Страница:
вершниками.
Ждан обiдав з матiр'ю та Любавою. Хижку вiн встиг закiнчити до холодiв,
i тепер стало вiльнiше: був час i коней попорати, i до сусiдiв заглянути,
i спокiйно бiля столу за мискою юшки посидiти. Любава остаточно видужала,
розквiтла, погарнiшала, i Ждан, уже не ховаючись вiд матерi (бо ранiше
соромився), зазирав дiвчинi в вiчi, милувався ©© красою i чекав
назначеного Любавою дня, коли зможе назвати ©© сво ю жоною.
Жили сутужно: хлiба не пекли, бо нi з чого було. Брат Iван позичив
кiлька корцiв проса та ячменю - товкли в ступi i варили кашу. З лози Ждан
наплiв десяткiв два верш, рубав лiд i заставляв ©х в ополонки у рибних
мiсцях, де водилися лини, соми та в'юни, - i з улову, якщо щастило, варили
юшку. Окрiм того, кожного дня, взявши сильця, лука, списа та рогатину,
ходив на лови. Бувало, вертався з порожнiми руками, але, бувало, приносив
зайця, козулю чи якусь iншу дичину, i тодi в хатi було маленьке свято -
ласували свiжиною.
I сподiвалися на краще. Восени Ждан, зробивши з мiцно© дубово© гiлляки
рало, розорав чималий шмат землi i посiяв пшеницю та жито. Посiв дружно
зiйшов, заврунився, закучерявився, обiцяв, якщо буде з весни полiття,
обернутися добрим врожа м. А ще ж була надiя i на яровину: на коня
вимiняли насiння гречки, проса, ячменю, i вона добре покiльчилася, i якщо
Ярило сво©ми гарячими променями не висушить рiллю, не зiв'ялить паросткiв,
теж дасть урожай. Тодi наступну зиму можна зустрiчати без страху...
Ждан зачерпнув з дерев'яно© миски-довбанки шмат бiло© розварено© линини
i вже лагодився запустити в не© сво© молодi зуби, як тут у хижку ввiрвався
протяжний звук рога - ту-ту-ту-у!
Ложка на мить застигла в повiтрi, потiм опустилася назад, у миску.
Любава ойкнула:
- Ой, лишенько, що це?
Через невеличке кругле вiконце в хижку проникало небагато свiтла, та
все ж було видно, як i мати зблiдла. Любава злякано глянула на Ждана, нiби
шукаючи у нього захистку. Про ©жу миттю забули, хоча були голоднi.
Ждан зiрвав з кiлочка, забитого в стiну, кожуха, натягнув на голову
шапку, вискочив надвiр. Жiнки поспiшили за ним.
Рiзке сяйво сонячного дня пiсля сутiнкiв хижки примусило Ждана
зажмуритися, затулити очi рукою. А коли трохи звик до слiпучого свiтла, то
побачив на вигонi загiн вершникiв, а попереду - князя Володимира
Путивльського. Хоч було неблизько, вiн вiдразу впiзнав його Гнiдка,
гривастого високого красеня з бiлими смужками на всiх чотирьох ногах, що
не так часто бува , i бiлою зiркою на лобi. Це був подарунок князя Iгоря
старшому синовi.
Ждан полегшено зiтхнув:
- Сво©! Не бiйтеся!
Вони побрели навпростець по снiгу. А пiдiйшовши, стали до гурту.
Князь Володимир вiдразу впiзнав колишнього батькового конюшого.
- Ну, як? Знайшов сво©х? Хату збудував?
- Брата знайшов i хижку поставив. де зиму перебути, - вклонився Ждан.
- Це добре. Обживайся, я звелiв з вербiвчан три лiта нiяко© данини не
брати. З тебе теж. А потiм - тiльки половину.
- Дякую, княже, - знову схилив голову Ждан. Вiн знав давнiй звичай - з
погорiльцiв та новопоселенцiв кiлька лiт данини не беруть. Та все ж було
при мно, що молодий князь пам'ята про це.
Коли вербiвчани зiбралися, Володимир пiдвiвся на стременах. Його
обличчя, на якому ще не висiялася борода, було заклопотане.
- Люди! - гукнув по-юнацькому дзвiнко. - Не дивуйтеся, що я не
посадника чи соцького прислав до вас, а сам при©хав. Хочу всю свою волость
уздрiти власними очима, хочу дiзнатися, скiльки люду живе в нiй i скiльки
во©в може виставити на той випадок, коли доведеться проти половцiв стати.
- Та невже знову нападуть, окаяннi? - запитав хтось iз гурту.
- Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим Русь бачить i зуби
точить на не©! Нещодавно стало вiдомо, що взимку хоче вiн з усiм
половецьким вiйськом захопити Переяславську i Сiверську землi аж до Сейму,
наших людей висiкти чи в полон забрати, а саму землю зробити сво ю, щоб
ставити на нiй сво© вежi, щоб випасати на нiй сво© табуни...
- Проклятий душогуб! Кощiй Безсмертний! Виродок! - почулися голоси.
Володимир пiдняв руку.
- Ось тому я й прибув до вас. Хочу всiх, хто здатен тримати меча, хто
вмi стрiляти з лука i вражати ворога списом, закликати до вiйська. А хто
ще не навчився, той мусить навчитися вiд бувалих во©в!
Ждан виступив наперед.
- Вербiвчани всi пiдуть, княже! Бо тяжко постраждали вони вiд половцiв,
бо люта туга i жадоба помсти змушують до цього! Небагато нас, збро© i
коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкоду мо, аби лиш
помститися за свою бiду i перекрити вороговi шлях на рiдну землю!
- За збро ю та кiньми дiло не стане: зброю вiзьмете у мо©х коморах, а
коней - з мо©х табунiв!
- Тодi, як настане час, дай нам знати, i ми прийдемо до Путивля! -
твердо пообiцяв Ждан i звернувся до гурту: - Чи так я кажу, земляки?
Вербiвчани загули одностайно:
- Так, так! Усi виступимо проти поганих! Не пустимо супостатiв на свою
землю!
Володимирове обличчя прояснiло, розпогодилося: його невеличка волость
таки виставить, як вiн обiцяв батьковi, цiлий полк у тисячу во©в! Не
стiльки, як батько чи старий Всеволод, та все ж цiлий полк! I йому не
соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати попереду пiд барвистим
князiвським стягом.
* * *
Десь у тi днi, коли юний князь Володимир Путивльський об'©здив свою
волость, ки©вський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею во©в нелегкий
шлях з Ки ва до города Лубна на Сулi.
Одержавши звiстку вiд лубенського посадника Мотиги про те, що Кончак
готу великий зимовий похiд на Русь, Святослав спорядив на нiчийну землю
мiж Сулою i Ворсклою сторожову сотню.
Ви©хавши з Ки ва рано в середу, валка в суботу ввечерi вже в'©хала
через перекидний дерев'яний мiст у Лубен. Поки во© порали коней i ставали
на нiчлiг, Кузьмище поспiшив до свого земляка i друга посадника Мотиги i
застукав держаком меча у мiцнi дубовi дверi.
В добре натопленiй горницi, освiтленiй восковою свiчкою, сидiло дво :
сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий чорнявий юнак,
що обличчям i одягом дуже скидався на половця.
- Вечiр добрий, друже! Не впiзна ш? - привiтався прибулий.
- Кузьмище! От не ждав! - вигукнув Мотига i, схопившись з лави, кинувся
обнiмати несподiваного гостя. - Ти сам чи з князем?
- Сам, iз сотнею во©в, - стримано вiдповiв Кузьмище, скидаючи кожуха i
пiдозрiло глипаючи на незнайомця, що прислухався до ©хньо© розмови.
- Що ж тебе привело сюди?
- Твоя звiстка, друже.
- Про Кончака?
- Угу, - похмуро прогув Кузьмище, незадоволення тим, що Мотига при
сторонньому розпиту його про те, що не всiм потрiбно було знати. Не
дiждавшись вiд Мотиги пояснення, хто його гiсть, вiн запитав прямо: - А це
що за хлопець? Не половець часом?
Мотига зареготав.
- Ну й око в тебе! Це справдi половець, але незвичайний. Саме вiн
принiс звiстку про намiри Кончака. При ньому можна говорити вiдверто. Його
звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо вiн хрещений половець. I, як я
вже сказав, незвичайний!
Повiсивши кожуха i баранячу шапку на дубовий кiлочок, вбитий у стiну,
Кузьмище сiв до столу, пильно приглядаючись до знiяковiлого молодика.
- Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостевi кухоль медяно© сити,
пiдсунув дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлiбом.
- Цей хлопець незвичайний тим, що вiн, хоч i половець, а наш з тобою
земляк по матерi i навiть близький твiй родич, як я дiзнався.
Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув i вкинув у рота добрячий кусень
хлiба i шмат судака.
- Не пригадую такого родича, - закрутив головою, працюючи могутнiми
щелепами, як жорнами.
- Я теж не вiдразу признав у ньому земляка, - вiдповiв Мотига, знову
наповнюючи кухоль. - I не вiдразу повiрив тому, що вiн розповiв. Спочатку
навiть подумав, що це половецький вивiдач, i хотiв кинути до ями. I тiльки
тодi, коли вiн сказав, що його мати переяславка, а вiн сам християнин, я
пильнiше приглянувся до нього. "Звiдки ж твоя мати?" - спитав я. "З
Баруча"[47]. Я мало не пiдскочив на лавi: адже я теж родом з Баруча!..
Кузьмище поперхнувся i витрiщив на Овлура чорнi очища. Вiн був такий
вражений i здивований останнiми словами Мотиги, що перестав жувати.
- То твоя мати справдi з Баруча? - перепитав вiн юнака.
- З Баруча, - вiдповiв той. - © взяв у полон пiд час половецького
нападу на Переяславщину мiй батько Торiат, тодi ще зовсiм молодий во©н.
- I давно це було?
- Менi зараз дев'ятнадцять лiт, а я в не© один... Отже, десь рокiв
двадцять тому...
- Двадцять рокiв!.. Ти чу ш, Мотиго? Це ж якраз тодi, коли Баруч був
дотла спалений ханом Туглi м! Я, молодий ки©вський гридень, почувши про
таке лихо, стрiмголов примчав додому i не застав iз сво©х нiкого - нi
батькiв, нi сестер...
- Я сво©х теж не застав, - похмуро докинув Мотига.
Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.
- Як же звати твою матiр?
- Рутою.
- Що? - вигукнув гридень. - Рутою? Тав усьому Баручi тiльки й була одна
Рута - моя сестра! То виходить... А батька ©© як звали, не зна ш? -
засумнiвався вiн.
Овлур схвильовано потер долонi.
- А батька ©©, тобто мого дiдуся, звали Йовхимом, а по-вуличному
Довгим, бо, казала мати, на ©хнiй вулицi жив ще й Йовхим Короткий.
Кузьмище вперiщив кулаком по столу - аж задвигтiла горниця i сита
вихлюпнулася iз жбана.
- Побий мене грiм i свята богородиця! То виходить, що ти мiй
сестринець, бо ж Рута - то моя рiдна сестра, а Йовхим Довгий - то наш
батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на свiтi? Був я безрiдний, мов
бездомний пес, а тепер знайшов сестру i племiнника.
- Виходить, тепер ти не безрiдний, - сказав Мотига.
- Як же ти? - спитав Овлура Кузьмище. - Куди тепер? До матерi чи
залишишся тут?
- До матерi!.. Я було занедужав пiсля нелегко© зимово© дороги i оце
ледве вичухався. Тепер менi лiпше, i завтра збираюся рушати назад.
- Чому ж завтра? По©демо разом пiслязавтра - все ж безпечнiше. Доведу
аж до Ворскли, а звiдти тобi до матерi рукою подати!
- Гаразд, по©демо, вуйку. Я дуже радий, що зустрiвся з тобою...
Ще чотири днi, тепер уже не поспiшаючи, мандрував Кузьмище зi сво ю
сотнею та Овлуром на схiд по нiчийнiй землi. Нi села нiде, нi хутора. Лише
в затишних мiсцях, по лiсах та в байраках, стояли невеликi хижi-зимiвники,
в яких Кузьмище залишав по два, по три во© з усiм необхiдним для життя -
сухарями, солониною, мороженим м'ясом, крупою. На найвищих деревах во©
влаштовували виту - невеличкий помiст, з якого видно було довкiл на багато
верст, пiднiмали туди дерев'яний жбан зi смолою, щоб розвести вогонь i
подати сусiднiй витi знак, що йдуть вороги, i, попрощавшись з товариством,
ставали на чати.
Так поволi сотня танула i танула, залишаючи сторожу в тих мiсцях, де
могли пройти половцi. По правому, високому березi Ворскли Кузьмище
поставив десяток сторож - i на однiй з них, розставшись iз Овлуром,
залишився сам.
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
На початку лютого 1185 року, зiбравши велике вiйсько, Кончак вирушив у
похiд. Iшов у силi тяжкiй. Тисячi вершникiв, ведучи запасних коней,
нав'ючених збро ю та припасами, вкрили заснiжений степ.
Позаду, на мiцних санях, найбiльш досвiдченi во©ни везли два тугi
самострiльнi луки-катапульти, що натягувалися багатьма во©нами i метали
через городськi вали "живий вогонь", тобто запалювальнi снаряди-шерешири,
привезенi з далекого Iрану. Разом з катапультами ©хав i знавець цi ©
грiзно© збро© бусурманин Сулейман. "Живим вогнем" Кончак сподiвався
залякати русичiв, спалити ©хнi городи, а вали зрiвняти з землею, щоб i
слiду не зосталося. Бусурманина берегли, як зiницю ока. Його везли в
утепленiй вовною та верблюдячою шерстю кибитцi пiд охороною цiло© сотнi
во©в, годували добре, задовольняли кожну його забаганку.
Кончак вирушив у цей похiд з великими надiями на перемогу. О, тепер вiн
розгромить русичiв, де б вони не були - в полi чи за городськими валами,
знищить ©х чи вiдкине далеко в лiси i, при днавши обидва береги Днiпра до
Дешт-i-Кипчака, стане ханом ханiв, самодержавним володарем усього степу
вiд Волги до Дунаю i вiд Кубань-рiки та Лукомор'я до витокiв Дону та до
прип'ятських болiт! Вiн створить могутню кипчацьку державу, про яку мрiяв
його дiд, великий хан Шарукан, i утвердить ©© на тисячу лiт!..
Вiн пiдставив морозному вiтровi темне суворе обличчя i пильно
вдивля ться в обидва крила свого вiйська, а воно котиться на захiд сонця,
i нема йому нi кiнця нi краю. I нема також зупину гордим помислам i
райдужним мрiям великого хана. Справдi, тако© сили кипчаки не збирали
нiколи. Хто ж iз уруських князiв здатен протистояти ©й? Нiхто! Вiн добре
зна ©х усiх. Нiхто! До того ж ©х роз' днують чвари i свари, яких вони не
можуть позбутися ось уже сто рокiв. Князiвськi чвари i свари - то
найперший i наймогутнiший його союзник, i ©х треба пiдтримувати,
пiдiгрiвати, щоб вони не згасли i не дали можливостi князям об' днатися.
- Ярослав - ось хто допоможе менi в цьому! - вголос промовив Кончак,
вiдповiдаючи на сво© пота мнi думки. - Ярослав Чернiгiвський.
Охоронець, що ©хав позаду, почувши, що хан щось сказав, наблизився до
нього i перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою
i рiзко кинув:
- Геть!
Охоронець злякано зiщулився, втягнув голову в плечi i вiдстав на
половину кiнського тулуба, щоб не бути на очах у хана i разом з тим не
прогавити жодного його слова.
Опiвднi передовi загони пiдiйшли до Ворскли i з ходу, не зупиняючись,
перемахнули по льоду на той бiк. I майже одночасно на гiллястому
дубi-нелинi, що високо здiймався над лiсом, спалахнув вогонь, завалував
смолистий дим i чорним стовпом пiднявся у син небо.
Кончак люто вдарив кулаком по луцi сiдла.
- Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввiрватися на Посулля!
- I, повернувшись до охоронцiв, кинув: - Погасити негайно! А спостерiгачiв
пiймати i привести до мене!
Сотня во©нiв, збиваючи копитами снiгову пилюку, швидко помчала через
Ворсклу прямо на дим, що все дужче клубочився над лiсом. Незабаром полум'я
згасло, а дим поволi почав розвiюватись.
- Пiзно, - процiдив крiзь зуби Кончак, з'©жджаючи на дзвiнкий лiд рiки.
Назустрiч мчав гонець.
- Ну? - зустрiв його суворо хан.
- Погасили!
- Сам бачу... А полоненi де?
Той знiтився. Очi злякано забiгали.
- Нема , хане... Уруси втекли, ©х було дво , i вони мали четверо свiжих
коней... Нашi погналися по слiду.
- Погналися! - передражнив Кончак гiнця, нiби той був винен, що уруси
втекли, i ледь помiтним порухом руки вiдтрутив його вiд себе.
Два днi половцi рухалися вiд Ворскли до Хоролу. I весь час Кончак
похмуро горбатився в сiдлi, нi до кого не заговорюючи, а на звертання
вiдповiдаючи односкладне. Важкi думи охмарили його чоло.
Хоча сила у нього була велика, ризикувати вiн не хотiв. Ще вирушаючи з
Тора, поклав з ходу захопити Переяслав i обложити Ки©в. Це при тiй умовi,
коли б напасти пощастило несподiвано. Та несподiваностi не вийшло. Досi в
Переяславi та в Ки вi б'ють на сполох. Святослав устигне зiбрати князiв, -
у першу чергу закличе брата Ярослава та Iгоря Сiверського, - i зустрiне
його об' днаними силами: сам Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський,
Ярослав Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братi ю... Немало! А ще ж може
закликати князiв смоленських, волинських, турово-пiнських... Нi, допустити
цього не можна!
На Хоролi, проти Лубна, вiн раптом занедужав. Його трясло, поперек
ломило. Ноги були як у льоду, а голова - як у вогнi.
Вiн наказав вибрати зручне мiсце i стати кошем. Сподiвався тут перебути
хворiсть. Звiдси послав нарочних до Ярослава - просити миру i дружби. Ними
передав князю-срiблолюбцю дорогi подарунки - трьох жеребцiв, шаблю
дамасько© сталi, шитий найкращими ромейськими кравцями одяг на сорок
срiбних гривень.
Приманка вагома. Чи клюне?
* * *
Святославовi i Рюриковi дружини збиралися в Ки вi та на його околицях.
По рихлому снiгу сюди били дорогу кiннi стяги i саннi валки, що везли
припаси для людей i коней, ставали у вiдведених ©м мiсцях на постiй.
Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цiлими днями гасав на змокрiлому конi
вiд одного стяга до iншого - наводив порядок у вiйську. Князь Святослав
листувався з князями та во водами, щоб залучити до походу якомога бiльше
сил.
З кожним днем прибували все новi й новi загони. Ки©в i Ки©вська земля
виставили всiх, хто мiг i вмiв орудувати мечем, луком i списом. Володимир
Глiбович збирав свою дружину й ополчення в Переяславi. З дня на день
очiкували чорних клобукiв хана Кунтувдея, що мали прийти з Росi. Святослав
щодня писав братовi Ярославу в Чернiгiв, щоб той не гаявся. Тривало
безперервне i напружене листування Святослава з братом Ярославом.
Дiзнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще листа:
"Брате, а допоможи менi!" На це Ярослав, одержавши вiд Кончака багатi
подарунки i запевнення, що половцi хочуть миру i дружби з чернiгiвським
князем, вiдповiв: "Аз есмь послал к ним мужа сво го Ольстина Олексича, а
не могу на свой мужь по©хати!"
Гарячий, як i всi Ольговичi, Святослав вибухнув лайкою:
- Чортiв син Ярослав! Вiн послав до Кончака ковуя[48] Ольстина iз
запевненням, що не братиме участi у походi, а нам тепер пише, що не може
йти на Кончака тому, що бо©ться, як би той не перебив його послiв, коли
пiде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мiй диний, я послав би сво©
полки на Чернiгiв, щоб провчити тебе! Я вигнав би тебе з бiлокам'яних
палат чернiгiвських i пустив би по свiту жебраком-iзго м!.. Ярославе,
Ярославе!
Отже, один з найсильнiших руських князiв вiдколовся, поставивши цим пiд
загрозу успiх усього походу.
Святослав написав листа Iгоревi: "Брате, я з вiйськом вирушаю в останню
недiлю мiсяця лютого на безбожного Кончака, що сто©ть за Лубном на Хоролi.
А збирай, брате, сво© хоробрi дружини та йди на помiч менi! Ждатиму тя пiд
Лубном!" I послав гiнцем досвiдченого i витривалого гридня Гов'яду.
Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сiверський.
Нарештi прибули чорнi клобуки. Вони отаборились понад Либiддю, де на
лузi, пiд снiгом, було багато трави для коней, поставили юрти i розiклали
вогнища. З котлiв на весь Ки©в запахло вареною кониною.
Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославiв двiр. Боярин Славута,
одягнутий у теплий кожушок, при мечi, провiв його в хоромину Святослава.
Кунтувдей принiс iз собою густий запах кiнського поту i гiркого диму
похiдних багать. Розстебнувши кожуха i скинувши вовчого малахая, схилив у
поклонi круглу лисiючу голову.
- Салам-алейкум, княже!
- Хане, я радий бачити тебе! - пiдвiвся назустрiч йому великий князь
ки©вський. - Скiльки вершникiв привiв?
- А привiв я шiсть тисяч вершникiв, усi - молодець до молодця, бистрi,
як вiтер, а смiливi, як степовi тури!
Святослав не змiг приховати радостi. Широким помахом руки запросив хана
до столу, звелiв чашниковi наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.
- Дякую, хане! Твоя бистра кiннота ой як нам потрiбна! Тепер ми можемо
вирушати!
- Коли? - спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака.
- В останню недiлю цього мiсяця. Могли б виступити й ранiше, та ми з
Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з' днатися Iгор Сiверський... А у нас
тепер, з тво©м приходом, усе готове!
- Гаразд. Мо© во© встигнуть вiдпочити, - хитнув головою хан i
промовисто повiв вузьким оком на череп'яну амфору з червоним ромейським
вином.
* * *
У четвер, 21 лютого, Святославiв гонець, ©дучи навпрошки i мiняючи у
посадникiв коней, прискакав до Новгорода-Сiверського.
Був сiрий туманний ранок. Низькi хмари опустилися мало не до землi i,
чiпляючись до дзвiницi соборiв, що стояли на горах, i за верховiття дубiв,
котилися пiд поривами свiжого вiтру iз заходу на схiд, iз землi Полоцько©
в землю Половецьку.
Гонець застукав важким кованим кiльцем у ворота фортецi. Йому вiдчинили
i, незважаючи на раннiй час, провели в князiвськi хороми. Незабаром туди
ввiйшов князь Iгор.
Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс.
- На Русь Кончак iде, княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже сто©ть
на Хоролi. Князi ки©вськi зiбрали силу немалу i ждатимуть тебе, княже, з
дружиною на Сулi...
- А князь Ярослав? - спитав Iгор. - Ти за©здив до нього?
Гов'яда зам'явся.
- Князь Ярослав повiв дружбу з Кончаком, одержав подарунки вiд нього,
посланцiв сво©х послав у степ... Та й хворий, каже.
- Отже, вiн не пiде?
- Не пiде.
- Як же Святославовi? - вигукнув Iгор. - Не дай бог самому ©здити на
поганих!
- А вiн не сам, - вiдповiв Гов'яда. - Князь Рюрик, князь Володимир
Переяславський, чорнi клобуки, ти, княже, з братi ю! Це сила!
- Поганi всiм нам спiльний ворог, i ©х треба вiдбивати спiльними
силами! - сказав Iгор. - Я негайно зберу боярську думу - порадимося, як
нам краще йти до Лубна...
За годину до князiвсько© гридницi зiбралися новгород-сiверськi бояри i
лiпшi мужi. ©х пiдняли з-за снiданку, а декого й з постелi. Вони всiдалися
на лави в кожухах, розгладжували - хто костяним гребiнцем, а хто й
п'ятiрнею - чуби та бороди, позiхали, спантеличено переглядалися. Нiхто не
знав, для чого ©х покликано нi свiт нi зоря.
Iгор увiйшов до гридницi швидко, рвучко. Рагу©л ледве встигав за ним.
Привiтавшись, князь вiдразу об'явив, чого так рано зiбрав боярську
думу.
- Кончак у силi тяжкiй сто©ть на Хоролi, дума , куди йти, - на Ки©в, на
Чернiгiв чи на Путивль. Святослав i Рюрик закликають нас, бояри,
при днатися до них. Що будемо робити?
Бояри переглянулися, загомонiли. Iз тих, хто позiхав, сон як рукою
зняло. Вiйна, та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долiтали чутки,
що Кончак збира сили для великого походу на Русь. Отже, зiбрав-таки! I
вже сто©ть на Хоролi.
Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза велика. Не дай бог,
поверне, триклятий, на Сiверщину - бiди не минути! Але нiкому не хочеться
в оцю зимову непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями та
солодким молозивом - корови ж почали саме телитися! - i брьохати снiгами
хтозна-куди, аж на край свiту, коли, може, той окаянний Кончак поверне в
iнший бiк, i бiда омине ©х стороною!
Iгор жде. Вiн добре розумi настрiй сво©х мужiв. Коли б половцi стояли
на Сеймi, вони не сидiли б мовчки i не переглядалися б, як свати на
заручинах, коли жених дiвчинi немилий, а вiдразу б схопилися за мечi. А
тут...
- Ну що, Рагу©ле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? - Вiн навмисне назвав
вельможних бояр, якi держали владу над його дружиною i над чорними людьми,
бо до ©хнiх голосiв прислухалися всi. - Що будемо робити? Чого мовчите?
Рагу©л опустив очi, даючи зрозумiти, що говорити вiн не хоче. Янь з
легким усмiхом на рум'яних устах дивився то на князя, то на бояр, що
сидiли пiд протилежною стiною. Вiн наймолодший, його не питають - у нього
й гора з плеч. А запитають - скаже. Що йому? До його голосу все одно нiхто
не прислуха ться. Тож хай старшi думають!
Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни.
- Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сiверського аж на Сулу,
до Лубна чи на Хорол. Се при©хав к тобi муж вiд Святослава в четвер, а сам
Святослав пише, що йде з Ки ва в недiлю, - то як же можеш, княже,
встигнути? З Ки ва до Лубна бдижче, нiж вiд нас, а ми не птахи i ©здимо на
таких же конях, що й кияни. Та й до походу треба зiбратися...
Вiн говорив повiльно, з розсудом, i його слова справили на всiх сильне
враження. Те, що нiкому не хотiлося йти в похiд, нiхто прямо сказати не
смiв. Але ж i не потрiбно. Хiба ми не хочемо? Нi, ми хочемо допомогти
князям ки©вським, але не можемо, бо не встигнемо з' днатися з ними. Дуже
запiзно повiдомив Святослав про похiд, отже, сам винен, хай сам на себе й
нарiка . Такий був смисл Жирославово© мови.
Iгор тим часом, поки говорив Жирослав i гомонiли, пiдтримуючи його,
бояри, думав. А чи вiн, князь, сам хоче цього походу? В першу хвилину,
коли прибув Гов'яда з листом вiд Святослава, вiн згарячу ладен був зразу ж
iти. Бо ж така загроза! Вiн i зараз дума так само. Але десь там, у
глибинi душi, заворушилося iнше почуття: до якого часу вiн повинен ходити
на побiгеньках у Святослава? Йому вже тридцять чотири лiта - зрiлий муж,
князь. Не з захудалого роду! З Ольговичiв! Пора вже подумати i про сво
майбутн ! Не вiк же сидiти в окра©нному Новгородi-Сiверському! ж
Чернiгiв! Та й Ки©в теж ! Хiба вiн гiрший за iнших? Чи бог розумом та
хоробрiстю обдiлив?
Вiн мучився цi ю душевною роздво нiстю i не мiг пристати до якогось
одного берега.
- Зiбратися ми можемо за день i вирушимо завтра, - сказав твердо,
переконуючи передусiм самого себе, що йти треба i що вони встигнуть. -
Святослав дiйде до Лубна за чотири днi, ми - за шiсть... Важко буде, але
встигнемо! Пiдемо прямо поперек поля до Сули та понад нею...
- Це справдi важко, бояри, - пiдтримав його тисяцький Рагу©л. - Та коли
дуже захотiти, коли треба, то встигнемо з' днатися з Святославом. Чорних
людей не скликатимемо, до князiв Всеволода, Володимира Рильського та
Володимира Iгоровича Путивльського гiнцiв не слатимемо, а пiдемо з одною
нашою дружиною, тодi встигнемо!
- От бачите! - вигукнув Iгор. - Та й як же нам не пiти, коли перед
нашими ворiтьми сто©ть ворог лютий? Коли вiн може повернути i на нас? I
братiя жде нашо© допомоги!
Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь.
I князь додав твердо:
- Iдiть збирайтеся! Вируша мо завтра вранцi! Наступний ранок видався,
як i попереднi, сирий, похмурий i разом з тим морозяний. Все вкривалося
слизькою ожеледицею. По широкiй заплавi Десни котилися сивi зимовi тумани,
затуляли собою i рiку, i далекi бори за нею, i весь бiлий свiт.
Князiвськi стяги стояли рiвними рядами на широкому майданi перед
Успенським собором. Конi нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий снiг.
Тужили матерi i жони, шмигали помiж вояками дiтваки, обознi ©здовi
востанн оглядали i краще вкладали поклажу на санях. I безперервно лунали
дзвони всiх соборiв i церков - наповнювали серця i гриднiв, i проводжаючих
гострим смутком i щемом.
Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Iгор попрощався з Ярославною
i дiтьми дома, в замку, i тепер шкодував, що не дозволив ©м супроводити
його сюди, до собору, звiдки не один раз вiдправлялися новгородсiверцi у
щасливi й нещасливi во ннi походи.
- Пора! - сказав вiн тисяцькому.
Той подав знак - i зразу ж загримiли бубни, затрубили труби,
сколихнулися хоругви. Во© востанн глянули на рiдних, що раптом заголосили
Ждан обiдав з матiр'ю та Любавою. Хижку вiн встиг закiнчити до холодiв,
i тепер стало вiльнiше: був час i коней попорати, i до сусiдiв заглянути,
i спокiйно бiля столу за мискою юшки посидiти. Любава остаточно видужала,
розквiтла, погарнiшала, i Ждан, уже не ховаючись вiд матерi (бо ранiше
соромився), зазирав дiвчинi в вiчi, милувався ©© красою i чекав
назначеного Любавою дня, коли зможе назвати ©© сво ю жоною.
Жили сутужно: хлiба не пекли, бо нi з чого було. Брат Iван позичив
кiлька корцiв проса та ячменю - товкли в ступi i варили кашу. З лози Ждан
наплiв десяткiв два верш, рубав лiд i заставляв ©х в ополонки у рибних
мiсцях, де водилися лини, соми та в'юни, - i з улову, якщо щастило, варили
юшку. Окрiм того, кожного дня, взявши сильця, лука, списа та рогатину,
ходив на лови. Бувало, вертався з порожнiми руками, але, бувало, приносив
зайця, козулю чи якусь iншу дичину, i тодi в хатi було маленьке свято -
ласували свiжиною.
I сподiвалися на краще. Восени Ждан, зробивши з мiцно© дубово© гiлляки
рало, розорав чималий шмат землi i посiяв пшеницю та жито. Посiв дружно
зiйшов, заврунився, закучерявився, обiцяв, якщо буде з весни полiття,
обернутися добрим врожа м. А ще ж була надiя i на яровину: на коня
вимiняли насiння гречки, проса, ячменю, i вона добре покiльчилася, i якщо
Ярило сво©ми гарячими променями не висушить рiллю, не зiв'ялить паросткiв,
теж дасть урожай. Тодi наступну зиму можна зустрiчати без страху...
Ждан зачерпнув з дерев'яно© миски-довбанки шмат бiло© розварено© линини
i вже лагодився запустити в не© сво© молодi зуби, як тут у хижку ввiрвався
протяжний звук рога - ту-ту-ту-у!
Ложка на мить застигла в повiтрi, потiм опустилася назад, у миску.
Любава ойкнула:
- Ой, лишенько, що це?
Через невеличке кругле вiконце в хижку проникало небагато свiтла, та
все ж було видно, як i мати зблiдла. Любава злякано глянула на Ждана, нiби
шукаючи у нього захистку. Про ©жу миттю забули, хоча були голоднi.
Ждан зiрвав з кiлочка, забитого в стiну, кожуха, натягнув на голову
шапку, вискочив надвiр. Жiнки поспiшили за ним.
Рiзке сяйво сонячного дня пiсля сутiнкiв хижки примусило Ждана
зажмуритися, затулити очi рукою. А коли трохи звик до слiпучого свiтла, то
побачив на вигонi загiн вершникiв, а попереду - князя Володимира
Путивльського. Хоч було неблизько, вiн вiдразу впiзнав його Гнiдка,
гривастого високого красеня з бiлими смужками на всiх чотирьох ногах, що
не так часто бува , i бiлою зiркою на лобi. Це був подарунок князя Iгоря
старшому синовi.
Ждан полегшено зiтхнув:
- Сво©! Не бiйтеся!
Вони побрели навпростець по снiгу. А пiдiйшовши, стали до гурту.
Князь Володимир вiдразу впiзнав колишнього батькового конюшого.
- Ну, як? Знайшов сво©х? Хату збудував?
- Брата знайшов i хижку поставив. де зиму перебути, - вклонився Ждан.
- Це добре. Обживайся, я звелiв з вербiвчан три лiта нiяко© данини не
брати. З тебе теж. А потiм - тiльки половину.
- Дякую, княже, - знову схилив голову Ждан. Вiн знав давнiй звичай - з
погорiльцiв та новопоселенцiв кiлька лiт данини не беруть. Та все ж було
при мно, що молодий князь пам'ята про це.
Коли вербiвчани зiбралися, Володимир пiдвiвся на стременах. Його
обличчя, на якому ще не висiялася борода, було заклопотане.
- Люди! - гукнув по-юнацькому дзвiнко. - Не дивуйтеся, що я не
посадника чи соцького прислав до вас, а сам при©хав. Хочу всю свою волость
уздрiти власними очима, хочу дiзнатися, скiльки люду живе в нiй i скiльки
во©в може виставити на той випадок, коли доведеться проти половцiв стати.
- Та невже знову нападуть, окаяннi? - запитав хтось iз гурту.
- Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим Русь бачить i зуби
точить на не©! Нещодавно стало вiдомо, що взимку хоче вiн з усiм
половецьким вiйськом захопити Переяславську i Сiверську землi аж до Сейму,
наших людей висiкти чи в полон забрати, а саму землю зробити сво ю, щоб
ставити на нiй сво© вежi, щоб випасати на нiй сво© табуни...
- Проклятий душогуб! Кощiй Безсмертний! Виродок! - почулися голоси.
Володимир пiдняв руку.
- Ось тому я й прибув до вас. Хочу всiх, хто здатен тримати меча, хто
вмi стрiляти з лука i вражати ворога списом, закликати до вiйська. А хто
ще не навчився, той мусить навчитися вiд бувалих во©в!
Ждан виступив наперед.
- Вербiвчани всi пiдуть, княже! Бо тяжко постраждали вони вiд половцiв,
бо люта туга i жадоба помсти змушують до цього! Небагато нас, збро© i
коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкоду мо, аби лиш
помститися за свою бiду i перекрити вороговi шлях на рiдну землю!
- За збро ю та кiньми дiло не стане: зброю вiзьмете у мо©х коморах, а
коней - з мо©х табунiв!
- Тодi, як настане час, дай нам знати, i ми прийдемо до Путивля! -
твердо пообiцяв Ждан i звернувся до гурту: - Чи так я кажу, земляки?
Вербiвчани загули одностайно:
- Так, так! Усi виступимо проти поганих! Не пустимо супостатiв на свою
землю!
Володимирове обличчя прояснiло, розпогодилося: його невеличка волость
таки виставить, як вiн обiцяв батьковi, цiлий полк у тисячу во©в! Не
стiльки, як батько чи старий Всеволод, та все ж цiлий полк! I йому не
соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати попереду пiд барвистим
князiвським стягом.
* * *
Десь у тi днi, коли юний князь Володимир Путивльський об'©здив свою
волость, ки©вський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею во©в нелегкий
шлях з Ки ва до города Лубна на Сулi.
Одержавши звiстку вiд лубенського посадника Мотиги про те, що Кончак
готу великий зимовий похiд на Русь, Святослав спорядив на нiчийну землю
мiж Сулою i Ворсклою сторожову сотню.
Ви©хавши з Ки ва рано в середу, валка в суботу ввечерi вже в'©хала
через перекидний дерев'яний мiст у Лубен. Поки во© порали коней i ставали
на нiчлiг, Кузьмище поспiшив до свого земляка i друга посадника Мотиги i
застукав держаком меча у мiцнi дубовi дверi.
В добре натопленiй горницi, освiтленiй восковою свiчкою, сидiло дво :
сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий чорнявий юнак,
що обличчям i одягом дуже скидався на половця.
- Вечiр добрий, друже! Не впiзна ш? - привiтався прибулий.
- Кузьмище! От не ждав! - вигукнув Мотига i, схопившись з лави, кинувся
обнiмати несподiваного гостя. - Ти сам чи з князем?
- Сам, iз сотнею во©в, - стримано вiдповiв Кузьмище, скидаючи кожуха i
пiдозрiло глипаючи на незнайомця, що прислухався до ©хньо© розмови.
- Що ж тебе привело сюди?
- Твоя звiстка, друже.
- Про Кончака?
- Угу, - похмуро прогув Кузьмище, незадоволення тим, що Мотига при
сторонньому розпиту його про те, що не всiм потрiбно було знати. Не
дiждавшись вiд Мотиги пояснення, хто його гiсть, вiн запитав прямо: - А це
що за хлопець? Не половець часом?
Мотига зареготав.
- Ну й око в тебе! Це справдi половець, але незвичайний. Саме вiн
принiс звiстку про намiри Кончака. При ньому можна говорити вiдверто. Його
звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо вiн хрещений половець. I, як я
вже сказав, незвичайний!
Повiсивши кожуха i баранячу шапку на дубовий кiлочок, вбитий у стiну,
Кузьмище сiв до столу, пильно приглядаючись до знiяковiлого молодика.
- Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостевi кухоль медяно© сити,
пiдсунув дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлiбом.
- Цей хлопець незвичайний тим, що вiн, хоч i половець, а наш з тобою
земляк по матерi i навiть близький твiй родич, як я дiзнався.
Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув i вкинув у рота добрячий кусень
хлiба i шмат судака.
- Не пригадую такого родича, - закрутив головою, працюючи могутнiми
щелепами, як жорнами.
- Я теж не вiдразу признав у ньому земляка, - вiдповiв Мотига, знову
наповнюючи кухоль. - I не вiдразу повiрив тому, що вiн розповiв. Спочатку
навiть подумав, що це половецький вивiдач, i хотiв кинути до ями. I тiльки
тодi, коли вiн сказав, що його мати переяславка, а вiн сам християнин, я
пильнiше приглянувся до нього. "Звiдки ж твоя мати?" - спитав я. "З
Баруча"[47]. Я мало не пiдскочив на лавi: адже я теж родом з Баруча!..
Кузьмище поперхнувся i витрiщив на Овлура чорнi очища. Вiн був такий
вражений i здивований останнiми словами Мотиги, що перестав жувати.
- То твоя мати справдi з Баруча? - перепитав вiн юнака.
- З Баруча, - вiдповiв той. - © взяв у полон пiд час половецького
нападу на Переяславщину мiй батько Торiат, тодi ще зовсiм молодий во©н.
- I давно це було?
- Менi зараз дев'ятнадцять лiт, а я в не© один... Отже, десь рокiв
двадцять тому...
- Двадцять рокiв!.. Ти чу ш, Мотиго? Це ж якраз тодi, коли Баруч був
дотла спалений ханом Туглi м! Я, молодий ки©вський гридень, почувши про
таке лихо, стрiмголов примчав додому i не застав iз сво©х нiкого - нi
батькiв, нi сестер...
- Я сво©х теж не застав, - похмуро докинув Мотига.
Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.
- Як же звати твою матiр?
- Рутою.
- Що? - вигукнув гридень. - Рутою? Тав усьому Баручi тiльки й була одна
Рута - моя сестра! То виходить... А батька ©© як звали, не зна ш? -
засумнiвався вiн.
Овлур схвильовано потер долонi.
- А батька ©©, тобто мого дiдуся, звали Йовхимом, а по-вуличному
Довгим, бо, казала мати, на ©хнiй вулицi жив ще й Йовхим Короткий.
Кузьмище вперiщив кулаком по столу - аж задвигтiла горниця i сита
вихлюпнулася iз жбана.
- Побий мене грiм i свята богородиця! То виходить, що ти мiй
сестринець, бо ж Рута - то моя рiдна сестра, а Йовхим Довгий - то наш
батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на свiтi? Був я безрiдний, мов
бездомний пес, а тепер знайшов сестру i племiнника.
- Виходить, тепер ти не безрiдний, - сказав Мотига.
- Як же ти? - спитав Овлура Кузьмище. - Куди тепер? До матерi чи
залишишся тут?
- До матерi!.. Я було занедужав пiсля нелегко© зимово© дороги i оце
ледве вичухався. Тепер менi лiпше, i завтра збираюся рушати назад.
- Чому ж завтра? По©демо разом пiслязавтра - все ж безпечнiше. Доведу
аж до Ворскли, а звiдти тобi до матерi рукою подати!
- Гаразд, по©демо, вуйку. Я дуже радий, що зустрiвся з тобою...
Ще чотири днi, тепер уже не поспiшаючи, мандрував Кузьмище зi сво ю
сотнею та Овлуром на схiд по нiчийнiй землi. Нi села нiде, нi хутора. Лише
в затишних мiсцях, по лiсах та в байраках, стояли невеликi хижi-зимiвники,
в яких Кузьмище залишав по два, по три во© з усiм необхiдним для життя -
сухарями, солониною, мороженим м'ясом, крупою. На найвищих деревах во©
влаштовували виту - невеличкий помiст, з якого видно було довкiл на багато
верст, пiднiмали туди дерев'яний жбан зi смолою, щоб розвести вогонь i
подати сусiднiй витi знак, що йдуть вороги, i, попрощавшись з товариством,
ставали на чати.
Так поволi сотня танула i танула, залишаючи сторожу в тих мiсцях, де
могли пройти половцi. По правому, високому березi Ворскли Кузьмище
поставив десяток сторож - i на однiй з них, розставшись iз Овлуром,
залишився сам.
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
На початку лютого 1185 року, зiбравши велике вiйсько, Кончак вирушив у
похiд. Iшов у силi тяжкiй. Тисячi вершникiв, ведучи запасних коней,
нав'ючених збро ю та припасами, вкрили заснiжений степ.
Позаду, на мiцних санях, найбiльш досвiдченi во©ни везли два тугi
самострiльнi луки-катапульти, що натягувалися багатьма во©нами i метали
через городськi вали "живий вогонь", тобто запалювальнi снаряди-шерешири,
привезенi з далекого Iрану. Разом з катапультами ©хав i знавець цi ©
грiзно© збро© бусурманин Сулейман. "Живим вогнем" Кончак сподiвався
залякати русичiв, спалити ©хнi городи, а вали зрiвняти з землею, щоб i
слiду не зосталося. Бусурманина берегли, як зiницю ока. Його везли в
утепленiй вовною та верблюдячою шерстю кибитцi пiд охороною цiло© сотнi
во©в, годували добре, задовольняли кожну його забаганку.
Кончак вирушив у цей похiд з великими надiями на перемогу. О, тепер вiн
розгромить русичiв, де б вони не були - в полi чи за городськими валами,
знищить ©х чи вiдкине далеко в лiси i, при днавши обидва береги Днiпра до
Дешт-i-Кипчака, стане ханом ханiв, самодержавним володарем усього степу
вiд Волги до Дунаю i вiд Кубань-рiки та Лукомор'я до витокiв Дону та до
прип'ятських болiт! Вiн створить могутню кипчацьку державу, про яку мрiяв
його дiд, великий хан Шарукан, i утвердить ©© на тисячу лiт!..
Вiн пiдставив морозному вiтровi темне суворе обличчя i пильно
вдивля ться в обидва крила свого вiйська, а воно котиться на захiд сонця,
i нема йому нi кiнця нi краю. I нема також зупину гордим помислам i
райдужним мрiям великого хана. Справдi, тако© сили кипчаки не збирали
нiколи. Хто ж iз уруських князiв здатен протистояти ©й? Нiхто! Вiн добре
зна ©х усiх. Нiхто! До того ж ©х роз' днують чвари i свари, яких вони не
можуть позбутися ось уже сто рокiв. Князiвськi чвари i свари - то
найперший i наймогутнiший його союзник, i ©х треба пiдтримувати,
пiдiгрiвати, щоб вони не згасли i не дали можливостi князям об' днатися.
- Ярослав - ось хто допоможе менi в цьому! - вголос промовив Кончак,
вiдповiдаючи на сво© пота мнi думки. - Ярослав Чернiгiвський.
Охоронець, що ©хав позаду, почувши, що хан щось сказав, наблизився до
нього i перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою
i рiзко кинув:
- Геть!
Охоронець злякано зiщулився, втягнув голову в плечi i вiдстав на
половину кiнського тулуба, щоб не бути на очах у хана i разом з тим не
прогавити жодного його слова.
Опiвднi передовi загони пiдiйшли до Ворскли i з ходу, не зупиняючись,
перемахнули по льоду на той бiк. I майже одночасно на гiллястому
дубi-нелинi, що високо здiймався над лiсом, спалахнув вогонь, завалував
смолистий дим i чорним стовпом пiднявся у син небо.
Кончак люто вдарив кулаком по луцi сiдла.
- Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввiрватися на Посулля!
- I, повернувшись до охоронцiв, кинув: - Погасити негайно! А спостерiгачiв
пiймати i привести до мене!
Сотня во©нiв, збиваючи копитами снiгову пилюку, швидко помчала через
Ворсклу прямо на дим, що все дужче клубочився над лiсом. Незабаром полум'я
згасло, а дим поволi почав розвiюватись.
- Пiзно, - процiдив крiзь зуби Кончак, з'©жджаючи на дзвiнкий лiд рiки.
Назустрiч мчав гонець.
- Ну? - зустрiв його суворо хан.
- Погасили!
- Сам бачу... А полоненi де?
Той знiтився. Очi злякано забiгали.
- Нема , хане... Уруси втекли, ©х було дво , i вони мали четверо свiжих
коней... Нашi погналися по слiду.
- Погналися! - передражнив Кончак гiнця, нiби той був винен, що уруси
втекли, i ледь помiтним порухом руки вiдтрутив його вiд себе.
Два днi половцi рухалися вiд Ворскли до Хоролу. I весь час Кончак
похмуро горбатився в сiдлi, нi до кого не заговорюючи, а на звертання
вiдповiдаючи односкладне. Важкi думи охмарили його чоло.
Хоча сила у нього була велика, ризикувати вiн не хотiв. Ще вирушаючи з
Тора, поклав з ходу захопити Переяслав i обложити Ки©в. Це при тiй умовi,
коли б напасти пощастило несподiвано. Та несподiваностi не вийшло. Досi в
Переяславi та в Ки вi б'ють на сполох. Святослав устигне зiбрати князiв, -
у першу чергу закличе брата Ярослава та Iгоря Сiверського, - i зустрiне
його об' днаними силами: сам Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський,
Ярослав Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братi ю... Немало! А ще ж може
закликати князiв смоленських, волинських, турово-пiнських... Нi, допустити
цього не можна!
На Хоролi, проти Лубна, вiн раптом занедужав. Його трясло, поперек
ломило. Ноги були як у льоду, а голова - як у вогнi.
Вiн наказав вибрати зручне мiсце i стати кошем. Сподiвався тут перебути
хворiсть. Звiдси послав нарочних до Ярослава - просити миру i дружби. Ними
передав князю-срiблолюбцю дорогi подарунки - трьох жеребцiв, шаблю
дамасько© сталi, шитий найкращими ромейськими кравцями одяг на сорок
срiбних гривень.
Приманка вагома. Чи клюне?
* * *
Святославовi i Рюриковi дружини збиралися в Ки вi та на його околицях.
По рихлому снiгу сюди били дорогу кiннi стяги i саннi валки, що везли
припаси для людей i коней, ставали у вiдведених ©м мiсцях на постiй.
Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цiлими днями гасав на змокрiлому конi
вiд одного стяга до iншого - наводив порядок у вiйську. Князь Святослав
листувався з князями та во водами, щоб залучити до походу якомога бiльше
сил.
З кожним днем прибували все новi й новi загони. Ки©в i Ки©вська земля
виставили всiх, хто мiг i вмiв орудувати мечем, луком i списом. Володимир
Глiбович збирав свою дружину й ополчення в Переяславi. З дня на день
очiкували чорних клобукiв хана Кунтувдея, що мали прийти з Росi. Святослав
щодня писав братовi Ярославу в Чернiгiв, щоб той не гаявся. Тривало
безперервне i напружене листування Святослава з братом Ярославом.
Дiзнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще листа:
"Брате, а допоможи менi!" На це Ярослав, одержавши вiд Кончака багатi
подарунки i запевнення, що половцi хочуть миру i дружби з чернiгiвським
князем, вiдповiв: "Аз есмь послал к ним мужа сво го Ольстина Олексича, а
не могу на свой мужь по©хати!"
Гарячий, як i всi Ольговичi, Святослав вибухнув лайкою:
- Чортiв син Ярослав! Вiн послав до Кончака ковуя[48] Ольстина iз
запевненням, що не братиме участi у походi, а нам тепер пише, що не може
йти на Кончака тому, що бо©ться, як би той не перебив його послiв, коли
пiде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мiй диний, я послав би сво©
полки на Чернiгiв, щоб провчити тебе! Я вигнав би тебе з бiлокам'яних
палат чернiгiвських i пустив би по свiту жебраком-iзго м!.. Ярославе,
Ярославе!
Отже, один з найсильнiших руських князiв вiдколовся, поставивши цим пiд
загрозу успiх усього походу.
Святослав написав листа Iгоревi: "Брате, я з вiйськом вирушаю в останню
недiлю мiсяця лютого на безбожного Кончака, що сто©ть за Лубном на Хоролi.
А збирай, брате, сво© хоробрi дружини та йди на помiч менi! Ждатиму тя пiд
Лубном!" I послав гiнцем досвiдченого i витривалого гридня Гов'яду.
Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сiверський.
Нарештi прибули чорнi клобуки. Вони отаборились понад Либiддю, де на
лузi, пiд снiгом, було багато трави для коней, поставили юрти i розiклали
вогнища. З котлiв на весь Ки©в запахло вареною кониною.
Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославiв двiр. Боярин Славута,
одягнутий у теплий кожушок, при мечi, провiв його в хоромину Святослава.
Кунтувдей принiс iз собою густий запах кiнського поту i гiркого диму
похiдних багать. Розстебнувши кожуха i скинувши вовчого малахая, схилив у
поклонi круглу лисiючу голову.
- Салам-алейкум, княже!
- Хане, я радий бачити тебе! - пiдвiвся назустрiч йому великий князь
ки©вський. - Скiльки вершникiв привiв?
- А привiв я шiсть тисяч вершникiв, усi - молодець до молодця, бистрi,
як вiтер, а смiливi, як степовi тури!
Святослав не змiг приховати радостi. Широким помахом руки запросив хана
до столу, звелiв чашниковi наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.
- Дякую, хане! Твоя бистра кiннота ой як нам потрiбна! Тепер ми можемо
вирушати!
- Коли? - спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака.
- В останню недiлю цього мiсяця. Могли б виступити й ранiше, та ми з
Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з' днатися Iгор Сiверський... А у нас
тепер, з тво©м приходом, усе готове!
- Гаразд. Мо© во© встигнуть вiдпочити, - хитнув головою хан i
промовисто повiв вузьким оком на череп'яну амфору з червоним ромейським
вином.
* * *
У четвер, 21 лютого, Святославiв гонець, ©дучи навпрошки i мiняючи у
посадникiв коней, прискакав до Новгорода-Сiверського.
Був сiрий туманний ранок. Низькi хмари опустилися мало не до землi i,
чiпляючись до дзвiницi соборiв, що стояли на горах, i за верховiття дубiв,
котилися пiд поривами свiжого вiтру iз заходу на схiд, iз землi Полоцько©
в землю Половецьку.
Гонець застукав важким кованим кiльцем у ворота фортецi. Йому вiдчинили
i, незважаючи на раннiй час, провели в князiвськi хороми. Незабаром туди
ввiйшов князь Iгор.
Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс.
- На Русь Кончак iде, княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже сто©ть
на Хоролi. Князi ки©вськi зiбрали силу немалу i ждатимуть тебе, княже, з
дружиною на Сулi...
- А князь Ярослав? - спитав Iгор. - Ти за©здив до нього?
Гов'яда зам'явся.
- Князь Ярослав повiв дружбу з Кончаком, одержав подарунки вiд нього,
посланцiв сво©х послав у степ... Та й хворий, каже.
- Отже, вiн не пiде?
- Не пiде.
- Як же Святославовi? - вигукнув Iгор. - Не дай бог самому ©здити на
поганих!
- А вiн не сам, - вiдповiв Гов'яда. - Князь Рюрик, князь Володимир
Переяславський, чорнi клобуки, ти, княже, з братi ю! Це сила!
- Поганi всiм нам спiльний ворог, i ©х треба вiдбивати спiльними
силами! - сказав Iгор. - Я негайно зберу боярську думу - порадимося, як
нам краще йти до Лубна...
За годину до князiвсько© гридницi зiбралися новгород-сiверськi бояри i
лiпшi мужi. ©х пiдняли з-за снiданку, а декого й з постелi. Вони всiдалися
на лави в кожухах, розгладжували - хто костяним гребiнцем, а хто й
п'ятiрнею - чуби та бороди, позiхали, спантеличено переглядалися. Нiхто не
знав, для чого ©х покликано нi свiт нi зоря.
Iгор увiйшов до гридницi швидко, рвучко. Рагу©л ледве встигав за ним.
Привiтавшись, князь вiдразу об'явив, чого так рано зiбрав боярську
думу.
- Кончак у силi тяжкiй сто©ть на Хоролi, дума , куди йти, - на Ки©в, на
Чернiгiв чи на Путивль. Святослав i Рюрик закликають нас, бояри,
при днатися до них. Що будемо робити?
Бояри переглянулися, загомонiли. Iз тих, хто позiхав, сон як рукою
зняло. Вiйна, та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долiтали чутки,
що Кончак збира сили для великого походу на Русь. Отже, зiбрав-таки! I
вже сто©ть на Хоролi.
Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза велика. Не дай бог,
поверне, триклятий, на Сiверщину - бiди не минути! Але нiкому не хочеться
в оцю зимову непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями та
солодким молозивом - корови ж почали саме телитися! - i брьохати снiгами
хтозна-куди, аж на край свiту, коли, може, той окаянний Кончак поверне в
iнший бiк, i бiда омине ©х стороною!
Iгор жде. Вiн добре розумi настрiй сво©х мужiв. Коли б половцi стояли
на Сеймi, вони не сидiли б мовчки i не переглядалися б, як свати на
заручинах, коли жених дiвчинi немилий, а вiдразу б схопилися за мечi. А
тут...
- Ну що, Рагу©ле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? - Вiн навмисне назвав
вельможних бояр, якi держали владу над його дружиною i над чорними людьми,
бо до ©хнiх голосiв прислухалися всi. - Що будемо робити? Чого мовчите?
Рагу©л опустив очi, даючи зрозумiти, що говорити вiн не хоче. Янь з
легким усмiхом на рум'яних устах дивився то на князя, то на бояр, що
сидiли пiд протилежною стiною. Вiн наймолодший, його не питають - у нього
й гора з плеч. А запитають - скаже. Що йому? До його голосу все одно нiхто
не прислуха ться. Тож хай старшi думають!
Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни.
- Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сiверського аж на Сулу,
до Лубна чи на Хорол. Се при©хав к тобi муж вiд Святослава в четвер, а сам
Святослав пише, що йде з Ки ва в недiлю, - то як же можеш, княже,
встигнути? З Ки ва до Лубна бдижче, нiж вiд нас, а ми не птахи i ©здимо на
таких же конях, що й кияни. Та й до походу треба зiбратися...
Вiн говорив повiльно, з розсудом, i його слова справили на всiх сильне
враження. Те, що нiкому не хотiлося йти в похiд, нiхто прямо сказати не
смiв. Але ж i не потрiбно. Хiба ми не хочемо? Нi, ми хочемо допомогти
князям ки©вським, але не можемо, бо не встигнемо з' днатися з ними. Дуже
запiзно повiдомив Святослав про похiд, отже, сам винен, хай сам на себе й
нарiка . Такий був смисл Жирославово© мови.
Iгор тим часом, поки говорив Жирослав i гомонiли, пiдтримуючи його,
бояри, думав. А чи вiн, князь, сам хоче цього походу? В першу хвилину,
коли прибув Гов'яда з листом вiд Святослава, вiн згарячу ладен був зразу ж
iти. Бо ж така загроза! Вiн i зараз дума так само. Але десь там, у
глибинi душi, заворушилося iнше почуття: до якого часу вiн повинен ходити
на побiгеньках у Святослава? Йому вже тридцять чотири лiта - зрiлий муж,
князь. Не з захудалого роду! З Ольговичiв! Пора вже подумати i про сво
майбутн ! Не вiк же сидiти в окра©нному Новгородi-Сiверському! ж
Чернiгiв! Та й Ки©в теж ! Хiба вiн гiрший за iнших? Чи бог розумом та
хоробрiстю обдiлив?
Вiн мучився цi ю душевною роздво нiстю i не мiг пристати до якогось
одного берега.
- Зiбратися ми можемо за день i вирушимо завтра, - сказав твердо,
переконуючи передусiм самого себе, що йти треба i що вони встигнуть. -
Святослав дiйде до Лубна за чотири днi, ми - за шiсть... Важко буде, але
встигнемо! Пiдемо прямо поперек поля до Сули та понад нею...
- Це справдi важко, бояри, - пiдтримав його тисяцький Рагу©л. - Та коли
дуже захотiти, коли треба, то встигнемо з' днатися з Святославом. Чорних
людей не скликатимемо, до князiв Всеволода, Володимира Рильського та
Володимира Iгоровича Путивльського гiнцiв не слатимемо, а пiдемо з одною
нашою дружиною, тодi встигнемо!
- От бачите! - вигукнув Iгор. - Та й як же нам не пiти, коли перед
нашими ворiтьми сто©ть ворог лютий? Коли вiн може повернути i на нас? I
братiя жде нашо© допомоги!
Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь.
I князь додав твердо:
- Iдiть збирайтеся! Вируша мо завтра вранцi! Наступний ранок видався,
як i попереднi, сирий, похмурий i разом з тим морозяний. Все вкривалося
слизькою ожеледицею. По широкiй заплавi Десни котилися сивi зимовi тумани,
затуляли собою i рiку, i далекi бори за нею, i весь бiлий свiт.
Князiвськi стяги стояли рiвними рядами на широкому майданi перед
Успенським собором. Конi нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий снiг.
Тужили матерi i жони, шмигали помiж вояками дiтваки, обознi ©здовi
востанн оглядали i краще вкладали поклажу на санях. I безперервно лунали
дзвони всiх соборiв i церков - наповнювали серця i гриднiв, i проводжаючих
гострим смутком i щемом.
Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Iгор попрощався з Ярославною
i дiтьми дома, в замку, i тепер шкодував, що не дозволив ©м супроводити
його сюди, до собору, звiдки не один раз вiдправлялися новгородсiверцi у
щасливi й нещасливi во ннi походи.
- Пора! - сказав вiн тисяцькому.
Той подав знак - i зразу ж загримiли бубни, затрубили труби,
сколихнулися хоругви. Во© востанн глянули на рiдних, що раптом заголосили