Страница:
музе©".
Михайло Якович бере тодi на себе роль екскурсовода, розповiда
вiдвiдувачевi так, як чув од самого Яворницького. За цi пояснення люди
дякували Бiлому, а той згадував добрим словом свого вчителя.
Нелегко доводилося Дмитровi Iвановичу збирати й зберiгати музейнi
експонати. А якщо вже попала в музей якась рiч, то звiдти вирвати ©© було
нелегко.
- Доки я тут директором, жодна рiч не пропаде, не загине!
Та коли йшла мова про те, щоб допомогти iншим музеям, вiн охоче
приставав на це.
Якось зустрiв Дмитра Iвановича один вiдповiдальний працiвник i
вiдрекомендувався:
- Я з окрнаросвiти.
- Як ви сказали? Щось я не розумiю цi © мови!
- Я iнспектор окружного вiддiлу народно© освiти.
- Ага, тепер второпав. Так ви, значить, з вищо© пархi©!
- З окрнаросвiти.
- Слухаю вас, голубе, що ж ви нам хороше скажете?
- Хотiв спитати вас, Дмитре Iвановичу, чи ви чули, що керiвники
художнього музею, який недавно засновано, порушують питання, щоб усi
художнi картини вилучити з вашого музею i передати ©м.
- Що кажете, всi картини?..- Дмитро Iванович гмикнув, примружив очi й
сказав: - Зразу видно: курка не дурна - не од себе, а до себе горне!.. От
що, всiх не дам, i не просiть, а деякi - будь ласка. Нехай приходять -
подiлимося. Художньому музе вi треба допомогти.
I допомiг. У 1923 роцi Дмитро Iванович передав художньому музею понад
100 творiв - головним чином захiдно- вропейського мистецтва. Цi картини
вiн погодився взяти для "зберiгання" вiд катеринославських багатi©в, якi
на початку революцi© 1917 року чкурнули за кордон.
Обласний музей iм. Поля, коли ще ним керував Дмитро Iванович,
вiдображав сво©ми експонатами в основному степову Укра©ну. Щоб вiдвiдувачi
музею мали уявлення, яким був степ, Яворницький "перенiс" частину Дикого
поля часiв Запорозько© Сiчi на територiю музею.
Коли стати обличчям до музею, то лiворуч, бiля самого примiщення, шумiв
густий та високий пирiй, а з нього виглядали голови кам'яних баб. Узимку,
як пройтися по цiй полеглiй травi, то здавалося, нiби ступа ш по
величезнiй припорошенiй снiгом подушцi.
- Гляньте на цей клапоть землi з пирi м та кам'яними бабами,- показував
екскурсантам Дмитро Iванович,- i уявiть собi дикi простори степово©
Укра©ни, де безлiч пурхало всяко© дичини, багато було всякого звiра. Тут
не вистача тiльки козака в походi. За©де запорожець у таку гущавину,
тiльки голова височiв звiдти. Ото була трава!..
Пiсля того, як Дмитровi Iвановичу довелося залишити музей, вiн часто
навiдувався ввечерi до дiда Бiлого, приносив йому вечерю - борщу або кашi.
- Бери, Михаиле, ©ж, бо ти, мабуть, голодний, а цi сухарики вiддаси
Жучковi. Де вiн?
- Спасибi, професоре, що не забува те,- дякував Михайло Якович.
Вони довго просиджували бiля музею, згадували колишнi роки, подi©,
розмовляли, як рiвний з рiвним.
- От що, Михайле, я хотiв тобi сказати,- присунувся до сторожа
Яворницький.
- Слухаю вас, кажiть.
- Чую, ще покидають сили, слабiю, напевне, вже близько смерть. Ох,
роки, роки, що ви творите! Так ти, Михаиле, запам'ятай мо прохання: як
помру, так отут мене, коло музею, на Дикому полi поховайте. Обсадiть
могилу квiтами, посадiть бiля голови два явори, а на плитi зробiть напис:
"Тут лежить Яворницький". От i все. Не забудеш?
- Нi, не забуду цього, запам'ятаю. Коли прийде час, я скажу про це кому
слiд.
Далеко пiзнiш, у квiтнi 1964 року, коло могили Яворницького люди раптом
побачили молодi деревця, ©х висадила невiдома людина. Прийшла, попрохала в
сторожа лопату, викопала чотири ямки й посадила добутi в розсаднику дубки.
- Хто ж ви такий будете? - зацiкавився дiд Бiлий.
- Я один з тих,- вiдповiв незнайомий,- хто на все життя зберiг пам'ять
про Дмитра Iвановича. Прошу вас, дiду, поливайте й доглядайте цi дубки.
Нехай вони ростуть i нагадують про нашу вiчну любов до цi © людини.
ЗАПОРОЗЬКИЙ
ДУБ
У Верхнiй Хортицi сто©ть i досi могутнiй запорозький, дуб, про який
iсну чимало переказiв та легенд. Це один з найстарiших дубiв на Укра©нi:
йому вже понад сiм столiть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубовi було
400 рокiв. Дуб-велетень витримав усi випробування часу, зберiг до глибоко©
старостi свою силу й чудову красу. Могутня крона цього дуба склада ться з
18 великих гiлок, периметр крони - 102 м. © зелений тiнистий намет мав 43
метра в поперечнику i здалека скида ться на цiлий гай. Окоренок дуба на
обмах утовшки 656 сантиметрiв, дiаметр стовбура 208 см, а висота дерева
дорiвню 36 метрам.
Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вiк i щовесни зеленi ? Старi
дiди, запорозькi нащадки, пояснюють. це тим, що дуб вирiс бiля джерела
(нинi колодязя), яке-щедро напоювало його корiння, давало йому силу й
снагу. Пишний крислатий дуб приверта увагу багатьох мандрiвникiв, якi
цiкавляться пам'ятниками минулого. Люднiсть мiста Запорiжжя та Хортицi
пиша ться цим дубом i з великою любов'ю оберiга його.
Люди зв'язують життя цього дуба з iсторичним минулим нашого краю,
зокрема з iсторi ю запорозького козацтва. Звiдси й пiшла назва
"запорозький дуб", що закрiпилася за ним ще здавна.
Охочi до вигадок люди запевняли, нiби саме пiд цим дубом запорожцi
разом iз сво©м кошовим отаманом Сiрком писали знаменитого листа турецькому
султановi. Iншi оповiдали, що Богдан Хмельницький, ведучи запорожцiв у
квiтнi 1648 року до Жовтих Вод, де вiн уперше перемiг ворога, зупинив
вiйсько на вiдпочинок бiля кринички, що недалеко вiд цього дуба. Перед
виступом у похiд Хмельницький звернувся до козакiв з промовою i закликав
©х бути такими ж дужими й мiцними в наступному бою, як цей дуб-велетень.
Не раз на дуб намiрялися вороги з сокирою, щоб знищити його, та щоразу
зазнавали невдачi. Ось що розповiдав про це Ничипiр Антонович Дейкун,
сторож запорозького дуба:
- Пiдiйшла смерть до старого дуба, коли тут були нiмецько-фашистськi
окупанти. Гiтлер довiдався про запорозький дуб-велетень i дав наказ:
зрубати i в засушеному виглядi привезти його в Нiмеччину. Та не довелося
гiтлерiвцям зрубати запорозького велетня,- ©х самих так рубонули тут, що
не один з них дав дуба.
Пiд цим дубом любив колись сидiти Дмитро Iванович Яворницький. Тут вiн
розповiдав Дейкуновi про походи Богдана Хмельницького та про звитяжнi
подвиги Iвана Сiрка.
Вперше Ничипiр Антонович Дейкун познайомився з Дмитром Iвановичем 1930
року на будiвництвi Днiпрогесу. Працював тодi Дейкун на островi Хортиця,
де будувалася зрошувальна мережа. Треба було знести двi могили. Перед тим
як знести ©х, вирiшили запросити Дмитра Iвановича й порадитися з ним.
При©хав Дмитро Iванович, оглянув розпочате будiвництво й сказав:
- От що, друзi мо©, могили - iсторичнi пам'ятки, руйнувати ©х не можна.
- Ми, професоре, за те, щоб могили не зносити цiлком, а лише частково
використати ©х для насипки греблi,- сказав керiвник будiвництва.
- А яку ж ви тут, на Хортицi, греблю буду те? Адже Днiпрогес буду ться
на мiсцi Кiчкаса? - спитав Яворницький.
- Цiлком слушно! Днiпрогес - на Кiчкасi, а на Хортицi ми буду мо
невелику греблю для зрошування першо© зони поливу.
- Це iнша рiч! Тодi, хлопцi, зробiмо так: завтра я при©ду з сво©ми
археологами, зроблю розкопки, а потiм можете зносити ©х.
- Добре, спасибi! - подякували iнженери. Дiд Дейкун оповiдав:
- Хоч моя зустрiч з Дмитром Iвановичем була дуже давня, але про таких
людей забути не можна. Це була людина великого розуму. Я не пригадую
такого випадку, щоб вiн розгубився, не вiдповiв на будь-яке запитання.
Мова його проста i дохiдлива. Навiть малообiзнанi з археологi ю та з
iсторi ю Укра©ни люди добре розумiли його, бо кожне слово глибоко западало
©м у душу. Ото був чоловiк! Вiн бачив не тiльки те, що на поверхнi землi,
а знав i що лежить пiд землею.
З великим iнтересом слухав Дейкун розповiдi Дмитра Iвановича про острiв
Хортиця.
- Острiв Хортиця ма довжину 12 км, ширину 2,5 км. Величенька площа
припада на плавнi та озера. Для козакiв тут було добре мiсце робити
засаду та ховатися в разi потреби вiд орди. Колись Хортиця була майже
недоступна для ворогiв.
Цей острiв - свiдок великих iсторичних подiй: вiн бачив Олега, що йшов
воювати на Царгород, повз острiв рушав походом на болгар Святослав, а
неподалеку вiд Хортицi, в степу, точилися кривавi сiчi з печенiгами. Тут
народжувався й мужнiв бойовий дух запорожцiв.
У пiвнiчно-схiднiй частинi Хортицi сто©ть дерев'яний хрест. Поставило
його в XIX столiттi катеринославське земство на тому мiсцi, де колись
стояла козацька дерев'яна церква. Вона стояла коло пiднiжжя горбка в
кам'янiй нiшi, спецiально для не© вимурувати. Розповiдають, що Богдан
Хмельницький милувався чудовим рiзьбленням iконостасу - витвором рук
козацьких майстрiв. Пiд престолом церкви зберiгався меч, якого цiлував
гетьман, беручи на себе великий обов'язок керiвництва наступним бо м. Бiля
хреста слiди могил, мабуть, це залишки козацького кладовища, про яке
згаду в сво©х творах академiк Д. I. Яворницький.
Здавна Хортиця приваблювала багатьох видатних людей. На нiй були Тарас
Шевченко, Репiн, Серов, Горький.
Якось, сидячи пiд запорозьким дубом з Дейкуном, Дмитро Iванович спитав
його:
- Де ж ви, дiду Ничипоре, живете?
- Тут, бiля дуба, й живу, сторожую його. Та це не вся моя робота. Мало
не щодня балакаю ще з екскурсантами.
- Багато ж ©х бува тут?
- Сила-силенна! Торiк у травнi приходило три з половиною тисячi чоловiк
з нашого краю та ще двадцять одна делегацiя з iнших кра©н свiту.
Ничипiр Антонович розповiв i про одну цiкаву бесiду з укра©нцями, що
при©здили сюди з Канади. Один iз них спитав дiда Дейкуна:
- Скажiть, де тут можна побачити укра©нця?
- А оце всi, що бачите, ото i укра©нцi,- вiдповiв дiд.
- Нi, ви менi покажiть справжнього укра©нця,пiдкреслив канадець.
- Якщо ви хочете побачити укра©нця в шапцi, чумарцi, широких штанях, на
возi, який тягнуть сiрi воли, то таких уже нема - перевелися. Всi вони з
чумацьких возiв пересiли на автомашини та мотоцикли, носять тепер iнший
одяг, не впiзна те ©х. Якщо ж ви хотiли побачити укра©нця, який любить
чарчину, вареники з сиром, галушки, то перед вами вiн сто©ть - це я! Так,
я справжнiй укра©нець i душею, i тiлом. Люблю свiй народ, свою землю й те,
що на землi. У нас справдi все змiнилося! Навiть птиця, що летить сюди
навеснi з вирiю, часом блудить, бо не пiзна землi,- так швидко все
змiню ться. Ось тут, де ми сто©мо з вами, колись були запорозькi очеретянi
куренi, а тепер гляньте: там заводи, а он Днiпрогес, що свiтить на всю
Укра©ну. Ми ж давно вже забули не то що про каганцi, а й про гасову лампу.
Хiба ж погано?..
Канадець бiльше не питав нiчого в дiда Дейкуна. Кажуть, що в роки
першо© п'ятирiчки пiд зеленими шатами цього дуба вiдпочивали комсомольцi -
будiвники Днiпрогесу. Та мними во нними ночами збиралися на раду
партизани. I ©дуть, i йдуть до нього звiдусiль - зблизька й здалека -
люди. Iдуть невпинним потоком. Багатьом хочеться побачити це чудо природи,
намилуватись його красою.
НАПУТНIЙ
ТОСТ
Нiч. Надворi ви хуртовина, мороз химерно розмалював шибки гуртожитку.
Студенти, кутаючись у байковi укривала, лягали спати. Один з них - Антiн
Юрченко - не-вгавав:
- Хлопцi, а зна те, що я сьогоднi чув?
- Ну, кажи вже, та будемо скорiше спати, бо холодно! - озвався другий.
- Чув я, що в iсторичному музе© е цiкава людина - академiк Яворницький.
Всi, хто слухав його розповiдь, страшенно захопленi. От би побачитися з
ним!
Ця коротенька розмова перед сном запала в серце третьому студентовi -
Дмитровi Яким'юку. Вiн дав собi слово: будь-що послухати Яворницького. Та
не одразу йому вдалося це зробити: двiчi ходив до музею i щоразу -
невдача: академiк то хворiв, а то по©хав до Ки ва на сесiю Академi© наук.
Коли пiшов утрет , побачив лiтнього чоловiка, що вiв за собою групу
екскурсантiв i щось казав ©м. Вiн одразу догадався, що це Яворницький, i
прилучився до гурту.
Жвава, образна мова, пересипана всякими смiховинними? iсторiями,
зачарувала юнака. Йому дуже хотiлося поговорити, ближче познайомитися з
ученим, але в музе© вiн не насмiлився пiдiйти до нього. Пiсля цього часто
заходив до музею, i якщо дiзнавався, що Яворницький там, Яким'юк: одразу ж
ставав у групу вiдвiдувачiв, яких так само, як i його, вабило послухати
розумного й веселого оповiдача.
Напровеснi того ж року Дмитро Яким'юк з сво©м другом студентом Юрченком
повертався з парку Шевченка до свого гуртожитку. Сонце вже сiдало. Вони
проходили повз будинок Яворницького. Глядь, аж на ганку сидить бiловусий,
в синiх окулярах та капелюсi Яворницький. На його. колiнах дрiмав сiрий
кiт. "Отут,- подумали студенти,ми й познайомимося!" Пройшли бiля ганку
раз, вдруге. Спостережливий професор це одразу помiтив.
- Що це ви, хлопцi, тут роздивля тесь? Ану, пiдiйдiть-но сюди ближче! -
лагiдно звернувся до них учений.
Студенти радiсно пiдiйшли й призналися, що вони вже з ним трохи
знайомi, бо кiлька разiв бачили його в музе©.
- А хто ж ви такi будете?
- Ми, Дмитре Iвановичу, студенти медики, вчимося на третьому курсi
iституту.
- Вiдкiля ж ви родом? Хто вашi батьки? Розмова зав'язалася на цiлу
годину. Сонце вже сiло, стало смеркатися. Професор пiдвiвся з стiльчика
збираючися йти в кiмнату.
- Ну, хлопцi, ходiмте зi мною чайку поп' мо. Ви ж, -мабуть, голоднi?
Юнаки охоче прийняли запрошення. Зайшли вони до приймальнi - i роти
пороззявляли. На них, ледь примруживши очi, усмiхаючись, дивився веселий
запорожець з люлькою в зубах. Цю картину намалював Микола Струнников на
старовиннiй укра©нськiй скринi. Хлопцям здавалося, начеб вони справдi
потрапили па Сiч: он у вихорi танцюють козаки, трохи далi, пiд столiтнiм
дубом, кобзар грав, а ось на баскому конi запорожець з списом i рушницею
за плечима пильно вдивля ться в далечiнь, щоб не пропустити ворога на
рiдну землю.
Прибулих шанобливо зустрiла дружина професора. Вона вже звикла до
несподiваних гостей, яких будь-коли може привести щиросердний господар.
- Приймай гостей, Серафиме Дмитрiвно! До нас завiтали медики!
Зайшли до ©дальнi. Дмитро Iванович сiв на сво му мiсцi, на стiл подано
чай з конфiтурою та смачнi пирiжки з рисом.
- На©дайтеся, хлопцi, не соромтеся. Я знаю студентське життя. Не раз i
в мене кавчав порожнiй шлунок!..
Спочатку хлопцi вiдмовлялись, а потiм посмiливiшали й нумо пригощатися
з таким апетитом, що через п'ять хвилин на тарiлцi жодного пирiжка не
стало.
- Спасибi, Дмитре Iвановичу, за вашу ласку й гостиннiсть, ми такого
харчу в сво©й ©дальнi не бачили.
Пiсля вечерi Дмитро Iванович запросив студентiв до свого кабiнету i з
жартами та приповiдками розповiв ©м про сво© бувальцi мiж панами й
простими людьми.
Студенти вiд його оповiдань так смiялися, що аж кiт насторожився.
- Це я так, хлопцi, для розваги. А взагалi хочу сказати вам ось що. Наш
народ i наш край мають хороше й славне минуле. Ми ма мо право ним
пишатись. Але цього мало. Нам з вами треба добре й старанно вивчати сиву
давнину. Повiрте менi, все це пригодиться для того, щоб молоде поколiння
вмiло цiнувати надбання наших предкiв. I коли ви будете знати минуле, то
знайдете шлях i до прекрасного майбутнього.
Прощаючись, Дмитро Iванович просив студентiв, яких вiн уже встиг
полюбити, навiдуватись до нього, не забувати стежки до його хати.
Хлопцям кортiло ще зайти, та якось незручно було без дiла турбувати
вченого. От Дмитрусь i придумав. Заходячи до Яворницького, вiн попросив
дати йому лопати. З сво©м товаришем вони перекопали в садку землю,
розпушили грядки на квiти, потiм узяли пилку й позрiзали сушняк, зняли
гусiнь з фруктових дерев. Дмитро Iванович увесь час допомагав ©м i був
вдячний за добру послугу.
Серед нових сво©х знайомих Яворницькому найбiльш подобався допитливий i
смирний Дмитрусь. Одного разу професор сидiв з ним на верандi за склянкою
чаю. Раптом вiн спитав Яким'юка:
- Розкажiть, Дмитрусю, як ви там живете в гуртожитку?
- Та нiчого, жити можна. Правда, трохи тiснувато, та що вдi ш.
Дмитро Iванович подумав-подумав, а тодi й каже йому:
- А зна те що, Дмитрусю, переходьте до мене, будете жити в мезонiнi, на
другому поверсi. Там невеличка кiмната, лiжко, стiл, а дверi
вiдчиняються просто до парку Шевченка; перед вами - чудовий кра вид...
Вiд цi © спокусливо© пропозицi© Дмитрусь не мiг вiдмовитись. Вiн
погодився, перейшов i жив там два роки; аж поки закiнчив медiнститут.
По кiлька разiв бачилися вони протягом дня. А ввечерi Яворницький
запрошував свого вихованця до кабiнету, щоб удвох почитати свiжi газети,
листи та журнали. Справа в тому, що пiсля операцi© катаракти Дмитровi
Iвановичу було важко читати. Йому була потрiбна допомога.
- Дмитрусю, читайте менi, будь ласка, спершу заголовки статей, а потiм
я скажу, яку статтю прочитати,- просив-академiк.
Бiльше доводилося читати статтi про мiжнародне становище, про науку.
Сумувати Дмитрусевi на новiй квартирi не доводилося: в його
розпорядженнi була величезна й рiдкiсна бiблiотека. Вiн брав у свого шефа
гори книжок i читав ©х запо м.
- Яка ж вам, Дмитрусю, найбiльше сподобалася книжка? - якось спитав
професор.
- "Днiпровi пороги".
- Що ж ви там знайшли цiкавого?
- Мова! Жива, барвиста народна мова! Дмитро Iванович пройшовся вздовж
свого кабiнету, пiдiйшов до Дмитруся, ласкаво глянув йому в вiчi й сказав:
- Я i росiйську мову знаю не гiрше, як свою укра©нську. Але цю книжку я
тiльки за часiв Радянсько© влади: написав укра©нською мовою. За царату
менi не дозволяли писати про запорожцiв рiдною мовою. Тому iсторiю
запорозьких козакiв я написав росiйською мовою. Як це було-образливо. Я
навiть про це скаржився Льву Миколайовичу Толстому i просив, щоб вiн
поклопотався в мiнiстерствi, сказав би за нас сво ваговите слово. А
"Днiпровi пороги" я писав, коли вже були розкутi i серце, й душа моя.
Тому, напевне, вона й сподобалася вам!
За "Днiпровi пороги", як розповiдав Дмитро Iванович, йому 1930 року
присуджено на Всесвiтнiй виставцi книжок другу премiю - 16 тисяч
карбованцiв. Частину йому видали готiвкою, а бiльшiсть - торгсинiвськими
талонами, за якi вiн мiг тодi купити собi будь-що.
Пiзнiше стало вiдомо, що готiвку Дмитро Iванович витратив на придбання
музейних експонатiв. Вiн роздавав грошi кобзарям, селянам, студентам,
часто - нема де правди дiти - на досаду сво©й жiнцi.
Не раз доводилося спостерiгати, з якою шанобою Яворницький ставився до
молодих людей. Вiн знаходив спiльну нову з тими, хто був набагато молодший
вiд нього, приваблював до себе щирим словом, сво ю теплотою, розумними
порадами.
Лiкар Яким'юк згаду академiка Яворницького як людину, що збагатила
його духовно, допомогла стати справжнiм медиком.
- Професор Яворницький на все життя прищепив менi любов до медицини, до
людей, до працi. Коли я бачу хворого, який боязко заходить до лiкарського
кабiнету, я зразу ж згадую Дмитра Iвановича. Згадую i думаю, як би вiн
повiвся, щоб ця людина вийшла з мого кабiнету радiсна, вдячна, цiлком
задоволена мо ю допомогою?
Яворницький умiв заглянути в людську душу, вiн добре знав i швидко
розбирався в людях. А це чи не найголовнiше для тих, якi вiддають себе
служiнню народовi!
- От ви, Дмитрусю, незабаром станете лiкарем. А чи зна те ви, що це
таке? Нi, ви ще не уявля те цього. А я скажу: лiкар - це людина, якiй
трудящi довiряють найдорожче в свiтi - сво здоров'я, вiдкривають перед
ним усе сво iнтимне, пота мне, iнодi довiряють те, чого вони не скажуть
навiть батьковi й матерi. Яка ж це честь i шана .лiкаревi! Цим треба
пишатися, цим треба дорожити! Лiкар не тiльки вислуху биття людського
серця, вiн вивча душу людини - ©© психiку, ©© характер, ©© риси. Тому
людина - перший помiчник лiкаря, але це тодi, коли ви знайдете ключ до
людського серця. Он як, голубе! Не пошкодить вам, .як ви будете вивчати
недуги, прислухатись разом i до мови, i до мислення людини,- все це
пригодиться для науки. Слухав його юнак i радiв, що живе у великого
вченого, проймався глибокою повагою до того, чи© розумнi поради були для
нього найкращою школою.
1936 року, коли Дмитро Яким'юк закiнчив медiнститут, Яворницький
органiзував на його честь домашнiй бенкет.
- Приведiть, Дмитрусю, з собою сво©х друзiв i приятелiв, кличте сюди
кого завгодно. Ми вам улашту мо домашнi проводи.
Яким'юк привiв трьох молодих лiкарiв. Для них Дмитро Iванович звелiв
купити пива, вина. Молодим медикам добре запам'ятався тост Яворницького.
- Майте на увазi, хлопцi, хоч у вашiй кишенi й лежить диплом лiкаря,
але ви ще не лiкарi. Ви ними станете тодi, коли з головою заглибитеся в
життя. Чому? Тому, що ваша наука в iнститутi - це тiльки канва, а
вiзерунок на нiй ви будете вишивати все сво життя. Отож iдiть на свою
трудову ниву i працюйте за покликом душi, працюйте доти, поки буде битися
серце у ваших грудях. У всякому дiлi головне - любов до сво © професi©.
Отож вiддайте ©й усе: свiй розум, сво серце, свою любов, сво© знання!
Будьте скромнi й доступнi для простих людей - це вам принесе честь, славу
й пошану...
За цi теплi й сердечнi слова Дмитрусь щиро подякував i сказав, що
напутн слово професора вони пам'ятатимуть усе сво життя.
Не обiйшлося на бенкетi й без курйозу. На столi лежав оселедець з
маслинами. Вчорашнi студенти з'©ли оселедця зразу ж, а маслини залишили
цiлими, бо вважали ©х за бутафорiю.
Дмитро Iванович помiтив це:
- У вас, хлопцi, бачу, смак ще не зiпсований! Ця жартiвлива реплiка
викликала загальний смiх за столом.
Вже за другим тостом хлопцi впоралися з маслинами.
- Ну, синку,- звернувся господар до Дмитруся,попроща мося!
Обидва обнялися, розчуленi, й поцiлувалися. Це прощання в них було
останн .
Другого дня Яким'юк повинен був ви©хати в Сiмферополь вiдбувати службу
в Червонiй Армi©. Яворницький сказав йому:
- Нехай не ляка вас, Дмитрусю, служба в армi©. Там довго не дають хлiб
©сти. Отож незабаром i дома будете.
Потiм Яворницький вийшов з ©дальнi й попрямував до свого кабiнету.
- От що, синку, в Симферополi живе й працю мiй давнiй побратим -
академiк Микола Семенович Самокиш. Я напишу йому невеличку цидулку.
Дмитро Iванович сiв за стiл, i його перо повiльно вивело на бiлому
аркушi:
"Вельмишановний Миколо Семеновичу!
До вашого краю ©де на службу в Червонiй Армi© молодий лiкар Д. I.
Яким'юк. Це хороший козарлюга, якого я добре знаю, бо жив у мене два роки.
Дуже прошу вас, дорогий Миколо Семеновичу, приголубте його, як свою
дитину. З ним вам буде не сумно: вiн - веселун, добре спiва укра©нських
пiсень. А я знаю, що ви це любите. Покажiть йому шедеври свого пензля.
Буду щиро вдячний. На все добре.
Липень, 1936 p.
Ваш назавжди Д. Яворницький"
Листування з сво©м вихованцем Яворницький не припиняв до само© хвороби,
яка знесилила його i звалила в лiжко.
У груднi 1939 року вчений продиктував листа, в якому е такi слова:
"Виберiть, Дмитрусю, час та при©дьте до мо © хати. Це буде для мене
найкращий подарунок, найбiльша радiсть".
...Почалася вiйна. Гiтлерiвцi окупували Днiпропетровськ. Вони вигнали з
будинку Яворницького всю його рiдню. Добралися i до бiблiотеки. Шматували
рiдкiснi книги, рукописи, листи до вченого, топили ними пiч. Як фашисти
поглумилися над будинком академiка Яворницького, можна бачити з листа 3.
Д. Буряково© (сестри дружини Яворницького) вiд 29 травня 1944 р. Ось що
вона писала до Дмитра Яким'юка:
"Ми й досi не можемо примиритися з смертю Серафими (дружини
Яворницького), i все це сталося через проклятого Гiтлера. Умови життя були
в нас надзвичайно жахливi: зима люта, морози великi, палива й харчiв у нас
не було, а нiмцi нас добре обiбрали. З лютого 1942 року окупанти нас не
залишили в супоко©, а вигнали з будинку. Якби Д. I. Яворницький пiднявся
та глянув на свiй будинок, вiн би знову вмер. Нiмцi зламали веранду, а
замiсть не© зробили якусь незграбну надбудову, з яко© обстрiлювали мiсто.
Схiдцi до мезонiна десь викинули. Всi картини, що прикрашували будинок,
заштукатурили, подовбали, замiсть кахельно© пiдлоги зробили в пiдвалi яму,
скло у вiкнах вибито, залiзнi ворота десь зникли, всерединi будинку - все
закiнчено, бо в хатi палили папiр; стеля зруйнована, ванна знесена, ручки
вiд дверей i замки зiрванi"[67].
З болем у серцi читав цi рядки лiкар Яким'юк, який так багато
зобов'язаний академiковi Яворницькому.
Д. I. Яким'юк - кандидат медичних наук, доцент Днiпропетровського
медiнституту - став комунiстом, написав докторську дисертацiю. Але перед
самим захистом занедужав i помер у 1967 роцi.
IСТОРIЯ
ОДНО ФОТОКАРТКИ
Майстер виготовляти бандури Федiр Юхимович Циганенко давно мрiяв
познайомитися з академiком Яворницьким. I така нагода випала йому.
Циганенко нарештi насмiлився пiти до Дмитра Iвановича. Пiдiйшов до
ворiт, подзвонив, i бiля дверей з'явився бiловусий, в окулярах господар
дому.
- Дозвольте, професоре, до вас на хвилиночку. Мене Цiкавить iсторiя
кобзи.
Дмитро Iванович запросив гостя до свого кабiнету.
- Сiдайте ось тут, бiля столу, i розказуйте, хто ви такий, чому
зацiкавилися кобзою, навiщо вам iсторiя кобзи?
Циганенко розповiв, що вже давненько майстру бандури, а тепер прийшов
попросити рукописа про мистецтво кобзарiв. Вислухавши прохача, Дмитро
Iванович сказав:
- Принесiть менi завтра, годинi о третiй, вашу кобзу, я подивлюся на
не©.
Наступного дня майстер з кобзою прийшов до Яворницького в призначений
час.
- О-о-о! Як гарно оздоблена ваша кобза! Чим це ви ©© так прикрасили?
- Перламутром!
- Це ж ви як, сво©ми руками?
- Сво©ми, Дмитре Iвановичу. Там усерединi кобзи значиться мо прiзвище
i рiк виготовлення. Подивiться.
- Золотi у вас руки, Федоре Юхимовичу! А грати вмi те?
- Я бiльше роблю кобзи, нiж граю.
- А може, все-таки спробу те? Давно вже не чув гри на кобзi.
Циганенко заграв. Видно було, що Яворницький не дуже вдовольнився з
його гри, та, щоб не образити гостя, сказав:
- Ну що ж, i за це дякую. Шкода, що не спiва те! А майстер ви
тямущий... Так ви просите, щоб я дав свого рукописа про iсторiю кобзи?
Добре. Я дам, але з умовою: повернути менi через два днi. Як, справитеся?
Циганенко взяв рукописа, глянув пiд кiнець, а там було 48 сторiнок.
Йому здалося, що не встигне за два днi.
Михайло Якович бере тодi на себе роль екскурсовода, розповiда
вiдвiдувачевi так, як чув од самого Яворницького. За цi пояснення люди
дякували Бiлому, а той згадував добрим словом свого вчителя.
Нелегко доводилося Дмитровi Iвановичу збирати й зберiгати музейнi
експонати. А якщо вже попала в музей якась рiч, то звiдти вирвати ©© було
нелегко.
- Доки я тут директором, жодна рiч не пропаде, не загине!
Та коли йшла мова про те, щоб допомогти iншим музеям, вiн охоче
приставав на це.
Якось зустрiв Дмитра Iвановича один вiдповiдальний працiвник i
вiдрекомендувався:
- Я з окрнаросвiти.
- Як ви сказали? Щось я не розумiю цi © мови!
- Я iнспектор окружного вiддiлу народно© освiти.
- Ага, тепер второпав. Так ви, значить, з вищо© пархi©!
- З окрнаросвiти.
- Слухаю вас, голубе, що ж ви нам хороше скажете?
- Хотiв спитати вас, Дмитре Iвановичу, чи ви чули, що керiвники
художнього музею, який недавно засновано, порушують питання, щоб усi
художнi картини вилучити з вашого музею i передати ©м.
- Що кажете, всi картини?..- Дмитро Iванович гмикнув, примружив очi й
сказав: - Зразу видно: курка не дурна - не од себе, а до себе горне!.. От
що, всiх не дам, i не просiть, а деякi - будь ласка. Нехай приходять -
подiлимося. Художньому музе вi треба допомогти.
I допомiг. У 1923 роцi Дмитро Iванович передав художньому музею понад
100 творiв - головним чином захiдно- вропейського мистецтва. Цi картини
вiн погодився взяти для "зберiгання" вiд катеринославських багатi©в, якi
на початку революцi© 1917 року чкурнули за кордон.
Обласний музей iм. Поля, коли ще ним керував Дмитро Iванович,
вiдображав сво©ми експонатами в основному степову Укра©ну. Щоб вiдвiдувачi
музею мали уявлення, яким був степ, Яворницький "перенiс" частину Дикого
поля часiв Запорозько© Сiчi на територiю музею.
Коли стати обличчям до музею, то лiворуч, бiля самого примiщення, шумiв
густий та високий пирiй, а з нього виглядали голови кам'яних баб. Узимку,
як пройтися по цiй полеглiй травi, то здавалося, нiби ступа ш по
величезнiй припорошенiй снiгом подушцi.
- Гляньте на цей клапоть землi з пирi м та кам'яними бабами,- показував
екскурсантам Дмитро Iванович,- i уявiть собi дикi простори степово©
Укра©ни, де безлiч пурхало всяко© дичини, багато було всякого звiра. Тут
не вистача тiльки козака в походi. За©де запорожець у таку гущавину,
тiльки голова височiв звiдти. Ото була трава!..
Пiсля того, як Дмитровi Iвановичу довелося залишити музей, вiн часто
навiдувався ввечерi до дiда Бiлого, приносив йому вечерю - борщу або кашi.
- Бери, Михаиле, ©ж, бо ти, мабуть, голодний, а цi сухарики вiддаси
Жучковi. Де вiн?
- Спасибi, професоре, що не забува те,- дякував Михайло Якович.
Вони довго просиджували бiля музею, згадували колишнi роки, подi©,
розмовляли, як рiвний з рiвним.
- От що, Михайле, я хотiв тобi сказати,- присунувся до сторожа
Яворницький.
- Слухаю вас, кажiть.
- Чую, ще покидають сили, слабiю, напевне, вже близько смерть. Ох,
роки, роки, що ви творите! Так ти, Михаиле, запам'ятай мо прохання: як
помру, так отут мене, коло музею, на Дикому полi поховайте. Обсадiть
могилу квiтами, посадiть бiля голови два явори, а на плитi зробiть напис:
"Тут лежить Яворницький". От i все. Не забудеш?
- Нi, не забуду цього, запам'ятаю. Коли прийде час, я скажу про це кому
слiд.
Далеко пiзнiш, у квiтнi 1964 року, коло могили Яворницького люди раптом
побачили молодi деревця, ©х висадила невiдома людина. Прийшла, попрохала в
сторожа лопату, викопала чотири ямки й посадила добутi в розсаднику дубки.
- Хто ж ви такий будете? - зацiкавився дiд Бiлий.
- Я один з тих,- вiдповiв незнайомий,- хто на все життя зберiг пам'ять
про Дмитра Iвановича. Прошу вас, дiду, поливайте й доглядайте цi дубки.
Нехай вони ростуть i нагадують про нашу вiчну любов до цi © людини.
ЗАПОРОЗЬКИЙ
ДУБ
У Верхнiй Хортицi сто©ть i досi могутнiй запорозький, дуб, про який
iсну чимало переказiв та легенд. Це один з найстарiших дубiв на Укра©нi:
йому вже понад сiм столiть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубовi було
400 рокiв. Дуб-велетень витримав усi випробування часу, зберiг до глибоко©
старостi свою силу й чудову красу. Могутня крона цього дуба склада ться з
18 великих гiлок, периметр крони - 102 м. © зелений тiнистий намет мав 43
метра в поперечнику i здалека скида ться на цiлий гай. Окоренок дуба на
обмах утовшки 656 сантиметрiв, дiаметр стовбура 208 см, а висота дерева
дорiвню 36 метрам.
Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вiк i щовесни зеленi ? Старi
дiди, запорозькi нащадки, пояснюють. це тим, що дуб вирiс бiля джерела
(нинi колодязя), яке-щедро напоювало його корiння, давало йому силу й
снагу. Пишний крислатий дуб приверта увагу багатьох мандрiвникiв, якi
цiкавляться пам'ятниками минулого. Люднiсть мiста Запорiжжя та Хортицi
пиша ться цим дубом i з великою любов'ю оберiга його.
Люди зв'язують життя цього дуба з iсторичним минулим нашого краю,
зокрема з iсторi ю запорозького козацтва. Звiдси й пiшла назва
"запорозький дуб", що закрiпилася за ним ще здавна.
Охочi до вигадок люди запевняли, нiби саме пiд цим дубом запорожцi
разом iз сво©м кошовим отаманом Сiрком писали знаменитого листа турецькому
султановi. Iншi оповiдали, що Богдан Хмельницький, ведучи запорожцiв у
квiтнi 1648 року до Жовтих Вод, де вiн уперше перемiг ворога, зупинив
вiйсько на вiдпочинок бiля кринички, що недалеко вiд цього дуба. Перед
виступом у похiд Хмельницький звернувся до козакiв з промовою i закликав
©х бути такими ж дужими й мiцними в наступному бою, як цей дуб-велетень.
Не раз на дуб намiрялися вороги з сокирою, щоб знищити його, та щоразу
зазнавали невдачi. Ось що розповiдав про це Ничипiр Антонович Дейкун,
сторож запорозького дуба:
- Пiдiйшла смерть до старого дуба, коли тут були нiмецько-фашистськi
окупанти. Гiтлер довiдався про запорозький дуб-велетень i дав наказ:
зрубати i в засушеному виглядi привезти його в Нiмеччину. Та не довелося
гiтлерiвцям зрубати запорозького велетня,- ©х самих так рубонули тут, що
не один з них дав дуба.
Пiд цим дубом любив колись сидiти Дмитро Iванович Яворницький. Тут вiн
розповiдав Дейкуновi про походи Богдана Хмельницького та про звитяжнi
подвиги Iвана Сiрка.
Вперше Ничипiр Антонович Дейкун познайомився з Дмитром Iвановичем 1930
року на будiвництвi Днiпрогесу. Працював тодi Дейкун на островi Хортиця,
де будувалася зрошувальна мережа. Треба було знести двi могили. Перед тим
як знести ©х, вирiшили запросити Дмитра Iвановича й порадитися з ним.
При©хав Дмитро Iванович, оглянув розпочате будiвництво й сказав:
- От що, друзi мо©, могили - iсторичнi пам'ятки, руйнувати ©х не можна.
- Ми, професоре, за те, щоб могили не зносити цiлком, а лише частково
використати ©х для насипки греблi,- сказав керiвник будiвництва.
- А яку ж ви тут, на Хортицi, греблю буду те? Адже Днiпрогес буду ться
на мiсцi Кiчкаса? - спитав Яворницький.
- Цiлком слушно! Днiпрогес - на Кiчкасi, а на Хортицi ми буду мо
невелику греблю для зрошування першо© зони поливу.
- Це iнша рiч! Тодi, хлопцi, зробiмо так: завтра я при©ду з сво©ми
археологами, зроблю розкопки, а потiм можете зносити ©х.
- Добре, спасибi! - подякували iнженери. Дiд Дейкун оповiдав:
- Хоч моя зустрiч з Дмитром Iвановичем була дуже давня, але про таких
людей забути не можна. Це була людина великого розуму. Я не пригадую
такого випадку, щоб вiн розгубився, не вiдповiв на будь-яке запитання.
Мова його проста i дохiдлива. Навiть малообiзнанi з археологi ю та з
iсторi ю Укра©ни люди добре розумiли його, бо кожне слово глибоко западало
©м у душу. Ото був чоловiк! Вiн бачив не тiльки те, що на поверхнi землi,
а знав i що лежить пiд землею.
З великим iнтересом слухав Дейкун розповiдi Дмитра Iвановича про острiв
Хортиця.
- Острiв Хортиця ма довжину 12 км, ширину 2,5 км. Величенька площа
припада на плавнi та озера. Для козакiв тут було добре мiсце робити
засаду та ховатися в разi потреби вiд орди. Колись Хортиця була майже
недоступна для ворогiв.
Цей острiв - свiдок великих iсторичних подiй: вiн бачив Олега, що йшов
воювати на Царгород, повз острiв рушав походом на болгар Святослав, а
неподалеку вiд Хортицi, в степу, точилися кривавi сiчi з печенiгами. Тут
народжувався й мужнiв бойовий дух запорожцiв.
У пiвнiчно-схiднiй частинi Хортицi сто©ть дерев'яний хрест. Поставило
його в XIX столiттi катеринославське земство на тому мiсцi, де колись
стояла козацька дерев'яна церква. Вона стояла коло пiднiжжя горбка в
кам'янiй нiшi, спецiально для не© вимурувати. Розповiдають, що Богдан
Хмельницький милувався чудовим рiзьбленням iконостасу - витвором рук
козацьких майстрiв. Пiд престолом церкви зберiгався меч, якого цiлував
гетьман, беручи на себе великий обов'язок керiвництва наступним бо м. Бiля
хреста слiди могил, мабуть, це залишки козацького кладовища, про яке
згаду в сво©х творах академiк Д. I. Яворницький.
Здавна Хортиця приваблювала багатьох видатних людей. На нiй були Тарас
Шевченко, Репiн, Серов, Горький.
Якось, сидячи пiд запорозьким дубом з Дейкуном, Дмитро Iванович спитав
його:
- Де ж ви, дiду Ничипоре, живете?
- Тут, бiля дуба, й живу, сторожую його. Та це не вся моя робота. Мало
не щодня балакаю ще з екскурсантами.
- Багато ж ©х бува тут?
- Сила-силенна! Торiк у травнi приходило три з половиною тисячi чоловiк
з нашого краю та ще двадцять одна делегацiя з iнших кра©н свiту.
Ничипiр Антонович розповiв i про одну цiкаву бесiду з укра©нцями, що
при©здили сюди з Канади. Один iз них спитав дiда Дейкуна:
- Скажiть, де тут можна побачити укра©нця?
- А оце всi, що бачите, ото i укра©нцi,- вiдповiв дiд.
- Нi, ви менi покажiть справжнього укра©нця,пiдкреслив канадець.
- Якщо ви хочете побачити укра©нця в шапцi, чумарцi, широких штанях, на
возi, який тягнуть сiрi воли, то таких уже нема - перевелися. Всi вони з
чумацьких возiв пересiли на автомашини та мотоцикли, носять тепер iнший
одяг, не впiзна те ©х. Якщо ж ви хотiли побачити укра©нця, який любить
чарчину, вареники з сиром, галушки, то перед вами вiн сто©ть - це я! Так,
я справжнiй укра©нець i душею, i тiлом. Люблю свiй народ, свою землю й те,
що на землi. У нас справдi все змiнилося! Навiть птиця, що летить сюди
навеснi з вирiю, часом блудить, бо не пiзна землi,- так швидко все
змiню ться. Ось тут, де ми сто©мо з вами, колись були запорозькi очеретянi
куренi, а тепер гляньте: там заводи, а он Днiпрогес, що свiтить на всю
Укра©ну. Ми ж давно вже забули не то що про каганцi, а й про гасову лампу.
Хiба ж погано?..
Канадець бiльше не питав нiчого в дiда Дейкуна. Кажуть, що в роки
першо© п'ятирiчки пiд зеленими шатами цього дуба вiдпочивали комсомольцi -
будiвники Днiпрогесу. Та мними во нними ночами збиралися на раду
партизани. I ©дуть, i йдуть до нього звiдусiль - зблизька й здалека -
люди. Iдуть невпинним потоком. Багатьом хочеться побачити це чудо природи,
намилуватись його красою.
НАПУТНIЙ
ТОСТ
Нiч. Надворi ви хуртовина, мороз химерно розмалював шибки гуртожитку.
Студенти, кутаючись у байковi укривала, лягали спати. Один з них - Антiн
Юрченко - не-вгавав:
- Хлопцi, а зна те, що я сьогоднi чув?
- Ну, кажи вже, та будемо скорiше спати, бо холодно! - озвався другий.
- Чув я, що в iсторичному музе© е цiкава людина - академiк Яворницький.
Всi, хто слухав його розповiдь, страшенно захопленi. От би побачитися з
ним!
Ця коротенька розмова перед сном запала в серце третьому студентовi -
Дмитровi Яким'юку. Вiн дав собi слово: будь-що послухати Яворницького. Та
не одразу йому вдалося це зробити: двiчi ходив до музею i щоразу -
невдача: академiк то хворiв, а то по©хав до Ки ва на сесiю Академi© наук.
Коли пiшов утрет , побачив лiтнього чоловiка, що вiв за собою групу
екскурсантiв i щось казав ©м. Вiн одразу догадався, що це Яворницький, i
прилучився до гурту.
Жвава, образна мова, пересипана всякими смiховинними? iсторiями,
зачарувала юнака. Йому дуже хотiлося поговорити, ближче познайомитися з
ученим, але в музе© вiн не насмiлився пiдiйти до нього. Пiсля цього часто
заходив до музею, i якщо дiзнавався, що Яворницький там, Яким'юк: одразу ж
ставав у групу вiдвiдувачiв, яких так само, як i його, вабило послухати
розумного й веселого оповiдача.
Напровеснi того ж року Дмитро Яким'юк з сво©м другом студентом Юрченком
повертався з парку Шевченка до свого гуртожитку. Сонце вже сiдало. Вони
проходили повз будинок Яворницького. Глядь, аж на ганку сидить бiловусий,
в синiх окулярах та капелюсi Яворницький. На його. колiнах дрiмав сiрий
кiт. "Отут,- подумали студенти,ми й познайомимося!" Пройшли бiля ганку
раз, вдруге. Спостережливий професор це одразу помiтив.
- Що це ви, хлопцi, тут роздивля тесь? Ану, пiдiйдiть-но сюди ближче! -
лагiдно звернувся до них учений.
Студенти радiсно пiдiйшли й призналися, що вони вже з ним трохи
знайомi, бо кiлька разiв бачили його в музе©.
- А хто ж ви такi будете?
- Ми, Дмитре Iвановичу, студенти медики, вчимося на третьому курсi
iституту.
- Вiдкiля ж ви родом? Хто вашi батьки? Розмова зав'язалася на цiлу
годину. Сонце вже сiло, стало смеркатися. Професор пiдвiвся з стiльчика
збираючися йти в кiмнату.
- Ну, хлопцi, ходiмте зi мною чайку поп' мо. Ви ж, -мабуть, голоднi?
Юнаки охоче прийняли запрошення. Зайшли вони до приймальнi - i роти
пороззявляли. На них, ледь примруживши очi, усмiхаючись, дивився веселий
запорожець з люлькою в зубах. Цю картину намалював Микола Струнников на
старовиннiй укра©нськiй скринi. Хлопцям здавалося, начеб вони справдi
потрапили па Сiч: он у вихорi танцюють козаки, трохи далi, пiд столiтнiм
дубом, кобзар грав, а ось на баскому конi запорожець з списом i рушницею
за плечима пильно вдивля ться в далечiнь, щоб не пропустити ворога на
рiдну землю.
Прибулих шанобливо зустрiла дружина професора. Вона вже звикла до
несподiваних гостей, яких будь-коли може привести щиросердний господар.
- Приймай гостей, Серафиме Дмитрiвно! До нас завiтали медики!
Зайшли до ©дальнi. Дмитро Iванович сiв на сво му мiсцi, на стiл подано
чай з конфiтурою та смачнi пирiжки з рисом.
- На©дайтеся, хлопцi, не соромтеся. Я знаю студентське життя. Не раз i
в мене кавчав порожнiй шлунок!..
Спочатку хлопцi вiдмовлялись, а потiм посмiливiшали й нумо пригощатися
з таким апетитом, що через п'ять хвилин на тарiлцi жодного пирiжка не
стало.
- Спасибi, Дмитре Iвановичу, за вашу ласку й гостиннiсть, ми такого
харчу в сво©й ©дальнi не бачили.
Пiсля вечерi Дмитро Iванович запросив студентiв до свого кабiнету i з
жартами та приповiдками розповiв ©м про сво© бувальцi мiж панами й
простими людьми.
Студенти вiд його оповiдань так смiялися, що аж кiт насторожився.
- Це я так, хлопцi, для розваги. А взагалi хочу сказати вам ось що. Наш
народ i наш край мають хороше й славне минуле. Ми ма мо право ним
пишатись. Але цього мало. Нам з вами треба добре й старанно вивчати сиву
давнину. Повiрте менi, все це пригодиться для того, щоб молоде поколiння
вмiло цiнувати надбання наших предкiв. I коли ви будете знати минуле, то
знайдете шлях i до прекрасного майбутнього.
Прощаючись, Дмитро Iванович просив студентiв, яких вiн уже встиг
полюбити, навiдуватись до нього, не забувати стежки до його хати.
Хлопцям кортiло ще зайти, та якось незручно було без дiла турбувати
вченого. От Дмитрусь i придумав. Заходячи до Яворницького, вiн попросив
дати йому лопати. З сво©м товаришем вони перекопали в садку землю,
розпушили грядки на квiти, потiм узяли пилку й позрiзали сушняк, зняли
гусiнь з фруктових дерев. Дмитро Iванович увесь час допомагав ©м i був
вдячний за добру послугу.
Серед нових сво©х знайомих Яворницькому найбiльш подобався допитливий i
смирний Дмитрусь. Одного разу професор сидiв з ним на верандi за склянкою
чаю. Раптом вiн спитав Яким'юка:
- Розкажiть, Дмитрусю, як ви там живете в гуртожитку?
- Та нiчого, жити можна. Правда, трохи тiснувато, та що вдi ш.
Дмитро Iванович подумав-подумав, а тодi й каже йому:
- А зна те що, Дмитрусю, переходьте до мене, будете жити в мезонiнi, на
другому поверсi. Там невеличка кiмната, лiжко, стiл, а дверi
вiдчиняються просто до парку Шевченка; перед вами - чудовий кра вид...
Вiд цi © спокусливо© пропозицi© Дмитрусь не мiг вiдмовитись. Вiн
погодився, перейшов i жив там два роки; аж поки закiнчив медiнститут.
По кiлька разiв бачилися вони протягом дня. А ввечерi Яворницький
запрошував свого вихованця до кабiнету, щоб удвох почитати свiжi газети,
листи та журнали. Справа в тому, що пiсля операцi© катаракти Дмитровi
Iвановичу було важко читати. Йому була потрiбна допомога.
- Дмитрусю, читайте менi, будь ласка, спершу заголовки статей, а потiм
я скажу, яку статтю прочитати,- просив-академiк.
Бiльше доводилося читати статтi про мiжнародне становище, про науку.
Сумувати Дмитрусевi на новiй квартирi не доводилося: в його
розпорядженнi була величезна й рiдкiсна бiблiотека. Вiн брав у свого шефа
гори книжок i читав ©х запо м.
- Яка ж вам, Дмитрусю, найбiльше сподобалася книжка? - якось спитав
професор.
- "Днiпровi пороги".
- Що ж ви там знайшли цiкавого?
- Мова! Жива, барвиста народна мова! Дмитро Iванович пройшовся вздовж
свого кабiнету, пiдiйшов до Дмитруся, ласкаво глянув йому в вiчi й сказав:
- Я i росiйську мову знаю не гiрше, як свою укра©нську. Але цю книжку я
тiльки за часiв Радянсько© влади: написав укра©нською мовою. За царату
менi не дозволяли писати про запорожцiв рiдною мовою. Тому iсторiю
запорозьких козакiв я написав росiйською мовою. Як це було-образливо. Я
навiть про це скаржився Льву Миколайовичу Толстому i просив, щоб вiн
поклопотався в мiнiстерствi, сказав би за нас сво ваговите слово. А
"Днiпровi пороги" я писав, коли вже були розкутi i серце, й душа моя.
Тому, напевне, вона й сподобалася вам!
За "Днiпровi пороги", як розповiдав Дмитро Iванович, йому 1930 року
присуджено на Всесвiтнiй виставцi книжок другу премiю - 16 тисяч
карбованцiв. Частину йому видали готiвкою, а бiльшiсть - торгсинiвськими
талонами, за якi вiн мiг тодi купити собi будь-що.
Пiзнiше стало вiдомо, що готiвку Дмитро Iванович витратив на придбання
музейних експонатiв. Вiн роздавав грошi кобзарям, селянам, студентам,
часто - нема де правди дiти - на досаду сво©й жiнцi.
Не раз доводилося спостерiгати, з якою шанобою Яворницький ставився до
молодих людей. Вiн знаходив спiльну нову з тими, хто був набагато молодший
вiд нього, приваблював до себе щирим словом, сво ю теплотою, розумними
порадами.
Лiкар Яким'юк згаду академiка Яворницького як людину, що збагатила
його духовно, допомогла стати справжнiм медиком.
- Професор Яворницький на все життя прищепив менi любов до медицини, до
людей, до працi. Коли я бачу хворого, який боязко заходить до лiкарського
кабiнету, я зразу ж згадую Дмитра Iвановича. Згадую i думаю, як би вiн
повiвся, щоб ця людина вийшла з мого кабiнету радiсна, вдячна, цiлком
задоволена мо ю допомогою?
Яворницький умiв заглянути в людську душу, вiн добре знав i швидко
розбирався в людях. А це чи не найголовнiше для тих, якi вiддають себе
служiнню народовi!
- От ви, Дмитрусю, незабаром станете лiкарем. А чи зна те ви, що це
таке? Нi, ви ще не уявля те цього. А я скажу: лiкар - це людина, якiй
трудящi довiряють найдорожче в свiтi - сво здоров'я, вiдкривають перед
ним усе сво iнтимне, пота мне, iнодi довiряють те, чого вони не скажуть
навiть батьковi й матерi. Яка ж це честь i шана .лiкаревi! Цим треба
пишатися, цим треба дорожити! Лiкар не тiльки вислуху биття людського
серця, вiн вивча душу людини - ©© психiку, ©© характер, ©© риси. Тому
людина - перший помiчник лiкаря, але це тодi, коли ви знайдете ключ до
людського серця. Он як, голубе! Не пошкодить вам, .як ви будете вивчати
недуги, прислухатись разом i до мови, i до мислення людини,- все це
пригодиться для науки. Слухав його юнак i радiв, що живе у великого
вченого, проймався глибокою повагою до того, чи© розумнi поради були для
нього найкращою школою.
1936 року, коли Дмитро Яким'юк закiнчив медiнститут, Яворницький
органiзував на його честь домашнiй бенкет.
- Приведiть, Дмитрусю, з собою сво©х друзiв i приятелiв, кличте сюди
кого завгодно. Ми вам улашту мо домашнi проводи.
Яким'юк привiв трьох молодих лiкарiв. Для них Дмитро Iванович звелiв
купити пива, вина. Молодим медикам добре запам'ятався тост Яворницького.
- Майте на увазi, хлопцi, хоч у вашiй кишенi й лежить диплом лiкаря,
але ви ще не лiкарi. Ви ними станете тодi, коли з головою заглибитеся в
життя. Чому? Тому, що ваша наука в iнститутi - це тiльки канва, а
вiзерунок на нiй ви будете вишивати все сво життя. Отож iдiть на свою
трудову ниву i працюйте за покликом душi, працюйте доти, поки буде битися
серце у ваших грудях. У всякому дiлi головне - любов до сво © професi©.
Отож вiддайте ©й усе: свiй розум, сво серце, свою любов, сво© знання!
Будьте скромнi й доступнi для простих людей - це вам принесе честь, славу
й пошану...
За цi теплi й сердечнi слова Дмитрусь щиро подякував i сказав, що
напутн слово професора вони пам'ятатимуть усе сво життя.
Не обiйшлося на бенкетi й без курйозу. На столi лежав оселедець з
маслинами. Вчорашнi студенти з'©ли оселедця зразу ж, а маслини залишили
цiлими, бо вважали ©х за бутафорiю.
Дмитро Iванович помiтив це:
- У вас, хлопцi, бачу, смак ще не зiпсований! Ця жартiвлива реплiка
викликала загальний смiх за столом.
Вже за другим тостом хлопцi впоралися з маслинами.
- Ну, синку,- звернувся господар до Дмитруся,попроща мося!
Обидва обнялися, розчуленi, й поцiлувалися. Це прощання в них було
останн .
Другого дня Яким'юк повинен був ви©хати в Сiмферополь вiдбувати службу
в Червонiй Армi©. Яворницький сказав йому:
- Нехай не ляка вас, Дмитрусю, служба в армi©. Там довго не дають хлiб
©сти. Отож незабаром i дома будете.
Потiм Яворницький вийшов з ©дальнi й попрямував до свого кабiнету.
- От що, синку, в Симферополi живе й працю мiй давнiй побратим -
академiк Микола Семенович Самокиш. Я напишу йому невеличку цидулку.
Дмитро Iванович сiв за стiл, i його перо повiльно вивело на бiлому
аркушi:
"Вельмишановний Миколо Семеновичу!
До вашого краю ©де на службу в Червонiй Армi© молодий лiкар Д. I.
Яким'юк. Це хороший козарлюга, якого я добре знаю, бо жив у мене два роки.
Дуже прошу вас, дорогий Миколо Семеновичу, приголубте його, як свою
дитину. З ним вам буде не сумно: вiн - веселун, добре спiва укра©нських
пiсень. А я знаю, що ви це любите. Покажiть йому шедеври свого пензля.
Буду щиро вдячний. На все добре.
Липень, 1936 p.
Ваш назавжди Д. Яворницький"
Листування з сво©м вихованцем Яворницький не припиняв до само© хвороби,
яка знесилила його i звалила в лiжко.
У груднi 1939 року вчений продиктував листа, в якому е такi слова:
"Виберiть, Дмитрусю, час та при©дьте до мо © хати. Це буде для мене
найкращий подарунок, найбiльша радiсть".
...Почалася вiйна. Гiтлерiвцi окупували Днiпропетровськ. Вони вигнали з
будинку Яворницького всю його рiдню. Добралися i до бiблiотеки. Шматували
рiдкiснi книги, рукописи, листи до вченого, топили ними пiч. Як фашисти
поглумилися над будинком академiка Яворницького, можна бачити з листа 3.
Д. Буряково© (сестри дружини Яворницького) вiд 29 травня 1944 р. Ось що
вона писала до Дмитра Яким'юка:
"Ми й досi не можемо примиритися з смертю Серафими (дружини
Яворницького), i все це сталося через проклятого Гiтлера. Умови життя були
в нас надзвичайно жахливi: зима люта, морози великi, палива й харчiв у нас
не було, а нiмцi нас добре обiбрали. З лютого 1942 року окупанти нас не
залишили в супоко©, а вигнали з будинку. Якби Д. I. Яворницький пiднявся
та глянув на свiй будинок, вiн би знову вмер. Нiмцi зламали веранду, а
замiсть не© зробили якусь незграбну надбудову, з яко© обстрiлювали мiсто.
Схiдцi до мезонiна десь викинули. Всi картини, що прикрашували будинок,
заштукатурили, подовбали, замiсть кахельно© пiдлоги зробили в пiдвалi яму,
скло у вiкнах вибито, залiзнi ворота десь зникли, всерединi будинку - все
закiнчено, бо в хатi палили папiр; стеля зруйнована, ванна знесена, ручки
вiд дверей i замки зiрванi"[67].
З болем у серцi читав цi рядки лiкар Яким'юк, який так багато
зобов'язаний академiковi Яворницькому.
Д. I. Яким'юк - кандидат медичних наук, доцент Днiпропетровського
медiнституту - став комунiстом, написав докторську дисертацiю. Але перед
самим захистом занедужав i помер у 1967 роцi.
IСТОРIЯ
ОДНО ФОТОКАРТКИ
Майстер виготовляти бандури Федiр Юхимович Циганенко давно мрiяв
познайомитися з академiком Яворницьким. I така нагода випала йому.
Циганенко нарештi насмiлився пiти до Дмитра Iвановича. Пiдiйшов до
ворiт, подзвонив, i бiля дверей з'явився бiловусий, в окулярах господар
дому.
- Дозвольте, професоре, до вас на хвилиночку. Мене Цiкавить iсторiя
кобзи.
Дмитро Iванович запросив гостя до свого кабiнету.
- Сiдайте ось тут, бiля столу, i розказуйте, хто ви такий, чому
зацiкавилися кобзою, навiщо вам iсторiя кобзи?
Циганенко розповiв, що вже давненько майстру бандури, а тепер прийшов
попросити рукописа про мистецтво кобзарiв. Вислухавши прохача, Дмитро
Iванович сказав:
- Принесiть менi завтра, годинi о третiй, вашу кобзу, я подивлюся на
не©.
Наступного дня майстер з кобзою прийшов до Яворницького в призначений
час.
- О-о-о! Як гарно оздоблена ваша кобза! Чим це ви ©© так прикрасили?
- Перламутром!
- Це ж ви як, сво©ми руками?
- Сво©ми, Дмитре Iвановичу. Там усерединi кобзи значиться мо прiзвище
i рiк виготовлення. Подивiться.
- Золотi у вас руки, Федоре Юхимовичу! А грати вмi те?
- Я бiльше роблю кобзи, нiж граю.
- А може, все-таки спробу те? Давно вже не чув гри на кобзi.
Циганенко заграв. Видно було, що Яворницький не дуже вдовольнився з
його гри, та, щоб не образити гостя, сказав:
- Ну що ж, i за це дякую. Шкода, що не спiва те! А майстер ви
тямущий... Так ви просите, щоб я дав свого рукописа про iсторiю кобзи?
Добре. Я дам, але з умовою: повернути менi через два днi. Як, справитеся?
Циганенко взяв рукописа, глянув пiд кiнець, а там було 48 сторiнок.
Йому здалося, що не встигне за два днi.