Страница:
спитав:
- Скажiть менi: чи тут е голоднi мiж вами?
- Нi, нема ! - гуртом вiдповiли.
- Так от що: двадцять п'ять пудiв належного нам борошна зi складу
Солонянського райвиконкому не брати, а передати державi. Обiйдемось!
Отако© дотримуюсь я думки! - сказав, як зав'язав Яворницький. I,
подумавши, додав: - Хiба, може, от що: передайте пекаревi мо прохання:
нехай спече велику, пишну укра©нську паляницю. Повеземо ©© в музей i
виставимо напоказ вiдвiдувачам, щоб знали, який ми ©ли, ©мо й будемо ©сти
хлiб на Укра©нi.
...Тихо, спокiйно й велично несе сво© води Днiпро-Славута, обминаючи
зустрiчнi гострi та високi скелi. Вранцi, тiльки почало свiтати, до берега
пiдплив човен. В нього сiв Дмитро Iванович та два археологи - А. В.
Добровольський i П. I. Смоличев - i рушили вниз, ближче до Днiпрогесу, де
працювали iншi групи велико© експедицi©.
- Ну, як тут у вас дiла, козаки?- спитав Яворницький молодого археолога
В. А. Грiпченка.
- Все гаразд! Знайшли скарб - золотi й срiбнi речi древньо© культури,
майже все переплавлене.
- Добра знахiдка. Дякую за старання, вам пощастило. А ще чим мене
пораду те?
- Ось iз котлована вимито землесосом п'ять мечiв i кiлька вiзантiйських
монет, гляньте, будь ласка.
Дмитро Iванович кинувся розглядати мечi - незвичайнi, ©х довжина сяга
одного метра, а завширшки вони десять сантиметрiв. Лезо було з обох бокiв
орнаментоване золотими вiзерунками.
Очевидно, вони попали пiд час яко©сь загадково© катастрофи аж на дно
Днiпра, швидко замулилися й через те лишилися майже неушкодженими iржею.
Лише дерев'яне рукiв'я розпалося, а срiбний дрiт, яким скручувалось
рукiв'я, зберiгся. Спецiалiсти стверджують, що тим мечам три тисячi рокiв.
Одного разу Дмитро Iванович запросив до кабiнету музею вченого
секретаря i сказав йому:
- Викличте сюди телеграмою всiх археологи, проведемо нараду.
Через три днi з'©халися до музею археологи. Дмитро Iванович заслухав
©хнi звiти, а потiм пiдвiвся з крiсла, оглянув присутнiх i промовив:
- Тут ось яка справа. Пiдходить час, коли пороги навiки сховають пiд
воду деякi iсторичнi мiсця, канави, острови будуть затопленi. Я вирiшив
оце зiбрати вас до музею, сiсти з вами на дуба "Сiчовика", що я вже
приговорив у лоцманiв, i в останнiй раз про©демося козацьким ходом. Як ви
на це? Згоднi?
- Так це ж добре, Дмитре Iвановичу, краще й придумати не можна,-
вiдповiли археологи.
5 серпня 1931 року в дуб сiло 23 чоловiки. Вже хотiли рушати, але
чекають команди сiмдесятишестирiчного отамана цi © екскурсi© Дмитра
Iвановича. Вiн когось чекав. Аж глядь на гору, а там у парку Шевченка
бiжать до берега дванадцять письменникiв, якi прибули з Харкова, щоб з
Яворницьким про©хатися востанн на дубi до Кiчкаса.
- От кого я ще чекав! - сказав Яворницький, усмiхаючись.- Адже я вчора
одержав телеграму, щоб узяти ©хню братiю з собою.
В дубi стало тридцять п'ять чоловiк. Залiзняк прицiлився i
сфотографував ©х. Пiсля цього дано сигнал, i дуб вiдчалив од берега.
Перша ночiвля була у Волоському.
Невтомний Дмитро Iванович усю дорогу розповiдав ©м усяку всячину. Дехто
з письменникiв писав нотатки в сво© дорожнi книжечки.
Дорогою Дмитро Iванович проспiвав кiлька старовинних козацьких пiсень.
Йому пiдтягували гучнi молодi голоси екскурсантiв.
Стали наближатися до Ненаситця.
- Ну, хлопцi, знiмайте з себе все, залиште тiльки труси! - звелiв
Дмитро Iванович.- Не бiйтеся, але обережнiсть не завадить.
- Держiться, хлопцi!- гучно вигукнув лоцман, наполiгши на весла.
Раптом як шугоне дуб у безодню, i вода вмить залила все товариство. В
багатьох тьохнуло пiд серцем. I зразу ж дуб вискочив на рiвну-воду. В
човен налилося води. ©© швиденько вичерпали.
Коли ревище порога залишилося позаду, почулися жарти й смiх.
Дехто з гостей зблiд, але, дивлячись на спокiйне обличчя старого
Яворницького, який сидiв поруч лоцмана, намагався приховати свiй
мимовiльний страх.
...Настала осiнь. Пiшли дощi. Археологiчна експедицiя закiнчила свою
роботу. Фотограф Залiзняк успiшно впорався з сво©м завданням.
- Ну, Марку Микитовичу, дякую вам за сумлiнну працю. Ви, козаче,
виправдали мо© сподiванки. Спасибi, велике спасибi вам!
Залiзняк знову повернувся до свого колгоспу. Але листування з
Яворницьким не припинилося. Марко Микитович надсилав i далi етнографiчнi
матерiали, рiдкiснi фотознiмки та сердечнi слова подяки за добру науку.
СУПЕРЕЧКА 3 ПОМIЩИКОМ_ _
На широких степах помiщика Ераста Бродського у Верхньоднiпровському
повiтi стояло багато могил, а на них кам'яних баб. Про цього помiщика
далеко йшла слава як про великого скнару. Дорога археологам на його степи
була назавжди закрита.
Бродський тiльки невеличку частину сво © землi зорював пiд посiви, а
тисячi десятин цiлини, вкрито© тирсою та пирi м, залишав пiд випас. По нiй
ходили величезнi отари овець i череда рогато© худоби.
Хоч селяни бiдували без землi, тодi як широкi помiщицькi лани були пiд
випасом, та Бродському було байдуже.
Старi люди розповiдали, що коли Бродський продавав пшеницю, то пiдсипав
до чистого зерна вагон пилюги, яку селянськi дiтлахи збирали для нього на
дорогах.
Дмитро Iванович при©хав на Станцiю Ерастiвка, вийшов з по©зда i пiшки
пройшовся до ма тку Бродського, що за п'ять кiлометрiв вiд станцi©
Ерастiвка.
Бродський зустрiв гостя холодно i насторожено. Вiн уже знав
Яворницького й догадувався, що його при©зд до ма тку не обiйдеться без
того, щоб чимось не поступитися.
- Яким це побитом, Дмитре Iвановичу, ви забились у наш край? Що привело
вас до мене? - примруживши очi, поцiкавився Бродський.
- Могили та кам'янi баби приведи мене сюди. Бродський зразу ж
нахмурився. Але Дмитро Iванович знав одне дошкульне мiсце в цього пана -
його шанолюбство. Цим вiн i скористувався тепер.
- А чого це вас, Дмитре Iвановичу, тягне на мо© степи, хiба могили
виросли тiльки на мо©й землi? Вони ж i в iнших краях!
- Що правда, то правда - , але там нема таких господарiв, як ви. Я
вважаю за краще звернутися до вас - людини тямущо©, свiдомо©, культурно©,
яка вмi шанувати пам'ятники минувшини i, розумi ться, допоможе в
археологiчних дослiдженнях могил. Як ви на це?
- Так я й знав. Ну що ж, берiть копачiв та розкопуйте отут, поблизу
ма тку, двi могили,- неохоче погодився господар степу.
Дмитро Iванович подякував i другого дня зранку, поки Бродський ще не
передумав, почав розкопки.
У могилах знайдено кiстяки, стрiлочки, наконечники списiв, лукiв,
залiзнi речi.
Бродський i сам любив старовину. Тому час вiд часу при©здив на баскому
вороному жеребцi й уважно розглядав викопанi там речi.
На другий день розкопок археологовi пощастило. Дмитро Iванович знайшов
найдорожчi речi - не золото, не дiаманти, а кам'янi форми - виливницi,
призначенi для литва бронзового знаряддя, яким у давнi часи користувалися
люди. Та недовго вчений милувався цi ю знахiдкою, бо про не© зразу ж
дiзнався Бродський; вiн немов з-пiд землi з'явився бiля могили.
- Ану, Дмитре Iвановичу, покажiть виливницi. Археолог неохоче показав
рiдкiсну знахiдку. Бродський узяв ©© до рук, цмокнув язиком, оглянув, а
потiм категорично сказав:
- Цi виливницi я заберу собi, а все iнше, що ви знайдете,- берiть у
музей.
- Як це собi? - здивувався археолог.- Це ж музейний скарб!
- Земля моя, могили мо© i те, що в могилах,- теж мо . Отож буде так, як
я сказав.
Нахабство помiщика обурило вченого. Яворницький одразу ж припинив
розкопки й пiшов порадитися до свого доброго приятеля Павла Федоровича
Тушкана - директора дослiдно© станцi© i середньо© сiльськогосподарсько©
школи, яка була на землi Бродського.
- Бiда, Павле Федоровичу,розводив руками Яворницький.
- Що сталося, яка бiда?
- Та як же,- бiдкався археолог,- супостат Бродський забрав викопанi
кам'янi формочки для литва. Як вам це подоба ться?
- Ви не хвилюйтесь. Я спробую вплинути на нього, може, вiн поверне до
музею. А поки що, мiй друже, спочиньте, а я тим часом розповiм вам про
сво© мандрiвки до помiщикiв. Хочете?
- Будь ласка, послухаю: ви менi обiцяли викласти всi подробицi, слухаю.
Агроном Тушкан, щоб вибрати пiдхоже мiсце для школи й дослiдно©
станцi©, вiдвiдав багато помiщикiв, оглянув ©хнi землi, ставки, лiси. Про
сво© враження вiд цих зустрiчей вiн докладно розповiв Яворницькому. Типи й
характернi риси помiщикiв, про якi вiн розповiв, наштовхнули Дмитра
Iвановича на думку написати книжку "Помiж панами".
В цьому художньому творi Яворницький показав цiлу галерею помiщикiв i
земських дiячiв, замiнивши ©хнi справжнi прiзвища. Це був суворий вирок
устрою, що породив i виховав цих не потрiбних свiтовi людей, якi знали
тiльки карти, горiлку та розпусне життя.
Розпрощавшись з Тушканом, Яворницький повернувся до Катеринослава. З
думки не йшли виливницi. Вiн узяв перо й написав до Бродського листа.
Яворницький просив його передати музе вi виливницi хоч би на час, щоб
зробити з них копi©. Але той категорично вiдмовився виконати прохання.
Згодом з приводу цього Дмитро Iванович послав до Тушкана листа, в якому
виклав свiй гнiв i обурення. Ось кiлька рядкiв з цього листа.
"Любий i дорогий куме, Павле Федоровичу! Так паскудний Бродський i не
дав менi камiнцiв для того, щоб зробити з них моделi! Нехай же вiн,
анахтим, пiдкладе ©х собi пiд боки в труну на той свiт! Зате я дуже радий,
що побував у Вас, бачив Вас, балакав з Вами i одiбрав од Вас коштовний
лексичний матерiал. Iз Вашого "Словничка" я узяв у свiй бiльше ста слiв,
яких не було нi в словнику Грiнченка, нi в мо му власному...
2/VII 1914 p. Усi ю душею Ваш Д. Яворницький"[37]
Боротьба за виливницi тривала. Пiсля довго© сварки й умовлянь з боку
Тушкана i Яворницького помiщик мусив поступитись. Вiн нарештi вiддав
виливницi, щоб тiльки зняти з них копi©. Яворницький забрав оригiнали
виливниць i зразу ж виставив ©х у музе©.
Хоч як приндився й казився Бродський, але нi оригiналiв, нi копiй цих
формочок вiн уже не одержав. Вони назавжди лишилися в музе©.
Пiд цими виливницями появився напис: "Знайденi Д. I. Яворницьким при
розкопках могил бiля ст. Ерастiвки".
Через деякий час Бродський появився в музе©.
- Я при©хав по виливницi, час-бо ©х повернути.
- Це ви так дума те, що час, а я iншо© думки: не збираюсь ©х повертати.
- Чому?
- А тому, що на сво©х степах i могилах - ви господар, а тут - я. Там
було по-вашому, а тут по-мо му. З народного музею речей не повертаю.
Бувайте здоровенькi!
_ХОЧ З-ПIД ЗЕМЛI, А ДО МУЗЕЮ__ _
Одного лiтнього дня, десь у тридцятих роках, Iван Iларiонович Позняков
узяв свого тринадцятилiтнього сина Костю (нинi - професор, доктор
iсторичних наук) i пiшов просто до Яворницького додому.
Натиснув кнопку. Вiдчинилися дверi.
- Прошу, заходьте! - гостинно запросив Дмитро Iванович.
- Ви пробачте нам, професоре, що ми з сином, не знайомi вам люди,
потурбували вас вдома.
На вустах Яворницького з'явилась лагiдна усмiшка:
- Я завжди радiю, коли до мене йдуть люди. Що ж ви хотiли? Що вас
цiкавить?
- Та що ж,- несмiливо почав Iван Iларiонович,- мiй син десь почув, що у
вашому будинку запорожцi. "Ходiм, каже, та й ходiм глянути козакiв". Ну,
а я за одним ходом хотiв з вами познайомитись та попросити, щоб ви
показали свiй домашнiй музей.
- Ну що ж, можна. Ходiмте.
Господар повiв гостей до залу, де стояло кiлька вiтрин з експонатами,
на стiнах висiло чимало картин. Вiн показав музейнi релiквi©, розповiв про
iсторiю картин, на яких були зображенi запорожцi. А потiм пiдiйшов до
крiсла й попросив Познякових присiсти до нього поближче.
- Про запорожцiв ви нам уже розповiли. Дяку мо. Тепер, Дмитре
Iвановичу, розкажiть про сво© археологiчнi розкопки. Що ви викопу те в
могилах?
- Розкажу. Найбiльшi дослiдження менi довелося провести навколо рiчок
Орелi, Самари та Кiнських Вод - там, де колись були запорожцi. Оглянув я i
дослiдив територiю понад 500 верств, розкопав там 103 могили.
- Що ж ви там знайшли таке цiкаве?
- Знаходив багато всяко© всячини. Викопали ми скорченi та пофарбованi
кiстяки, посуд, усякi вироби з металу та кременю.
- Це ж як, давнiх часiв?
- Скорiш належить до епохи, яка межу з неолiтом та початком металу.
Дмитро Iванович пiдвiвся з мiсця, взяв з столу альбом i показав кiлька
фотографiй. На них були розкопки могил i знайденi речi.
- Ось подивiться на це фото. Тут ви побачите кiстяки кочiвникiв. Бiля
цих поховань знайдено грошi часiв чотирнадцятого вiку.
Вiдклавши альбом, Дмитро Iванович погладив вуса, розповiв про цiкавiшi
знахiдки.
- В однiй могилi ми знайшли чоловiчий кiстяк i загнуздану коняку з
сiдлом, поховану стоячи. Бiля них лежали залiзнi стрiли, казани, лопати,
мiднi наконечники, шматки одягу. Там же знайшли жiночий кiстяк. Бiля нього
- намисто, коштовнi перснi, залишки парчi, шкiряного взуття, бронзове
люстерко, сережки тощо.
Дмитро Iванович пiдвiвся з крiсла, пройшовся по залу, заглянув до
однi ©, до друго© вiтрини, нiби щось пригадуючи, а потiм повернувся до
гостей i розповiв ©м про одну з найдорожчих для нього знахiдок.
- У могилi бiля села Афанась вки, Новомосковського повiту, ми знайшли
речi яко©сь вельможно© особи - залишки дерев'яно© колiсницi, великий
мiдний глечик, двi срiбнi позолоченi аграфи, з круглими перлами, а на
пальцi право© руки - золотий з яшмою перстень. У лiвiй руцi - срiбний
глечик з ручкою, схожою на голову лева. По всьому кiстяку були розкиданi
сiмнадцять срiбних позолочених бляшок, деякi з них мали в собi великi
перлини. Бiля жiночого кiстяка знайшли щипчики для виривання волосся з
обличчя, три срiбнi вуховертки, одну срiбну ложечку й двi монети з iм'ям
Джанiбек-Хана 1342-1357 pp.
- А тут, поблизу Катеринослава, вам не Доводилося вести розкопки?
- Доводилося. Це було влiтку 1923 року. Тодi я органiзував археологiчнi
розкопки бiля села Лоцмансько© Кам'янки.
I тут Дмитро Iванович розповiв сво©м допитливим слухачам, як вiн у тi
тяжкi роки, коли не вистачало матерiалiв i харчiв, вдався по допомогу до
мiсцево© вiйськово© частини.
- Перед тим як вирушити на розкопки, я пiшов до командира вiсiмдесят
дев'ятого Чонгарського полку й попросив, щоб вiн дав менi похiдну кухню,
п'ять озбро них солдатiв для охорони експедицi© та намети. Спасибi йому,
вiн щедро допомiг менi. Копали там два тижнi. Всi харчувались з однi ©
кухнi. Iнколи я бував за куховара, готував степову пшоняну кашу,
заправлену салом. А як настане вечiр, нашi копачi-студенти, було, як
утнуть пiсню "Закувала та сива зозуля" або "Реве та стогне Днiпр широкий",
так, повiрте, аж луна пiде по Днiпру.
Прощаючись з Позняковим, Дмитро Iванович запросив його прийти до музею,
де вiн доповнить сво© розповiдi про iншi релiквi©.
В цей день, коли завiтав до нього знову Позняков, Дмитро Iванович вiв
за собою екскурсiю ленiнградських учителiв. Пояснення робив росiйською
мовою. Всi уважно слухали. I ось одна наймолодша дiвчина якось знехотя
йшла у хвостi екскурсi©, взяла та й присiла на сволок запорозького куреня.
Коли Дмитро Iванович побачив це, зблiд i припинив пояснення. А потiм
звернувся до старенько© бабусi Дiброво© - доглядачки музею:
- Подайте отiй молодiй панi мо крiсло, бо вона, напевне, втомилась. А
я, сiмдесятип'ятирiчний дiд, пройдуся з вами далi по музею...
На дiвчину всi глянули. Вона почервонiла, встала з сволока й кинулася
до гурту, але перед цим пiдiйшла до професора й попросила вибачити ©й.
Екскурсiя посувалася далi. Зайшли до вiддiлу, де стояло
сiльськогосподарське знаряддя.
- Що це за дивний плуг? - спитав Iван Iларiонович.
- Перед вами - плуг, в якому тiльки один градiль ма довжину два метри.
Ми здобули його в одного заможного селянина. В цей плуг запрягали три пари
волiв. Бiдняк чи середняк не могли ним користуватися, бо не мали тягла.
Тiльки багатому вiн був пiд силу. Плуг, як бачите, непомiрно великий,
незграбний, градiль i чепiга зробленi з букового дерева, в ньому тiльки
лемiш та чересло залiзнi. Це - старовинна й вiдстала технiка
дев'ятнадцятого - двадцятого вiкiв. А ось вам уже Яруга технiка - залiзний
плуг: вiн легший, зручнiший. Це вже прогрес. А гляньте на оце фото. Тут
зображено трактора ХТЗ - це витвiр сучасно© доби. Сюди волiв уже не треба
- вся сила в моторi, а бiля нього - вмiлi руки людини.
Керiвник екскурсi© повагом переходить далi.
- Подивiться на оцю дерев'яну миску. Не подумайте, що ця миска зроблена
на галушки або вареники,нi. Всерединi, як бачите, руками дотепного вмiльця
вирiзьблено обличчя Тараса Шевченка. Ви тiльки гляньте, гарненько
придивiться, як майстерно виконана ця рiдкiсна робота! А це ж трудився
простий чоловiк - селянин. Два роки вiн працював. Яка ж сила керувала цi ю
людиною? Ви скажете, що покликання, талант! А я скажу от що: мало мати
природний талант, треба мати глибоку любов до рiдно© культури, треба всiм
серцем, усi ю душею любити невмирущого Кобзаря!
Далi Дмитро Iванович вивiв екскурсiю з музею до кам'яних баб, якi
оточували музей, немов солдати.
- Розкажу вам про одну кам'яну бабу, яку я добув в одного селянина з
Пiдгорного. По©хав я туди, розшукував того селянина i бачу: сто©ть бiля
двору кам'яна баба, але вже пошкоджена. Вона правила за стовп у тинку. З
обох бокiв цi © баби господар видовбав дiрки, в якi вставив лати. Я
познайомився з цим дядьком i питаю його: "Що ж це ви, чоловiче, зробили з
пам'ятником старовини? Хiба ж ви не зна те, що закон - усi кам'янi баби
здавати до музею, а ви почали псувати! Як можна?"
Бачу, дядько злякався, заклiпав очима i вже не знав, як вийти з бiди. А
потiм так несмiливо пiдiйшов до мене та й каже: "Я ладен вiддати бабу, так
тинок же звалиться, на чому ж вiн буде триматися?" - "Не турбуйтесь,-
кажу,- добрий чоловiче: щось придума мо!" Пiшов я до механiка радгоспу i
попросив його допомогти дядьковi замiнити в тинку кам'яну бабу дерев'яним
стовпом, щоб тинок не звалився. Замiнили. Викопали цю бабу з землi,
звiльнили ©© вiд обiймiв лат. "Берiть,- каже дядько,- везiть до музею".
"Е, нi,- кажу йому,- що ж тепер - на плечах ©© понесу до музею, чи що?
Коли викопали, то й везiть ©© у Днiпропетровськ". Дядько довгенько
вагався, чухав пазуху, а потiм звалили гуртом цю бабу на автомашину й
повезли до музею. Хоч у цi © баби i "ребра" вибитi, та не бiда - голова й
руки в не© цiлi, свого вигляду вона не втратила.
Дмитро Iванович окинув зором колону бабiв i, спинившись на однiй з них,
сказав:
- А оцю "молодицю" я добув у Лоцманськiй Кам'янцi.
Це було так: в недiлю вранцi взяв я свого цiпка й пiшов у село.
Дивлюсь, а бiля одного двору сидять дiди на кам'янiй бабi i попихкують
люльками. Я пiдiйшов, привiтався з ними та й питаю: "Дiди, а що це за
каменюка пiд вами лежить?"
"Та це ми з могили привезли, звалили бiля двору, нехай собi лежить,
може, коли пригодиться в дiлi". "Може, ви ©© продасте?" "Скiльки ж ви
дасте за не©?" "П'ять карбованцiв".
"Гаразд, берiть. А скажiть, що ж ви з нею будете робити?"
"Як що? Поставимо бiля музею, нехай дивляться на не© люди".
"О, так ви б так i сказали, що для музею. Тодi берiть сво© п'ять
карбованцiв, а бабу ми волами привеземо задарма". "Коли так, голубчики,
тодi я вас до iсторi© заведу". "А що це таке?"
"А ось що: хто не зайде в музей, гляне в книгу, а там вашi прiзвища.
Прочитають i вас добрим словом згадають. Он що!"
Дiди були радi, що про них будуть знати всi, хто огляне в музе© кам'янi
баби.
Екскурсiя на чолi з Дмитром Iвановичем увiйшла до центрального залу.
Посерединi - кругла велика вiтрина. Яворницький зупинився бiля не©.
- Розкажу вам, шановнi друзi, коротенько про iсторiю цi © вiтрини. Тут,
недалеко вiд Днiпропетровська, жив князь Жевахов. Якось похвалився вiн, що
в нього вдома зберiга ться велика колекцiя старовинних речей. Запросив
мене при©хати до нього в гостi. Це було десь у тринадцятому роцi. Влiтку я
при©хав до князя.
"Ану, добродiю, покажiть менi вашу колекцiю". Жевахов повiв мене в
окрему кiмнату i показав чудову музейну колекцiю всяко© збро©.
"Ви б, князю, подарували все це музе вi. Навiщо воно тут, дома?"
"Нiзащо в свiтi! З яко© речi! Це ж фамiльне багатство!" "Ну й що з
того, як фамiльне? Це не завадить, щоб цi речi були виставленi в храмi
культури. Як ви на це?" "Е, нi, не можу: це святиня мо©х предкiв, не
вiддам". Довгi мо© переконування нi до чого не привели. Князь не
поступався. Я тодi страшенно на нього розгнiвався, грюкнув дверима й пiшов
з будинку. Аж чую, торохтить екiпаж. Глядь - сидить князь i маха рукою,
щоб я зупинився. Я став i чекаю.
"Пробачте, Дмитре Iвановичу, я прошу вас повернутись до мене".
"Повернусь тодi,- кажу,- коли всi експонати вiддасте музе вi".
Князь покрутив сво© пишнi пофарбованi вуса, подумав-подумав i
погодився. Вiддав усю колекцiю. Ось гляньте сюди - яке це багатство! Все
це назавжди стало власнiстю музею.
НЕ В ТИХ РУКАХ_ _
Один з помiчникiв Д. I. Яворницького, який збирав для вченого
етнографiчний матерiал та музейнi речi, повiдомив його, що на островi
Велика Хортиця десь 1915 року об'явився бандит Башмак, озбро ний двома
запорозькими пiстолями з кремiнним запалом та кривою шаблюкою. Цей
розбишака нападав на перехожих i грабував ©х. Нiхто не чув, щоб цей бандит
стрiляв з пiстолiв. Зустрiчаючись з людьми, вiн миттю наставляв два
пiстолi, i перелякана жертва скорялася, вiддавала йому все, що вимагав
грабiжник. Оповiдали, що заради смiливостi Башмак виходить на сво
"полювання" п'яний.
Злочинець прибрав вигляду запорожця: вiдпустив довгi вуса, носив
кудлату шапку та широкi шаровари. Скiльки жандарми за ним не ганялись, але
спiймати його так i не вдалося.
Дмитра Iвановича зацiкавив новоявлений "запорожець" i воднораз дуже
обурював: як це негiдник здобув старовинну запорозьку зброю? Та ж вiн
спаплюжив честь запорожцiв. За такi злочини в Сiчi прив'язали б до стовпа
й били б киями. Там з такими не панькалися. Нi, треба будь-що зброю
вiдiбрати, ©й мiсце в музе©.
З такою думкою Дмитро Iванович узяв квитка й по©хав до Олександрiвцiв.
Незабаром вiн появився й на Великiй Хортицi. Тут розпитав, хто такий
Башмак i чи справдi в нього запорозька зброя. Мiсцеве начальство
пiдтвердило це, але допомогти вченому вiдмовилося, щоб, бува, не накликати
на себе яко©сь халепи.
Тодi Яворницький вирiшив дiяти сам. Перш за все вiн дiзнався, що з
Башмаком дуже часто випива якийсь дiд Кушпiль.
Дмитро Iванович зайшов до хати Кушпiля. Злиднi виглядали з усiх куткiв:
дiти обiрванi, немитi, нечесанi. Мати худа, засмучена. В ©© очах вiдбилося
вiчне горе й нестатки.
Кушпiль пiсля добро© чарки вивернувся на соломi й хропiв на всю хату.
П'ятеро малих дiтей накинулися на миску з розмоченими сухарями, ледь
присипаними цукром.
Гiсть привiтався. Уважно оглянув хату, погомонiв трохи, потiм пiдiйшов
до дiтей, погладив ©х по голiвках. Пiсля цього витяг з кишенi двi пригорщi
карамелi i роздав ©© дiтворi. В хатi повеселiшало. Дiти й мати
усмiхнулися.
- Спасибi за гостинцi! - соромливо промовила мати. Дмитро Iванович
подумав: "Треба й матiр чимсь порадувати". Передбачливий гiсть заздалегiдь
подбав про це.
- А вам ось що! Вiзьмiть, носiть собi на здоров'я, на свою втiху,- i
вiн витяг з кишенi кашемiрову квiтчасту хустку i подав господинi.
Та спочатку розгубилась, а потiм нерiшуче пiдiйшла до гостя i взяла
подарунок. Вона розглядала хустку, як дивину, бо ©й ще нiхто й нiколи не
дарував чогось такого, щоб порадувало серце, звеселило душу.
- Спасибi вам, добрий чоловiче, тiльки чим же ми вiддячимо? -
турбувалася господиня.
- Нiчого менi не треба: носiть та не згадуйте лихом. I тут Дмитро
Iванович перейшов до дiла. Вiн спитав ©©:
- Чи то не ваш чоловiк спить на соломi?
- Мiй чоловiк i мо горе!
- А чому горе?
- П' непробудно! Он уже третiй день валя ться п'яний i нi за холодну
воду...
- З ким же це вiн так причаща ться?
- Та тут у нас один пройдисвiт, "запорожцем" велича себе. Зберуться,
нап'ються, поб'ються - на тому й день мина .
Дмитро Iванович зразу ж повеселiшав, коли дiзнався вiд старо©
Кушпелихи, що ©© чоловiк приятелю з "запорожцем". Вiн став мiркувати, як
би це скорiше добратися до того лихого запорожця!
- Ану, тiтко, розбудiть свого чоловiка. Пiсля кiлькох стусанiв господар
пiдвiвся з солом'яного лiжка.
- Вставай, он якийсь пан прийшов, а ти хропеш на с всю хату! -
докiрливо кинула дружина.
Кушпiль повагом пiдвiвся, глянув каламутними очима на гостя. Голова в
нього розкуйовджена, обличчя похмуре. Яворницький спитав:
- Скажiть, де це ви так набралися?
- Та вчора трохи випив iз "запорожцем".
- Що ж цей "запорожець" робить?
- Та що - п' , гуля та жiнку лупцю . От i вся його робота.
- Виходить так: або п' , або вошi б' , а без дiла не сидить! - iронiчно
зауважив Яворницький.
- Так воно так! - засмiявся. Кушпiль.
- А чи не хочете ви похмелитися? - спитав Дмитро Iванович.
- Та хто ж вiдмовиться вiд такого добра! - зрадiв Кушпiль.
- Тодi ось що: ставлю вiдро горiлки, тiльки зробiть одне добре дiло.
- Яке саме, кажiть.
- Пiдiть до свого друга Башмака та умовте його, щоб вiн забрав з собою
всю зброю запорозьку i з вами прийшов сюди. Скажiть йому так, що нехай
мене не бо©ться: я не жандарм i не пристав, я - професор, директор музею.
Дiд Кушпiль зразу заохотився, а потiм почав знехотя чухати потилицю i,
нарештi, промимрив:
- Та хто його зна , чи вiн пiде? Зараз же день, а вiн бо©ться
показуватись на очi людям! Може, пiзнiше?..
Тут втрутилася Кушпелева жiнка, яка стояла й слухала ©хню розмову.
- Чого там не пiде! Верзеш таке, що й купи не держиться. Скорiше
одягайся, хавхуло. Я теж з тобою пiду.
- О, це добре, якщо вдвох пiдете! - пiдтримав ©© Яворницький.
Обо Кушпелi швидко зiбрались i подалися до Башмака. Годин зо двi
довелося чекати. Вже вечорiло. Дмитро Iванович, напружуючи очi, вдивлявся
у маленьке вiконце з хати i чекав. I ось появилися всi трое. Башмак був
при повнiй амунiцi©.
- Здрастуйте!
- Здоровенькi були!
- Ви мене кликали? - перший спитав Башмак, пiдозрiло пронизуючи очима
професора.
- Так, я вас кликав. Присядьте, не бiйтеся. Чув я, що ви здобули
запорозькi пiстолi й шаблю,- почав Яворницький.
- Так, здобув, ось вони при менi! - погладив той рукою сво© трофе©.
- Де ж ви цю зброю добули?
- Де добув - там вже нема ! В одного дiда взяв, вiн уже вмер. А де той
- Скажiть менi: чи тут е голоднi мiж вами?
- Нi, нема ! - гуртом вiдповiли.
- Так от що: двадцять п'ять пудiв належного нам борошна зi складу
Солонянського райвиконкому не брати, а передати державi. Обiйдемось!
Отако© дотримуюсь я думки! - сказав, як зав'язав Яворницький. I,
подумавши, додав: - Хiба, може, от що: передайте пекаревi мо прохання:
нехай спече велику, пишну укра©нську паляницю. Повеземо ©© в музей i
виставимо напоказ вiдвiдувачам, щоб знали, який ми ©ли, ©мо й будемо ©сти
хлiб на Укра©нi.
...Тихо, спокiйно й велично несе сво© води Днiпро-Славута, обминаючи
зустрiчнi гострi та високi скелi. Вранцi, тiльки почало свiтати, до берега
пiдплив човен. В нього сiв Дмитро Iванович та два археологи - А. В.
Добровольський i П. I. Смоличев - i рушили вниз, ближче до Днiпрогесу, де
працювали iншi групи велико© експедицi©.
- Ну, як тут у вас дiла, козаки?- спитав Яворницький молодого археолога
В. А. Грiпченка.
- Все гаразд! Знайшли скарб - золотi й срiбнi речi древньо© культури,
майже все переплавлене.
- Добра знахiдка. Дякую за старання, вам пощастило. А ще чим мене
пораду те?
- Ось iз котлована вимито землесосом п'ять мечiв i кiлька вiзантiйських
монет, гляньте, будь ласка.
Дмитро Iванович кинувся розглядати мечi - незвичайнi, ©х довжина сяга
одного метра, а завширшки вони десять сантиметрiв. Лезо було з обох бокiв
орнаментоване золотими вiзерунками.
Очевидно, вони попали пiд час яко©сь загадково© катастрофи аж на дно
Днiпра, швидко замулилися й через те лишилися майже неушкодженими iржею.
Лише дерев'яне рукiв'я розпалося, а срiбний дрiт, яким скручувалось
рукiв'я, зберiгся. Спецiалiсти стверджують, що тим мечам три тисячi рокiв.
Одного разу Дмитро Iванович запросив до кабiнету музею вченого
секретаря i сказав йому:
- Викличте сюди телеграмою всiх археологи, проведемо нараду.
Через три днi з'©халися до музею археологи. Дмитро Iванович заслухав
©хнi звiти, а потiм пiдвiвся з крiсла, оглянув присутнiх i промовив:
- Тут ось яка справа. Пiдходить час, коли пороги навiки сховають пiд
воду деякi iсторичнi мiсця, канави, острови будуть затопленi. Я вирiшив
оце зiбрати вас до музею, сiсти з вами на дуба "Сiчовика", що я вже
приговорив у лоцманiв, i в останнiй раз про©демося козацьким ходом. Як ви
на це? Згоднi?
- Так це ж добре, Дмитре Iвановичу, краще й придумати не можна,-
вiдповiли археологи.
5 серпня 1931 року в дуб сiло 23 чоловiки. Вже хотiли рушати, але
чекають команди сiмдесятишестирiчного отамана цi © екскурсi© Дмитра
Iвановича. Вiн когось чекав. Аж глядь на гору, а там у парку Шевченка
бiжать до берега дванадцять письменникiв, якi прибули з Харкова, щоб з
Яворницьким про©хатися востанн на дубi до Кiчкаса.
- От кого я ще чекав! - сказав Яворницький, усмiхаючись.- Адже я вчора
одержав телеграму, щоб узяти ©хню братiю з собою.
В дубi стало тридцять п'ять чоловiк. Залiзняк прицiлився i
сфотографував ©х. Пiсля цього дано сигнал, i дуб вiдчалив од берега.
Перша ночiвля була у Волоському.
Невтомний Дмитро Iванович усю дорогу розповiдав ©м усяку всячину. Дехто
з письменникiв писав нотатки в сво© дорожнi книжечки.
Дорогою Дмитро Iванович проспiвав кiлька старовинних козацьких пiсень.
Йому пiдтягували гучнi молодi голоси екскурсантiв.
Стали наближатися до Ненаситця.
- Ну, хлопцi, знiмайте з себе все, залиште тiльки труси! - звелiв
Дмитро Iванович.- Не бiйтеся, але обережнiсть не завадить.
- Держiться, хлопцi!- гучно вигукнув лоцман, наполiгши на весла.
Раптом як шугоне дуб у безодню, i вода вмить залила все товариство. В
багатьох тьохнуло пiд серцем. I зразу ж дуб вискочив на рiвну-воду. В
човен налилося води. ©© швиденько вичерпали.
Коли ревище порога залишилося позаду, почулися жарти й смiх.
Дехто з гостей зблiд, але, дивлячись на спокiйне обличчя старого
Яворницького, який сидiв поруч лоцмана, намагався приховати свiй
мимовiльний страх.
...Настала осiнь. Пiшли дощi. Археологiчна експедицiя закiнчила свою
роботу. Фотограф Залiзняк успiшно впорався з сво©м завданням.
- Ну, Марку Микитовичу, дякую вам за сумлiнну працю. Ви, козаче,
виправдали мо© сподiванки. Спасибi, велике спасибi вам!
Залiзняк знову повернувся до свого колгоспу. Але листування з
Яворницьким не припинилося. Марко Микитович надсилав i далi етнографiчнi
матерiали, рiдкiснi фотознiмки та сердечнi слова подяки за добру науку.
СУПЕРЕЧКА 3 ПОМIЩИКОМ_ _
На широких степах помiщика Ераста Бродського у Верхньоднiпровському
повiтi стояло багато могил, а на них кам'яних баб. Про цього помiщика
далеко йшла слава як про великого скнару. Дорога археологам на його степи
була назавжди закрита.
Бродський тiльки невеличку частину сво © землi зорював пiд посiви, а
тисячi десятин цiлини, вкрито© тирсою та пирi м, залишав пiд випас. По нiй
ходили величезнi отари овець i череда рогато© худоби.
Хоч селяни бiдували без землi, тодi як широкi помiщицькi лани були пiд
випасом, та Бродському було байдуже.
Старi люди розповiдали, що коли Бродський продавав пшеницю, то пiдсипав
до чистого зерна вагон пилюги, яку селянськi дiтлахи збирали для нього на
дорогах.
Дмитро Iванович при©хав на Станцiю Ерастiвка, вийшов з по©зда i пiшки
пройшовся до ма тку Бродського, що за п'ять кiлометрiв вiд станцi©
Ерастiвка.
Бродський зустрiв гостя холодно i насторожено. Вiн уже знав
Яворницького й догадувався, що його при©зд до ма тку не обiйдеться без
того, щоб чимось не поступитися.
- Яким це побитом, Дмитре Iвановичу, ви забились у наш край? Що привело
вас до мене? - примруживши очi, поцiкавився Бродський.
- Могили та кам'янi баби приведи мене сюди. Бродський зразу ж
нахмурився. Але Дмитро Iванович знав одне дошкульне мiсце в цього пана -
його шанолюбство. Цим вiн i скористувався тепер.
- А чого це вас, Дмитре Iвановичу, тягне на мо© степи, хiба могили
виросли тiльки на мо©й землi? Вони ж i в iнших краях!
- Що правда, то правда - , але там нема таких господарiв, як ви. Я
вважаю за краще звернутися до вас - людини тямущо©, свiдомо©, культурно©,
яка вмi шанувати пам'ятники минувшини i, розумi ться, допоможе в
археологiчних дослiдженнях могил. Як ви на це?
- Так я й знав. Ну що ж, берiть копачiв та розкопуйте отут, поблизу
ма тку, двi могили,- неохоче погодився господар степу.
Дмитро Iванович подякував i другого дня зранку, поки Бродський ще не
передумав, почав розкопки.
У могилах знайдено кiстяки, стрiлочки, наконечники списiв, лукiв,
залiзнi речi.
Бродський i сам любив старовину. Тому час вiд часу при©здив на баскому
вороному жеребцi й уважно розглядав викопанi там речi.
На другий день розкопок археологовi пощастило. Дмитро Iванович знайшов
найдорожчi речi - не золото, не дiаманти, а кам'янi форми - виливницi,
призначенi для литва бронзового знаряддя, яким у давнi часи користувалися
люди. Та недовго вчений милувався цi ю знахiдкою, бо про не© зразу ж
дiзнався Бродський; вiн немов з-пiд землi з'явився бiля могили.
- Ану, Дмитре Iвановичу, покажiть виливницi. Археолог неохоче показав
рiдкiсну знахiдку. Бродський узяв ©© до рук, цмокнув язиком, оглянув, а
потiм категорично сказав:
- Цi виливницi я заберу собi, а все iнше, що ви знайдете,- берiть у
музей.
- Як це собi? - здивувався археолог.- Це ж музейний скарб!
- Земля моя, могили мо© i те, що в могилах,- теж мо . Отож буде так, як
я сказав.
Нахабство помiщика обурило вченого. Яворницький одразу ж припинив
розкопки й пiшов порадитися до свого доброго приятеля Павла Федоровича
Тушкана - директора дослiдно© станцi© i середньо© сiльськогосподарсько©
школи, яка була на землi Бродського.
- Бiда, Павле Федоровичу,розводив руками Яворницький.
- Що сталося, яка бiда?
- Та як же,- бiдкався археолог,- супостат Бродський забрав викопанi
кам'янi формочки для литва. Як вам це подоба ться?
- Ви не хвилюйтесь. Я спробую вплинути на нього, може, вiн поверне до
музею. А поки що, мiй друже, спочиньте, а я тим часом розповiм вам про
сво© мандрiвки до помiщикiв. Хочете?
- Будь ласка, послухаю: ви менi обiцяли викласти всi подробицi, слухаю.
Агроном Тушкан, щоб вибрати пiдхоже мiсце для школи й дослiдно©
станцi©, вiдвiдав багато помiщикiв, оглянув ©хнi землi, ставки, лiси. Про
сво© враження вiд цих зустрiчей вiн докладно розповiв Яворницькому. Типи й
характернi риси помiщикiв, про якi вiн розповiв, наштовхнули Дмитра
Iвановича на думку написати книжку "Помiж панами".
В цьому художньому творi Яворницький показав цiлу галерею помiщикiв i
земських дiячiв, замiнивши ©хнi справжнi прiзвища. Це був суворий вирок
устрою, що породив i виховав цих не потрiбних свiтовi людей, якi знали
тiльки карти, горiлку та розпусне життя.
Розпрощавшись з Тушканом, Яворницький повернувся до Катеринослава. З
думки не йшли виливницi. Вiн узяв перо й написав до Бродського листа.
Яворницький просив його передати музе вi виливницi хоч би на час, щоб
зробити з них копi©. Але той категорично вiдмовився виконати прохання.
Згодом з приводу цього Дмитро Iванович послав до Тушкана листа, в якому
виклав свiй гнiв i обурення. Ось кiлька рядкiв з цього листа.
"Любий i дорогий куме, Павле Федоровичу! Так паскудний Бродський i не
дав менi камiнцiв для того, щоб зробити з них моделi! Нехай же вiн,
анахтим, пiдкладе ©х собi пiд боки в труну на той свiт! Зате я дуже радий,
що побував у Вас, бачив Вас, балакав з Вами i одiбрав од Вас коштовний
лексичний матерiал. Iз Вашого "Словничка" я узяв у свiй бiльше ста слiв,
яких не було нi в словнику Грiнченка, нi в мо му власному...
2/VII 1914 p. Усi ю душею Ваш Д. Яворницький"[37]
Боротьба за виливницi тривала. Пiсля довго© сварки й умовлянь з боку
Тушкана i Яворницького помiщик мусив поступитись. Вiн нарештi вiддав
виливницi, щоб тiльки зняти з них копi©. Яворницький забрав оригiнали
виливниць i зразу ж виставив ©х у музе©.
Хоч як приндився й казився Бродський, але нi оригiналiв, нi копiй цих
формочок вiн уже не одержав. Вони назавжди лишилися в музе©.
Пiд цими виливницями появився напис: "Знайденi Д. I. Яворницьким при
розкопках могил бiля ст. Ерастiвки".
Через деякий час Бродський появився в музе©.
- Я при©хав по виливницi, час-бо ©х повернути.
- Це ви так дума те, що час, а я iншо© думки: не збираюсь ©х повертати.
- Чому?
- А тому, що на сво©х степах i могилах - ви господар, а тут - я. Там
було по-вашому, а тут по-мо му. З народного музею речей не повертаю.
Бувайте здоровенькi!
_ХОЧ З-ПIД ЗЕМЛI, А ДО МУЗЕЮ__ _
Одного лiтнього дня, десь у тридцятих роках, Iван Iларiонович Позняков
узяв свого тринадцятилiтнього сина Костю (нинi - професор, доктор
iсторичних наук) i пiшов просто до Яворницького додому.
Натиснув кнопку. Вiдчинилися дверi.
- Прошу, заходьте! - гостинно запросив Дмитро Iванович.
- Ви пробачте нам, професоре, що ми з сином, не знайомi вам люди,
потурбували вас вдома.
На вустах Яворницького з'явилась лагiдна усмiшка:
- Я завжди радiю, коли до мене йдуть люди. Що ж ви хотiли? Що вас
цiкавить?
- Та що ж,- несмiливо почав Iван Iларiонович,- мiй син десь почув, що у
вашому будинку запорожцi. "Ходiм, каже, та й ходiм глянути козакiв". Ну,
а я за одним ходом хотiв з вами познайомитись та попросити, щоб ви
показали свiй домашнiй музей.
- Ну що ж, можна. Ходiмте.
Господар повiв гостей до залу, де стояло кiлька вiтрин з експонатами,
на стiнах висiло чимало картин. Вiн показав музейнi релiквi©, розповiв про
iсторiю картин, на яких були зображенi запорожцi. А потiм пiдiйшов до
крiсла й попросив Познякових присiсти до нього поближче.
- Про запорожцiв ви нам уже розповiли. Дяку мо. Тепер, Дмитре
Iвановичу, розкажiть про сво© археологiчнi розкопки. Що ви викопу те в
могилах?
- Розкажу. Найбiльшi дослiдження менi довелося провести навколо рiчок
Орелi, Самари та Кiнських Вод - там, де колись були запорожцi. Оглянув я i
дослiдив територiю понад 500 верств, розкопав там 103 могили.
- Що ж ви там знайшли таке цiкаве?
- Знаходив багато всяко© всячини. Викопали ми скорченi та пофарбованi
кiстяки, посуд, усякi вироби з металу та кременю.
- Це ж як, давнiх часiв?
- Скорiш належить до епохи, яка межу з неолiтом та початком металу.
Дмитро Iванович пiдвiвся з мiсця, взяв з столу альбом i показав кiлька
фотографiй. На них були розкопки могил i знайденi речi.
- Ось подивiться на це фото. Тут ви побачите кiстяки кочiвникiв. Бiля
цих поховань знайдено грошi часiв чотирнадцятого вiку.
Вiдклавши альбом, Дмитро Iванович погладив вуса, розповiв про цiкавiшi
знахiдки.
- В однiй могилi ми знайшли чоловiчий кiстяк i загнуздану коняку з
сiдлом, поховану стоячи. Бiля них лежали залiзнi стрiли, казани, лопати,
мiднi наконечники, шматки одягу. Там же знайшли жiночий кiстяк. Бiля нього
- намисто, коштовнi перснi, залишки парчi, шкiряного взуття, бронзове
люстерко, сережки тощо.
Дмитро Iванович пiдвiвся з крiсла, пройшовся по залу, заглянув до
однi ©, до друго© вiтрини, нiби щось пригадуючи, а потiм повернувся до
гостей i розповiв ©м про одну з найдорожчих для нього знахiдок.
- У могилi бiля села Афанась вки, Новомосковського повiту, ми знайшли
речi яко©сь вельможно© особи - залишки дерев'яно© колiсницi, великий
мiдний глечик, двi срiбнi позолоченi аграфи, з круглими перлами, а на
пальцi право© руки - золотий з яшмою перстень. У лiвiй руцi - срiбний
глечик з ручкою, схожою на голову лева. По всьому кiстяку були розкиданi
сiмнадцять срiбних позолочених бляшок, деякi з них мали в собi великi
перлини. Бiля жiночого кiстяка знайшли щипчики для виривання волосся з
обличчя, три срiбнi вуховертки, одну срiбну ложечку й двi монети з iм'ям
Джанiбек-Хана 1342-1357 pp.
- А тут, поблизу Катеринослава, вам не Доводилося вести розкопки?
- Доводилося. Це було влiтку 1923 року. Тодi я органiзував археологiчнi
розкопки бiля села Лоцмансько© Кам'янки.
I тут Дмитро Iванович розповiв сво©м допитливим слухачам, як вiн у тi
тяжкi роки, коли не вистачало матерiалiв i харчiв, вдався по допомогу до
мiсцево© вiйськово© частини.
- Перед тим як вирушити на розкопки, я пiшов до командира вiсiмдесят
дев'ятого Чонгарського полку й попросив, щоб вiн дав менi похiдну кухню,
п'ять озбро них солдатiв для охорони експедицi© та намети. Спасибi йому,
вiн щедро допомiг менi. Копали там два тижнi. Всi харчувались з однi ©
кухнi. Iнколи я бував за куховара, готував степову пшоняну кашу,
заправлену салом. А як настане вечiр, нашi копачi-студенти, було, як
утнуть пiсню "Закувала та сива зозуля" або "Реве та стогне Днiпр широкий",
так, повiрте, аж луна пiде по Днiпру.
Прощаючись з Позняковим, Дмитро Iванович запросив його прийти до музею,
де вiн доповнить сво© розповiдi про iншi релiквi©.
В цей день, коли завiтав до нього знову Позняков, Дмитро Iванович вiв
за собою екскурсiю ленiнградських учителiв. Пояснення робив росiйською
мовою. Всi уважно слухали. I ось одна наймолодша дiвчина якось знехотя
йшла у хвостi екскурсi©, взяла та й присiла на сволок запорозького куреня.
Коли Дмитро Iванович побачив це, зблiд i припинив пояснення. А потiм
звернувся до старенько© бабусi Дiброво© - доглядачки музею:
- Подайте отiй молодiй панi мо крiсло, бо вона, напевне, втомилась. А
я, сiмдесятип'ятирiчний дiд, пройдуся з вами далi по музею...
На дiвчину всi глянули. Вона почервонiла, встала з сволока й кинулася
до гурту, але перед цим пiдiйшла до професора й попросила вибачити ©й.
Екскурсiя посувалася далi. Зайшли до вiддiлу, де стояло
сiльськогосподарське знаряддя.
- Що це за дивний плуг? - спитав Iван Iларiонович.
- Перед вами - плуг, в якому тiльки один градiль ма довжину два метри.
Ми здобули його в одного заможного селянина. В цей плуг запрягали три пари
волiв. Бiдняк чи середняк не могли ним користуватися, бо не мали тягла.
Тiльки багатому вiн був пiд силу. Плуг, як бачите, непомiрно великий,
незграбний, градiль i чепiга зробленi з букового дерева, в ньому тiльки
лемiш та чересло залiзнi. Це - старовинна й вiдстала технiка
дев'ятнадцятого - двадцятого вiкiв. А ось вам уже Яруга технiка - залiзний
плуг: вiн легший, зручнiший. Це вже прогрес. А гляньте на оце фото. Тут
зображено трактора ХТЗ - це витвiр сучасно© доби. Сюди волiв уже не треба
- вся сила в моторi, а бiля нього - вмiлi руки людини.
Керiвник екскурсi© повагом переходить далi.
- Подивiться на оцю дерев'яну миску. Не подумайте, що ця миска зроблена
на галушки або вареники,нi. Всерединi, як бачите, руками дотепного вмiльця
вирiзьблено обличчя Тараса Шевченка. Ви тiльки гляньте, гарненько
придивiться, як майстерно виконана ця рiдкiсна робота! А це ж трудився
простий чоловiк - селянин. Два роки вiн працював. Яка ж сила керувала цi ю
людиною? Ви скажете, що покликання, талант! А я скажу от що: мало мати
природний талант, треба мати глибоку любов до рiдно© культури, треба всiм
серцем, усi ю душею любити невмирущого Кобзаря!
Далi Дмитро Iванович вивiв екскурсiю з музею до кам'яних баб, якi
оточували музей, немов солдати.
- Розкажу вам про одну кам'яну бабу, яку я добув в одного селянина з
Пiдгорного. По©хав я туди, розшукував того селянина i бачу: сто©ть бiля
двору кам'яна баба, але вже пошкоджена. Вона правила за стовп у тинку. З
обох бокiв цi © баби господар видовбав дiрки, в якi вставив лати. Я
познайомився з цим дядьком i питаю його: "Що ж це ви, чоловiче, зробили з
пам'ятником старовини? Хiба ж ви не зна те, що закон - усi кам'янi баби
здавати до музею, а ви почали псувати! Як можна?"
Бачу, дядько злякався, заклiпав очима i вже не знав, як вийти з бiди. А
потiм так несмiливо пiдiйшов до мене та й каже: "Я ладен вiддати бабу, так
тинок же звалиться, на чому ж вiн буде триматися?" - "Не турбуйтесь,-
кажу,- добрий чоловiче: щось придума мо!" Пiшов я до механiка радгоспу i
попросив його допомогти дядьковi замiнити в тинку кам'яну бабу дерев'яним
стовпом, щоб тинок не звалився. Замiнили. Викопали цю бабу з землi,
звiльнили ©© вiд обiймiв лат. "Берiть,- каже дядько,- везiть до музею".
"Е, нi,- кажу йому,- що ж тепер - на плечах ©© понесу до музею, чи що?
Коли викопали, то й везiть ©© у Днiпропетровськ". Дядько довгенько
вагався, чухав пазуху, а потiм звалили гуртом цю бабу на автомашину й
повезли до музею. Хоч у цi © баби i "ребра" вибитi, та не бiда - голова й
руки в не© цiлi, свого вигляду вона не втратила.
Дмитро Iванович окинув зором колону бабiв i, спинившись на однiй з них,
сказав:
- А оцю "молодицю" я добув у Лоцманськiй Кам'янцi.
Це було так: в недiлю вранцi взяв я свого цiпка й пiшов у село.
Дивлюсь, а бiля одного двору сидять дiди на кам'янiй бабi i попихкують
люльками. Я пiдiйшов, привiтався з ними та й питаю: "Дiди, а що це за
каменюка пiд вами лежить?"
"Та це ми з могили привезли, звалили бiля двору, нехай собi лежить,
може, коли пригодиться в дiлi". "Може, ви ©© продасте?" "Скiльки ж ви
дасте за не©?" "П'ять карбованцiв".
"Гаразд, берiть. А скажiть, що ж ви з нею будете робити?"
"Як що? Поставимо бiля музею, нехай дивляться на не© люди".
"О, так ви б так i сказали, що для музею. Тодi берiть сво© п'ять
карбованцiв, а бабу ми волами привеземо задарма". "Коли так, голубчики,
тодi я вас до iсторi© заведу". "А що це таке?"
"А ось що: хто не зайде в музей, гляне в книгу, а там вашi прiзвища.
Прочитають i вас добрим словом згадають. Он що!"
Дiди були радi, що про них будуть знати всi, хто огляне в музе© кам'янi
баби.
Екскурсiя на чолi з Дмитром Iвановичем увiйшла до центрального залу.
Посерединi - кругла велика вiтрина. Яворницький зупинився бiля не©.
- Розкажу вам, шановнi друзi, коротенько про iсторiю цi © вiтрини. Тут,
недалеко вiд Днiпропетровська, жив князь Жевахов. Якось похвалився вiн, що
в нього вдома зберiга ться велика колекцiя старовинних речей. Запросив
мене при©хати до нього в гостi. Це було десь у тринадцятому роцi. Влiтку я
при©хав до князя.
"Ану, добродiю, покажiть менi вашу колекцiю". Жевахов повiв мене в
окрему кiмнату i показав чудову музейну колекцiю всяко© збро©.
"Ви б, князю, подарували все це музе вi. Навiщо воно тут, дома?"
"Нiзащо в свiтi! З яко© речi! Це ж фамiльне багатство!" "Ну й що з
того, як фамiльне? Це не завадить, щоб цi речi були виставленi в храмi
культури. Як ви на це?" "Е, нi, не можу: це святиня мо©х предкiв, не
вiддам". Довгi мо© переконування нi до чого не привели. Князь не
поступався. Я тодi страшенно на нього розгнiвався, грюкнув дверима й пiшов
з будинку. Аж чую, торохтить екiпаж. Глядь - сидить князь i маха рукою,
щоб я зупинився. Я став i чекаю.
"Пробачте, Дмитре Iвановичу, я прошу вас повернутись до мене".
"Повернусь тодi,- кажу,- коли всi експонати вiддасте музе вi".
Князь покрутив сво© пишнi пофарбованi вуса, подумав-подумав i
погодився. Вiддав усю колекцiю. Ось гляньте сюди - яке це багатство! Все
це назавжди стало власнiстю музею.
НЕ В ТИХ РУКАХ_ _
Один з помiчникiв Д. I. Яворницького, який збирав для вченого
етнографiчний матерiал та музейнi речi, повiдомив його, що на островi
Велика Хортиця десь 1915 року об'явився бандит Башмак, озбро ний двома
запорозькими пiстолями з кремiнним запалом та кривою шаблюкою. Цей
розбишака нападав на перехожих i грабував ©х. Нiхто не чув, щоб цей бандит
стрiляв з пiстолiв. Зустрiчаючись з людьми, вiн миттю наставляв два
пiстолi, i перелякана жертва скорялася, вiддавала йому все, що вимагав
грабiжник. Оповiдали, що заради смiливостi Башмак виходить на сво
"полювання" п'яний.
Злочинець прибрав вигляду запорожця: вiдпустив довгi вуса, носив
кудлату шапку та широкi шаровари. Скiльки жандарми за ним не ганялись, але
спiймати його так i не вдалося.
Дмитра Iвановича зацiкавив новоявлений "запорожець" i воднораз дуже
обурював: як це негiдник здобув старовинну запорозьку зброю? Та ж вiн
спаплюжив честь запорожцiв. За такi злочини в Сiчi прив'язали б до стовпа
й били б киями. Там з такими не панькалися. Нi, треба будь-що зброю
вiдiбрати, ©й мiсце в музе©.
З такою думкою Дмитро Iванович узяв квитка й по©хав до Олександрiвцiв.
Незабаром вiн появився й на Великiй Хортицi. Тут розпитав, хто такий
Башмак i чи справдi в нього запорозька зброя. Мiсцеве начальство
пiдтвердило це, але допомогти вченому вiдмовилося, щоб, бува, не накликати
на себе яко©сь халепи.
Тодi Яворницький вирiшив дiяти сам. Перш за все вiн дiзнався, що з
Башмаком дуже часто випива якийсь дiд Кушпiль.
Дмитро Iванович зайшов до хати Кушпiля. Злиднi виглядали з усiх куткiв:
дiти обiрванi, немитi, нечесанi. Мати худа, засмучена. В ©© очах вiдбилося
вiчне горе й нестатки.
Кушпiль пiсля добро© чарки вивернувся на соломi й хропiв на всю хату.
П'ятеро малих дiтей накинулися на миску з розмоченими сухарями, ледь
присипаними цукром.
Гiсть привiтався. Уважно оглянув хату, погомонiв трохи, потiм пiдiйшов
до дiтей, погладив ©х по голiвках. Пiсля цього витяг з кишенi двi пригорщi
карамелi i роздав ©© дiтворi. В хатi повеселiшало. Дiти й мати
усмiхнулися.
- Спасибi за гостинцi! - соромливо промовила мати. Дмитро Iванович
подумав: "Треба й матiр чимсь порадувати". Передбачливий гiсть заздалегiдь
подбав про це.
- А вам ось що! Вiзьмiть, носiть собi на здоров'я, на свою втiху,- i
вiн витяг з кишенi кашемiрову квiтчасту хустку i подав господинi.
Та спочатку розгубилась, а потiм нерiшуче пiдiйшла до гостя i взяла
подарунок. Вона розглядала хустку, як дивину, бо ©й ще нiхто й нiколи не
дарував чогось такого, щоб порадувало серце, звеселило душу.
- Спасибi вам, добрий чоловiче, тiльки чим же ми вiддячимо? -
турбувалася господиня.
- Нiчого менi не треба: носiть та не згадуйте лихом. I тут Дмитро
Iванович перейшов до дiла. Вiн спитав ©©:
- Чи то не ваш чоловiк спить на соломi?
- Мiй чоловiк i мо горе!
- А чому горе?
- П' непробудно! Он уже третiй день валя ться п'яний i нi за холодну
воду...
- З ким же це вiн так причаща ться?
- Та тут у нас один пройдисвiт, "запорожцем" велича себе. Зберуться,
нап'ються, поб'ються - на тому й день мина .
Дмитро Iванович зразу ж повеселiшав, коли дiзнався вiд старо©
Кушпелихи, що ©© чоловiк приятелю з "запорожцем". Вiн став мiркувати, як
би це скорiше добратися до того лихого запорожця!
- Ану, тiтко, розбудiть свого чоловiка. Пiсля кiлькох стусанiв господар
пiдвiвся з солом'яного лiжка.
- Вставай, он якийсь пан прийшов, а ти хропеш на с всю хату! -
докiрливо кинула дружина.
Кушпiль повагом пiдвiвся, глянув каламутними очима на гостя. Голова в
нього розкуйовджена, обличчя похмуре. Яворницький спитав:
- Скажiть, де це ви так набралися?
- Та вчора трохи випив iз "запорожцем".
- Що ж цей "запорожець" робить?
- Та що - п' , гуля та жiнку лупцю . От i вся його робота.
- Виходить так: або п' , або вошi б' , а без дiла не сидить! - iронiчно
зауважив Яворницький.
- Так воно так! - засмiявся. Кушпiль.
- А чи не хочете ви похмелитися? - спитав Дмитро Iванович.
- Та хто ж вiдмовиться вiд такого добра! - зрадiв Кушпiль.
- Тодi ось що: ставлю вiдро горiлки, тiльки зробiть одне добре дiло.
- Яке саме, кажiть.
- Пiдiть до свого друга Башмака та умовте його, щоб вiн забрав з собою
всю зброю запорозьку i з вами прийшов сюди. Скажiть йому так, що нехай
мене не бо©ться: я не жандарм i не пристав, я - професор, директор музею.
Дiд Кушпiль зразу заохотився, а потiм почав знехотя чухати потилицю i,
нарештi, промимрив:
- Та хто його зна , чи вiн пiде? Зараз же день, а вiн бо©ться
показуватись на очi людям! Може, пiзнiше?..
Тут втрутилася Кушпелева жiнка, яка стояла й слухала ©хню розмову.
- Чого там не пiде! Верзеш таке, що й купи не держиться. Скорiше
одягайся, хавхуло. Я теж з тобою пiду.
- О, це добре, якщо вдвох пiдете! - пiдтримав ©© Яворницький.
Обо Кушпелi швидко зiбрались i подалися до Башмака. Годин зо двi
довелося чекати. Вже вечорiло. Дмитро Iванович, напружуючи очi, вдивлявся
у маленьке вiконце з хати i чекав. I ось появилися всi трое. Башмак був
при повнiй амунiцi©.
- Здрастуйте!
- Здоровенькi були!
- Ви мене кликали? - перший спитав Башмак, пiдозрiло пронизуючи очима
професора.
- Так, я вас кликав. Присядьте, не бiйтеся. Чув я, що ви здобули
запорозькi пiстолi й шаблю,- почав Яворницький.
- Так, здобув, ось вони при менi! - погладив той рукою сво© трофе©.
- Де ж ви цю зброю добули?
- Де добув - там вже нема ! В одного дiда взяв, вiн уже вмер. А де той