Шаповал I.. Слiдами запорожцiв

з народного комiсарiату освiти, могла вплинути на чиновничкiв з музею.

Тим часом дiйшло до вилучення у Яворницького особистих речей. Iван
Андрiйович усе ще не полишив сподiвання вплинути на директора музею
авторитетом представника Радянсько© влади. Спроби не мали успiху.
Залишалося заручитись пiдтримкою наркома освiти республiки В. П.
Затонського. А потiм довелося звернутися ще й до наркома внутрiшнiх справ
товариша Балицького. Пiсля розмов з наркомами Гутчин повертався до
Днiпропетровська в доброму настро©. Справа Яворницького закiнчилася на
користь академiка.

Аж нi. Захар Борисович вiдкрив пiдписаний знайомою рукою конверт:
"Низько вклоняюся Вам, дорогий Захаре Борисовичу, й дуже прошу Вас сказати
менi, коли б я мiг побачити Вас персонально. Всi ю душею Ваш Д. I.
Яворницький".

Не потрiбно бути Шерлоком Холмсом, аби зрозумiти - не вiд гарного життя
написав професор цього короткого листа. Негайно вирушив до нього
завiдуючий приймальнею. На цей раз до академiка пiдступалися з iншого
боку. Готували "замах" на господу Дмитра Iвановича.
Мiстом котилася чергова кампанiя. Парканоборцям не давала спокою висока
цегляна огорожа двору Яворницьких. Не знаю, з яких уже там мiркувань
виходили противники парканiв та огорож, а для старого вченого то була
чергова спроба зруйнувати його внутрiшнiй свiт.
Адже все за тi ю огорожею - i садок з крислатою яблунею, i простий
дерев'яний стiл - було справою його рук. То про яку "класову природу"
огорожi могла йти мова?
В тихому садку, в товариствi академiка затишно почували себе гостi.
Бували тут Максим Рильський, Остап Вишня, академiк Кримський, художник
Струнников, мати Лесi Укра©нки - письменниця Олена Пчiлка. За цю огорожу
ходили до академiка кобзарi...

Саме ©© зiбралися руйнувати прихильники боротьби з парканами.
- Так i без дому ще мене залишать,- скаржився Дмитро Iванович Гутчину.
На захист iнтересiв старого вченого знову став Iван Андрiйович
Гаврилов. За його особистим розпорядженням садибу Дмитра Iвановича було
залишено незайманою.
1936 року Захар Борисович перейшов працювати до театру. Та дружби з
академiком не припинив. Вза мна приязнь ставала з часом сильнiшою. Досвiд,
знання Д. I. Яворницького надзвичайно цiнували актори й режисери. Саме в
цей час Гутчину спало на думку сфотографувати вченого.
Розпис стiн створював якийсь особливий настрiй в домi. Дмитро Iванович
сидiв бiля столу, працював над словником. Бiлий лiтнiй костюм i добрий
гумор господаря сприяли задумовi гостя, налаштовували на веселу розмову:

- А що, Дмитре Iвановичу, як я вас сфотографую?

- Це воля ваша, не заперечую.

Так i з'явилося декiлька аматорських фото, якi допомогли працiвникам
музею в експозицi© кабiнету Яворницького в його меморiальному будинку.
В останнi роки друзi помiчали якусь особливу самотнiсть академiка. На
думку Гутчина, причиною ©© були родиннi незгоди.

Над усе цiнували в театрi невтомний талант оповiдача, котрим був
надiлений Яворницький. До нього приходили порадитись, коли ставили
iсторичнi твори, п' си з народного життя. Академiк, за свiдченням Захара
Борисовича, тримав на письмовому столi уламок зеленого малахiту з гробницi
Тамерлана i берестянку з золотим пiском.

- Це,- пояснив господар,пiсочок з могили кошового отамана Сiрка.
На пораду до вченого при©здили театральнi дiячi Грузi©. У Тбiлiському
театрi iменi Коте Марджанiшвiлi готувалася до постанови п' са "Богдан
Хмельницький".
- А вас не ляка ,жартував з гостями Дмитро Iванович,- що я - "уламок
феодалiзму"?
З чи ©сь не дуже легко© руки мiсцева преса не вгавала. Ярлики з такою ж
щедрiстю паплюжили iм'я академiка. Та це не заважало акторам. Коли режисер
Днiпропетровського театру iменi Шевченка I. М. Кобринський ставив "Богдана
Хмельницького", Захар Борисович звернувся до Яворницького. Були
потрiбнi пiснi та приказки запорiзьких часiв.

Дмитро Iванович проспiвав "Запорожцi, ви славнi молодцi" та "А наш пан
отаман". Спiвав тихим, але при мним голосом. Потiм записав приказки: "Ось
махрець-тютюнець, для вас садив, щоб курили та пихкали, радiли та
чмихали", "Ось табак для всiх собак, хто совiсть не ма , нехай приступа ",
"Хто курить, той дурить, хто нюха , той чорта слуха ".

Всi приказки увiйшли до спектаклю.

хня остання зустрiч сталася наприкiнцi лiта 1940 року. Захар Борисович
саме збирався до Москви у справах театрального товариства. Зайшов
попрощатись. Дмитро Iванович побажав щасливо© дороги, просив зайти пiсля
повернення. Але тiй зустрiчi не судилося вiдбутися.
Повернувшись, Гутчин дiзнався про смерть Яворницького.

_ЖИВИЙ В УЯВI НАРОДНIЙ _
__
_ЗАПОРОЗЬКИЙ ПИСАР[71]__ _

Зустрiлися два днiпровськi лоцмани та й повели мiж собою розмову про
Яворницького. Один з них i каже:
- Ти чув, що Яворницький помер?

- Чув, та не дуже вiрю,- вiдповiв другий.

- Чому ж не вiриш?
- Тому, що Яворницький характерник. Он що!

- А що це?
- А те, що вiн тiльки про око людське вмер, а справдi живий. Вiн, кажу
тобi, може у що завгодно перевернутися, бо все зна , i все бачить, i все
може зробити.
- А де ж вiн тепер?
- У Сiч переселився. Вiн усiх гетьманiв бачив, усiх кошових отаманiв
знав, бував на ©хнiх радах, знався з запорозькими характерниками. Через те
його й прозвали запорозьким батьком. Ти бачив, скiльки вiн книг
понаписував?
- Нi, не бачив.
- Е-е-е! Ну, що ж з тобою балакати - темна ти людина!

- Я й справдi темний, бо не вчився, неписьменний. Так ото й розкажи
менi, що вiн найголовнiше написав?
- Про всiх запорожцiв iсторiю склав. Аж три книги одгрюкав! Та ще ж i
книги якi© Кожна з них пуд ваги ма .
Нiяк не менше - сам пiдiймав. Так отож, щоб тi пудовi книги написати,
треба було вiк жити в Сiчi. I вiн там жив i тепер там вешта ться - до
всього придивля ться, до всього прислуха ться i все собi щось запису , а
потiм складав отакенну тобi iсторiю. Там усi запорожцi в нього виведенi.

- Ну, а як же вiн ото зна ться з кошовими отаманами, коли ©х уже нема ?
- Скажу тобi й за це. Недавно був я в Капулiвцi. Сидимо з одним дiдом
пiд повiткою, балака мо про всяку всячину. I про Яворницького, згадали i
про кошового Сiрка. Так отой чоловiк менi й розказав:

"Дивлюсь, каже, а бiля Сiрково© могили надвечiр сидять дво . Хто б ти
думав? Сiрко i Яворницький. Кошовий Сiрко був при повнiй амунiцi©, а
Яворницький такий, яким ми його бачили в човнi на Днiпрi,- в капелюсi, з
цiпком у руках. Вуса в обох - вниз, по-козацькому. Ось Яворницький i каже
Сiрковi: "Ану, Iване, склич сюди сво козацтво!" Тодi Сiрко як свиснув, як
тупонув ногою, так аж глина посипалася в хатах. Думали, то землетрус, аж
воно Сiрко команду давав. Враз, як з-пiд землi, вивалили запорожцi. На них
червонi жупани, синi шаровари, зброя виблиску - все аж горить. Зiбралися
козаки, i всi хоч зараз тобi - в похiд на орду або на турка готовi.
Яворницький пiдiйшов до одного, до другого, вдивля ться ©м у очi, лапа
©хнi широченнi плечi, милу ться запорожцями, щось пита , жарту . Смiх, як
грiм, гоготить. Аж тут де не взявся Р пiн. "Ану, стiйте, козаки! Пождiть
хвилиночку. Я ось вас на олiвець вiзьму". Яворницького вiн посадив за
писаря, одягнув його в iнше вбрання, поставив бiля нього кошового Сiрка. А
далi все - запорожцi; хто сидiв, хто стояв, хто горiлку пив - усi були при
якомусь дiлi. Оце якраз тодi вони й складали пресмiшного листа до
турецького султана. А писав отого листа сам Яворницький.

- А ти читав того листа?
- Нi, не читав.
- Ну, якщо ти й листа не читав, i не чув про нього, то який же ти
лоцман? Де ти вирiс? Зайди в музей та прочитай. Ти зна ш, що такого листа
нi один гетьманський чи навiть царський писар не змiг досi скласти! Так
ото запорожцi та й сам Сiрко попросили, щоб Яворницький сiв за писаря та
утнув ©м так, щоб у султана мурашня за спиною полiзла. О! На це вiн був
великий мастак.
Так отой художник Р пiн зняв ©х на картину i зробив так, що Яворницький
i Сiрко стали паче як невмирущi. х тепер зна весь свiт. Вони й тепер
появляються iнколи на Сiчi...

ЧАРОДIЙНЕ ВЕРЦАДЛО_ _

Яворницький знав багато чужоземних мов. Та й не тiльки чужоземнi мови
знав, а добре розумiв i чортячу мову. Кажуть лоцмани, що бачили, як вiн
розмовляв з тими чортами, якi водяться в Днiпровських порогах.
Ото, було, тоне Яворницький в Днiпрi, а чорти - тут уже, як вродилися.
Зразу ж його пiд руки хапають, рятують, скорiше до берега виносять.
А чому чорти в нього на послугах? Вiн такий, що може хоч якого хочеш
чорта заставити служити собi, помагати в його дiлi. А все йде вiд того, що
Яворницький, кажуть, характерник. А це, коли хочете знати, такi люди, якi
у вогнi не горять, у водi не тонуть, нiяка шабля ©х не бере, i жодна куля
не проб' . Кажуть, що такi характерники були в Сiчi. Ото перевернеться в
сокола, полетить до ворога, все розвiда , все дiзна ться, а тодi - як
ударять запорожцi по ордi, так ©хнi поганi голови, як ота капуста з
качанiв, летять.

У Яворницького було таке верцадло, яким вiн мiг бачити навколо себе за
декiлька кiлометрiв. Вiн бачив, що дi ться на великiй глибинi пiд водою,
бачив, що твориться в небi. А вiдкiля воно все це пiшло? Отож вiд того, що
Яворницький перейняв усе вiд старих запорожцiв-характерникiв, якi знали
пота мнi думки людей.
Запорозькi характерники могли непомiтно для стороннiх залазити й
вилазити з геть зовсiм зашитого мiшка, вiдмикати будь-якi замки одним
дотиком руки, без ключiв. Вони без остраху брали в руки розпеченi ядра,
кулi, могли вмить перевертатися у вовкiв, хортiв, котiв. Умiли привертати
до себе вiру людей, бо мали в собi силу: знали, чим лiкувати тяжкi
хвороби, вмiли напустити й страху на людину.
Часто характерники й допомагали людям у бiдi, нещадно карали ворогiв,
боронили покривджених. Могли й причаровувати красуню. Найвидатнiший
запорозький характерник був козак Мамай. Той усе мiг. Цей Мамай був
намальований у прихожiй Яворницького: сидить вiн по-турецькому, гра на
кобзi, а бiля нього вся амунiцiя i кiнь сто©ть на припонi.
Кажуть ще й таке: Яворницькому дуже таланило в розкопках. Вiн знайшов у
селi Михайлiвцi-Апостоловiй двадцять шiсть золотих речей, багато срiбних,
бронзових та мiдних усяких штук з давнiх часiв. Там вiн знайшов i золотий
перстень з драконом. А чому йому так таланило? Бо вiн же характерник.
Було, вийде в степ, пiдiйде до могили, а за ним юрба копачiв сунеться, От
вiй гляне туди, гляне сюди, а потiм рукою тиць у землю: "Ось тут копайте!"
I що ж - копають день, копають нiч i докопуються до того, що в когось пiд
лопатою - дзелень! I виймають скарб, та не абиякий, а казани з грiшми,
скринi, а то й барила iз золотом.
З отим верцадлом Яворницький нiколи не розлучався. Воно йому правило за
пiдзорну трубу. Гляне в оте верцадло, а перед ним летять на баских конях
Богун, Сiрко, Наливайко. Похука вiн на те верцадло - як вилетять iз Сiчi
козаки, як поженуться за ордою та як почнуть лупцювати ворога, аж трiски
летять. Або крутне тим верцадлом, щось шепне до нього - враз появилася
Сiч. Тут i бандурист гопака гра , а бiля нього навприсядки такого
викаблучують запорожцi, що аж земля гуде, пилюга хмарою знiма ться.
Дивиться Яворницький i всмiха ться, бо дуже любив вiн запорожцiв.

Те верцадло правило йому й за компас. Воно показувало, де шукати слiди
запорожцiв i куди треба йти, щоб з шляху не збитись. I куди тiльки воно
його не водило! Кажуть, що його цар заслав у Туркестан. Був Яворницький i
в Середнiй Азi©. I що ж? Де б вiн не був, скрiзь вишукував щось дороге
його серцю, щось цiкаве про запорожцiв. Вiн скрiзь збирав старовину,
привозив цiлi лантухи всяко© всячини до музею. Одного разу вiн доскочив з
верцадлом аж до Царгорода. I де тiльки його не носило з тим верцадлом!
А проте Яворницький казав: верцадло само по собi - нiщо, якщо не зна ш
науки. До булави треба й голови!

ГИПЕТСЬКА
МУМIЯ

I чого тiльки не було в тому музе©, де за найстаршого був Яворницький.
Там i шаблi, i вози, i картини, навiть золото й срiбло, викопане з могил,
люди бачили. Не було тiльки мумi©, що ото зроблена з неживо© людини. Де ж
©© дiстати? Хай би попи не обдурювали людей, нiби тiльки святi в землi не
тлiють. Наука може зробити так, що тiло якого завгодно мертвого чоловiка
буде як живе.
Яворницький давно хотiв роздобути оту мумiю. I дiйшли до нього чутки,
що в гиптi ©х хоч греблю гати. I вирушив вiн у той далекий край - гипет.
Довго iшов пiшки, ©хав на верблюдi. Дивиться, а навколо все пiрамiди та
пiрамiди, гострi та високi, i все кам'янi. Коли при©хав до гипту, то про
це дiзналися жерцi. Як тiльки вони довiдалися, що якийсь чужинець хоче
роздобути мумiю, зразу ж сказали:
"Е, нi! Зась!" Та Яворницький був упертий чоловiк, вiн як ото що
надумав, то зробить. От вiн i каже: "Давайте менi мумiю!" - а жерцi йому:
"Не дамо". Та коли вже побачили, що з ним важко змагатися, тодi порадилися
мiж собою i захотiли його погубити. Отож вони сказали: "Добре, вiддамо
тобi мумiю, тiльки в пiдземному храмi богинi Iзiди, серед ночi, пiсля
служби".
З Яворницьким було дво друзiв. Вони вiдмовляли його, просили, щоб вiн
схаменувся, не йшов на це, та Яворницький тiльки всмiхнувся: "Нi, я пiду,
менi жерцi не страшнi!" Тодi з ним пiшли i його вiрнi друзi. Уже скоро
пiвнiч. Пiдiйшли втрьох до пiрамiди в умовлене мiсце, нiякого входу в
пiрамiду нiде не видно. Аж ось загурчало, загудiло - розсунулися кам'янi
плити. Через розчиненi дверi видно якесь наче сяйво. Яворницький пiдiйшов
до перших дверей. За другими дверима стояв натовп жерцiв. Вони були в
багатому й розкiшному вбраннi. Звiдти пахло чи то чебрецем, чи то ладаном
i було чути якийсь наче спiв. Жерцi стояли бiля столу й на мигах кликали
пiдiйти до них ближче. Вони йшли до друго© кiмнати, держали в руках мумiю
i заманювали Яворницького до себе. Та вiн розгадав ©хнi лихi намiри й далi
не пiшов, а став показувати руками, щоб жерцi винесли мумiю в першу
кiмнату. Тi довго не хотiли виносити, хитали головами й крутили носами, а
потiм таки винесли мумiю в першу кiмнату i головний жрець уже простяг ©©
до Яворницького. Та вiн розгадав загадку i став задкувати. Одступа назад,
а за ним iде жрець, i так аж до дверей. Коли це почувся грiм, трiск, шум,
i стiни стали зсуватися. Яворницький з вiрними друзями вискочив з пiрамiди
перед тим, як вона зачинилася. Мумiя була в його руках. А в цей час де не
вiзьмуться хоробрi запорожцi! Вони й виручили свого писаря з бiди.
На другий день пiшли оглянути те мiсце, куди вони входили до пiдземного
храму. Та скiльки не шукали - нiде його не знайшли. I по©хав тодi
Яворницький з сво ю мумi ю до Катеринослава.

НЕ
ДЛЯ ПСА КОВБАСА

Ото коли в Катеринослав наскочили махновцi, то тягло ©х у музей, як мух
на мед. Чому? Там же зберiгалися золотi речi та всяка коштовна зброя. Отож
i кортiло песиголовцям погрiти сво© бруднi руки.

Махно був хитрий, а Яворницький ще хитрiший. Вiн не боявся нi царя, нi
мiнiстрiв, нi самого Махна. I таки добре обдурив його.

Ось iде Яворницький, а до нього пiдскаку ад'ютант Махна й пита ;

- Правда, Що в музе© висить шабля запорозького полковника Гладкого?
- А хоч би й правда, то що?
- Бережiть! Побачить Махно - забере!

Яворницький одразу зметикував: "Якщо про цю шаблю дiзнався Махно -
треба ©© сховати".
Подався вiн у музей, схопив шаблю Гладкого i сам сховав ©© в пiдвалi,
закидав усяким мотлохом.
Ось пiдлiта на фаетонi Махно до музею.

- Де шабля Гладкого?
- Ходiмте, покажу.
Привiв Яворницький Махна до одно© вiтрини, ткнув пальцем у поржавiлу,
без рукiв'я шаблю i каже:
- Оце вона!
- Не може бути! Менi казали, що шабля Гладкого покрита золотом, а це
шматок iржавого залiза!
- Для кого iржаве залiзо, а для музею - скарбi

Хоч як Махно гримав на Яворницького, та нiчого з того не вийшло, вiн
таки не показав коштовно© шаблi.
Як дiзналися ж махновцi, що ©хнiй "батько" вийшов з музею без золото©
шаблi, аж скипiли. "Ну, нiчого,- кажуть,- все одно вона буде наша!"
м хтось сказав, що шабля знову появилася в музе© i висить у залi проти
скляного даху. Тодi бандити вирiшили викрасти ©©. Залiзли вони вночi на
дах, вийняли в ньому шибки й стали на мотузках спускати залiзнi гаки, щоб
виловити запорозьку шаблю.
А Яворницький теж не дрiмав. Вiн ще звечора помiтив, що махновцi чогось
гасають бiля музею.
Пiд ту саму нiч Яворницький укупi з сторожем пiшли в засiдку. Надiли
теплi кожухи, здобули десь валянки i всю нiч вартували. Чують - брязь на
даховi скло. Зирк, а зверху вже лазять махновцi. Гаки на мотузках
спускають.
- Зразу видно, чи© це синки до нас у гостi лiзуть! - пошепки сказав
Яворницький сторожевi.- Aнy, Iване, схопи менi отого гака!
Сторож швидко пiдбiг, схопив гака i з ним до Яворницького. А той узяв
того гака i пiдчепив ним важелезну статую Христа.
- Ну, хлопцi, сiпайте, тягнiть угору!

Сiпали вони, сiпали, тягли ту мотузку, тягли, а гак нiяк не пiдда ться,
навiть з мiсця не ворухнеться, неначе за нього сто чортiв вчепилося.
Яворницький i каже сторожевi:
- Ти бач, якi мудрагелi, шаблю захотiли! Не для пса ковбаса - не для
кота сало!
- Кидайте мотузку, ходiм вiдцiля! - сказав хтось з махновцiв.
- Та й справдi! - озвався другий.- Де ви бачили, щоб у Яворницького
можна було щось вирвати! Тiкаймо, мабуть, скорiше, бо як застрянемо з цими
гаками, то наробимо собi лиха.
Та довелося ©м тiкати ранiше.
Ще вдосвiта професор почув приглушений гуркiт гармат. Незабаром вiд
махновцiв i слiду не лишилося. Катеринослав визволила Червона Армiя.

ЧАРIВНИК СЛОВА_ _

На обласнiй конференцi© письменникiв у Днiпропетровську у 1965 роцi
мене познайомили з новою для мене людиною. Скромний, низенький,
худорлявий, трохи зiгнутий лiтами сивенький дiдусь, якому вийшло вже за
вiсiмдесят рокiв, але вiн був ще досить рухливий, допитливий i мав добру
пам'ять. Це - днiпродзержинський лiкар Олекса Васильович Коваленко. Iм'я
його стало вiдоме широкiй лiтературнiй громадськостi. До декади
укра©нсько© лiтератури й мистецтва в Москвi вийшла в свiт у перекладi на
укра©нську мову невеличка, вишневого кольору книжечка - найвидатнiший
лiтературний пам'ятник Ки©всько© Русi "Слово о полку Iгоревiм".
Цей поетичний переспiв належить перу старого Коваленка, який п'ятдесят
рокiв свого життя вiддав охоронi здоров'я людей, захоплюючись одночасно й
укра©нською лiтературою. Майже сорок найкращих рокiв свого творчого життя
цей самовiдданий трудiвник вiддав вивченню та перекладу "Слова" на
укра©нську мову.
Олекса Васильович вдалим вiршованим переспiвом "Слова" надав йому
чарiвного звучання. Лiтературну працю Коваленка високо оцiнили.

- Скажiть, будь ласка, Олексо Васильовичу,- звернувся я до нього,- чи
ви часом не знали академiка Яворницького?

- Як то не знав! Знав, та ще й добре. Менi довелося слухати його лекцi©
з археологi©, якi вiн читав для вчителiв, не раз я був у музе©, вдома в
Яворницького, приносив йому записанi народнi пiснi, перекази, окремi
слова. Я навiть бiльше вам скажу: тисяча дев'ятсот п'ятого року менi
довелося в нього переховуватися вiд жандармiв, якi ганялись за мною, мов
хорти за зайцем.
- Цiкаво, може, розкажете, як це було,

- Це довга штука. Давайте iншим разом.

- Тодi, будь ласка, заходьте до мене, i там докладно поговоримо про це
й про вашi творчi вза мини з Дмитром Iвановичем.

I ось до мо © квартири завiтав гiсть з Днiпродзержинська. Невеликий на
зрiст, худорлявий, скромний, привiтний дiдусь з палицею i портфелем в
руках. На ньому благеньке пальто та кашкет захисного кольору. Його тут
знають як людину велико© душi, талановиту, гуманну, з щирим i добрим
серцем.
- От я й прийшов. Затримався трохи, бо довго писав сво© спогади, якi
вам обiцяв. Взяв було перо, почав пригадувати про мо© зустрiчi з
Яворницьким, а сльози заливають очi - важко... Декiлька разiв брався
писати, нарештi перемiг емоцi©, написав, вiзьмiть, може, використа те.

- Дуже дякую, радий, що принесли спогади. I тут Олекса Васильович
розповiв, як його разом з земляками-революцiонерами рятував Яворницький в
сво му музе©.
- Як я вже казав, мене, за участь в революцiйному русi, переслiдували
жандарми. Я вiд трьох сiл був обраний делегатом на Всеросiйський з'©зд
Селянсько© спiлки в Москвi. Про це ви можете прочитати в цiй книзi, що я
принiс з собою: "Революцiя на Укра©нi 1905 - 1907 рокiв", Тут, на шiстсот
шiстдесятiй сторiнцi, про все, що я розповiдав, сказано. Полiцейський
наглядач Поручка погрожував вчинити надi мною розправу. Дякуючи
побратимам, я вчасно вислизнув з його рук. Куди ж податись? Прибув у
Катеринослав. Зайшов до музею Поля, зустрiв Яворницького, розказав йому
про свою гiрку долю. Дмитро Iванович повiв. мене в пiдвальне примiщення
музею. Там стояло лiжко; вiдкiлясь узялася подушка, одiяльце. "Оце ваша
кiмната,- каже вiн,- живiть тут собi на здоров'я i не бiйтесь нiчого;
будьте як у себе вдома". I зажив я там, як у бога за пазухою. Як же я
безмiрно був вдячний йому! Згодом туди попав ще один мiй земляк - вчитель
Iван Маркович Чорнойван, який уже вiдбув три роки поселення (висилку) до
Сибiру, а тепер знаходився "на положении неблагонадежного элемента", що
його в усякий час могли цапнути "блюстители покоя". Сам вiн з
Новомиргорода Херсонсько© губернi©.

Хоч i в затишному мiсцi переховувався О. В. Коваленко, але серце
кликало на волю. I вiн iнколи з ризиком для : життя виходив з пiдвалу.
Бувало так, що вночi, вибравшись з пiдвалу музею, О. В. Коваленко гайне в
Кам'янське, а там, на квартирi доброзичливого лiкаря О. Я. Сахнепка, де
зберiгався його селянський одяг, переодягнеться i тодi пробира ться до
близьких його серцю сiл: Романково, Аули тощо. А десь через два-три днi,
знову вночi, поверта ться до пiдвалу музею.
Дмитро Iванович знав: Коваленко i Чорнойван лишилися в скрутному
становищi, за душею - нi копiйки. I хоч про це його "утриманцi" не
говорили, але вiн здогадувався i подбав про них. Часто й густо через
прибиральницю музею Марiю Попову присилав ©м обiд i вечерю. А щоб без дiла
не сидiли, вчений приносив ©м для переписування сво© твори - лексичний
матерiал, потрiбний вченому для складання укра©нського словника.
Настала весна. Десь в кiнцi березня 1906 року О. В. Коваленко з
документами лiкаря О. Я. Сахненка та з сво©ми друзями Чорнойваном i М. О.
Ткаченком вночi вирушили на пристань, а звiдти пароплавом взяли курс на
Ки©в. Цим самим вони дезорi нтували агентiв полiцi© i благополучно зникли
з ©х очей.
Спогади Коваленка свiдчать про тепле ставлення Д. I. Яворницького до
людей, якi в сво©х серцях плекали революцiйнi iдеали.

Бачачи, що натрапив на живого свiдка, який може додати невiдомi
фрагменти з життя дорого© менi людини, я став докладно розпитувати його
про дiяльнiсть Дмитра Iвановича за дореволюцiйних часiв.

Олекса Васильович Коваленко вперше побачив Яворницького ще 1903 року в
Катеринославському вищому гiрничому училищi на загальноосвiтнiх курсах,
якi органiзували висококвалiфiкованi викладачi навчальних закладiв мiста.
Це було пiд час лiтнiх канiкул. Дмитро Iванович читав там цикл лекцiй з
археологi©.
Олекса Васильович працював тодi фельдшером у колишньому
Слов'яно-Сербському земствi, Катеринославсько© губернi©. ©дучи у
вiдпустку, вiн зупинився в Катеринославi, зустрiв знайомих учителiв i,
коли дiзнався вiд них, що в той день Яворницький ма читати чергову лекцiю
про розкопки могил, пiшов i собi послухати вiдомого лектора.
Дмитро Iванович почав з пiснi:

Ой у полi могила З вiтром говорила:
"Повiй, вiтре буйнесенький,

Щоб я не чорнiла,
Щоб я не марнiла,
Щоб на менi трава росла,
Росла й зеленiла".


Такий початок одразу прикував увагу аудиторi© i змусив насторожитися. А
лектор казав далi:
- Всi ви гада те, що могила не може говорити, що фрагмент пiснi, який я
навiв, лиш поетичний зворот, вислiв ©© творця, укра©нського народу. Так i
я колись думав. А насправдi воно не так. Могила може розмовляти не тiльки
з вiтром, а й з людиною, тiльки треба вмiти розумiти ©© мову. I слiд
сказати, що мова могил - кришталево чиста, правдива... Про минуле нашого
краю ми довiду мося з писаних пам'яток - лiтописiв, мемуарiв - та з усних
переказiв, пiсень, але змiст цих джерел може бути не досить об' ктивний.
Це залежить од власних уподобань тих, хто писав, вiд настро©в, методiв
оцiнки тощо. Могила не зрадить, не обмане i все збереже, що взяла на схов.
Вона доведе вам матерiальними, археологiчними документами - хто, яка
людина тут лежить, якого вона племенi, розкаже про уподобання небiжчика,
домашнiй побут, звича©, релiгiйнi вiрування, художнiй хист, про ©©
сусiдiв.
Лекцi© Дмитро Iванович читав простою, зрозумiлою всiм мовою, без
жестикуляцi©, але ж глибоко западали його слова в серця слухачiв.

- Давно те дiялося,- згадував Коваленко.- Пам'ять не зберегла в усiй
оригiнально-неповторнiй красi всiх його овiяних любов'ю оповiдань, але
змiст ©х пам'ятаю i досi. Було, слуха ш, i не наслуха шся, i бо©шся, що
ось-ось замовкне раптом цей милий, часом пройнятий смутком, то знову
веселий, жартiвливий голос надзвичайного лектора... Таким знали Дмитра
Iвановича i потiм, коли вiн розповiдав екскурсiям про експонати, зiбранi в
музе©. Коли ж хтось з екскурсантiв про щось спита , у його вiдповiдi
вiдчувалася не тiльки велика ерудицiя, а й велика любов до всього, що
зiбрано в музе©.

Не раз потiм казали ми мiж собою: як то добре було б, якби зробити
грамзапис його розповiдей. Яка б це чудова пам'ятка лишилася наступним
поколiнням - працiвникам музею i його вiдвiдувачам!

Будучи активним збирачем фольклорного та лексичного матерiалу, Олекса
Васильович частенько бачився з Дмитром Iвановичем i в музе©, i в господi
вченого. Випало йому бути присутнiм i тодi, коли в Дмитра Iвановича
гостював Панас Карпович Саксаганський, пiд наглядом якого саме тодi
готувалася вистава "Отелло".
Але найбiльше запам'ятав Коваленко урочистий вечiр 1913 року в зв'язку
з тридцятирiчним ювiле м лiтературно-науково© дiяльностi професора
Яворницького i слово ювiляра.
- Прослухав я оце всi доповiдi вашi,- сказав Дмитро Iванович,- та й
думаю собi: нема в свiтi кращого чоловiка, як Дмитро Iванович
Яворницький! Який вiн хороший, талановитий, розумний! Як би добре було