Малик Владимир. Черленi щити

могли. Хтось був поранений сам, у когось був поранений кiнь. Заднi взагалi
не мали куди тiкати, i переяславцi, а потiм i кияни хапали ©х руками,
стягували з коней, в'язали або просто залишали пiд охороною молодших
гриднiв. Багатьох було порубано.
Орда мчала наослiп до горбiв, звiдки почала свiй наступ. Коб'як летiв у
тому вирi, кленучи все на свiтi - i урусiв, i ординцiв, i свою долю. Бажав
одного - якнайшвидше вирватися з цього пекла.
Та вирватися вже не змiг. Коли до порятунку, здавалося, був один крок,
бо втiкачi досягли гребеня висот, вiн раптом побачив перед собою
непробивну стiну уруських дружин.
Його почет вмить розпався, розсiявся. Кожен обрав собi свiй шлях. Усi
кинулися вiд хана врозтiч. Коб'як залишився сам i, охоплений вiдча м,
жахом i ненавистю, пiдняв перед собою шаблю i, шукаючи смертi, помчав
прямо на супротивника.
Йому здавалося, що летить вiн на темну стiну. Та коли зiткнувся з нею,
то побачив перед собою лише одного молодого джигiта.
- Клятий урус, я уб'ю тебе! - заверещав хан, високо пiднiмаючи шаблю.
Йому хотiлося наостанку зазнати радощiв перемоги. Хай митт во©,
скороминущо©, але перемоги! Хотiлося вiдчути, як шабля з хряскотом
ввiходить в цупкий череп противника, побачити, як той випуска з руки меча
i, обливаючись кров'ю, пада навзнак з коня...
А потiм - хай i кiнець!
Конi ©хнi зiткнулися. Молодий урус не проявив страху - пiдняв меча, а
очима пронизав, мов списами, i погляд його був рiшучий, твердий.
Та хан брав, бувало, i не таких!
- Ге-ех! - хекнув вiн, наносячи удар шаблею.
Назустрiч пiднявся меч i зустрiв той удар у повiтрi. Шабля дзвякнула i
переломилася при самому рукiв'©.
Коб'як отетерiв. По гарячiй спинi прокотився крижаний холод. Потягся до
булави, що висiла при боцi на поясi, але тут шорсткий аркан здушив йому
шию, вирвав iз сiдла, кинув на землю.
Все - кiнець!
Над ним схилилося юне обличчя переможця. Блиснуло вiстря меча.
Хановi стало лячно.
- Не вбивай! Одержиш великий викуп! Я Коб'як! - прохрипiв хан з
натугою, намагаючись пальцями послабити зашморг на ши©. - Хто ти?
Урус пiдвiв його, поставив перед собою. Мимо них проносилися вершники,
тупотiли копита, брязкала зброя, чувся натужний кiнський храп. Руськi во©
перетинали половцям шляхи до вiдступу.
- Мене звати Жданом, - сказав урус, - i я радий, що до мо©х рук
потрапила така птиця - сам хан Коб'як! От не ждав! Ходiмо до во води!
Ждан, не випускаючи з рук аркана i поводiв ханського коня, повiв
знатного полоненика до пагорба, де зупинився зi старшою дружиною боярин
Славута. Боярин стежив за тим, як розвиваються подi© на полi бою.
- Ось, боярине, подарунок великому князевi Святославу, - сказав
урочисто Ждан. - Сам хан Коб'як!
Славута зараз був зовсiм не схожий на того доброго, лагiдного старого,
яким звик його бачити Ждан у Ки вi. Тепер це був суворий во©н, що мiцно i
владно сидiв на бойовому конi. Вiн весь був закований у залiзо -
срiблястий шолом, кiльчату бармицю, що закривала шию, простору кольчугу з
короткими рукавами до лiктiв. З-пiд темних брiв, покроплених сивиною,
пильно зорили ще молодi волошковi очi.
Славута вiдiрвав погляд вiд поля, де руськi во© ганялися за
степовиками, беручи ©х у полон, з цiкавiстю глянув на бранця.
- I справдi - Коб'як. Пiзнаю! Доводилося зустрiчатись рокiв десять
тому! Правда, тодi я був полонеником у хана...
- Не пам'ятаю, - глухо озвався хан. - Хто ти?
- Ну, де б тобi пам'ятати! Пригаду ш? Це було пiд Лубном, на Войнисi,
коли ти зустрiвся з ки©вськими i чернiгiвськими дружинами. Початок битви
був для нас невдалий. Твiй удар на чернiгiвцiв, де i я був разом з князем
Святославом, вiдкинув нас мало не до Сули. Пiдi мною було вбито коня, i
тво© во© захопили мене i привели до тебе, як оце тебе нинi до мене. Та не
встигли ми перемовитися i двома словами, як нашi так потисли, що ти кинув
i полоненика, i свою сторожу - подався щодуху до Хоролу. Аж курява знялася
за тобою! Менi тодi пощастило: за кiлька хвилин я був у сво©х...
- Тобi справдi пощастило, - похмуро глипнув спiдлоба Коб'як. - А то б я
не стояв сьогоднi перед тобою. Ван-пай!
- Однак не сподiвайся, що й тобi пощастить, як менi. Бачиш, виловлюють
тво©х недобиткiв! - i Славута рукою провiв по виднокраю, де затихав бiй. -
Нiкому визволяти свого хана! Закiнчився твiй кривавий похiд на Русь, не
розпочавшись!
Коб'як понурив голову, закусив губу. Тiльки по тому, як люто бликав на
переможцiв, можна було здогадатися, якi страшнi почуття нуртують у його
душi i якою ненавистю сповнене його серце.
Незабаром битва затихла зовсiм. Половцiв переслiдували далеко в степ аж
до вечора. У полон потрапило сiм тисяч степовикiв i сiмнадцять ханiв:
Коб'як Карли вич i два його сини-пiдлiтки, Iзай Белюкович, Бокмиш, Осалук,
Барак, Тарг, Данило, Содвак Кулобицький, його брат Корязь Калотанович,
Турсук, Башкорт, Глiб Тири -вич, ксна, Алак, Тетiя з сином, Турундай,
тесть Коб'яка. Подiбно© перемоги над степовиками руськi князi не
одержували з часiв Володимира Мономаха, тобто протягом останнiх шiстдесяти
рокiв.
...Заходило сонце. Над бойовищем спадав кривавий пил. На стомлених
обличчях во©в цвiли радiснi, щасливi усмiшки.
Святослав про©здив уздовж вiйська, зупинявся перед кожним стягом i
дякував за ратний труд, за перемогу:
- Дякую, сини мо©, дякую вам, соколи! Велика сила половецька, та ви ©©
пiдсiкли об' днаними зусиллями багатьох князiвств наших. Ще один такий
удар, i я певен - залишать нас кочовики в споко©, не посмiють нападати на
нас, розоряти i плюндрувати землю нашу, нашi окра©ни! Честь вам, хоробрi
во©, а князям - слава! Вiчна пам'ять тим, хто полiг нинi в полi
чужинському за рiдну землю!
Перед полком переяславцiв Святослав зупинився, зiйшов з коня, обняв
князя Володимира i тричi поцiлував.
- Дякую, княже, витязю хоробрий! У сьогоднiшнiй перемозi нашiй тво©х
трудiв ратних найбiльше! Честь тобi велика i слава довiчна, Володимире
Глiбовичу!
Володимир спалахнув радiстю. В очах забринiли щасливi сльози.
Привселюдна похвала завжди окрилю , пiдда духу, а особливо, коли ця
похвала мовлена великим князем, за плечима у якого не тiльки шiсть
десяткiв лiт, а й багато вiйськових звитяг, коли вона мовлена не
просто так, для красного слiвця, не десь на пиру, а на бранному полi,
коли ще не охололи трупи повержених на землю ворогiв...
Володимир схилив голову, мовчав i тихо усмiхався. А за його плечима
гримiла тисячоголоса яса:
- Слава князевi Володимиру! Слава-а!



РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

Тим часом у Новгородi-Сiверському подi© розгорнулися по-iншому.
Коли гонець привiз листа, в якому Святослав запрошував сiверських
князiв узяти участь у походi, Iгор закликав до себе на раду брата
Всеволода, племiнника Святослава i сина Володимира. Тi прибули не гаючись.
- Братi , що будемо робити? Великi князi Святослав та Рюрик збирають
похiд на поднiпровських половцiв. Закликають i нас...
- А що робити - iти! - не довго думаючи, рiшуче вiдповiв Всеволод i
поклав, стверджуючи вагу сво©х слiв, важкi кулаки на стiл.
- Ну, це ще треба подумати, - вiдповiв на його слова Iгор. - Чи варто
нам кидати свою землю без охорони i забиватися на край свiту - аж до
Днiпра? А якщо наскочать донськi половцi? Тодi хто поряту наших жон,
дiтей, рата©в, люд простий?
- Справдi треба подумати, - сказав розважливо Святослав Рильський,
пильно дивлячись на дядькiв сво©ми сумними карими очима. - А Ярослав
Чернiгiвський? Вiн iде?
- Нi, - Iгор усмiхнувся. - Гонець сповiстив, що князь занедужав. Але я
думаю, це тiльки про людське око. А насправдi Ярослав дума так, як i я.
Хто захистить нашi князiвства, якщо Кза або Кончак у цей час нападуть на
них?
- То що ж нам робити? - спитав Всеволод. - Незручно вiдсиджуватися в
затишку, коли iншi воюватимуть.
- А ми й не сидiтимемо. Ми теж пiдемо в похiд. Тiльки не до Орелi та
Самари, а за Ворсклу...
- Моя дружина готова до походу! - перший вiдгукнувся Святослав.
- Моя теж! - продзвенiв голос юного Володимира Iгоровича, князя
путивльського, якому наприкiнцi лiта мало виповнитися чотирнадцять лiт. -
П'ять стягiв ждуть твого слова, княже!
Iгор поглядом приголубив сина.
Мужнi Володимир! Набира ться сил i вiйськового вмiння! I так схожий на
матiр - княгиню Ярославну. Голубi очi пiд крутим чолом, по-дитячому нiжнi,
пухкi губи, прямий нiс з ледь помiтною горбинкою, русявий чуб... Тiльки
голос почав ламатися, але i в ньому вчува ться музика Ярославнино©
галичансько© вимови.
- Славно, княже! - похвалив його батько. - Тодi, якщо князь Всеволод не
проти, i виступимо не гаючись.
- Я не проти, - сказав Всеволод.
Домовилися дружину брати невелику: Iгор - тисячу воякiв, iншi князi -
по пiвтисячi. Йти всiм без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарiв i
солонини лише на десять днiв. Це дасть змогу швидше досягти рубежiв
Половецько© землi, завдати несподiваного удару i так же швидко повернутися
назад...

* * *

За рiчкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася нiким не заселена
нiчийна земля. Буйнi трави, бур'яни та ковила котили по неозорiй рiвнинi
зелено-срiблястi хвилi. Золоте сонце, встаючи щоранку на сходi, вiтало
руське вiйсько ласкавою усмiшкою i верстало по небу далi свою одвiчну
путь. В розпеченому повiтрi стояв густий дух чебрецю та полину, бентежив
серця во©в близькою небезпекою, що чигала на них за синiм небокра м.
Iгор з братi ю та во водами ©хав попереду, не спускаючи з ока сторожу,
яка ледь мрiла вдалинi. Спека зморила всiх, розмовляти не хотiлося. Кожен
був заглиблений у власнi думки та спомини.
Iгор думав про одержаний напередоднi походу лист вiд тестя, галицького
князя Ярослава. Ярослав вiдповiдав сухо. Нi, вiн не хоче примирення з
непокiрливим сином Володимиром! У нього iнший син, Олег, який i посяде
пiсля нього Галицький стiл. А за Володимира Iгор хай i не просить - нiчого
не вийде...
Iгор сумно поглянув на сина Володимира. Невже i мiж ними коли-небудь
спалахне ворожба? Невже i його сини пересваряться мiж собою i
гризтимуться, як собаки, за кращий город, за багатшу отчину? Що за
прокляття впало на Рюрикiв рiд i тяжить над ним ось уже двiстi лiт, ще з
часiв старого Володимира! Чи це доля всiх князiвських родiв?
Хiд його думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.
Iгор зупинив вiйсько.
Назустрiч мчав гонець, кричав здалеку:
- Княже, княже! Половцi!
- Скiльки ©х?
- Чотири або п'ять стягiв - не бiльше. Iдуть нам насупроти.
- Без веж, без жон i дiтей?
- Самi во©, княже. I всi добре озбро нi.
- Гм, сам бог посила ©х нам в руки, - тихо, сам до себе, промовив
Iгор, а потiм запитав: - Вони вас помiтили?
- Нi, не помiтили. Iдуть долиною. Iгор переглянувся з князями.
- Що робитимемо, братi ? Нападемо?
- А якщо це тiльки чоловий полк, а за ним цiла орда? - висловив сумнiв
обережний Святослав.
- Ну й що? - вигукнув Всеволод. У нього вiд передчуття близького бою
вже почали роздуватися нiздрi. - Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо i,
поки надiйде орда, швидко вiдступимо! Така щаслива нагода - знищити або
захопити в полон пiвтисячi половцiв - трапля ться не щодня! До бою,
братi ! До бою!
Всi пристали до його думки. Iгор тут же розпорядився:
- Я б'ю в лоб. Князi Святослав i Володимир обходять лiве крило
супротивника, Всеволод - праве. Якщо ворог вчинить спротив - висiкти до
ноги! Якщо нi - полонити всiх! А потягнемо, братi !
Готувалися недовго. За кiлька хвилин дружини роздiлилися i пiшли кожна
сво ю дорогою.
Iгоря, як завжди, супроводили Рагу©л та Янь iз сотнею вiдбiрних
гриднiв. Рагу©л нiчим не видiлявся з-помiж во©в, хiба що огряднiстю. На
ньому були звичайнi, без прикрас, гриднiвськi шолом та лати, на лiвiй руцi
- окований бляхою дерев'яний щит, у правiй - меч, сiдло i чапрак - теж без
прикрас, i кiнь пiд ним був не кращий, нiж у його во©в. Зате Янь хизувався
посрiбленими шоломом i острогами, новою кольчугою, що не встигла
потемнiти, багатим сiдлом i ще багатшою вуздечкою, що ряхтiла бронзою та
срiблом. Баский кiнь мiг би позмагатися по красi та прудкостi з
князiвськими кiньми.
Вiн перший домчав до сторожi i з-за кущiв глянув на долину, де поволi,
зовсiм не пiдозрюючи лиха, наближався половецький загiн. Попереду, судячи
по одягу, похитувався на конi хан.
Янь подав знак, i князь, зупинивши дружину, пiд'©хав на край горба.
Спiшившись, прикрився гiлкою i довго дивився вниз.
- Iдуть безпечно, - промовив стиха. - I ©дуть не на прогулянку, а на
баранжу[38]. I прямiсiнько до Путивля... Гадають, клятi, що нiхто не
стереже сiверську вкра©ну, а ми тут мокрим рядном i накри мо ©х!
- Ех, i вдаримо зараз! Аж пiр'я полетить! - пристукнув кулаком по луцi
сiдла Янь. - Дозволь, княже, взяти молодшу дружину та потiшити серце! Бо
так рука свербить!
I вiн стиснув правицею рукiв'я меча.
Iгор заперечливо похитав пальцем.
- Нападемо всi ю дружиною. Та з усiх бокiв, разом, щоб жоден не
вислизнув! ©дь до батька, скажи - хай ставить вiйсько в бойовий ряд i жде
мого знаку!
Янь поскакав. А Iгор озирнув далину - чи не видно там орди? Вiн знав,
що само© орди, якщо вона далеко, не побачити, зате можна помiтити куряву,
збиту тисячами кiнських нiг, а ще швидше - зграю чорного гайвороння у
голубому лiтньому небi.
Однак нi орди, нi куряви, нi гайвороння не видно. Що ж - це на краще!
Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам веде сво вiйсько в пастку!
Тим часом ворог наближався. Вже видно не тiльки окремi постатi, а й
обличчя половцiв. Розiмлiлий вiд спеки хан куня на конi, його во© поволi
плетуться за ним.
Iгор перелiчив - чотириста чоловiк. Проти його двох з половиною тисяч -
жменька. Можна роздушити, мов комашку. Та Iгоревi не хочеться втрачати
жодного свого воя, i вiн усю надiю поклада на несподiванiсть нападу.
Приголомшити степовикiв! Не дати опам'ятатися! Захопити зненацька! Взяти в
полон! Щоб самi здалися!
Думки скачуть одна за одною. А хвилини бiжать, i половцi все ближче i
ближче.
Пора!
Iгор пода знак - i Рагу©л з дружиною руша . Iгор сiда на коня, вийма
меча.
На чолi сво©х закутих у броню сiверян вилiта на узгiр'я i пологим
схилом мчить униз. Услiд за ним ринула вся дружина - тисяча досвiдчених у
ратному дiлi во©в, що стрясають землю тупотом копит сво©х бойових коней, а
повiтря - громом дужих голосiв.
Майже одночасно з обох бокiв долини появилися дружини Всеволода,
Святослава i Володимира.
Враженi, приголомшенi, мов громом, половцi зупинилися, онiмiли.
Почулося протяжне виття, що переросло в крик вiдчаю i розпачу. Потiм
вершники враз повернули коней i кинулися тiкати, не випустивши жодно©
стрiли в бiк урусiв.
- Доганяйте ©х! Переймайте! - гукнув щосили Iгор i вдарив острогами
свого огиря.
Поряд з ним мчав Янь. Очi захоплено блищать, меч зi свистом розтина
повiтря, з-пiд шолома вибилися густi русявi кучерi...
- Ге-ех! - рубонув вiн степовика, що вiдстав вiд сво©х. - один!
I не зупинився, не глянув на свою жертву, бо вже запримiтив попереду
себе червоний ханський каптан.
дучи на чолi загону, хан опинився тепер позаду. I хоча дужий,
бистроногий кiнь мiг би винести його з цього киплячого виру, вiн не мiг
утекти, бо нiкуди було, - всюди перед очима лише пилюка, розвихренi
кiнськi хвости та згорбленi спини ошалiлих вiд страху родовичiв.
Янь швидко наздогнав його. Хан навiть не витягнув шаблi.
- Не вбивай мене! Я хан Обовли Костукович! Я дам викуп! Не вбивай!
Янь здержав руку, схопив повiд ханового коня, одним спритним помахом
меча вiдрiзав вiд пояса ханську шаблю. Очима пошукав князя, щоб
похвалитися здобиччю. Та Iгорiв золотий шолом уже виблискував далеко
попереду, в самiй гущi половцiв. Тодi Янь звернув убiк, i, тягнучи за
собою скакуна з обважнiлим, нiби мертвим, ханом Обовли, що все ще
прихилявся до кiнсько© гриви, виплутався з шалено© круговертi. Звiдси вiн
побачив, як спочатку князь Всеволод, а потiм Святослав i Володимир
перетнули втiкачам шлях з долини. Лише десятку ©х, чи й того менше,
пощастило вирватися з оточення i дременути без оглядки в степ.
Короткий бiй спалахнув, як жмут сухо© соломи, i вiдразу згас.
Князi з'©халися щасливi, веселi. Вiтали один одного з перемогою,
обнiмалися, цiлувалися...
- Оце побували в дiлi! Оце звитяга! - гримiв розкотисто Всеволод,
знiмаючи шолом i рукавом шовково© сорочки, що вибивалася з-пiд кольчуги,
витираючи спiтнiле чоло. - Я радий за племiнника Володимира, що став
справжнiм во©ном. Та й Святослав проявив себе хоробрим витязем. Я бачу -
князiвськi мечi обагренi ворожою кров'ю! Це славно!
Вiн обняв юних князiв дебелими ручищами i притиснув до грудей. Тi
щасливо усмiхнулися.
До них пiд'©хав Янь. Штовхнув до нiг Iгоревi зв'язаного бранця.
- Хан Обовли, княже. хав на Путивльську землю, щоб пограбувати, взяти
худобу, полоненикiв. Сам зiзнався... Що робити з ним, княже? Голову зняти
чи викуп узяти?
Князi стали перед ханом, мовчки дивилися на його зiгнуту в шанобливому
поклонi спину.
- Пiдведись! - неголосно наказав Iгор. - Ти ж хан, а повза ш, мов
черв'як...
Той пiдвiвся. Однак запобiглива усмiшка не сходила з його лиця. У
коричневих очицях зача©вся страх. Тихо запитав:
- Ти стратиш мене, княже?
- Якщо вже тебе в бою не зачепила стрiла i не торкнувся меч, то нинi -
живи! Тво щастя, що зустрiли тебе з порожнiми руками, коли тiльки йшов на
Русь. Бо коли б повертався зi здобиччю, коли б руки тво© були в кровi
наших людей, то, клянусь небом, я власноручно зiтнув би тобi голову! А так
- живи! Сплатиш викуп - вiдпущу на всi чотири вiтри!
- Дякую, княже! - Обовли вклонився. - Тодi вiдпусти одного полоняника,
мого довiреного, щоб я мiг, не гаючись, послати додому за грiшми... У
скiльки оцiню ш мою голову?
- Думаю, бiльше ста гривень[39] вона не варта.
- У сто гривень! - вигукнув вражено хан. - Та весь мiй рiд, якщо
обдерти всiх, як липу, не нашкряба стiльки! Краще рубай голову!
Вiдчувши себе у вiдноснiй безпецi, зрозумiвши, що смерть обiйшла його
стороною, вiн посмiлiшав i почав торгуватися.
Та Iгор суворо вiдрiзав:
- Знаю, що ти голодранець! I сто гривень для тебе забагато. Але
п'ятдесят знайдеш! Це мо останн слово!.. А довiреного можеш послати хоч
i сьогоднi...

* * *

Мати рвалася додому, на Сейм, i Ждан, щойно прибувши з Поля до Ки ва,
знову почав готуватися в дорогу. Тепер вiн був багатi м: мав шестеро
половецьких коней. Трьох осiдлав - для матерi, для Любави та для себе, а
на iнших навантажив чимало всiлякого добра, на яке не поскупилися Славута
з Саму©лом, - жита й пшеницi, щоб восени було чим засiяти нивку, ножiв,
серпiв, наральникiв, сокир, сухарiв, солонини.
Вирушили в суботу, зi сходом сонця.
Ждан ©хав додому з великим острахом. Боявся, що вiд ©хньо© оселi не
залишилось нiчого, крiм попелища та бур'янiв, а ще бiльше боявся, що
коли-небудь доведеться здибатися з князем Iгорем. Як вiн його зустрiне!
То дарма, що випустив iз в'язницi. Випустив усупереч сво му бажанню -
здався на просьбу княгинi. А сам? Чи не схопить знову та не запроторить у
ще похмурiшу клiть у Путивлi? Або, чого доброго, накаже пiдвiсити на
першiй же гiлляцi?
Нi матерi, нi Любавi про сво© сумнiви не вiдкрився. Навiщо тривожити
©хнi серця? ©м, бiдолахам, i так нелегко. Дорога важка, незвична верхова
©зда геть змучила жiнок. Любава молода, витривалiша, а стара мати ледве
трима ться в сiдлi.
За денний перехiд до Вербiвки, полишивши Путивль збоку, Ждан звернув з
дороги, облюбував затишну долину з невеликим воркiтливим струмком i
зеленою травою, кинув поводи.
- Вiдпочинемо тута!
Мати схилилася на луку сiдла, безсило сповзла з коня i вiдразу лягла на
постелену Жданом кошму. Любава присiла бiля не©, зняла хустину, рукавом
витерла спiтнiле чоло.
- Може, водицi принести, мамцю?
- Принеси, доню.
Важка дорога зблизила ©х, здружила. У них ще не було нi спiльно© оселi,
нi спiльного добра, якi часто роз' днують не тiльки невiстку з свекрухою,
а й матiр з дочкою, у них була тiльки спiльна любов до Ждана та бажання
бачити його щасливим. А така любов, якщо до не© не домiшу ться нерозумна,
слiпа ревнiсть, швидко зближу жiнок - стару i молоду.
Поки Ждан триножив коней, Любава принесла iз струмка холодно© води,
нарiзала хлiба й сала.
- жте, мамцю, пийте! А неволю половецьку не згадуйте!
Пiдiйшов Ждан, присiв бiля них.
Мати пiдвелася на руку, з'©ла шматочок хлiба з салом, запила водою. На
©© стомленому, змарнiлому обличчi з'явилася подоба гiрко© усмiшки.
- Дякую, доню... А неволi довiку не забути, бо нема в свiтi нiчого
тяжчого, нiж неволя чужинецька, - хiба що смерть, голод або хвороба
невигойна...
У Ждана вiд цих слiв стиснулося серце. Йому, молодому, дужому, було
важко. А як же ©й? Втратила чоловiка, дiтей, домiвку...
Ну, тепер вiн матерi нiкому не дасть скривдити. Збуду хатину побiля
Сейму, зоре шмат землi та засi житом-пшеницею, розведе худобу, птицю - i
заживуть вони втрьох тихо та любо...
Вiн жував черствий хлiб з салом, а в мрiях витав у майбутньому, що
здавалося йому ясним i щасливим. Коли б то все збулося!
З роздумiв його вивiв приглушений Любавин скрик. Вiн пiдвiв голову i
глянув туди, куди показували розширенi вiд жаху очi дiвчини. Там, на горi,
де пролягала дорога, на тлi синього неба темнiли постатi кiлькох
вершникiв.
- Половцi! - змертвiлими губами прошепотiла Любава.
Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Нi, на половцiв
не схожi! Червонi щити за спинами, мечi при боках. Сво©! Сiверяни!
Вершники помiтили ©х теж i рушили в долину.
- Не бiйтеся - це нашi люди! - заспоко©в жiнок Ждан, хоча у самого
серце билося тривожно. Кожна зустрiч iз незнайомими людьми та©ла в собi
небезпеку.
Незнайомцi швидко наближалися. Ждан стрепенувся: попереду ©хав Янь!
Янь теж був вражений.
- Ждане! От не чекав! Звiдки ти тут узявся?
- А ти?
- Ну, ми трохи попатрали з князем Iгорем половцiв у степу i
поверта мося додому! - не без гордощiв вiдповiв Янь. - Я сам сво©ми руками
взяв у полон хана Обовли!
- Он як! Виходить, князь Iгор ходив у похiд?
- Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром... А чого це
тебе диву ?
- Та тому, що i я з походу. Був аж на Самарi з князями...
Вiн хотiв запитати, чому Iгор не при днався до Святослава та Рюрика,
але вчасно прикусив язика. Яке його дiло? Хай князi мiж собою виясняють
це. Його дiло - мовчати i жодним словом не обмовитися, що вiн полонив
самого хана Коб'яка.
- О! - вигукнув Янь. - Ти повинен розповiсти про той похiд князю! Ось
вiн ©де...
З-за гори показалося вiйсько. Стяг за стягом спускалося в долину до
струмка, де во© напували коней i пускали пастися.
Пiд'©хали князi Iгор та Володимир.
Ждан схилився в поклонi.
Iгор окинув його бистрим поглядом, здивовано звiв брови.
- Ти?
- Я, княже.
- А тi жiнки? З тобою?
- Старша - моя мати, яку я вирвав з половецько© неволi, а молодша - то
Любава... З Глiбова... Та дiвчина...
- А-а, - якось непевно промовив князь, нiби силкувався пригадати, що ж
трапилося в Глiбовi, хоча було видно, що пригадав вiн вiдразу все: i
сварку з Володимиром Переяславським, i рiзанину в Глiбовi, i подальшу
iсторiю зi сво©м конюшим, - пригадав - i насупився.
Хитрий, проникливий Янь помiтив заминку в розмовi i поспiшив на
допомогу:
- Ждан щойно з Самари та з Орелi, княже, - ходив з князями у похiд на
приднiпровських половцiв... В Iгоревих очах спалахнула зацiкавленiсть.
- Ось як! З чим же повернулися князi? Ждан у душi був вдячний Яневi.
Вiн полегшено зiтхнув i почав розповiдати про битви на Орелi, про перемогу
i полонення Коб'яка, багатьох ханiв i значно© частини ©хнього вiйська.
Спочатку по Iгоревому обличчю промайнула тiнь досади. Видно, ця звiстка
вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над ханом Обовли у
порiвняннi з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнiшою.
Однак вiн скоро прогнав цю думку... Як-не-як, а все вiйсько Обовли в
полонi, вiн сам теж, а головне - половцям не пощастило пошарпати сiверськi
села та хутори!
Коли Ждан закiнчив, вiн гордо сказав:
- Перемога князiв велика, але ми теж з перемогою! Не з порожнiми руками
поверта мося додому!
- Я знаю. Янь уже встиг повiдомити... Я вiтаю тебе, княже, i радiю, що
Сiверщину на цей раз, дякуючи тво©й хоробростi i хоробростi iнших
сiверських князiв, оминула зла бiда, - з почуттям промовив Ждан.
До Iгоря повернувся добрий настрiй.
- Що ж ти тепер збира шся робити? Куди мандру ш? Може, повернешся до
мене? Менi завжди потрiбнi смiливi й досвiдченi люди!
Ждан миттю оцiнив великодушнiсть князя. Це було прощення, i важило воно
для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матерi i на
засмучену Любаву, вiдповiв ухильно:
- Княже, я вдячний тобi за доброту твою i при першiй же нагодi стану до
лав твого вiйська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербiвку...
Невiдомо, чи там пiсля половецького погрому залишився хто... Однак вона
хоче там поселитися...
- Там люди, хоч i мало, - втрутився у розмову княжич Володимир. -
Iдiть селiться! Я дозволяю... Це моя волость... I менi потрiбнi поселенцi.
- Атож, iдiть селiться, - погодився Iгор. - Посем'я знелюднiло, i треба
докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним i багатим...
Ждан полегшено зiтхнув, бо одержав остаточне прощення князя i дозвiл
розпоряджатися сво ю долею на свiй розсуд. Вiн низько вклонився i заспiшив
до жiнок, щоб заспоко©ти ©х i подiлитися радiстю: тепер вони можуть
безбоязно селитися у Вербiвцi чи там, де захочуть.

* * *

Наступного дня, опiвднi, коли сонце стало майже над головою, стомленi
подорожнi переправилися вбрiд через Сейм, пiднялися на гору i зупинилися.
Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике i
гарне село. Якi довкруг знайомi з дитинства рiднi мiсця! На видноколi, за
Сеймом, темний бiр, куди влiтку та восени вiн бiгав по ягоди та по гриби,
а взимку ©здив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвiз з
обривистими глинистими стiнами, де в норах гнiздилися чорнокрилi щурi, на
рiвнинi розкинулися поля, тепер занедбанi, порослi бур'янами, а понад
берегом рiки - левади. I всюди верби, верби - гiллястi, ряснi,
зелено-сивi. Недарма село назвали Вербiвкою...
Ждан пiзнавав рiдне село i не мiг упiзнати. Що ж вiд нього залишилося?
З землi стирчали чорнi обвугленi сохи. Де колись стояли хати, повiтi,