Страница:
матерiалiв. Для художника вони були цiлющим бальзамом. I Яворницький не
загаявся й швидко надiслав зiбранi матерiали.
Дуже зрадiв Iлля Юхимович, коли одержав кiлька фотографiй днiпровських
лоцманiв. Свою радiсть вiн навiть висловив цього разу укра©нською мовою:
"Що за чудо! - писав вiн 8 березня 1928 року.- Яка поставна фiгура,
жвавiсть обличчя - Грицько Шрам! Просто диво! От якби де-небудь i
коли-небудь пощастило помiстити на великiй картинi i гiдно вiдтворити цей
перл славного краю! А Петро Носок. Та хiба ж не видно породи? Дай боже
бути гiдним них красот. Спасибi, спасибi, добродiю. I, нарештi, Федiр
Хотич. Вiд щастя цих подарункiв я зовсiм одурiв. I ще маю прохати: якби
яких-небудь парубкiв, наприклад. Сьогоднi, 9-го, я одержав ще, але цi всi
вже "полковники" - нi одного хлоп'яти. А менi як би хотiлося заполучити
хлопчакiв! Без усяких прикрас, якi попадуться гуртом, нечесаних".
У наступному листi, 7 квiтня 1928 року, Р пiн знову згаду свою
картину: "Запорожцi мо© ("Гопак") стоять усю зиму без руху вперед, бо в
майстернi не топиться i шiсть та дев'ять градусiв тепла тiльки в березнi
стало. Теплий-березень був. Картина моя за сво ю iде ю е жанр. Портретiв
нiяких. А парубкiв треба, адже козаки здебiльшого молодь. У веселий,
теплий день козаки ви©хали на берег Днiпра i, радiючи сво му здоров'ю й
природi, яка ©х оточу , веселяться. Тут i гостi - це монахи:
Яценко-Зеленський (до речi: дуже полюбив цю маленьку книжечку. Дякую,
дякую Вам! Я i Юра (син мiй) зачиту мося цим правдивим документом). Нiкого
з начальства нема на мо му полотнi. Парубки менi дуже потрiбнi. Звичайно
гопака танцюють парубки".
Р пiн збирався картину "Гопак" привезти на Укра©ну". щоб показати сво©м
родичам. Вiн запитував Яворницького, чи знайдеться мiсце в Катеринославi,
щоб виставити ©©, бо" вона мала розмiр 3Х4 аркушi i була присвячена
пам'ятi М. П. Мусоргського.
В листi вiд 24 жовтня 1928 року Р пiн скаржиться на свою кволiсть i
знову шкоду , що не зможе при©хати на Запорожжя. "Ах, уже не бути менi
там: тiльки в Яворницького на Запорожжi - ото моя хата!"
Про сво© страждання на чужинi вiн забува лише тодi коли слуха
передачу по радiо, пiснi "милях землякiв-укра©нцiв". Такi радiопередачi
переносили Р пiна в давно минулi молодi роки. "Обдарованi люди, артистичнi
натури... У вас там, я думаю, добрий театр укра©нський в Днiпропетровську?
Ах, спасибi за радiо. Яке це чудо! На вiсiмдесят п'ятому роцi це така
втiха!"
Дмитро Iванович знав, що Р пiн нудьгу на чужинi - в Фiнляндi©, де вiн
тодi жив, суму за Укра©ною, за укра©нськими книжками. Як тiльки побачила
свiт книга-альбом "Днiпровi пороги", Яворницький одразу ж надiслав ©©
сво му приятелевi. Р пiн на це вiдповiв: "Як я вдячний вам за цю велику
книгу "Днiпровi пороги". Який чудесний стиль, велична мова. Я з великою
насолодою слухаю це хороше читання цi © чарiвно© мови. Ах, чудо, чудо ця
мова!"
Матерiалiв у Р пiна було вже вдосталь. Лишилося тiльки взятися за
картину. Але бiда - роки, старiсть знесилюють художника. Цього вiн i сам
не прихову : "Гопак" мiй не руха ться. Головне - холоднеча в майстернi, i
я почуваю себе все гiрше й гiрше i не можу розраховувати на закiнчення
мо©х початих картин".
Минуло тридцять рокiв пiсля останньо© зустрiчi Яворницького з Р пiним.
Iлля Юхимович дуже хотiв побачити хоч би фото Яворницького. Вiн просить
про це свого друга. "Фото, на якому зображено Яворницького з дружиною в
сво му садочку, Р пiн одержав i повiсив його бiля свого лiжка. Через
деякий час Яворницький одержав фото Р пiна з написом: "Пенати - 29 сiчня,
1929 рiк".
Зважаючи на тяжкий стан свого здоров'я, Р пiн просив Яворницького
прибути до нього в гостi. У вiдповiдь вiн одержав теплого листа, в якому
Дмитро Iванович висловлював свiй жаль, що не зможе прибути до нього, i тут
же радив "вдарити лихом об землю, згадати молодi роки й забути всi сво©
недуги".
I ось на столi Дмитра Iвановича лежить останнiй лист Р пiна. Його
написано кволою, тремтячою рукою. Датовано 31 травня 1930 року. Кривульки
цього листа викликали v душi Яворницького тяжку тугу й тривогу. Наводимо
змiст цього листа:
"Дорогий, милий, ласкавий Дмитре Iвановичу! Зима була холодна, i я
нiяко© сво © роботи не посунув уперед. Усю весну, хоч була пречудесна
погода i тепло, мо здоров'я взагалi все гiршало й гiршало. З'явилась
кволiсть: ноги тепер майже розучилися ходити. З мо©х робiт, якi я,
планував, уже нiчого не руха ться вперед. Ах, який це сумний час! Усе ж ви
менi пробачте: ну чого це я розповiдаю вам про цi прикростi?! Пробачте,
пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до вас i дружини вашо©
Серафими Дмитрiвни. Всього вам найкращого! З щирою вiдданiстю ваш Iлля
Р пiн. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист".
Усе лiто 1930 року Дмитро Iванович перебував на Днiпрових порогах,
керував археологiчними дослiдженнями тих мiсць, якi ось-ось мають бути
затопленi. Коли восени вiн повернувся до Днiпропетровська, то з газет
довiдався, що Iлля Юхимович помер 29 вересня 1930 року.
Дочка Р пiна Вiра Iллiвна, добре знайома з Яворницьким, прислала 17
квiтня 1932 року йому листа, в якому розповiла про останнi днi життя свого
батька.
"Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо у
вас ©х нема ... Трохи згодом надiшлю вам фотографiю з останньо© картини
батька "Гопак - танок запорожцiв". Тепер ця картина в Стокгольмi Батько
часто користувався вашими поясненнями, якi ви давали у сво©х листах. Ще й
досi менi не вiриться, що" батька вже нема : дух його живий! Я все докоряю
собi? Якби ранiше було вивезти батька в Iталiю (йому все хотiлося грiтися
на сонцi), то вiн би жив до 100 або 90 рокiв. Тут дуже вогко й ревматичне,
батько застудився, був бронхiт, ревматизм нiг,- холодна пiдлога першого
поверху. Завжди веселий i бадьорий, вiн за чотири мiсяцi до смертi ще
писав "Гопака" й "Лицаря". Скiльки в нього терпiння; який органiзм! Вiн ще
за п'ять днiв до смертi сидiв за круглим; столом, але вже стали набрякати
ноги й легенi, серце було-слабке. Лiкарi ще за чотири мiсяцi сказали, що
надi© нема . Головне - вiн уже не мiг тримати пензля в руках, i на"
полотнi не виходило те, що вiн хотiв. Це було найтяжче для нього..."[49]
Зворушлива безкорисна дружба двох побратимiв дала; ряснi плоди на нивi
двох братнiх культур - росiйсько© та укра©нсько©. Вдячнi нащадки шанобливо
схиляють голови перед свiтлою пам'яттю тих, хто присвятив сво життя
служiнню народовi.
ДВI ЗУСТРIЧI 3 Л. М._ ТОЛСТИМ_ _
Восени 1928 року Яворницький одержав поштовий переказ з редакцi©
журналу "Життя й революцiя", який видавався в Ки вi.
Професор був при мно здивований: редакцi©, виявля ться, пощастило
розшукати десь рукопис його спогадiв про" Толстого, який вiн пiдготував до
друку ще 1923 року.
Цi спогади надруковано в десятому номерi журналу.
Це було 1899 року, в груднi мiсяцi, перед самим рiздвом, коли в
унiверситетi та iнших школах Москви скiнчилося навчання i велика сила
молодi ©хала з столицi в рiзнi кiнцi Росi©. Я ©хав теж iз Москви на
пiвдень, скiнчивши, читання лекцiй в унiверситетi.
Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усiвся; на першiй лавi
вагона, як ось дивлюся - крiзь дверi вагона теж уступа якийсь старий
чоловiк з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест
мотузкою.. Вступивши у вагон, вiн озирнувся навкруги себе i, побачивши
вiльне мiсце на тiй же першiй лавi, зразу поклав свого чемодана на полицю,
а сам сiв на лаву, якраз бiля мене. Я глянув на того старого - i очам не
вiрю: Лев Миколайович Толстой. Вiн чи не вiн?
Широконосий, бородатий, з ясними сiрими очима, в сукнянiй нижче колiн
сiрячинi, в сiрiй на головi шапцi та просторих на ногах повстяниках пiд
колiр шапки й сiрячини. Такий точнiсiнько, як його малювали в дешевих
книжечках для народу.
- Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?
- Вiн i . А ви хто такий?
- Ми з вами ма мо спiльного друга - художника Iллю Юхимовича Р пiна.
Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, пiдвiв угору сво©
густi, дуже накордубаченi брови й поглянув на мене сво©ми блискучими,
пронизливими очима.
Я почув - немовби мене всього пройняв гострий електричний струм.
- Так ви будете професор Яворницький, з якого Р пiн малював писаря на
картинi "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi"?
- Так, я той писар i .
- Нiколи не бачив вас, а пiзнав.
Пiсля тако© передмови у нас почалася вже певна розмова.
У вагонi було багато студентiв, курсисток та гiмназистiв. Молодь одразу
пiзнала Толстого й швидко скупчилася коло нашо© лави. У вагонi почувався
якийсь особливий, урочистий настрiй.
- Лев Миколайович,- почав я,- дозвольте менi поспитати вас про одну
дуже болючу для нас, укра©нцiв, справу.
- Будь ласка.
- Чому ви, росiяни, забороня те нашим дiтям учитися "в школах нашою
мовою? Ви, великий художник росiйського "слова, зрозумi те наше горе: нашi
дiти, пробувши кiлька рокiв у школi, виходять iз не© з такою поганою,
покалiченою мовою, що вона - нi укра©нська, нi росiйська, а якась
мiшанина.
- А хто вам забороня вчити ваших дiтей вашою мовою? Забороня вам не
росiйський народ, а державний росiйський уряд на чолi з Поб доносцевим...
А кожний державний уряд е зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну
укра©нську мову, гучну, цвiтисту й таку м'яку. У вашiй мовi стiльки
нiжних, сердечних, поетичних слiв: ясочко, зiронько, квiтонько,
серденько...
Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка" i
читав гарно, з доброю вимовою i з правильними на словах наголосами, як би
©© читав i природний укра©нець.
Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де й вiд кого
вiн навчився по-укра©нському? На те вiн менi вiдповiв, що укра©нська мова
остiльки легка, остiльки близька з одного боку до росiйсько©, а з другого
- по польсько©, що, знаючи росiйську й польську мови, можна швидко
навчитися читати по-укра©нському, особливо живучи в такому мiстi, як
Москва, де багато укра©нцiв. От по-старо врейському вже далеко важче
навчитися читати, як по-укра©нському.
- А хiба ви зна те й по-старо врейському?
- Знаю i читаю.
- У кого ж ви вчилися?
- Вчився в московського рабина, для того щоб розумiти бiблiю... Тiльки
пiсля того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати
"В чому моя вiра"...
Я знову звернувся до Льва Миколайовича:
- Скажiть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки,
й особливо до мистецтва? Зда ться, ви ©х зовсiм не визна те, вважаючи, що
це щось нiкчемне й непотрiбне?
- На це я вам перш за все скажу: яка наука i яке мистецтво? Тi © науки
й того мистецтва, якi не кориснi народовi, справдi не визнаю. А друге
скажу вам те, що не скрiзь, де пiдписано "Лев Толстой", писав справдi
Толстой. То мiг написати й вiдомий усiй Москвi цензор, так званий Сергiй
Iванович. Людина дуже малоосвiчена, з нижчо© духовно© школи, до того ще й
з природи невеликого розуму, а проте чоловiк дуже владний, самовпевнений
та чванькуватий, вiн багато лиха заподiяв не одному письменниковi. Коли
йому прийдуться не до вподоби якi-небудь думки, або яка фраза, а чи хоч
одне яке слово автора, то вiн або зовсiм замаже всю фразу, або лишить
початки ©©, а кiнець затре або ж свiй приши . Тодi виходить щось
неподiбне, безлузде та дике, i автор, читаючи те, сам себе не пiзна i у
великому непорозумiннi дуже диву ться тому.
- А чому ж ви не склада те про те заяви в пресi?
- Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрiзь пишуть, так
менi нiколи було б i очей пiдвести вгору. Я одержую щодня цiлi сотнi
листiв з усього свiту. Я не маю нi сили, нi часу вiдповiдати на всi листи.
На деякi листи вiдповiдав за мене моя дочка Марiя Львiвна, а я тiльки
iнколи ставлю на тих вiдповiдях мо прiзвище. Скажу вам ще одне, чому ви
трохи здиву теся: тим, якi пишуть менi без знакiв ъ та ь, я зовсiм не
вiдповiдаю.
- Чому ж це так?
- Тому, що так найбiльше менi пишуть такi юнi та зеленi мудрагелi, яким
треба ще добре граматики повчитися, перш нiж у нетрi свiтових питань
заглиблюватися... Ну та на листи я захочу - вiдповiдаю, не захочу - не
вiдповiдаю, а ось як до тебе з'явиться який-небудь чоловiк, що шука
правди на землi або цiкавиться, як йому свою чистоту мiж людьми заховати,
то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступа до тебе
зовсiм не вiдома молода панi i зразу ж, як то кажуть, без манiвцiв:
"Навчiть мене, Лев Миколайович, як менi на свiтi жити. Я була в Iоанна
Кронштадтського, так вiн нiяк не заспоко©в мене".
"А скажiть же ви менi, як ви живете?"
"Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся вiд ©жi, я нуджуся
на свiтi, я ладна хоч зараз кинутись. у прiрву".
"А у вас чоловiк ?"
" ".
"I дiтки ?"
"Одна маленька дiвчинка ".
"А ви ©© году те самi?"
"Нi, году мамка".
"А ви корсета носите?"
"Ношу".
"А на ноги взува те ботинки з височенними пiдборами?"
"А то вже так: на те мода така".
"А до двох-трьох годин ночi у клубах та театрах висиджу те?"
"Бува й так".
"Так от що я вам окажу: годуйте ви самi ваше дитя, покиньте на сiдало
курям ваш корсет, взувайте на ноги таке, що звичайнi люди взувають,
лягайте спати тодi, коди весь трудовий люд ляга спати. Одне слово, живiть
нормально, як сама природа показу всьому живому жити, i тодi нi для чого
вам ©здити нi до мене, нi до Кронштадтського".
- Пробачте менi, вельмишановний Лев Миколайович. за таке мо питання:
коли ви дума те що-небудь писати, то план вашого майбутнього твору вже
готовий у вашiй головi чи ви його розвива те коло самого столу?
- Я творю бiльше коло столу: коли я сiдаю що-небудь писати, то часто й
сам не знаю, до чого дiйду й чим скiнчу. Не те що раз, а десятки разiв
переробляю те, що напишу; навiть i те, що вже складено в друкарнi, я
багато разiв переробляю та переставляю. "Вiйну й мир" перероблялося в мене
та переписувалося двадцять два рази.
- Але це ж величезний труд!
- Так, це величезний труд. Але робила те все моя дружина Софiя
Андрi©вна. В мене не стало б стiльки сил на таке переписування, якби того
не зробила моя дружина Софiя Андрi©вна. Через те-то я багато в чому
поступаюся перед нею; мiж iншим, я ненавиджу мiсто й зостаюсь в ньому
рiвно стiльки, скiльки необхiдно, а дружина не любить села, завжди хоче до
мiста, то ©й в тому й догоджаю: супроти свого бажання ©ду з села до мiста.
- Дозвольте дiзнатися, Лев Миколайович, коли ви пишете?
- Я пишу тiльки до обiду, а пiсля обiду щодня беруся за яку-небудь
фiзичну роботу. Для мене нема так звано© благородно© та неблагородно©
роботи: кожна робота благородна. Коли треба чоботи шити - шию; коли треба
пiчку класти - кладу; тин плести - плету; гнiй вивозити - вивожу; все
роблю. А як для всiх таких робiт вропейська одiж не дуже придатна, то я
тако© одежi й не ношу, а ношу одiж простого росiйського чоловiка...
- А то так.
- Я й вам раджу так само робити, як я роблю: до обiду писати, а пiсля
обiду - на фiзичну роботу.
- Що ж, це дуже розумно. Та тiльки не можу я часу знайти для тако©
роботи. Живучи з науки, я часто мушу сидiти лад книжками та складанням
лекцiй не тiльки до обiду, а цiлий день, навiть цiлу нiч, мало не до
свiтанку. Та й де ж менi рiвнятися до вас! Вашi твори й мо©!
- Ви кажете: вашi твори,- а я вам на те от що скажу: в кожному мо му
творi е мо й не мо .
- Це ж як вас розумiти?
- А ось як. Коли я що-небудь напишу, то скликаю до себе близьких менi
та мо©м думкам людей, читаю ©м те, що написав, i викликаю ©х до щиро© та
безсторонньо© критики. Вони сперечаються зi мною i мiж собою, i нарештi,
коли я почую, що правда на ©х боцi, згоджуюся з ними i переробляю знову
те, що в мене написано, а коли почую, Що вони самi помиляються в сво©х
думках, зостаюся при сво©х мислях. Ось я тепер друкую свiй новий твiр
"Воскресiння". Коли я написав кiлька роздiлiв, то скликав до себе мо©х
друзiв i прочитав ©м те, що в мене було вже готове. Вислухавши мене, вони
не змагалися довго зi мною взагалi, а тiльки не вдовольнилися роздiлами
про життя в тюрмi та про кару на смерть, через те що я сам нiколи не сидiв
у тюрмi, як не бачив на власнi очi й кари на смерть. Я згодився з тим i
звернувся з проханням до московсько© влади, щоб дозволили менi кiлька днiв
побувати в тюрмi з. придивитись у нiй до життя в'язнiв. Та московська
влада не дала менi такого дозволу. Я звернувся до тульсько© влади. Отже, й
тут не допустили мене до тюрми. Нарештi, послав я мо прохання до
орловсько© влади, i в Орлi менi пощастило побувати в тюрмах та побачити
те, чого я нiколи не бачив на власнi очi. Коли пiсля того я повернувся
додому й написав новi роздiли про життя в'язнiв у тюрмах i прочитав ©х
мо©м друзям, то всi одноголосно сказали, що то таки повна правда. Отже,
московська цензура якраз тi самi мiсця з мого твору й перекреслила
червоним чорнилом. З таким браком я й мусив друкувати його в Росi©, а зате
сповна послав до друку за кордон, до Берлiна.
- Хочу я ще вас, вельмишановний Лев Миколайович, про одне спитати,
тiльки наперед прошу вас вибачити менi за таке питання.
- Кажiть, я заздалегiдь пробачаю вам.
- Чи з ваших синiв хоч один талановитий?
- Усi мо© сини найзвичайнiсiнькi люди, анi жодного з них талановитого
нема.
- А кого ви вважа те за найталановитiшого iз сучасних наших
письменникiв молодих?
- Володимира Короленка. Ви вiзьмiть яке-небудь не вiдоме ще для мене
його оповiдання, затулiть рукою пiд ним пiдпис автора та прочитайте менi
кiлька сторiнок, то я вам зразу скажу, що це писав Володимир Короленко. То
яскравий, свiжий i сво рiдний талант.
- Це так. Безперечно, Короленко iз сучасних молодих письменникiв
найталановитiший, а тiльки велика шкода, що вiн так мало пише.
- Станцiя Серпухов,- несподiвано крикнув кондуктор пiд вiкном вагона.-
По©зд сто©ть п'ятнадцять хвилин.
- Ходiмте та вип' мо по склянцi кави,- звернувся до мене Лев
Миколайович.
- З превеликою охотою.
Ми вийшли, вступили в залу й сiли коло столу. Нам подали по склянцi
кави, а до кави - молока й бiлого хлiба. Лев Миколайович узяв каву, а
молоко та бiлий хлiб одсунув .вiд себе. Потiм вiн витяг iз клуночка, що
був у нього в руцi, пляшечку чогось, немовби густого молока, i влив його в
свою склянку.
- А що то у вас? Домашн молоко? - поспитав я.
- Нi, це мигдалеве молоко. Я, бачите, строгий вегетарiанець, не вживаю
нi м'яса, нi риби, не вживаю я й коров'ячого молока, нi бiлого хлiба.
Випивши каву, ми повернулися у свiй вагон i посiдали на сво© мiсця. Тут
Лев Миколайович дiстав iз того ж таки свого клуночка шматок житнього хлiба
й почав його нешвидко жувати. Видно було, що через брак зубiв йому важко
було справлятися з твердою ©жею, та вiн, не люблячи нiяко© на свiтi
фальшi, не хотiв i штучних зубiв у себе мати. Попо©вши хлiба, Лев
Миколайович звернувся до нас проханням, щоб ми дозволили йому на кiлька
хвилин прилягти на лаву.
- Менi вже пiшов сiмдесят перший рiк, то тiло мо вимага часом покою.
- Будь ласка, Лев Миколайович. Будь ласка! Просимо вас!
Ми схопилися з сво©х мiсць i звiльнили цiлу лаву. Я розiслав свого
пледа, а хтось - свою подушку. Лев Миколайович прилiг боком на лавi, а
проте спати зовсiм i не думав i довго ще вiв розмову на рiзнi теми. Було
геть далеко за пiвнiч.
- Станцiя Засiки,- гукнув знов кондуктор, уступивши в самий вагон.
- Це станцiя, де менi вставати,- сказав Лев Миколайович i пiдвiвся з
лави.
Всi теж схопилися з сво©х мiсць i стали допомагати йому вийти з вагона.
Один iз нас нiс ветхого парусинового чемоданчика Льва Миколайовича з
прорiзаною наскрiзь дiркою в тому мiсцi, де колись був замок, i чемодан
був перев'язаний навхрест мотузкою. Другий iз нас нiс невеликий клуночок,
де була зав'язана ©жа Льва Миколайовича, а третiй обережно пiдтримував
його, щоб вiн часом не спiткнувся, йдучи у пiтьмi.
На прощання Лев Миколайович усiх нас по черзi обняв i всiм побажав
усього найкращого. Мене вiн ухопив обома руками за обидвi мо© руки вище
лiктiв i сказав:
- Бачу, що ви займались фiзичною працею, не кидайте далi.
Коли ми розсталися з Львом Миколайовичем i увiйшли в свiй вагон, то тут
один iз нас обережно зняв з лавки свою подушку, на якiй лежав Лев
Миколайович, обережно склав та любовно погладив ©© сво ю рукою; далi
старанно обгорнув газетою, убгав у чемодан i замкнув його.
- Що це таке буде? - спитав я.
- А це от що буде: коли при©ду додому, то скажу сво©й жiнцi, щоб вона
вишила на цiй подушцi такi слова: "На цiй подушцi лежала голова Л. М.
Толстого, такого ось мiсяця, числа й року".
Я цього не зробив iз сво©м пледом, а проте глибоко заховав усю розмову
з Львом Миколайовичем у мо му умi та в мо му серцi i твердо пам'ятаю кожне
його слово й кожну фразу.
Звичайно, розмовляли ми по-росiйському, а тут я подаю все в перекладi
на укра©нську мову.
Це була перша зустрiч. Друга зустрiч ученого з Л. М. Толстим вiдбулася
в Москвi, зимою, коли письменник жив у Хамовниках у сво©й садибi, а
професор Д. I. Яворницький читав у Московському унiверситетi лекцi© з
iсторi© Запорожжя.
Цю зустрiч органiзував давнiй приятель Яворницького - В. Гiляровський.
Ось що вiн про не© розповiда в сво©й книжцi "Москва и москвичи".
"...Ми ввiйшли до кабiнету. Лев Миколайович устав з крiсла, пiдняв руки
догори й, усмiхаючись, сказав:
- Ось вони, запорожцi! Здрастуйте!
Ми просидiли понад годину. Яворницький зацiкавив Льва Миколайовича
сво©ми розповiдями про Запорожжя. Лев Миколайович i собi згадував про сво
життя серед гребенських козакiв, а потiм розмова зайшла про духоборiв i
штундистiв. Цих Яворницький знав дуже добре..."[50]
Прощаючись з гостями, Лев Миколайович мiцно потиснув руки Гiляровському
й Яворницькому.
Теплi зустрiчi з Львом Миколайовичем Толстим навiки залишились у
пам'ятi нашого вченого.
ЗУСТРIЧ 3 МИКЛУХОЮ-МАКЛА М_ _
Близькi друзi Дмитра Iвановича пригадують, як вiн у музе© розповiдав ©м
про свою зустрiч з вiдомим мандрiвником М. М. Миклухою-Макла м. Це сталося
в Петербурзi десь 1887 року.
- Мене,- оповiдав Дмитро Iванович,- познайомив з Миклухою-Макла м мiй
друг Р пiн. Зайшов я до Iллi Юхимовича подивитися на "Запорожцiв", а там
уже був гiсть - мандрiвник Миклуха-Маклай. От вiн мене i познайомив з ним.
Бесiда тривала до пiзньо© ночi. Яворницький цiкавився життям,
дiяльнiстю й мандрiвками славнозвiсного вченого-антрополога та етнографа.
Миклуха-Маклай охоче розповiв йому про свою подорож на острови Тихого
океану для вивчення папуасько© раси, розповiв про сво перебування в Новiй
Гвiне©, де вiн у надзвичайно тяжких i небезпечних умовах вивчав
матерiальну культуру й побут народiв Океанi© та Пiвденно-Схiдно© Азi©.
- Говорив Миклуха-Маклай якимось гортанним голосом. Напевне, довге
перебування дослiдника в чужих краях вiдбилося на його акцентi,поясняв
Дмитро Iванович.- Сидiв Миклуха-Маклай тодi на канапi по-турецькому,
пiдiбгавши пiд себе ноги.
Через деякий час Дмитро Iванович навiдався на квартиру Миклухи-Маклая,
який жив тодi з сво ю сiм' ю в Петербурзi, на Галернiй вулицi.
Дмитро Iванович застав його хворим. Мандрiвник скаржився на легенi,
ревматизм та невралгiю. З великим напруженням волi Микола Миколайович
намагався перебороти кволiсть i весь час працював над сво©ми записами,
зробленими пiд час мандрування.
Яворницький сам був природжений етнограф, тож, коли вiн зайшов на
квартиру, йому зразу ж впала в очi збiрка предметiв матерiально© культури,
що ©х зiбрав Микола Миколайович протягом свого мандрiвничого життя. Дуже
хотiлося Дмитровi Iвановичу щось придбати з рiдкiсно© колекцi© дослiдника,
але вiн не наважився просити, бо бачив, що хворому було не до того.
У квiтнi 1888 року М. М. Миклуха-Маклай помер. Але Дмитро Iванович не
забув стежки до то© господи', де жив колись небiжчик.
Згодом Дмитровi Iвановичу пощастило: дружина Миклухи-Маклая подарувала
йому частину колекцi©. Це була переважно зброя африканських племен: щит з
панцира черепахи, щит з шкiри крокодила, щит з вуха слона, спис, стрiли,
два сагайдаки на стрiли з крокодилячо© голови та лапи й два луки з дерева,
обтягнутi шкiрою.
Бiльшiсть цих речей i нинi експонуються в Днiпропетровському
iсторичному музе© iм. Д. I. Яворницького.
В ГОСТЯХ
У ЛЕСI УКРА НКИ
Дмитро Iванович любив мандрувати не тiльки по селах: та степах Укра©ни,
а й далеко за ©© межами.
1910 року вiн побував за кордоном-по©хав у Грецiю,потiм у гипет,
оглянув музе© в Афiнах, Александры та Ка©рi.
дучи в гипет, Дмитро Iванович заздалегiдь довiдався, i що там, на
чужинi, живе славна дочка укра©нського народу Леся Укра©нка. Вчений
поставив собi на метi неодмiнно ©© розшукати й побачитися. Йому пощастило
в цьому. Маючи гипетську адресу, яку дав йому М. В. Кривенюк (чоловiк
Ольги Петрiвни - сестри Лесi), Дмитро Iванович швидко знайшов на чужинi
укра©нську письменницю. Вона жила годi в Гелуанi, куди пере©хала в зв'язку
з погiршенням стану здоров'я.
Прожив Дмитро Iванович у гостях з тиждень. Це були, як вiн казав,
найщасливiшi днi в його життi. Гомонiли вони про рiдний край, свою Укра©ну
та ©© сумну долю. Поетеса читала земляковi сво© вiршi. Яворницький, як
вiдомо, сам чимало вiршував, але вiн схилявся перед генiальною поетесою.
Леся Укра©нка розповiла, що вона вивчила арабську мову й тепер навча
арабчат грамоти. Дмитро Iванович дуже зацiкавився, i йому пощастило
побачити поетесу за цi ю благородною роботою. Професор був захоплений тими
успiхами, яких Леся Укра©нка досягла, навчаючи кмiтливих учнiв.
"Арабчата,- згаду Дмитро Iванович у щоденнику, якого вела його дружина
С. Д. Яворницька,- були надзвичайно вродливi, розумнi й симпатичнi: вони
легко засвоювали знання, яке так щедро, з любов'ю вiддавала ©м наша
поетеса".
Леся Укра©нка запевняла Яворницького, що арабськi народнi пiснi сво ю
мелодiйнiстю схожi на нашi, укра©нськi народнi пiснi.
Приблизно в цей же час у Гелуанi перебував ще один укра©нець Микола
Сергiйович Охрiменко, який разом з сво©м братом та матiр'ю лiкувався там.
Про це я дiзнався iз "Спогадiв про Лесю Укра©нку" (Радянський письменник",
1963).
Менi вдалося розшукати М. С. Охрiменка. Вiн працював у Ялтинському
науково-дослiдному iститутi виноградарства "Магарач". У Миколи Сергiйовича
зберiгся щоденник, який вiн вiв у Гелуанi. На однiй сторiнцi
загаявся й швидко надiслав зiбранi матерiали.
Дуже зрадiв Iлля Юхимович, коли одержав кiлька фотографiй днiпровських
лоцманiв. Свою радiсть вiн навiть висловив цього разу укра©нською мовою:
"Що за чудо! - писав вiн 8 березня 1928 року.- Яка поставна фiгура,
жвавiсть обличчя - Грицько Шрам! Просто диво! От якби де-небудь i
коли-небудь пощастило помiстити на великiй картинi i гiдно вiдтворити цей
перл славного краю! А Петро Носок. Та хiба ж не видно породи? Дай боже
бути гiдним них красот. Спасибi, спасибi, добродiю. I, нарештi, Федiр
Хотич. Вiд щастя цих подарункiв я зовсiм одурiв. I ще маю прохати: якби
яких-небудь парубкiв, наприклад. Сьогоднi, 9-го, я одержав ще, але цi всi
вже "полковники" - нi одного хлоп'яти. А менi як би хотiлося заполучити
хлопчакiв! Без усяких прикрас, якi попадуться гуртом, нечесаних".
У наступному листi, 7 квiтня 1928 року, Р пiн знову згаду свою
картину: "Запорожцi мо© ("Гопак") стоять усю зиму без руху вперед, бо в
майстернi не топиться i шiсть та дев'ять градусiв тепла тiльки в березнi
стало. Теплий-березень був. Картина моя за сво ю iде ю е жанр. Портретiв
нiяких. А парубкiв треба, адже козаки здебiльшого молодь. У веселий,
теплий день козаки ви©хали на берег Днiпра i, радiючи сво му здоров'ю й
природi, яка ©х оточу , веселяться. Тут i гостi - це монахи:
Яценко-Зеленський (до речi: дуже полюбив цю маленьку книжечку. Дякую,
дякую Вам! Я i Юра (син мiй) зачиту мося цим правдивим документом). Нiкого
з начальства нема на мо му полотнi. Парубки менi дуже потрiбнi. Звичайно
гопака танцюють парубки".
Р пiн збирався картину "Гопак" привезти на Укра©ну". щоб показати сво©м
родичам. Вiн запитував Яворницького, чи знайдеться мiсце в Катеринославi,
щоб виставити ©©, бо" вона мала розмiр 3Х4 аркушi i була присвячена
пам'ятi М. П. Мусоргського.
В листi вiд 24 жовтня 1928 року Р пiн скаржиться на свою кволiсть i
знову шкоду , що не зможе при©хати на Запорожжя. "Ах, уже не бути менi
там: тiльки в Яворницького на Запорожжi - ото моя хата!"
Про сво© страждання на чужинi вiн забува лише тодi коли слуха
передачу по радiо, пiснi "милях землякiв-укра©нцiв". Такi радiопередачi
переносили Р пiна в давно минулi молодi роки. "Обдарованi люди, артистичнi
натури... У вас там, я думаю, добрий театр укра©нський в Днiпропетровську?
Ах, спасибi за радiо. Яке це чудо! На вiсiмдесят п'ятому роцi це така
втiха!"
Дмитро Iванович знав, що Р пiн нудьгу на чужинi - в Фiнляндi©, де вiн
тодi жив, суму за Укра©ною, за укра©нськими книжками. Як тiльки побачила
свiт книга-альбом "Днiпровi пороги", Яворницький одразу ж надiслав ©©
сво му приятелевi. Р пiн на це вiдповiв: "Як я вдячний вам за цю велику
книгу "Днiпровi пороги". Який чудесний стиль, велична мова. Я з великою
насолодою слухаю це хороше читання цi © чарiвно© мови. Ах, чудо, чудо ця
мова!"
Матерiалiв у Р пiна було вже вдосталь. Лишилося тiльки взятися за
картину. Але бiда - роки, старiсть знесилюють художника. Цього вiн i сам
не прихову : "Гопак" мiй не руха ться. Головне - холоднеча в майстернi, i
я почуваю себе все гiрше й гiрше i не можу розраховувати на закiнчення
мо©х початих картин".
Минуло тридцять рокiв пiсля останньо© зустрiчi Яворницького з Р пiним.
Iлля Юхимович дуже хотiв побачити хоч би фото Яворницького. Вiн просить
про це свого друга. "Фото, на якому зображено Яворницького з дружиною в
сво му садочку, Р пiн одержав i повiсив його бiля свого лiжка. Через
деякий час Яворницький одержав фото Р пiна з написом: "Пенати - 29 сiчня,
1929 рiк".
Зважаючи на тяжкий стан свого здоров'я, Р пiн просив Яворницького
прибути до нього в гостi. У вiдповiдь вiн одержав теплого листа, в якому
Дмитро Iванович висловлював свiй жаль, що не зможе прибути до нього, i тут
же радив "вдарити лихом об землю, згадати молодi роки й забути всi сво©
недуги".
I ось на столi Дмитра Iвановича лежить останнiй лист Р пiна. Його
написано кволою, тремтячою рукою. Датовано 31 травня 1930 року. Кривульки
цього листа викликали v душi Яворницького тяжку тугу й тривогу. Наводимо
змiст цього листа:
"Дорогий, милий, ласкавий Дмитре Iвановичу! Зима була холодна, i я
нiяко© сво © роботи не посунув уперед. Усю весну, хоч була пречудесна
погода i тепло, мо здоров'я взагалi все гiршало й гiршало. З'явилась
кволiсть: ноги тепер майже розучилися ходити. З мо©х робiт, якi я,
планував, уже нiчого не руха ться вперед. Ах, який це сумний час! Усе ж ви
менi пробачте: ну чого це я розповiдаю вам про цi прикростi?! Пробачте,
пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до вас i дружини вашо©
Серафими Дмитрiвни. Всього вам найкращого! З щирою вiдданiстю ваш Iлля
Р пiн. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист".
Усе лiто 1930 року Дмитро Iванович перебував на Днiпрових порогах,
керував археологiчними дослiдженнями тих мiсць, якi ось-ось мають бути
затопленi. Коли восени вiн повернувся до Днiпропетровська, то з газет
довiдався, що Iлля Юхимович помер 29 вересня 1930 року.
Дочка Р пiна Вiра Iллiвна, добре знайома з Яворницьким, прислала 17
квiтня 1932 року йому листа, в якому розповiла про останнi днi життя свого
батька.
"Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо у
вас ©х нема ... Трохи згодом надiшлю вам фотографiю з останньо© картини
батька "Гопак - танок запорожцiв". Тепер ця картина в Стокгольмi Батько
часто користувався вашими поясненнями, якi ви давали у сво©х листах. Ще й
досi менi не вiриться, що" батька вже нема : дух його живий! Я все докоряю
собi? Якби ранiше було вивезти батька в Iталiю (йому все хотiлося грiтися
на сонцi), то вiн би жив до 100 або 90 рокiв. Тут дуже вогко й ревматичне,
батько застудився, був бронхiт, ревматизм нiг,- холодна пiдлога першого
поверху. Завжди веселий i бадьорий, вiн за чотири мiсяцi до смертi ще
писав "Гопака" й "Лицаря". Скiльки в нього терпiння; який органiзм! Вiн ще
за п'ять днiв до смертi сидiв за круглим; столом, але вже стали набрякати
ноги й легенi, серце було-слабке. Лiкарi ще за чотири мiсяцi сказали, що
надi© нема . Головне - вiн уже не мiг тримати пензля в руках, i на"
полотнi не виходило те, що вiн хотiв. Це було найтяжче для нього..."[49]
Зворушлива безкорисна дружба двох побратимiв дала; ряснi плоди на нивi
двох братнiх культур - росiйсько© та укра©нсько©. Вдячнi нащадки шанобливо
схиляють голови перед свiтлою пам'яттю тих, хто присвятив сво життя
служiнню народовi.
ДВI ЗУСТРIЧI 3 Л. М._ ТОЛСТИМ_ _
Восени 1928 року Яворницький одержав поштовий переказ з редакцi©
журналу "Життя й революцiя", який видавався в Ки вi.
Професор був при мно здивований: редакцi©, виявля ться, пощастило
розшукати десь рукопис його спогадiв про" Толстого, який вiн пiдготував до
друку ще 1923 року.
Цi спогади надруковано в десятому номерi журналу.
Це було 1899 року, в груднi мiсяцi, перед самим рiздвом, коли в
унiверситетi та iнших школах Москви скiнчилося навчання i велика сила
молодi ©хала з столицi в рiзнi кiнцi Росi©. Я ©хав теж iз Москви на
пiвдень, скiнчивши, читання лекцiй в унiверситетi.
Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усiвся; на першiй лавi
вагона, як ось дивлюся - крiзь дверi вагона теж уступа якийсь старий
чоловiк з невеличким парусиновим чемоданом, перев'язаним навхрест
мотузкою.. Вступивши у вагон, вiн озирнувся навкруги себе i, побачивши
вiльне мiсце на тiй же першiй лавi, зразу поклав свого чемодана на полицю,
а сам сiв на лаву, якраз бiля мене. Я глянув на того старого - i очам не
вiрю: Лев Миколайович Толстой. Вiн чи не вiн?
Широконосий, бородатий, з ясними сiрими очима, в сукнянiй нижче колiн
сiрячинi, в сiрiй на головi шапцi та просторих на ногах повстяниках пiд
колiр шапки й сiрячини. Такий точнiсiнько, як його малювали в дешевих
книжечках для народу.
- Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?
- Вiн i . А ви хто такий?
- Ми з вами ма мо спiльного друга - художника Iллю Юхимовича Р пiна.
Лев Миколайович раптом обернувся до мене лицем, пiдвiв угору сво©
густi, дуже накордубаченi брови й поглянув на мене сво©ми блискучими,
пронизливими очима.
Я почув - немовби мене всього пройняв гострий електричний струм.
- Так ви будете професор Яворницький, з якого Р пiн малював писаря на
картинi "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi"?
- Так, я той писар i .
- Нiколи не бачив вас, а пiзнав.
Пiсля тако© передмови у нас почалася вже певна розмова.
У вагонi було багато студентiв, курсисток та гiмназистiв. Молодь одразу
пiзнала Толстого й швидко скупчилася коло нашо© лави. У вагонi почувався
якийсь особливий, урочистий настрiй.
- Лев Миколайович,- почав я,- дозвольте менi поспитати вас про одну
дуже болючу для нас, укра©нцiв, справу.
- Будь ласка.
- Чому ви, росiяни, забороня те нашим дiтям учитися "в школах нашою
мовою? Ви, великий художник росiйського "слова, зрозумi те наше горе: нашi
дiти, пробувши кiлька рокiв у школi, виходять iз не© з такою поганою,
покалiченою мовою, що вона - нi укра©нська, нi росiйська, а якась
мiшанина.
- А хто вам забороня вчити ваших дiтей вашою мовою? Забороня вам не
росiйський народ, а державний росiйський уряд на чолi з Поб доносцевим...
А кожний державний уряд е зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну
укра©нську мову, гучну, цвiтисту й таку м'яку. У вашiй мовi стiльки
нiжних, сердечних, поетичних слiв: ясочко, зiронько, квiтонько,
серденько...
Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка" i
читав гарно, з доброю вимовою i з правильними на словах наголосами, як би
©© читав i природний укра©нець.
Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де й вiд кого
вiн навчився по-укра©нському? На те вiн менi вiдповiв, що укра©нська мова
остiльки легка, остiльки близька з одного боку до росiйсько©, а з другого
- по польсько©, що, знаючи росiйську й польську мови, можна швидко
навчитися читати по-укра©нському, особливо живучи в такому мiстi, як
Москва, де багато укра©нцiв. От по-старо врейському вже далеко важче
навчитися читати, як по-укра©нському.
- А хiба ви зна те й по-старо врейському?
- Знаю i читаю.
- У кого ж ви вчилися?
- Вчився в московського рабина, для того щоб розумiти бiблiю... Тiльки
пiсля того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати
"В чому моя вiра"...
Я знову звернувся до Льва Миколайовича:
- Скажiть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки,
й особливо до мистецтва? Зда ться, ви ©х зовсiм не визна те, вважаючи, що
це щось нiкчемне й непотрiбне?
- На це я вам перш за все скажу: яка наука i яке мистецтво? Тi © науки
й того мистецтва, якi не кориснi народовi, справдi не визнаю. А друге
скажу вам те, що не скрiзь, де пiдписано "Лев Толстой", писав справдi
Толстой. То мiг написати й вiдомий усiй Москвi цензор, так званий Сергiй
Iванович. Людина дуже малоосвiчена, з нижчо© духовно© школи, до того ще й
з природи невеликого розуму, а проте чоловiк дуже владний, самовпевнений
та чванькуватий, вiн багато лиха заподiяв не одному письменниковi. Коли
йому прийдуться не до вподоби якi-небудь думки, або яка фраза, а чи хоч
одне яке слово автора, то вiн або зовсiм замаже всю фразу, або лишить
початки ©©, а кiнець затре або ж свiй приши . Тодi виходить щось
неподiбне, безлузде та дике, i автор, читаючи те, сам себе не пiзна i у
великому непорозумiннi дуже диву ться тому.
- А чому ж ви не склада те про те заяви в пресi?
- Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрiзь пишуть, так
менi нiколи було б i очей пiдвести вгору. Я одержую щодня цiлi сотнi
листiв з усього свiту. Я не маю нi сили, нi часу вiдповiдати на всi листи.
На деякi листи вiдповiдав за мене моя дочка Марiя Львiвна, а я тiльки
iнколи ставлю на тих вiдповiдях мо прiзвище. Скажу вам ще одне, чому ви
трохи здиву теся: тим, якi пишуть менi без знакiв ъ та ь, я зовсiм не
вiдповiдаю.
- Чому ж це так?
- Тому, що так найбiльше менi пишуть такi юнi та зеленi мудрагелi, яким
треба ще добре граматики повчитися, перш нiж у нетрi свiтових питань
заглиблюватися... Ну та на листи я захочу - вiдповiдаю, не захочу - не
вiдповiдаю, а ось як до тебе з'явиться який-небудь чоловiк, що шука
правди на землi або цiкавиться, як йому свою чистоту мiж людьми заховати,
то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступа до тебе
зовсiм не вiдома молода панi i зразу ж, як то кажуть, без манiвцiв:
"Навчiть мене, Лев Миколайович, як менi на свiтi жити. Я була в Iоанна
Кронштадтського, так вiн нiяк не заспоко©в мене".
"А скажiть же ви менi, як ви живете?"
"Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся вiд ©жi, я нуджуся
на свiтi, я ладна хоч зараз кинутись. у прiрву".
"А у вас чоловiк ?"
" ".
"I дiтки ?"
"Одна маленька дiвчинка ".
"А ви ©© году те самi?"
"Нi, году мамка".
"А ви корсета носите?"
"Ношу".
"А на ноги взува те ботинки з височенними пiдборами?"
"А то вже так: на те мода така".
"А до двох-трьох годин ночi у клубах та театрах висиджу те?"
"Бува й так".
"Так от що я вам окажу: годуйте ви самi ваше дитя, покиньте на сiдало
курям ваш корсет, взувайте на ноги таке, що звичайнi люди взувають,
лягайте спати тодi, коди весь трудовий люд ляга спати. Одне слово, живiть
нормально, як сама природа показу всьому живому жити, i тодi нi для чого
вам ©здити нi до мене, нi до Кронштадтського".
- Пробачте менi, вельмишановний Лев Миколайович. за таке мо питання:
коли ви дума те що-небудь писати, то план вашого майбутнього твору вже
готовий у вашiй головi чи ви його розвива те коло самого столу?
- Я творю бiльше коло столу: коли я сiдаю що-небудь писати, то часто й
сам не знаю, до чого дiйду й чим скiнчу. Не те що раз, а десятки разiв
переробляю те, що напишу; навiть i те, що вже складено в друкарнi, я
багато разiв переробляю та переставляю. "Вiйну й мир" перероблялося в мене
та переписувалося двадцять два рази.
- Але це ж величезний труд!
- Так, це величезний труд. Але робила те все моя дружина Софiя
Андрi©вна. В мене не стало б стiльки сил на таке переписування, якби того
не зробила моя дружина Софiя Андрi©вна. Через те-то я багато в чому
поступаюся перед нею; мiж iншим, я ненавиджу мiсто й зостаюсь в ньому
рiвно стiльки, скiльки необхiдно, а дружина не любить села, завжди хоче до
мiста, то ©й в тому й догоджаю: супроти свого бажання ©ду з села до мiста.
- Дозвольте дiзнатися, Лев Миколайович, коли ви пишете?
- Я пишу тiльки до обiду, а пiсля обiду щодня беруся за яку-небудь
фiзичну роботу. Для мене нема так звано© благородно© та неблагородно©
роботи: кожна робота благородна. Коли треба чоботи шити - шию; коли треба
пiчку класти - кладу; тин плести - плету; гнiй вивозити - вивожу; все
роблю. А як для всiх таких робiт вропейська одiж не дуже придатна, то я
тако© одежi й не ношу, а ношу одiж простого росiйського чоловiка...
- А то так.
- Я й вам раджу так само робити, як я роблю: до обiду писати, а пiсля
обiду - на фiзичну роботу.
- Що ж, це дуже розумно. Та тiльки не можу я часу знайти для тако©
роботи. Живучи з науки, я часто мушу сидiти лад книжками та складанням
лекцiй не тiльки до обiду, а цiлий день, навiть цiлу нiч, мало не до
свiтанку. Та й де ж менi рiвнятися до вас! Вашi твори й мо©!
- Ви кажете: вашi твори,- а я вам на те от що скажу: в кожному мо му
творi е мо й не мо .
- Це ж як вас розумiти?
- А ось як. Коли я що-небудь напишу, то скликаю до себе близьких менi
та мо©м думкам людей, читаю ©м те, що написав, i викликаю ©х до щиро© та
безсторонньо© критики. Вони сперечаються зi мною i мiж собою, i нарештi,
коли я почую, що правда на ©х боцi, згоджуюся з ними i переробляю знову
те, що в мене написано, а коли почую, Що вони самi помиляються в сво©х
думках, зостаюся при сво©х мислях. Ось я тепер друкую свiй новий твiр
"Воскресiння". Коли я написав кiлька роздiлiв, то скликав до себе мо©х
друзiв i прочитав ©м те, що в мене було вже готове. Вислухавши мене, вони
не змагалися довго зi мною взагалi, а тiльки не вдовольнилися роздiлами
про життя в тюрмi та про кару на смерть, через те що я сам нiколи не сидiв
у тюрмi, як не бачив на власнi очi й кари на смерть. Я згодився з тим i
звернувся з проханням до московсько© влади, щоб дозволили менi кiлька днiв
побувати в тюрмi з. придивитись у нiй до життя в'язнiв. Та московська
влада не дала менi такого дозволу. Я звернувся до тульсько© влади. Отже, й
тут не допустили мене до тюрми. Нарештi, послав я мо прохання до
орловсько© влади, i в Орлi менi пощастило побувати в тюрмах та побачити
те, чого я нiколи не бачив на власнi очi. Коли пiсля того я повернувся
додому й написав новi роздiли про життя в'язнiв у тюрмах i прочитав ©х
мо©м друзям, то всi одноголосно сказали, що то таки повна правда. Отже,
московська цензура якраз тi самi мiсця з мого твору й перекреслила
червоним чорнилом. З таким браком я й мусив друкувати його в Росi©, а зате
сповна послав до друку за кордон, до Берлiна.
- Хочу я ще вас, вельмишановний Лев Миколайович, про одне спитати,
тiльки наперед прошу вас вибачити менi за таке питання.
- Кажiть, я заздалегiдь пробачаю вам.
- Чи з ваших синiв хоч один талановитий?
- Усi мо© сини найзвичайнiсiнькi люди, анi жодного з них талановитого
нема.
- А кого ви вважа те за найталановитiшого iз сучасних наших
письменникiв молодих?
- Володимира Короленка. Ви вiзьмiть яке-небудь не вiдоме ще для мене
його оповiдання, затулiть рукою пiд ним пiдпис автора та прочитайте менi
кiлька сторiнок, то я вам зразу скажу, що це писав Володимир Короленко. То
яскравий, свiжий i сво рiдний талант.
- Це так. Безперечно, Короленко iз сучасних молодих письменникiв
найталановитiший, а тiльки велика шкода, що вiн так мало пише.
- Станцiя Серпухов,- несподiвано крикнув кондуктор пiд вiкном вагона.-
По©зд сто©ть п'ятнадцять хвилин.
- Ходiмте та вип' мо по склянцi кави,- звернувся до мене Лев
Миколайович.
- З превеликою охотою.
Ми вийшли, вступили в залу й сiли коло столу. Нам подали по склянцi
кави, а до кави - молока й бiлого хлiба. Лев Миколайович узяв каву, а
молоко та бiлий хлiб одсунув .вiд себе. Потiм вiн витяг iз клуночка, що
був у нього в руцi, пляшечку чогось, немовби густого молока, i влив його в
свою склянку.
- А що то у вас? Домашн молоко? - поспитав я.
- Нi, це мигдалеве молоко. Я, бачите, строгий вегетарiанець, не вживаю
нi м'яса, нi риби, не вживаю я й коров'ячого молока, нi бiлого хлiба.
Випивши каву, ми повернулися у свiй вагон i посiдали на сво© мiсця. Тут
Лев Миколайович дiстав iз того ж таки свого клуночка шматок житнього хлiба
й почав його нешвидко жувати. Видно було, що через брак зубiв йому важко
було справлятися з твердою ©жею, та вiн, не люблячи нiяко© на свiтi
фальшi, не хотiв i штучних зубiв у себе мати. Попо©вши хлiба, Лев
Миколайович звернувся до нас проханням, щоб ми дозволили йому на кiлька
хвилин прилягти на лаву.
- Менi вже пiшов сiмдесят перший рiк, то тiло мо вимага часом покою.
- Будь ласка, Лев Миколайович. Будь ласка! Просимо вас!
Ми схопилися з сво©х мiсць i звiльнили цiлу лаву. Я розiслав свого
пледа, а хтось - свою подушку. Лев Миколайович прилiг боком на лавi, а
проте спати зовсiм i не думав i довго ще вiв розмову на рiзнi теми. Було
геть далеко за пiвнiч.
- Станцiя Засiки,- гукнув знов кондуктор, уступивши в самий вагон.
- Це станцiя, де менi вставати,- сказав Лев Миколайович i пiдвiвся з
лави.
Всi теж схопилися з сво©х мiсць i стали допомагати йому вийти з вагона.
Один iз нас нiс ветхого парусинового чемоданчика Льва Миколайовича з
прорiзаною наскрiзь дiркою в тому мiсцi, де колись був замок, i чемодан
був перев'язаний навхрест мотузкою. Другий iз нас нiс невеликий клуночок,
де була зав'язана ©жа Льва Миколайовича, а третiй обережно пiдтримував
його, щоб вiн часом не спiткнувся, йдучи у пiтьмi.
На прощання Лев Миколайович усiх нас по черзi обняв i всiм побажав
усього найкращого. Мене вiн ухопив обома руками за обидвi мо© руки вище
лiктiв i сказав:
- Бачу, що ви займались фiзичною працею, не кидайте далi.
Коли ми розсталися з Львом Миколайовичем i увiйшли в свiй вагон, то тут
один iз нас обережно зняв з лавки свою подушку, на якiй лежав Лев
Миколайович, обережно склав та любовно погладив ©© сво ю рукою; далi
старанно обгорнув газетою, убгав у чемодан i замкнув його.
- Що це таке буде? - спитав я.
- А це от що буде: коли при©ду додому, то скажу сво©й жiнцi, щоб вона
вишила на цiй подушцi такi слова: "На цiй подушцi лежала голова Л. М.
Толстого, такого ось мiсяця, числа й року".
Я цього не зробив iз сво©м пледом, а проте глибоко заховав усю розмову
з Львом Миколайовичем у мо му умi та в мо му серцi i твердо пам'ятаю кожне
його слово й кожну фразу.
Звичайно, розмовляли ми по-росiйському, а тут я подаю все в перекладi
на укра©нську мову.
Це була перша зустрiч. Друга зустрiч ученого з Л. М. Толстим вiдбулася
в Москвi, зимою, коли письменник жив у Хамовниках у сво©й садибi, а
професор Д. I. Яворницький читав у Московському унiверситетi лекцi© з
iсторi© Запорожжя.
Цю зустрiч органiзував давнiй приятель Яворницького - В. Гiляровський.
Ось що вiн про не© розповiда в сво©й книжцi "Москва и москвичи".
"...Ми ввiйшли до кабiнету. Лев Миколайович устав з крiсла, пiдняв руки
догори й, усмiхаючись, сказав:
- Ось вони, запорожцi! Здрастуйте!
Ми просидiли понад годину. Яворницький зацiкавив Льва Миколайовича
сво©ми розповiдями про Запорожжя. Лев Миколайович i собi згадував про сво
життя серед гребенських козакiв, а потiм розмова зайшла про духоборiв i
штундистiв. Цих Яворницький знав дуже добре..."[50]
Прощаючись з гостями, Лев Миколайович мiцно потиснув руки Гiляровському
й Яворницькому.
Теплi зустрiчi з Львом Миколайовичем Толстим навiки залишились у
пам'ятi нашого вченого.
ЗУСТРIЧ 3 МИКЛУХОЮ-МАКЛА М_ _
Близькi друзi Дмитра Iвановича пригадують, як вiн у музе© розповiдав ©м
про свою зустрiч з вiдомим мандрiвником М. М. Миклухою-Макла м. Це сталося
в Петербурзi десь 1887 року.
- Мене,- оповiдав Дмитро Iванович,- познайомив з Миклухою-Макла м мiй
друг Р пiн. Зайшов я до Iллi Юхимовича подивитися на "Запорожцiв", а там
уже був гiсть - мандрiвник Миклуха-Маклай. От вiн мене i познайомив з ним.
Бесiда тривала до пiзньо© ночi. Яворницький цiкавився життям,
дiяльнiстю й мандрiвками славнозвiсного вченого-антрополога та етнографа.
Миклуха-Маклай охоче розповiв йому про свою подорож на острови Тихого
океану для вивчення папуасько© раси, розповiв про сво перебування в Новiй
Гвiне©, де вiн у надзвичайно тяжких i небезпечних умовах вивчав
матерiальну культуру й побут народiв Океанi© та Пiвденно-Схiдно© Азi©.
- Говорив Миклуха-Маклай якимось гортанним голосом. Напевне, довге
перебування дослiдника в чужих краях вiдбилося на його акцентi,поясняв
Дмитро Iванович.- Сидiв Миклуха-Маклай тодi на канапi по-турецькому,
пiдiбгавши пiд себе ноги.
Через деякий час Дмитро Iванович навiдався на квартиру Миклухи-Маклая,
який жив тодi з сво ю сiм' ю в Петербурзi, на Галернiй вулицi.
Дмитро Iванович застав його хворим. Мандрiвник скаржився на легенi,
ревматизм та невралгiю. З великим напруженням волi Микола Миколайович
намагався перебороти кволiсть i весь час працював над сво©ми записами,
зробленими пiд час мандрування.
Яворницький сам був природжений етнограф, тож, коли вiн зайшов на
квартиру, йому зразу ж впала в очi збiрка предметiв матерiально© культури,
що ©х зiбрав Микола Миколайович протягом свого мандрiвничого життя. Дуже
хотiлося Дмитровi Iвановичу щось придбати з рiдкiсно© колекцi© дослiдника,
але вiн не наважився просити, бо бачив, що хворому було не до того.
У квiтнi 1888 року М. М. Миклуха-Маклай помер. Але Дмитро Iванович не
забув стежки до то© господи', де жив колись небiжчик.
Згодом Дмитровi Iвановичу пощастило: дружина Миклухи-Маклая подарувала
йому частину колекцi©. Це була переважно зброя африканських племен: щит з
панцира черепахи, щит з шкiри крокодила, щит з вуха слона, спис, стрiли,
два сагайдаки на стрiли з крокодилячо© голови та лапи й два луки з дерева,
обтягнутi шкiрою.
Бiльшiсть цих речей i нинi експонуються в Днiпропетровському
iсторичному музе© iм. Д. I. Яворницького.
В ГОСТЯХ
У ЛЕСI УКРА НКИ
Дмитро Iванович любив мандрувати не тiльки по селах: та степах Укра©ни,
а й далеко за ©© межами.
1910 року вiн побував за кордоном-по©хав у Грецiю,потiм у гипет,
оглянув музе© в Афiнах, Александры та Ка©рi.
дучи в гипет, Дмитро Iванович заздалегiдь довiдався, i що там, на
чужинi, живе славна дочка укра©нського народу Леся Укра©нка. Вчений
поставив собi на метi неодмiнно ©© розшукати й побачитися. Йому пощастило
в цьому. Маючи гипетську адресу, яку дав йому М. В. Кривенюк (чоловiк
Ольги Петрiвни - сестри Лесi), Дмитро Iванович швидко знайшов на чужинi
укра©нську письменницю. Вона жила годi в Гелуанi, куди пере©хала в зв'язку
з погiршенням стану здоров'я.
Прожив Дмитро Iванович у гостях з тиждень. Це були, як вiн казав,
найщасливiшi днi в його життi. Гомонiли вони про рiдний край, свою Укра©ну
та ©© сумну долю. Поетеса читала земляковi сво© вiршi. Яворницький, як
вiдомо, сам чимало вiршував, але вiн схилявся перед генiальною поетесою.
Леся Укра©нка розповiла, що вона вивчила арабську мову й тепер навча
арабчат грамоти. Дмитро Iванович дуже зацiкавився, i йому пощастило
побачити поетесу за цi ю благородною роботою. Професор був захоплений тими
успiхами, яких Леся Укра©нка досягла, навчаючи кмiтливих учнiв.
"Арабчата,- згаду Дмитро Iванович у щоденнику, якого вела його дружина
С. Д. Яворницька,- були надзвичайно вродливi, розумнi й симпатичнi: вони
легко засвоювали знання, яке так щедро, з любов'ю вiддавала ©м наша
поетеса".
Леся Укра©нка запевняла Яворницького, що арабськi народнi пiснi сво ю
мелодiйнiстю схожi на нашi, укра©нськi народнi пiснi.
Приблизно в цей же час у Гелуанi перебував ще один укра©нець Микола
Сергiйович Охрiменко, який разом з сво©м братом та матiр'ю лiкувався там.
Про це я дiзнався iз "Спогадiв про Лесю Укра©нку" (Радянський письменник",
1963).
Менi вдалося розшукати М. С. Охрiменка. Вiн працював у Ялтинському
науково-дослiдному iститутi виноградарства "Магарач". У Миколи Сергiйовича
зберiгся щоденник, який вiн вiв у Гелуанi. На однiй сторiнцi