Страница:
то царiв намагалося перетнути Днiпро - i не вийшло в них - кишка була
тонка! А тепер, бачу, таки перетнуть: iншi люди прийшли, принесли великi
задуми, нову технiку.
- Правильно мiрку те, Дмитре Iвановичу,- усмiхнувся Луначарський.-
Многоводний Славута закрутить велетенськi турбiни. Ця енергiя
перетвориться в могутню електричну силу.
Луначарський замрiяно дивився на пороги, на скелi, на розкiшнi зеленi
острови. Це помiтив Яворницький.
- Менi зда ться, Анатолiю Васильовичу, ви зараз обмiркову те щось таке,
що зв'язане з Днiпром. Я не помилився?
- Ви вгадали. Я от що думаю: незабаром вода залл багато iсторичних
мiсць i красот природи. Могутнiй Днiпро служитиме народовi, а все те, що
ми зараз бачимо, вкри ться водою. В мене виникла думка: як це було б
добре, коли б ви склали альбом Днiпрових порогiв та iсторичних мiсць. Вам
за це подякують люди, згадають колись добрим словом!
- Я вже думав про це. Вже й матерiал почав збирати. Сподiваюсь, що це
буде пам'ятка минувшини. Так i думаю назвати альбом: "Днiпровi пороги"...
Ну, що, Анатолiю Васильовичу, час-бо вирушати й назад?
- Шкода розлучатися з казковим мiсцем, та нiчого не вдi ш, треба ©хати.
Дорогою до мiста Анатолiй Васильович спитав Яворницького:
- Може, вам у чомусь потрiбна допомога? Кажiть.
Дмитро Iванович нiяково усмiхнувся в сво© бiлi вуса, певно, вагався.
- Воно трохи й незручно про це казати, та все ж скажу. Менi призначено
академiчну пенсiю, я вже й одержував ©©, а тепер чомусь припинили виплату.
Що за знак - не розумiю?
Луначарський витяг записника i щось занотував у ньому.
- Я з'ясую, Дмитре Iвановичу, все з'ясую. Незабаром академiк Д. I.
Яворницький одержав звiстку, що йому поновили виплату пенсi©, i вiн
одержував ©© до само© смертi.
ПОБРАТИМИ
Iсторик Дмитро Iванович Яворницький та художник Опанас Георгiйович
Сластiон - люди одного поколiння, великi приятелi й друзi.
Велику Жовтневу революцiю вони сприйняли як неминуче, iсторично
обумовлене й закономiрне явище, визнали без вагань Радянську владу,
самовiддано i чесно працювали для народу.
Постiйним гостем на суботнiх вечiрках у Дмитра Iвановича, коли вiн ще
жив у Петербурзi, був художник Опанас Сластiон. Вiн так захоплююче грав на
бандурi, так чудово наспiвував укра©нськi думи та пiснi, що справляв на
всiх присутнiх незабутн враження.
Свого друга Опанаса Яворницький вважав за талановитого
художника-iлюстратора й рекомендував йому не тiльки педагогiчною працею, а
й цим фахом заробляти собi на хлiб.
У 1886 роцi вони вдвох помандрували на Укра©ну. Дмитро Iванович iшов
слiдами запорожцiв, збирав матерiали для iсторi©, записував народнi пiснi,
а Сластiон заносив до свого альбому все, що зустрiчалось ©м з укра©нсько©
старовини.
Допитливi мандрiвники вiдвiдали багато сiл, побували в Хоролi, Лубнах,
Миргородi, гоголiвських Сорочинцях та iнших мiсцях. Яворницький всюди
читав лекцi© на iсторико-археологiчнi теми. Тодi й виникла у художника
Сластiона думка - видати iлюстрованих "Гайдамакiв". Вiдомо, що ця книжка
вийшла 1886 року в Петербурзi в оформленнi Сластiона, з передмовою
Яворницького. Росiйська та укра©нська iнтелiгенцiя прихильно зустрiла твiр
художника. Письменники, журналiсти, громадськi дiячi надiслали Сластiону
щирi привiтання.
Якось у серпнi 1929 року Дмитро Iванович, прийшовши на роботу в доброму
гуморi, вiдразу почав про те, як вiн замолоду нiколи не засиджувався в
музе©, а все мандрував, все "вештався помiж людьми", збирав i приносив до
музею рiзнi iсторико-побутовi речi.
- Так от що, хлопцi! Годi вам сидiти та штани протирати на одному
мiсцi,- смiючись, говорив Дмитро Iванович.- Гайнiть по церквах нашо©
округи. Люди закривають i законопачують ©х, а ми з вами тут сидьма сидимо.
Не забувайте, що добрий музейник, як той пiвень, що на смiтнику знаходить
собi зерна,- вiдшуку в церковному мотлосi iсторичнi перлини. Переглядайте
церковне начиння найуважнiше, перетрушуйте й перемацуйте його власними
руками. Особливо цiнуйте датованi пам'ятки з написами або iменними
присвятами. Кожна така рiч - чи то старовинна книга, риза, хрест, iкона,
шкатулка, дзвони й безлiч iншого - скарби для музею. А ви, синку,-
Яворницький зверта ться до Матвi вського,- збирайтесь в подорож на
Полтавщину, в Миргород, до мого друга художника Опанаса Сластiона. Вiн
обiця продати нам дещо iз сво © коштовно© колекцi©, яку я здавна добре
знаю. Обнiмiть Опанаса вiд мене, передайте мо© вiтання його милiй дружинi
Марi© Iванiвнi та йому особисто. Розкажiть ©м найдокладнiше, як ми тут
живемо та хлiб жу мо. А оцю мою останню друковану працю "Днiпровi пороги"
з автографом вiддайте Сластiоновi на спогади про мiсця, де колись ми з ним
мандрували i марили про кращу народну долю... Скажiть йому, що незабаром
потече оновлений Днiпро, i на затоплених мiсцях колишнього Запорожжя
залуна уже нова слава, животворна слава Днiпрогесу, слава квiтучо©
Радянсько© Укра©ни.
Будинок, де жив Опанас Георгiйович Сластiон, стояв на околицi
Миргорода. Садиба потопала в побляклiй зеленi й пожовтiлих квiтах.
Зустрiчати Матвi вського вийшла лiтня, але бадьора жiнка. Дiзнавшись,
що прибулий од Яворницького, вона взяла його пiд руку, як беруть бажаного
гостя, й провела до веранди.
- Здоровенькi були, мiй голубе! - радiсно загомонiв Сластiон. Вiн
стиснув Матвi вського в обiймах i пригорнув до серця.- То ви вiд мого
Дмитра! Сiдайте ж, бога ради, сiдайте та розказуйте, як вам ©халось i як
до©халось. А оце моя Марiя Iванiвна, з якою ми й живемо в цьому чужому
домi.
Матвi вський побачив перед собою високого на зрiст, трохи згорбленого,
але ще мiцного чоловiка. Художник був узутий в чоботи й одягнений в бiлу
вишиту сорочку. На його плечах - легка чорна чумарчина.
Листа вiд Яворницького читали вголос, повiльно, iз зупинками. В листi
йшлося про те, що дине й надiйне сховище для коштовно© етнографiчно©
колекцi© Сластiона - музей. I не будь-який, а якраз Днiпропетровський.
- Дмитро, звичайно, ма рацiю,- сказав Сластiон, дочитавши й акуратно
згорнувши листа.- Професiйно© потреби в колекцi© я вже не маю й не буду
мати. Займатись мистецькими справами, як колись, теж не доведеться. То
навiщо ж ту колекцiю тримати пiд замком?
Через кiлька хвилин сiли за стiл.
Обiдали весело. Цiкавою спiврозмовницею виявилась
Марiя Iванiвна, що розважала чоловiкiв смiшними бувальщинами з
миргородського побуту. Сластiон зi зворушенням згадував про сво навчання
в Академi© мистецтв, про сво©х друзiв студентiв.
- Ви, Опанасе Георгiйовичу, мабуть, часто бували в товариствi Р пiна й
добре знали його? - спитав Матвi вський.
- Р пiна як великого художника я, звичайно, добре знав, бував у його
майстернi i частенько був у його товариствi. Зустрiчався я з Р пiним по
суботах у Яворницького, коли всi ми жили ще в Петербурзi. До нього часто
приходили укра©нськi й росiйськi дiячi. На таких "збiговиськах", як ми
жартома називали цi зустрiчi,- продовжував Сластiон,- чого тiльки не
бувало: реферувались пiдготовленi до друку книжки, статтi, читались вiршi,
показувались подорожнi етюди, розповiдалось про закордоннi подорожi, про
гастролi артистiв. Пiсля вечерi неодмiнно виконувались пiд акомпанемент
гiтар i мо © бандури сольнi й хоровi пiснi, а також танцi.
- Художник Мартинович, звичайно, бував з вами в товариствi Яворницького
й Р пiна?
- Мартиновича. на "бiговиськах" я бачив раз чи два, але нiколи не бачив
його в товариствi Р пiна. Великий художник знав Мартиновича iз його праць,
знав про його здiбностi й талант з наших розмов. А якось Ренiн зайшов до
мене й випадково побачив на полицi гiпсову маску з голови Мартиновича.
Вона не мала в собi нiчого виняткового, бо була така ж, як i всi iншi
студентськi працi. Але вона сподобалась Р пiну тим, що гiпс зафiксував
натуральний усмiх Мартиновича. Вiн узяв в мене ту маску й використав ©© як
натуру для козака-бурсака, обстриженого "пiд макiтру" i з усмiхом на
обличчi, в картинi "Запорожцi". Так Р пiн увiчнив Мартиновича на сво©й
знаменитiй картинi.
- Але бурсак - Мартинович чомусь неоднаковий на варiантах р пiнських
"Запорожцiв".
- Це ви пiдмiтили вiрно,- вiдповiв Сластiон.Найбiльше схожий Мартинович
на себе в ескiзi картини, який Р пiн подарував Яворницькому, а той
пiзнiше, за порадою Р пiна, продав його Третьякову...
Наступного дня Матвi вський оглядав етнографiчну колекцiю Сластiона.
- Збиралась вона переважно на зламi двох епох,розповiдав Опанас
Георгiйович,- в кiнцi XIX й на початку XX столiття. Ми тодi з Дмитром уже
находились, на©здились i набiдувались. Пора було десь осiсти. Дмитро
поселився в Катеринославi, ближче до мiсцевостi, де була Запорозька Сiч, А
я повернувся на Полтавщину, де губернське лiберальне земство заснувало в
Миргородi керамiчну школу. Отак я й опинився тут з усiм сво©м
етнографiчним "мотлохом".
Гiсть i господар складали список речей, оцiнювали ©х, писали до кожно©
речi вiдповiдний етикетаж. Незабаром був списаний цiлий зошит.
Чималу iсторично-етнографiчдну цiннiсть мали чудовий слуцький пасок
першо© половини XVIII ст.- невiд' мна прикраса чоловiчого (вiйськового й
цивiльного) одягу на тогочаснiй Укра©нi, жiночий кунтуш, козацький жупан,
типовий жiночий i чоловiчий селянський одяг, жiноче художн шитво,
оздоблене шовками й золотом, рiзноколiрнi шовковi й вовнянi плахти,
килимки, виробленi найкращими майстрами Полтавщини XIX та початку XX
столiття.
На додаток до етнографiчних речей художник вiдiбрав iз сво © бiблiотеки
до десятка рiдкiсних книг, в тому числi й Д. Ровинського "История
вооружения российских войск и костюмов". Крiм того, подарував музе вi
гравюри на мiдi, сталi й деревi, лiтографi©, офорти, малюнки й фотографi©,
що вiдображають укра©нське народне життя рiзних часiв.
Тiльки надвечiр вони закiнчили свою нелегку працю, а наступного ранку
всi речi були запакованi й вiдiсланi до Днiпропетровська.
Потiм Сластiон показав гостевi рiдний Миргород, керамiчну школу, де
працював художником-викладачем, розповiв про деякi епiзоди з iсторi©
Миргородщини - про славного грузина Давида Гурамiшвiлi, про письменника з
Сорочинець Володимира Самiйленка, про революцiйнi днi 1917 року.
- Ви зна те, Павле,- довiрився художник,- не вiдаю, що робити. До мене
часто при©жджають полтавчани та харкiв'яни, один поперед одного вимагають
спогадiв, щоб видрукувати ©х окремою книжкою.
- Я думаю, Опанасе Георгiйовичу,- сказав Матвi вський,- для всiх
радянських людей найкраще було б, якби ви й справдi написали спогади
власною рукою. Ви, мабуть, смiливо оруду те пером.
- в мене одна невiдступна думка, яку хочеться конче здiйснити,-
говорив Сластiон по дорозi додому.- Мова йде про Порфирiя Мартиновича, про
талановитого художника, найдушевнiшу, чесну й чисту людину. От про нього
менi самому хочеться написати чи розказати, бо бiльше й краще вiд мене
нiхто його не зна i не взна . Харкiв'яни вiтають мiй намiр i обiцяють
допомогти.
Увiйшовши до хати, Матвiевський тiльки тепер помiтив пiдвiшену на стiнi
велику й глибоку череп'яну тарiлку.
В ©© центрi був барель ф, що вiдтворював р пiнських "Запорожцiв" в
найточнiшiй мистецькiй iнтерпретацi©. Водночас у барель фi було й щось
нове.
- Хiба ви не бачили це в себе в музе©? - здивувався Сластiон.- Я
подарував Дмитровi отаку саму тарiлку, коли гостював у нього в дев'ятсот
восьмому роцi.
- Не бачив,- почервонiв Матвi вський.
- Дмитро, певне, пам'ята й цiкаву iсторiю цього барель фа. Нашi
опiшнянськi гончарi - чудовi художники й майстри. Найкращi з них - це тi,
що вчилися в Миргородськiй керамiчнiй школi. Петро Поросний, який зробив
цей барель ф, бував у Миргородi i в мене вдома. Одного разу, сидячи в хатi
й дивлячись на лiтографовану репродукцiю р пiнських "Запорожцiв", вiн мене
й пита : "А чи можна керамiчним барель фом вiдтворити оцю картину?" -
"Можна! - кажу я.- Можна, Петре! Треба тiльки мати тво© золотi руки й твою
художню умiлiсть".- "Зроблю, що б там не було, зроблю!" - запевняв мене,
схопившись з мiсця, Петро. "Тiльки ти,- говорив я йому,- додай конче
бандуру, бо запорозькi козаки без музичного iнструмента не жили й не могли
жити". Звiдси й те нове, що вразило вас у барель фi. Скiльки ж примiрникiв
його було випалено й розповсюджено - я не знаю, але, мабуть, не бiльше
десятка. Поросний передав менi два: один - ото на стiнi, а другий - у
Дмитра.
Обiдали вони й цього разу весело. Марiя Iванiвна жартувала, запрошувала
днiпропетровцiв при©жджати на миргородський курорт.
Матвi вський пiдiйшов до бандури, що висiла на стiнi, й одверто сказав:
- А зараз, Опанасе Георгiйовичу, прощаючись з вами, я не можу покинути
вашо© хати, не почувши вашого чарiвного голосу, про який так захоплено
говорив Дмитро Iванович!
- Е, нi, Павле! Я багато рокiв уже не граю й не спiваю... I пальцi
задубiли, i голосу нема... А пiд цю бандуру,- художник взяв ©© в руки,-
кому тiльки я не спiвав, i хто пiд не© не танцював!.. Вибивав гопака сам
Р пiн iз Заньковецькою, до яко© вiн залицявся, танцювала Затиркевич з
Саксаганським, сам Володимир Стасов слухав... I досi не розумiю, чому мене
так усi уважно слухали, нiби "завмирали", як запевняв Дмитро Iванович.
Одного разу почув мiй спiв Микола Лисенко. Великий композитор порадив менi
покинути малярство й педагогiчну працю та податись до оперного театру.
- Чому ж ви не дослухали його? - спитав Павло.
- Бо менi, по-перше, було тодi вже немало рокiв, по-друге - треба було
мати вокальну школу, треба було вчитись, на що потрiбнi були великi грошi,
у мене ж ©х - як у жаби пiр'я. А художнiй спiв я завжди любив i зараз
люблю.
Сластiон мовчки перевiрив цiлiсть струн, швидко настро©в iнструмент i
дуже легко взяв кiлька акордiв.
- Що ж вам заспiвати? Може, оцi © послухайте?..
Драматичний баритон художника вивiв "Ой не цвiти буйним цвiтом, зелений
катране", потiм "Гей, гук, мати, гук".
Матвi вський слухав з великим напруженням, не помiчаючи в голосi
Сластiона жодно© нотки старечо© втоми, вiдкриваючи для себе, може, вперше
емоцiйну силу вокального мистецтва.
Сластiонiвськi скарби були цiнним поповненням Днiпропетровського
iсторико-археологiчного музею, i ©х вiдразу ж експонували.
Трохи згодом Яворницький одержав вiд художника листа.
"Дорогий друже мо©х юних i мужнiх лiт, здрастуй! - писав О. Сластiон 17
жовтня 1929 року.- Сердечно, найщирiше обнiмаю тебе, голубе сивий! Бiльше
20 рокiв пролетiло з того часу, як ми бачились,- коли я гостював у тебе в
Катеринославi, у тво му прекрасному будинковi. Тодi ще були ми молодi, а
тепер вже й дiдами поробились! Принаймнi я фактично дiд, бо маю вже онучку
10 рокiв. Ще й досi не знаю, чи тобi сподобались тi речi, що придбав у
мене Павло вменович. Певно, ти ©х уже добре роздивився i склав собi певну
думку..."
В другому листi, вiд 17 жовтня 1930 року, чита мо:
"Дорогий друже Дмитре Iвановичу! Здоров був! Обнiмаю й цiлую тебе,
голубе! У мене оце до тебе пильне дiло трапилось. Справа така: написав я
собi спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З Харкова видавництво
"Рух" сповiстило мене, що через два тижнi книжка вийде. Разом з тим те ж
видавництво доручило одному полтавському художниковi написати й мою
монографiю, а до тi © монографi©, що оце вже приходить до кiнця, потрiбнi
рiзнi мо© малюнки, а мiж ними й карикатури на полiтичнi теми. Згадав я, що
коли був у мене Матвi вський, то мiж iншими речами взяв вiн також i журнал
"Шершень" за 1905 рiк; а в тiм журналi, зда ться, номер 22. на обкладинцi
моя карикатура з пiдписом: "Збиралася кумпанiя невеличка, але чесна". За
цю карикатуру и було закрито "Шершень".
Художник у сво©х листах (якi зберiгаються в музе©)
дуже просив Яворницького перефотографувати ту карикатуру або вислати
йому на день весь журнал "Шершень", потрiбний йому для монографi©.
У культурнiй спадщинi, що дiсталась народам СРСР, творчiсть Д. I.
Яворницького й О. Г. Сластiона займа почесне мiсце. Служiння сво му
народовi митцi вважали за найвищу честь для себе.
ТАК СОБI ЦАРЬОК... _
У сiчнi 1915 року до Катеринослава при©хав останнiй цар Росiйсько©
iмперi© Микола II. Особливо© потреби ©хати до великого укра©нського
iндустрiального мiста, що розкинулося на землi колишнiх "запорозьких
вольностей", у всеросiйського iмператора не було. Але вже рiк на великому
просторi, вiд Балтики до Кавказу, точилася вiйна. Бойовий дух армi©, якiй
бракувало патронiв i снарядiв, давно вже занепав, ремствувала на тривалу,
безперспективну вiйну й мирна люднiсть iмперi©. Щоб збадьорити армiю i
народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усiх збройних сил Росiйсько©
iмперi©, пере©хав iз столицi в ставку, а що в ставцi план бойових операцiй
за нього опрацьовували досвiдченi генерали, то в царя було багато
дозвiлля, коли вiн мiг розважатися i роз'©жджати по великiй кра©нi.
Гадалося, що поява царя в рiзних мiстах iмперi© викликатиме пiднесення й
будитиме приспаний патрiотизм. Отак, повертаючись до ставки, вiн за©хав i
до Катеринослава. Про цей при©зд було вiдомо наперед, i катеринославський
губернатор викликав до себе професора Д. I. Яворницького, бо в програмi
царських вiдвiдин у Катеринославi стояв i музей iм. Поля з його
запорозькою старовиною, який маля показати всеросiйському самодержцевi.
Повiдомивши професора, директора музею про "височайшi" вiдвiдини,
губернатор наказав йому вiдповiдно приготуватися, пошити собi на такий
випадок чорний фрак та придбати бiлi рукавички.
Дуже не хотiлося Дмитровi Iвановичу зайво витрачатися на таке пусте
дiло, а головне брати на себе цiлу гору всякого клопоту, але що вдi ш:
iмператорська особа - священна, i розмови тут короткi.
I ось нарештi самодержець, у сiрiй шинелi з погонами полковника, в
супроводi мiнiстра iмператорського двору Фрiдерiкса, губернатора, великого
почту рiзного рангу вельмож та особисто© охорони, прибув на автомашинi до
музею.
Зустрiчати царя й давати йому пояснения вийшов сам професор
Яворницький.
З брязклим, стомленим вiд надуживання спиртовими напоями обличчям цар
мляво, для годиться, дивився на скiфськi стрiли, мечi та примiтивне
знаряддя рiльництва, не виявляючи нi цiкавостi, нi нудьгування. Вiн трохи
пожвавiшав, коли перейшов до кiмнати музею, де висiли стародавнi iкони й,
на подив професоровi, показав себе непоганим знавцем iконописного
малярства, безпомилково вiдрiзняючи суздальське, новгородське та фрязьке
письмо. Та ось перейшов до вiддiлу запорозько© старовини з його
унiкальними експонатами збро©, одягу та побутових речей козацтва.
Цар мовчки, але з помiтною цiкавiстю розглядав запорозькi шаблi,
мушкети, гакiвницi, жупани i широченнi козацькi шаровари. Пiдiйшли й до
вiтрини, де стояла зеленувата, гранчаста, старо© укра©нсько© гути пляшка з
козацькою горiлкою, яку Яворницький сам викопав у могилi.
- У запорожцiв був такий звичай: ставити бiля небiжчика пляшку горiлки,
щоб козак i на тому свiтi не журився,- пояснив iмператоровi Дмитро
Iванович.
- Кажуть, нiби вiн навiть почастував самодержця "запорозькою" горiлкою,
давши йому чарку звичайно© "микола©всько©", настояно© на калганi, бо
справжнього козацького варива шкода було давати царевi.
Цар, який досi тiльки слухав мовчки пояснення професора, вирiшив
нарештi заговорити й навмання спитав Дмитра Iвановича:
- Скажiть, професоре, на якi перiоди ви подiля те iсторiю запорозьких
козакiв?
- Бачите, ваша iмператорська величнiсть, всякий подiл iсторi© бува
штучний, так i тут, але в загальних рисах Можна подiлити iсторiю
Запорозько© Сiчi на три перiоди.
- Якi саме? - поцiкавився монарх.
- Перший перiод - боротьба запорожцiв з мусульманським свiтом, з
татарами й турками, другий - з католицьким свiтом, з польською шляхтою, i
нарештi третiй - боротьба з Москвою.
- Аз Москвою за що?- вкрай здивувався не дуже тямущий в iсторi©
пiдвладних йому народiв iмператор.
- За сво© запорозькi вольностi, ваша iмператорська величнiсть,- пояснив
професор.
- I скажiть, професоре, чим же ця боротьба закiнчилася? -
по-справжньому зацiкавився iмператор.
- Як бачите, ваша iмператорська величнiсть!.. - Дмитро Iванович низько
вклонився й широко розвiв руками, мовляв, закiнчилася тим, що ви,
всеросiйський владар пiдкорених народiв, сто©те зараз тут, на святiй землi
колишнiх запорозьких вольностей, а я, нащадок того лицарського козацтва,
мушу давати вам пояснення до релiквiй нашо© славно© iсторi© в музе©...
Хтозна, чи зрозумiв не дуже кмiтливий всеросiйський самодержець iронiю
у вiдповiдi укра©нського професора, але вiн нiчого не промовив на це, а
тим часом пiдiйшли до того мiсця, де в рамi пiд склом висiв славнозвiсний
лист запорожцiв до турецького султана. Дмитро Iванович голосно прочитав
цього листа, не пропускаючи всiх його крутих приперчених висловiв i не
перекладаючи на росiйську мову. Професор так захопився, що й далi, пiсля
читання листа, говорив до царя укра©нською мовою. Цар мовчки йшов за
професором по залах музею, не все розумiючи, але й не питаючи вже.
Укра©нська мова, яку цькували й гнали в Росiйськiй iмперi© i на яку
перейшов у розмовi професор, видалася декому з царських вельмож за образу
iмператора, i вони нишком стали махати й подавати знак Дмитровi Iвановичу,
щоб припинив цей скандал, але той удав, нiби не помiча тих "сигналiв".
Другого дня пiсля вiд'©зду царя Яворницького викликали до полiцi©, i
полiцмейстер, пiдполковник П. I. Метленко спитав:
- Ви що, професоре, росiйсько© мови не зна те, що з iмператором
говорили по-укра©нському?!
- Як це не знаю? Добре знаю! Так усi мо© найголовнiшi твори написано
росiйською мовою, i недарма я викладав iсторiю в Московському
унiверситетi. Але зрозумiйте ж, що листа запорожцiв до турецького султана
треба читати тою мовою, якою вiн написаний. У цьому його сила, аромат
епохи, краса!
Коли вже цар закiнчив оглядати музей, Дмитро Iванович запропонував йому
написати сво© враження в меморiальнiй книзi. Цар узяв окремий чистий аркуш
i написав:
"Мне музей очень понравился. Я очень доволен. Я очень благодарю
профессора Эварницкого за объяснения. Николай".
Три коротенькi царськi фрази, i в кожнiй сто©ть те ж саме слово
"очень": на щось краще не стало кебети в останнього росiйського царя...
Показуючи згодом цей царський запис вiдвiдувачам, Дмитро Iванович нiби
ненароком казав про коронованого автора:
- Так собi царьок: нi розуму, нi хисту!.. У цiй меморiальнiй книзi
музею взагалi були цiкавi записи представникiв колишнього можновладного
свiту, де високi автори, самi того не розумiючи, лишали вiдбиток свого
неглибокого, обмеженого розуму. Згодом ця меморiальна книга стала теж
цiкавим музейним експонатом, що так яскраво характеризував тих, якi
правили iмперi ю. Ось запис одного з недобиткiв царсько© Росi©, що
силкувався вiдновити 1919 року " диную, неделимую": "Рад прикоснуться к
рiдной запорожской старине
генерал-лейтенант Шкурко".
Запорозькi шаблi та гакiвницi так зворушили колишнього кубанського
осавула Шкурко, що навiть нi сiло нi впало поставив у словi "родной"
штрафне укра©нське "i"!..
Професор Яворницький знав справжню цiну iмператора та його сатрапiв i
завжди кепкував з них. Влiтку того ж 1919 року бiле вiйсько на чолi з
генералом Денiкiним здобуло Катеринослав. З цi © нагоди Катеринославська
земська управа влаштувала Денiкiну урочисту зустрiч i пiднесла
завойовниковi хлiб-сiль. Та лiберальнi земцi хотiли нагадати монархiчному
генераловi, реставраторовi "единой, неделимой России", що вiн перебува на
укра©нськiй землi, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось укра©нського
рушника накрити тацю з хлiбом i сiллю. Дмитро Iванович пошукав у себе мiж
речами, що не мали iсторично© вартостi, i винiс земцям вишитого рушника з
козацькою приказкою: "Не той козак, хто перемiг, а той, хто викрутився".
Професор дошкульно кпив з нерозважного бiлого генерала, досить прозоро
натякаючи,- не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднiшньою сво ю перемогою,
бо невiдомо ще, як воно кiнець кiнцем обернеться.
Пiднiс Денiкiну хлiб-сiль заступник голови земсько© управи Якубович, а
потiм вiдбувся урочистий бенкет у англiйському клубi. Пихатий
головнокомандуючий бiло© армi© спочатку не помiтив цих кпинiв на свою
адресу, бо тацю з рушником i хлiбом та сiллю одразу ж передав ад'ютантовi,
але в серединi банкету вiн пройшовся по залу оглянути поданi йому пiд час
зустрiчi подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице генерала
густо почервонiло, вiн круто повернувся до земцiв i зловiсно спитав, ледве
стримуючи крайн роздратування:
- Так де той козак, що викрутився?
Передчуваючи недобре, Якубович мерщiй зник нишком з банкету...
Правду сказало давн укра©нське прислiв'я: як показали дальшi роки, нi
цар, нi його родичi й нащадки не повернулися вже на росiйський престол; не
пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасовi перемоги, склепати
розбитий революцi ю на друзки iмператорський трон з його "единой,
неделимой" iмперi ю - тюрмою народiв, як i називав ©© Ленiн.
У ШТАБI МАХНА
До музею з шаленим гуркотом пiд'©хала тачанка. В нiй |сидiло три п'яних
махновцi. Це було в листопадi 1919 року. Музей в тi неспокiйнi днi був
зачинений. На вартi музейних скарбiв стояв сторож Iван Йосипович Попов -
людина чесна, твереза й акуратна в роботi. Дмитро Iванович довiряв йому
охорону музею.
Махновцi забiгли з чорного ходу й зажадали, щоб ©м вiдчинили музей. Для
бiльшо© переконливостi сво © вимоги вони стали стрiляти повз сторожа з
револьверiв.
- Вiдчиняй музей!
- Не вiдчиню!
- Чому?
- А тому, що ключiв не маю.
- А де ключi? - горлали махновцi.
- Вони в директора музею професора Яворницького.
- А де живе той Яворницький?
Дiдок махнув рукою в напрямку Днiпра й показав дорогу до будинку Дмитра
Iвановича.
Розлютованi невдачею, махновцi круто повернули баских коней i галопом
помчались до будинку Яворницького.
- Тiльки-но одягнувся й уже хотiв був iти до музею,оповiдав Дмитро
Iванович,- коли це чую, загуркотiла тачанка i раптом зупинилась бiля
будинку. Глянув я у вiкно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався -
тонка! А тепер, бачу, таки перетнуть: iншi люди прийшли, принесли великi
задуми, нову технiку.
- Правильно мiрку те, Дмитре Iвановичу,- усмiхнувся Луначарський.-
Многоводний Славута закрутить велетенськi турбiни. Ця енергiя
перетвориться в могутню електричну силу.
Луначарський замрiяно дивився на пороги, на скелi, на розкiшнi зеленi
острови. Це помiтив Яворницький.
- Менi зда ться, Анатолiю Васильовичу, ви зараз обмiркову те щось таке,
що зв'язане з Днiпром. Я не помилився?
- Ви вгадали. Я от що думаю: незабаром вода залл багато iсторичних
мiсць i красот природи. Могутнiй Днiпро служитиме народовi, а все те, що
ми зараз бачимо, вкри ться водою. В мене виникла думка: як це було б
добре, коли б ви склали альбом Днiпрових порогiв та iсторичних мiсць. Вам
за це подякують люди, згадають колись добрим словом!
- Я вже думав про це. Вже й матерiал почав збирати. Сподiваюсь, що це
буде пам'ятка минувшини. Так i думаю назвати альбом: "Днiпровi пороги"...
Ну, що, Анатолiю Васильовичу, час-бо вирушати й назад?
- Шкода розлучатися з казковим мiсцем, та нiчого не вдi ш, треба ©хати.
Дорогою до мiста Анатолiй Васильович спитав Яворницького:
- Може, вам у чомусь потрiбна допомога? Кажiть.
Дмитро Iванович нiяково усмiхнувся в сво© бiлi вуса, певно, вагався.
- Воно трохи й незручно про це казати, та все ж скажу. Менi призначено
академiчну пенсiю, я вже й одержував ©©, а тепер чомусь припинили виплату.
Що за знак - не розумiю?
Луначарський витяг записника i щось занотував у ньому.
- Я з'ясую, Дмитре Iвановичу, все з'ясую. Незабаром академiк Д. I.
Яворницький одержав звiстку, що йому поновили виплату пенсi©, i вiн
одержував ©© до само© смертi.
ПОБРАТИМИ
Iсторик Дмитро Iванович Яворницький та художник Опанас Георгiйович
Сластiон - люди одного поколiння, великi приятелi й друзi.
Велику Жовтневу революцiю вони сприйняли як неминуче, iсторично
обумовлене й закономiрне явище, визнали без вагань Радянську владу,
самовiддано i чесно працювали для народу.
Постiйним гостем на суботнiх вечiрках у Дмитра Iвановича, коли вiн ще
жив у Петербурзi, був художник Опанас Сластiон. Вiн так захоплююче грав на
бандурi, так чудово наспiвував укра©нськi думи та пiснi, що справляв на
всiх присутнiх незабутн враження.
Свого друга Опанаса Яворницький вважав за талановитого
художника-iлюстратора й рекомендував йому не тiльки педагогiчною працею, а
й цим фахом заробляти собi на хлiб.
У 1886 роцi вони вдвох помандрували на Укра©ну. Дмитро Iванович iшов
слiдами запорожцiв, збирав матерiали для iсторi©, записував народнi пiснi,
а Сластiон заносив до свого альбому все, що зустрiчалось ©м з укра©нсько©
старовини.
Допитливi мандрiвники вiдвiдали багато сiл, побували в Хоролi, Лубнах,
Миргородi, гоголiвських Сорочинцях та iнших мiсцях. Яворницький всюди
читав лекцi© на iсторико-археологiчнi теми. Тодi й виникла у художника
Сластiона думка - видати iлюстрованих "Гайдамакiв". Вiдомо, що ця книжка
вийшла 1886 року в Петербурзi в оформленнi Сластiона, з передмовою
Яворницького. Росiйська та укра©нська iнтелiгенцiя прихильно зустрiла твiр
художника. Письменники, журналiсти, громадськi дiячi надiслали Сластiону
щирi привiтання.
Якось у серпнi 1929 року Дмитро Iванович, прийшовши на роботу в доброму
гуморi, вiдразу почав про те, як вiн замолоду нiколи не засиджувався в
музе©, а все мандрував, все "вештався помiж людьми", збирав i приносив до
музею рiзнi iсторико-побутовi речi.
- Так от що, хлопцi! Годi вам сидiти та штани протирати на одному
мiсцi,- смiючись, говорив Дмитро Iванович.- Гайнiть по церквах нашо©
округи. Люди закривають i законопачують ©х, а ми з вами тут сидьма сидимо.
Не забувайте, що добрий музейник, як той пiвень, що на смiтнику знаходить
собi зерна,- вiдшуку в церковному мотлосi iсторичнi перлини. Переглядайте
церковне начиння найуважнiше, перетрушуйте й перемацуйте його власними
руками. Особливо цiнуйте датованi пам'ятки з написами або iменними
присвятами. Кожна така рiч - чи то старовинна книга, риза, хрест, iкона,
шкатулка, дзвони й безлiч iншого - скарби для музею. А ви, синку,-
Яворницький зверта ться до Матвi вського,- збирайтесь в подорож на
Полтавщину, в Миргород, до мого друга художника Опанаса Сластiона. Вiн
обiця продати нам дещо iз сво © коштовно© колекцi©, яку я здавна добре
знаю. Обнiмiть Опанаса вiд мене, передайте мо© вiтання його милiй дружинi
Марi© Iванiвнi та йому особисто. Розкажiть ©м найдокладнiше, як ми тут
живемо та хлiб жу мо. А оцю мою останню друковану працю "Днiпровi пороги"
з автографом вiддайте Сластiоновi на спогади про мiсця, де колись ми з ним
мандрували i марили про кращу народну долю... Скажiть йому, що незабаром
потече оновлений Днiпро, i на затоплених мiсцях колишнього Запорожжя
залуна уже нова слава, животворна слава Днiпрогесу, слава квiтучо©
Радянсько© Укра©ни.
Будинок, де жив Опанас Георгiйович Сластiон, стояв на околицi
Миргорода. Садиба потопала в побляклiй зеленi й пожовтiлих квiтах.
Зустрiчати Матвi вського вийшла лiтня, але бадьора жiнка. Дiзнавшись,
що прибулий од Яворницького, вона взяла його пiд руку, як беруть бажаного
гостя, й провела до веранди.
- Здоровенькi були, мiй голубе! - радiсно загомонiв Сластiон. Вiн
стиснув Матвi вського в обiймах i пригорнув до серця.- То ви вiд мого
Дмитра! Сiдайте ж, бога ради, сiдайте та розказуйте, як вам ©халось i як
до©халось. А оце моя Марiя Iванiвна, з якою ми й живемо в цьому чужому
домi.
Матвi вський побачив перед собою високого на зрiст, трохи згорбленого,
але ще мiцного чоловiка. Художник був узутий в чоботи й одягнений в бiлу
вишиту сорочку. На його плечах - легка чорна чумарчина.
Листа вiд Яворницького читали вголос, повiльно, iз зупинками. В листi
йшлося про те, що дине й надiйне сховище для коштовно© етнографiчно©
колекцi© Сластiона - музей. I не будь-який, а якраз Днiпропетровський.
- Дмитро, звичайно, ма рацiю,- сказав Сластiон, дочитавши й акуратно
згорнувши листа.- Професiйно© потреби в колекцi© я вже не маю й не буду
мати. Займатись мистецькими справами, як колись, теж не доведеться. То
навiщо ж ту колекцiю тримати пiд замком?
Через кiлька хвилин сiли за стiл.
Обiдали весело. Цiкавою спiврозмовницею виявилась
Марiя Iванiвна, що розважала чоловiкiв смiшними бувальщинами з
миргородського побуту. Сластiон зi зворушенням згадував про сво навчання
в Академi© мистецтв, про сво©х друзiв студентiв.
- Ви, Опанасе Георгiйовичу, мабуть, часто бували в товариствi Р пiна й
добре знали його? - спитав Матвi вський.
- Р пiна як великого художника я, звичайно, добре знав, бував у його
майстернi i частенько був у його товариствi. Зустрiчався я з Р пiним по
суботах у Яворницького, коли всi ми жили ще в Петербурзi. До нього часто
приходили укра©нськi й росiйськi дiячi. На таких "збiговиськах", як ми
жартома називали цi зустрiчi,- продовжував Сластiон,- чого тiльки не
бувало: реферувались пiдготовленi до друку книжки, статтi, читались вiршi,
показувались подорожнi етюди, розповiдалось про закордоннi подорожi, про
гастролi артистiв. Пiсля вечерi неодмiнно виконувались пiд акомпанемент
гiтар i мо © бандури сольнi й хоровi пiснi, а також танцi.
- Художник Мартинович, звичайно, бував з вами в товариствi Яворницького
й Р пiна?
- Мартиновича. на "бiговиськах" я бачив раз чи два, але нiколи не бачив
його в товариствi Р пiна. Великий художник знав Мартиновича iз його праць,
знав про його здiбностi й талант з наших розмов. А якось Ренiн зайшов до
мене й випадково побачив на полицi гiпсову маску з голови Мартиновича.
Вона не мала в собi нiчого виняткового, бо була така ж, як i всi iншi
студентськi працi. Але вона сподобалась Р пiну тим, що гiпс зафiксував
натуральний усмiх Мартиновича. Вiн узяв в мене ту маску й використав ©© як
натуру для козака-бурсака, обстриженого "пiд макiтру" i з усмiхом на
обличчi, в картинi "Запорожцi". Так Р пiн увiчнив Мартиновича на сво©й
знаменитiй картинi.
- Але бурсак - Мартинович чомусь неоднаковий на варiантах р пiнських
"Запорожцiв".
- Це ви пiдмiтили вiрно,- вiдповiв Сластiон.Найбiльше схожий Мартинович
на себе в ескiзi картини, який Р пiн подарував Яворницькому, а той
пiзнiше, за порадою Р пiна, продав його Третьякову...
Наступного дня Матвi вський оглядав етнографiчну колекцiю Сластiона.
- Збиралась вона переважно на зламi двох епох,розповiдав Опанас
Георгiйович,- в кiнцi XIX й на початку XX столiття. Ми тодi з Дмитром уже
находились, на©здились i набiдувались. Пора було десь осiсти. Дмитро
поселився в Катеринославi, ближче до мiсцевостi, де була Запорозька Сiч, А
я повернувся на Полтавщину, де губернське лiберальне земство заснувало в
Миргородi керамiчну школу. Отак я й опинився тут з усiм сво©м
етнографiчним "мотлохом".
Гiсть i господар складали список речей, оцiнювали ©х, писали до кожно©
речi вiдповiдний етикетаж. Незабаром був списаний цiлий зошит.
Чималу iсторично-етнографiчдну цiннiсть мали чудовий слуцький пасок
першо© половини XVIII ст.- невiд' мна прикраса чоловiчого (вiйськового й
цивiльного) одягу на тогочаснiй Укра©нi, жiночий кунтуш, козацький жупан,
типовий жiночий i чоловiчий селянський одяг, жiноче художн шитво,
оздоблене шовками й золотом, рiзноколiрнi шовковi й вовнянi плахти,
килимки, виробленi найкращими майстрами Полтавщини XIX та початку XX
столiття.
На додаток до етнографiчних речей художник вiдiбрав iз сво © бiблiотеки
до десятка рiдкiсних книг, в тому числi й Д. Ровинського "История
вооружения российских войск и костюмов". Крiм того, подарував музе вi
гравюри на мiдi, сталi й деревi, лiтографi©, офорти, малюнки й фотографi©,
що вiдображають укра©нське народне життя рiзних часiв.
Тiльки надвечiр вони закiнчили свою нелегку працю, а наступного ранку
всi речi були запакованi й вiдiсланi до Днiпропетровська.
Потiм Сластiон показав гостевi рiдний Миргород, керамiчну школу, де
працював художником-викладачем, розповiв про деякi епiзоди з iсторi©
Миргородщини - про славного грузина Давида Гурамiшвiлi, про письменника з
Сорочинець Володимира Самiйленка, про революцiйнi днi 1917 року.
- Ви зна те, Павле,- довiрився художник,- не вiдаю, що робити. До мене
часто при©жджають полтавчани та харкiв'яни, один поперед одного вимагають
спогадiв, щоб видрукувати ©х окремою книжкою.
- Я думаю, Опанасе Георгiйовичу,- сказав Матвi вський,- для всiх
радянських людей найкраще було б, якби ви й справдi написали спогади
власною рукою. Ви, мабуть, смiливо оруду те пером.
- в мене одна невiдступна думка, яку хочеться конче здiйснити,-
говорив Сластiон по дорозi додому.- Мова йде про Порфирiя Мартиновича, про
талановитого художника, найдушевнiшу, чесну й чисту людину. От про нього
менi самому хочеться написати чи розказати, бо бiльше й краще вiд мене
нiхто його не зна i не взна . Харкiв'яни вiтають мiй намiр i обiцяють
допомогти.
Увiйшовши до хати, Матвiевський тiльки тепер помiтив пiдвiшену на стiнi
велику й глибоку череп'яну тарiлку.
В ©© центрi був барель ф, що вiдтворював р пiнських "Запорожцiв" в
найточнiшiй мистецькiй iнтерпретацi©. Водночас у барель фi було й щось
нове.
- Хiба ви не бачили це в себе в музе©? - здивувався Сластiон.- Я
подарував Дмитровi отаку саму тарiлку, коли гостював у нього в дев'ятсот
восьмому роцi.
- Не бачив,- почервонiв Матвi вський.
- Дмитро, певне, пам'ята й цiкаву iсторiю цього барель фа. Нашi
опiшнянськi гончарi - чудовi художники й майстри. Найкращi з них - це тi,
що вчилися в Миргородськiй керамiчнiй школi. Петро Поросний, який зробив
цей барель ф, бував у Миргородi i в мене вдома. Одного разу, сидячи в хатi
й дивлячись на лiтографовану репродукцiю р пiнських "Запорожцiв", вiн мене
й пита : "А чи можна керамiчним барель фом вiдтворити оцю картину?" -
"Можна! - кажу я.- Можна, Петре! Треба тiльки мати тво© золотi руки й твою
художню умiлiсть".- "Зроблю, що б там не було, зроблю!" - запевняв мене,
схопившись з мiсця, Петро. "Тiльки ти,- говорив я йому,- додай конче
бандуру, бо запорозькi козаки без музичного iнструмента не жили й не могли
жити". Звiдси й те нове, що вразило вас у барель фi. Скiльки ж примiрникiв
його було випалено й розповсюджено - я не знаю, але, мабуть, не бiльше
десятка. Поросний передав менi два: один - ото на стiнi, а другий - у
Дмитра.
Обiдали вони й цього разу весело. Марiя Iванiвна жартувала, запрошувала
днiпропетровцiв при©жджати на миргородський курорт.
Матвi вський пiдiйшов до бандури, що висiла на стiнi, й одверто сказав:
- А зараз, Опанасе Георгiйовичу, прощаючись з вами, я не можу покинути
вашо© хати, не почувши вашого чарiвного голосу, про який так захоплено
говорив Дмитро Iванович!
- Е, нi, Павле! Я багато рокiв уже не граю й не спiваю... I пальцi
задубiли, i голосу нема... А пiд цю бандуру,- художник взяв ©© в руки,-
кому тiльки я не спiвав, i хто пiд не© не танцював!.. Вибивав гопака сам
Р пiн iз Заньковецькою, до яко© вiн залицявся, танцювала Затиркевич з
Саксаганським, сам Володимир Стасов слухав... I досi не розумiю, чому мене
так усi уважно слухали, нiби "завмирали", як запевняв Дмитро Iванович.
Одного разу почув мiй спiв Микола Лисенко. Великий композитор порадив менi
покинути малярство й педагогiчну працю та податись до оперного театру.
- Чому ж ви не дослухали його? - спитав Павло.
- Бо менi, по-перше, було тодi вже немало рокiв, по-друге - треба було
мати вокальну школу, треба було вчитись, на що потрiбнi були великi грошi,
у мене ж ©х - як у жаби пiр'я. А художнiй спiв я завжди любив i зараз
люблю.
Сластiон мовчки перевiрив цiлiсть струн, швидко настро©в iнструмент i
дуже легко взяв кiлька акордiв.
- Що ж вам заспiвати? Може, оцi © послухайте?..
Драматичний баритон художника вивiв "Ой не цвiти буйним цвiтом, зелений
катране", потiм "Гей, гук, мати, гук".
Матвi вський слухав з великим напруженням, не помiчаючи в голосi
Сластiона жодно© нотки старечо© втоми, вiдкриваючи для себе, може, вперше
емоцiйну силу вокального мистецтва.
Сластiонiвськi скарби були цiнним поповненням Днiпропетровського
iсторико-археологiчного музею, i ©х вiдразу ж експонували.
Трохи згодом Яворницький одержав вiд художника листа.
"Дорогий друже мо©х юних i мужнiх лiт, здрастуй! - писав О. Сластiон 17
жовтня 1929 року.- Сердечно, найщирiше обнiмаю тебе, голубе сивий! Бiльше
20 рокiв пролетiло з того часу, як ми бачились,- коли я гостював у тебе в
Катеринославi, у тво му прекрасному будинковi. Тодi ще були ми молодi, а
тепер вже й дiдами поробились! Принаймнi я фактично дiд, бо маю вже онучку
10 рокiв. Ще й досi не знаю, чи тобi сподобались тi речi, що придбав у
мене Павло вменович. Певно, ти ©х уже добре роздивився i склав собi певну
думку..."
В другому листi, вiд 17 жовтня 1930 року, чита мо:
"Дорогий друже Дмитре Iвановичу! Здоров був! Обнiмаю й цiлую тебе,
голубе! У мене оце до тебе пильне дiло трапилось. Справа така: написав я
собi спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З Харкова видавництво
"Рух" сповiстило мене, що через два тижнi книжка вийде. Разом з тим те ж
видавництво доручило одному полтавському художниковi написати й мою
монографiю, а до тi © монографi©, що оце вже приходить до кiнця, потрiбнi
рiзнi мо© малюнки, а мiж ними й карикатури на полiтичнi теми. Згадав я, що
коли був у мене Матвi вський, то мiж iншими речами взяв вiн також i журнал
"Шершень" за 1905 рiк; а в тiм журналi, зда ться, номер 22. на обкладинцi
моя карикатура з пiдписом: "Збиралася кумпанiя невеличка, але чесна". За
цю карикатуру и було закрито "Шершень".
Художник у сво©х листах (якi зберiгаються в музе©)
дуже просив Яворницького перефотографувати ту карикатуру або вислати
йому на день весь журнал "Шершень", потрiбний йому для монографi©.
У культурнiй спадщинi, що дiсталась народам СРСР, творчiсть Д. I.
Яворницького й О. Г. Сластiона займа почесне мiсце. Служiння сво му
народовi митцi вважали за найвищу честь для себе.
ТАК СОБI ЦАРЬОК... _
У сiчнi 1915 року до Катеринослава при©хав останнiй цар Росiйсько©
iмперi© Микола II. Особливо© потреби ©хати до великого укра©нського
iндустрiального мiста, що розкинулося на землi колишнiх "запорозьких
вольностей", у всеросiйського iмператора не було. Але вже рiк на великому
просторi, вiд Балтики до Кавказу, точилася вiйна. Бойовий дух армi©, якiй
бракувало патронiв i снарядiв, давно вже занепав, ремствувала на тривалу,
безперспективну вiйну й мирна люднiсть iмперi©. Щоб збадьорити армiю i
народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усiх збройних сил Росiйсько©
iмперi©, пере©хав iз столицi в ставку, а що в ставцi план бойових операцiй
за нього опрацьовували досвiдченi генерали, то в царя було багато
дозвiлля, коли вiн мiг розважатися i роз'©жджати по великiй кра©нi.
Гадалося, що поява царя в рiзних мiстах iмперi© викликатиме пiднесення й
будитиме приспаний патрiотизм. Отак, повертаючись до ставки, вiн за©хав i
до Катеринослава. Про цей при©зд було вiдомо наперед, i катеринославський
губернатор викликав до себе професора Д. I. Яворницького, бо в програмi
царських вiдвiдин у Катеринославi стояв i музей iм. Поля з його
запорозькою старовиною, який маля показати всеросiйському самодержцевi.
Повiдомивши професора, директора музею про "височайшi" вiдвiдини,
губернатор наказав йому вiдповiдно приготуватися, пошити собi на такий
випадок чорний фрак та придбати бiлi рукавички.
Дуже не хотiлося Дмитровi Iвановичу зайво витрачатися на таке пусте
дiло, а головне брати на себе цiлу гору всякого клопоту, але що вдi ш:
iмператорська особа - священна, i розмови тут короткi.
I ось нарештi самодержець, у сiрiй шинелi з погонами полковника, в
супроводi мiнiстра iмператорського двору Фрiдерiкса, губернатора, великого
почту рiзного рангу вельмож та особисто© охорони, прибув на автомашинi до
музею.
Зустрiчати царя й давати йому пояснения вийшов сам професор
Яворницький.
З брязклим, стомленим вiд надуживання спиртовими напоями обличчям цар
мляво, для годиться, дивився на скiфськi стрiли, мечi та примiтивне
знаряддя рiльництва, не виявляючи нi цiкавостi, нi нудьгування. Вiн трохи
пожвавiшав, коли перейшов до кiмнати музею, де висiли стародавнi iкони й,
на подив професоровi, показав себе непоганим знавцем iконописного
малярства, безпомилково вiдрiзняючи суздальське, новгородське та фрязьке
письмо. Та ось перейшов до вiддiлу запорозько© старовини з його
унiкальними експонатами збро©, одягу та побутових речей козацтва.
Цар мовчки, але з помiтною цiкавiстю розглядав запорозькi шаблi,
мушкети, гакiвницi, жупани i широченнi козацькi шаровари. Пiдiйшли й до
вiтрини, де стояла зеленувата, гранчаста, старо© укра©нсько© гути пляшка з
козацькою горiлкою, яку Яворницький сам викопав у могилi.
- У запорожцiв був такий звичай: ставити бiля небiжчика пляшку горiлки,
щоб козак i на тому свiтi не журився,- пояснив iмператоровi Дмитро
Iванович.
- Кажуть, нiби вiн навiть почастував самодержця "запорозькою" горiлкою,
давши йому чарку звичайно© "микола©всько©", настояно© на калганi, бо
справжнього козацького варива шкода було давати царевi.
Цар, який досi тiльки слухав мовчки пояснення професора, вирiшив
нарештi заговорити й навмання спитав Дмитра Iвановича:
- Скажiть, професоре, на якi перiоди ви подiля те iсторiю запорозьких
козакiв?
- Бачите, ваша iмператорська величнiсть, всякий подiл iсторi© бува
штучний, так i тут, але в загальних рисах Можна подiлити iсторiю
Запорозько© Сiчi на три перiоди.
- Якi саме? - поцiкавився монарх.
- Перший перiод - боротьба запорожцiв з мусульманським свiтом, з
татарами й турками, другий - з католицьким свiтом, з польською шляхтою, i
нарештi третiй - боротьба з Москвою.
- Аз Москвою за що?- вкрай здивувався не дуже тямущий в iсторi©
пiдвладних йому народiв iмператор.
- За сво© запорозькi вольностi, ваша iмператорська величнiсть,- пояснив
професор.
- I скажiть, професоре, чим же ця боротьба закiнчилася? -
по-справжньому зацiкавився iмператор.
- Як бачите, ваша iмператорська величнiсть!.. - Дмитро Iванович низько
вклонився й широко розвiв руками, мовляв, закiнчилася тим, що ви,
всеросiйський владар пiдкорених народiв, сто©те зараз тут, на святiй землi
колишнiх запорозьких вольностей, а я, нащадок того лицарського козацтва,
мушу давати вам пояснення до релiквiй нашо© славно© iсторi© в музе©...
Хтозна, чи зрозумiв не дуже кмiтливий всеросiйський самодержець iронiю
у вiдповiдi укра©нського професора, але вiн нiчого не промовив на це, а
тим часом пiдiйшли до того мiсця, де в рамi пiд склом висiв славнозвiсний
лист запорожцiв до турецького султана. Дмитро Iванович голосно прочитав
цього листа, не пропускаючи всiх його крутих приперчених висловiв i не
перекладаючи на росiйську мову. Професор так захопився, що й далi, пiсля
читання листа, говорив до царя укра©нською мовою. Цар мовчки йшов за
професором по залах музею, не все розумiючи, але й не питаючи вже.
Укра©нська мова, яку цькували й гнали в Росiйськiй iмперi© i на яку
перейшов у розмовi професор, видалася декому з царських вельмож за образу
iмператора, i вони нишком стали махати й подавати знак Дмитровi Iвановичу,
щоб припинив цей скандал, але той удав, нiби не помiча тих "сигналiв".
Другого дня пiсля вiд'©зду царя Яворницького викликали до полiцi©, i
полiцмейстер, пiдполковник П. I. Метленко спитав:
- Ви що, професоре, росiйсько© мови не зна те, що з iмператором
говорили по-укра©нському?!
- Як це не знаю? Добре знаю! Так усi мо© найголовнiшi твори написано
росiйською мовою, i недарма я викладав iсторiю в Московському
унiверситетi. Але зрозумiйте ж, що листа запорожцiв до турецького султана
треба читати тою мовою, якою вiн написаний. У цьому його сила, аромат
епохи, краса!
Коли вже цар закiнчив оглядати музей, Дмитро Iванович запропонував йому
написати сво© враження в меморiальнiй книзi. Цар узяв окремий чистий аркуш
i написав:
"Мне музей очень понравился. Я очень доволен. Я очень благодарю
профессора Эварницкого за объяснения. Николай".
Три коротенькi царськi фрази, i в кожнiй сто©ть те ж саме слово
"очень": на щось краще не стало кебети в останнього росiйського царя...
Показуючи згодом цей царський запис вiдвiдувачам, Дмитро Iванович нiби
ненароком казав про коронованого автора:
- Так собi царьок: нi розуму, нi хисту!.. У цiй меморiальнiй книзi
музею взагалi були цiкавi записи представникiв колишнього можновладного
свiту, де високi автори, самi того не розумiючи, лишали вiдбиток свого
неглибокого, обмеженого розуму. Згодом ця меморiальна книга стала теж
цiкавим музейним експонатом, що так яскраво характеризував тих, якi
правили iмперi ю. Ось запис одного з недобиткiв царсько© Росi©, що
силкувався вiдновити 1919 року " диную, неделимую": "Рад прикоснуться к
рiдной запорожской старине
генерал-лейтенант Шкурко".
Запорозькi шаблi та гакiвницi так зворушили колишнього кубанського
осавула Шкурко, що навiть нi сiло нi впало поставив у словi "родной"
штрафне укра©нське "i"!..
Професор Яворницький знав справжню цiну iмператора та його сатрапiв i
завжди кепкував з них. Влiтку того ж 1919 року бiле вiйсько на чолi з
генералом Денiкiним здобуло Катеринослав. З цi © нагоди Катеринославська
земська управа влаштувала Денiкiну урочисту зустрiч i пiднесла
завойовниковi хлiб-сiль. Та лiберальнi земцi хотiли нагадати монархiчному
генераловi, реставраторовi "единой, неделимой России", що вiн перебува на
укра©нськiй землi, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось укра©нського
рушника накрити тацю з хлiбом i сiллю. Дмитро Iванович пошукав у себе мiж
речами, що не мали iсторично© вартостi, i винiс земцям вишитого рушника з
козацькою приказкою: "Не той козак, хто перемiг, а той, хто викрутився".
Професор дошкульно кпив з нерозважного бiлого генерала, досить прозоро
натякаючи,- не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднiшньою сво ю перемогою,
бо невiдомо ще, як воно кiнець кiнцем обернеться.
Пiднiс Денiкiну хлiб-сiль заступник голови земсько© управи Якубович, а
потiм вiдбувся урочистий бенкет у англiйському клубi. Пихатий
головнокомандуючий бiло© армi© спочатку не помiтив цих кпинiв на свою
адресу, бо тацю з рушником i хлiбом та сiллю одразу ж передав ад'ютантовi,
але в серединi банкету вiн пройшовся по залу оглянути поданi йому пiд час
зустрiчi подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице генерала
густо почервонiло, вiн круто повернувся до земцiв i зловiсно спитав, ледве
стримуючи крайн роздратування:
- Так де той козак, що викрутився?
Передчуваючи недобре, Якубович мерщiй зник нишком з банкету...
Правду сказало давн укра©нське прислiв'я: як показали дальшi роки, нi
цар, нi його родичi й нащадки не повернулися вже на росiйський престол; не
пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасовi перемоги, склепати
розбитий революцi ю на друзки iмператорський трон з його "единой,
неделимой" iмперi ю - тюрмою народiв, як i називав ©© Ленiн.
У ШТАБI МАХНА
До музею з шаленим гуркотом пiд'©хала тачанка. В нiй |сидiло три п'яних
махновцi. Це було в листопадi 1919 року. Музей в тi неспокiйнi днi був
зачинений. На вартi музейних скарбiв стояв сторож Iван Йосипович Попов -
людина чесна, твереза й акуратна в роботi. Дмитро Iванович довiряв йому
охорону музею.
Махновцi забiгли з чорного ходу й зажадали, щоб ©м вiдчинили музей. Для
бiльшо© переконливостi сво © вимоги вони стали стрiляти повз сторожа з
револьверiв.
- Вiдчиняй музей!
- Не вiдчиню!
- Чому?
- А тому, що ключiв не маю.
- А де ключi? - горлали махновцi.
- Вони в директора музею професора Яворницького.
- А де живе той Яворницький?
Дiдок махнув рукою в напрямку Днiпра й показав дорогу до будинку Дмитра
Iвановича.
Розлютованi невдачею, махновцi круто повернули баских коней i галопом
помчались до будинку Яворницького.
- Тiльки-но одягнувся й уже хотiв був iти до музею,оповiдав Дмитро
Iванович,- коли це чую, загуркотiла тачанка i раптом зупинилась бiля
будинку. Глянув я у вiкно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався -