Малик Владимир. Черленi щити

клунi, там тепер здiймалися купи золи, порослi бур'янами, городи теж
позаростали, перетворилися на пустища. I тiльки де-не-де пiд солом'яними
та очеретяними стрiхами темнiли маленькi, мов гриби, хижки, зведенi
спiшно, невмiло - аби перебути зиму.
Вiн знайшов свiй город, що левадою спускався до самого Сейму, i сам
собi не повiрив: на мiсцi ©хньо© чимало© хати тепер стояла хижка i над нею
з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворiтьми
опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а бiля нього бiлiла
чоловiча постать...
Хто ж там - сво© чи чужi?
Ждан раптом вiдчув, як потерпли ноги. Хотiв ударити пiд боки коня i не
мiг. Радiсть i тривога стиснули груди. Очi затуманилися слiзьми.
- Мамо, там у нас хтось живе! - вигукнув хрипко. Мати крiзь сльози мало
що бачила вдалинi.
- Хто ж, сину?
- Не знаю... ©дьмо швидше!
Вони спустилися з гори, проминули одну запустiлу вулицю, другу i,
задиханi, охопленi надi ю i страхом, пiд'©хали до рiдного дворища. Ось
перед ними чудом уцiлiлi вiд пожежi старi, виплетенi з лози ворота. За
ворiтьми, бiля дровiтнi, застиг з високо пiднятою сокирою чоловiк у бiлiй
полотнянiй сорочцi. Очi його округлилися вiд подиву й страху, а губи
шептали:
- Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобi
й пек!
Ждан притьмом злетiв з коня, кинувся до нього:
- Iване! Братику! Живий!
Той оторопiло опустив руки, змiнився на виду. Ждана не впiзнав.
- Хто ти?
- Та Ждан я, Ждан! I мати зi мною! З полону повернулася... А то -
Любава!
До двору вступила мати. Скрикнула глухо, схопилася за серце,
схитнулася... Останнi сили, що тримали ©© в дорозi до рiдного порога,
вичерпались.
I тут Iван нiби прозрiв. Кинув набiк сокиру, рвонувся назустрiч:
- Мамо-о!
Вона впала йому на груди, заплакала. А вiн цiлував ©© мокрi щоки,
шкарубкою рукою гладив заплутанi посивiлi коси i шептав лише одне слово:
- Мамо, мамо!
Пiдiйшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий Iван кивнув йому
чубатою головою, притулився плечем до його плеча, i так вони утрьох
стояли: то плакали, то щось говорили, хоча жодне слово не доходило до
©хньо© свiдомостi, то завмирали вiд щастя i болю.
Тим часом Любава ввела на подвiр'я коней, а з хижi, почувши крик,
вийшла чорнява молодичка з немовлям на руках. За подолки ©© спiдницi
тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спiдлоба поглядав на незнайомих
людей.
Iван опам'ятався перший.
- Мамо, Ждане, ось мо©... Це Варя... Тобто Варвара... I дiтки - Жданко
та Настуня...
Мати пригорнула невiстку, поцiлувала дiтей.
- Рiднесенькi мо©! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя почала
втiшати:
- Не плачте! Ви ж дома... Житимете у нас... А Ждан поселиться поряд...
Не плачте! Ходiмо до хати - пообiда те та спочинете з дороги... Ходiмо!
Сама, теж плачучи, взяла стару за руку i майже силомiць повела до
хатини. Любава пiшла за ними.
А брати поспiшили до коней - напо©ли, потриножили i пустили на леваду
пастися. Потiм стали на обнiжку, пiд старою розлогою грушею, всiяною
дрiбними жовто-брунатними гниличками. Ждан зiрвав одну, вкинув до рота.
- Смачна яка!.. Не раз у неволi снилася менi наша груша. Не хатина, не
двiр, а груша на межi з Лебедями, на яку ми колись малими здиралися, мов
вивiрки, i ховалися там, серед гiлля, вiд батькового чи материного
прочухана... А прокинувшись, думав: повернуся коли-небудь додому -
поставлю пiд нею хатину...
- От i став на лебедiвському городi, - сказав Iван, пригладжуючи
розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. - З лебедiвського роду нiкого
не залишилося... А ми гуртом допоможемо - я, мати, твоя жона...
Ждан усмiхнувся.
- Ти про Любаву?. Вона не жона менi. Але весною ми поберемося...
- Жона чи не жона - все одно допомагатиме.
- Допомагатиме, - погодився Ждан. - День чи два вiдпочинку - та й зачну
тягати з лiсу дерево. Щоб до осенi поставити хижку.
- Не хижку, а хату, - заперечив Iван. - Досить, що в мене хижка. Тепер
тiсно... Але ж нас було тiльки дво - Варя та я. А ти не сам - гуртом
зробимо.
Вони довго стояли у затiнку пiд грушею, вели тиху розмову, мiркували,
як жити, де сiяти озимину, як вигiднiше продати тро Жданових коней та
купити за них худобу, свиней, птицю, яку зводити хату. Розмовляли б i
далi, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:
- Досить вам, хлопцi! Обiдати пора!



РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Кончак скликав ханiв усього Дешт-i-Кипчака[40] на во нну раду. Причина
©© скликання була важлива: поразка хана Коб'яка та його союзникiв на Орелi
похитнула i пiдiрвала силу Половецько© землi.
Кiш Кончака на Торi, неподалiк вiд злиття його з Дiнцем, вирував у той
день, як вулик. Кожен хан, прибувши з почетом, ставив на вказаному мiсцi,
на високому березi рiчки, похiдну юрту, охоронцi ставили поряд ще одну -
для себе. В кошi лунав шум, гам, лемент. Хтось прибував, кудись мчали
вершники, снували мiж дорослими всюдисущi чорноголовi хлопчаки, iржали
конi, палали багаття, в казанах кипiла, пiнячись, конина, стiкали смальцем
над вогнем жирнi баранячi тушi, пахло смаженим м'ясом, часником i лавровим
листом.
На горбi, навколо велико© бiло© юрти Кончака, стояли колом бунчуки та
корогви. На корогвах майорiли пiд вiтром вишитi кнiтеллю i шовком лебедi,
вовки, собаки, тури - захисники половецьких родiв, а ще - бичачi роги,
довгоши© дракони, з червоних пащ яких пашiв вогонь, степовi беркути та
коршуни. Бiля входу до юрти розвiвався золотистий стяг з головою собаки та
кольчужним наколiнником - кончаком, вiд якого й пiшло iм'я великого хана.
Тут зiбралися найвпливовiшi хани донських, лукоморських, поморських та
"диких" половцiв: Кза, Туглiй, брати Токсобичi, Колобичi, тебичi,
Терьтробичi, Бурчевичi, Улашевичi, Торголовичi. Прибули навiть Кулобичi з
Куль-Оби - Керченського пiвострова.
Пiсля ситого обiду, влаштованого на мальовничому пагорбi над Тором,
звiдки видно було далеко довкiл, всi перейшли до бiло© хансько© юрти. Сiли
кружка на вовняних подушках. Молодi гарнi рабинi-уруски внесли кумис та
айран, поставили на дерев'яних тацях перед кожним гостем i, покiрнi,
слухнянi, мовчки вийшли.
Поки гостi всiдалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий, горбоносий,
вiн пiдносився над усiма на цiлу голову. Його розшитий золотом та срiблом
вiзантiйський одяг, виготовлений у майстернях Константинополя, сяяв
самоцвiтами, мов сонце, i коштував кiлькох кiнських табунiв. Дорога,
дамасько© роботи шабля висiла на барвистому шовковому поясi i теж яскрiла
коштовними камiнцями. На широких грудях блищала розплескана в кружок
золота гривня з прокресленими двома паралельними лiнiями - знаком
кипчакських родiв. А позад нього, на стiнi, висiла ханська зброя -
залiзний позолочений шолом, кольчуга, зiбрана з багатьох тисяч крицевих
кiлець ки©вськими зброярами, круглий щит з зображенням собачо© голови
посерединi, великий лук i шкiряний тул, начинений стрiлами.
Коли останнiй з гостей усiвся на сво мiсце в почесному крузi ханiв,
Кончак теж сiв - на тор. Дiждавшись тишi, випрямився, пригладив цупкими
пальцями копицю шорсткого чорного чуба, обвiв усiх важким поглядом.
- Достославнi хани, володарi великого i вiльного, як вiтер,
Дешт-i-Кипчака! - пророкотав басовитим голосом. - Настала для нас година
печалi, невтiшних слiз i лютого горя: наша братiя, приднiпровськi хани,
самочинно зiбралися походом на урусiв i, зазнавши страшно© поразки,
опинилися в полонi в уруських князiв, а все вiйсько хана Коб'яка, який не
послухався мене, не при днався до всiх нас, до велико© об' днано©
половецько© сили, наклало головами або теж пiшло безславною дорогою
рабiв в уруський полон... Кобяк захотiв суперничати зi мною, захотiв
тiльки для себе слави i багатства. От i доскочив! Осиротив сво© роди,
пiдiрвав могутнiсть Дешт-i-Кипчака, а сам, як останнiй раб, плететься десь
у Святославовому обозi в ганебний уруський полон!.. Та не будемо нинi
осуджувати його - вiн сам себе покарав. Подумаймо, достославнi хани, як
вивернутися з тяжкого становища. Князi уруськi Святослав i Рюрик зажадали
великого викупу. Якщо пiти на це, то все срiбло i золото Половецького
степу попливе до Ки ва... Вай-пай!
Хани, що досi слухали мовчки, враз стрепенулися.
- Йок, йок[41]! - почулися вигуки. - Тiльки не викуп!
- Дешт-i-Кипчак збiднiв! З року в рiк страшна весняна посуха випалю
нашi степи, худоба гине вiд безкорм'я, а лютi зими довели нашi роди до
крайнього зубожiння! Де наберемо стiльки золота, щоб викупити сiм тисяч
во©в i сiмнадцять ханiв? Якщо повирива мо з ушей наших жон i дочок
сережки, познiма мо з ©хнiх рук перснi, то й тодi не нашкряба мо стiльки,
щоб викупити таку силу людей!
- Вiйною треба йти на урусiв! - вигукнув войовничий, запальний хан Кза.
- Зiбрати все вiйсько, яке у нас , промчати по землi урусiв, потрощити
©хнi села та городи i обложити Ки©в! Князi вiдпустять тодi ханiв, i бе©в,
i всiх половецьких джигiтiв, та ще й заплатять нам, щоб ми вiдступили вiд
стiн ©хньо© столицi!
- Правильно, правильно! Провчити урусiв! Пiти на них вiйною! Виручити
наших побратимiв! Веди нас, хане Кончак!
Кончак торжествував: поразка Коб'яка обернулася для нього перемогою!
Тепер усi половецькi роди об' днаються пiд його рукою, як колись
об' дналися було пiд рукою його дiда Шарукана, i вiн уже не випустить
влади, а використа ©© для звершення сво©х давнiх задумiв - об' днати
Дешт-i-Кипчак i стати його самовладним володарем.
- Достославнi хани, - довiрливо понизив вiн голос, - я цiлком подiляю
вашу думку, що урусам не викуп платити, а треба зiбратися з силами i
погромити ©х, як ще нiхто нiколи не громив. Хтось тут сказав, що нашi
пiвденнi степи страждають останнiм часом вiд жорстоких посух... Правильно.
А в уруських землях посух нема . За Ворсклою та Пслом буяють трави - аж до
Сейму та Десни, плинуть повноводi рiки, шумлять безкра© лiси та га©.
Багата земля! То чому б нам не зробити ©© сво ю? Чому уруси псують ©©,
копирсаючись у нiй ралами та мотигами? Чом би нам не випасати на нiй сво©х
табунiв? Га?
Думка була не нова. Вона давно жила серед половецько© знатi - урвати
цей ласий шмат руських земель i зробити ©х частиною Дешт-i-Кипчака. Тiльки
як це зробити? Може, Кончак зна ?
- Сил малувато, - сказав молодий хан льдечук iз Вобурчевичiв. - Одне
дiло - пограбувати, а друге - утримати цi землi за собою!
- Коли об' дна мося, то сил вистачить, - заперечив Кончак. - Та й
приготуватися треба як слiд, а не так, як Коб'як... Чув я, що за Обезькими
горами воюють живим вогнем. З вогняного рога летить полум'я просто у вiчi
ворожим коням i воям. Хто може устояти перед такою збро ю? Гадаю, якщо ми
вирiшимо йти на урусiв, то треба нам ©© мати. Я пошлю сво©х людей за нею.
Ось на що нi срiбла, нi золота не шкода!
-Це буде хтозна-коли, - розчаровано протягнув Кзакiв син Роман Кзич. -
А серце просить помсти зараз!
Кончак усмiхнувся.
- Молодiсть нетерпляча... А в вiйськовому дiлi потрiбне терпiння. У
похiд ми все одно не пiдемо ранiше зими. На той час i живий вогонь
роздобудемо...
- Яким же шляхом iти? Кого першого воюватимемо? - запитав старий
Туглiй, вiдсапуючись вiд випитого кумису i витираючи рукавом рiдкi вуса. -
На Переяслав, на Ки©в, на Чернiгiв чи на Посем'я?
Кончак давно все обдумав.
- Першого треба бити того, хто найслабший. А зараз найслабша
Переяславська земля - все Посулля мною вже знесене, залоги залишилися
тiльки в небагатьох городках - у Во©нi, Римовi, Слiпородi, Лубнi, Лохвицi,
Ромнi. Та вони для нас не перепона. Пройдемо непомiтно мiж Лубном i
Лохвицею прямо до Переяслава i з ходу вiзьмемо його. Князя Володимира,
якщо залишиться живий, притягнемо на арканi до Орелi, де вiн бився з
Коб'яком, i там скара мо. Погромимо всю Переяславську землю i залишимося
там на лiто, а потiм - i назавжди... Чи правильно я мiркую?
- Ой , ой ! Правильно! - закричали хани. - Слава хановi Кончаку! Слава
внуковi Шарукана!
Кончак i оком не повiв, хоча радiсть розпирала йому груди. Нарештi
досягнув вiн верховно© влади! Довгий i нелегкий це був шлях - i ось
сьогоднi все Половецьке поле кричить "славу" на його честь, вiдда сво©
вiйськовi загони йому в руки.
Вiн розумi , що завдячу Коб'яковi, його нерозважливостi сьогоднiшню
перемогу над родовичами. А перемога над урусами належатиме тiльки йому i
бiльше нiкому! I вона змiцнить i утвердить владу над Дешт-i-Кипчаком за
ним, а може, i за його нащадками.
Вiн подякував ханам за довiр'я, за добровiльно вручену верховну владу i
на радощах звелiв подати п'янке червоне вино, привезене сугдейськими
купцями з далеко© Куль-Оби.

* * *

В юртi ставало душно. Настя вiдкинула вовняну ковдру, провела рукою по
обличчю, мовби вiдганяла сон, i позiхнула, роздумуючи - вставати чи нi.
Вставати не хотiлося.
Надворi давно вже буяв сонячний лiтнiй день, а в юртi прохолодно,
стоять густi сутiнки, коливаються похмурi тiнi. Сюди крiзь подвiйну повсть
проника зовсiм небагато приглушених звукiв гамiрливого половецького
стiйбища - хiба що плач дитини чи далекий тупiт кiнських копит, i коханiй
жонi хана Туглiя не хочеться вставати i поринати в безладну i безглузду
метушню чужого i ненависного життя.
За три роки неволi Настя звикла до розкошiв, до ситостi й неробства, бо
була не рабинею, як iншi ©© спiввiтчизницi, а катуною[42] хана, однак до
чужини так i не звикла. Дiтей вiд хана не мала i жила тiльки для себе, нi
в грiш не ставлячи нi свого старого чоловiка, який упадав бiля не© i мало
не носив на руках, нi його рiд, нi всю половецьку орду. Користуючись
слiпою любов'ю Туглiя, вона робила, що хотiла, - нi в чому вiн ©й не
перечив. Мала гарний одяг, золотi прикраси, смачну ©жу i вдосталь часу для
спання, видивляння у бронзове дзеркальце чи для теревень зi сво©ми
рабинями-землячками.
Вона подумала, вставати чи нi, - i не встала. Прислухалася до сюрчання
степового цвiркуна, що вiв свою без-
конечну пiсню десь пiд килимом. Тут i цвiркуни не такi, як дома.
Домашнi жили пiд пiччю i тихо заколисували - сюр-сюр... А тут голосистi,
як пiвнi, заведуть спiв - не заснеш.
Не зацiкавив ©© i при©зд багатьох ханiв, про що вночi розповiв ©й
Туглiй, не змусив засвiт вилiзти з теплого м'якого ложа, притьмом
вискочити iз затишно© юрти. Чи й не диво - хани! Мало вона ©х перебачила
за цi роки! Такi ж кочовики, що кохаються в конях, вiвцях, худобинi, як i
всi iншi, хiба що ситiшi та одягнутi краще.
Вона повернулася на другий бiк i заплющила очi.
Та подрiмати не пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жiночий
крик i змусив ©© схопитися. По голосу впiзнала - кричала тiтка Рута,
невiльниця з Переяславщини, сорокарiчна дружина Туглi вого наймита-пастуха
Торiата, або по-простому Трата, як звали його всi родовичi, тобто Гнiдого
Коня, бо саме так вiн прозивався.
Кричала Рута. Це, правда, не було дивиною. Мусила кричати, бiдна, бо
навiжений Трат, коли йому щось входило в голову, частенько хапався за
вiжки чи обротьку i ганявся за нею довкола юрти, а траплялося - бив
смертним бо м. Бив за те, що був бiдний i не бачив просвiтку в сво му
нужденному життi, бив, що взяв у жони уруску, бо за половчанку не мав
змоги заплатити калим, бив за те, що народила йому тiльки одного сина
Овлура, якому, отже, теж потрiбно, коли захоче женитися, готувати калим, i
не народила жодно© дiвчини, яка принесла б йому багатство, коли б виходила
замiж.
Хтозна, яка була причина сьогоднi, але Рута кричала, нiби ©© вбивають
до смертi. Тож причина, мабуть, була з поважних.
Настя поспiхом накинула на себе барвистий халат, вискочила надвiр.
Бiля Тратово© юрти юрмився натовп. Однак нiхто й пальцем не повiв, щоб
порятувати нещасну. Трат звалив Руту на землю i перiщив гарапником
нещадно, нiби тварину.
Настя розштовхала людей i прожогом кинулася наперед, щоб припинити це
бузувiрство.
Та тут з протилежного боку вискочив задиханий вiд швидкого бiгу
вродливий кремезний юнак i повиснув на Тратовiй руцi.
- Батьку, що ти робиш! Отямся! Зупинись! Не бий матерi.
Це був син Трата i Рути - Овлур. Йшов йому вiсiмнадцятий рiк, i ставав
вiн дужим вродливим парубком. Вiд матерi успадкував густе, злегка кучеряве
волосся, прямий нiс, бiлу шкiру, а вiд батька - чорнi брови та виразнi
карi очi. Настя давно запримiтила хлопця, але вiн не звертав на не© нiяко©
уваги.
Трат заверещав:
- Геть! Вiдпусти мене! Як смi ш перечити батьковi!
Овлур не вiдпускав. Трат лiвою рукою ударив сина в обличчя.
- Геть-но, щеня!
Овлур спалахнув. Не тямлячи себе, вхопив батька за поперек, пiдняв над
собою i щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на землю i заскиглив вiд
болю. А Овлур, не глянувши в його бiк, узяв матiр на руки i зник за
пологом юрти.
Все це трапилося так швидко, що нi Настя, нi родовичi-половцi не
встигли й охнути. Такого ще не бувало! Щоб син пiдняв руку на батька?! Щоб
посмiв перечити йому?! Щоб порушив стародавнiй звичай степовикiв -
покорятися батьковi, покорятися старшому, покорятися бе вi та хановi?! Нi,
такого, достеменно, ще не бувало!
Всi чекали - що ж буде далi?
Трат тим часом пiдвiвся, безтямно глипнув на людей, в очах яких уздрiв
смiх i глум, бо вони глумилися з нього все життя, вiдколи вiн себе
пам'ята , з самого малку, i, не тямлячи себе, кинувся вслiд за Овлуром до
юрти.
- Я уб'ю тебе, уруський вишкребку! - заревiв, видобуваючи зi шкiряного
чохла широколезого ножа.
У юртi враз зчинився крик. Стiни iз старенько© повстi задвигтiли,
затрiщали. Вслiд за тим з не© вискочили обо - батько й син. Власне,
вискочив один Овлур з пiднятим над головою Тратом i двигонув батька ще
далi, нiж перший раз.
Трат покотився пiд ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на свiтi - i
жiнку, i сина, i самого себе, - пошкутильгав до бiло© Кончаково© юрти.
- Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш бiльше батька! Начувайся! -
помахав вiн кулаком.
Настя отерпла. Бути бiдi! Хани розправляються з непокiрними безпощадно.
Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткiй, побитiй мiллю кошмi i
стогнала. Сорочка на нiй порвана, закривавлена. Овлур сидiв поряд i гладив
©© збасамужене гарапником плече. Погляд його був розгублений i блукав десь
далеко-далеко.
Настя доторкнулася до юнаково© руки.
- Овлуре, тiкай! Трат побiг до хана! Коли б не схопили тебе...
Рута переполошилася теж, пiдвела голову.
- Ой лишенько! Що ж це буде! Овлуре!
Але Овлур мов задерев'янiв.
- Ну i хай! - махнув рукою. - Лiпше смерть, нiж та ке життя!
- Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться - i знову зася сонечко!
Батько пробачить тобi... На те ж вiн батько! - переконувала Настя.
- Авжеж! Батько! Крiм батога, я нiчого не зазнав вiд нього гарного! А
матiр кату , мов звiрюка! Вiн менi, може, й пробачить, та я йому не
пробачу нiколи!
Настя зрозумiла його. Овлур був сином полонянки Рути. Вигодуваний,
вихований нею, хрещений попом-невiльником i названий при хрещеннi Лавром.
З розповiдей матерi багато знав про ©© батькiвщину - Русь, про ©© села i
городи, про вишневi садочки i повноводi рiки, про зеленi дiброви i родючi
ниви, а найбiльше - про ©© людей, яких i тут, у Половецькiй землi, було
немало. Вивчив вiд матерi ©хню мову, ©хнi звича©, пiснi i почувався серед
них як свiй. Знав, що жiнка там, у порiвняннi з жiнками кочовикiв, живе
вiльнiше, ©й легше диха ться, вона там часто вершить всiма господарчими
дiлами сiм'©. Так здавна повелося серед того народу. А тут, в ордi, навiть
жiнки-половчанки - безправнi i безсловеснi iстоти, а про невiльниць нiчого
й казати. Рута ж натерпiлася, мабуть, за всiх, - таке важке було ©© життя.
Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим промiнчиком, що манив ©©
до себе серед безпросвiтного мороку i тримав на свiтi. А син платив ©й
вза мною любов'ю. За не© вiн був ладен на все. Навiть на батька руку
пiдняв через не©...
I це було найстрашнiшим злочином. Половецькi звича© такого не прощали.
- Овлуре, тiкай! - мало не закричала Настя. - Ти краще за мене зна ш,
що тебе чека , як розправляються хани з непокiрними!
Овлур стиснув рукою лоба i мовчав. Рута теж то благала його тiкати, то
раптом ставала безтямною i безсловесною.
Настя не знала, що робити.
- Божевiльний, тiкай! Сiдай на коня - i в степ!
Та тiкати було вже пiзно. Хтось владною рукою шарпонув полог - i до
юрти ввалилося тро ханських нукерiв-охоронцiв.
- Де Овлур?
Його схопили, потягли - аж сорочка затрiщала. Рута закричала, Настя
кинулася вслiд за ними.
На майданi зiбралися всi - вiд старого до малого.
Окремо, посерединi, стоять хани. Над ними височi могутня постать
Кончака. Бiля його нiг, розтираючи кулаком по обличчю сльози, зiгнувся
старий змиршавiлий Трат.
- Ведiть-но поганця сюди! - загримав Кончак. - Хочу глянути на
нечестивця, що пiдняв руку на батька!
Овлура кинули йому до нiг, силомiць поставили на колiна. Кончак носком
чобота ткнув його в груди.
- За вiщо батька бив?
- За матiр, хане. Щоб не знущався з не©, щоб не вбивав до смертi!
- Жона - пил на чоловiкових пiдошвах! Що чоловiк хоче, те й робить з
нею - милу або лупцю ... Та не в тiм, зрештою, рiч. Рiч у тiм, що ти
виступив супроти освячених цiлими поколiннями звича©в - зняв руку на
старшого! Сьогоднi - на батька, завтра - на хана! Тебе мало висiкти
канчуками - тебе треба прив'язати коневi до хвоста i пустити в степ! Хай
звiрi зжеруть там тво м'ясо, хай вiтер i сонце висушать тво© костi!
- Ой , ой ! - закивали головами хани. - Вiн потоптав наш предковiчний
закон - хай поплатиться за це!
Настя обiмлiла. Прив'язати коневi до хвоста! Це ж вiрна смерть! Який
жорстокий степовий звичай!
Вона кинулася до нiг Кончаковi. Плутаючи половецькi i сво© рiднi слова,
заблагала:
- Великий хане, зглянься на хлопця! Його мати лежить при смертi - так
скатував ©© нi за що Трат... А Овлур вступився за не©... Не бив вiн
батька, а тiльки вiдтрутив вiд матерi, коли той ввiрвався, щоб зарiзати
обох - матiр i сина! Я цьому свiдок!
Кончак насупився. А хан Туглiй, що загубився в натовпi ханiв,
витрiщився на дружину i не знав, що робити, - схопити непутящу за коси та
вiдтягти до сво © юрти чи промовчати, щоб не стати посмiховиськом перед
усiм родом. Вирiшив промовчати.
Тим часом Кончак упiзнав Настю. Його вразила ©© свiжа жiноча краса -
пишне русяве волосся, ще не заплетене пiсля пiзнього сну, рожевi щоки,
бiлi руки, що не знали чорно© роботи, великi голубi очi, в яких,
здавалося, можна було втопитися... Серце його пом'якшало.
- А чому ханша вступа ться за цього чабана?
- Бо його мати, Рута, - моя землячка... Менi жаль ©©. Настя ще бiльше
зашарiлася i смiливо глянула прямо в вiчi грiзному хановi. Сказала вона,
звичайно, тiльки пiвправди. Руту ©й жаль, безперечно. Та ще бiльше жаль
самого Овлура, такого гарного, мужнього, дужого, що запав ©й у серце. То
дарма, що вiн молодший. А хiба вона стара? От тiльки вiн, дурненький, не
помiча ©© почуттiв чи вда , що не помiча , бо бо©ться хана Туглiя... Але
ж коли-небудь помiтить! Прийде час!
Поки Настя так думала, Кончак дивився на не© i вiдчував, що ©© погляд
обеззброю його.
- Гм, - буркнув вiн незлобливо. - Я не можу вiдступитися вiд щойно
сказаних слiв, жiнко!
Зрозумiвши, що ©© чари подiяли i тут, як дiяли вони безвiдмовно завжди,
коли потрiбно було полонити тверде чоловiче серце, Настя повела новий
наступ:
- Я не прошу великого хана вiдступитися вiд власного слова. Я прошу
лише зберегти життя цьому хлопцевi. А як - то вже турбота самого великого
хана.
Двi пари очей: хижi, брунатно-коричневi - хановi i великi, ясно-голубi
- Настинi, - якусь мить мовчки змагалися мiж собою. I це змагання було
явно не на користь Кончаковi, i його сувора, вовча натура почала поволi
танути, м'якшати, поступатися перед вродою i волею цi © незвичайно©
уруски. "I треба ж, - подумав Кончак, - щоб така красуня дiсталася отому
старому бовдуровi Туглiю! Яка несправедливiсть! Ой-бой!"
А вголос промовив:
- Буде так, як уже сказано, - треба провчити непослуха. Та й iншим
наука!.. Але пустимо коня не в степ, а проженемо по стiйбищу, щоб усi
бачили, що чека того, хто не поважа старших!
Настя зрозумiла, що на бiльше розраховувати не можна. Однак i це була
значна уступка з боку хана. © потрiбно було розширити i узаконити прямою
згодою Кончака.
- Дякую, ханочку, - сяйнула бiлками Настя. - Звичайно, по стiйбищу хай
протягнуть - в науку iншим... Про одне прошу - дозволь принести йому одяг,
який я захочу.
Кончак засмiявся.
- Одяг? Вiн i так не голий... Але коли вже тобi так хочеться, то неси.
Поки ханськi охоронцi лаштували коня, шлею на нього та вiрьовку, щоб
прив'язати жертву, Настя метнулася в юрту, де в напiвзабуттi лежала Рута,
шепнула ©й, щоб не хвилювалася за сина, бо, мовляв, вона все зробила, щоб
урятувати його, схопила Тратового старого, але досить мiцного кожуха i
валянки, заячого малахая i вибiгла надвiр. За нею виповзла з юрти Рута.
Настя схилилася до Овлура.
- Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки тi бузувiри не потрощили
тобi костi!
Здивований Кончак спочатку хотiв заборонити юнаковi так одягатися, та,
згадавши, що вiн сам дозволив принести вдяганку, махнув рукою - е-е, хай!
Ханськi охоронцi пiдвели коня, запряженого в шлею, накинули попiд руки
Овлуровi мiцну вiрьовку, прив'язали до барка. Один з них скочив коневi на
спину, вйокнув:
- Вйо!
Юрба розступилася. Кiнь рвонув з копита i пiшов чвалом. Овлур ухопився
за натягнуту, мов струна, вiрьовку, пiдтягнувся на руках, щоб уберегти
голову вiд ударiв об землю. Кожух i валянки захищали його тулуб i ноги.
- Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! - заверещала юрба. - Вйо! Вйо!
Для всiх, крiм Рути i Настi, це було захоплююче видовище. Очi палали,
роззявленi роти кричали, понукали верхiвця гнати швидше, хоча той i так
мчав шпарко - аж курява здiймалася вслiд за ним.
Стiйбище розкинулося понад Тором на цiлу версту. На©жджена курна
дорога, обабiч яко© вишикувалися юрти i похiднi вози з вежами-юртами на
них, пролягала по узвишшю, i всiм було видно, як за верхiвцем
пiдстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака.
Живий?
Овлур був живий, хоча вiдчував, що трима ться з останнiх сил. Земля,
яку вiн знав змалечку i по якiй ходив не раз, тепер йому була ворожою,
вона била його в спину, в лiктi, в ноги, товкла i гамселила зi всiх бокiв.
Коли б не кожух, валянки i шапка, то не витримав би й половини шляху.
Дякувати Настi - поки що вiн живий!