiдного мiста в ру©нах, побачити в ру©нах середньовiчнi нашi
собори, ратушу, старовиннi будинки, силуети яких стали вiдомi всьому
свiтовi по гравюрах славетних нiмецьких майстрiв. Майн гот! Хай цього
нiколи не буде. Я бачив Варшаву, Львiв, бачив зруйноване ваше Запорiжжя,
мене щиро вразив ваш Днiпрогес, ця модерна споруда, яко© я не сподiвався
зустрiти в цих скiфських просторах... Скажiть, це вже Скiфiя?
Вiн явно впада в меланхолiю. Голос його став сумовитим, якимось
надiрваним. Пiдвiвшись, полонений сiв серед соняшникiв i, насторожено
поглядаючи на жовчного, що i ввi снi хмурився, Заградотрядника, почав
дiлитися сво©ми переживаннями, заговорив про те, яке гнiтливе враження
справляють на нiмецького вояка оцi безмежнi степи, завойованi й
незавойованi.
- Ми, нiмцi, звикли до малих вiдстаней, невеликих територiй, а тут у
вас все вида ться безконечним. Це давить на психiку. Ми не звикли мислити
категорiями ваших просторiв, i вигляд оцих океанiчних степiв наганя на
мене зараз почуття майже мiстичне. Може, я надто iнтелiгент, але я помiтив
з деякого часу, що степ ваш руйну в менi енергiю, вбива вояцький запал.
- Це не степ вбива ...
- Нам казали, що ми, нiмцi, народ володарiв i йдемо сюди владарювати.
Але коли ми ще за Днiпром, наступаючи на Запорiжжя, зiйшли на височину i
побачили перед собою грандiозну панораму Днiпрогесу та металургiйних
гiгантiв у степу, я подумав: "Мiй фюрер, буде нам тут тяжко!"
- Дивно, що молодчикiв з гiтлерюгенду можуть роздирати такi сумнiви, -
зауважив Вася-танкiст, прокинувшись i натираючи в долонях соняшникового
листя, щоб закурити.
- Вам може видатись, що я вимолюю собi життя, - сказав нiмець, глянувши
на полiтруцькi зiрки на рукавах у танкiста. - Але, повiрте, цi мiркування
щирi. Нам казали: доля Нiмеччини вирiшиться на Укра©нi, вирiшиться битвою
на Днiпрi, казали, що за Днiпро ми не випустимо ваших армiй. А ви все далi
вiдходите на схiд, а ми тим часом все далi вiд рейху.
- Ба, розговоривсь, - пiдводячись, каже Заградотрядник i зирка на
Новосельця з докором. - Чому вiн ще живий? Ждемо, поки втече?
Збираючись в дорогу, ми почина мо взуватись. Нiмець теж збира ться.
Натягнув мундир i тепер акуратно вичiсу гребiнцем iз свого арiйського
чуба пилюку та соняшникову труху. Серйозно, без усмiшки стежить вiн, як
Гришко розда нам кожному пайок - уже тiльки по пiвжменi сухих наших
рацiонiв. Коли одержали всi, окрiм нiмця, Гришко зводить запитливий погляд
на мене: чи давати, мовляв, i цьому?
Нiмець розумi : вiд того, що я зараз вiдповiм, залежить його доля. Коли
звелю дати й йому, значить, вiн залиша ться жити. Якщо ж скажу не давати,
то це означатиме кiнець, капут йому тут, на мiсцi. Так i пропаде, не
одержавши нашого оточенського продатестату. Очi його, витрiшкуватi, повнi
блакитi арiйсько©, дивляться на мене з чеканням i нiби з смутком якимось
уже передсмертним. Дам чи не дам?
Справдi, що з ним робити? Вести з собою? Так вiн же видасть нас при
першiй зручнiй нагодi, погубить нас усiх. Собою вiн тiльки ускладнить,
зробить ще небезпечнiшим, труднiшим i без того трудний наш похiд. Що ж
залиша ться? Тiльки, звичайно, не стрiляти. Менi вже уявля ться, як вiн
буде пручатись, вiдбиватись м'язистим сво©м тiлом, як хлопцi пустять у
дiло багнети, i все завершить Заградотрядник сво ю бритвою, i ворог
захарчить. Не загрiбаючи, кинемо його тут, у пилюцi, серед соняшникового
тирла. Ми здатнi на це, i сумлiння не гризтиме нас, бо вiн прийшов сюди,
несучи смерть, i голова його напхана смертоносними хiмiчними формулами
нових засобiв винищення людей...
Полонений все дивиться на мене сумовито, запитливо, мовби вивiдуючи, що
його жде, аж поки погляд його раптом не натрапля на Заградотрядника, що з
похмурим, злим виглядом саме насаджу на гвинтiвку багнет.
- Бум-бум? - неголосно, сумно запиту полонений, постукавши себе
пальцем по лобi. "Уб' те, мовляв?"
Ми мовчимо.
- Бум-бум?
Вiн жде вирiшення.
- Як будемо з ним? - пiдкреслено звичайним голосом, нiби йдеться про
найбуденнiшi речi, запитую товаришiв.
- Плюнути й розтерти, - каже Заградотрядник удавано байдуже, щоб не
викликати в того передчасно© пiдозри.
Гришко теж тако© думки:
- Що з ним воловодитись? Одним ротом буде менше. Харчiв уже - кiт
наплакав.
- Але це все-таки... "язик", - каже Вася-танкiст. Який дивний i дикий
по сутi вираз: "язик"... Взяти "язика"... Не людина цiнна, не розум ©©, не
людська ©© суть, а лише язик, лише вiдомостi, якi вона може дати.
- Ось цей "язик" нас якраз i погубить, - сто©ть на сво му
Заградотрядник, i я бачу, що й Татарин, i Новоселець в душi теж згоднi з
ним.
Полоненому аж вуха ростуть, так вiн вслуха ться. Зда ться, вiн розумi
все з наших розмов, з наших iнтонацiй. Розумi i, внутрiшньо напружившись,
жде.
- Духнович, переклади йому, - звертаюсь я до нашого драгомана. - Ось ми
чули вiд нього про якийсь новий винайдений ©хнiми вченими газ. Чи вiдома
йому формула газу?
Духнович запиту нiмця, i вперше за весь час, вiдколи полонений тут,
мiж нами, ледь помiтний усмiх скривля його рот.
- Вiн каже, що це та мниця, що формула газу власнiстю нiмецьких
збройних сил.
- А йому, йому вона вiдома?
Полонений ще бiльше кривиться в усмiшцi, догадуйтесь, мовляв, як
хочете: або вiдома, або нi. Але цього нiзащо я вам не скажу, бо те, що
зараз прита но в менi i що вас так цiкавить, воно оберiгатиме менi життя.
- По-мо му, нiяко© формули вiн не зна , паршивий цей гiтлерюгенд, -
презирливо кида Заградотрядник. - Бац-бац - та й пiшли далi.
- Всi формули з мозком вилетять, - каже Татарин. - Всi гази в ньому
перемiшаються...
Вони жадають розправи. Всi ми жада мо розправи над ним. Нам хочеться
бачити його кров. Вiйна показала, як легко розбудити в людинi звiра. Але
потiм вгамувати його буде, мабуть, дуже нелегко.
Переглянувшись з танкiстом, наказую Гришковi:
- Дай i йому, цьому тевтоновi, скiльки належить:
- Тiльки гречку даром з'©сть. Дуже вiн нам потрiбен, ще цей зайвий рот,
- буркотить Гришко, але все-таки да .
Дiставши на долоню масних чорних гречаних зерен, нiмець почина
старанно жувати ©х. Жу , якось по-телячому пiдбираючи язиком.
А я думаю про те, що вирiшив для себе ще ранiш: ми не вб' м його, ми
поведемо його далi з собою. Офiцер дивiзiйно© хiмслужби, вiн, напевно,
зна ту важливу та мницю, та мницю ново© страшно© збро©. Газовик,
начинений формулами смертi, вiн iтиме з нами. Але не тiльки тому я не
вiддам його пiд багнети, що вiн важливий "язик", i не тiльки тому, що
iснують там якiсь мiжнароднi конвенцi© щодо полонених, - фашисти самi
давно потоптали цi конвенцi©, i ми зна мо, скiльки вони наших полонених по
кошарах душать, по шляхах пристрiлюють, в протитанкових ровах загортають
живими. Принципи гуманностi, людяностi, справедливостi для них не iснували
й не iснують, але я не хочу бути схожим на них! Вiн нам здався. Зброю
вибито з його рук. Тепер щоб над таким чинив я тут розправу? Але ж цим я
поставив би, хай частково, хай на мить, поставив би себе на одну площину з
ним, фашистом, а я не хочу спускатись до ©хнього рiвня. Голоднi, обдертi,
оточенi, ми будемо iншими, ми нiколи не станемо схожими на них - убивць,
будiвникiв концтаборiв i фабрик смертi, катiв нашого свiтлого життя!
Вста мо. Далi за соняшником, за залiзницею, куди нам iти, степ рiвний,
полiгонно вiдкритий, коли пiдеш там, то, зда ться, тебе видно буде на
тисячi верст навкруги.
- О, сьогоднi сонце заходить червоне, з вухами, - каже Колумб. -
Бачите, якi високi вуха стовпи вгору поставило? То на вiтер.
Невдовзi ми вже в путi. Iдемо в сутiнках рiдним степом, самi мало не
полоненi, але й полонений ворог з нами. Цiлу нiч вiн iтиме з нами, i
спрагу нашу звiда , i втому, i вiдчу нашу волю пробитись на схiд. Мовби
невидимим ланцюгом прикувала доля його до нас, а нас до нього. Ми не
можемо його вiдпустити. Ми не можемо його вбити. Вiн буде поруч з нами
весь час, як прокляття.
54
Вночi, коли з глибин космосу проступають зорi, пробиваються скупим
свiтлом до нас, ми вiдчува мо, що йдемо не просто по землi - йдемо по
планетi. Це, мабуть, простiр та вiдкритiсть степiв да нам оце вiдчуття -
що йдемо по планетi. Несемо з собою дивну певнiсть, що з усiх витворiв
природи, з усiх свiтiв, що десь блукають в космiчнiй безмежностi, нема
кращо©, як оця наша - тепла, зелена планета, так добре створена для життя
на нiй флори, i фауни, i дивовижних розумних iстот. Води на нiй океани.
Сонця вдосталь, родить усе... Iдемо в тому земному поясi, в тому пiдсоннi,
де з давнiх-давен буяло життя. Мамонти колись тут водились, бо ©м було тут
гарно. Еллiнськi мореплавцi прагнули до цих берегiв i складали про них
сво© золотi легенди. Царства степовикiв, царства скiфськi, половецькi
iржали тут кiньми, зоставивши потiм пiсля себе високi степовi могили,
розмитi дощами, розвiюванi вiтрами, але не загладженi часом. В тих
могилах, що ми ©х збирались дослiджувати з нашим професором, ждуть нас
грецькi амфори невимовно© краси, ждуть нiмi свiдки життя перейдених
поколiнь.
Небо вдень велике, а вночi ще бiльше. Всi ю темрявою, зiрками,
глибинами всесвiту нависа над нами. Ще недавно в це небо пiдiймалися
райдуги веснянi i там свiтилися соковито; сонцем курились пiсля дощу
неозорi, насiянi людиною хлiба, i людина стояла серед них, нiби в океанi,
радуючись сво ю працею, плодючiстю землi... А нинi палають по степах
елеватори, наповненi колгоспним хлiбом, i небо не в райдугах, а в
прожекторах та ракетах, i лежать пострiлянi по степу пастухи, колгоспнi
механiзатори i микола©вськi дiти-фабзавучники, на яких ми в одному мiсцi
наткнулись. Вони, як i ми, теж вiдступали степами, i кулi "месершмiтiв"
наздогнали ©х серед незахищеностi степових просторiв. Дитячi тiла
розкиданi по стернi, за плечиками дорожнi торбинки, до яких ми так i не
зважились доторкнутись.
Такою ти стала, земле.
В небi нiчному бачимо далеку червону планету Марс.
- Чи й там так? - на ходу озива ться до мене Духнович. - Чи й там оця
високоорганiзована iстота не ма спокою, радостi, щастя? Як би хотiлось
дожити до тих днiв, коли людство вирветься аж туди, на зорянi траси, пошле
до iнших планет сво© космiчнi дирижаблi... Цiолковський вважав, що це
стане можливим ще в нашому столiттi. Як швидко розвива ться людство. Чи
давно ще в оцiм степу скрипiли дерев'яними колесами кибитки кочiвникiв,
шатра бовванiли половецькi i людина була в вiцi дитячiм, а нинi вона
напiвбог, тiльки який напiвбог! Вiзьми тих же нiмцiв: були люди як люди,
цивiлiзована нацiя, а тепер ©х ненавидить увесь свiт.
- Не за те, що нiмцi, а за те, що фашисти, що хочуть жити розбо м.
- Якщо вiрити цьому типовi, - каже Духнович пiсля деяко© мовчанки, -
вони винаходять чи навiть уже винайшли нову страхiтливу зброю. Ми теж
винайдем i©, iншi теж винайдуть, яка ж перспектива? Самознищення людства?
Нi, поки це плем'я, що населя землю i зветься людством, не усвiдомить
себе як дине цiле, - не буде йому добра!
- Ця вiйна мусить бути останньою з усiх во н, що були на землi, -
роздуму вголос Колумб. - Досi все винаходили для вiйни, хiба ж не пора
вже винайти щось - раз i назавжди! - проти не©. Земля - не полiгон. Земля
- це нива, щоб сiяти...
Зоряна нiч пiднялася небом над степами, висока, велика, i ми йдемо
крiзь не© з вiрою, що жертви нашi недаремнi, що ми поколiння людей на
землi, яке змушене було брати зброю до рук.
- Навiть дiтей не щадять, - каже Гришко, певне, згадавши розстрiляних з
лiтака фабзавучникiв. - Орел полю на зайця, яструб на мишу польову, а
залiзна, людиною створена птиця на людину полю . Нi, далi так неможливо.
- I головне, що нема ж у цьому нiяко© необхiдностi в нашi часи, -
зiтхнувши, каже Духнович. - Ате©ст я, безбожник рудий, але коли дивився на
дiвчат отам на птахофермi, на ©хнi натхненно зверненi кудись у стратосферу
обличчя, захотiлось i самому триповерховим звернутися до небес, добутись
вiдповiдi: нащо, нащо це все? Оця руйнацiя... Пожежi до хмар... Шал
нищення. Чому це все необхiдно? - Деякий час вiн помовчав, потiм голос
його став аж нiби веселiшим. - Якщо говорити про себе, то я досi був
бiльше об' кт вiйни, нiж ©© суб' кт. Солдат з мене був, зда ться,
неважний. Iнтелектуалiст, ха! Але ж i я мушу? Як i всяка комаха, я,
звичайно, хочу жити, хочу метушитися по планетi ще певний час, але коли б
це треба було для цiлковитого знищення во н - даруйте за високий штиль -
й- й, не пошкодував би для цього свого малого сумбурного життя. По-мо му,
кожна людина мусить хоч раз коли-небудь сягнути свого зенiту.
- Що ти назива ш зенiтом?
- Вмiння, коли треба, пожертвувати собою, ось що. Годину за годиною
шелестять кукурудзи, по яких бредемо, соняшники, що так i залишились
незiбраними, кинутими на поталу осiннiм дощам, зимовим хугам та буранам.
Плоди роботящих рук тисяч людей, вони втратили тепер свою цiннiсть, нiкого
вже не цiкавлять i стають тiльки схованками для зарослих, обродяжне-них,
як i ми, степових оточенцiв. В одному мiсцi натрапля мо на протитанковий
рiв i, перебравшись через нього, озира мось, чи не загубили нiмця в
темнотi.
- Газуй, газуй, - чу мо голос Новосельця, що пiдганя Газовика
прикладом, i ось полонений уже коло нас стрiпу сво©м солом'яним арiйським
чубом. Про те, щоб вирватись вiд нас, вислизнути, втекти, - вiн, зда ться,
не помишля . Трима ться слухняно i, хоч не звиклий до таких переходiв,
намага ться не вiдставати, пильну триматися ближче до мене, чи тому, що
його тут менше штовхають, чи хоче, щоб я бачив його, що вiн, мовляв, , не
втiк.
- Що не кажiть, - бубонить Заградотрядник, - не подоба ться менi його
коняча арiйська, фiзiономiя. Не терплю.
- По-мо му, в нього клепки яко©сь не хвата , - чую позаду голос Гришка.
- Звихнувся з переляку. Ви бачили вдень, якi в нього очi? Очi
божевiльного, i на думцi все гази, гази. Вiн наче вчадiв вiд них.
- Може, ще й з нього вийде колись чад i вiн стане людиною, - каже
Колумб.
- Цей чад уже, мабуть, нiколи з нього не вийде. Вже вiн йому й розум
помутив...
- Оце буде "язик", - зловтiшно пiдхоплю Заградотрядник. - Поки
приведемо, а вiн вiд страхiв зовсiм з глузду з'©де. З тихопомiшаного
буйним стане. Нате, радуйтесь, божевiльного вам привели. Тiльки гамiвну
сорочку мерщiй на нього!
Одначе Газовик ще, зда ться, при сво му умi, бо, зачувши пiд час
розмови слово "Колумб", вiн аж засмiявся дрiбно, його розсмiшило, що мiж
нами Колумб, але на його смiх Колумб так обернувся до нього сво©ми
вусами, що вiн одразу примовк.
Справдi, гiрка iронiя долi в тому, що мiж нами Колумб. Море,
розбурхане море вiйни пiдхопило нас i кида з небезпеки в небезпеку, несе
в темряву на пожари, у невiдомiсть, i доля наша так схожа з долею
мореплавцiв, чий корабель зазнав аварi© у вiдкритих просторах, звiдки не
видно берегiв. Отi рiднi береги, що по-нашому звуться лiнi ю фронту, вони
весь час перемiщаються в просторi i, незважаючи на посилену, виснажливу
нашу ходьбу, зда ться, не ближчають, а, навпаки, невблаганно одсуваються
вiд нас в глибiнь ночi на схiд. Лiнiя фронту десь там, де з вечора й до
рання поблискують по обрiю мiж зiрками величезнi освiтлювальнi ракети, що
©х противник розвiшу на парашутах. Ми ©х звемо "панiкадилами" i до них
поспiша мо щоночi, бо там, де запалюють "панiкадила", там, треба думати,
саме й проходить цi © ночi лiнiя бо©в, зiткнення армiй.
Нiмець, якого ми ведемо, розумi наше становище, розумi , куди й чого
ми квапимось, i коли ми на ходу погляда мо на далекi отi непорушнi ракети
на сходi, за якими так уперто женемося, вiн, зда ться, глузу над нами в
душi: "Женiться! Нiколи вам ©х не догнати!"
"Але ж i ти в наших руках, - думаю я з ненавистю, - i скiльки йтимемо
ми, i ти йтимеш разом з нами, i жити тобi не бiльше, як жити й нам".
- Комунiст? - раптом пита мене полонений.
- Комунiст, - кажу. - А що?
Вiн поясню через Духновича свою цiкавiсть:
- Нам казали, що ваша армiя розвалю ться, що вас силою женуть комiсари
у бiй. Але тепер я бачу, що вони вас не женуть, а ведуть.