Страница:
Шевченка. Нехай щастить Вам!
З щирою пошаною Д. Яворницький"
Брати погруддя при©хав Т. I. Дудка - i зразу ж до Яворницького.
- Все гаразд,- упевнено сказав Дмитро Iванович.Iдiть у художнiй музей,
я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за тi 700 карбованцiв, що
ви ©х зiбрали на селi. Та не забудьте ж на постаментi зробити напис,-
додав Дмитро Iванович.
- А який же ви порадили б зробити напис?
- Думаю, що добре промовлятимуть такi слова:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба ся ,
Тебе не забудуть.
- Чудовi слова! Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, неодмiнно зробимо цей
напис.
Дудка пiшов у художнiй музей i справдi заплатав за погруддя тiльки 700
крб. З радiстю вiн забрав погруддя й привiз його в село Олександрополь.
Бiля клубу зiбралось багато людей на мiтинг, присвячений вiдкриттю
пам'ятника великому Кобзаревi.
Ось на трибуну пiднявся голова сiльради:
- Сьогоднi в нашому селi - свято. Ми вiдкрива мо пам'ятник великому
синовi укра©нського народу Тарасовi Шевченку. Погруддя Кобзаря нам
пощастило придбати в Катеринославi за нашi трудовi грошi. Спасибi вам,
добрi земляки.
Коли зняли покривало, бюст Кобзаря засяяв яскравою позолотою.
До трибуни пiдiйшов Тихiн Дудка.
- До нашого степового села,- промовив вiн,- прийшов наш рiдний батько
Тарас Шевченко. Тепер вiн вiчно буде з нами. Вiд усього серця дякую вам,
громадяни, за зiбранi кошти, за вашу любов до генiального поета.
Всi, хто був на площi, зняли шапки. Бiля трибуни вишикувався мiсцевий
хор. Ним керував учитель. Хор виконав
"Думи мо©", потiм "Заповiт".
До пiзньо© ночi на майданi лунали пiснi, грали музики, танцювали хлопцi
й дiвчата. Згодом цей пам'ятник поставили на подвiр'© школи. Сто©ть вiн i
зараз там.
ГIСТЬ 3
КОБЗОЮ
Улiтку 1929 року Дмитро Iванович прочитав бiля парку iм. Шевченка
афiшу. В нiй сповiщалося, що в робiтничих Клубах та палацах
Днiпропетровська виступа кубанський кобзар Безщасний.
Приходить того дня Дмитро Iванович в музей i каже менi:
- А ви чули, що в мiстi з'явився якийсь кобзар? Я
щойно читав афiшу. Виступа вiн у Чечелiвцi, в робiтничих районах. Ви
сходiть туди, побудьте на концертi, послухайте його, придивiться, якщо це
справжнiй кобзар - запросiть його до мене. Так i скажiть, що з ним хоче
познайомитись Яворницький.
Пiшов я в клуб, побув на концертi, побачив кобзаря. Це був кремезний,
середнього зросту чоловiк рокiв п'ятдесяти, з такими вусами, як носив
Тарас Шевченко. Одягнений вiн у червоний жупан, синi штани, пiдперезаний
шовковим поясом. Вiн таки справдi чудово грав на кобзi й спiвав
стародавнiх i сучасних укра©нських пiсень. Пiсля кожно© пiснi його тепло
вiтали й щоразу просили повторити ту чи ту пiсню.
Як тiльки закiнчився концерт, я пiшов за лаштунки, познайомився з
кобзарем i попросив його вiдвiдати музей та побачитися з професором
Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарiв.
- Чули ви про нього? - спитав я кобзаря.
- Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним - велика честь для мене.
Завтра неодмiнно прийду.
Кобзар Безщасний рiвно о дев'ятiй годинi прийшов до музею в повному
спорядженнi - з кобзою пiд рукою. Я вiдрекомендував його професоровi, який
нетерпляче чекав кобзаря в сво му кабiнетi. Привiталися.
- Сiдайте, розказуйте, звiдкiля ви при©хали до нас, хто вашi батьки? -
спитав Яворницький.
- Я сам з Кубанi. Граю на кобзi вже рокiв, мабуть, тридцять. Батьки мо©
розповiдали, що дiд був запорозький козак. Чи так це, чи нi - не знаю, а
кажу те, що чув вiд батькiв.
- Добре! А що ж ви вмi те грати, що спiва те?
- Я виконую укра©нськi стародавнi й сучаснi пiснi, сумнi й веселi. На
концертах спiваю пiд свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братiв
азовських тощо, а пiд кiнець - жартiвливi: "У Ки вi на риночку", "Ой кум
до куми залицявся", "До вдовицi я ходив" та iншi.
- Ану, вшкварте менi про Байду,- попросив професор. Тепла, дружня
зустрiч ученого надала кобзаревi смiливостi. Вдарив кобзар по струнах,
чудовим баритоном заспiвав про Байду, i засяяло обличчя Дмитра Iвановича.
- Та й добре ж ви гра те! Аж за душу бере.
Дмитро Iванович розповiв гостевi про iсторiю кобзи, про кобзаря Остапа
Вересая, потiм повiв його по музею, а звiдти - до себе на обiд.
Ми добре знали, що, коли Дмитро Iванович когось запрошу до себе на
обiд,- це найвища нагорода, це честь i доказ того, що гiсть прийшовся до
душi.
П'ять днiв гостював кобзар у Дмитра Iвановича, п'ять днiв лунала музика
в його будинку.
- Що ж ви робили всi цi днi? - спитали ми кобзаря.
- Грав, спiвав, а Дмитро Iванович слухав, записував, брав на ноти
пiснi, казав, що увiйдуть до iсторi©.
У недiлю Дмитро Iванович прийшов з кобзарем у музей. Настрiй в обох був
чудовий.
- А зна те, що я оце надумав? - звернувся до нас Яворницький.
- Що?
- Сьогоднi недiля. Людей у музе© буде багато. Нехай наш кобзар загра i
заспiва прямо в музе©. Як на вашу
думку?
- Нам зда ться, що це чудова iдея,- пiдтримали ми Дмитра Iвановича.
До центрального залу музею занесли стiльця, сiв на нього кобзар, провiв
рукою по струнах - i полилася пiсня "Ой Морозе, Морозенку...", а за нею
iншi - "Буря на Чорному морi", "Побратався ясний сокiл".
Пiснi кобзаря лунали по всьому музею. На несподiваний концерт зiйшлося
багато слухачiв. Це була жива iлюстрацiя до iсторi© пiснi й музики на
Укра©нi.
Я стежив за Дмитром Iвановичем. Вiн був зачарований пiснею. А коли
кобзар узяв останнiй акорд iсторично© пiснi, Дмитро Iванович швидко
пiдiйшов до кобзаря, обiйняв його, поцiлував. Потiм повiльно пiшов до
свого кабiнету.
А в залi ще довго лунали чарiвнi укра©нськi пiснi.
СТО ТИСЯЧ_ _
Дмитра Iвановича довгий час хвилювала добудова музейного примiщення.
Старе примiщення музею стало малим, тiсним.
Якось до музею завiтав нарком освiти УРСР М. О. Скрипник. Його дружньо
зустрiв i показав музейнi експонати сам директор.
Користуючись нагодою, Дмитро Iванович нагадав Скрипниковi, що експонати
гинуть, псуються, новi археологiчнi речi нiде розмiстити. Отже, треба
швидше закiнчити добудову примiщення, тим бiльше що воно сто©ть уже
двадцять рокiв - трiска ться, вивiтрю ться, руйну ться.
- А скiльки треба грошей? - спитав Скрипник.
- Тисяч сто.
- Гаразд, поклопочу: грошi знайдемо.
Минув рiк. На листи вiдповiдi не надходили. Тодi Яворницький вирiшив
по©хати до Харкова i поговорити з наркомом освiти особисто. До тодiшньо©
столицi Укра©ни вирушили вони разом з ученим секретарем музею П. .
Матвi вським.
У приймальнi Скрипника зiбралося чимало людей. Довелося чекати близько
двох годин. Академiк нервував.
- Доки ми стовбичитимемо тут? Менi, зрештою, сiмдесят п'ять рокiв, я з
дороги... Ходiмо звiдси! - сердито сказав вiн секретаревi музею.
- Ну що ж, ходiмо.
Цю реплiку почули. Навздогiн кинувся особистий секретар наркома -
довгий, з рудою борiдкою чоловiк.
- Вибачте, Дмитре Iвановичу, вас чека Микола Олексiйович, прошу...
- То що, може, вернемось? - спитав Яворницький свого помiчника.
- Вернiмося!
Зайшли до кабiнету. Скрипник пiдвiвся, вийшов з-за столу й привiтався.
- Пробачте, Дмитре Iвановичу, що затримав. Слухаю-вас, у якiй це справi
завiтали?
- Та в якiй... Ви ж обiцяли сто тисяч на добудову примiщення, а досi нi
копiйки... То як - будуть грошi чи не будуть?
- Обiцяти я обiцяв, але з грiшми в нас зараз скрутнувато. Ваш музей
справдi перевантажений. Думаю, що з цього становища один вихiд: деякi
речi доведеться передати-iншим музеям, а тi експонати, що стосуються
пам'ятi Шевченка, варто передати до Ки ва, до музею Шевченка. От i мiсце
звiльниться!
- Що кажете? Забрати з музею експонати, якi стосуються Шевченка? Нi,
цього не буде. Доки я живий - цього, кажу, не буде! Ви зна те, як я
добував цi речi? Скiльки я сходив, скiльки з'©здив, якi витрати зробив?!
- Суперечки вважаю за непотрiбнi. Дмитро Iванович зрозумiв, що мова
перейшла на офiцiальний лад. Вiн одразу ж спохмурнiв i, пiдвiвшись,
сказав:
- Бувайте здоровенькi!
Через пiвроку Скрипник при©хав до Днiпропетровська. Задзвонив телефон.
- Зустрiчайте наркома!
- Добре, зустрiну,- спокiйно вiдповiв директор. Спiвробiтники вiдчули,
що Яворницький щось задумав, i почали хвилюватися. Бiля музею зупинилась
одна, друга, третя машини. На порозi з'явився Скрипник, за ним - iншi
гостi.
- Дмитре Iвановичу,- кажемо йому.- Гостi при©хали, зустрiчайте.
- То чого ви турбу тесь, зустрiну! Це вже моя справа. Директор пiдвiвся
й тихенько пiшов до дверей. У вестибюлi зупинився, дивиться на Скрипника
такими очима, нiби вперше бачить.
Драстуйте вам.
Драстуйте, Дмитре Iвановичу.
Хто ж ви такий будете?
Я? - усмiхнувся гiсть.- Та ж Скрипник.
- Ага. А ви член профспiлки?
- Звiсно! Наркомовi не можна бути позаспiлковим.
- Антонiно Костянтинiвно,- звернувся Яворницький до старенько©
касирки.- Скiльки там платять у нас за квитки члени й не члени профспiлки?
- П'ятнадцять копiйок платять члени профспiлки i п'ятдесят копiйок - не
члени профспiлки.
- Чули, Миколо Олексiйовичу? - жартуючи, сказав Дмитро Iванович.-Якщо
ви справдi член профспiлки, то пiдiйдiть до каси й вiзьмiть квитка за
п'ятнадцять копiйок, а хто позаспiлковий, то нехай бере за 50 коп.
Нарком смикнув себе за вуса, та одразу ж зорi нтувався i, обернувшись
до окружкомiвцiв, спитав:
- А ви, товаришi, члени профспiлки?
- Аякже, Миколо Олексiйовичу.
- Тодi ходiмо по квитки - посмiхнувся вiн i перший рушив до каси.
У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерiгав, як гостi
брали вхiднi квитки.
Музейнi працiвники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що все було
гаразд,- гостi, усмiхаючись, пiдходили до академiка Яворницького.
- Всi взяли квитки? - спитав Дмитро Iванович.
- Усi, всi,- вiдповiли йому.
- Ну, а тепер, шановнi гостi, бачите .он стрiлочки? Вони показують,
звiдки треба починати огляд музею. Ви люди письменнi, бувалi, будь ласка,
iдiть i розглядайте експонати.
- Нi, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього М. О. Скрипник,- просимо
вас, проведiть нас по музею. У ваших устах i експонати оживають.
- Добре. Ходiмте, тiльки не гнiвайтесь на мене, ,коли зачеплю десь за
живе.
I Яворницький повiв гостей знайомити г музе м, з його скарбами.
Пiд кiнець екскурсi© Яворницький повiв Скрипника в пiдземелля музею i
показав йому там сотнi ящикiв з речами, здобутими археологiчною
експедицi ю пiд час будування Днiпрогесу. Всi вони лежали запакованi, ©х
нiде було виставити.
- От бачите, що робиться! - розводив руками Яворницький.
Микола Олексiйович Скрипник почував себе трохи незручно, вибачався..
- Ну що ж, доведеться почекати. Грошi все-таки знайдемо, музей
добуду мо. Не гнiвайтесь, Дмитре Iвановичу, все буде гаразд.
- Добре, поживемо - побачимо.
- Що ж у вас ще в нового? - поцiкавився Скрипник, оглянувши музей.
- скарб, який ми знайшли, коли дослiджували берег Днiпра бiля
Запорiжжя. Хочете - покажу?
- Охоче подивимося, покажiть, будь ласка,зацiкавився Скрипник.
Дмитро Iванович повiв наркома i його товаришiв у вiддiл релiгiйних
культiв музею, вiдкрив скриню, а звiдти обережно витяг скарб, який знайшов
молодий археолог музею В. А. Грiнченко. Там був срiбний орел, залiзна
зброя, золоте оздоблення кiнсько© збру©, причому не часiв козаччини.
Орнаментовка свiдчила, що скарб належить до VIII столiття нашо© ери.
- Бачите, Миколо Олексiйовичу, були б у нас грошi, моя ширше дослiдили
б тi мiсця Днiпра, що будуть затопленi. Багато скарбiв пiде на дно. А
шкода,
- Скiльки ж вам треба грошей?
- Та я вже боюсь i просити... Треба п'ятдесят тисяч.
- Цi грошi, Дмитре Iвановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова
окрвиконкому та секретар окружного комiтету не будуть заперечувати,-
звернувся Скрипник до керiвникiв округу.
- Та доведеться допомогти,
- От i добре!
Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну
працю, за цiкаву екскурсiю в минуле.
Але вiдвiдування на тому не закiнчилося. Коли гостi рушили до виходу,
Яворницький згадав раптом i гукнув навздогiн:
- Стiйте! А розписку! - звернувся вiн до голови окрвиконкому.
- Яку розписку?
- Розписку на тi п'ятдесят тисяч, що пообiцяли для експедицi©. Так буде
надiйнiше. Бо слово як слово: сказав та й забувся.
Але в окрвиконкомi цього разу не забули: через п'ять днiв музе вi було
видiлено з мiсцевого бюджету п'ятдесят тисяч карбованцiв.
На цi кошти Д. I. Яворницький довершив археологiчнi розкопки в районi
Днiпрогесу до кiнця.
_ВIД ЩИРОГО СЕРЦЯ_
Дмитра Iвановича Яворницького як ученого та людину велико© душi знали
люди рiзних верств. А найбiльшу популярнiсть вiн мав серед учителiв i
селян. Знали його й дiти багатьох шкiл, де вiн був частим гостем.
Зиму з 1921-го на 1922 рiк кра©на тяжко перебула внаслiдок
громадянсько© вiйни та неврожаю. Нелегко було тодi й Дмитровi Iвановичу,
тим бiльше що йому було шiстдесят сiм рокiв. Недо©дання пiдточувало його
здоров'я, валило з нiг. Про це дiзнався вчитель Михайло Iванович Лоян,
який учителював у таромськiй школi.
- Коли я почув,- казав вiн,- що Дмитро Iванович прихворiв та ма
нестаток з харчами, одразу ж вирiшив допомогти вченому.
Особистих достаткiв у Михайла Iвановича не було, i тому вiн звернувся
до сво©х учнiв:
- Любi дiти! Ви пригаду те професора Яворницького,з яким ви бачились у
школi?
- Зна мо!..
- Вiн тепер заслаб, хворi , та й з харчами в нього не все гаразд...
- Так, може, треба допомогти йому? - гуртом загули дiти.
- Я так i думав, що ви зрозумi те мене з перших слiвi скажете сво
тепле слово. Дуже вдячний вам за це, мо© любi. А тепер так: хто що зможе -
чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона,- приносьте завтра до
школи, а тут вирiшимо, як надiслати вашу допомогу вченому.
Повернувшись iз школи, дiти передали слова вчителя сво©м батькам.
Другого дня в школу назносили всяко© всячини, звiсно, потрошку.
Михайло Iванович був радий, що його вихованцi та ©хнi батьки виявилися
такими людяними, чуйно вiдгукнулисяна його заклик.
У недiлю вдосвiта, в березнi мiсяцi, п'ять хлопчикiв iз сво©м учителем
прибули до Днiпропетровська. Йдуть до будинку Дмитра Iвановича,
хвилюються, чи прийме професор ©хню допомогу? Правда, вона була дуже
скромна, та йшла вiд щирого серця, з пошани до свого вченого. Це ©х
втiшалой заспокоювало.
Пiдiйшли до дверей, сiпнули за ланцюжок. Тиша. Подзвонили ще раз.
Згодом почули, як хтось тихо пiдiйшов до дверей. Не запитуючи наперед:
"Хто там?" - вiдчинив дверi. Бачать, перед ними сам Дмитро Iванович -
сивий, блiдий, з запалими очима, Привiталися. Гостi трохи розгубилися,
засоромилися, мовчать, не знаючи, з чого почати свою розмову. Дмитро
Iванович помiтив це й шанобливо запросив ©х до себе:
- Прошу, заходьте, таромчанськi гостi...
- Дяку мо.
Школярi боязко йшли з клунками в руках слiдом за сво©м учителем, ©х
одразу вразили чудово розмальованi стiни вiтальнi. Ось козак Мамай, далi
он - кобзар пiд вербою гра . Ще в передпоко© вони побачили старовинну
скриню з намальованим на нiй запорожцем, казан, в якому сiчовики варили
страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козакiв.
Дiтям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею.
Та ось учитель, затинаючись вiд хвилювання, взяв у дiтей клунки й
пiдiйшов з ними до Дмитра Iвановича.
- Вiзьмiть, Дмитре Iвановичу, вiд нас цей скромний подарунок. Це дiти,
учнi мо©, принесли вам.
Дмитро Iванович розгубився, знiяковiв. Вiн був зворушений увагою
школярiв.
- Навiщо це? Ви ж самi тепер у нуждi живете! Як можна! Нi, нi. Цього не
треба,- сказав професор.
- Та це, Дмитре Iвановичу, все сво , не куплене. Не соромте нас,
вiзьмiть, будь ласка. Ви для нас дорога людина,- благав Лоян.
- Ну, спасибi, велике спасибi вам! - сказав зворушений Дмитро Iванович.
На очах у нього виступили сльози. Учнi помiтили це, одвернулися; потiм, як
горобцi до проса, кинулися до стiн i стали з великим захопленням
розглядати картини, музейнi речi, що були виставленi у вiтринах друго©
кiмнати.
Дмитро Iванович пiдiйшов до хлоп'ят i спитав ©х:
- Що, дiтки, цiкаво?
- Еге,- гуртом вiдповiли дiти, всмiхаючись до професора;
Школярi посмiливiшали. Почали самi сипати питання. Дмитро Iванович
довго водив ©х коло вiтрин, давав пояснення.
Михайло Iванович i його учнi стали збиратися додому. Господар
одягнувся, щоб провести ©х за порiг. Та не втерпiв, пiшов з ними далi.
- Я вас, дорогi мо© гостi, проведу до самого музею i покажу
найголовнiшi скарби, якi я зiбрав за сво життя.
- Що ви, Дмитре Iвановичу, не треба. Ваше здоров'я не дозволя так
довго водитися з нами,- шанобливо сказав Лоян.
Але Дмитро Iванович .категорично вiдхилив ©хнi турботи про його
здоров'я i повiв гостей у музей. Там вiн показав етнографiчний та
запорозький вiддiли. Потiм пiшов до кабiнету, винiс i подарував дiтям свiй
твiр "За чужий грiх".
Прощаючись, Дмитро Iванович дуже дякував дiтям за турботи i просив
частiше навiдуватись, не забувати його й далi.
Учнi були дуже задоволенi, що побачили музей i послухали пояснення
самого професора.
ДАРУНОК
3 КУБАНI
Навеснi 1926 року до музею зайшов високий на зрiст, Стрункий, середнiх
лiт чоловiк. Службовцям музею одразу ж впала в очi вiйськова виправка
вiдвiдувача. В правiй руцi незнайомий тримав якусь загадкову рiч,
загорнуту в газету. Директора музею Д. I. Яворницького ще не було.
Взявши квитка, гiсть пiшов оглядати музей, а тим часом з'явився i Д. I.
Яворницький.
Доглядачка музею Марiя Iванiвна Попова пiдiйшла до незнайомця й шепнула
йому на вухо:
- Ви, зда ться, питали директора музею?
- Так, питав.
- Ото вiн пiшов,- кивнула головою в той бiк, де тихенько йшов
Яворницький.
- Дякую.
Вiдвiдувач енергiйним кроком пiдiйшов до директора музею.
- Професоре, я до вас!
- Будь ласка, прошу. А хто ви будете? - поцiкавився Яворницький.
- Яз Кубанi, козак Антiн Iванович Башта. Принiс вам, Дмитре Iвановичу,
одну штуку.
- Покажiть, що там у вас за штука. Коли Башта розгорнув газету й
показав директоровi свою шаблю, Дмитро Iванович засяяв, а потiм мiцно
обiйняв i поцiлував козака.
Шабля була вся срiбна, добре оздоблена i дуже подобалася Дмитровi
Iвановичу.
- Де ж ви, козаче, ©© доскочили? - поцiкавився професор.
- Скажу. Цю шаблю в день мого одруження подарував менi близький
приятель. Довго я зберiгав ©©, в походах з нею був, а тепер вирiшив
подарувати ©© музе вi.
Приймаючи вiд Башти шаблю, Дмитро Iванович радiсно сказав:
- Тако© шаблюки в музе© ще не було. Добра шаблюка, козацька!
Через деякий час Антiн Iванович знову зайшов до музею. Як же вiн був
здивований, коли побачив, що його щабля висить у вiтринi над-шаблею
кошового отамана Iвана Гладкого.
Антiн Iванович пiдiйшов до професора Яворницького та й каже:
- Що ж це ви, Дмитре Iвановичу, зробили?
- А що? - здивувався професор.
- Та хiба ж я вище за отамана Гладкого, коли мою шаблюку зверху
повiсили, а його внизу?
- Бачите, голубе сизий, у музе© нiколи ще не було тако© гарно© шаблюки.
Я виставив ©© на видному мiсцi для того, щоб усi бачили, яка чудова рiч
з'явилась у музе©.
Пiсля цього Антiн Iванович Башта частенько зустрiчався з Дмитром
Iвановичем, i щоразу в них зав'язувалася цiкава бесiда.
- А ви, Дмитре Iвановичу, бували в наших краях?
- Аякже! Я слiдами запорожцiв увесь свiт обiйшов. Бував, звичайно, i на
Кубанi.
Це було в 1894-му i 1901 роках. Яворницький по крихтi збирав все, що
стосувалося Чорноморського козацького вiйська, утвореного росiйським
урядом з колишнiх запорозьких козакiв. Першi сторiнки про козакiв склав
колишнiй наказний отаман Чорноморського козацького вiйська, укра©нський
письменник-етнограф, найближчий побратим Тараса Шевченка Якiв Герасимович
Кухаренко (1800-1862).
Дмитро Iванович був тiсно пов'язаний з кубанськими iсториками,
листувався i з Товариством любителiв по вивченню Кубансько© областi. Був
сам почесним членом цього товариства. Воно допомагало йому в розшуках
матерiалiв про Запорозьку Сiч i Кубанське вiйсько.
Дослiдника запорозько© старовини щоразу тепло зустрiчала громадськiсть
Катеринодара. Там вiн оглянув вiйськовi регалi©, архiви, археологiчний
музей. Дещо iсторик побачив там i з iсторi© запорожцiв, зокрема знамена,
бунчук, литаври. Все це вiн використав у сво©й монографi© про запорожцiв.
Будучи на Кубанi, Дмитро Iванович зустрiвся з дiячами культури та
лiтератури. Бачився з вiдомим збирачем народних пiсень Якимом Вигда м та
поетами Яковом Жарком i Олексою Кири м, виступав в жiночiй гiмназi©, де
прочитав цикл лекцiй про Запорозьку Сiч.
Вже прощаючись, Башта сказав:
- Я не раз переконувався, що маю перед собою людину велико© душi, яка
все сво життя вiддала на службу людству.
У сво©х розповiдях про iсторiю експонатiв Яворницький
справдi прищеплював любов до науки, до працi, до сво © рiдно©
Батькiвщини.
СКАРБИ
НАРОДНО ТВОРЧОСТI
Матерiальна культура селян Катеринославщини експонувалася в
етнографiчному вiддiлi музею. Дмитро Iванович Яворницький збирав до музею
все, що зроблено руками трудiвникiв, що було в ©х ужитку - одяг, взуття,
усякi хатнi речi, цебто: миски, ложки, кочерги, чаплi©, заслiнки, скринi,
рiзнi iнструменти шевцiв, ткачiв, ковалiв, шаповалiв, старовиннi вози,
плуги, борони, опрiч того - неводи, риболовнi сiтки, рагелi, хватки,
вершi.
В селах Днiпропетровщини дiвчата та молодицi любили розмальовувати
сухими фарбами комини, сволоки, слуховi вiкна, скринi тощо. Робилося це
дуже виразно й барвисте. Частiше малювали квiти, трави, деревця, рiдше
птахiв та людей. Слiд сказати, що малюнки цi були дуже вдалi. До 1923 року
©х налiчувалося в музе© понад тисячу.
Дмитро Iванович казав, що ранiш укра©нськi етнографи не звертали на це
уваги i не збирали такого матерiалу. Не було таких зразкiв малювання
навiть у столичних музеях.
Зiбрав Дмитро Iванович i виставив у музе© багато глиняних, полив'яних
та просто розмальованих мисок, полумискiв, глечикiв та кухликiв. Коло
цього посуду стояв укра©нський весiльний стiл, на якому лежали коровай,
шишки, а зверху - уткнуте в глечик гiльце, без якого не бува весiлля.
Трохи далi вiд весiльного столу - цiла колекцiя писанок з рiзними
малюнками: бочечками, ялинками, гребельками, гарбузовим цвiтом, рум'янком
- аж сорок вiсiм рiзновидiв.
Писанки - теж дуже коштовний матерiал, для того, хто цiкавиться
творчiстю народних умiльцiв. Коли пильно придивля шся до малюнкiв,
зроблених на писанках, то мимоволi почува ш, як тебе вража художнiй смак
i велика рiзноманiтнiсть мотивiв, якi ведуть свiй початок ще з давнiх
часiв.
Орнаментика писанок привертала до себе увагу рiзних учених -
укра©нських, росiйських, чужоземних; етнографи написали вже про не© багато
наукових розвiдок, хоч усе це ще далеко не останн слово науки про
писанки.
Дмитро Iванович перший на Катеринославщинi зiбрав велику колекцiю
укра©нсько© народно© вишивки XIX-XX сторiч. Це в основному плахти,
сорочки, рушники, хустки, килими, верхнiй одяг. Особливо вража багата
колекцiя петрикiвських орнаментiв XX сторiччя.
Яворницький був частим гостем у петрикiвцiв. Вiн знав там усiх
майстрiв, що славилися сво©ми художнiми малюнками, зiбрав у них
найрiзноманiтнiшi варiанти декоративного розпису й виставив усе те в
музе©.
Десь 1923 року Тетяна Якимiвна Пата одержала вiд Д. I. Яворницького
теплого листа. Вiн щиро просив ©© вiдкласти все й прибути до нього в дуже
важливiй справi. Другого дня Пата прибула до Яворницького додому.
Вчений тепло зустрiв гостю.
- Коли я був у Петрикiвцi,- почав Дмитро Iванович,- i побачив вашi
розписи, я стояв мов зачарований. Ви, безперечно, талановита людина. Вашi
золотi руки, голубко, треба цiлувати.
- I видума те таке, порепанi руки цiлувати! Хiба я панi?
Яворницький нахмурився. Вiн уважно слухав просту селянку-трудiвницю.
- Що правда, то правда - ви не панi, ви бiльше за панi: руки багатьох
панянок не вартi вашого мiзинця. От що. Краса рук не в нiжностi, а в тому,
на що вони здатнi, що вони можуть створити для людини. Отож, Тетяно
Якимiвно, бережiть сво© руки. ©х шанобливо будуть цiлувати. Запам'ятайте
це!
Пiсля тепло© розмови Дмитро Iванович запросив гостю випити з дороги
чаю. Потiм пiшли в музей. Яворницький познайомив Пату з експонатами, повiв
до етнографiчного залу.
- Ану, гляньте сво©м свiжим оком, чого тут не вистача ?
- Мабуть, петрикiвських розписiв! - усмiхаючись, нерiшуче сказала Пата.
- Ви вгадали. За цим я вас i привiв сюди. Дуже прошу, Тетяно Якимiвно,
розмалюйте нам стiни цього залу.
- Добре. Тiльки чи догоджу? Не знаю, як воно вийде...
- А ви зробiть так, як умi те.
Через кiлька днiв стiни етнографiчного вiддiлу музею зацвiли чарами -
квiтами, вiд яких нiби повiяло степом.
Як тiльки Дмитро Iванович заходив у музей, вiн перш за все прямував у
цей вiддiл, довго милувався неповторними розписами. А потiм одного разу
викликав художника Василя Степановича Соляника i попросив його
скомпонувати з цих малюнкiв панно. Художник охоче погодився. 1929 року
фото цього панно було опублiковане в першому томi збiрника
Днiпропетровського крайового iсторично-археологiчного музею.
Колекцiя рiзноманiтних малюнкiв петрикiвських майстрiв i нинi
зберiга ться в фондах музею. А 1960 року в Днiпропетровському музе© було
вiдкрито виставку праць народних майстрiв села Петрикiвки, присвячену
декадi укра©нсько© лiтератури й мистецтва в Москвi.
Мистецтво петрикiвських народних умiльцiв - це гордiсть нашого краю. В
©х композицiях часом можна побачити химернi, фантастичнi форми рослин,
квiтiв, ягiд, овочiв, метеликiв. У великих панно трапляються зображення
птахiв, яких нема в природi.
Найстарiшим майстром у селi Петрикiвцi була Тетяна Якимiвна Пата, яка
прожила 95 рокiв i виховала цiле поколiння майстрiв декоративного
малювання, ©й надано звання заслуженого майстра народно© творчостi УРСР i
нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Працi Т. Я. Пати та ©© учнiв вiдомi всiй кра©нi. При мно вiдзначити, що
панно та фризи ©© роботи прикрашають стiни музе©в Москви, Ленiнграда,
Ки ва, Львова й Днiпропетровська. А коли була органiзована Всесоюзна
сiльськогосподарська виставка в Москвi, то петрикiвськi майстри на чолi з
З щирою пошаною Д. Яворницький"
Брати погруддя при©хав Т. I. Дудка - i зразу ж до Яворницького.
- Все гаразд,- упевнено сказав Дмитро Iванович.Iдiть у художнiй музей,
я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за тi 700 карбованцiв, що
ви ©х зiбрали на селi. Та не забудьте ж на постаментi зробити напис,-
додав Дмитро Iванович.
- А який же ви порадили б зробити напис?
- Думаю, що добре промовлятимуть такi слова:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба ся ,
Тебе не забудуть.
- Чудовi слова! Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, неодмiнно зробимо цей
напис.
Дудка пiшов у художнiй музей i справдi заплатав за погруддя тiльки 700
крб. З радiстю вiн забрав погруддя й привiз його в село Олександрополь.
Бiля клубу зiбралось багато людей на мiтинг, присвячений вiдкриттю
пам'ятника великому Кобзаревi.
Ось на трибуну пiднявся голова сiльради:
- Сьогоднi в нашому селi - свято. Ми вiдкрива мо пам'ятник великому
синовi укра©нського народу Тарасовi Шевченку. Погруддя Кобзаря нам
пощастило придбати в Катеринославi за нашi трудовi грошi. Спасибi вам,
добрi земляки.
Коли зняли покривало, бюст Кобзаря засяяв яскравою позолотою.
До трибуни пiдiйшов Тихiн Дудка.
- До нашого степового села,- промовив вiн,- прийшов наш рiдний батько
Тарас Шевченко. Тепер вiн вiчно буде з нами. Вiд усього серця дякую вам,
громадяни, за зiбранi кошти, за вашу любов до генiального поета.
Всi, хто був на площi, зняли шапки. Бiля трибуни вишикувався мiсцевий
хор. Ним керував учитель. Хор виконав
"Думи мо©", потiм "Заповiт".
До пiзньо© ночi на майданi лунали пiснi, грали музики, танцювали хлопцi
й дiвчата. Згодом цей пам'ятник поставили на подвiр'© школи. Сто©ть вiн i
зараз там.
ГIСТЬ 3
КОБЗОЮ
Улiтку 1929 року Дмитро Iванович прочитав бiля парку iм. Шевченка
афiшу. В нiй сповiщалося, що в робiтничих Клубах та палацах
Днiпропетровська виступа кубанський кобзар Безщасний.
Приходить того дня Дмитро Iванович в музей i каже менi:
- А ви чули, що в мiстi з'явився якийсь кобзар? Я
щойно читав афiшу. Виступа вiн у Чечелiвцi, в робiтничих районах. Ви
сходiть туди, побудьте на концертi, послухайте його, придивiться, якщо це
справжнiй кобзар - запросiть його до мене. Так i скажiть, що з ним хоче
познайомитись Яворницький.
Пiшов я в клуб, побув на концертi, побачив кобзаря. Це був кремезний,
середнього зросту чоловiк рокiв п'ятдесяти, з такими вусами, як носив
Тарас Шевченко. Одягнений вiн у червоний жупан, синi штани, пiдперезаний
шовковим поясом. Вiн таки справдi чудово грав на кобзi й спiвав
стародавнiх i сучасних укра©нських пiсень. Пiсля кожно© пiснi його тепло
вiтали й щоразу просили повторити ту чи ту пiсню.
Як тiльки закiнчився концерт, я пiшов за лаштунки, познайомився з
кобзарем i попросив його вiдвiдати музей та побачитися з професором
Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарiв.
- Чули ви про нього? - спитав я кобзаря.
- Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним - велика честь для мене.
Завтра неодмiнно прийду.
Кобзар Безщасний рiвно о дев'ятiй годинi прийшов до музею в повному
спорядженнi - з кобзою пiд рукою. Я вiдрекомендував його професоровi, який
нетерпляче чекав кобзаря в сво му кабiнетi. Привiталися.
- Сiдайте, розказуйте, звiдкiля ви при©хали до нас, хто вашi батьки? -
спитав Яворницький.
- Я сам з Кубанi. Граю на кобзi вже рокiв, мабуть, тридцять. Батьки мо©
розповiдали, що дiд був запорозький козак. Чи так це, чи нi - не знаю, а
кажу те, що чув вiд батькiв.
- Добре! А що ж ви вмi те грати, що спiва те?
- Я виконую укра©нськi стародавнi й сучаснi пiснi, сумнi й веселi. На
концертах спiваю пiд свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братiв
азовських тощо, а пiд кiнець - жартiвливi: "У Ки вi на риночку", "Ой кум
до куми залицявся", "До вдовицi я ходив" та iншi.
- Ану, вшкварте менi про Байду,- попросив професор. Тепла, дружня
зустрiч ученого надала кобзаревi смiливостi. Вдарив кобзар по струнах,
чудовим баритоном заспiвав про Байду, i засяяло обличчя Дмитра Iвановича.
- Та й добре ж ви гра те! Аж за душу бере.
Дмитро Iванович розповiв гостевi про iсторiю кобзи, про кобзаря Остапа
Вересая, потiм повiв його по музею, а звiдти - до себе на обiд.
Ми добре знали, що, коли Дмитро Iванович когось запрошу до себе на
обiд,- це найвища нагорода, це честь i доказ того, що гiсть прийшовся до
душi.
П'ять днiв гостював кобзар у Дмитра Iвановича, п'ять днiв лунала музика
в його будинку.
- Що ж ви робили всi цi днi? - спитали ми кобзаря.
- Грав, спiвав, а Дмитро Iванович слухав, записував, брав на ноти
пiснi, казав, що увiйдуть до iсторi©.
У недiлю Дмитро Iванович прийшов з кобзарем у музей. Настрiй в обох був
чудовий.
- А зна те, що я оце надумав? - звернувся до нас Яворницький.
- Що?
- Сьогоднi недiля. Людей у музе© буде багато. Нехай наш кобзар загра i
заспiва прямо в музе©. Як на вашу
думку?
- Нам зда ться, що це чудова iдея,- пiдтримали ми Дмитра Iвановича.
До центрального залу музею занесли стiльця, сiв на нього кобзар, провiв
рукою по струнах - i полилася пiсня "Ой Морозе, Морозенку...", а за нею
iншi - "Буря на Чорному морi", "Побратався ясний сокiл".
Пiснi кобзаря лунали по всьому музею. На несподiваний концерт зiйшлося
багато слухачiв. Це була жива iлюстрацiя до iсторi© пiснi й музики на
Укра©нi.
Я стежив за Дмитром Iвановичем. Вiн був зачарований пiснею. А коли
кобзар узяв останнiй акорд iсторично© пiснi, Дмитро Iванович швидко
пiдiйшов до кобзаря, обiйняв його, поцiлував. Потiм повiльно пiшов до
свого кабiнету.
А в залi ще довго лунали чарiвнi укра©нськi пiснi.
СТО ТИСЯЧ_ _
Дмитра Iвановича довгий час хвилювала добудова музейного примiщення.
Старе примiщення музею стало малим, тiсним.
Якось до музею завiтав нарком освiти УРСР М. О. Скрипник. Його дружньо
зустрiв i показав музейнi експонати сам директор.
Користуючись нагодою, Дмитро Iванович нагадав Скрипниковi, що експонати
гинуть, псуються, новi археологiчнi речi нiде розмiстити. Отже, треба
швидше закiнчити добудову примiщення, тим бiльше що воно сто©ть уже
двадцять рокiв - трiска ться, вивiтрю ться, руйну ться.
- А скiльки треба грошей? - спитав Скрипник.
- Тисяч сто.
- Гаразд, поклопочу: грошi знайдемо.
Минув рiк. На листи вiдповiдi не надходили. Тодi Яворницький вирiшив
по©хати до Харкова i поговорити з наркомом освiти особисто. До тодiшньо©
столицi Укра©ни вирушили вони разом з ученим секретарем музею П. .
Матвi вським.
У приймальнi Скрипника зiбралося чимало людей. Довелося чекати близько
двох годин. Академiк нервував.
- Доки ми стовбичитимемо тут? Менi, зрештою, сiмдесят п'ять рокiв, я з
дороги... Ходiмо звiдси! - сердито сказав вiн секретаревi музею.
- Ну що ж, ходiмо.
Цю реплiку почули. Навздогiн кинувся особистий секретар наркома -
довгий, з рудою борiдкою чоловiк.
- Вибачте, Дмитре Iвановичу, вас чека Микола Олексiйович, прошу...
- То що, може, вернемось? - спитав Яворницький свого помiчника.
- Вернiмося!
Зайшли до кабiнету. Скрипник пiдвiвся, вийшов з-за столу й привiтався.
- Пробачте, Дмитре Iвановичу, що затримав. Слухаю-вас, у якiй це справi
завiтали?
- Та в якiй... Ви ж обiцяли сто тисяч на добудову примiщення, а досi нi
копiйки... То як - будуть грошi чи не будуть?
- Обiцяти я обiцяв, але з грiшми в нас зараз скрутнувато. Ваш музей
справдi перевантажений. Думаю, що з цього становища один вихiд: деякi
речi доведеться передати-iншим музеям, а тi експонати, що стосуються
пам'ятi Шевченка, варто передати до Ки ва, до музею Шевченка. От i мiсце
звiльниться!
- Що кажете? Забрати з музею експонати, якi стосуються Шевченка? Нi,
цього не буде. Доки я живий - цього, кажу, не буде! Ви зна те, як я
добував цi речi? Скiльки я сходив, скiльки з'©здив, якi витрати зробив?!
- Суперечки вважаю за непотрiбнi. Дмитро Iванович зрозумiв, що мова
перейшла на офiцiальний лад. Вiн одразу ж спохмурнiв i, пiдвiвшись,
сказав:
- Бувайте здоровенькi!
Через пiвроку Скрипник при©хав до Днiпропетровська. Задзвонив телефон.
- Зустрiчайте наркома!
- Добре, зустрiну,- спокiйно вiдповiв директор. Спiвробiтники вiдчули,
що Яворницький щось задумав, i почали хвилюватися. Бiля музею зупинилась
одна, друга, третя машини. На порозi з'явився Скрипник, за ним - iншi
гостi.
- Дмитре Iвановичу,- кажемо йому.- Гостi при©хали, зустрiчайте.
- То чого ви турбу тесь, зустрiну! Це вже моя справа. Директор пiдвiвся
й тихенько пiшов до дверей. У вестибюлi зупинився, дивиться на Скрипника
такими очима, нiби вперше бачить.
Драстуйте вам.
Драстуйте, Дмитре Iвановичу.
Хто ж ви такий будете?
Я? - усмiхнувся гiсть.- Та ж Скрипник.
- Ага. А ви член профспiлки?
- Звiсно! Наркомовi не можна бути позаспiлковим.
- Антонiно Костянтинiвно,- звернувся Яворницький до старенько©
касирки.- Скiльки там платять у нас за квитки члени й не члени профспiлки?
- П'ятнадцять копiйок платять члени профспiлки i п'ятдесят копiйок - не
члени профспiлки.
- Чули, Миколо Олексiйовичу? - жартуючи, сказав Дмитро Iванович.-Якщо
ви справдi член профспiлки, то пiдiйдiть до каси й вiзьмiть квитка за
п'ятнадцять копiйок, а хто позаспiлковий, то нехай бере за 50 коп.
Нарком смикнув себе за вуса, та одразу ж зорi нтувався i, обернувшись
до окружкомiвцiв, спитав:
- А ви, товаришi, члени профспiлки?
- Аякже, Миколо Олексiйовичу.
- Тодi ходiмо по квитки - посмiхнувся вiн i перший рушив до каси.
У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерiгав, як гостi
брали вхiднi квитки.
Музейнi працiвники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що все було
гаразд,- гостi, усмiхаючись, пiдходили до академiка Яворницького.
- Всi взяли квитки? - спитав Дмитро Iванович.
- Усi, всi,- вiдповiли йому.
- Ну, а тепер, шановнi гостi, бачите .он стрiлочки? Вони показують,
звiдки треба починати огляд музею. Ви люди письменнi, бувалi, будь ласка,
iдiть i розглядайте експонати.
- Нi, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього М. О. Скрипник,- просимо
вас, проведiть нас по музею. У ваших устах i експонати оживають.
- Добре. Ходiмте, тiльки не гнiвайтесь на мене, ,коли зачеплю десь за
живе.
I Яворницький повiв гостей знайомити г музе м, з його скарбами.
Пiд кiнець екскурсi© Яворницький повiв Скрипника в пiдземелля музею i
показав йому там сотнi ящикiв з речами, здобутими археологiчною
експедицi ю пiд час будування Днiпрогесу. Всi вони лежали запакованi, ©х
нiде було виставити.
- От бачите, що робиться! - розводив руками Яворницький.
Микола Олексiйович Скрипник почував себе трохи незручно, вибачався..
- Ну що ж, доведеться почекати. Грошi все-таки знайдемо, музей
добуду мо. Не гнiвайтесь, Дмитре Iвановичу, все буде гаразд.
- Добре, поживемо - побачимо.
- Що ж у вас ще в нового? - поцiкавився Скрипник, оглянувши музей.
- скарб, який ми знайшли, коли дослiджували берег Днiпра бiля
Запорiжжя. Хочете - покажу?
- Охоче подивимося, покажiть, будь ласка,зацiкавився Скрипник.
Дмитро Iванович повiв наркома i його товаришiв у вiддiл релiгiйних
культiв музею, вiдкрив скриню, а звiдти обережно витяг скарб, який знайшов
молодий археолог музею В. А. Грiнченко. Там був срiбний орел, залiзна
зброя, золоте оздоблення кiнсько© збру©, причому не часiв козаччини.
Орнаментовка свiдчила, що скарб належить до VIII столiття нашо© ери.
- Бачите, Миколо Олексiйовичу, були б у нас грошi, моя ширше дослiдили
б тi мiсця Днiпра, що будуть затопленi. Багато скарбiв пiде на дно. А
шкода,
- Скiльки ж вам треба грошей?
- Та я вже боюсь i просити... Треба п'ятдесят тисяч.
- Цi грошi, Дмитре Iвановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова
окрвиконкому та секретар окружного комiтету не будуть заперечувати,-
звернувся Скрипник до керiвникiв округу.
- Та доведеться допомогти,
- От i добре!
Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну
працю, за цiкаву екскурсiю в минуле.
Але вiдвiдування на тому не закiнчилося. Коли гостi рушили до виходу,
Яворницький згадав раптом i гукнув навздогiн:
- Стiйте! А розписку! - звернувся вiн до голови окрвиконкому.
- Яку розписку?
- Розписку на тi п'ятдесят тисяч, що пообiцяли для експедицi©. Так буде
надiйнiше. Бо слово як слово: сказав та й забувся.
Але в окрвиконкомi цього разу не забули: через п'ять днiв музе вi було
видiлено з мiсцевого бюджету п'ятдесят тисяч карбованцiв.
На цi кошти Д. I. Яворницький довершив археологiчнi розкопки в районi
Днiпрогесу до кiнця.
_ВIД ЩИРОГО СЕРЦЯ_
Дмитра Iвановича Яворницького як ученого та людину велико© душi знали
люди рiзних верств. А найбiльшу популярнiсть вiн мав серед учителiв i
селян. Знали його й дiти багатьох шкiл, де вiн був частим гостем.
Зиму з 1921-го на 1922 рiк кра©на тяжко перебула внаслiдок
громадянсько© вiйни та неврожаю. Нелегко було тодi й Дмитровi Iвановичу,
тим бiльше що йому було шiстдесят сiм рокiв. Недо©дання пiдточувало його
здоров'я, валило з нiг. Про це дiзнався вчитель Михайло Iванович Лоян,
який учителював у таромськiй школi.
- Коли я почув,- казав вiн,- що Дмитро Iванович прихворiв та ма
нестаток з харчами, одразу ж вирiшив допомогти вченому.
Особистих достаткiв у Михайла Iвановича не було, i тому вiн звернувся
до сво©х учнiв:
- Любi дiти! Ви пригаду те професора Яворницького,з яким ви бачились у
школi?
- Зна мо!..
- Вiн тепер заслаб, хворi , та й з харчами в нього не все гаразд...
- Так, може, треба допомогти йому? - гуртом загули дiти.
- Я так i думав, що ви зрозумi те мене з перших слiвi скажете сво
тепле слово. Дуже вдячний вам за це, мо© любi. А тепер так: хто що зможе -
чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона,- приносьте завтра до
школи, а тут вирiшимо, як надiслати вашу допомогу вченому.
Повернувшись iз школи, дiти передали слова вчителя сво©м батькам.
Другого дня в школу назносили всяко© всячини, звiсно, потрошку.
Михайло Iванович був радий, що його вихованцi та ©хнi батьки виявилися
такими людяними, чуйно вiдгукнулисяна його заклик.
У недiлю вдосвiта, в березнi мiсяцi, п'ять хлопчикiв iз сво©м учителем
прибули до Днiпропетровська. Йдуть до будинку Дмитра Iвановича,
хвилюються, чи прийме професор ©хню допомогу? Правда, вона була дуже
скромна, та йшла вiд щирого серця, з пошани до свого вченого. Це ©х
втiшалой заспокоювало.
Пiдiйшли до дверей, сiпнули за ланцюжок. Тиша. Подзвонили ще раз.
Згодом почули, як хтось тихо пiдiйшов до дверей. Не запитуючи наперед:
"Хто там?" - вiдчинив дверi. Бачать, перед ними сам Дмитро Iванович -
сивий, блiдий, з запалими очима, Привiталися. Гостi трохи розгубилися,
засоромилися, мовчать, не знаючи, з чого почати свою розмову. Дмитро
Iванович помiтив це й шанобливо запросив ©х до себе:
- Прошу, заходьте, таромчанськi гостi...
- Дяку мо.
Школярi боязко йшли з клунками в руках слiдом за сво©м учителем, ©х
одразу вразили чудово розмальованi стiни вiтальнi. Ось козак Мамай, далi
он - кобзар пiд вербою гра . Ще в передпоко© вони побачили старовинну
скриню з намальованим на нiй запорожцем, казан, в якому сiчовики варили
страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козакiв.
Дiтям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею.
Та ось учитель, затинаючись вiд хвилювання, взяв у дiтей клунки й
пiдiйшов з ними до Дмитра Iвановича.
- Вiзьмiть, Дмитре Iвановичу, вiд нас цей скромний подарунок. Це дiти,
учнi мо©, принесли вам.
Дмитро Iванович розгубився, знiяковiв. Вiн був зворушений увагою
школярiв.
- Навiщо це? Ви ж самi тепер у нуждi живете! Як можна! Нi, нi. Цього не
треба,- сказав професор.
- Та це, Дмитре Iвановичу, все сво , не куплене. Не соромте нас,
вiзьмiть, будь ласка. Ви для нас дорога людина,- благав Лоян.
- Ну, спасибi, велике спасибi вам! - сказав зворушений Дмитро Iванович.
На очах у нього виступили сльози. Учнi помiтили це, одвернулися; потiм, як
горобцi до проса, кинулися до стiн i стали з великим захопленням
розглядати картини, музейнi речi, що були виставленi у вiтринах друго©
кiмнати.
Дмитро Iванович пiдiйшов до хлоп'ят i спитав ©х:
- Що, дiтки, цiкаво?
- Еге,- гуртом вiдповiли дiти, всмiхаючись до професора;
Школярi посмiливiшали. Почали самi сипати питання. Дмитро Iванович
довго водив ©х коло вiтрин, давав пояснення.
Михайло Iванович i його учнi стали збиратися додому. Господар
одягнувся, щоб провести ©х за порiг. Та не втерпiв, пiшов з ними далi.
- Я вас, дорогi мо© гостi, проведу до самого музею i покажу
найголовнiшi скарби, якi я зiбрав за сво життя.
- Що ви, Дмитре Iвановичу, не треба. Ваше здоров'я не дозволя так
довго водитися з нами,- шанобливо сказав Лоян.
Але Дмитро Iванович .категорично вiдхилив ©хнi турботи про його
здоров'я i повiв гостей у музей. Там вiн показав етнографiчний та
запорозький вiддiли. Потiм пiшов до кабiнету, винiс i подарував дiтям свiй
твiр "За чужий грiх".
Прощаючись, Дмитро Iванович дуже дякував дiтям за турботи i просив
частiше навiдуватись, не забувати його й далi.
Учнi були дуже задоволенi, що побачили музей i послухали пояснення
самого професора.
ДАРУНОК
3 КУБАНI
Навеснi 1926 року до музею зайшов високий на зрiст, Стрункий, середнiх
лiт чоловiк. Службовцям музею одразу ж впала в очi вiйськова виправка
вiдвiдувача. В правiй руцi незнайомий тримав якусь загадкову рiч,
загорнуту в газету. Директора музею Д. I. Яворницького ще не було.
Взявши квитка, гiсть пiшов оглядати музей, а тим часом з'явився i Д. I.
Яворницький.
Доглядачка музею Марiя Iванiвна Попова пiдiйшла до незнайомця й шепнула
йому на вухо:
- Ви, зда ться, питали директора музею?
- Так, питав.
- Ото вiн пiшов,- кивнула головою в той бiк, де тихенько йшов
Яворницький.
- Дякую.
Вiдвiдувач енергiйним кроком пiдiйшов до директора музею.
- Професоре, я до вас!
- Будь ласка, прошу. А хто ви будете? - поцiкавився Яворницький.
- Яз Кубанi, козак Антiн Iванович Башта. Принiс вам, Дмитре Iвановичу,
одну штуку.
- Покажiть, що там у вас за штука. Коли Башта розгорнув газету й
показав директоровi свою шаблю, Дмитро Iванович засяяв, а потiм мiцно
обiйняв i поцiлував козака.
Шабля була вся срiбна, добре оздоблена i дуже подобалася Дмитровi
Iвановичу.
- Де ж ви, козаче, ©© доскочили? - поцiкавився професор.
- Скажу. Цю шаблю в день мого одруження подарував менi близький
приятель. Довго я зберiгав ©©, в походах з нею був, а тепер вирiшив
подарувати ©© музе вi.
Приймаючи вiд Башти шаблю, Дмитро Iванович радiсно сказав:
- Тако© шаблюки в музе© ще не було. Добра шаблюка, козацька!
Через деякий час Антiн Iванович знову зайшов до музею. Як же вiн був
здивований, коли побачив, що його щабля висить у вiтринi над-шаблею
кошового отамана Iвана Гладкого.
Антiн Iванович пiдiйшов до професора Яворницького та й каже:
- Що ж це ви, Дмитре Iвановичу, зробили?
- А що? - здивувався професор.
- Та хiба ж я вище за отамана Гладкого, коли мою шаблюку зверху
повiсили, а його внизу?
- Бачите, голубе сизий, у музе© нiколи ще не було тако© гарно© шаблюки.
Я виставив ©© на видному мiсцi для того, щоб усi бачили, яка чудова рiч
з'явилась у музе©.
Пiсля цього Антiн Iванович Башта частенько зустрiчався з Дмитром
Iвановичем, i щоразу в них зав'язувалася цiкава бесiда.
- А ви, Дмитре Iвановичу, бували в наших краях?
- Аякже! Я слiдами запорожцiв увесь свiт обiйшов. Бував, звичайно, i на
Кубанi.
Це було в 1894-му i 1901 роках. Яворницький по крихтi збирав все, що
стосувалося Чорноморського козацького вiйська, утвореного росiйським
урядом з колишнiх запорозьких козакiв. Першi сторiнки про козакiв склав
колишнiй наказний отаман Чорноморського козацького вiйська, укра©нський
письменник-етнограф, найближчий побратим Тараса Шевченка Якiв Герасимович
Кухаренко (1800-1862).
Дмитро Iванович був тiсно пов'язаний з кубанськими iсториками,
листувався i з Товариством любителiв по вивченню Кубансько© областi. Був
сам почесним членом цього товариства. Воно допомагало йому в розшуках
матерiалiв про Запорозьку Сiч i Кубанське вiйсько.
Дослiдника запорозько© старовини щоразу тепло зустрiчала громадськiсть
Катеринодара. Там вiн оглянув вiйськовi регалi©, архiви, археологiчний
музей. Дещо iсторик побачив там i з iсторi© запорожцiв, зокрема знамена,
бунчук, литаври. Все це вiн використав у сво©й монографi© про запорожцiв.
Будучи на Кубанi, Дмитро Iванович зустрiвся з дiячами культури та
лiтератури. Бачився з вiдомим збирачем народних пiсень Якимом Вигда м та
поетами Яковом Жарком i Олексою Кири м, виступав в жiночiй гiмназi©, де
прочитав цикл лекцiй про Запорозьку Сiч.
Вже прощаючись, Башта сказав:
- Я не раз переконувався, що маю перед собою людину велико© душi, яка
все сво життя вiддала на службу людству.
У сво©х розповiдях про iсторiю експонатiв Яворницький
справдi прищеплював любов до науки, до працi, до сво © рiдно©
Батькiвщини.
СКАРБИ
НАРОДНО ТВОРЧОСТI
Матерiальна культура селян Катеринославщини експонувалася в
етнографiчному вiддiлi музею. Дмитро Iванович Яворницький збирав до музею
все, що зроблено руками трудiвникiв, що було в ©х ужитку - одяг, взуття,
усякi хатнi речi, цебто: миски, ложки, кочерги, чаплi©, заслiнки, скринi,
рiзнi iнструменти шевцiв, ткачiв, ковалiв, шаповалiв, старовиннi вози,
плуги, борони, опрiч того - неводи, риболовнi сiтки, рагелi, хватки,
вершi.
В селах Днiпропетровщини дiвчата та молодицi любили розмальовувати
сухими фарбами комини, сволоки, слуховi вiкна, скринi тощо. Робилося це
дуже виразно й барвисте. Частiше малювали квiти, трави, деревця, рiдше
птахiв та людей. Слiд сказати, що малюнки цi були дуже вдалi. До 1923 року
©х налiчувалося в музе© понад тисячу.
Дмитро Iванович казав, що ранiш укра©нськi етнографи не звертали на це
уваги i не збирали такого матерiалу. Не було таких зразкiв малювання
навiть у столичних музеях.
Зiбрав Дмитро Iванович i виставив у музе© багато глиняних, полив'яних
та просто розмальованих мисок, полумискiв, глечикiв та кухликiв. Коло
цього посуду стояв укра©нський весiльний стiл, на якому лежали коровай,
шишки, а зверху - уткнуте в глечик гiльце, без якого не бува весiлля.
Трохи далi вiд весiльного столу - цiла колекцiя писанок з рiзними
малюнками: бочечками, ялинками, гребельками, гарбузовим цвiтом, рум'янком
- аж сорок вiсiм рiзновидiв.
Писанки - теж дуже коштовний матерiал, для того, хто цiкавиться
творчiстю народних умiльцiв. Коли пильно придивля шся до малюнкiв,
зроблених на писанках, то мимоволi почува ш, як тебе вража художнiй смак
i велика рiзноманiтнiсть мотивiв, якi ведуть свiй початок ще з давнiх
часiв.
Орнаментика писанок привертала до себе увагу рiзних учених -
укра©нських, росiйських, чужоземних; етнографи написали вже про не© багато
наукових розвiдок, хоч усе це ще далеко не останн слово науки про
писанки.
Дмитро Iванович перший на Катеринославщинi зiбрав велику колекцiю
укра©нсько© народно© вишивки XIX-XX сторiч. Це в основному плахти,
сорочки, рушники, хустки, килими, верхнiй одяг. Особливо вража багата
колекцiя петрикiвських орнаментiв XX сторiччя.
Яворницький був частим гостем у петрикiвцiв. Вiн знав там усiх
майстрiв, що славилися сво©ми художнiми малюнками, зiбрав у них
найрiзноманiтнiшi варiанти декоративного розпису й виставив усе те в
музе©.
Десь 1923 року Тетяна Якимiвна Пата одержала вiд Д. I. Яворницького
теплого листа. Вiн щиро просив ©© вiдкласти все й прибути до нього в дуже
важливiй справi. Другого дня Пата прибула до Яворницького додому.
Вчений тепло зустрiв гостю.
- Коли я був у Петрикiвцi,- почав Дмитро Iванович,- i побачив вашi
розписи, я стояв мов зачарований. Ви, безперечно, талановита людина. Вашi
золотi руки, голубко, треба цiлувати.
- I видума те таке, порепанi руки цiлувати! Хiба я панi?
Яворницький нахмурився. Вiн уважно слухав просту селянку-трудiвницю.
- Що правда, то правда - ви не панi, ви бiльше за панi: руки багатьох
панянок не вартi вашого мiзинця. От що. Краса рук не в нiжностi, а в тому,
на що вони здатнi, що вони можуть створити для людини. Отож, Тетяно
Якимiвно, бережiть сво© руки. ©х шанобливо будуть цiлувати. Запам'ятайте
це!
Пiсля тепло© розмови Дмитро Iванович запросив гостю випити з дороги
чаю. Потiм пiшли в музей. Яворницький познайомив Пату з експонатами, повiв
до етнографiчного залу.
- Ану, гляньте сво©м свiжим оком, чого тут не вистача ?
- Мабуть, петрикiвських розписiв! - усмiхаючись, нерiшуче сказала Пата.
- Ви вгадали. За цим я вас i привiв сюди. Дуже прошу, Тетяно Якимiвно,
розмалюйте нам стiни цього залу.
- Добре. Тiльки чи догоджу? Не знаю, як воно вийде...
- А ви зробiть так, як умi те.
Через кiлька днiв стiни етнографiчного вiддiлу музею зацвiли чарами -
квiтами, вiд яких нiби повiяло степом.
Як тiльки Дмитро Iванович заходив у музей, вiн перш за все прямував у
цей вiддiл, довго милувався неповторними розписами. А потiм одного разу
викликав художника Василя Степановича Соляника i попросив його
скомпонувати з цих малюнкiв панно. Художник охоче погодився. 1929 року
фото цього панно було опублiковане в першому томi збiрника
Днiпропетровського крайового iсторично-археологiчного музею.
Колекцiя рiзноманiтних малюнкiв петрикiвських майстрiв i нинi
зберiга ться в фондах музею. А 1960 року в Днiпропетровському музе© було
вiдкрито виставку праць народних майстрiв села Петрикiвки, присвячену
декадi укра©нсько© лiтератури й мистецтва в Москвi.
Мистецтво петрикiвських народних умiльцiв - це гордiсть нашого краю. В
©х композицiях часом можна побачити химернi, фантастичнi форми рослин,
квiтiв, ягiд, овочiв, метеликiв. У великих панно трапляються зображення
птахiв, яких нема в природi.
Найстарiшим майстром у селi Петрикiвцi була Тетяна Якимiвна Пата, яка
прожила 95 рокiв i виховала цiле поколiння майстрiв декоративного
малювання, ©й надано звання заслуженого майстра народно© творчостi УРСР i
нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Працi Т. Я. Пати та ©© учнiв вiдомi всiй кра©нi. При мно вiдзначити, що
панно та фризи ©© роботи прикрашають стiни музе©в Москви, Ленiнграда,
Ки ва, Львова й Днiпропетровська. А коли була органiзована Всесоюзна
сiльськогосподарська виставка в Москвi, то петрикiвськi майстри на чолi з