Страница:
Коли вчений зайшов до цi © церкви, в нього розбiглися очi. Перед ним
вiдкрилося рiдкiсне багатство, яке попало сюди з найстарiшо© запорозько©
церкви, що була до цього в селi Покровському.
Серед багатьох церковних речей Дмитро Iванович зразу ж звернув увагу на
iкону Покрова богоматерi. Його вразив оригiнальний витвiр того
майстра-маляра. На липовiй дошцi зверху була зображена божа мати, а нижче
в повному озбро ннi, в чоботях, широких шароварах, у жупанах, пiдперезаних
зеленими поясами, з гладко поголеними головами - стояли чубатi запорожцi.
Вони були розмiщенi пiвколом по краях iкони. Посерединi ©х - запорозький
прапор, гармати, ядра, всякi козацькi атрибути. Внизу iкони, вiд козакiв,
що стояли попереду, тягнувся майже до самого вуха богоматерi такий напис:
"Молимся, покрий нас чесним тво©м покровом, iзбавi от всякого зла". Трохи
вище цього напису зроблено другий: "Iзбавлю i покрию, люди моя".
Запорожцi слiпо вiрили в чудодiйну силу цi © iкони.
Трохи пiзнiше ця iкона опинилася в музе©. Дмитро Iванович порадив
поповi скорiше позбутися ©©, щоб не влетiло часом вiд архi рея, бо
запорожцi не святi, а молящi вважають козакiв за апостолiв.
Як вiдомо, Дмитро Iванович мав мандат вiд синоду, з яким ходив по всiх
церквах i вилучав з них усе, що мало будь-яке музейне значення. Ось i
цього разу, показавши свого мандата поповi, вiн зразу ж попрямував до
престолу, де лежало величезне вангелi . Спробував його пiдняти, а воно й
з мiсця не зрушило. "Що таке?" - подумав. Пiп пояснив: "Це вангелi
святе, та й вагою воно два пуди, з мiсця не так легко його зрушити!"
Розглядаючи рiдкiсне вангелi , Яворницький знайшов дату - 1759 рiк. У цiй
книзi самого срiбла було 28 фунтiв. Користувалися цим вангелi м тiльки
двiчi на рiк. Носив його завжди один дужий побожний нiкопольський дiдусь.
I це рiдкiсне вангелi теж перейшло до музею.
Проводячи екскурсiю по вiддiлу релiгiйних культiв музею, Дмитро
Iванович показував це вангелi i казав:
"Гляньте на срiбне оздоблення цього двопудового вангелiя, ввернiть
увагу на чудовий орнамент - це ж витвiр золотих рук! Ось чому йому мiсце в
музе©!"
Пiсля огляду запорозько© церкви Дмитро Iванович пiшов у село Лапинку,
щоб побачити одного селянина, на прiзвище Мокiй Лось,- нащадка
запорозького козака. Вiн ще вiд нiкопольських дiдiв дiзнався, що Лось у
великiй та мницi зберiга запорозьке вбрання.
Дiд Лось виявився впертим i неподатливим: вiн зовсiм не хотiв
розлучатися з сво©м скарбом, що переходив з поколiння в поколiння.
Дмитро Iванович шiсть рокiв ©здив по Запорожжю, шiсть рокiв шукав
такого випадку, щоб тiльки побачити справжн запорозьке вбрання. Пiсля
довгого прохання та частування Лося оковитою власник скарбiв розкрив
пота мну скриню й витяг на свiт козацьке вбрання. Яворницький узяв його в
руки й став розглядати. Один з жупанiв був на козака високого зросту,
другий - на козака середнього зросту. Обидва жупани пошито з червоного
сукна малинового кольору, на клiтчастiй пiдшивцi персiянського виробу,
дуже просторi в плечах i дуже вузькi в перехватах, застiбаються вони на
грудях шовковими гудзиками та петлями. Рукава були вузенькi, а на кiнцях
ще бiльше звужувалися, з внутрiшнього боку, проти долонь, кожен з рукавiв
мав розрiз у чверть довжини, через це кiнцi дуже легко вiдвертаються назад
i називаються "закаврашi". Жупани були обкладенi темно-блакитним оксамитом
i застiбалися в розрiзах металевими гапличками. З обох бокiв жупанiв мiж
швами зроблено по однiй кишенi.
Етнограф запримiтив, що крiй цього вбрання в деякiй мiрi схожий на той,
що пiзнiше носили чорноморськi-козаки. З двох жупанiв бiльший зберiгся
краще, а менший майже весь поточила мiль. Дмитро Iванович, як знавець
запорозько© старовини, визнав, що це тi жупани, якi запорожцi носили пiд
кунтушами - довгим i широким убранням з вiдкидними рукавами, а чорноморцi
- пiд черкескою.
Крiм цих двох жупанiв, Дмитро Iванович знайшов у скринi Лося
запорозький пояс, витканий з шовкового сирцю, розмiром двi з половиною
чвертi завширшки та 11 аршин завдовжки, темно-малинового кольору, з
позолоченими кiнцями та з шовковими плетеними шнурками завдовжки в аршин,
якi були прикрiпленi до кожного з кiнцiв пояса.
- Ну що ж, дiду Мокiю, як ми з вами будемо розраховуватися?
- Та, бачите, я тако© думки, щоб зовсiм не продавати: жалко!
- Та ви ж гляньте на це вбрання - мiль по©ла, вам бог за це не
простить! Через рiк-два з цих жупанiв лишиться сама труха!
- Яке б воно не було, а все ж - запорозьке вбрання, не можу з ним
розлучитися! - не поступався дiд Лось.
- Скiльки ж ви хочете за нього?
- Сто п'ятдесят карбованцiв!
- Нi, грошей таких у музе© нема . Ви б краще подарували для народного
музею,- благав Дмитро Iванович.
- Нi, так не буде! Ото сто карбованцiв дасте - берiть, та й з богом!
У Яворницького в кишенi була дина десятка на харчi, Що ж робити? I
Яворницький сказав:
- От що, дiдуню, берiть останнi мо© десять карбованцiв i на додачу мiй
годинник, пам'ять мого батька, та давайте-сюди жупан i пояс.
Дiд узяв кишеньковий годинник, повертiв у руках, приклав до вуха -
цокотить!
- Ну, гаразд, берiть: це тiльки для вас, для науки поступився, а для
чогось iншого - нiколи б не вiддав!
Щоб придбати для музею якусь штуковину, будь-який експонат, Дмитро
Iванович не шкодував нi сили, нi енергi©, нi сво©х убогих коштiв. У сво му
листi до колеги, члена? Археологiчного товариства О. М. Подшивалова вiд 8
листопада 1885 року вiн писав, що "часто йому доводилося повертатися з
мiсць сво©х пошукiв не тiльки без грошей у кишенi, а навiть пiшки i ледве
чи не без одягу"[18].
Д. I. Яворницький присвятив себе науцi, нiчого не жалкував для не©.
...Недаремно Яворницький застряв у селi Лапинцi. Окрiм запорозького
вбрання, вiн знайшов там ще два цiннi експонати: запорозьку шаблю та
карафку. Шаблюка - велика, завдовжки два аршини, на кiнцi трохи зiгнута,
вкладалася в дерев'янi пiхви, обтягнутi шкiрою, рукiв'я ©© закiнчувалося
головою птицi, зроблено© з дерева.
Особливий iнтерес являла запорозька карафка. Зроблено ©© з тонкого
зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у виглядi невеличких
пiвкiл. Ця карафка вмiщу шiсть склянок горiлки.
Повернувся Дмитро Iванович з мандрiвки на Сiч з коштовними трофеями,
якi потiм були експонованi в музе©.
ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦIЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА
Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного
академiка Д. I. Яворницького, я зустрiвся з М. Т. Рильським. Побачилися ми
на його дачi в Голосi©вцi. Вiн з радiстю повiдомив про Нестора Запорiжжя,
як його влучно назвав академiк Д. I. Багалiй.
- За сво©м характером,- вiдзначив поет,- Дмитро Iванович був людиною
демократичною, доброзичливою i житт радiсною, а до запорожцiв вiн ставився
по-юнацьки закохано.
I тут вiн розповiв про одне iз засiдань секцi© АН УРСР. Яворницький
зробив вельми змiстовну доповiдь про зiбраний ним фольклорний матерiал,
потiм пригадав якусь стародавню пiсню i раптом заспiвав - старечим, але
при мним голосом. Заспiвав i другу, й третю, якi вiн десь записав. А далi
попросив усiх присутнiх пiдтягти, заспiвати гуртом. У залi розкотився
дружнiй спiв.
Отакий був Яворницький. А коли вiв музе м екскурсiю, то цей чародiй
слова так розповiдав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах
вiдвiдувачiв вiд проникливих палких розповiдей цього чарiвника слова.
Завжди сво© оповiдi рясно пересипав народним гумором. Навiть майстер
смiху Остап Вишня, слухаючи його, заливався вiд реготу.
Я не раз чув живi розповiдi та спiви цього завзятого запорозького
козарлюги. Вiн мав звичку пiд кiнець робочого дня запрошувати сво©х
помiчникiв до кабiнету: "Ну, синки, досить, зачиняйте дверi музею та
поспiва мо". Заходять, сiдають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос
Яворницький:
- Давайте утнемо якусь народну, що й понинi живе в людях,- пiсню про
Самару. Виконали. Потiм Дмитро Iванович: заводив iншу - "Запорожцi, ви
добрi молодцi", а далi "Не ходи, козаче, понад берегами". Заспiвають
три-чотири пiснi - настрiй чудовий. В таких випадках Яворницький
розповiдав про свою минувшину, зокрема про сутички з мiнiстром Деляновим,
який скрiзь ставив йому рогатки, переслiдував, забороняв читати лекцi© про
запорожцiв.
Слухаючи про це, вчений секретар музею П. . Матвiевський спитав:
- Як вам, Дмитре Iвановичу, вда ться викликати любов, повагу та iнтерес
до сво©х лекцiй?
- Бачите,- вiдповiв Яворницький,- щоб зацiкавити людей сво ю
розповiддю, треба блискуче знати й любити сво дiло, говорити просто,
дохiдливе, образно, переконливо. Коли я читав лекцi© студентам ДДУ з
iсторi© Запорiжжя, то спiвав i пiсень. А ще брав iз собою для iлюстрацi©
козацьке причандалля: булаву, пернач, пiстоль. Залюбки використовував
народнi легенди, прислiв'я, приказки.
Мабуть, усе це й прийшлося до душi студентам, бо лекцi© вченого слухали
не лише iсторики, а й студенти iнших факультетiв.
Одного разу Дмитро Iванович сидiв у крiслi, замислившись. Потiм,
очевидно, щось пригадав, усмiхнувся, а далi повiдав нам про те, як йому
чернiгiвський губернатор заборонив читати лекцiю про запорожцiв...
У деталях про той епiзод автор цих рядкiв дiзнався пiзнiше, коли
працював над книгою "В пошуках скарбiв". У московських архiвах я натрапив
на цiкавi документи. Це - "Дело N 4407 Департамента полиции о профессоре
Московского университета Д. И. Дворницкого".
Чернiгiвський губернатор повiдомив жандармське управлiння, що за згодою
попечителя ки©вського навчального округу, професору Яворницькому дозволено
прочитати в Чернiговi 16 i 17 грудня 1900 року двi публiчнi лекцi© на
користь мiсцево© громадсько© бiблiотеки. Проте вiдбулася тiльки одна, а
другу було заборонено. З яко© ж причини?
У лекцi© вчений навiв приклади з козацько© минувшини та народнi
легенди, котрi, за висновком губернатора, не сприяли любовi народних мас
до царського уряду.
Яворницький розповiв, як цариця Катерина II запросила до себе
представникiв вiд запорожцiв. Побачивши ©хнi довжелезнi вуса, iмператриця
наказала почастувати гостей сметаною. Збагнувши, що з них хочуть
покепкувати, козаки пояснили: за звича м вони спершу ©дять мед, а вже
потiм - усе iнше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього вуса, затим
пiдкрутили ©х та й заходилися ©сти сметану. В цьому губернатор побачив
протиставлення дотепностi запорожцiв царськiй пiдступностi.
Та найбiльш вразило його те, що лектор додав: придворнi, якi оточували
iмператрицю, вельми смiялися й питали козакiв, де вони такi народжуються?
- "На Запорiжжi!" - вiдказували тi. У свою чергу голосно допитувалися один
одного: "А де такi пикатi та пузатi пани народжуються? I тут же самi
вiдповiдали: "Народжуються в Петербурзi та в Москвi, а помирають у тюрмах
та в Сибiру". Малися на оцi iнтриги серед придворно© знатi, внаслiдок яких
по вступi на трон нового монарха окремi вельможi попадали в неласку за
свою попередню дiяльнiсть.
У доволi непривабливому виглядi змалював Яворницький соловецькi
в'язницi, де свiтло зовсiм не проникало в камери i можна було тiльки з
великим зусиллям стояти згинцi. (Саме така гiрка доля спiткала кошового П.
Калнишевського). А закiнчив недвозначним натяком: "Нашим студентам, яких
тепер арештовують, не так важко сидiти".
Отож занепоко ння найвищого чиновника губернi© було цiлком зрозумiле. А
тут ще, бiдка ться вiн, усiлякi неблагонадiйнi й пiднагляднi, якi знайшли
в оповiдi професора вiдгук на сво© крамольнi думки, почали залучати
учнiвську молодь i простий люд йти 17 грудня на лекцiю козацького
професора. "Причому пiднагляднi,- як згаду ться в доносах,втлумачували
учнiвськiй молодi, що саме такi лекцi© ©м конче треба послухати, а не те,
що попи та казеннi читцi розповiдають у народнiм Домi. Iдiть завтра
слухати Яворницького про пикатих панiв та про царськi тюрми".
З огляду на таку небезпечну ситуацiю, повiдомля губернатор, "я визнаю
за необхiдне не дозволити читання друго© лекцi©, про що без оголошення
причин цього мого розпорядження наказав оголосити п. Яворницькому..."
Дмитро Iванович знав, що весь час перебува пiд пильним оком полiцi©,
але вiн не зважав на те. Все жартував:
"А що вони менi зроблять? Ну раз заслали до Ташкента за вольнодумство.
Може, ще на Соловки вiдправлять - я не боюся, бо сам ©здив туди, коли
шукав слiди Калниша. I таки знайшов його могилу. А ще побачив, яку гидку
роль виконують святi отцi - монахи та архимандрити, що стежили за кожним
кроком "небезпечних в'язнiв".
Пiсля болiсних митарств та поневiрянь Дмитровi Iвановичу поталанило
влаштуватись на педагогiчну роботу в Московському унiверситетi, де очолив
кафедру iсторi© та археологi© укра©нського козацтва. Попечитель
Московського навчального округу Богол пов, знаючи, що приват-доцент
Яворницький "полiтичне неблагонадiйний", все ж дозволив йому читати лекцi©
за сво©м профiлем, але суворо застерiг: "Читать разрешаю! Но ходи строго
по апостолу!".
Прогресивний вчений добре розумiв, чого вiд нього хотiв Богол пов, але
не з таких вiн був, щоб дотримуватися суворих вказiвок царського
чиновника. I читав не "по апостолу", а по-сво му.
У Москвi Яворницький швидко зблизився з передовою iнтелiгенцi ю, почав
вiдвiдувати лiтературнi вечори, якi влаштовував у себе вiдомий педагог Д.
I. Тихомиров. В його засiданнях брали участь А. П. Чехов, В. Г. Короленко,
О. М. Горький, О. I. Купрiн, Л. М. Андреев, В. В. Вересаев, С. Г.
Скиталець, Д. Н. Мамiн-Сибiряк, М. Г. Гарiн-Михайловський.
Близький до Яворницького побратим-письменник М. Д. Телешов у сво©х
спогадах писав, що на лiтературних вечорах "читцiв було чимало", але в
пам'ятi залишився тiльки один Професор Д. I. Яворницький, "правовiрний
укра©нець", з дотепними запорозькими розповiдями, якi я слухав завжди iз
задоволенням".
Любов до запорожцiв звела Яворницького з сво©м земляком-побратимом,
генiальним росiйським художником I. Р пiним. Удвох вони створили
невмирущий шедевр-картину "Запорожцi пишуть листа турецькому султану". В
образi писаря Iлля Юхимович вiдтворив самого Дмитра Iвановича. Саме про
таких людей, як Яворницький, писав Б лiнський:
"Кто не принадлежит сво му отечеству, тот не принадлежит человечеству".
Все життя i творчiсть Яворницького - пiдтвердження цi © незаперечно©
iстини.
Д. I. Яворницький - самобутнiй, багатогранний талант. Вiн був не тiльки
видатним дослiдником iсторi© запорозького козацтва, етнографом,
фольклористом, археологом, письменником. А ще - блискучим лектором,
загальновизначним майстром слова. Живим, образним словом, ораторським
мистецтвом вiн чарував людей.
Iсторичнi й художнi твори, що вийшли з-пiд його пера, а також його
лекцi© мали прогресивне значення i були популярними серед студентсько©
молодi.
Взiрцем може служити його лекцiя, рукопис яко© зберiгся в архiвах ЦНБ
УРСР. Вона не втратила свого значення й понинi, ма полемiчну
загостренiсть, насиченiсть цiкавими фактами, подiями, оригiнальнiстю
висновкiв, патрiотичний пафос.
Дмитро Iванович - великий правдолюб. У доказ цього вiн з сво ю правдою
про вольнолюбие козацтво виступив 5 жовтня 1901 року з лекцi ю "Iсторiя
укра©нського козацтва". Звичайно, така лекцiя декому з реакцiйного
ректорату й попечителю прийшлася не по душi, зате вона щедро дiйшла до
молодих, сердець студентiв унiверситету.
Хотiлося б подати деякi фрагменти цi © лекцi©, з яких видно, що Д. I.
Яворницький був iсториком об' ктивним, щирим i глибоко принциповим.
"- У нас,- пiдкреслював вчений,- писали й пишуть iсторiю росiйсько©
держави так, що лише зрiдка подають iсторiю народу i майже нiчого не
повiдомляють про росiйське козацтво. А мiж iншим, можна без перебiльшення
сказати, що його роль велика й знаменна, а заслуги його перед вiтчизною
повнiстю не враховано.
Отже, маючи три унiверситети на Пiвднi Росi© i тi науковi сили, що е в
них, ми все ще дуже бiднi на спецiальнi працi з iсторi© Мало© Росi©, а
разом з тим i з iсторi© Малоросiйського козацтва. Дуже шкода!"
Згадуючи iсторикiв Бантиш-Каменського та А. А. Скаловського, Дмитро
Iванович вважав: не цi iсторики дали ключ до розумiння ролi й дiяльностi
росiйського та малоросiйського козацтва. Наймогутнiший сильний голос
належить нашим знаменитим, великим, талановитим i класичним iсторикам М.
I. Костомарову. Вивчали цю проблему М. М. Карамзiн i С. М. Соловйов.
Але якщо Костомаров ставився до росiйського козацтва цiлком позитивно,
а Карамзiн робив тiльки деякi поступки на користь козацтва, то Соловйов
змалював його, безумовно, негативно.
Яка ж причина? Останнi два iсторики додержувалися суто державно© точки
зору, вони стежили за розво м росiйсько© держави, а все, що не сприяло ©©
розвитку, вони вiдносили до другорядних планiв. Бiльше того, Соловйов у
дiяльностi козакiв вбачав велику шкоду для держави й суспiльства.
Тако© ж точки зору додержувалися й польськi iсторики. Для них
Пiвденно-росiйське козацтво -.це "багатоголовий звiр", а козацькi вiйни ще
при перших гетьманах i аж до Богдана Хмельницького - це не що iнше, як
"вiйськовi бунти" м'ятежно© чернi i божевiльне посягання на цiнностi Речi
Посполито©", непокiрнiсть законам та вищiй владi", за якими ма йти
жорстоке покарання винних".
Для iсторика Соловйова вiйни козакiв проти Польщi - це порушення
державних принципiв та iснуючого в державi порядку.
Тому-то вiн припуска таких оцiнок; "Козак шукав у степах тiльки
власно© свободи; вiн появлявся там не для того, щоб працювати, а щоб жити
за рахунок iнших; вiн втiкав для того, щоб бути вiльним козаком, а не
мужиком. Отже, вихiд козака в степ з погляду держави був не кроком уперед,
а, навпаки, мав негативне значення в iсторi©. I ще, козаки не обмежували
сво© дi© щодо охорони кордонiв, а за сво©м хижацьким характером, котрий
вони й самi не приховували, бо казали: якщо нам не напасти на сусiдiв, то
й жити нема защо, нема звiдкiля добути сiряка. Це нерiдко завдавало
шкоди державним вза минам мiж Росi ю i Турцi ю".
Ще далi пiшли деякi послiдовники Соловйова. Вони навивали козакiв не
iнакше, як згра© розбiйникiв, дикими мамлюками, бродягами, розбещеними
членами суспiльства.
Д. I. Яворницький в сво©й лекцi© гнiвно спростовував явно не об' ктивну
характеристику козакiв Пiвдня Росi©:
"- Якщо така точка зору iсторика Соловйова в якiйсь мiрi може бути
застосована до схiдних козакiв (донських, уральських), то аж нiяк не пасу
до захiдних або малоросiйських i разом з ними запорозьких козакiв, бо сам
народ зовсiм не вiддiляв себе вiд козацтва. Стiльки вони протестували
проти гноблення польсько© шляхти.
Отже, це був протест бiльшостi, протест маси, незадоволено© насильством
з боку меншостi, а тому втiкали в степ для того, аби знайти точку опори
для дiй i, змiцнiвши, розлитися в народi, пiдняти його на
загальнонацiональне дiло.
Коли в 1637 роцi польський гетьман Потоцький пiсля "втихомирення"
повсталого пiвденно-росiйського козацтва на правому березi Днiпра перейшов
на лiвий i почав страчувати заколотникiв, мiсцевi ватажки повстання рiшуче
заявили йому: "Якщо тобi хочеться вгамувати козакiв, то ти вирiж всю
Укра©ну i на правому i на лiвому боцi Днiпра".
Далi, полемiзуючи з Соловйовим, Яворницький грунтовно й переконливо
доводить: "Якби козаки втiкали в степ тiльки для особисто© свободи, то до
них так жадiбно не простягло сво© руки все населення Пiвденно-Захiдно©
Русi.
Якби вони бiгли в степ заради однi © здобичi, грабежу та розбiйництва,
то думи про козацтво не прикрашувала б народна творча фантазiя всiма
квiтами поезi©.
Iсторик Соловйов вважа : козак i холоп, козак i збiглий мужик -
синонiми. Але це не так. За свiдченням малоросiйського народу, козак i
герой, козак i лицар - ось синонiми. I ще: в малоросiйських переказах
козак не розбiйник, а iдеал доблестi - це не звичайний чоловiк, а богатир,
який пiдняв на сво© плечi величезну тяготу.
Соловйов вважа , що козаки - злодi©, дармо©ди, але цих образ
заслуговують тi солодколюби, що шинкували в бражництвi, у вза мних бiйках,
що виводили iз терпiння увесь укра©нський народ i примушували його братися
за зброю.
Нi, козаки не "сiрякiв" шукали в степу, в них була iнша, благороднiша
мета - боротьба за народнiсть зi страшною силою, що послiдовно наступала
на увесь слав'янський свiт. Це турки i татари. Отже, для козакiв завжди
боротьба з бусурманами була самим святим дiлом, i билися вони з ними не на
життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!).
С. М. Соловйов стверджу , що козаки втiкали в степ, аби не працювати. А
хiба вiйна - безперервна, сповнена тривог, при страшних нестатках, при
великiй напрузi сил, вiйна влiтку й узимку, в спеку й холоднечу,- хiба це
не подвиг? Хiба це не випробування? Хiба це не праця?
I тут Д. I. Яворницький, щоб показати, що з себе являла вiйна козакiв з
ворогами у вiдкритому степу, розповiдав так:
- Йдучи до диких степiв, козаки зрiкались сiмей, радощiв людського
життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих
на конури, харчувались вiдваром рогiв диких козлiв, що валялися в степу, в
кращому разi - заплiснявiлими сухарями, втiшаючи себе тим, що через такий
харч людинi легше перепливати рiчку на сво му шляху. Ховаючись вiд
ворогiв, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зiгрiтися взимку; аби не
ржали конi, зав'язували ©м хустками рота, не наважувалися викреслити для
люльки вогню; Влiтку козак блукав у велетенських травах, якими в той час
було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де ©х кусали комарi,
мошка, гедзi, слiпнi, котрi ранiше водилися незлiченою кiлькiстю в
очеретах; часто, ховаючись од ворогiв, козак забирався до глибоких печер,
де безлiч кишiли гадюки, де повзали смертоноснi чорнi павуки-мармуки; щоб
уникнути смертi, козаки кидалися в рiчку i просиджували там по декiлька
годин у водi, дихаючи через очеретинку. Незалежно вiд цього, козаки часто
зносили жорстоку гарячку i особливо зазнавали степово© лихоманки, яка
лютувала в степах переважно пiд час квiтiння очерету. Не раз вони бачили
на власнi очi чуму, яка заходила з Азi© до Пiвденних степiв.
I були роки, коли нещаснi козаки, тиняючись по степу, по островах i по
байраках, падали на землю сотнями, навiть тисячами, i вмирали далеко вiд
батькiвщини...
"I валялося тiло козацьке бiле" у вiдкритому степу, обвiвалося вiтром,
обмивалося дощем - звiр його не чiпав, птиця не клювала, тому що воно було
заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет i поки
з очей скелету не виростав бур'ян, а помiж ребер не показувалася висока
ковила.
Коли козак застигнутий в одиночку у високiй травi чи в лiсному
чагарнику, вiн, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зi слiду, гавкав
по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом.
I все це життя, повне зречення, повне злиднiв, було сприйнято козаками
для того, щоб захистити свою землю, свою неньку Укра©ну, щоб боронити
Велику Русь i увесь християнський свiт вiд страшних туркiв i злих татар,
якi безугавно вторгалися десятками i сотнями тисяч на Укра©ну i завжди
ознаменовували сво© набiги пожежами, розбiйництвом, грабiжництвом, угоном
незчисленних укра©нцiв i росiян у полон.
Тож хiба про достатки йшлося, коли козак тiкав з мiста у вiдкритий
степ? Або взяти гайдамакiв, яких Соловйов теж назива п'яницями, ледарями,
розбишаками, втiкачами. I це тi гайдамаки, i тi розбишаки, котрi,
перемагаючи страшнi злиднi, величезною самопожертвою та мужнiстю врятували
всю пiвденно-росiйську народнiсть вiд гноблення ©© рiзними ворогами i
втримали величезну пiвденноросiйську територiю. Але замiсть подяки цариця
Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкiна нещадно зруйнувала в 1775
роцi Запорозьку Сiч, ввела на Укра©нi крiпацтвi забрала всю родючу
запорiзьку землю i вiддала князевi
Вяземському 250 тисяч десятин, князевi Прозоровському - 200 тисяч i
Потьомкiну вiддала 150 тисяч десятин з Новоросiйського краю.
Слiд сказати, що виникнення Запорозько© Сiчi мало велике iсторичне
значення. Для пригноблених мас укра©нського селянства вона була могутнiм
оплотом у боротьбi проти феодально-крiпосницько© експлуатацi© i
польсько-шляхетського гнiту, за возз' днання Укра©ни з Росi ю. В нiй
знаходили притулок i пiдтримку представники всiх верств укра©нського
народу. Запорозька Сiч запалювала народнi маси на битву з поневолювачами i
пiдтримувала антифеодальнi виступи. Одночасно аналогiчний процес
спостерiгався в Росi©...
Пiдкреслюючи видатну роль Запорозько© Сiчi, К. Маркс писав, що коли
"...заснувалося славне Запорiжжя i дух козацтва розлився по всiй Укра©нi,
вiдбувався такий же наплив народу з Пiвночi на Дон" (Нарис К. Стенька
Разин, "Молодая гвардия", 1926, N 1, с. 107).
Руйнуючи Сiч за наказом царицi, генерал Текелiя "подбав" i за ватажкiв
Запорозько© Сiчi. ©х схопили, закували в кайдани i вiдправили в далекi
кра©, щоб вже нiколи, до само© смертi, вони не зустрiлися: кошового Петра
Калнишевського зiслано на Соловки, де вiн 25 рокiв сидiв у ямi i помер на
112 роцi свого життя, вiйськового суддю Павла Головатого пiд суворим
конво м зiслано в Тобольськ, писаря Глобу - в Туруханський край.
I вже закiнчуючи, Д. I. Яворницький, згадуючи вiльнолюбних запорожцiв,
з гiркотою на серцi проказав:
- Мабуть, такий у нас, слов'ян, норов, що коли ми все чуже
прославля мо, а все сво , гiдне славно© пам'ятi, засуджу мо, зневажа мо.
Що це? Зайва скромнiсть чи малокультур'я?
Що ж залишилося вiд запорожцiв? I тут же Яворницький да вiдповiдь:
- На нашу думку, залишилася слава чесних геро©в, якi склали сво© голови
за вiру, за народнiсть, за свободу, за людськi права.
А це не так вже й мало: свобода, вольнiсть, людськi права. Чи не
найбiльший це iдеал, про який мрiяло прогресивне людство, мрiяв великий
Кобзар Т. Г. Шевченко.
_ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА___
__
ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ__
_
Це було десь 1913 року. ©дучи на археологiчнi розкопки, Дмитро Iванович
дорогою зустрiв одного балакучого дiдуся Вiн розповiв йому, що зна
селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберiга коштовнi запорозькi
вiдкрилося рiдкiсне багатство, яке попало сюди з найстарiшо© запорозько©
церкви, що була до цього в селi Покровському.
Серед багатьох церковних речей Дмитро Iванович зразу ж звернув увагу на
iкону Покрова богоматерi. Його вразив оригiнальний витвiр того
майстра-маляра. На липовiй дошцi зверху була зображена божа мати, а нижче
в повному озбро ннi, в чоботях, широких шароварах, у жупанах, пiдперезаних
зеленими поясами, з гладко поголеними головами - стояли чубатi запорожцi.
Вони були розмiщенi пiвколом по краях iкони. Посерединi ©х - запорозький
прапор, гармати, ядра, всякi козацькi атрибути. Внизу iкони, вiд козакiв,
що стояли попереду, тягнувся майже до самого вуха богоматерi такий напис:
"Молимся, покрий нас чесним тво©м покровом, iзбавi от всякого зла". Трохи
вище цього напису зроблено другий: "Iзбавлю i покрию, люди моя".
Запорожцi слiпо вiрили в чудодiйну силу цi © iкони.
Трохи пiзнiше ця iкона опинилася в музе©. Дмитро Iванович порадив
поповi скорiше позбутися ©©, щоб не влетiло часом вiд архi рея, бо
запорожцi не святi, а молящi вважають козакiв за апостолiв.
Як вiдомо, Дмитро Iванович мав мандат вiд синоду, з яким ходив по всiх
церквах i вилучав з них усе, що мало будь-яке музейне значення. Ось i
цього разу, показавши свого мандата поповi, вiн зразу ж попрямував до
престолу, де лежало величезне вангелi . Спробував його пiдняти, а воно й
з мiсця не зрушило. "Що таке?" - подумав. Пiп пояснив: "Це вангелi
святе, та й вагою воно два пуди, з мiсця не так легко його зрушити!"
Розглядаючи рiдкiсне вангелi , Яворницький знайшов дату - 1759 рiк. У цiй
книзi самого срiбла було 28 фунтiв. Користувалися цим вангелi м тiльки
двiчi на рiк. Носив його завжди один дужий побожний нiкопольський дiдусь.
I це рiдкiсне вангелi теж перейшло до музею.
Проводячи екскурсiю по вiддiлу релiгiйних культiв музею, Дмитро
Iванович показував це вангелi i казав:
"Гляньте на срiбне оздоблення цього двопудового вангелiя, ввернiть
увагу на чудовий орнамент - це ж витвiр золотих рук! Ось чому йому мiсце в
музе©!"
Пiсля огляду запорозько© церкви Дмитро Iванович пiшов у село Лапинку,
щоб побачити одного селянина, на прiзвище Мокiй Лось,- нащадка
запорозького козака. Вiн ще вiд нiкопольських дiдiв дiзнався, що Лось у
великiй та мницi зберiга запорозьке вбрання.
Дiд Лось виявився впертим i неподатливим: вiн зовсiм не хотiв
розлучатися з сво©м скарбом, що переходив з поколiння в поколiння.
Дмитро Iванович шiсть рокiв ©здив по Запорожжю, шiсть рокiв шукав
такого випадку, щоб тiльки побачити справжн запорозьке вбрання. Пiсля
довгого прохання та частування Лося оковитою власник скарбiв розкрив
пота мну скриню й витяг на свiт козацьке вбрання. Яворницький узяв його в
руки й став розглядати. Один з жупанiв був на козака високого зросту,
другий - на козака середнього зросту. Обидва жупани пошито з червоного
сукна малинового кольору, на клiтчастiй пiдшивцi персiянського виробу,
дуже просторi в плечах i дуже вузькi в перехватах, застiбаються вони на
грудях шовковими гудзиками та петлями. Рукава були вузенькi, а на кiнцях
ще бiльше звужувалися, з внутрiшнього боку, проти долонь, кожен з рукавiв
мав розрiз у чверть довжини, через це кiнцi дуже легко вiдвертаються назад
i називаються "закаврашi". Жупани були обкладенi темно-блакитним оксамитом
i застiбалися в розрiзах металевими гапличками. З обох бокiв жупанiв мiж
швами зроблено по однiй кишенi.
Етнограф запримiтив, що крiй цього вбрання в деякiй мiрi схожий на той,
що пiзнiше носили чорноморськi-козаки. З двох жупанiв бiльший зберiгся
краще, а менший майже весь поточила мiль. Дмитро Iванович, як знавець
запорозько© старовини, визнав, що це тi жупани, якi запорожцi носили пiд
кунтушами - довгим i широким убранням з вiдкидними рукавами, а чорноморцi
- пiд черкескою.
Крiм цих двох жупанiв, Дмитро Iванович знайшов у скринi Лося
запорозький пояс, витканий з шовкового сирцю, розмiром двi з половиною
чвертi завширшки та 11 аршин завдовжки, темно-малинового кольору, з
позолоченими кiнцями та з шовковими плетеними шнурками завдовжки в аршин,
якi були прикрiпленi до кожного з кiнцiв пояса.
- Ну що ж, дiду Мокiю, як ми з вами будемо розраховуватися?
- Та, бачите, я тако© думки, щоб зовсiм не продавати: жалко!
- Та ви ж гляньте на це вбрання - мiль по©ла, вам бог за це не
простить! Через рiк-два з цих жупанiв лишиться сама труха!
- Яке б воно не було, а все ж - запорозьке вбрання, не можу з ним
розлучитися! - не поступався дiд Лось.
- Скiльки ж ви хочете за нього?
- Сто п'ятдесят карбованцiв!
- Нi, грошей таких у музе© нема . Ви б краще подарували для народного
музею,- благав Дмитро Iванович.
- Нi, так не буде! Ото сто карбованцiв дасте - берiть, та й з богом!
У Яворницького в кишенi була дина десятка на харчi, Що ж робити? I
Яворницький сказав:
- От що, дiдуню, берiть останнi мо© десять карбованцiв i на додачу мiй
годинник, пам'ять мого батька, та давайте-сюди жупан i пояс.
Дiд узяв кишеньковий годинник, повертiв у руках, приклав до вуха -
цокотить!
- Ну, гаразд, берiть: це тiльки для вас, для науки поступився, а для
чогось iншого - нiколи б не вiддав!
Щоб придбати для музею якусь штуковину, будь-який експонат, Дмитро
Iванович не шкодував нi сили, нi енергi©, нi сво©х убогих коштiв. У сво му
листi до колеги, члена? Археологiчного товариства О. М. Подшивалова вiд 8
листопада 1885 року вiн писав, що "часто йому доводилося повертатися з
мiсць сво©х пошукiв не тiльки без грошей у кишенi, а навiть пiшки i ледве
чи не без одягу"[18].
Д. I. Яворницький присвятив себе науцi, нiчого не жалкував для не©.
...Недаремно Яворницький застряв у селi Лапинцi. Окрiм запорозького
вбрання, вiн знайшов там ще два цiннi експонати: запорозьку шаблю та
карафку. Шаблюка - велика, завдовжки два аршини, на кiнцi трохи зiгнута,
вкладалася в дерев'янi пiхви, обтягнутi шкiрою, рукiв'я ©© закiнчувалося
головою птицi, зроблено© з дерева.
Особливий iнтерес являла запорозька карафка. Зроблено ©© з тонкого
зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у виглядi невеличких
пiвкiл. Ця карафка вмiщу шiсть склянок горiлки.
Повернувся Дмитро Iванович з мандрiвки на Сiч з коштовними трофеями,
якi потiм були експонованi в музе©.
ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦIЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА
Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного
академiка Д. I. Яворницького, я зустрiвся з М. Т. Рильським. Побачилися ми
на його дачi в Голосi©вцi. Вiн з радiстю повiдомив про Нестора Запорiжжя,
як його влучно назвав академiк Д. I. Багалiй.
- За сво©м характером,- вiдзначив поет,- Дмитро Iванович був людиною
демократичною, доброзичливою i житт радiсною, а до запорожцiв вiн ставився
по-юнацьки закохано.
I тут вiн розповiв про одне iз засiдань секцi© АН УРСР. Яворницький
зробив вельми змiстовну доповiдь про зiбраний ним фольклорний матерiал,
потiм пригадав якусь стародавню пiсню i раптом заспiвав - старечим, але
при мним голосом. Заспiвав i другу, й третю, якi вiн десь записав. А далi
попросив усiх присутнiх пiдтягти, заспiвати гуртом. У залi розкотився
дружнiй спiв.
Отакий був Яворницький. А коли вiв музе м екскурсiю, то цей чародiй
слова так розповiдав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах
вiдвiдувачiв вiд проникливих палких розповiдей цього чарiвника слова.
Завжди сво© оповiдi рясно пересипав народним гумором. Навiть майстер
смiху Остап Вишня, слухаючи його, заливався вiд реготу.
Я не раз чув живi розповiдi та спiви цього завзятого запорозького
козарлюги. Вiн мав звичку пiд кiнець робочого дня запрошувати сво©х
помiчникiв до кабiнету: "Ну, синки, досить, зачиняйте дверi музею та
поспiва мо". Заходять, сiдають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос
Яворницький:
- Давайте утнемо якусь народну, що й понинi живе в людях,- пiсню про
Самару. Виконали. Потiм Дмитро Iванович: заводив iншу - "Запорожцi, ви
добрi молодцi", а далi "Не ходи, козаче, понад берегами". Заспiвають
три-чотири пiснi - настрiй чудовий. В таких випадках Яворницький
розповiдав про свою минувшину, зокрема про сутички з мiнiстром Деляновим,
який скрiзь ставив йому рогатки, переслiдував, забороняв читати лекцi© про
запорожцiв.
Слухаючи про це, вчений секретар музею П. . Матвiевський спитав:
- Як вам, Дмитре Iвановичу, вда ться викликати любов, повагу та iнтерес
до сво©х лекцiй?
- Бачите,- вiдповiв Яворницький,- щоб зацiкавити людей сво ю
розповiддю, треба блискуче знати й любити сво дiло, говорити просто,
дохiдливе, образно, переконливо. Коли я читав лекцi© студентам ДДУ з
iсторi© Запорiжжя, то спiвав i пiсень. А ще брав iз собою для iлюстрацi©
козацьке причандалля: булаву, пернач, пiстоль. Залюбки використовував
народнi легенди, прислiв'я, приказки.
Мабуть, усе це й прийшлося до душi студентам, бо лекцi© вченого слухали
не лише iсторики, а й студенти iнших факультетiв.
Одного разу Дмитро Iванович сидiв у крiслi, замислившись. Потiм,
очевидно, щось пригадав, усмiхнувся, а далi повiдав нам про те, як йому
чернiгiвський губернатор заборонив читати лекцiю про запорожцiв...
У деталях про той епiзод автор цих рядкiв дiзнався пiзнiше, коли
працював над книгою "В пошуках скарбiв". У московських архiвах я натрапив
на цiкавi документи. Це - "Дело N 4407 Департамента полиции о профессоре
Московского университета Д. И. Дворницкого".
Чернiгiвський губернатор повiдомив жандармське управлiння, що за згодою
попечителя ки©вського навчального округу, професору Яворницькому дозволено
прочитати в Чернiговi 16 i 17 грудня 1900 року двi публiчнi лекцi© на
користь мiсцево© громадсько© бiблiотеки. Проте вiдбулася тiльки одна, а
другу було заборонено. З яко© ж причини?
У лекцi© вчений навiв приклади з козацько© минувшини та народнi
легенди, котрi, за висновком губернатора, не сприяли любовi народних мас
до царського уряду.
Яворницький розповiв, як цариця Катерина II запросила до себе
представникiв вiд запорожцiв. Побачивши ©хнi довжелезнi вуса, iмператриця
наказала почастувати гостей сметаною. Збагнувши, що з них хочуть
покепкувати, козаки пояснили: за звича м вони спершу ©дять мед, а вже
потiм - усе iнше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього вуса, затим
пiдкрутили ©х та й заходилися ©сти сметану. В цьому губернатор побачив
протиставлення дотепностi запорожцiв царськiй пiдступностi.
Та найбiльш вразило його те, що лектор додав: придворнi, якi оточували
iмператрицю, вельми смiялися й питали козакiв, де вони такi народжуються?
- "На Запорiжжi!" - вiдказували тi. У свою чергу голосно допитувалися один
одного: "А де такi пикатi та пузатi пани народжуються? I тут же самi
вiдповiдали: "Народжуються в Петербурзi та в Москвi, а помирають у тюрмах
та в Сибiру". Малися на оцi iнтриги серед придворно© знатi, внаслiдок яких
по вступi на трон нового монарха окремi вельможi попадали в неласку за
свою попередню дiяльнiсть.
У доволi непривабливому виглядi змалював Яворницький соловецькi
в'язницi, де свiтло зовсiм не проникало в камери i можна було тiльки з
великим зусиллям стояти згинцi. (Саме така гiрка доля спiткала кошового П.
Калнишевського). А закiнчив недвозначним натяком: "Нашим студентам, яких
тепер арештовують, не так важко сидiти".
Отож занепоко ння найвищого чиновника губернi© було цiлком зрозумiле. А
тут ще, бiдка ться вiн, усiлякi неблагонадiйнi й пiднагляднi, якi знайшли
в оповiдi професора вiдгук на сво© крамольнi думки, почали залучати
учнiвську молодь i простий люд йти 17 грудня на лекцiю козацького
професора. "Причому пiднагляднi,- як згаду ться в доносах,втлумачували
учнiвськiй молодi, що саме такi лекцi© ©м конче треба послухати, а не те,
що попи та казеннi читцi розповiдають у народнiм Домi. Iдiть завтра
слухати Яворницького про пикатих панiв та про царськi тюрми".
З огляду на таку небезпечну ситуацiю, повiдомля губернатор, "я визнаю
за необхiдне не дозволити читання друго© лекцi©, про що без оголошення
причин цього мого розпорядження наказав оголосити п. Яворницькому..."
Дмитро Iванович знав, що весь час перебува пiд пильним оком полiцi©,
але вiн не зважав на те. Все жартував:
"А що вони менi зроблять? Ну раз заслали до Ташкента за вольнодумство.
Може, ще на Соловки вiдправлять - я не боюся, бо сам ©здив туди, коли
шукав слiди Калниша. I таки знайшов його могилу. А ще побачив, яку гидку
роль виконують святi отцi - монахи та архимандрити, що стежили за кожним
кроком "небезпечних в'язнiв".
Пiсля болiсних митарств та поневiрянь Дмитровi Iвановичу поталанило
влаштуватись на педагогiчну роботу в Московському унiверситетi, де очолив
кафедру iсторi© та археологi© укра©нського козацтва. Попечитель
Московського навчального округу Богол пов, знаючи, що приват-доцент
Яворницький "полiтичне неблагонадiйний", все ж дозволив йому читати лекцi©
за сво©м профiлем, але суворо застерiг: "Читать разрешаю! Но ходи строго
по апостолу!".
Прогресивний вчений добре розумiв, чого вiд нього хотiв Богол пов, але
не з таких вiн був, щоб дотримуватися суворих вказiвок царського
чиновника. I читав не "по апостолу", а по-сво му.
У Москвi Яворницький швидко зблизився з передовою iнтелiгенцi ю, почав
вiдвiдувати лiтературнi вечори, якi влаштовував у себе вiдомий педагог Д.
I. Тихомиров. В його засiданнях брали участь А. П. Чехов, В. Г. Короленко,
О. М. Горький, О. I. Купрiн, Л. М. Андреев, В. В. Вересаев, С. Г.
Скиталець, Д. Н. Мамiн-Сибiряк, М. Г. Гарiн-Михайловський.
Близький до Яворницького побратим-письменник М. Д. Телешов у сво©х
спогадах писав, що на лiтературних вечорах "читцiв було чимало", але в
пам'ятi залишився тiльки один Професор Д. I. Яворницький, "правовiрний
укра©нець", з дотепними запорозькими розповiдями, якi я слухав завжди iз
задоволенням".
Любов до запорожцiв звела Яворницького з сво©м земляком-побратимом,
генiальним росiйським художником I. Р пiним. Удвох вони створили
невмирущий шедевр-картину "Запорожцi пишуть листа турецькому султану". В
образi писаря Iлля Юхимович вiдтворив самого Дмитра Iвановича. Саме про
таких людей, як Яворницький, писав Б лiнський:
"Кто не принадлежит сво му отечеству, тот не принадлежит человечеству".
Все життя i творчiсть Яворницького - пiдтвердження цi © незаперечно©
iстини.
Д. I. Яворницький - самобутнiй, багатогранний талант. Вiн був не тiльки
видатним дослiдником iсторi© запорозького козацтва, етнографом,
фольклористом, археологом, письменником. А ще - блискучим лектором,
загальновизначним майстром слова. Живим, образним словом, ораторським
мистецтвом вiн чарував людей.
Iсторичнi й художнi твори, що вийшли з-пiд його пера, а також його
лекцi© мали прогресивне значення i були популярними серед студентсько©
молодi.
Взiрцем може служити його лекцiя, рукопис яко© зберiгся в архiвах ЦНБ
УРСР. Вона не втратила свого значення й понинi, ма полемiчну
загостренiсть, насиченiсть цiкавими фактами, подiями, оригiнальнiстю
висновкiв, патрiотичний пафос.
Дмитро Iванович - великий правдолюб. У доказ цього вiн з сво ю правдою
про вольнолюбие козацтво виступив 5 жовтня 1901 року з лекцi ю "Iсторiя
укра©нського козацтва". Звичайно, така лекцiя декому з реакцiйного
ректорату й попечителю прийшлася не по душi, зате вона щедро дiйшла до
молодих, сердець студентiв унiверситету.
Хотiлося б подати деякi фрагменти цi © лекцi©, з яких видно, що Д. I.
Яворницький був iсториком об' ктивним, щирим i глибоко принциповим.
"- У нас,- пiдкреслював вчений,- писали й пишуть iсторiю росiйсько©
держави так, що лише зрiдка подають iсторiю народу i майже нiчого не
повiдомляють про росiйське козацтво. А мiж iншим, можна без перебiльшення
сказати, що його роль велика й знаменна, а заслуги його перед вiтчизною
повнiстю не враховано.
Отже, маючи три унiверситети на Пiвднi Росi© i тi науковi сили, що е в
них, ми все ще дуже бiднi на спецiальнi працi з iсторi© Мало© Росi©, а
разом з тим i з iсторi© Малоросiйського козацтва. Дуже шкода!"
Згадуючи iсторикiв Бантиш-Каменського та А. А. Скаловського, Дмитро
Iванович вважав: не цi iсторики дали ключ до розумiння ролi й дiяльностi
росiйського та малоросiйського козацтва. Наймогутнiший сильний голос
належить нашим знаменитим, великим, талановитим i класичним iсторикам М.
I. Костомарову. Вивчали цю проблему М. М. Карамзiн i С. М. Соловйов.
Але якщо Костомаров ставився до росiйського козацтва цiлком позитивно,
а Карамзiн робив тiльки деякi поступки на користь козацтва, то Соловйов
змалював його, безумовно, негативно.
Яка ж причина? Останнi два iсторики додержувалися суто державно© точки
зору, вони стежили за розво м росiйсько© держави, а все, що не сприяло ©©
розвитку, вони вiдносили до другорядних планiв. Бiльше того, Соловйов у
дiяльностi козакiв вбачав велику шкоду для держави й суспiльства.
Тако© ж точки зору додержувалися й польськi iсторики. Для них
Пiвденно-росiйське козацтво -.це "багатоголовий звiр", а козацькi вiйни ще
при перших гетьманах i аж до Богдана Хмельницького - це не що iнше, як
"вiйськовi бунти" м'ятежно© чернi i божевiльне посягання на цiнностi Речi
Посполито©", непокiрнiсть законам та вищiй владi", за якими ма йти
жорстоке покарання винних".
Для iсторика Соловйова вiйни козакiв проти Польщi - це порушення
державних принципiв та iснуючого в державi порядку.
Тому-то вiн припуска таких оцiнок; "Козак шукав у степах тiльки
власно© свободи; вiн появлявся там не для того, щоб працювати, а щоб жити
за рахунок iнших; вiн втiкав для того, щоб бути вiльним козаком, а не
мужиком. Отже, вихiд козака в степ з погляду держави був не кроком уперед,
а, навпаки, мав негативне значення в iсторi©. I ще, козаки не обмежували
сво© дi© щодо охорони кордонiв, а за сво©м хижацьким характером, котрий
вони й самi не приховували, бо казали: якщо нам не напасти на сусiдiв, то
й жити нема защо, нема звiдкiля добути сiряка. Це нерiдко завдавало
шкоди державним вза минам мiж Росi ю i Турцi ю".
Ще далi пiшли деякi послiдовники Соловйова. Вони навивали козакiв не
iнакше, як згра© розбiйникiв, дикими мамлюками, бродягами, розбещеними
членами суспiльства.
Д. I. Яворницький в сво©й лекцi© гнiвно спростовував явно не об' ктивну
характеристику козакiв Пiвдня Росi©:
"- Якщо така точка зору iсторика Соловйова в якiйсь мiрi може бути
застосована до схiдних козакiв (донських, уральських), то аж нiяк не пасу
до захiдних або малоросiйських i разом з ними запорозьких козакiв, бо сам
народ зовсiм не вiддiляв себе вiд козацтва. Стiльки вони протестували
проти гноблення польсько© шляхти.
Отже, це був протест бiльшостi, протест маси, незадоволено© насильством
з боку меншостi, а тому втiкали в степ для того, аби знайти точку опори
для дiй i, змiцнiвши, розлитися в народi, пiдняти його на
загальнонацiональне дiло.
Коли в 1637 роцi польський гетьман Потоцький пiсля "втихомирення"
повсталого пiвденно-росiйського козацтва на правому березi Днiпра перейшов
на лiвий i почав страчувати заколотникiв, мiсцевi ватажки повстання рiшуче
заявили йому: "Якщо тобi хочеться вгамувати козакiв, то ти вирiж всю
Укра©ну i на правому i на лiвому боцi Днiпра".
Далi, полемiзуючи з Соловйовим, Яворницький грунтовно й переконливо
доводить: "Якби козаки втiкали в степ тiльки для особисто© свободи, то до
них так жадiбно не простягло сво© руки все населення Пiвденно-Захiдно©
Русi.
Якби вони бiгли в степ заради однi © здобичi, грабежу та розбiйництва,
то думи про козацтво не прикрашувала б народна творча фантазiя всiма
квiтами поезi©.
Iсторик Соловйов вважа : козак i холоп, козак i збiглий мужик -
синонiми. Але це не так. За свiдченням малоросiйського народу, козак i
герой, козак i лицар - ось синонiми. I ще: в малоросiйських переказах
козак не розбiйник, а iдеал доблестi - це не звичайний чоловiк, а богатир,
який пiдняв на сво© плечi величезну тяготу.
Соловйов вважа , що козаки - злодi©, дармо©ди, але цих образ
заслуговують тi солодколюби, що шинкували в бражництвi, у вза мних бiйках,
що виводили iз терпiння увесь укра©нський народ i примушували його братися
за зброю.
Нi, козаки не "сiрякiв" шукали в степу, в них була iнша, благороднiша
мета - боротьба за народнiсть зi страшною силою, що послiдовно наступала
на увесь слав'янський свiт. Це турки i татари. Отже, для козакiв завжди
боротьба з бусурманами була самим святим дiлом, i билися вони з ними не на
життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!).
С. М. Соловйов стверджу , що козаки втiкали в степ, аби не працювати. А
хiба вiйна - безперервна, сповнена тривог, при страшних нестатках, при
великiй напрузi сил, вiйна влiтку й узимку, в спеку й холоднечу,- хiба це
не подвиг? Хiба це не випробування? Хiба це не праця?
I тут Д. I. Яворницький, щоб показати, що з себе являла вiйна козакiв з
ворогами у вiдкритому степу, розповiдав так:
- Йдучи до диких степiв, козаки зрiкались сiмей, радощiв людського
життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих
на конури, харчувались вiдваром рогiв диких козлiв, що валялися в степу, в
кращому разi - заплiснявiлими сухарями, втiшаючи себе тим, що через такий
харч людинi легше перепливати рiчку на сво му шляху. Ховаючись вiд
ворогiв, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зiгрiтися взимку; аби не
ржали конi, зав'язували ©м хустками рота, не наважувалися викреслити для
люльки вогню; Влiтку козак блукав у велетенських травах, якими в той час
було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де ©х кусали комарi,
мошка, гедзi, слiпнi, котрi ранiше водилися незлiченою кiлькiстю в
очеретах; часто, ховаючись од ворогiв, козак забирався до глибоких печер,
де безлiч кишiли гадюки, де повзали смертоноснi чорнi павуки-мармуки; щоб
уникнути смертi, козаки кидалися в рiчку i просиджували там по декiлька
годин у водi, дихаючи через очеретинку. Незалежно вiд цього, козаки часто
зносили жорстоку гарячку i особливо зазнавали степово© лихоманки, яка
лютувала в степах переважно пiд час квiтiння очерету. Не раз вони бачили
на власнi очi чуму, яка заходила з Азi© до Пiвденних степiв.
I були роки, коли нещаснi козаки, тиняючись по степу, по островах i по
байраках, падали на землю сотнями, навiть тисячами, i вмирали далеко вiд
батькiвщини...
"I валялося тiло козацьке бiле" у вiдкритому степу, обвiвалося вiтром,
обмивалося дощем - звiр його не чiпав, птиця не клювала, тому що воно було
заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет i поки
з очей скелету не виростав бур'ян, а помiж ребер не показувалася висока
ковила.
Коли козак застигнутий в одиночку у високiй травi чи в лiсному
чагарнику, вiн, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зi слiду, гавкав
по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом.
I все це життя, повне зречення, повне злиднiв, було сприйнято козаками
для того, щоб захистити свою землю, свою неньку Укра©ну, щоб боронити
Велику Русь i увесь християнський свiт вiд страшних туркiв i злих татар,
якi безугавно вторгалися десятками i сотнями тисяч на Укра©ну i завжди
ознаменовували сво© набiги пожежами, розбiйництвом, грабiжництвом, угоном
незчисленних укра©нцiв i росiян у полон.
Тож хiба про достатки йшлося, коли козак тiкав з мiста у вiдкритий
степ? Або взяти гайдамакiв, яких Соловйов теж назива п'яницями, ледарями,
розбишаками, втiкачами. I це тi гайдамаки, i тi розбишаки, котрi,
перемагаючи страшнi злиднi, величезною самопожертвою та мужнiстю врятували
всю пiвденно-росiйську народнiсть вiд гноблення ©© рiзними ворогами i
втримали величезну пiвденноросiйську територiю. Але замiсть подяки цариця
Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкiна нещадно зруйнувала в 1775
роцi Запорозьку Сiч, ввела на Укра©нi крiпацтвi забрала всю родючу
запорiзьку землю i вiддала князевi
Вяземському 250 тисяч десятин, князевi Прозоровському - 200 тисяч i
Потьомкiну вiддала 150 тисяч десятин з Новоросiйського краю.
Слiд сказати, що виникнення Запорозько© Сiчi мало велике iсторичне
значення. Для пригноблених мас укра©нського селянства вона була могутнiм
оплотом у боротьбi проти феодально-крiпосницько© експлуатацi© i
польсько-шляхетського гнiту, за возз' днання Укра©ни з Росi ю. В нiй
знаходили притулок i пiдтримку представники всiх верств укра©нського
народу. Запорозька Сiч запалювала народнi маси на битву з поневолювачами i
пiдтримувала антифеодальнi виступи. Одночасно аналогiчний процес
спостерiгався в Росi©...
Пiдкреслюючи видатну роль Запорозько© Сiчi, К. Маркс писав, що коли
"...заснувалося славне Запорiжжя i дух козацтва розлився по всiй Укра©нi,
вiдбувався такий же наплив народу з Пiвночi на Дон" (Нарис К. Стенька
Разин, "Молодая гвардия", 1926, N 1, с. 107).
Руйнуючи Сiч за наказом царицi, генерал Текелiя "подбав" i за ватажкiв
Запорозько© Сiчi. ©х схопили, закували в кайдани i вiдправили в далекi
кра©, щоб вже нiколи, до само© смертi, вони не зустрiлися: кошового Петра
Калнишевського зiслано на Соловки, де вiн 25 рокiв сидiв у ямi i помер на
112 роцi свого життя, вiйськового суддю Павла Головатого пiд суворим
конво м зiслано в Тобольськ, писаря Глобу - в Туруханський край.
I вже закiнчуючи, Д. I. Яворницький, згадуючи вiльнолюбних запорожцiв,
з гiркотою на серцi проказав:
- Мабуть, такий у нас, слов'ян, норов, що коли ми все чуже
прославля мо, а все сво , гiдне славно© пам'ятi, засуджу мо, зневажа мо.
Що це? Зайва скромнiсть чи малокультур'я?
Що ж залишилося вiд запорожцiв? I тут же Яворницький да вiдповiдь:
- На нашу думку, залишилася слава чесних геро©в, якi склали сво© голови
за вiру, за народнiсть, за свободу, за людськi права.
А це не так вже й мало: свобода, вольнiсть, людськi права. Чи не
найбiльший це iдеал, про який мрiяло прогресивне людство, мрiяв великий
Кобзар Т. Г. Шевченко.
_ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА___
__
ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ__
_
Це було десь 1913 року. ©дучи на археологiчнi розкопки, Дмитро Iванович
дорогою зустрiв одного балакучого дiдуся Вiн розповiв йому, що зна
селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберiга коштовнi запорозькi