Страница:
схилилася в рiчку, вибралися на берег, одягайся i, не гаючись, один за
одним рушили по звiринiй стежцi в дикi хащi лiсу.
Там було тепло i сиро. Довкола стояли густi кущi, над ними вивищувалися
могутнi верби та осокори. Крiзь ©хн лапате гiлля де-не-де пробивалися
тонкi, мов списи, променi мiсячного свiтла.
Йшли мовчки, бо навiть трiск сухо© галузки пiд ногами лякав - чи нiхто
не почу ? Тодi ще напруженiше дослухалися, - нi, не чути нiкого. Тiльки
десь далеко заухка сова, зашипить над головою сич та важка рибина
скинеться на плесi. I знову тиша...
Стежку ледь видно: петля в гущавинi, незмiрно подовжуючи путь. Та
Овлур нi на крок не збочу з не©, щоб не заблудитися в цьому нiчному
пралiсi.
Ранок зустрiв ©х сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани -
на радiсть: приховують вiд стороннього ока. Роси - зрадливi: пройдеш по
них - i залиша ться пiсля тебе широкий, добре помiтний слiд. До того ж вiд
роси всi мокрi по самi вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить.
Усi закоцюбли, посинiли. На обличчях повиступали сироти.
- Оц-це красенi, х-хай йому г-грець! - зацокотiв зубами Янь, не
втримавшись, щоб не покепкувати. - Н-на-че к-кури пiсля д-дощу!
Коли сонце пiдбилося вище, зiгрiлися, обсохли. Зате стомилися,
зголоднiли - заледве переставляли ноги. А Рагу©л зовсiм пристав -
плентався позаду.
- Овлуре, ти б розсупонив свою торбину! - не витримав Янь. - сти
хочеться, аж душа болить! Його пiдтримав Iгор.
- А й справдi, пора перепочити.
Овлур оглянувся. Обережно, щоб не залишити пiсля себе слiдiв, повернув
убiк вiд стежки, до великого лапатого куща верболозу, що рiс посеред
галявини, i шуснув пiд його вiття.
- Сюди!
Тут було сонячно, тепло i тихо. Лише гув волохатий джмiль, перелiтаючи
з квiтки на квiтку, та десь тонко цiвiнькала синиця:
- Цiвiнь! Цiвiнь!
Всi миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дiстав
кожному по шматку цупко© в'ялено© яловичини, i всi мовчки накинулися на
смачне солонувате м'ясо.
А потiм один по одному поснули - прямо на сонцi. Спали до самого
вечора.
Прокинулися вiд недалекого кiнського тупоту. Янь скочив на ноги, та
Iгор устиг схопити його за рукав.
- Тс-с-с! Без шуму! Щоб i листочок не сколихнувся!
Вони обережно розсунули вiття.
З лiсу на галявину ви©хало п'ятеро вершникiв. Зупинилися, розглядаючи
все довкола.
- Це люди хана Кзи, - шепнув Овлур. - Я знаю ©х... Старий - то батир
Байток, позаду - його виводок: син та внуки. Без сумнiву, ©дуть по нашому
слiду...
- Що ж робити? - спитав Янь.
Якщо повернуть у наш бiк, будемо стрiляти! вiдповiв Iгор. - х п'ятеро
- i нас п'ятеро... Я беру на себе переднього... Та цiльтеся добре, щоб
жодного не випустити живцем!
Тонкi стрiли з залiзними наконечниками миттю видобутi зi шкiряних
сагайдакiв i покладенi на тугi тятиви лукiв. Один порух - i полетять у
груди переслiдувачам.
Та Iгор застережливо пiдняв палець.
- Не стрiляти поки що!
Половцi тим часом збилися в гурт i про щось тихо сперечалися, збуджено
розмахували руками. На жаль, жодне слово не долiтало до слуху втiкачiв.
Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав
обшукати навколишнi кущi, а його син та онуки пропонували ©хати далi.
Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у
вiдкритий бiй Iгоревi не хотiлося. Хоча сили обох сторiн рiвнi, загальна
перевага на боцi переслiдувачiв, - вони знаходилися на сво©й землi i до
них кожно© хвилини могла прибути пiдмога. А хто ж допоможе русичам? До
того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище всiх.
Iгор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на
галявинi, зараз вирiшу ться ©хня доля. Рушать половцi далi - вони
врятованi, кинуться нишпорити по кущах - хтозна, чим це закiнчиться для
втiкачiв.
Врештi Байток з досадою махнув рукою i рiзко вигукнув:
- Вперед!
Приостроженi конi важко вдарили копитами об землю i швидко понесли
верхiвцiв на протилежний бiк галявини, у густий зелений лiс.
Iгор полегшено зiтхнув.
- Ми врятованi! На цей раз неволя або й смерть обiйшли нас стороною!
Тепер по стежцi нам ходу нема - будемо йти манiвцями, щонайгустiшими
заростями, щоб не запримiтив жоден собака...
* * *
Ця зустрiч з Байтоком, що закiнчилася для втiкачiв щасливо, застерегла
©х вiд багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зi стежки i
вибирали найглухiшi мiсця, продиралися крiзь непролазнi хащi, прибережнi
очерети та бур'яни, перебродили численнi струмки, зарiчки, притоки Дiнця,
купалися в холодних росах, мокли пiд дощами, обсихали на сонцi, - i знову
йшли, приглядаючись пильно до всього: чи не видно кочовикiв, чи не
загрожу ©м небезпека?
Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбiльшiй гущавинi з вiття, трави
чи моху мостили кубло i лягали щiльно, один побiля одного, щоб зiгрiтися.
Стомленi, голоднi, миттю поринали в важкий тривожний сон,'а як тiльки на
сходi пiднiмався край неба i розбурхане птаство заводило сво© ранковi
спiви, схоплювалися i, дрижачи вiд холоду, рушали далi.
I знову йшли невпинно, силомiць продираючись крiзь непрогляднi хащi
верболозiв, вiльшнякiв, лiщини та очеретiв, зарослих травою, бур'янами,
колючою ожиною та дерезою, шипшиною та глодом, переплетених дрiбнолистою
берiзкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на собi одяг, розбивали
взуття, дряпали до кровi обличчя, руки, спотикалися, падали i знову йшли i
йшли - все на захiд, на захiд, до рiдно© землi.
На п'ятий день, надвечiр, перепливли Оскол, а наступного дня -
Сальницю. Знайомi мiсця! Ще зовсiм недавно про©здили вони тут на конях, зi
збро ю в руках, сповненi надiй на перемогу... А нинi, зарослi, голоднi,
пробираються тайкома, як загнанi звiрi, боячись зустрiчi навiть з
поодинокими чабанами.
Iгор брiв мовчки, понуро. Нi голод, нi спека, нi холод, нi iншi
злигоднi цього важкого шляху не гнiтили його так, як спогади про цей
нещасливий похiд, про страшну поразку, про втрату вiйська i всi © збро©,
про те, що цiле крило Русько© землi - Сiверщина - лишилося оголене, без
захисту вiйськового.
За Сальницею почав допiкати голод. Овлурова торбина спорожнiла - ©сти
було нiчого. Всi чалапали цiлий день важко, похмуро. Нетерпеливий Янь
нишпорив попiд кущами - чи не зачервонi де суниця, чи не визирне
з трави сиро©жка? Та пошуки його були марнi. I суницi, i сиро©жки
траплялися нечасто.
Де ж знайти поживу?
- Треба щось уполювати, - сказав Iгор. - Звернемо до Дiнця - там, на
зарiчках та озерах, страх скiльки птаства!
Вони звернули вбiк i незабаром опинилися на березi озера. З-за густих
заростiв очерету, куги та верболозу доносилися пташинi голоси: качине
крякання, гусяче гелготання та ячання лебедiв.
Iгор зняв з-за плеча лука, дiстав стрiлу. Його супутники зробили те ж
саме. Потiм тихо розсунули очерет, виглянули на плесо - i завмерли: перед
ними вирував справжнiй пташиний базар! Поодинцi i парами спокiйно,
гордовито плавали поважнi бiлоснiжнi лебедi, хлюпосталися, пiрнали у воду
сiрi гуси, шниряли помiж ними вертлявi качки...
Янь аж очi пустив пiд лоба, ковтнув слину. Яке багатство!
Одночасно звелися вгору п'ять лукiв, тонко задзвенiли тятиви з
висушених бичачих жил, блискавично вилетiли з очеретiв тонкi половецькi
стрiли - i п'ять ситих птахiв, тужливо зойкнувши на все озеро, затрiпотiли
крильми, болiсно склали на воду сво© гнучкi ши©.
Наполохане птаство з криком i фуркотом враз пiднялося вгору i злякано
сипонуло врозтiч.
- Хлопцi, у воду! - радiсно усмiхнувся Iгор. - Дiстаньте здобич!
Янь, Ждан i Овлур швидко роздяглися i, пробираючи руками ряску i
латаття, побрели на глибину. Притягнули пiдстрелених птахiв на сухе,
склали перед князем.
- Ось! - вигукнув Янь, нiбито вiн сам роздобув усю цю дичину. - Скiльки
м'ясива!
Здобич справдi була така, яко© нiхто й не сподiвався, - три лебедi,
гусак i селезень.
Вiдразу ж заходилися готувати вечерю.
* * *
Одинадцять днiв i ночей пробиралися втiкачi до города Дiнця, що стояв
на самому краю Русько© землi, на межi з полем Половецьким. Перепливали
рiки, продиралися крiзь густi заростi чагарникiв, та мно прокрадалися мимо
половецьких стiйбищ та пасовищ, вiдкритi широкi поля переходили вночi, а
поляни та галявини переповзали, мов вужi, щоб нiхто не запримiтив. Тут
вони роздобули коней i харчiв. Тут починалася рiдна земля, на якiй, хоч i
була вона спустошена, випалена, сплюндрована, вже не доводилося, мов
звiрам, ховатися вiд чужинцiв.
Чим ближче було до Сейму, тим похмурiше i тривожнiше ставало на серцi у
Ждана. Що його жде дома? Чи уцiлiла Вербiвка? Чи зустрiне кого? Чи увидить
лише згарища та трупи, як i повсюди?
- Не журися, - втiшав його Янь. - Нiколи не бувало так, щоб усiх
вирубали, все випалили, знищили. Хтось же та лишився! I може, то якраз
будуть тво©!..
Ждан сумно хитав головою, iнодi навiть усмiхався на тi Яневi слова
розради, та з очей не сходив смуток. Якби ж то!
Та ось нарештi Сейм! I з кожним селом, з кожним хутором, що вони
про©здили, все менше i менше залишалося в Ждановому серцi надi©. Нiби
тисячi диких турiв пронеслися по краю, нiби громом випалило землю i
прибило завiями-хвищами - такими були тi села й хутори. Всюди - згарища,
пустки, непохованi трупи, бiля яких дiловито походжали i бридко крякали
ситi круки. Нi старого, нi малого. Тiльки смерть, тлiн i горе витали над
зеленим Посем'ям...
Iгор темнiв, кусав губи - аж вони йому зчорнiли. Ждан стискував кулаки
i пiдганяв коня. I навiть Янь утратив свою звичну веселiсть та
безтурботнiсть i ©хав мовчазний, пригнiчений, мовби то був i не Янь.
Коли пiд'©здили до Вербiвки, Ждан вирвався вперед. Йому не терпiлося
швидше глянути на рiдне село. А може, лихо обминуло його, обiйшло
стороною? Даремнi сподiвання!
Вiн з'©хав на пагорб i зупинився, занiмiвши, вражений тим, що
вiдкрилося його зоровi. В долинi, де колись стояла Вербiвка, тепер жодно©
хатини, жодно© повiтi, жодно© живо© душi! Мертво, сморiдно, страшно.
Тiльки срiбляться тополi в левадах та зозуля ку на вершечку хньо© грушi.
Як на глум! I кому вона там ку тi довгi, щасливi лiта?
Вiн не захотiв чекати князя. Не захотiв зараз бачити його, говорити з
ним, слухати з його уст слова втiхи й розради. То вiн винен у всьому!
Вiн!.. Вдарив коня - i навпростець, через безлюднi вулицi i спаленi
дворища, через поваленi тини i буйну зелень городiв, нiким не прополену,
здичавiлу, помчав прямо до сво © грушi, що одна тут зараз височiла, та ще
стiжок сiна, що якимось чудом уцiлiв на левадi, нагадуючи i про рiдних
людей, i про збудовану власними руками хатину, i про його короткоплинне
щастя.
Пiд грушею темнiла купа золи.
Тут стояла його хатина. Тут мрiяв вiн про майбутн життя.
Кiнь попасом пiшов по городу, а вiн став над тi ю золою i крiзь сльози
довго не мiг нiчого розгледiти. Вiн не чув, як пiд'©хали його супутники i
зупинилися вiддаля. Не чув, як перестала кувати зозуля на вершечку грушi i
затих вiтер у долинi. Нiчого не чув. Був оглушений тим горем, що
несподiвано впало на його голову.
Потiм витер сльози i роззирнувся пильнiше. Посеред пожарища стояла
закiптюжена пiч, всюди чорнiли головешки, сiрiв попiл, стирчали обвугленi
присiшки, i тiльки посерединi щось раптом забiлiло.
Вiн узяв палицю, прогорнув золу - i закричав розпачливо: то бiлiв
череп. Чий? Материн? Любавин?
Плечi його здригнулися вiд ридання. Все! Бiльше сподiватися нi на що!
Найрiднiшi його люди лежать тут, у цiй страшнiй чорнiй могилi! Навiщо
тепер жити? Навiщо йому цей проклятий жорстокий свiт? Чому не загинув на
Каялi, як брат Iван, як Будило, як сотнi iнших во©нiв?
Тут його обняла чиясь важка тверда рука. Оглянувся - князь. Брови його
заломилися, в очах - сльози. А над вухом затремтiв приглушений князiв
голос:
- Поплач, хлопче, поплач... Стане легше... Але не впадай у вiдчай...
Допоки ми живемо, допоки сила тримати меча, доти не повиннi втрачати
надi©! Ми ще пiднiмемося! Пiднiмемося - i вiдплатимо за всi цi жахи!.. Як
тiльки прибуду додому, зразу ж вiдправлюся до князiв у Чернiгiв, у Ки©в, у
Бiлгород - просити допомоги, щоб захистити нашу Сiверщину вiд нових
нещасть... Я наступлю ногами на свою гординю, я впаду на колiна перед
князiвським снемом, аби лиш випросити згоду князiв на викуплення мо©х во©в
з неволi!.. Поплач, поплач!..
Сльози бринiли в Iгоревих очах i в Iгоревiй мовi. Вiн уже зараз
наступив на свою гординю, вiн уже зараз плакав. I це було так несподiвано
й страшно, що Ждан на якийсь час забув про сво горе. Адже князь нiколи не
плакав. Навiть уявити було важко, щоб вiн плакав коли-небудь. А тут -
сльози. Очi вщерть наповнилися слiзьми, що коливалися, бринiли i ось-ось
мали покотитися по змарнiлих щоках. I Ждан з подивом почав усвiдомлювати,
що князь - така ж людина, як i всi, зi сво©ми людськими слабостями i
болями, iз надiями i сумнiвами.
I вiн тодi уткнувся Iгоревi в груди i голосно заридав.
Вивiв ©х iз зацiпенiння Янiв голос:
- Там хтось ! Вигляда з-за стогу! Клянусь, там хтось хова ться!
Всi глянули в бiк левади. Стiг стояв одиноко, як i ранiш, i нiхто з-за
нього не виглядав.
- Тобi привидiлось, - буркнув Рагу©л.
Та Жданове серце вже здригнулося вiд яко©сь неясно©, тривожно© надi©, i
вiн швидко метнувся по стежцi вниз.
Всi поспiшили за ним.
Бiля стогу зупинилися, прислухалися. Тихо. Нi звуку.
Тодi обережно ступив за один рiг, за другий - i остовпiв: майже
вiч-у-вiч зiткнувся з Любавою, яка, притиснувши до колiн Жданка, злякано
прищулилася за стогом.
- Любаво! Ти?
- Жданку!
© змарнiле обличчя ще бiльше зблiдло, губи здригнулися, як у ображено©
дитини, ноги пiдкосилися, i вона поволi посунулася по сухому сiнi додолу.
- Жданку...
Вiн пiдхопив ©©, мiцно притиснув до грудей, вiдчуваючи, як ©© сльози
зрошують його сорочку.
- Любаво, ладонько моя дорога! - шепотiв вiн ©й найнiжнiшi слова, якi
знав. - Це просто чудо, сон! Ти жива! Ти тут, серед цього царства смертi!
I Жданко з тобою...
- Бiльше нiкого не залишилося, любий... I матуся, i Варя, i Настуня...
там... А ми зi Жданком саме прали бiлизну i встигли втекти через рiчку в
лiс... Довго блукали, поки не зустрiли сво©х... I повернулися додому, бо
подумали, що коли ти живий, то теж повернешся сюди...
- Де ж ви живете? Що ©сте?
- У стозi вирили нору - там спимо... А харчу мося рiзним зiллям,
ягодами, знайшли на березi чи©сь ятерi - ловимо рибу, догляда мо i до©мо
приблудну корову... Так i живемо...
I князь Iгор, i Рагу©л, i Янь, i Овлур мовчки дивилися на них, слухали
©хню мову, що велася так безпосередньо, нiби вони не були тут присутнi, i
скрушно похитували головами. Безперечно, важко було вмирати воям у
далекому полi Половецькому, на берегах бистро© Каяли, важко i бранцям у
неволi поганськiй, та не легше, а набагато важче було жонам i дiтям ©хнiм
тут, дома, пiд шаблями половецькими...
Мовчанку знову порушив Янь. Вiн пiдiйшов до Ждана i поплескав дружньо
по плечах.
- От бачиш, я ж казав тобi, що хтось та залишиться з тво©х... Не одне
горе зустрiло тебе тут, а й радiсть!
- Дякую, Яню.
Пiдiйшов Iгор.
- Якi тво© намiри, Ждане? Зостанешся тут чи по©деш з нами? Якщо
зостанешся, то я скажу в Путивлi тисяцькому Вовку, щоб допомiг вам чим
зможе...
Ждан задумався. Що робити? Як жити на цих згарищах? I як ©хати звiдси,
не поховавши прах матерi, родичiв та землякiв сво©х? I куди ©хати? В
Новгород-Сiверський до князя? Чи в Ки©в до Саму©ла та Славути? Вiн ще
нiчого не знав i не мiг нiчого сказати певного. Знав одно:
доля залишила йому частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним - отже,
для кого жити на свiтi! У нього знову ожила душа, розпростуються крила, а
куди полетить - покаже майбутн .
* * *
За двадцять верст вiд Новгорода-Сiверського, неподалiк вiд села святого
Михайла, трапилася пригода, яка мало не коштувала життя князю Iгорю.
Дорога йшла лiсом, по широкiй долинi. Десь збоку жебонiв невидимий у
густих заростях струмок. Хоча всю весну i майже пiвлiта стояла суша i
трави на полях сохли, жовтiли, а листя, в'янучи, облiтало з дерев, тут
було прохолодно, з обох сторiн зеленiла густа стiна дубiв, берез, вiльхи,
лiщини. Увесь ранковий лiс гомонiв веселим пташиним спiвом.
Нiщо не вiщувало бiди. Вершники ©хали швидко: Iгор поспiшав, бо хотiв
надвечiр добратися додому, i мчав попереду. До Новгорода-Сiверського
залишалося пiвдня ©зди.
Несподiвано з заростей вискочив кабан-сiкач i кинувся прямо князевому
коневi пiд ноги. Кiнь шарахнувся вбiк, i князь в одну мить опинився на
землi.
Вепр злякався теж i хутко зник у кущах, а Iгор, охкаючи, намагався
пiдвестися i не мiг.
- Княже, що?
- Зда ться, я дуже забився... Допоможiть менi! Його пiдвели. Вiн не мiг
стати на ногу.
- Хоча б не перелом, - забiдкався Рагу©л. - I треба ж такого нещастя!
Майже дома - i на тобi!
Князя гуртом посадили на коня, та, щоб ©хати верхи, уже не могло бути й
мови: кожен рух вiддавався гострим болем.
Поволi ведучи князевого коня на поводi, добралися вони до села,
завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привiтний
чоловiк, дiзнавшись, що перед ним князь Iгор i що тiка вiн з полону,
кишнув на замурзаних дiтей:
- Геть! Щоб i духу вашого тут не було! - А чорнявiй молодицi,
пов'язанiй полотняною хустиною, кинув: - Фросино, рiж пiвня, вари борщ. Та
позич борошна - князевi i його людям на вареники! Та хутчiй! А я в садку
помощу сiна, щоб князь мiг спочити...
Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затiнку пiд вишнями кiлька
оберемкiв сiна, понакривав його ряднами, принiс глек сирiвцю i липовий
ковшик.
- Пий, княже... Холодний - з погреба... А я миттю приведу костоправа
Демидка чи бабу-шептуху Якилину - хай подивляться на твою ногу!
- Не треба, Васильку, - поморщився вiд болю Iгор. - Не треба нi
костоправа, нi баби-шептухи... Краще знайди огнищанина - хай сповiстить у
Новгород про мене... Княгинi...
- Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки вiн знайде гiнця
та коней, мине пiвдня! Дозволь менi скочити до Новгорода - я хутко! Одна
нога тут, друга - там!
- Тодi бери наших коней, скачи! - погодився князь.
* * *
Ярославна пiд'©хала до Василькового двору. Тут уже було пiвсела. Люди
товпилися на вулицi, в дворi, поза тинами. Перед княгинею розступилися. А
вона пташкою спурхнула з воза i полетiла через подвiр'я в садок.
Iгор сидiв на невисокому ослонi вiдпочилий, умитий м'якою рiчковою
водою, яко© Янь та Овлур принесли повне цебро, причесаний. Рагу©л
перев'язував йому розбите колiно.
- Княже мiй! Ладоньку! - скрикнула Ярославна, простягаючи до нього
руки. - А де ж син наш - князь Володимир[74]?
Iгор зблiд, подався вперед, i вона ластовенятком упала йому на груди i
залилася сльозами.
Вiн гладив © коси, цiлував мокрi щоки, а в самого теж туманились очi.
- Як дiти?
- Всi живi, здоровi.
- Слава богу - все тут гаразд... Одно лихо - мiй нерозумний похiд...
Вiн не стримався i заридав.
Люди обступили Василькове обiйстя - теж плакали, примовляючи:
- Мученик!
- Вирвався iз неволi погансько©!
- Проторив стежку й iншим... Тепер почнуть повертатися i нашi синочки -
хто живий зостався!
- Викупить князь!
- Тому й тiкав! Хоча мiг накласти головою! До Iгоря долiтав цей гомiн,
i вiн тут, у цьому звичайному сiверянському селi, серед простих поселян -
севрюкiв, зрозумiв, усвiдомив, що з вуст людських не злетiло жодного слова
осуду, хоча вiн з тривогою чекав його, що люди ждуть вiд нього захисту вiд
нових половецьких нападiв i визволення сiверянських во©нiв iз неволi...
Його перенесли на воза, i чималий князiвський по©зд рушив у зворотну
путь.
А дзвони гучали святковим благовiстом, що линув i линув довкiл усього
шляху, по якому про©здив Iгор до свого стольного города, наповнюючи
людськi серця надi ю, що лихо тепер вiдступить. Затихав благовiст в одному
селi - вiдразу ж починав звучати в наступному. I люди виходили назустрiч i
вiтали князя, бо вже Сiверська земля знала i про його рани, i про його
муки, i про його мужнiсть, i про незвичайну втечу, коли не один раз вiн
мiг загинути. Кожен розумiв, що ця втеча рятувала вiд неволi не лише
одного князя та кiлькох його супутникiв, а й наближала визволення всiх
полонених руських во©нiв. Бо хто ж потурбу ться про них бiльше, як не вiн?
Ця втеча знiмала з Сiверсько© землi неймовiрно важкий тягар - викуп за
князя, бо двi тисячi гривень, що складали кiлькарiчний прибуток
Новгород-Сiверського князiвства i якi потрiбно було сплатити половцям,
тепер залишалися на батькiвщинi. Нарештi, всi сподiвалися, що, будучи на
свободi, Iгор зумi подбати про оборону Сiверсько© землi, бо це ж
найголовнiша турбота князя...
Iгор пiд'©здив до свого стольного города.
Тут, над Новгородом-Сiверським, теж ясно гули дзвони, усмiхалося чисте
сонце, у синьому небi шугали бiлi голуби. Усi, хто мiг ходити, висипали на
вулицi та майдани, вiтали князя з визволенням та поверненням додому,
плакали вiд горя, що поселилося майже пiд кожною стрiхою, майже в кожному
сiверському серцi.
Коли за©хали на гору, звiдки вiдкривався широкий кра вид на могутню
фортецю на крутому шпилi, на голубу Десну та синi задеснянськi бори, Iгор
змахнув сльозу, що раптом защемiла в оцi, i, повернувшись до Ярославни,
схвильовано прошепотiв:
- Боже, я дома!.. Дома!.. А серце мо там, на Каялi, з мо©ми
воями-соратниками, живими i загиблими. Поки житиму, пам'ятатиму про це!..
Загиблим - вiчна пам'ять, а про живих подумати i подбати повинен я! Це мiй
найперший обов'язок!.. Як тiльки зможу сiсти на коня, вiдразу ж помчу до
Чернiгова та Ки ва - просити допомоги у князiв. А сво вiддам усе: золото
i срiбло, сережки та перснi, оксамити та хутра, стада та отари. Залишуся
голий i босий, а витязiв сво©х визволю з неволi половецько©[75]...
- Ладоньку мiй! - пригорнулася до нього Ярославна. - Ладоньку! А як же
iнакше!
Недовго затримався Iгор у Новгородi-Сiверському. За кiлька днiв, поки
знахар Гук лiкував йому ногу, трохи оговтався пiсля страшного потрясiння
на Каялi, вiдпочив пiсля важко© i небезпечно© дороги з половецького Тору
до рiдно© Десни, оглядiвся довкола себе, зiбрав усi вiйськовi сили, якi
можна було спорядити за такий короткий час, i послав до Путивля - стерегти
рубежi Сiверщини, а потiм, ще не зовсiм видужавши, вирушив у путь.
"Iз Новгорода iде ко брату Ярославу к Чернiгову, помощi прося на
Посем'я. Ярослав же обрадовася йому i помощь дати обiща. Iгор же оттолi
ха ко Ки ву, к великому князю Святославу, i рад бисть йому Святослав,
так-же i Рюрик, сват його", - записав лiтописець.
До Ки ва князь Iгор прибув у передостаннiй день липня. Могутнi
городськi вали, що темнiли в передвечiрнiй iмлi вiд Копиревого кiнця аж до
Хрещатого яру, зустрiли його веселим гомоном ластiвок та горобцiв, якi
гнiздилися в дубових заборолах, та перегуком сторожi на вежах. Тьмяно
поблискував хрест надбрамно© церкви на Золотих воротах. Сюди поспiшали
призапiзнiлi подорожнi: ворота на нiч ось-ось мали зачинитись.
Iгор з невеликим почтом в'©хав у город i, як це водилося серед князiв з
часiв Ярослава Мудрого, вклонився святiй Софi©, а вже потiм, завернув не
до Святослава на Ярославiв двiр, бо було пiзно, а в тихий провулок до
боярина Славути.
На стукiт пiднялося оглядове вiконце i чийсь, як здалося князевi,
знайомий голос запитав:
- Хто?
- Iгор, князь Сiверський.
За вiконцем хтось радiсно скрикнув. Грюкнув засув - i важкi дубовi
ворота, обкованi залiзними шпугами, розчинилися. З них вибiг Ждан.
- Княже! - i притиснувся щокою до Iгоревого колiна. - Який я радий
бачити тебе при доброму здоров'©!
Iгор обережно, щоб не зашкодити хворiй нозi, зiйшов з коня i, на подив
усьому почетовi, мiцно обняв колишнього свого конюшого.
- Ждане! Ти? Тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так i знав!.. Ну що
ж, Славута - добра душа, i тобi з Любавою у нього буде непогано... Чи дома
старий? Веди мене до нього хутчiй!
Та Славута, почувши на подвiр'© шум, уже поспiшав сам. Сходячи з
високого ганку, якийсь час пильно приглядався у сутiнках до при©жджих,
потiм раптом охнув i простягнув руки для обiймiв.
- Княже! Iгорю! Сину мiй! Живий! У Ки вi! От радiсть несподiвана.
Злегка накульгуючи на пошкоджену ногу, Iгор кинувся до нього.
- Славуто! Учителю дорогий!
Вони обнялися, розчуленi.
- Ти таки прибув сюди! Це добре!
- Прибув... З поклоном до князiв, - з гiркотою в голосi тихо промовив
Iгор.
- I це добре!.. Казав колись вiщий Боян: "Тяжко тобi, голово, без плiч,
зле тобi, тiло, без голови!" Це треба розумiти так: Ки ву одному, без
сво©х плiч - Сiверсько© землi та Волинсько© - не вистояти супроти ворогiв,
що напирають зi степу, а тiлу, тобто Русi, без голови, без Ки ва, без
великого князя ки©вського теж не втриматися! Тож добре, що ти, княже, у
важкий для себе час при©хав сюди. - Славута взяв Iгоря пiд руку, завiв до
хоромини, посадив за стiл. - Святослав незабаром збира князiвський снем,
щоб спiльними силами рятувати Русь вiд кочовикiв. Ти вчасно нагодився...
Бо зле Руськiй землi без Iгоря.
Iгор важко зiтхнув.
- Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скiльки
разiв давав ти слушнi, як тепер менi стало ясно, поради, а я... Е-е, та що
говорити! каяття, та нема вороття!.. От мушу йти з поклоном до
Святослава та Рюрика, щоб дали вiйськову силу для захисту Посем'я, грошей
- для . викупу полоненикiв, збро© - для оснащення i спорядження нового
вiйська. Бо який я князь без вiйська? А вiйська без збро© не поставиш!
Людей зберу, та чого вони вартi без мечiв, лукiв, списiв та iншого
вiйськового обладунку!.. За цим при©хав! Що великi князi скажуть на це? Як
гада ш?
Славута вiдповiсти не встиг. Розчинилися дверi - i молодий служник внiс
на великiй дерев'янiй мисi вечерю: м'яса тушкованого та судака вареного,
хлiба з тмином та пирогiв з капустою, куманець солодко© сити медяно©, жбан
холодного сирiвцю. Поставивши все це на стiл, простелив князевi i
бояриновi на колiна вишитi рушники, щоб витирати руки, i зник так же тихо
й непомiтно, як i зайшов.
Розмова на якийсь час припинилася. Славута наповнив келихи ситою i
проникливе, з любов'ю глянув на гостя.
- Ти живий, княже, i на волi, а це найголовнiше... За тво здоров'я!
- Дякую, вчителю. I за тво здоровi! Вони заходилися бiля смаженини та
смачного днiпровського судака. А коли перше, найсильнiше почуття голоду
одним рушили по звiринiй стежцi в дикi хащi лiсу.
Там було тепло i сиро. Довкола стояли густi кущi, над ними вивищувалися
могутнi верби та осокори. Крiзь ©хн лапате гiлля де-не-де пробивалися
тонкi, мов списи, променi мiсячного свiтла.
Йшли мовчки, бо навiть трiск сухо© галузки пiд ногами лякав - чи нiхто
не почу ? Тодi ще напруженiше дослухалися, - нi, не чути нiкого. Тiльки
десь далеко заухка сова, зашипить над головою сич та важка рибина
скинеться на плесi. I знову тиша...
Стежку ледь видно: петля в гущавинi, незмiрно подовжуючи путь. Та
Овлур нi на крок не збочу з не©, щоб не заблудитися в цьому нiчному
пралiсi.
Ранок зустрiв ©х сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани -
на радiсть: приховують вiд стороннього ока. Роси - зрадливi: пройдеш по
них - i залиша ться пiсля тебе широкий, добре помiтний слiд. До того ж вiд
роси всi мокрi по самi вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить.
Усi закоцюбли, посинiли. На обличчях повиступали сироти.
- Оц-це красенi, х-хай йому г-грець! - зацокотiв зубами Янь, не
втримавшись, щоб не покепкувати. - Н-на-че к-кури пiсля д-дощу!
Коли сонце пiдбилося вище, зiгрiлися, обсохли. Зате стомилися,
зголоднiли - заледве переставляли ноги. А Рагу©л зовсiм пристав -
плентався позаду.
- Овлуре, ти б розсупонив свою торбину! - не витримав Янь. - сти
хочеться, аж душа болить! Його пiдтримав Iгор.
- А й справдi, пора перепочити.
Овлур оглянувся. Обережно, щоб не залишити пiсля себе слiдiв, повернув
убiк вiд стежки, до великого лапатого куща верболозу, що рiс посеред
галявини, i шуснув пiд його вiття.
- Сюди!
Тут було сонячно, тепло i тихо. Лише гув волохатий джмiль, перелiтаючи
з квiтки на квiтку, та десь тонко цiвiнькала синиця:
- Цiвiнь! Цiвiнь!
Всi миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дiстав
кожному по шматку цупко© в'ялено© яловичини, i всi мовчки накинулися на
смачне солонувате м'ясо.
А потiм один по одному поснули - прямо на сонцi. Спали до самого
вечора.
Прокинулися вiд недалекого кiнського тупоту. Янь скочив на ноги, та
Iгор устиг схопити його за рукав.
- Тс-с-с! Без шуму! Щоб i листочок не сколихнувся!
Вони обережно розсунули вiття.
З лiсу на галявину ви©хало п'ятеро вершникiв. Зупинилися, розглядаючи
все довкола.
- Це люди хана Кзи, - шепнув Овлур. - Я знаю ©х... Старий - то батир
Байток, позаду - його виводок: син та внуки. Без сумнiву, ©дуть по нашому
слiду...
- Що ж робити? - спитав Янь.
Якщо повернуть у наш бiк, будемо стрiляти! вiдповiв Iгор. - х п'ятеро
- i нас п'ятеро... Я беру на себе переднього... Та цiльтеся добре, щоб
жодного не випустити живцем!
Тонкi стрiли з залiзними наконечниками миттю видобутi зi шкiряних
сагайдакiв i покладенi на тугi тятиви лукiв. Один порух - i полетять у
груди переслiдувачам.
Та Iгор застережливо пiдняв палець.
- Не стрiляти поки що!
Половцi тим часом збилися в гурт i про щось тихо сперечалися, збуджено
розмахували руками. На жаль, жодне слово не долiтало до слуху втiкачiв.
Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав
обшукати навколишнi кущi, а його син та онуки пропонували ©хати далi.
Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у
вiдкритий бiй Iгоревi не хотiлося. Хоча сили обох сторiн рiвнi, загальна
перевага на боцi переслiдувачiв, - вони знаходилися на сво©й землi i до
них кожно© хвилини могла прибути пiдмога. А хто ж допоможе русичам? До
того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище всiх.
Iгор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на
галявинi, зараз вирiшу ться ©хня доля. Рушать половцi далi - вони
врятованi, кинуться нишпорити по кущах - хтозна, чим це закiнчиться для
втiкачiв.
Врештi Байток з досадою махнув рукою i рiзко вигукнув:
- Вперед!
Приостроженi конi важко вдарили копитами об землю i швидко понесли
верхiвцiв на протилежний бiк галявини, у густий зелений лiс.
Iгор полегшено зiтхнув.
- Ми врятованi! На цей раз неволя або й смерть обiйшли нас стороною!
Тепер по стежцi нам ходу нема - будемо йти манiвцями, щонайгустiшими
заростями, щоб не запримiтив жоден собака...
* * *
Ця зустрiч з Байтоком, що закiнчилася для втiкачiв щасливо, застерегла
©х вiд багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зi стежки i
вибирали найглухiшi мiсця, продиралися крiзь непролазнi хащi, прибережнi
очерети та бур'яни, перебродили численнi струмки, зарiчки, притоки Дiнця,
купалися в холодних росах, мокли пiд дощами, обсихали на сонцi, - i знову
йшли, приглядаючись пильно до всього: чи не видно кочовикiв, чи не
загрожу ©м небезпека?
Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбiльшiй гущавинi з вiття, трави
чи моху мостили кубло i лягали щiльно, один побiля одного, щоб зiгрiтися.
Стомленi, голоднi, миттю поринали в важкий тривожний сон,'а як тiльки на
сходi пiднiмався край неба i розбурхане птаство заводило сво© ранковi
спiви, схоплювалися i, дрижачи вiд холоду, рушали далi.
I знову йшли невпинно, силомiць продираючись крiзь непрогляднi хащi
верболозiв, вiльшнякiв, лiщини та очеретiв, зарослих травою, бур'янами,
колючою ожиною та дерезою, шипшиною та глодом, переплетених дрiбнолистою
берiзкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на собi одяг, розбивали
взуття, дряпали до кровi обличчя, руки, спотикалися, падали i знову йшли i
йшли - все на захiд, на захiд, до рiдно© землi.
На п'ятий день, надвечiр, перепливли Оскол, а наступного дня -
Сальницю. Знайомi мiсця! Ще зовсiм недавно про©здили вони тут на конях, зi
збро ю в руках, сповненi надiй на перемогу... А нинi, зарослi, голоднi,
пробираються тайкома, як загнанi звiрi, боячись зустрiчi навiть з
поодинокими чабанами.
Iгор брiв мовчки, понуро. Нi голод, нi спека, нi холод, нi iншi
злигоднi цього важкого шляху не гнiтили його так, як спогади про цей
нещасливий похiд, про страшну поразку, про втрату вiйська i всi © збро©,
про те, що цiле крило Русько© землi - Сiверщина - лишилося оголене, без
захисту вiйськового.
За Сальницею почав допiкати голод. Овлурова торбина спорожнiла - ©сти
було нiчого. Всi чалапали цiлий день важко, похмуро. Нетерпеливий Янь
нишпорив попiд кущами - чи не зачервонi де суниця, чи не визирне
з трави сиро©жка? Та пошуки його були марнi. I суницi, i сиро©жки
траплялися нечасто.
Де ж знайти поживу?
- Треба щось уполювати, - сказав Iгор. - Звернемо до Дiнця - там, на
зарiчках та озерах, страх скiльки птаства!
Вони звернули вбiк i незабаром опинилися на березi озера. З-за густих
заростiв очерету, куги та верболозу доносилися пташинi голоси: качине
крякання, гусяче гелготання та ячання лебедiв.
Iгор зняв з-за плеча лука, дiстав стрiлу. Його супутники зробили те ж
саме. Потiм тихо розсунули очерет, виглянули на плесо - i завмерли: перед
ними вирував справжнiй пташиний базар! Поодинцi i парами спокiйно,
гордовито плавали поважнi бiлоснiжнi лебедi, хлюпосталися, пiрнали у воду
сiрi гуси, шниряли помiж ними вертлявi качки...
Янь аж очi пустив пiд лоба, ковтнув слину. Яке багатство!
Одночасно звелися вгору п'ять лукiв, тонко задзвенiли тятиви з
висушених бичачих жил, блискавично вилетiли з очеретiв тонкi половецькi
стрiли - i п'ять ситих птахiв, тужливо зойкнувши на все озеро, затрiпотiли
крильми, болiсно склали на воду сво© гнучкi ши©.
Наполохане птаство з криком i фуркотом враз пiднялося вгору i злякано
сипонуло врозтiч.
- Хлопцi, у воду! - радiсно усмiхнувся Iгор. - Дiстаньте здобич!
Янь, Ждан i Овлур швидко роздяглися i, пробираючи руками ряску i
латаття, побрели на глибину. Притягнули пiдстрелених птахiв на сухе,
склали перед князем.
- Ось! - вигукнув Янь, нiбито вiн сам роздобув усю цю дичину. - Скiльки
м'ясива!
Здобич справдi була така, яко© нiхто й не сподiвався, - три лебедi,
гусак i селезень.
Вiдразу ж заходилися готувати вечерю.
* * *
Одинадцять днiв i ночей пробиралися втiкачi до города Дiнця, що стояв
на самому краю Русько© землi, на межi з полем Половецьким. Перепливали
рiки, продиралися крiзь густi заростi чагарникiв, та мно прокрадалися мимо
половецьких стiйбищ та пасовищ, вiдкритi широкi поля переходили вночi, а
поляни та галявини переповзали, мов вужi, щоб нiхто не запримiтив. Тут
вони роздобули коней i харчiв. Тут починалася рiдна земля, на якiй, хоч i
була вона спустошена, випалена, сплюндрована, вже не доводилося, мов
звiрам, ховатися вiд чужинцiв.
Чим ближче було до Сейму, тим похмурiше i тривожнiше ставало на серцi у
Ждана. Що його жде дома? Чи уцiлiла Вербiвка? Чи зустрiне кого? Чи увидить
лише згарища та трупи, як i повсюди?
- Не журися, - втiшав його Янь. - Нiколи не бувало так, щоб усiх
вирубали, все випалили, знищили. Хтось же та лишився! I може, то якраз
будуть тво©!..
Ждан сумно хитав головою, iнодi навiть усмiхався на тi Яневi слова
розради, та з очей не сходив смуток. Якби ж то!
Та ось нарештi Сейм! I з кожним селом, з кожним хутором, що вони
про©здили, все менше i менше залишалося в Ждановому серцi надi©. Нiби
тисячi диких турiв пронеслися по краю, нiби громом випалило землю i
прибило завiями-хвищами - такими були тi села й хутори. Всюди - згарища,
пустки, непохованi трупи, бiля яких дiловито походжали i бридко крякали
ситi круки. Нi старого, нi малого. Тiльки смерть, тлiн i горе витали над
зеленим Посем'ям...
Iгор темнiв, кусав губи - аж вони йому зчорнiли. Ждан стискував кулаки
i пiдганяв коня. I навiть Янь утратив свою звичну веселiсть та
безтурботнiсть i ©хав мовчазний, пригнiчений, мовби то був i не Янь.
Коли пiд'©здили до Вербiвки, Ждан вирвався вперед. Йому не терпiлося
швидше глянути на рiдне село. А може, лихо обминуло його, обiйшло
стороною? Даремнi сподiвання!
Вiн з'©хав на пагорб i зупинився, занiмiвши, вражений тим, що
вiдкрилося його зоровi. В долинi, де колись стояла Вербiвка, тепер жодно©
хатини, жодно© повiтi, жодно© живо© душi! Мертво, сморiдно, страшно.
Тiльки срiбляться тополi в левадах та зозуля ку на вершечку хньо© грушi.
Як на глум! I кому вона там ку тi довгi, щасливi лiта?
Вiн не захотiв чекати князя. Не захотiв зараз бачити його, говорити з
ним, слухати з його уст слова втiхи й розради. То вiн винен у всьому!
Вiн!.. Вдарив коня - i навпростець, через безлюднi вулицi i спаленi
дворища, через поваленi тини i буйну зелень городiв, нiким не прополену,
здичавiлу, помчав прямо до сво © грушi, що одна тут зараз височiла, та ще
стiжок сiна, що якимось чудом уцiлiв на левадi, нагадуючи i про рiдних
людей, i про збудовану власними руками хатину, i про його короткоплинне
щастя.
Пiд грушею темнiла купа золи.
Тут стояла його хатина. Тут мрiяв вiн про майбутн життя.
Кiнь попасом пiшов по городу, а вiн став над тi ю золою i крiзь сльози
довго не мiг нiчого розгледiти. Вiн не чув, як пiд'©хали його супутники i
зупинилися вiддаля. Не чув, як перестала кувати зозуля на вершечку грушi i
затих вiтер у долинi. Нiчого не чув. Був оглушений тим горем, що
несподiвано впало на його голову.
Потiм витер сльози i роззирнувся пильнiше. Посеред пожарища стояла
закiптюжена пiч, всюди чорнiли головешки, сiрiв попiл, стирчали обвугленi
присiшки, i тiльки посерединi щось раптом забiлiло.
Вiн узяв палицю, прогорнув золу - i закричав розпачливо: то бiлiв
череп. Чий? Материн? Любавин?
Плечi його здригнулися вiд ридання. Все! Бiльше сподiватися нi на що!
Найрiднiшi його люди лежать тут, у цiй страшнiй чорнiй могилi! Навiщо
тепер жити? Навiщо йому цей проклятий жорстокий свiт? Чому не загинув на
Каялi, як брат Iван, як Будило, як сотнi iнших во©нiв?
Тут його обняла чиясь важка тверда рука. Оглянувся - князь. Брови його
заломилися, в очах - сльози. А над вухом затремтiв приглушений князiв
голос:
- Поплач, хлопче, поплач... Стане легше... Але не впадай у вiдчай...
Допоки ми живемо, допоки сила тримати меча, доти не повиннi втрачати
надi©! Ми ще пiднiмемося! Пiднiмемося - i вiдплатимо за всi цi жахи!.. Як
тiльки прибуду додому, зразу ж вiдправлюся до князiв у Чернiгiв, у Ки©в, у
Бiлгород - просити допомоги, щоб захистити нашу Сiверщину вiд нових
нещасть... Я наступлю ногами на свою гординю, я впаду на колiна перед
князiвським снемом, аби лиш випросити згоду князiв на викуплення мо©х во©в
з неволi!.. Поплач, поплач!..
Сльози бринiли в Iгоревих очах i в Iгоревiй мовi. Вiн уже зараз
наступив на свою гординю, вiн уже зараз плакав. I це було так несподiвано
й страшно, що Ждан на якийсь час забув про сво горе. Адже князь нiколи не
плакав. Навiть уявити було важко, щоб вiн плакав коли-небудь. А тут -
сльози. Очi вщерть наповнилися слiзьми, що коливалися, бринiли i ось-ось
мали покотитися по змарнiлих щоках. I Ждан з подивом почав усвiдомлювати,
що князь - така ж людина, як i всi, зi сво©ми людськими слабостями i
болями, iз надiями i сумнiвами.
I вiн тодi уткнувся Iгоревi в груди i голосно заридав.
Вивiв ©х iз зацiпенiння Янiв голос:
- Там хтось ! Вигляда з-за стогу! Клянусь, там хтось хова ться!
Всi глянули в бiк левади. Стiг стояв одиноко, як i ранiш, i нiхто з-за
нього не виглядав.
- Тобi привидiлось, - буркнув Рагу©л.
Та Жданове серце вже здригнулося вiд яко©сь неясно©, тривожно© надi©, i
вiн швидко метнувся по стежцi вниз.
Всi поспiшили за ним.
Бiля стогу зупинилися, прислухалися. Тихо. Нi звуку.
Тодi обережно ступив за один рiг, за другий - i остовпiв: майже
вiч-у-вiч зiткнувся з Любавою, яка, притиснувши до колiн Жданка, злякано
прищулилася за стогом.
- Любаво! Ти?
- Жданку!
© змарнiле обличчя ще бiльше зблiдло, губи здригнулися, як у ображено©
дитини, ноги пiдкосилися, i вона поволi посунулася по сухому сiнi додолу.
- Жданку...
Вiн пiдхопив ©©, мiцно притиснув до грудей, вiдчуваючи, як ©© сльози
зрошують його сорочку.
- Любаво, ладонько моя дорога! - шепотiв вiн ©й найнiжнiшi слова, якi
знав. - Це просто чудо, сон! Ти жива! Ти тут, серед цього царства смертi!
I Жданко з тобою...
- Бiльше нiкого не залишилося, любий... I матуся, i Варя, i Настуня...
там... А ми зi Жданком саме прали бiлизну i встигли втекти через рiчку в
лiс... Довго блукали, поки не зустрiли сво©х... I повернулися додому, бо
подумали, що коли ти живий, то теж повернешся сюди...
- Де ж ви живете? Що ©сте?
- У стозi вирили нору - там спимо... А харчу мося рiзним зiллям,
ягодами, знайшли на березi чи©сь ятерi - ловимо рибу, догляда мо i до©мо
приблудну корову... Так i живемо...
I князь Iгор, i Рагу©л, i Янь, i Овлур мовчки дивилися на них, слухали
©хню мову, що велася так безпосередньо, нiби вони не були тут присутнi, i
скрушно похитували головами. Безперечно, важко було вмирати воям у
далекому полi Половецькому, на берегах бистро© Каяли, важко i бранцям у
неволi поганськiй, та не легше, а набагато важче було жонам i дiтям ©хнiм
тут, дома, пiд шаблями половецькими...
Мовчанку знову порушив Янь. Вiн пiдiйшов до Ждана i поплескав дружньо
по плечах.
- От бачиш, я ж казав тобi, що хтось та залишиться з тво©х... Не одне
горе зустрiло тебе тут, а й радiсть!
- Дякую, Яню.
Пiдiйшов Iгор.
- Якi тво© намiри, Ждане? Зостанешся тут чи по©деш з нами? Якщо
зостанешся, то я скажу в Путивлi тисяцькому Вовку, щоб допомiг вам чим
зможе...
Ждан задумався. Що робити? Як жити на цих згарищах? I як ©хати звiдси,
не поховавши прах матерi, родичiв та землякiв сво©х? I куди ©хати? В
Новгород-Сiверський до князя? Чи в Ки©в до Саму©ла та Славути? Вiн ще
нiчого не знав i не мiг нiчого сказати певного. Знав одно:
доля залишила йому частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним - отже,
для кого жити на свiтi! У нього знову ожила душа, розпростуються крила, а
куди полетить - покаже майбутн .
* * *
За двадцять верст вiд Новгорода-Сiверського, неподалiк вiд села святого
Михайла, трапилася пригода, яка мало не коштувала життя князю Iгорю.
Дорога йшла лiсом, по широкiй долинi. Десь збоку жебонiв невидимий у
густих заростях струмок. Хоча всю весну i майже пiвлiта стояла суша i
трави на полях сохли, жовтiли, а листя, в'янучи, облiтало з дерев, тут
було прохолодно, з обох сторiн зеленiла густа стiна дубiв, берез, вiльхи,
лiщини. Увесь ранковий лiс гомонiв веселим пташиним спiвом.
Нiщо не вiщувало бiди. Вершники ©хали швидко: Iгор поспiшав, бо хотiв
надвечiр добратися додому, i мчав попереду. До Новгорода-Сiверського
залишалося пiвдня ©зди.
Несподiвано з заростей вискочив кабан-сiкач i кинувся прямо князевому
коневi пiд ноги. Кiнь шарахнувся вбiк, i князь в одну мить опинився на
землi.
Вепр злякався теж i хутко зник у кущах, а Iгор, охкаючи, намагався
пiдвестися i не мiг.
- Княже, що?
- Зда ться, я дуже забився... Допоможiть менi! Його пiдвели. Вiн не мiг
стати на ногу.
- Хоча б не перелом, - забiдкався Рагу©л. - I треба ж такого нещастя!
Майже дома - i на тобi!
Князя гуртом посадили на коня, та, щоб ©хати верхи, уже не могло бути й
мови: кожен рух вiддавався гострим болем.
Поволi ведучи князевого коня на поводi, добралися вони до села,
завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привiтний
чоловiк, дiзнавшись, що перед ним князь Iгор i що тiка вiн з полону,
кишнув на замурзаних дiтей:
- Геть! Щоб i духу вашого тут не було! - А чорнявiй молодицi,
пов'язанiй полотняною хустиною, кинув: - Фросино, рiж пiвня, вари борщ. Та
позич борошна - князевi i його людям на вареники! Та хутчiй! А я в садку
помощу сiна, щоб князь мiг спочити...
Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затiнку пiд вишнями кiлька
оберемкiв сiна, понакривав його ряднами, принiс глек сирiвцю i липовий
ковшик.
- Пий, княже... Холодний - з погреба... А я миттю приведу костоправа
Демидка чи бабу-шептуху Якилину - хай подивляться на твою ногу!
- Не треба, Васильку, - поморщився вiд болю Iгор. - Не треба нi
костоправа, нi баби-шептухи... Краще знайди огнищанина - хай сповiстить у
Новгород про мене... Княгинi...
- Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки вiн знайде гiнця
та коней, мине пiвдня! Дозволь менi скочити до Новгорода - я хутко! Одна
нога тут, друга - там!
- Тодi бери наших коней, скачи! - погодився князь.
* * *
Ярославна пiд'©хала до Василькового двору. Тут уже було пiвсела. Люди
товпилися на вулицi, в дворi, поза тинами. Перед княгинею розступилися. А
вона пташкою спурхнула з воза i полетiла через подвiр'я в садок.
Iгор сидiв на невисокому ослонi вiдпочилий, умитий м'якою рiчковою
водою, яко© Янь та Овлур принесли повне цебро, причесаний. Рагу©л
перев'язував йому розбите колiно.
- Княже мiй! Ладоньку! - скрикнула Ярославна, простягаючи до нього
руки. - А де ж син наш - князь Володимир[74]?
Iгор зблiд, подався вперед, i вона ластовенятком упала йому на груди i
залилася сльозами.
Вiн гладив © коси, цiлував мокрi щоки, а в самого теж туманились очi.
- Як дiти?
- Всi живi, здоровi.
- Слава богу - все тут гаразд... Одно лихо - мiй нерозумний похiд...
Вiн не стримався i заридав.
Люди обступили Василькове обiйстя - теж плакали, примовляючи:
- Мученик!
- Вирвався iз неволi погансько©!
- Проторив стежку й iншим... Тепер почнуть повертатися i нашi синочки -
хто живий зостався!
- Викупить князь!
- Тому й тiкав! Хоча мiг накласти головою! До Iгоря долiтав цей гомiн,
i вiн тут, у цьому звичайному сiверянському селi, серед простих поселян -
севрюкiв, зрозумiв, усвiдомив, що з вуст людських не злетiло жодного слова
осуду, хоча вiн з тривогою чекав його, що люди ждуть вiд нього захисту вiд
нових половецьких нападiв i визволення сiверянських во©нiв iз неволi...
Його перенесли на воза, i чималий князiвський по©зд рушив у зворотну
путь.
А дзвони гучали святковим благовiстом, що линув i линув довкiл усього
шляху, по якому про©здив Iгор до свого стольного города, наповнюючи
людськi серця надi ю, що лихо тепер вiдступить. Затихав благовiст в одному
селi - вiдразу ж починав звучати в наступному. I люди виходили назустрiч i
вiтали князя, бо вже Сiверська земля знала i про його рани, i про його
муки, i про його мужнiсть, i про незвичайну втечу, коли не один раз вiн
мiг загинути. Кожен розумiв, що ця втеча рятувала вiд неволi не лише
одного князя та кiлькох його супутникiв, а й наближала визволення всiх
полонених руських во©нiв. Бо хто ж потурбу ться про них бiльше, як не вiн?
Ця втеча знiмала з Сiверсько© землi неймовiрно важкий тягар - викуп за
князя, бо двi тисячi гривень, що складали кiлькарiчний прибуток
Новгород-Сiверського князiвства i якi потрiбно було сплатити половцям,
тепер залишалися на батькiвщинi. Нарештi, всi сподiвалися, що, будучи на
свободi, Iгор зумi подбати про оборону Сiверсько© землi, бо це ж
найголовнiша турбота князя...
Iгор пiд'©здив до свого стольного города.
Тут, над Новгородом-Сiверським, теж ясно гули дзвони, усмiхалося чисте
сонце, у синьому небi шугали бiлi голуби. Усi, хто мiг ходити, висипали на
вулицi та майдани, вiтали князя з визволенням та поверненням додому,
плакали вiд горя, що поселилося майже пiд кожною стрiхою, майже в кожному
сiверському серцi.
Коли за©хали на гору, звiдки вiдкривався широкий кра вид на могутню
фортецю на крутому шпилi, на голубу Десну та синi задеснянськi бори, Iгор
змахнув сльозу, що раптом защемiла в оцi, i, повернувшись до Ярославни,
схвильовано прошепотiв:
- Боже, я дома!.. Дома!.. А серце мо там, на Каялi, з мо©ми
воями-соратниками, живими i загиблими. Поки житиму, пам'ятатиму про це!..
Загиблим - вiчна пам'ять, а про живих подумати i подбати повинен я! Це мiй
найперший обов'язок!.. Як тiльки зможу сiсти на коня, вiдразу ж помчу до
Чернiгова та Ки ва - просити допомоги у князiв. А сво вiддам усе: золото
i срiбло, сережки та перснi, оксамити та хутра, стада та отари. Залишуся
голий i босий, а витязiв сво©х визволю з неволi половецько©[75]...
- Ладоньку мiй! - пригорнулася до нього Ярославна. - Ладоньку! А як же
iнакше!
Недовго затримався Iгор у Новгородi-Сiверському. За кiлька днiв, поки
знахар Гук лiкував йому ногу, трохи оговтався пiсля страшного потрясiння
на Каялi, вiдпочив пiсля важко© i небезпечно© дороги з половецького Тору
до рiдно© Десни, оглядiвся довкола себе, зiбрав усi вiйськовi сили, якi
можна було спорядити за такий короткий час, i послав до Путивля - стерегти
рубежi Сiверщини, а потiм, ще не зовсiм видужавши, вирушив у путь.
"Iз Новгорода iде ко брату Ярославу к Чернiгову, помощi прося на
Посем'я. Ярослав же обрадовася йому i помощь дати обiща. Iгор же оттолi
ха ко Ки ву, к великому князю Святославу, i рад бисть йому Святослав,
так-же i Рюрик, сват його", - записав лiтописець.
До Ки ва князь Iгор прибув у передостаннiй день липня. Могутнi
городськi вали, що темнiли в передвечiрнiй iмлi вiд Копиревого кiнця аж до
Хрещатого яру, зустрiли його веселим гомоном ластiвок та горобцiв, якi
гнiздилися в дубових заборолах, та перегуком сторожi на вежах. Тьмяно
поблискував хрест надбрамно© церкви на Золотих воротах. Сюди поспiшали
призапiзнiлi подорожнi: ворота на нiч ось-ось мали зачинитись.
Iгор з невеликим почтом в'©хав у город i, як це водилося серед князiв з
часiв Ярослава Мудрого, вклонився святiй Софi©, а вже потiм, завернув не
до Святослава на Ярославiв двiр, бо було пiзно, а в тихий провулок до
боярина Славути.
На стукiт пiднялося оглядове вiконце i чийсь, як здалося князевi,
знайомий голос запитав:
- Хто?
- Iгор, князь Сiверський.
За вiконцем хтось радiсно скрикнув. Грюкнув засув - i важкi дубовi
ворота, обкованi залiзними шпугами, розчинилися. З них вибiг Ждан.
- Княже! - i притиснувся щокою до Iгоревого колiна. - Який я радий
бачити тебе при доброму здоров'©!
Iгор обережно, щоб не зашкодити хворiй нозi, зiйшов з коня i, на подив
усьому почетовi, мiцно обняв колишнього свого конюшого.
- Ждане! Ти? Тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так i знав!.. Ну що
ж, Славута - добра душа, i тобi з Любавою у нього буде непогано... Чи дома
старий? Веди мене до нього хутчiй!
Та Славута, почувши на подвiр'© шум, уже поспiшав сам. Сходячи з
високого ганку, якийсь час пильно приглядався у сутiнках до при©жджих,
потiм раптом охнув i простягнув руки для обiймiв.
- Княже! Iгорю! Сину мiй! Живий! У Ки вi! От радiсть несподiвана.
Злегка накульгуючи на пошкоджену ногу, Iгор кинувся до нього.
- Славуто! Учителю дорогий!
Вони обнялися, розчуленi.
- Ти таки прибув сюди! Це добре!
- Прибув... З поклоном до князiв, - з гiркотою в голосi тихо промовив
Iгор.
- I це добре!.. Казав колись вiщий Боян: "Тяжко тобi, голово, без плiч,
зле тобi, тiло, без голови!" Це треба розумiти так: Ки ву одному, без
сво©х плiч - Сiверсько© землi та Волинсько© - не вистояти супроти ворогiв,
що напирають зi степу, а тiлу, тобто Русi, без голови, без Ки ва, без
великого князя ки©вського теж не втриматися! Тож добре, що ти, княже, у
важкий для себе час при©хав сюди. - Славута взяв Iгоря пiд руку, завiв до
хоромини, посадив за стiл. - Святослав незабаром збира князiвський снем,
щоб спiльними силами рятувати Русь вiд кочовикiв. Ти вчасно нагодився...
Бо зле Руськiй землi без Iгоря.
Iгор важко зiтхнув.
- Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скiльки
разiв давав ти слушнi, як тепер менi стало ясно, поради, а я... Е-е, та що
говорити! каяття, та нема вороття!.. От мушу йти з поклоном до
Святослава та Рюрика, щоб дали вiйськову силу для захисту Посем'я, грошей
- для . викупу полоненикiв, збро© - для оснащення i спорядження нового
вiйська. Бо який я князь без вiйська? А вiйська без збро© не поставиш!
Людей зберу, та чого вони вартi без мечiв, лукiв, списiв та iншого
вiйськового обладунку!.. За цим при©хав! Що великi князi скажуть на це? Як
гада ш?
Славута вiдповiсти не встиг. Розчинилися дверi - i молодий служник внiс
на великiй дерев'янiй мисi вечерю: м'яса тушкованого та судака вареного,
хлiба з тмином та пирогiв з капустою, куманець солодко© сити медяно©, жбан
холодного сирiвцю. Поставивши все це на стiл, простелив князевi i
бояриновi на колiна вишитi рушники, щоб витирати руки, i зник так же тихо
й непомiтно, як i зайшов.
Розмова на якийсь час припинилася. Славута наповнив келихи ситою i
проникливе, з любов'ю глянув на гостя.
- Ти живий, княже, i на волi, а це найголовнiше... За тво здоров'я!
- Дякую, вчителю. I за тво здоровi! Вони заходилися бiля смаженини та
смачного днiпровського судака. А коли перше, найсильнiше почуття голоду