Страница:
- Прокляття! - вигукнув Iгор. - Так ось чому вiн вiдколовся вiд нас i
поспiшно рушив назад! Захотiв вiдомстити менi! Не змiг половцiв пошарпати,
то пошарпав Сiверську землю... Прокляття!
Князь Всеволод насупився - не знав, як йому бути. Володимир же -
близький родич, брат дружини, княгинi Ольги. Як же у нього пiднялася рука
на Сiверську землю, на волость Iгореву, на Ольговичiв?
Юний Володимир Iгорович зблiд. Губи його тремтiли, на очах виступили
сльози. Ледве встиг одержати князiвство, як його пограбували. I хто? Не
половцi, а руський князь, Рюрикович, як i всi вони!
Та найбiльше лютував Iгор. В душi вiн вiдчував, що й сам винен у тому,
що сталося. Дозволив би Володимиру з полком пiти попереду - i нiчого б
цього не було. Переяславцi пошарпали б хана Туглiя, захопили б полон,
табуни та узороччя половецьке i тепер, спокiйнi й задоволенi, поверталися
б додому. А так... I все ж злiсть та образа на Володимира брала гору. Мало
що кому хочеться? В походi ж старший - i його повиннi всi слухатись!
Нинi верховенство в походi належало йому, а не Володимиру. Як же Глiбович
мiг не послухатись його, а тим бiльше напасти на його волость? За вiщо?
Нi, вiн так цього не залишить! Не подару йому ганьби й кривди!
Вiдомстити! Вогнем i мечем пройтися по Переяславськiй землi, щоб знав,
хлопчисько, як зачiпати Iгоря Сiверського, як кривдити Ольговичiв! Вони
нiкому не прощали образи!
Серце його клекотало.
- Що будемо робити, братi ? - промовив зблiдлими устами. - Як покара мо
зухвальця?
Всi мовчали. Вирiшувати мав вiн. Вiн старший тут.
- Йдемо на Переяслав! - вигукнув Iгор. - Я не прощу Мономаховичу такого
пiдступного нападу! Я покажу йому, як зачiпати сiверських князiв, як
ставати на прю з Ольговичами! Я вiзьму приступом Переяслав i розорю його
дотла!.. Всеволоде, ти пiдеш зi мною?
Той похмуро втупився в землю, насупив густi чорнi брови, випнув важке
пiдборiддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчi
зараз явно пробивався розпач. Iти проти князя переяславського? Рiдного
брата жони, княгинi Ольги! Проти свояка?
- Iгорю, як же я можу? Ну, сам подумай! - вiн безпорадно розвiв руками.
- Не минуло ще й п'яти рокiв, як я одружився з Ольгою, його сестрою...
Iгор усмiхнувся... Всеволод i тут залишився вiрний собi - чесний,
добрий, прямий. Не чiпай його - буде лагiдний, мов дитина. А зачепи -
ошаленi , нiби дикий тур, i не буде йому впину.
Iгоревi було досадно, що Всеволод вiдмовля ться вiд походу на
Переяслав, та вiн страшенно любив молодшого брата i не хотiв робити йому
прикростей. Тому сказав:
- Ну, як хочеш! Не йди!.. Тодi бери полон i прямуй додому! А ми з
Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумiлого
Мономаховича!
Вiн тут же розпорядився пiднiмати вiйсько i рушати в путь.
- Ждане, коня менi!..
Три днi й три ночi Iгор шаленiв, не знав спокою - гнав рать все вперед
i вперед. Швидше! Швидше! Нiби його пекло вогнем, нiби боявся, що
Володимир Глiбович втече пiд захист Рюрика або ще далi - аж у
Володимиро-Суздальську землю пiд крило свого могутнього дядька Всеволода.
Йому так хотiлося зустрiтися зi сво©м кривдником вiч-на-вiч! У
по динку! I бог свiдок, не здержав би вiн руки! О нi, не здержав би!
По дорозi думав було розорити всi Володимировi села й городи, забрати
людей, добро... Та не зустрiв жодного села, жодного мiстечка, де б можна
було помстою облегшити душу, - пiсля половецьких на©здiв уся схiдна
частина Переяславщини лежала в ру©нах i попелищах.
Iгор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намiр обложити i
штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд пiдказував, що облога
може затягнутися на багато днiв або й тижнiв, настане весна, бездорiжжя,
безкорм'я... Так i поразки можна зазнати. Тодi повернув на Глiбiв,
невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком - князем Глiбом,
сином Юрiя Долгорукого.
* * *
Ждан ви©хав з лiсу слiдом за князем, ведучи на поводi запасного коня.
Глянув - i серце його завмерло. Це ж Глiбiв! А там - оселя дiда Живосила,
там десь Любава...
Iгор зупинився на пагорбi, пiднявся на стременах i мечем показав на
город.
- Дружино моя! Во©! Ось перед вами Глiбiв - отчина Володимира, вашого
кривдника! Вiзьмiть його! I не жалiйте нiкого - нi чоловiкiв, нi жiнок, нi
дiтей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед - i хай тремтить i плаче князь
переяславський!
Грiзний бойовий клич пролунав у вiдповiдь на цi слова:
- Вперед, сiверяни! За князя!
В ту ж мить здригнулася i застогнала пiд кiнськими копитами земля. З
гиком, свистом, криками рушили на Глiбiв Iгоревi сотнi, охоплюючи пiвколом
принишклий посад.
На дерев'янiй церковцi раптом лунко забив на сполох дзвiн, заметушилися
по дворах i на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий
вереск i жiночий зойк.
Нападники промчали до фортецi i, поки варта прийшла до тями, ввiрвалися
в браму, як вихор. Покотилися в снiг, пiд ноги коням, нечисленнi захисники
города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, i
мирнi жителi.
Захоплений могутнiм виром, Ждан мимоволi опинився на однiй з вулиць. Що
тут робилося! Сiверяни накидалися на глiбiвцiв, як на сво©х найлютiших
ворогiв, топтали кiньми, рубали мечами, кололи списами, в'язали арканами.
Нi дитячий плач, нi жiночi благання, нi чоловiчi прокльони не спиняли ©х.
А що ж станеться з Любавою? Що з дiдусем Живосилом? Смертельна
небезпека загрожу i ©м!
Ждан вибрався з пекла, що кипiло довкiл, i щодуху понiсся на околицю
посаду. Ось i знайома хатина! Бiля двору - пара осiдланих коней. Отже,
нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже
запiзнився? Накинув на кiлок поводи коней - свого i княжого, запасного,
птахом злетiв з сiдла, ударив ногою хвiртку.
Вбiг у двiр - i вжахнувся: поперек протоптано© в снiгу стежини лежав
горiлиць, обличчям до холодного сонця, дiд Живосил. З його розкраяно©
голови тоненькою цiвкою стiкала кров. Легкий вiтерець куйовдив сиву
бороду, а худа, жилава рука стискала сокиру, якою старий, певно,
оборонявся. Над ним схилився лучник з молодшо© дружини i стягнув з
мертвого чоботи.
Не тямлячи себе, Ждан вирвав меча i плазом оперiщив грабiжника по
крижах, аж той застогнав i засторцював носом у снiг. Потiм ще й копнув
ногою пiд бiк.
- Мерзотнику, я уб'ю тебе!
Той було схопився i собi за меча, але, впiзнавши княжого конюшого,
заблагав:
- Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив... Та й чинив опiр цей
старий... Коли б мовчав, не зачепив би я його...
В цю мить з хатини донiсся розпачливий дiвочий зойк. Любава! ©й
загрожу смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчиненi дверi. По
хатинi лiтав бiлий гусячий пух, а серед нього, як серед метелицi,
виднiлася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем
сторчма штурляв у куток, куди, затулившись подушкою i вiдбиваючись
рогачем, затиснулася Любава.
- Облиш дiвчину! Геть звiдси! - шарпнув його за плече Ждан.
Низькорослий, гостроносий лучник ошалiло витрiщився на несподiваного
супротивника. Бачив, що свiй, але не впiзнав.
- Ти хто? Не заважай! Ця дiвка моя!
Мiцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив. Вiн вiдступив
вiд Любави, бо бачив тепер нового i далеко небезпечнiшого супротивника.
- Ти що, хлопче, не здурiв часом? Чи жити набридло? Виходь надвiр - там
поговоримо, бо тут нiде й мечем замахнутися!
Другий, ще мiцнiший удар вiдкинув його в сiни. Там вiн торохнувся об
драбину, звалив собi на голову полицю з мисками та горщиками i, лаючись та
кленучи незнайомця, вискочив надвiр i пiдняв меча.
- Ну, виходь! Тут я тебе й порiшу!
Але до нього пiдбiг його товариш i потягнув з двору.
- Степуро, тiкаймо! Ти зна ш, з ким ма мо дiло? З княжим конюшим!
Дiзна ться князь - бiда буде! Цур йому й пек! Лiпше не зв'язуватися!
- Вiн же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! I за кого? За якусь
дiвку! Я йому цього не прощу! - кричав розлютовано Степура.
Але бiльш помiркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сiсти
на коня, i за якусь хвилину вони вже зникли в кривих завулках.
Тим часом Ждан кинувся до Любави. Та дiвчина не впiзнала його i,
пiднявши перед собою закривавленi руки, закричала:
- Не пiдходь! Не чiпай мене!
Ждан зупинився.
- Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впiзнала мене? Я Ждан...
Пам'ята ш?
Любава замовкла, пильнiше поглянула на свого визволителя. В ©©
розширених вiд болю i жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули
сльози, лице обм'якло, просвiтлiло, i вона з криком кинулася зi свого
кутка до хлопця.
- Жданку! Невже це ти?.. Звiдки?.. Ти врятував мене вiд тих
бузувiрiв... Жданку!.. Що ж це робиться? Сво© сво©х рубають! Як дикi
звiрi... Дiдуся зарубали... А-а-а!..
Вона схитнулася i важко осiла на долiвку. Лiвий рукав сорочки потемнiв,
набухнув кров'ю.
Ждан перенiс ©© на пiл, шматком полотна, що висiло на жердинi,
перев'язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очi
i, не розумiючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед
ним раптом постало питання: а що далi? Куди подiтися з пораненою дiвчиною?
Хто ©м допоможе? Хто вилiку ? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб
затамувати i заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цi © хатини над лугом
i коли розправлявся з грабiжниками, не думав, що буде потiм, як бути з
Любавою. Головне було - врятувати. Тепер врятував. А далi? Залишити у
Глiбовi? Взяти з собою? Нi те, нi iнше не пiдходить. Коли б не поранена...
Вiн розумiв, що важкого переходу з вiйськом до Новгорода-Сiверського
Любава не витрима . В Глiбовi залишити нi на кого... Вiдвезти до
Переяслава? Але як на нього, Iгоревого конюшого, подивиться князь
Володимир? Та й хто дасть там йому з Любавою притулок?
До Ки ва? До Ки ва недалеко. За нiч можна домчати. А там Саму©л, там
боярин Славута. Це динi люди, до яких вш може звернутися по допомогу.
Отже, до Ки ва. А що скаже князь Iгор? Як вiн розцiнить його втечу? Та й
коня князiвського доведеться забрати. Бо на чому ж по©де Любава?
I все ж диний шлях - до Ки ва! I хай розцiню Iгор цей вчинок, як
хоче!
- Що зi мною, Жданку? - спитала Любава, пiднiмаючи голову.
Ждан допомiг ©й пiдвестися.
- Ти поранена! Той негiдник дiстав тебе мечем!..
Що менi робити? Дiдуся нема , я поранена... Куди ж менi подiтися,
Жданку?
- Не журися, я тебе не покину Ми зараз по©демо звiдси... В Ки©в!
- У Ки©в?
Там у мене знайомi. Вони допоможуть нам... Чи ти зможеш ©хати на
конi? Рука дуже болить?
- Болить... Але ж ©хати треба?
- Треба, люба... Бо iнакше - смерть!.. I то - ©хати якнайшвидше! Щоб не
повернулися тi розбiйники та не застали нас тут!
- Тодi подай менi кожуха i хустку - я одягнуся! Та в суднику хлiба
вiзьми на дорогу...
Ждан допомiг ©й одягнути кожушину, запнув хусткою, собi в кишеню
засунув окра ць хлiба.
- Ходiмо!
Надворi, побачивши мертвого дiдуся, Любава знову почала плакати.
Ждановi довелося силомiць вивести ©© на вулицю i посадити на коня.
- Тримайся мiцнiше! сказав, заправляючи дiвочi чоботята в стремена.
Потiм сам скочив у сiдло i поза хатиною рушив униз, до лугу, де до
самого лiсу темнiли кущi верболозу та обрiдного вiльшняка...
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
Вранцi, зi сходом сонця, Ждан i Любава по кризi перебралися через
Днiпро. Звивистою стежиною пiднялися до Аскольдово© могили, а там i на
гору, в Угорське. Звiдси вже крiзь голi вершини дерев просвiчувалися
золотi хрести ки©вських соборiв.
Стомленi конi звернули на широку наiжджену дорогу. Любава ледве
трималася в сiдлi. Лице ©© змарнiло, темнi очi погасли, пухкi, колись
рожевi губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, лiва рука безживно
звисала вздовж тулуба. Рана i верхова ©зда зовсiм вибили дiвчину iз сил.
Ждан ©хав поруч i пiдтримував ©© за стан.
- Потерпи ще трохи, люба, потерпи, - шепотiв. - Вже скоро... Ось-ось
доберемося!... А там Саму©л знайде знахаря чи знахарку...
Вiн страждав разом з нею. У не© болiла рука, у нього - серце.
Iнодi дивно трапля ться з нами: раз чи двiчi зустрiнеш випадково
людину, поговориш з нею - i прихилишся до не© чи полюбиш на все життя. А
особливо, коли це дiвчина, що з першого погляду запала тобi в душу. Та ще
коли цi зустрiчi такi незвичайнi... Отак i Любава несподiвано ввiйшла в
Жданове життя ясною зорею i стала раптом такою рiдною i дорогою, що без
не© Ждан уже себе й не уявляв.
Полишивши по лiву руку Клов, вони ви©хали на високе узгiр'я.
Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Днiпра пiднiмалося чисте
вiдпочило сонце. Над Ки вом, що вiдкрився ©м за широкою долиною,
здiймалися в голубе небо веселi сизуватi дими. Пiд кiнськими копитами
лунко похрускував молодий льодок...
Нарештi Ки©в. Знайома вузька вуличка. А ось i Саму©лова оселя.
На гучний стукiт ворота вiдчинив сам господар. I аж сторопiв, уздрiвши
Ждана i Любаву.
- Ви? Яким вiтром? От не ждав! За©жджайте, за©жджайте, дорогi гостi! -
Рум'яний пiсля тепло© хати, простоволосий, в кожушку наопашки, вiн щиро
зрадiв ©хньому при©здовi i на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав
руки, а завiвши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно
сутулилася в сiдлi, i злякано вигукнув: - Та на тобi лиця нема , дiвонько!
Що сталося?
Ждан миттю зiскочив на землю, зняв дiвчину з коня.
Вона поранена, дядьку Саму©ле. ©й потрiбен знахар, щоб кров замовив,
затамував... Цiлу нiч ми ©хали сюди з Глiбова. Князь Iгор узяв його на щит
i всiх вирубав...
- Князь Iгор? Усiх вирубав? З чого б то?
- Я потiм розповiм, дядьку Саму©ле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш -
ледве на ногах трима ться...
А так, а так, - заспiшив Саму©л i, гукнувши конюшого, звелiв доглянути
за кiньми, а сам, як був напiвроз дягнений, простоволосий, повiв при©жджих
з двору.-Ходiмо до Славути... Хай вiн подивиться.
Незважаючи на раннiй час, боярин уже сидiв за столом i щось писав.
Саму©л ще з порога сповiстив:
- Вуйку, порятуй цю дiвчину... Це Любава, з Глiбова... Я розповiдав
тобi, як вона з дiдусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полi.
- Що з нею?
- Вона поранена в руку, боярине, - сказав Ждан.
- Роздягнiть ©© i посадiть ось сюди, на лаву, - кивнув Славута i,
вiдчинивши дверi, гукнув кудись у внутрiшнi примiщення: - Текле, Хорошку,
принесiть гарячо© води, чистого полотна та мою скриньку iз зiллям! I
приготуйте нам снiданок!
Поки Ждан знiмав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в
однiй сорочцi, засукав рукави i торкнувся Любавино© пов'язки.
Дiвчина скрикнула, закусила губу.
й боляче! - вигукнув Ждан i кинувся наперед, мовби хотiв вiдсторонити
боярина вiд поранено©.
Але той поглядом зупинив його.
- Хто тобi ця дiвчина, отроче?
Ждан почервонiв. А Саму©л хитро прискалив око, як вiн робив це тодi,
коли мав що сказати, але волiв краще промовчати. Та спостережливий старий,
не дочекавшись вiдповiдi, усмiхнувся:
- А-а, зрозумiло, - кохана! - i серйозно додав: - Звичайно, Ждане, ©й
буде боляче, бо рана, видно, глибока, - ген скiльки кровi витекло... Але ж
треба потерпiли, - i погладив дiвчину по головi. - Правда ж, Любаво?
Потерпиш?.. Лягай, голубонько!
Вiн пiдклав ©й пiд голову подушку, а сам сiв поряд на стiльцi. Тим
часом немолода повновида жiнка, певно кухарка, внесла жбан гарячо© води, а
Хорошко, пiдлiток рокiв чотирнадцяти, - сувiй полотна i ящик, наповнений
рiзними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями.
Поставивши все це на пiдлогу, вони обо одразу ж вийшли.
Ждан шепнув Саму©ловi на вухо, показуючи на Славуту:
- Вiн i знахарю ?
- Вiн усе вмi , вiн до всього здатний... Знахарювати вмi теж... Та
куди тим знахарям! Вiн учився у ромейських лiкарiв, а тепер i ©х заткне за
пояс! Князь i княгиня, коли треба, посилають по нього, бо ма вiн легку
руку, - теж шепотом вiдповiв Саму©л. Ось чому я привiв вас сюди...
Славута ножицями обережно розрiзав просякнуту кров'ю, заскорублу
пов'язку, що прикипiла до рани, потiм водою iз жбана добре змочив ©©, щоб
розм'якла, i тiльки тодi рвучким рухом вiддер вiд тiла.
З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула i знепритомнiла.
Ждан теж здригнувся i застогнав, нiби то йому так заболiло.
Славута застережливо похитав головою.
- Нiчого, нiчого, вiд обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена
кров зiйдуть... А це на лiпше.
Вiн вiдрiзав довгий шмат тонкого вибiленого полотна, густо намазав його
маззю, що пахла i воском, i медом, i цибулею, i корiнням лепехи, i ще
якимсь зiллям, i туго обмотав руку.
Любава розплющила очi, тихо запитала:
- Де я? Що зi мною? Славута погладив ©© по щоцi.
- Все гаразд, голубонько. Найгiрше позаду... Та ти лежи, лежи,
вiдпочивай поки що. А ми тут поприбира мо, погомонимо трохи, а Текля тим
часом снiданок подасть - пiдкрiпимось, i тобi вiдразу стане легше. А потiм
заснеш...
Поки Хорошко прибирав у хороминi, Славута прикрив Любаву барвистою
ковдрою i запросив чоловiкiв сiсти бiля столу.
- Ну, Ждане, ти з далеко© дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу,
не добро занесло тебе з Любавою до Ки ва... Все, все розповiдай!
Чим довше говорив Ждан, тим смутнiшими ставали очi старого боярина, тим
бiльше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповiв, як Iгор узяв
Глiбiв, як, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей, нi старих, винищував усiх до
ноги, затулив обличчя руками i з болем прорiк, простогнав:
- Ох, Iгорю, Iгорю, що ж ти вчинив! З усiх Ольговичiв, окрiм
Святослава, ти ж менi найближчий, найрiднiший! Як син! Я ж тебе, малого,
на руках носив, уму-розуму вчив! А ти так мене "обрадував"... Знаю, гаряча
в тебе кров, честолюбнi помисли, нестримнi пориви часом охоплювали тебе,
але щоб таке учинити!.. Де ж тво добре серце i честь твоя де? Невже спали
вони в ту лиху хвилину, коли занiс меча на брата свого Володимира, коли
затiяв нову котору мiж князями?.. А князь Володимир! Смiливий сокiл наш
переяславський! Перший серед перших ратоборцiв у степу половецькому! Як же
ти, княже, насмiлився залишити братiю свою на краю поля половецького? Як
зважився пiти стезею татя-грабiжника? Хто надоумив тебе рушити на землю
Сiверську з мечем i намiрами ницими? - Славута замовк i, схиливши сиву
голову на руки, довго сидiв у задумi, а потiм, зважившись на важливий
крок, тихо додав: - Треба про все розповiсти князевi Святославу...
* * *
Однак виявилося, що Святослава в Ки вi не було - по©хав уранцi з
княгинею та синами у Бiлгород.
- Князь Рюрик запросив на лови, - пояснив княжий покладник[30], якого
вони здибали на княжому дворi.
Саму©л i Ждан розчаровано розвели руками. Отако©! Знали б - вiдразу
пiсля снiданку навiдалися б сюди! Славута сво©х почуттiв не проявляв нiяк.
Мить подумав, а потiм рiшуче сказав:
- Ну що ж, тодi i ми поскачемо в Бiлгород. Тим краще - обох великих
князiв застанемо там...
Збиралися недовго. Конi осiдлано, мечi - до боку, сакви з хлiбом та
солониною приторочено, i невеличкий загiн (з боярином ще ©хало два
отроки-охоронцi), поминувши Золотi ворота, попрямував на захiд.
Двадцять верст промчали швидко. I ось показалися золоченi хрести
церков, потемнiлi вiд часу високi заборола з вежами, могутнi землянi вали,
невеличкi будиночки посаду, що привiльно розкинулися понад обривистим
берегом Iрпеня.
Бiлгород! Захiдна твердиня Ки ва!
Майже двiстi лiт захища вiн ближнi пiдступи до столицi Русi. I не раз
спотикалися об нього i печенiги, i половцi, i поляки, i сво© охопленi
гординею та честолюбством князi, що мрiяли i сподiвалися доторкнутися
списом золотого стола ки©вського.
Сто©ть вiн край битого шляху, що веде на Волинь та в Галицьке
князiвство, у Польщу та Угорщину, в Моравiю та Чехiю, а там далi - i в
Священну Римську iмперiю. Мiцний горiшок для нападникiв-завойовникiв!
Улюблений град великого князя Володимира Святославовича, вiн i далi,
упродовж двохсот рокiв, лишався тимчасовою резиденцi ю ки©вських князiв,
що любили пожити тут у просторих, пишних хоромах дитинця,
пополювати в предковiчних борах i розлогих полях на ведмедя чи тура,
покупатися влiтку в тихому чистоводому Iрпенi, вiдпочити вiд гамiрливо©
столицi.
Нинi тут постiйно мешкав Рюрик.
Верхiвцi зупинилися перед ки©вською брамою. Старший сторожi упiзнав
боярина, вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його
по плечi.
- А-а, Савелiй! Як ся ма мо?.. Князь Святослав тута?
- Недавно прибув з княгинею.
- Коли ж на лови?
- Збираються завтра вранцi.
- Отже, ми вчасно... Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика!
Дитинець, внутрiшн укрiплення, де мешкав князь, вiддiлявся вiд города
таким же глибоким ровом i високим валом, як i город вiд поля. Розташований
вiн у пiвденно-захiднiй частинi Бiлгорода, над стрiмким обривом. По валу
темнiли дубовi заборола i сторожовi вежi з бiйницями, а всерединi височiли
кам'янi князiвськi хороми i гридниця, до валiв тулилися господарчi будiвлi
- стайня, возiвня, кухня, комора...
На кам'яний ганок вийшов княжич Олег Святославович.
- А-а, Славута! - усмiхнувся. - Заходь! Отець i князь Рюрик будуть радi
тобi!
- Я не сам.
- Бачу... Саму©л тут i... конюший князя Iгоря, зда ться... Всi
заходьте!
Бiлгородськi хороми по пишностi, зручностi i багатству не поступалися
ки©вським. Оздобленi майолiкою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим
ромейським склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтiли пiд скiсними
променями сонця, що вривалися крiзь вузькi стрiлчастi вiкна.
У чималiй хороминi, куди завiв княжич Олег Славуту з його супутниками,
було людно. За довгим столом, заставленим спорожнiлим посудом, сидiли
Рюрик, Святослав, Святославовi сини Всеволод та Володимир. А в дальшому
кутку, бiля вiкна, зiбралися гурточком жiнки. Господиня дому, жона князя
Рюрика, чорноброва, повновида жiнка рокiв тридцяти семи, дочка
половецького хана Белука - Белукiвна, як називали ©© на Русi, показувала
Марi© Василькiвнi та двом невiсткам сво© вишивки.
Була вона жвава, весела, любила посмiятися, попащекувати, а особливо
любила вишивання - сама вишивала цiлими днями, дочок привчала до цього
дiла i дворових дiвчат. Похвалитися ©й було чим: вишивки ©© викликали
захоплення у всiх, хто хоч трохи розумiвся на цьому. Як часто траплялося в
тi часи в князiвських та ханських родинах, цей шлюб - Рюрика з Белукiвною
- був цiлком полiтичним шлюбом. Одружили ©х батьки - князь Ростислав та
хан Белук. Але молодята скоро знайшли мiж собою спiльну мову, покохалися i
вважали себе щасливими в сiмейному життi.
Пiсля вза мних привiтань Святослав, упiзнавши Ждана, нахмурився i
спитав Славуту:
- Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподiванi
вiстi...
- Трапилося, княже, - вiдповiв Славута. - Iгор i Володимир
Переяславський розпочали мiж собою котору, справжню вiйну... Але про це
краще розповiсть конюший князя Iгоря.
В повнiй тишi була вислухана розповiдь Ждана. Нiхто й словом не перебив
його, нiчого не перепитав. Тiльки все бiльше i бiльше насуплювалися
Святослав i Рюрик, а в молодих князiв стискувалися вiд обурення кулаки.
Мовчання порушив Святослав:
- Про спiрку мiж Iгорем та Володимиром на Пслi ми вже зна мо. Однак щоб
вона так далеко зайшла, не ждав я. Нi, не ждав я, коли посилав молодих
князiв на Кончака, що цей похiд закiнчиться погромом руських земель!
Прокляття!.. Не думав, що почнуться мiжусобицi мiж князями, що пролл ться
кров руських людей...
- I я не ждав цього, - сказав Рюрик роздратовано.-Винен Володимир, за
що й поплатився!
- Винен бiльше Iгор, - заперечив Святослав. - Вiн старший,
досвiдченiший, в його руках було велике вiйсько, тож мав би думати не про
здобич для себе та сiверських князiв, а про те, як знайти i перемогти
Кончака або хоча б його значнi сили... Йому потрiбно було Володимира
поставити в голову вiйська, послати в сторожу його полк, а не самому лiзти
наперед. Так розумний во вода не чинить! Нi, не чинить!... Звичайно, i
Володимир не без грiха, та Iгорiв грiх бiльший!... Подумати тiльки - один
грабу землi свого союзника, а другий, щоб вiдомстити йому, вирiзу i
випалю цiлий город!.. Це ж просто божевiлля! З-за чого?.. Знаючи, що
половцi об' днуються, щоб спiльними силами рушити на Русь, затiяли котору,
що може перерости в шалену братовбивчу вiйну! Ми повиннi подумати, братi ,
що зробити, щоб запобiгти цьому лиховi...
- А також як запобiгти нападовi Кончака, - додав Рюрик i, повернувшись
до вiкна, де сидiло жiноцтво, гукнув: - Княгине, ти б повела гостей до
себе та показала, як навчилися вишивати нашi доньки. У Марi© Василькiвни
нежонатi сини - дивись, княгиня сватiв зашле!
Белукiвна зрозумiла, що чоловiки хочуть залишитися самi, i повела
княгинь на свою половину. А князi, зручнiше всiвшись за столом, почали
обмiрковувати становище, що склалося в пiвденно-руських князiвствах
внаслiдок несподiвано© вiйни мiж Володимиром та Iгорем.
- Зiбрати снем[31], - запропонував Всеволод Чермний, - i на ньому
помирити ©х!
- А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? -
заперечив його брат Володимир. - I та iскра та мно тлiтиме i далi, аж поки
знову не спалахне!
- То силою змусити! - вигукнув молодий княжич Олег.
Рюрик усмiхнувся:
- Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорiлася на Руськiй землi
мiжусобиця мiж Ольговичами i Мономаховичами? Нi, краще обiйтися без
сили... Ми не повиннi забувати iншо© загрози - половецько©. Ще нiколи
половцi не були такi згуртованi i такi сильнi, як тепер! Якщо мiж князями
спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню вiйну, яку ми з князем
Святославом розумом погасили кiлька лiт тому, то половцi неодмiнно
скористаються такою щасливою для них нагодою i нападуть на Русь. I бог
вiда , чим все це може скiнчитися...
- Якщо князi дозволять слово мовити... - подав голос боярин Славута.
- Говори, Славуто, говори, - кивнув головою заклопотаний Святослав.
- Князь Рюрик правильно мислить: Iгоря з Володимиром не силою, не
збро ю треба мирити, а добрим словом. - Славута обвiв поглядом сво©х ясних
очей присутнiх i, не почувши заперечення, повiв далi: - Однак боюся я, що
нелегко це буде зробити. Обидва вони молодi, гарячi, честолюбнi... Мабуть,
найкращий вихiд - закликати обох до нового походу, якщо такий
передбача ться, щоб спiльна мета по днала ©хнi серця.
Святослав на знак згоди хитнув головою.
поспiшно рушив назад! Захотiв вiдомстити менi! Не змiг половцiв пошарпати,
то пошарпав Сiверську землю... Прокляття!
Князь Всеволод насупився - не знав, як йому бути. Володимир же -
близький родич, брат дружини, княгинi Ольги. Як же у нього пiднялася рука
на Сiверську землю, на волость Iгореву, на Ольговичiв?
Юний Володимир Iгорович зблiд. Губи його тремтiли, на очах виступили
сльози. Ледве встиг одержати князiвство, як його пограбували. I хто? Не
половцi, а руський князь, Рюрикович, як i всi вони!
Та найбiльше лютував Iгор. В душi вiн вiдчував, що й сам винен у тому,
що сталося. Дозволив би Володимиру з полком пiти попереду - i нiчого б
цього не було. Переяславцi пошарпали б хана Туглiя, захопили б полон,
табуни та узороччя половецьке i тепер, спокiйнi й задоволенi, поверталися
б додому. А так... I все ж злiсть та образа на Володимира брала гору. Мало
що кому хочеться? В походi ж старший - i його повиннi всi слухатись!
Нинi верховенство в походi належало йому, а не Володимиру. Як же Глiбович
мiг не послухатись його, а тим бiльше напасти на його волость? За вiщо?
Нi, вiн так цього не залишить! Не подару йому ганьби й кривди!
Вiдомстити! Вогнем i мечем пройтися по Переяславськiй землi, щоб знав,
хлопчисько, як зачiпати Iгоря Сiверського, як кривдити Ольговичiв! Вони
нiкому не прощали образи!
Серце його клекотало.
- Що будемо робити, братi ? - промовив зблiдлими устами. - Як покара мо
зухвальця?
Всi мовчали. Вирiшувати мав вiн. Вiн старший тут.
- Йдемо на Переяслав! - вигукнув Iгор. - Я не прощу Мономаховичу такого
пiдступного нападу! Я покажу йому, як зачiпати сiверських князiв, як
ставати на прю з Ольговичами! Я вiзьму приступом Переяслав i розорю його
дотла!.. Всеволоде, ти пiдеш зi мною?
Той похмуро втупився в землю, насупив густi чорнi брови, випнув важке
пiдборiддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчi
зараз явно пробивався розпач. Iти проти князя переяславського? Рiдного
брата жони, княгинi Ольги! Проти свояка?
- Iгорю, як же я можу? Ну, сам подумай! - вiн безпорадно розвiв руками.
- Не минуло ще й п'яти рокiв, як я одружився з Ольгою, його сестрою...
Iгор усмiхнувся... Всеволод i тут залишився вiрний собi - чесний,
добрий, прямий. Не чiпай його - буде лагiдний, мов дитина. А зачепи -
ошаленi , нiби дикий тур, i не буде йому впину.
Iгоревi було досадно, що Всеволод вiдмовля ться вiд походу на
Переяслав, та вiн страшенно любив молодшого брата i не хотiв робити йому
прикростей. Тому сказав:
- Ну, як хочеш! Не йди!.. Тодi бери полон i прямуй додому! А ми з
Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумiлого
Мономаховича!
Вiн тут же розпорядився пiднiмати вiйсько i рушати в путь.
- Ждане, коня менi!..
Три днi й три ночi Iгор шаленiв, не знав спокою - гнав рать все вперед
i вперед. Швидше! Швидше! Нiби його пекло вогнем, нiби боявся, що
Володимир Глiбович втече пiд захист Рюрика або ще далi - аж у
Володимиро-Суздальську землю пiд крило свого могутнього дядька Всеволода.
Йому так хотiлося зустрiтися зi сво©м кривдником вiч-на-вiч! У
по динку! I бог свiдок, не здержав би вiн руки! О нi, не здержав би!
По дорозi думав було розорити всi Володимировi села й городи, забрати
людей, добро... Та не зустрiв жодного села, жодного мiстечка, де б можна
було помстою облегшити душу, - пiсля половецьких на©здiв уся схiдна
частина Переяславщини лежала в ру©нах i попелищах.
Iгор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намiр обложити i
штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд пiдказував, що облога
може затягнутися на багато днiв або й тижнiв, настане весна, бездорiжжя,
безкорм'я... Так i поразки можна зазнати. Тодi повернув на Глiбiв,
невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком - князем Глiбом,
сином Юрiя Долгорукого.
* * *
Ждан ви©хав з лiсу слiдом за князем, ведучи на поводi запасного коня.
Глянув - i серце його завмерло. Це ж Глiбiв! А там - оселя дiда Живосила,
там десь Любава...
Iгор зупинився на пагорбi, пiднявся на стременах i мечем показав на
город.
- Дружино моя! Во©! Ось перед вами Глiбiв - отчина Володимира, вашого
кривдника! Вiзьмiть його! I не жалiйте нiкого - нi чоловiкiв, нi жiнок, нi
дiтей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед - i хай тремтить i плаче князь
переяславський!
Грiзний бойовий клич пролунав у вiдповiдь на цi слова:
- Вперед, сiверяни! За князя!
В ту ж мить здригнулася i застогнала пiд кiнськими копитами земля. З
гиком, свистом, криками рушили на Глiбiв Iгоревi сотнi, охоплюючи пiвколом
принишклий посад.
На дерев'янiй церковцi раптом лунко забив на сполох дзвiн, заметушилися
по дворах i на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий
вереск i жiночий зойк.
Нападники промчали до фортецi i, поки варта прийшла до тями, ввiрвалися
в браму, як вихор. Покотилися в снiг, пiд ноги коням, нечисленнi захисники
города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, i
мирнi жителi.
Захоплений могутнiм виром, Ждан мимоволi опинився на однiй з вулиць. Що
тут робилося! Сiверяни накидалися на глiбiвцiв, як на сво©х найлютiших
ворогiв, топтали кiньми, рубали мечами, кололи списами, в'язали арканами.
Нi дитячий плач, нi жiночi благання, нi чоловiчi прокльони не спиняли ©х.
А що ж станеться з Любавою? Що з дiдусем Живосилом? Смертельна
небезпека загрожу i ©м!
Ждан вибрався з пекла, що кипiло довкiл, i щодуху понiсся на околицю
посаду. Ось i знайома хатина! Бiля двору - пара осiдланих коней. Отже,
нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже
запiзнився? Накинув на кiлок поводи коней - свого i княжого, запасного,
птахом злетiв з сiдла, ударив ногою хвiртку.
Вбiг у двiр - i вжахнувся: поперек протоптано© в снiгу стежини лежав
горiлиць, обличчям до холодного сонця, дiд Живосил. З його розкраяно©
голови тоненькою цiвкою стiкала кров. Легкий вiтерець куйовдив сиву
бороду, а худа, жилава рука стискала сокиру, якою старий, певно,
оборонявся. Над ним схилився лучник з молодшо© дружини i стягнув з
мертвого чоботи.
Не тямлячи себе, Ждан вирвав меча i плазом оперiщив грабiжника по
крижах, аж той застогнав i засторцював носом у снiг. Потiм ще й копнув
ногою пiд бiк.
- Мерзотнику, я уб'ю тебе!
Той було схопився i собi за меча, але, впiзнавши княжого конюшого,
заблагав:
- Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив... Та й чинив опiр цей
старий... Коли б мовчав, не зачепив би я його...
В цю мить з хатини донiсся розпачливий дiвочий зойк. Любава! ©й
загрожу смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчиненi дверi. По
хатинi лiтав бiлий гусячий пух, а серед нього, як серед метелицi,
виднiлася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем
сторчма штурляв у куток, куди, затулившись подушкою i вiдбиваючись
рогачем, затиснулася Любава.
- Облиш дiвчину! Геть звiдси! - шарпнув його за плече Ждан.
Низькорослий, гостроносий лучник ошалiло витрiщився на несподiваного
супротивника. Бачив, що свiй, але не впiзнав.
- Ти хто? Не заважай! Ця дiвка моя!
Мiцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив. Вiн вiдступив
вiд Любави, бо бачив тепер нового i далеко небезпечнiшого супротивника.
- Ти що, хлопче, не здурiв часом? Чи жити набридло? Виходь надвiр - там
поговоримо, бо тут нiде й мечем замахнутися!
Другий, ще мiцнiший удар вiдкинув його в сiни. Там вiн торохнувся об
драбину, звалив собi на голову полицю з мисками та горщиками i, лаючись та
кленучи незнайомця, вискочив надвiр i пiдняв меча.
- Ну, виходь! Тут я тебе й порiшу!
Але до нього пiдбiг його товариш i потягнув з двору.
- Степуро, тiкаймо! Ти зна ш, з ким ма мо дiло? З княжим конюшим!
Дiзна ться князь - бiда буде! Цур йому й пек! Лiпше не зв'язуватися!
- Вiн же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! I за кого? За якусь
дiвку! Я йому цього не прощу! - кричав розлютовано Степура.
Але бiльш помiркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сiсти
на коня, i за якусь хвилину вони вже зникли в кривих завулках.
Тим часом Ждан кинувся до Любави. Та дiвчина не впiзнала його i,
пiднявши перед собою закривавленi руки, закричала:
- Не пiдходь! Не чiпай мене!
Ждан зупинився.
- Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впiзнала мене? Я Ждан...
Пам'ята ш?
Любава замовкла, пильнiше поглянула на свого визволителя. В ©©
розширених вiд болю i жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули
сльози, лице обм'якло, просвiтлiло, i вона з криком кинулася зi свого
кутка до хлопця.
- Жданку! Невже це ти?.. Звiдки?.. Ти врятував мене вiд тих
бузувiрiв... Жданку!.. Що ж це робиться? Сво© сво©х рубають! Як дикi
звiрi... Дiдуся зарубали... А-а-а!..
Вона схитнулася i важко осiла на долiвку. Лiвий рукав сорочки потемнiв,
набухнув кров'ю.
Ждан перенiс ©© на пiл, шматком полотна, що висiло на жердинi,
перев'язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очi
i, не розумiючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед
ним раптом постало питання: а що далi? Куди подiтися з пораненою дiвчиною?
Хто ©м допоможе? Хто вилiку ? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб
затамувати i заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цi © хатини над лугом
i коли розправлявся з грабiжниками, не думав, що буде потiм, як бути з
Любавою. Головне було - врятувати. Тепер врятував. А далi? Залишити у
Глiбовi? Взяти з собою? Нi те, нi iнше не пiдходить. Коли б не поранена...
Вiн розумiв, що важкого переходу з вiйськом до Новгорода-Сiверського
Любава не витрима . В Глiбовi залишити нi на кого... Вiдвезти до
Переяслава? Але як на нього, Iгоревого конюшого, подивиться князь
Володимир? Та й хто дасть там йому з Любавою притулок?
До Ки ва? До Ки ва недалеко. За нiч можна домчати. А там Саму©л, там
боярин Славута. Це динi люди, до яких вш може звернутися по допомогу.
Отже, до Ки ва. А що скаже князь Iгор? Як вiн розцiнить його втечу? Та й
коня князiвського доведеться забрати. Бо на чому ж по©де Любава?
I все ж диний шлях - до Ки ва! I хай розцiню Iгор цей вчинок, як
хоче!
- Що зi мною, Жданку? - спитала Любава, пiднiмаючи голову.
Ждан допомiг ©й пiдвестися.
- Ти поранена! Той негiдник дiстав тебе мечем!..
Що менi робити? Дiдуся нема , я поранена... Куди ж менi подiтися,
Жданку?
- Не журися, я тебе не покину Ми зараз по©демо звiдси... В Ки©в!
- У Ки©в?
Там у мене знайомi. Вони допоможуть нам... Чи ти зможеш ©хати на
конi? Рука дуже болить?
- Болить... Але ж ©хати треба?
- Треба, люба... Бо iнакше - смерть!.. I то - ©хати якнайшвидше! Щоб не
повернулися тi розбiйники та не застали нас тут!
- Тодi подай менi кожуха i хустку - я одягнуся! Та в суднику хлiба
вiзьми на дорогу...
Ждан допомiг ©й одягнути кожушину, запнув хусткою, собi в кишеню
засунув окра ць хлiба.
- Ходiмо!
Надворi, побачивши мертвого дiдуся, Любава знову почала плакати.
Ждановi довелося силомiць вивести ©© на вулицю i посадити на коня.
- Тримайся мiцнiше! сказав, заправляючи дiвочi чоботята в стремена.
Потiм сам скочив у сiдло i поза хатиною рушив униз, до лугу, де до
самого лiсу темнiли кущi верболозу та обрiдного вiльшняка...
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
Вранцi, зi сходом сонця, Ждан i Любава по кризi перебралися через
Днiпро. Звивистою стежиною пiднялися до Аскольдово© могили, а там i на
гору, в Угорське. Звiдси вже крiзь голi вершини дерев просвiчувалися
золотi хрести ки©вських соборiв.
Стомленi конi звернули на широку наiжджену дорогу. Любава ледве
трималася в сiдлi. Лице ©© змарнiло, темнi очi погасли, пухкi, колись
рожевi губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, лiва рука безживно
звисала вздовж тулуба. Рана i верхова ©зда зовсiм вибили дiвчину iз сил.
Ждан ©хав поруч i пiдтримував ©© за стан.
- Потерпи ще трохи, люба, потерпи, - шепотiв. - Вже скоро... Ось-ось
доберемося!... А там Саму©л знайде знахаря чи знахарку...
Вiн страждав разом з нею. У не© болiла рука, у нього - серце.
Iнодi дивно трапля ться з нами: раз чи двiчi зустрiнеш випадково
людину, поговориш з нею - i прихилишся до не© чи полюбиш на все життя. А
особливо, коли це дiвчина, що з першого погляду запала тобi в душу. Та ще
коли цi зустрiчi такi незвичайнi... Отак i Любава несподiвано ввiйшла в
Жданове життя ясною зорею i стала раптом такою рiдною i дорогою, що без
не© Ждан уже себе й не уявляв.
Полишивши по лiву руку Клов, вони ви©хали на високе узгiр'я.
Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Днiпра пiднiмалося чисте
вiдпочило сонце. Над Ки вом, що вiдкрився ©м за широкою долиною,
здiймалися в голубе небо веселi сизуватi дими. Пiд кiнськими копитами
лунко похрускував молодий льодок...
Нарештi Ки©в. Знайома вузька вуличка. А ось i Саму©лова оселя.
На гучний стукiт ворота вiдчинив сам господар. I аж сторопiв, уздрiвши
Ждана i Любаву.
- Ви? Яким вiтром? От не ждав! За©жджайте, за©жджайте, дорогi гостi! -
Рум'яний пiсля тепло© хати, простоволосий, в кожушку наопашки, вiн щиро
зрадiв ©хньому при©здовi i на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав
руки, а завiвши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно
сутулилася в сiдлi, i злякано вигукнув: - Та на тобi лиця нема , дiвонько!
Що сталося?
Ждан миттю зiскочив на землю, зняв дiвчину з коня.
Вона поранена, дядьку Саму©ле. ©й потрiбен знахар, щоб кров замовив,
затамував... Цiлу нiч ми ©хали сюди з Глiбова. Князь Iгор узяв його на щит
i всiх вирубав...
- Князь Iгор? Усiх вирубав? З чого б то?
- Я потiм розповiм, дядьку Саму©ле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш -
ледве на ногах трима ться...
А так, а так, - заспiшив Саму©л i, гукнувши конюшого, звелiв доглянути
за кiньми, а сам, як був напiвроз дягнений, простоволосий, повiв при©жджих
з двору.-Ходiмо до Славути... Хай вiн подивиться.
Незважаючи на раннiй час, боярин уже сидiв за столом i щось писав.
Саму©л ще з порога сповiстив:
- Вуйку, порятуй цю дiвчину... Це Любава, з Глiбова... Я розповiдав
тобi, як вона з дiдусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полi.
- Що з нею?
- Вона поранена в руку, боярине, - сказав Ждан.
- Роздягнiть ©© i посадiть ось сюди, на лаву, - кивнув Славута i,
вiдчинивши дверi, гукнув кудись у внутрiшнi примiщення: - Текле, Хорошку,
принесiть гарячо© води, чистого полотна та мою скриньку iз зiллям! I
приготуйте нам снiданок!
Поки Ждан знiмав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в
однiй сорочцi, засукав рукави i торкнувся Любавино© пов'язки.
Дiвчина скрикнула, закусила губу.
й боляче! - вигукнув Ждан i кинувся наперед, мовби хотiв вiдсторонити
боярина вiд поранено©.
Але той поглядом зупинив його.
- Хто тобi ця дiвчина, отроче?
Ждан почервонiв. А Саму©л хитро прискалив око, як вiн робив це тодi,
коли мав що сказати, але волiв краще промовчати. Та спостережливий старий,
не дочекавшись вiдповiдi, усмiхнувся:
- А-а, зрозумiло, - кохана! - i серйозно додав: - Звичайно, Ждане, ©й
буде боляче, бо рана, видно, глибока, - ген скiльки кровi витекло... Але ж
треба потерпiли, - i погладив дiвчину по головi. - Правда ж, Любаво?
Потерпиш?.. Лягай, голубонько!
Вiн пiдклав ©й пiд голову подушку, а сам сiв поряд на стiльцi. Тим
часом немолода повновида жiнка, певно кухарка, внесла жбан гарячо© води, а
Хорошко, пiдлiток рокiв чотирнадцяти, - сувiй полотна i ящик, наповнений
рiзними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями.
Поставивши все це на пiдлогу, вони обо одразу ж вийшли.
Ждан шепнув Саму©ловi на вухо, показуючи на Славуту:
- Вiн i знахарю ?
- Вiн усе вмi , вiн до всього здатний... Знахарювати вмi теж... Та
куди тим знахарям! Вiн учився у ромейських лiкарiв, а тепер i ©х заткне за
пояс! Князь i княгиня, коли треба, посилають по нього, бо ма вiн легку
руку, - теж шепотом вiдповiв Саму©л. Ось чому я привiв вас сюди...
Славута ножицями обережно розрiзав просякнуту кров'ю, заскорублу
пов'язку, що прикипiла до рани, потiм водою iз жбана добре змочив ©©, щоб
розм'якла, i тiльки тодi рвучким рухом вiддер вiд тiла.
З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула i знепритомнiла.
Ждан теж здригнувся i застогнав, нiби то йому так заболiло.
Славута застережливо похитав головою.
- Нiчого, нiчого, вiд обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена
кров зiйдуть... А це на лiпше.
Вiн вiдрiзав довгий шмат тонкого вибiленого полотна, густо намазав його
маззю, що пахла i воском, i медом, i цибулею, i корiнням лепехи, i ще
якимсь зiллям, i туго обмотав руку.
Любава розплющила очi, тихо запитала:
- Де я? Що зi мною? Славута погладив ©© по щоцi.
- Все гаразд, голубонько. Найгiрше позаду... Та ти лежи, лежи,
вiдпочивай поки що. А ми тут поприбира мо, погомонимо трохи, а Текля тим
часом снiданок подасть - пiдкрiпимось, i тобi вiдразу стане легше. А потiм
заснеш...
Поки Хорошко прибирав у хороминi, Славута прикрив Любаву барвистою
ковдрою i запросив чоловiкiв сiсти бiля столу.
- Ну, Ждане, ти з далеко© дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу,
не добро занесло тебе з Любавою до Ки ва... Все, все розповiдай!
Чим довше говорив Ждан, тим смутнiшими ставали очi старого боярина, тим
бiльше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповiв, як Iгор узяв
Глiбiв, як, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей, нi старих, винищував усiх до
ноги, затулив обличчя руками i з болем прорiк, простогнав:
- Ох, Iгорю, Iгорю, що ж ти вчинив! З усiх Ольговичiв, окрiм
Святослава, ти ж менi найближчий, найрiднiший! Як син! Я ж тебе, малого,
на руках носив, уму-розуму вчив! А ти так мене "обрадував"... Знаю, гаряча
в тебе кров, честолюбнi помисли, нестримнi пориви часом охоплювали тебе,
але щоб таке учинити!.. Де ж тво добре серце i честь твоя де? Невже спали
вони в ту лиху хвилину, коли занiс меча на брата свого Володимира, коли
затiяв нову котору мiж князями?.. А князь Володимир! Смiливий сокiл наш
переяславський! Перший серед перших ратоборцiв у степу половецькому! Як же
ти, княже, насмiлився залишити братiю свою на краю поля половецького? Як
зважився пiти стезею татя-грабiжника? Хто надоумив тебе рушити на землю
Сiверську з мечем i намiрами ницими? - Славута замовк i, схиливши сиву
голову на руки, довго сидiв у задумi, а потiм, зважившись на важливий
крок, тихо додав: - Треба про все розповiсти князевi Святославу...
* * *
Однак виявилося, що Святослава в Ки вi не було - по©хав уранцi з
княгинею та синами у Бiлгород.
- Князь Рюрик запросив на лови, - пояснив княжий покладник[30], якого
вони здибали на княжому дворi.
Саму©л i Ждан розчаровано розвели руками. Отако©! Знали б - вiдразу
пiсля снiданку навiдалися б сюди! Славута сво©х почуттiв не проявляв нiяк.
Мить подумав, а потiм рiшуче сказав:
- Ну що ж, тодi i ми поскачемо в Бiлгород. Тим краще - обох великих
князiв застанемо там...
Збиралися недовго. Конi осiдлано, мечi - до боку, сакви з хлiбом та
солониною приторочено, i невеличкий загiн (з боярином ще ©хало два
отроки-охоронцi), поминувши Золотi ворота, попрямував на захiд.
Двадцять верст промчали швидко. I ось показалися золоченi хрести
церков, потемнiлi вiд часу високi заборола з вежами, могутнi землянi вали,
невеличкi будиночки посаду, що привiльно розкинулися понад обривистим
берегом Iрпеня.
Бiлгород! Захiдна твердиня Ки ва!
Майже двiстi лiт захища вiн ближнi пiдступи до столицi Русi. I не раз
спотикалися об нього i печенiги, i половцi, i поляки, i сво© охопленi
гординею та честолюбством князi, що мрiяли i сподiвалися доторкнутися
списом золотого стола ки©вського.
Сто©ть вiн край битого шляху, що веде на Волинь та в Галицьке
князiвство, у Польщу та Угорщину, в Моравiю та Чехiю, а там далi - i в
Священну Римську iмперiю. Мiцний горiшок для нападникiв-завойовникiв!
Улюблений град великого князя Володимира Святославовича, вiн i далi,
упродовж двохсот рокiв, лишався тимчасовою резиденцi ю ки©вських князiв,
що любили пожити тут у просторих, пишних хоромах дитинця,
пополювати в предковiчних борах i розлогих полях на ведмедя чи тура,
покупатися влiтку в тихому чистоводому Iрпенi, вiдпочити вiд гамiрливо©
столицi.
Нинi тут постiйно мешкав Рюрик.
Верхiвцi зупинилися перед ки©вською брамою. Старший сторожi упiзнав
боярина, вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його
по плечi.
- А-а, Савелiй! Як ся ма мо?.. Князь Святослав тута?
- Недавно прибув з княгинею.
- Коли ж на лови?
- Збираються завтра вранцi.
- Отже, ми вчасно... Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика!
Дитинець, внутрiшн укрiплення, де мешкав князь, вiддiлявся вiд города
таким же глибоким ровом i високим валом, як i город вiд поля. Розташований
вiн у пiвденно-захiднiй частинi Бiлгорода, над стрiмким обривом. По валу
темнiли дубовi заборола i сторожовi вежi з бiйницями, а всерединi височiли
кам'янi князiвськi хороми i гридниця, до валiв тулилися господарчi будiвлi
- стайня, возiвня, кухня, комора...
На кам'яний ганок вийшов княжич Олег Святославович.
- А-а, Славута! - усмiхнувся. - Заходь! Отець i князь Рюрик будуть радi
тобi!
- Я не сам.
- Бачу... Саму©л тут i... конюший князя Iгоря, зда ться... Всi
заходьте!
Бiлгородськi хороми по пишностi, зручностi i багатству не поступалися
ки©вським. Оздобленi майолiкою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим
ромейським склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтiли пiд скiсними
променями сонця, що вривалися крiзь вузькi стрiлчастi вiкна.
У чималiй хороминi, куди завiв княжич Олег Славуту з його супутниками,
було людно. За довгим столом, заставленим спорожнiлим посудом, сидiли
Рюрик, Святослав, Святославовi сини Всеволод та Володимир. А в дальшому
кутку, бiля вiкна, зiбралися гурточком жiнки. Господиня дому, жона князя
Рюрика, чорноброва, повновида жiнка рокiв тридцяти семи, дочка
половецького хана Белука - Белукiвна, як називали ©© на Русi, показувала
Марi© Василькiвнi та двом невiсткам сво© вишивки.
Була вона жвава, весела, любила посмiятися, попащекувати, а особливо
любила вишивання - сама вишивала цiлими днями, дочок привчала до цього
дiла i дворових дiвчат. Похвалитися ©й було чим: вишивки ©© викликали
захоплення у всiх, хто хоч трохи розумiвся на цьому. Як часто траплялося в
тi часи в князiвських та ханських родинах, цей шлюб - Рюрика з Белукiвною
- був цiлком полiтичним шлюбом. Одружили ©х батьки - князь Ростислав та
хан Белук. Але молодята скоро знайшли мiж собою спiльну мову, покохалися i
вважали себе щасливими в сiмейному життi.
Пiсля вза мних привiтань Святослав, упiзнавши Ждана, нахмурився i
спитав Славуту:
- Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподiванi
вiстi...
- Трапилося, княже, - вiдповiв Славута. - Iгор i Володимир
Переяславський розпочали мiж собою котору, справжню вiйну... Але про це
краще розповiсть конюший князя Iгоря.
В повнiй тишi була вислухана розповiдь Ждана. Нiхто й словом не перебив
його, нiчого не перепитав. Тiльки все бiльше i бiльше насуплювалися
Святослав i Рюрик, а в молодих князiв стискувалися вiд обурення кулаки.
Мовчання порушив Святослав:
- Про спiрку мiж Iгорем та Володимиром на Пслi ми вже зна мо. Однак щоб
вона так далеко зайшла, не ждав я. Нi, не ждав я, коли посилав молодих
князiв на Кончака, що цей похiд закiнчиться погромом руських земель!
Прокляття!.. Не думав, що почнуться мiжусобицi мiж князями, що пролл ться
кров руських людей...
- I я не ждав цього, - сказав Рюрик роздратовано.-Винен Володимир, за
що й поплатився!
- Винен бiльше Iгор, - заперечив Святослав. - Вiн старший,
досвiдченiший, в його руках було велике вiйсько, тож мав би думати не про
здобич для себе та сiверських князiв, а про те, як знайти i перемогти
Кончака або хоча б його значнi сили... Йому потрiбно було Володимира
поставити в голову вiйська, послати в сторожу його полк, а не самому лiзти
наперед. Так розумний во вода не чинить! Нi, не чинить!... Звичайно, i
Володимир не без грiха, та Iгорiв грiх бiльший!... Подумати тiльки - один
грабу землi свого союзника, а другий, щоб вiдомстити йому, вирiзу i
випалю цiлий город!.. Це ж просто божевiлля! З-за чого?.. Знаючи, що
половцi об' днуються, щоб спiльними силами рушити на Русь, затiяли котору,
що може перерости в шалену братовбивчу вiйну! Ми повиннi подумати, братi ,
що зробити, щоб запобiгти цьому лиховi...
- А також як запобiгти нападовi Кончака, - додав Рюрик i, повернувшись
до вiкна, де сидiло жiноцтво, гукнув: - Княгине, ти б повела гостей до
себе та показала, як навчилися вишивати нашi доньки. У Марi© Василькiвни
нежонатi сини - дивись, княгиня сватiв зашле!
Белукiвна зрозумiла, що чоловiки хочуть залишитися самi, i повела
княгинь на свою половину. А князi, зручнiше всiвшись за столом, почали
обмiрковувати становище, що склалося в пiвденно-руських князiвствах
внаслiдок несподiвано© вiйни мiж Володимиром та Iгорем.
- Зiбрати снем[31], - запропонував Всеволод Чермний, - i на ньому
помирити ©х!
- А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? -
заперечив його брат Володимир. - I та iскра та мно тлiтиме i далi, аж поки
знову не спалахне!
- То силою змусити! - вигукнув молодий княжич Олег.
Рюрик усмiхнувся:
- Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорiлася на Руськiй землi
мiжусобиця мiж Ольговичами i Мономаховичами? Нi, краще обiйтися без
сили... Ми не повиннi забувати iншо© загрози - половецько©. Ще нiколи
половцi не були такi згуртованi i такi сильнi, як тепер! Якщо мiж князями
спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню вiйну, яку ми з князем
Святославом розумом погасили кiлька лiт тому, то половцi неодмiнно
скористаються такою щасливою для них нагодою i нападуть на Русь. I бог
вiда , чим все це може скiнчитися...
- Якщо князi дозволять слово мовити... - подав голос боярин Славута.
- Говори, Славуто, говори, - кивнув головою заклопотаний Святослав.
- Князь Рюрик правильно мислить: Iгоря з Володимиром не силою, не
збро ю треба мирити, а добрим словом. - Славута обвiв поглядом сво©х ясних
очей присутнiх i, не почувши заперечення, повiв далi: - Однак боюся я, що
нелегко це буде зробити. Обидва вони молодi, гарячi, честолюбнi... Мабуть,
найкращий вихiд - закликати обох до нового походу, якщо такий
передбача ться, щоб спiльна мета по днала ©хнi серця.
Святослав на знак згоди хитнув головою.