Страница:
Цiкавi релiквi©, охороняйте пам'ятки культури та iсторичнi споруди, пишiть
iсторiю сiл. Кому ж, як не вам, i перо в руки! Берiться за це святе дiло,
вам нащадки скажуть спасибi.
В той же день багатьом ентузiастам Яворницький за сво©м пiдписом видав
посвiдчення про те, що вони уповноваженi по охоронi пам'яток культури та
кореспонденти музею.
Перед тим як розпрощатись, до професора пiдiйшов учитель з
Павлоградського повiту Аполлон Полиський.
- Вашi слова, Дмитре Iвановичу, запали в мо му серцi. Думаю одразу ж
взятися за iсторiю сiл.
I Полиський написав iсторiю сiл Слав'янки, Пiдгороднього, Новопавлiвки.
Трохи згодом до Яворницького почали надходити листи з описами iсторичних
пам'яток.
Усi пам'ятки минувшини за допомогою таких кореспондентiв Дмитро
Iванович узяв на облiк i забезпечив ©х охорону по всiй Катеринославщинi.
БЮСТ ДЖОРДАНО БРУНО_ _
Мiсцевий купець К. Левченко все сво життя збирав колекцi© i зберiгав
©х у сво му палацi. Найбiльше поталанило йому зiбрати порцелянового посуду
рiдкiсного венецiанського виробу. Це були оригiнальнi позолоченi та
розмальованi вази, сервiзи тощо. Тут же були мармуровi й бронзовi
статуетки. В окремiй кiмнатi зберiгалися десятки коштовних картин
росiйських та закордонних митцiв.
В рiзноманiтнiй колекцi© Левченка був i порцеляновий бюст Джордано
Бруно - великого iталiйського мислителя, матерiалiста й ате©ста, якого
1600 року римськi iнквiзитори спалили на вогнищi за проповiдь передового
свiтогляду, за виступ проти релiгi© та папства.
Цей бюст зразу ж запримiтив професор Яворницький, як тiльки ступив у
будинок колекцiонера.
"Бути йому в музе©, а не тут, у хоромах купця",подумав Дмитро Iванович.
- От що я вам скажу, шановний друже,- каже вiн згодом, сiдаючи на
канапу.- Прийде час, i ми розлучимося з свiтом. Смерть нiкого не обiйде -
нi вас, нi мене. Кому все це залишиться? Ви - багатий, дiтей нема ... Для
кого ви дбали? Хто згада вас? Нiхто! Тепер уявiть собi iнше: вашi речi
опинились у музе©. Над ними буде написано - хто зiбрав колекцiю, хто
вiддав ©© в музей. Це ж вища атестацiя культури й гуманностi людини! Це
увiчнить вас. О!..- пiдняв пальця Яворницький.
- Для мене, шановний професоре, добре зрозумiло, що ви затiва те. Та
цьому не бути. З яко© це речi мо надбайня, мо© скарби повиннi стати
здобутком iнших. Нi, це занадто...
Суперечка мiж ученим i колекцiонером була гостра й тривала довго. Вони
посварилися i довгий час не розмовляли.
Проте думка ще раз завiтати в будинок Левченка не покидала Дмитра
Iвановича. Невдовзi така нагода випала. Зустрiлися вони в театрi. Пiсля
закiнчення вистави Левченко взяв Дмитра Iвановича пiд руку i сказав:
- Чи ви й досi на мене гнiва тесь?
- Нi, я вже трохи одiйшов, а гнiватися на вас е за що...
- Досить, досить гнiватися. Краще ходiмо до мене, я покажу вам новi
колекцi©.
Цього запрошення Дмитро Iванович давно чекав, i добре, що iнiцiативу
виявив не вiн, а Левченко. Дмитро Iванович знав, що колекцiонер Левченко
дуже побожна людина, й вiн надумав подарувати йому невеличку й непоказну
бронзову статуетку "Розп'яття Христа", яка була в нього вдома. Левченко
зрадiв i вдячно прийняв цей дар.
- А чим же я вiддячу вам, Дмитре Iвановичу?
- Та це вже як ваша ласка. Чого не жаль!..
- Вiдверто кажучи, всього жаль: збирачевi колекцiй жалко розлучатися з
найнезначнiшим експонатом. А все ж треба щось i вам пiдiбрати. Може, ви
самi щось уподобали?
- Ви вгадали.
- Цiкаво, що ж ви собi намiтили?
- Ну, ось хоч би бюст Бруно! Навiщо ви зберiга те цього безбожника?..
- Та й то правда. Ну що ж, нехай буде на ваше: берiть!
- А на додачу до спасителя,- сказав Дмитро Iванович,- я подарую вам
свiй твiр "За чужий грiх". Читали?
- Нi, не читав! Буду дуже вдячний.
Левченко цього разу легко пiддався впливовi Яворницького i назавжди
розпрощався з бюстом Бруно.
Придбаний бюст Дмитро Iванович принiс просто в музей, записав його до
книги i зразу ж виставив на видному мiсцi - у найсвiтлiшому залi.
Проводячи екскурсiю, Яворницький часто зупинявся бiля бюста Бруно й
докладно розповiдав вiдвiдувачам про життя й мужню смерть вiдомого
мислителя. Та недовго втiшався цим бюстом Дмитро Iванович. За якийсь час з
ним ско©лася бiда. Якось ранком Дмитро Iванович проходив по музею, круто
повернувся й ненароком зачепив бюст; той упав на кахляну пiдлогу i
розбився на друзки. Дмитро Iванович увесь затремтiв, зблiд, а потiм зайшов
до свого кабiнету, взяв капелюх й мовчки пiшов додому. П'ять днiв вiн не
приходив до музею.
Щоб якось зараяти бiду, розсiяти. тугу в душi професора, спiвробiтник
музею Ю. П. Садовий зiбрав груддя бюста i потай вiднiс до реставратора
Корнiя Павловича Шамра вського. Той охоче взявся за дiло. Не минуло й
доби, як Бруно стояв на своему мiсцi. Тодi Садовий взяв з собою службовi
справи й пiшов на квартиру Яворницького.
- Здрастуйте, Дмитре Iвановичу!
- Здоровенькi були! Що там чути, що нового? Розказуйте...
Такими словами Дмитро Iванович завжди зустрiчав службовцiв музею. Сам
же в цей час сидiв за столом i переписував слова до укра©нського словника.
- Та все як було, так i . А чому ви, Дмитре Iвановичу, не приходите в
музей? Занедужали, чи що?
- А хiба ви не зна те чому? Я ж розбив бюст Бруно. Повiрте, як менi
тяжко на душi, не можу собi простити цю необережнiсть. Ви ж зна те, як я
добував його, скiльки я ходив за ним, i ось ма ш, сам же його розбив...
- Нi, Дмитре Iвановичу, Бруно цiлий.
- Ви що, жарту те зi мною?
- Нi, не жартую. Ось прийдiть подивiться: вiн сто©ть на сво му мiсцi.
Дмитро Iванович полегшено зiтхнув, усмiхнувся. Вiн зрозумiв, що бюст
вiдновлено. Тепер йому цiкаво було глянути на нього.
- Ну гаразд, тодi зразу ж прийду.
Через годину Яворницький уже стояв бiля бюста Бруно i милувався ним. На
обличчi професора розпливалася при мна усмiшка.
- Чудо, справжн чудо! Хто це вiдновив?
- Корнiй Павлович,- сказав Садовий.
- Золотi руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, вiзьмiть оцi сто карбованцiв
i вiддайте йому. Так i скажiть: це особисто вiд мене. I подякуйте
щиросердо за те, що вiн порадував мене.
Так бюст Джордано Бруно "воскрес" i знову посiв сво мiсце в
iсторичному музе©.
...Почалася революцiя. Буржу© тремтiли: де ж сховати нагромаджене
добро?
Левченко прибiг у музей до Яворницького;
- Дорогий Дмитре Iвановичу, допоможiть...
- Що таке, що з вами?
- Та революцiя ж!
- То й що, як революцiя?
- Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекцiя! - I гiрко заридав,
схопившись за голову. "Ага, дiйшло!" - подумав Дмитро Iванович
- Так чого ж ви хочете вiд мене?
- Порадьте, куди менi сховати свою колекцiю, як ©© врятувати?
- А це вже дiло ваше. Колись я вам давав добру пораду - вiддати до
музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.
- Дмитре Iвановичу, забудьмо нашi суперечки. Зараз не до того.
Допоможiть, благаю вас!
- Як, чим же я допоможу?
- Може, де в музе© знайдеться куточок, щоб хоч тимчасово скласти мою
колекцiю?
- Ви що, з глузду з'©хали? Музей - не сховище! Цього не можна робити. А
проте, почекайте кiлька днiв.
Через три днi колекцiонер Левченко прибiг до Дмитра Iвановича прямо
додому. Прийшов не з порожнiми руками, а принiс особистий подарунок -
порцелянову Венеру. Дмитро Iванович прийняв цей дар, подякував i того ж
дня вiднiс статуетку в музей, щоб заiнвентаризувати.
Професор добре знав, що Левченко ночами не спить. Днiв через десять
Левченко, змарнiлий, з припухлими очима, неголений, знову з'явився в
музе©. Вiн назирцi ходив за Дмитром Iвановичем i благав урятувати його
колекцiю. Яворницький добре розумiв, що Левченковi нема куди подiтися,
колекцiя буде в музе©, але йому хотiлося провчити цього гоноровитого та
жадiбного багатiя. I вiн цього домiгся. Сталося так, що Левченко на все
був згодний.
"Отак вашого брата i треба вчити",- думав Дмитро Iванович, хитро
посмiхаючись.
- Ну от що,- сказав нарештi.- Я оце весь час думав, як урятувати вашу
колекцiю, i вирiшив допомогти вам. Як тiльки сяде сонце, все несiть сюди.
Ми вашi колекцi© складемо в ящики i - в пiдвал. Туди нiхто не загляне.
Так i зробили.
У Левченка камiнь з серця звалився. Та радiсть недовго тiшила багатiя.
Якось Левченко завiтав до музею, щоб пересвiдчитися, чи все там на мiсцi.
Зайшов, глянув i очам сво©м не повiрив: уся його колекцiя акуратно була
виставлена у вiтринах музею. Бiля кожно© речi стояв номер з iнвентарно©
книги.
- Як це розумiти? - спитав вiн у директора музею.
- А так розумiйте, як ото бачите! - вiдповiв Яворницький.- Ваша
колекцiя конфiскована. Революцiя! Нехай тепер усi милуються тим, що довгi
роки було приховано вiд людей, лишалося власнiстю одиниць... Вийшло, як
бачите, на мо : вся колекцiя стала надбанням музею, а значить, i народу.
Не тiльки Левченко тремтiв за свою колекцiю в першi роки Жовтнево©
революцi©. Захвилювалися мало не всi чиновники, дворяни, царськi посiпаки.
Не знали, що робити, де сховати сво багатство, рiдкiстнi речi, нажитi
чужою працею.
Багато катеринославських дворян i купцiв кинулися до професора
Яворницького просити ради.
- Допоможiть, шановний Дмитре Iвановичу, куди подiтись, де приберегти
нашi скарби?
Дмитро Iванович радiв, що для нього тепер випав багатий врожай.
- Несiть у музей. Тут усе буде цiле.
I попливли в пiдвали музею коштовяi речi. ©х власники були певнi: тут,
у музе©, надiйне мiсце для схованки речей.
Через деякий час на стiнах музею з'явилися цiннi художнi картини, у
вiтринах - порцеляновий i фаянсовий посуд, рiдкiснi годинники, коштовнi
люстра тощо.
Все це багатство з наказу Дмитра Iвановича було заiнвентарiзовано i
стало власнiстю музею назавжди.
_ДВI ПОДОРОЖI ДО ТАРОМСЬКОГО__ _
Заслуги Дмитра Iвановича в справi збирання й охорони пам'яток
матерiально© культури Приднiпров'я важко переоцiнити. Всi могили, кам'янi
баби, iсторичнi будинки, запорозькi церкви вiн узяв на облiк i старанно
охороняв.
Коли вiн брав усе це на облiк, то знав, де i що лежить, у кого
зберiга ться таке, що йому мiсце в музе©.
На ювiлейному засiданнi Архiвно© комiсi©, що вiдбулося 21 квiтня 1913
року, Дмитро Iванович виступав з лекцi ю про життя на Днiпровських порогах
з тих часiв, коли вперше з'явилися слiди людського життя, i до часiв
Запорожжя. Вiн розповiв i про iсторiю краю, i про зiбранi рiдкiснi
старовиннi речi, i про тi речi, якi слiд залучити до музею, врятувати вiд
загибелi.
У той же день Дмитро Iванович показав присутнiм на цьому засiданнi
величезне двопудове запорозьке вангелi , яке вiн добув у старiй церквi
поблизу Катеринослава.
До Дмитра Iвановича дiйшли чутки, що в церквi села Таромського
старовинне запорозьке вангелi . Ця рiдкiсна i цiнна рiч схвилювала
iсторика. Вiн кинув усi справи й по©хав до настоятеля цi © церкви. Хоч як
вiн його благав, але настоятель виявився упертим i вангелi не вiддав.
Минув рiк. Замiсть старого впертого настоятеля прибув туди другий. Це
був простенький, довiрливий, м'якiший настоятель, i Дмитро Iванович
вирiшив будь-що забрати вангелi .
...Чудовий травневий ранок. Тиша. Тiльки чути спiви солов'©в, та десь
на березi Днiпра, перелiтаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця -
порожня. Несподiвано тишу села порушив ритмiчний кiнський тупiт. До
будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, пiдкотив гарний фаетон, яким
вправно керував парою вiдгодованих коней вiзник. З блискучого фаетона
вийшов якийсь чепурно вбраний, високий на зрiст чоловiк у капелюсi.
Обличчя в цi © людини при мне, поголене, вуса трохи звисали.
При©жджий смiливо пiшов до будинку настоятеля. Постукавши в дверi,
зайшов у будинок. Тут його зустрiв настоятель, який, побачивши такого
поважного пана, зовсiм розгубився й не знав, як поводитися. Але вихiд з
того становища знайшов сам при©жджий.
- Дозвольте, батюшко, вiдрекомендуватися.
- Прошу. Кого ж маю честь бачити?
- Професор Московського унiверситету; доктор iсторичних наук Дмитро
Iванович Яворницький.
Настоятель трохи злякався, бо в сво му життi вiн уперше побачив
професора, та ще й доктора, i зовсiм розгубився. Замiсть чiтко© вiдповiдi
вiн щось промимрив невиразно:
- Дуже... дуже при мно, дуже радий, готовий до послуг!
Настоятель заметушився, не знав, де й посадити поважного гостя. Але
Дмитро Iванович був добрий психолог. Вiн зрозумiв, що саме зараз треба
кувати залiзо, i попрохав настоятеля повести його до церкви.
Батюшка не знав, чому професор поспiша в церкву. Вiн подумав, що
вчений дуже релiгiйна людина i хоче спершу помолитися боговi, а потiм
розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключi й пiшов з гостем
до церкви.
Увiйшовши, Дмитро Iванович попрямував у вiвтар. Професор скрiзь уважно
розглядав, усе вихваляв i вже побачив те, що йому потрiбне,- старовинне
вангелi . Воно лежало на престолi.
Дмитро Iванович бере в руки це вангелi , розглядав i каже:
- Це дуже старовинне, до того ж запорозьке вангелi . Я його заберу до
музею!
Не питаючи дозволу, Дмитро Iванович мовчки загорнув вангелi в хустку,
що мав при собi, i вийшов з церкви. Настоятель розгублено дивився на
гостя.
Дмитро Iванович проща ться, тисне руку.
- Дуже вам дякую! По©хали! - звернувся вiн до вiзника i, знявши
капелюха, востанн помахав довiрливому i трохи переляканому панотцевi.
Настоятель у цей час мов отетерiв, начеб води в рот набрав. I тiльки
згодом, коди фаетон був уже далеко, вiн почухав собi потилицю i сказав:
- От халепа! Аж не вiриться, наче хто увi снi при©хав i забрав
вангелi .
Днiв через три про цей випадок дiзнались парафiяни. Та було вже пiзно.
До музею прибули уповноваженi вiд громади, щоб забрати назад вангелi .
Дмитро Iванович прийняв ©х дуже ввiчливо, ласкаво i довiв ©м, що
двопудовому вангелiю мiсце в музе©.
КОЗАЦЬКИЙ ДЗВIН_ _
Дмитра Iвановича часто можна було бачити в церквах та монастирях.
Приходив вiн туди, звiсно, не богу молитися, а добувати рiдкiснi речi, бо
добре знав, що по церквах багато цiнних експонатiв церковно© старовини,
якi лишалися ще не залученими до музею.
З цi ю метою послав вiн нас 1930 року у подорож з мандатами
Наркомосвiти УРСР. Нам довелося побувати в Солонянському, Царичанському,
Петрикiвському, Криничанському районах та Мишуриному Розi.
Перед ви©здом Дмитро Iванович викликав працiвникiв музею до кабiнету й
сказав:
- Ану, вiзьмiть сво© блокноти та запишiть, в яких церквах i що саме
зберiга ться з старовинних речей музейного значення. Майте на увазi, ви
там знайдете рiдкiснi експонати, виготовленi в селах Запорожжя кустарним
способом.
- А що, як попи поцiкавляться,- спитав хтось Дмитра Iвановича,- звiдки
ми зна мо про церковнi скарби?
- Кажiть, що зна те, але не кажiть, що я вас вирядив, бо вони й так
косо на мене дивляться, кажуть, що я розоряю ©хнi церкви. У вас мандати
Наркомосвiти, отже, все, що я перелiчу вам,- забирайте i везiть до музею.
Особливо, кажу, звернiть увагу на церковнi речi в Мишуриному Розi. Там, на
дзвiницi, висить стародавнiй дзвiн. Без цього дзвона не повертайтеся. Так
собi й запам'ятайте!
У селах ми скуповували i приймали в дар для музею рiдкiснi килими,
рушники з оригiнальними орнаментами, речi, що вiдображають розвиток
сiльського господарства, бджiльництва, бондарства та iнших промислiв.
До©хали до Мишуриного Рога. Зайшли в сiльраду, показали документи i
зразу ж до церкви. На наше прохання титар подав опис церковного начиння.
Бачимо: в опису нема козацького дзвона. Виходить, якесь шахрайство.
- А подайте нам другий опис,- попросили ми.
- Другого опису в нас нема ,- вiдповiв титар.
- А чому ж тут не видно козацького дзвона?
- Та чого ж вiн там буде, коли його у нас нема ! Прийшов пiп з попадею.
Пiп справляв хрестини i був напiдпитку. Почував себе смiливо й розв'язне.
- Чого ви причепилися? Нiякого дзвона в нас нема ! - присягався пiп.
- Тодi почекайте, я сам огляну дзвiницю. Тiльки-но я пiднявся на
схiдцi, пiп схопив мотузку, що звисала з найбiльшого дзвона, i хотiв було
вдарити на сполох.
Та це йому не вдалося. Попадя схопила п'яного попа за рясу, благаючи
схаменутися.
А тим часом я злiз на дзвiницю, знайшов козацький i дзвiн, про який нам
розповiдав Яворницький, записав слова, що були вiдлитi на його поверхнi.
Потiм склали акта.
- Ну, де козацький дзвiн? - спитав нас Дмитре Iванович, як тiльки ми
зайшли в музей.- Мабуть, чимало клопоту було з ним?
- Та було!
I ми розповiли сцену з п'яним попом у Мишуриному Розi.
Через тиждень пiп сам привiз козацький дзвiн до музею.
- Ну й хлопцi ж у вас, Дмитре Iвановичу,- скаржився вiн Яворницькому.-
I як це вони довiдалися про цей дзвiн? Дмитро Iванович промовчав.
Посмiхнувся в сво© бiлi вуса й задоволене пiдморгнув бровами, що звисали
над розумними, хитруватими очима.
ПIП-АРТИСТ ТА "ЧУДОТВОРНI" IКОНИ_ _
Нам нiколи не доводилося бачити, щоб Дмитро Iванович хрестився,
дотримувався релiгiйних свят. Проте одного разу стало вiдомо, що вiн ходив
на зеленi свята до церкви Олександра Невського, яка мiстилася тодi на
Пушкiнському проспектi.
- Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви до церкви ходите? - спитали його.
- Нi, як правило, не ходжу. Нiчого там не бачу втiшного для сво © душi.
А от в тiй церквi, що на Пушкiнському проспектi, двiчi був. Бо там за попа
править службу артист К. Шарай - вiн ма чудовий голос. А коли до мене
приходить, то спiва "Ой лiтав орел...". От я й слухаю його, не вдаючись у
те, що вiн спiва , головне - як спiва . Але я бачу, що вас цiкавить i
друге: чи вiрю я в бога? Ну, як вам сказати. Я нiколи не думав, що
бiльшовики повалять стовп, який простояв тисячу лiт непохитно, а все ж
таки повалили.
Пiд "стовпом" Дмитро Iванович розумiв релiгiю.
Подумавши, Дмитро Iванович сказав:
- Люди створили собi бога, а не бог людей. Ви гляньте на iкони, що в
музе©, i легко в цьому перекона теся.
I справдi, на iконi, привезенiй з Покровсько© церкви, зображенi царi -
Петро та Iоанн з Софi ю. Царськi особи з усiх бокiв оточенi запорозькою
старшиною з духiвництвом. Запорожцi з довгими вусами та чубами, голеними
бородами, в червоних та синiх жупанах.
- Бачите,- казав Дмитро Iванович, посмiхаючись,- i запорожцi потрапили
в святi. Он до чого дiло дiйшло!
Не менш цiкавi з погляду антирелiгiйно© пропаганди й iкони "святих"
богородиць.
У Днiпропетровському державному iсторичному музе© чимало таких iкон.
Згадуючи про "чудотворнi" iкони, Дмитро Iванович якось сказав:
- До революцi© на Укра©нi було чимало "чудотворних" iкон, як-от
Самарська iкона божо© матерi, Микола-чудотворець. Зараз вони в музе©.
Лежать уже декiлька лiт i не обновлюються. А скiльки мiльйонiв заробило на
них духiвництво!
Попи не злюбили Дмитра Iвановича за те, що вiн смiливо й безцеремонне
вилучав з церкви все, що мало iсторичну вартiсть. Часто-густо йому
допомагали, в цьому простi люди.
Навеснi 1933 року до музею зайшов сивенький дiдусь Василь Iванович
Соболь. Вiн попрохав звести його з професором Яворницьким. Звели.
Познайомили. Виявилося, що той дiдусь був нiчним сторожем Преображенського
кафедрального собору, що на Жовтневому майданi. Вiн спостерiгав, як мiське
духiвництво ховало в пiдземеллi собору безлiч коштовних церковних речей,
зiбраних з усi © Катеринославсько© пархi©. Там були дорогi вангелiя,
оздобленi .срiблом, золотом, срiбнi хрести, чашi, дарохравильницi, ризи з
самоцвiтами тощо.
Дмитро. Iванович вислухав дiдуся, а потiм викликав представникiв
державних органiв, склав комiсiю, i всi пiшли в собор. Там розкопали склеп
i знайшли всi цi речi. Майже половину з них, що мали музейне значення,
забрано до музею.
Дмитро Iванович щиро подякував дiдусевi, ще й поклопотався за нього,
щоб йому призначили пенсiю.
Рiдкiснi речi музейного значення Д. I. Яворницькпй почав вилучати з
церков ще в Петербурзi - за рiк до того, як вiн став директором
Катеринославського крайового музею. В архiвах Днiпропетровського музею
знайдено цiкаву телеграму такого змiсту:
"Петербург, 19 февр. 1904 года.
Екатеринославскому музею им. Поля. Д. И. Эварницкому. Прошу в
семидневный срок вернуть Тологлушевской церкви взятые вами вещи под
предлогом распоряжения святейшего синода. В противном случае буду вынужден
обратиться к судебной власти в уголовном порядке.
Церковный староста Я. И. Яковлев"
Iнодi сутички з церковниками мали далеко гострiший характер.
Якось (це було ще до Жовтнево© революцi©) Дмитро Iванович довiдався, що
в однiй церквi Новомосковського повiту зберiга ться рукописне вангелi
XVI сторiччя. Вчений узяв дозвiл з синоду й по©хав по вангелi . Знайшов
книгу i вже хотiв був забрати ©©, коли чу , церковний дзвонар а наказу
попа вдарив на сполох. Збiглися парафiяни, кинулися до Яворницького.
Справа набрала серйозного характеру. Тiльки чудом якимсь вдалося уникнути
розправи фанатикiв: професор сховався в церквi, а поповi пригрозив, що
скаржитиметься в синод, коли той не утихомирить свою паству. Це вплинуло.
Пiп звернувся до вiруючих i втихомирив ©х. А рукописне вангелi Дмитро
Iванович все-таки привiз до музею.
Була в музе© ще одна оригiнальна iкона, яку Дмитро Iванович "вiдкопав"
у Катеринославськiй пархi©. На цiй iконi був намальований запорозький
козак встафiй Плакида. Тiльки не з чоловiчою головою, а з собачою. Про
iкону склалася, як пояснював Дмитро Iванович, така легенда: козак Плакида
був дуже вродливий, хвацький красень. Коли вiн Приходив до церкви, то
жiнки з нього очей не зводили, спокушали й до грiха доводили. Щоб
позбавитися спокус, Плакида почав просити бога, щоб вiн начепив йому,
замiсть чоловiчо©, собачу голову.
Бог, звiсно, не вдовольнив його прохання, але iкона така з'явилася.
ЯК ЗНИКЛА СТАТУЯ_ _
Як тiльки Дмитро Iванович довiдався, що в Петроградi з наказу В. I.
Ленiна охороняють усi пам'ятники культури, вiн одразу ж вжив заходiв, щоб
зберегти в Катеринославi Усе, що явля собою художню цiннiсть.
У старому Катеринославi, напроти гiрничого училища, до революцi© стояв
пам'ятник Катеринi II - бронзова статуя вагою двiстi пудiв.
Вона була встановлена на високому постаментi, чудово виготовленому з
фiнляндського гранiту, спецiально привезеного звiдти до Катеринослава.
На цiй стату© був латинський напис: "Лiпив Мей р, вiдлив Маукiш,
обробив Мельцер". Висота стату© 4,5 аршина. Iмператриця зображена на весь
зрiст, у невеличкiй коронi, з поясом для меча, в довгiй широкiй тозi, що
звисала з лiвого плеча.
Як художн творiння, статуя являла собою неабияку цiннiсть.
У Катеринославi подавав дехто думку: "Чи не час-бо переплавити статую?
Адже в нiй бiльше трьох тонн бронзи!"
Чутки дiйшли до Д. I. Яворницького i стурбували його. Будучи директором
крайового музею i справжнiм збирачем народних скарбiв, вiн не мiг
допустити, щоб цей художнiй витвiр загинув, пiшов на переплавлення.
- Ця статуя,- казав вiн,- витвiр умiлих рук добрих майстрiв. Та хiба
можна ©© переплавляти? Адже вона може бути чудовою школою для наших
студентiв, майстрiв художнього литва, для скульпторiв, митцiв.
Бронзова статуя царицi ма свою iсторiю, яка пов'язана з одруженням i
сiмейним життям великого росiйського поета О. С. Пушкiна. Ось як освiтлю
цю iсторiю дослiдник В. Я. Рогов[25]
...Катерина II подорожувала по Росi©. Коли у груднi 1775 року вона була
в Мединському повiтi, Калузько© губернi©, то вiдвiдала полотняну фабрику,
що належала Гончарову - прадiдовi дружини О. С. Пушкiна, i там дала згоду
спорудити свiй монумент на територi© фабрики. В 1781 роцi П. А. Гончаров
склав контракт з берлiнським скульптором Мей ром. Виготовлену ним статую в
1791 роцi привезено до Петербурга, а звiдти - на полотняну фабрику,
власником яко© в той час став дiд дружини О. С. Пушкiна - Панас
Миколайович Гончаров. Але статую установити не довелося, i вона лежала в
одному з пiдвалiв фабрики.
Пiд час сватання Пушкiна до Наталi© Микола©вни виникла необхiднiсть
продати цю статую.
Виявилось, що дiд Наталi© Микола©вни Панас Гончаров, одержавши у
спадщину полотняну фабрику поблизу Калуги й мiльйоннi кошти, нажитi
жорстокою експлуатацi ю крiпакiв, розтринькав майже все багатство.
Старий Гончаров робить Пушкiна прохачем у сво©х майнових справах. У
травнi 1830 року поет зверта ться до шефа жандармiв Бенкендорфа з
проханням дозволити Гонча-рову продати статую Катерини II. Адресуючись до
Бенкендорфа, Пушкiн мав на увазi царя. Дозвiл одержано, але "мiдну бабусю"
нiхто не купував на мiдь, а казна не зрозумiла натякiв Пушкiна, щоб
придбати пам'ятник царицi державним коштом.
"Що поробля "заводська бабуся" - бронзова, розумi ться?", "Що дiдусь з
його "мiдною бабусею"? Чи обо живi й здоровi?" - жартував Пушкiн у листах
до майбутньо© дружини.
А дiдусь Гончаров не заспокоювався, в кожному листi .нагадував
майбутньому зятевi про сво© доручення.
Життя в Петербурзi ставало для Пушкiна нестерпне: загострювалися
вiдносини з урядом, реакцiйною пресою, "великим свiтом". Лiтературних
заробiткiв не вистачало на утримання сiм'©, борги обплутували поета. Вiн
хотiв би назавжди або тимчасово залишити столицю, знайти на селi спокiй.
8 червня 1832 року Пушкiн змушений був удруге звернутися до
Бенкендорфа... "Статуя виявилася чудовим твором мистецтва. Я порадився i
пошкодував знищувати ©© заради кiлькох тисяч карбованцiв... Я хотiв би
одержати за не© 25 тисяч карбованцiв, що становить четверту частину того,
що витрачено на не©". Комiсiя Академi© мистецтв визнала статую твором
мистецтва, хоч з деякими хибами. Цiна була помiрна, але мiнiстр двору
князь М. Н. Волконський, вiд якого залежала ця купiвля, не належав до
друзiв Пушкiна. Поетовi дали зрозумiти, що вiн не може сподiватися на
спiвчуття тих, кого свого часу торкалося його гостре серо.
"Мiдна бабуся" переселилася в Петербург i знаходилася у дворi Алiмова
на Фурштадськiй вулицi, де 1832 року поселилися Пушкiни. Поет утрет
зверта ться до уряду, цього разу вiд iменi дружини. У лютому 1833 року в
листi до того ж М. Н. Волконського Наталя Микола©вна нагаду про сво
бажання продати статую. Але вороже ставилися вельможнi царедворцi до
поета. Посилаючись на "нестатки", вони остаточно вiдмовились купити цю
iсторiю сiл. Кому ж, як не вам, i перо в руки! Берiться за це святе дiло,
вам нащадки скажуть спасибi.
В той же день багатьом ентузiастам Яворницький за сво©м пiдписом видав
посвiдчення про те, що вони уповноваженi по охоронi пам'яток культури та
кореспонденти музею.
Перед тим як розпрощатись, до професора пiдiйшов учитель з
Павлоградського повiту Аполлон Полиський.
- Вашi слова, Дмитре Iвановичу, запали в мо му серцi. Думаю одразу ж
взятися за iсторiю сiл.
I Полиський написав iсторiю сiл Слав'янки, Пiдгороднього, Новопавлiвки.
Трохи згодом до Яворницького почали надходити листи з описами iсторичних
пам'яток.
Усi пам'ятки минувшини за допомогою таких кореспондентiв Дмитро
Iванович узяв на облiк i забезпечив ©х охорону по всiй Катеринославщинi.
БЮСТ ДЖОРДАНО БРУНО_ _
Мiсцевий купець К. Левченко все сво життя збирав колекцi© i зберiгав
©х у сво му палацi. Найбiльше поталанило йому зiбрати порцелянового посуду
рiдкiсного венецiанського виробу. Це були оригiнальнi позолоченi та
розмальованi вази, сервiзи тощо. Тут же були мармуровi й бронзовi
статуетки. В окремiй кiмнатi зберiгалися десятки коштовних картин
росiйських та закордонних митцiв.
В рiзноманiтнiй колекцi© Левченка був i порцеляновий бюст Джордано
Бруно - великого iталiйського мислителя, матерiалiста й ате©ста, якого
1600 року римськi iнквiзитори спалили на вогнищi за проповiдь передового
свiтогляду, за виступ проти релiгi© та папства.
Цей бюст зразу ж запримiтив професор Яворницький, як тiльки ступив у
будинок колекцiонера.
"Бути йому в музе©, а не тут, у хоромах купця",подумав Дмитро Iванович.
- От що я вам скажу, шановний друже,- каже вiн згодом, сiдаючи на
канапу.- Прийде час, i ми розлучимося з свiтом. Смерть нiкого не обiйде -
нi вас, нi мене. Кому все це залишиться? Ви - багатий, дiтей нема ... Для
кого ви дбали? Хто згада вас? Нiхто! Тепер уявiть собi iнше: вашi речi
опинились у музе©. Над ними буде написано - хто зiбрав колекцiю, хто
вiддав ©© в музей. Це ж вища атестацiя культури й гуманностi людини! Це
увiчнить вас. О!..- пiдняв пальця Яворницький.
- Для мене, шановний професоре, добре зрозумiло, що ви затiва те. Та
цьому не бути. З яко© це речi мо надбайня, мо© скарби повиннi стати
здобутком iнших. Нi, це занадто...
Суперечка мiж ученим i колекцiонером була гостра й тривала довго. Вони
посварилися i довгий час не розмовляли.
Проте думка ще раз завiтати в будинок Левченка не покидала Дмитра
Iвановича. Невдовзi така нагода випала. Зустрiлися вони в театрi. Пiсля
закiнчення вистави Левченко взяв Дмитра Iвановича пiд руку i сказав:
- Чи ви й досi на мене гнiва тесь?
- Нi, я вже трохи одiйшов, а гнiватися на вас е за що...
- Досить, досить гнiватися. Краще ходiмо до мене, я покажу вам новi
колекцi©.
Цього запрошення Дмитро Iванович давно чекав, i добре, що iнiцiативу
виявив не вiн, а Левченко. Дмитро Iванович знав, що колекцiонер Левченко
дуже побожна людина, й вiн надумав подарувати йому невеличку й непоказну
бронзову статуетку "Розп'яття Христа", яка була в нього вдома. Левченко
зрадiв i вдячно прийняв цей дар.
- А чим же я вiддячу вам, Дмитре Iвановичу?
- Та це вже як ваша ласка. Чого не жаль!..
- Вiдверто кажучи, всього жаль: збирачевi колекцiй жалко розлучатися з
найнезначнiшим експонатом. А все ж треба щось i вам пiдiбрати. Може, ви
самi щось уподобали?
- Ви вгадали.
- Цiкаво, що ж ви собi намiтили?
- Ну, ось хоч би бюст Бруно! Навiщо ви зберiга те цього безбожника?..
- Та й то правда. Ну що ж, нехай буде на ваше: берiть!
- А на додачу до спасителя,- сказав Дмитро Iванович,- я подарую вам
свiй твiр "За чужий грiх". Читали?
- Нi, не читав! Буду дуже вдячний.
Левченко цього разу легко пiддався впливовi Яворницького i назавжди
розпрощався з бюстом Бруно.
Придбаний бюст Дмитро Iванович принiс просто в музей, записав його до
книги i зразу ж виставив на видному мiсцi - у найсвiтлiшому залi.
Проводячи екскурсiю, Яворницький часто зупинявся бiля бюста Бруно й
докладно розповiдав вiдвiдувачам про життя й мужню смерть вiдомого
мислителя. Та недовго втiшався цим бюстом Дмитро Iванович. За якийсь час з
ним ско©лася бiда. Якось ранком Дмитро Iванович проходив по музею, круто
повернувся й ненароком зачепив бюст; той упав на кахляну пiдлогу i
розбився на друзки. Дмитро Iванович увесь затремтiв, зблiд, а потiм зайшов
до свого кабiнету, взяв капелюх й мовчки пiшов додому. П'ять днiв вiн не
приходив до музею.
Щоб якось зараяти бiду, розсiяти. тугу в душi професора, спiвробiтник
музею Ю. П. Садовий зiбрав груддя бюста i потай вiднiс до реставратора
Корнiя Павловича Шамра вського. Той охоче взявся за дiло. Не минуло й
доби, як Бруно стояв на своему мiсцi. Тодi Садовий взяв з собою службовi
справи й пiшов на квартиру Яворницького.
- Здрастуйте, Дмитре Iвановичу!
- Здоровенькi були! Що там чути, що нового? Розказуйте...
Такими словами Дмитро Iванович завжди зустрiчав службовцiв музею. Сам
же в цей час сидiв за столом i переписував слова до укра©нського словника.
- Та все як було, так i . А чому ви, Дмитре Iвановичу, не приходите в
музей? Занедужали, чи що?
- А хiба ви не зна те чому? Я ж розбив бюст Бруно. Повiрте, як менi
тяжко на душi, не можу собi простити цю необережнiсть. Ви ж зна те, як я
добував його, скiльки я ходив за ним, i ось ма ш, сам же його розбив...
- Нi, Дмитре Iвановичу, Бруно цiлий.
- Ви що, жарту те зi мною?
- Нi, не жартую. Ось прийдiть подивiться: вiн сто©ть на сво му мiсцi.
Дмитро Iванович полегшено зiтхнув, усмiхнувся. Вiн зрозумiв, що бюст
вiдновлено. Тепер йому цiкаво було глянути на нього.
- Ну гаразд, тодi зразу ж прийду.
Через годину Яворницький уже стояв бiля бюста Бруно i милувався ним. На
обличчi професора розпливалася при мна усмiшка.
- Чудо, справжн чудо! Хто це вiдновив?
- Корнiй Павлович,- сказав Садовий.
- Золотi руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, вiзьмiть оцi сто карбованцiв
i вiддайте йому. Так i скажiть: це особисто вiд мене. I подякуйте
щиросердо за те, що вiн порадував мене.
Так бюст Джордано Бруно "воскрес" i знову посiв сво мiсце в
iсторичному музе©.
...Почалася революцiя. Буржу© тремтiли: де ж сховати нагромаджене
добро?
Левченко прибiг у музей до Яворницького;
- Дорогий Дмитре Iвановичу, допоможiть...
- Що таке, що з вами?
- Та революцiя ж!
- То й що, як революцiя?
- Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекцiя! - I гiрко заридав,
схопившись за голову. "Ага, дiйшло!" - подумав Дмитро Iванович
- Так чого ж ви хочете вiд мене?
- Порадьте, куди менi сховати свою колекцiю, як ©© врятувати?
- А це вже дiло ваше. Колись я вам давав добру пораду - вiддати до
музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.
- Дмитре Iвановичу, забудьмо нашi суперечки. Зараз не до того.
Допоможiть, благаю вас!
- Як, чим же я допоможу?
- Може, де в музе© знайдеться куточок, щоб хоч тимчасово скласти мою
колекцiю?
- Ви що, з глузду з'©хали? Музей - не сховище! Цього не можна робити. А
проте, почекайте кiлька днiв.
Через три днi колекцiонер Левченко прибiг до Дмитра Iвановича прямо
додому. Прийшов не з порожнiми руками, а принiс особистий подарунок -
порцелянову Венеру. Дмитро Iванович прийняв цей дар, подякував i того ж
дня вiднiс статуетку в музей, щоб заiнвентаризувати.
Професор добре знав, що Левченко ночами не спить. Днiв через десять
Левченко, змарнiлий, з припухлими очима, неголений, знову з'явився в
музе©. Вiн назирцi ходив за Дмитром Iвановичем i благав урятувати його
колекцiю. Яворницький добре розумiв, що Левченковi нема куди подiтися,
колекцiя буде в музе©, але йому хотiлося провчити цього гоноровитого та
жадiбного багатiя. I вiн цього домiгся. Сталося так, що Левченко на все
був згодний.
"Отак вашого брата i треба вчити",- думав Дмитро Iванович, хитро
посмiхаючись.
- Ну от що,- сказав нарештi.- Я оце весь час думав, як урятувати вашу
колекцiю, i вирiшив допомогти вам. Як тiльки сяде сонце, все несiть сюди.
Ми вашi колекцi© складемо в ящики i - в пiдвал. Туди нiхто не загляне.
Так i зробили.
У Левченка камiнь з серця звалився. Та радiсть недовго тiшила багатiя.
Якось Левченко завiтав до музею, щоб пересвiдчитися, чи все там на мiсцi.
Зайшов, глянув i очам сво©м не повiрив: уся його колекцiя акуратно була
виставлена у вiтринах музею. Бiля кожно© речi стояв номер з iнвентарно©
книги.
- Як це розумiти? - спитав вiн у директора музею.
- А так розумiйте, як ото бачите! - вiдповiв Яворницький.- Ваша
колекцiя конфiскована. Революцiя! Нехай тепер усi милуються тим, що довгi
роки було приховано вiд людей, лишалося власнiстю одиниць... Вийшло, як
бачите, на мо : вся колекцiя стала надбанням музею, а значить, i народу.
Не тiльки Левченко тремтiв за свою колекцiю в першi роки Жовтнево©
революцi©. Захвилювалися мало не всi чиновники, дворяни, царськi посiпаки.
Не знали, що робити, де сховати сво багатство, рiдкiстнi речi, нажитi
чужою працею.
Багато катеринославських дворян i купцiв кинулися до професора
Яворницького просити ради.
- Допоможiть, шановний Дмитре Iвановичу, куди подiтись, де приберегти
нашi скарби?
Дмитро Iванович радiв, що для нього тепер випав багатий врожай.
- Несiть у музей. Тут усе буде цiле.
I попливли в пiдвали музею коштовяi речi. ©х власники були певнi: тут,
у музе©, надiйне мiсце для схованки речей.
Через деякий час на стiнах музею з'явилися цiннi художнi картини, у
вiтринах - порцеляновий i фаянсовий посуд, рiдкiснi годинники, коштовнi
люстра тощо.
Все це багатство з наказу Дмитра Iвановича було заiнвентарiзовано i
стало власнiстю музею назавжди.
_ДВI ПОДОРОЖI ДО ТАРОМСЬКОГО__ _
Заслуги Дмитра Iвановича в справi збирання й охорони пам'яток
матерiально© культури Приднiпров'я важко переоцiнити. Всi могили, кам'янi
баби, iсторичнi будинки, запорозькi церкви вiн узяв на облiк i старанно
охороняв.
Коли вiн брав усе це на облiк, то знав, де i що лежить, у кого
зберiга ться таке, що йому мiсце в музе©.
На ювiлейному засiданнi Архiвно© комiсi©, що вiдбулося 21 квiтня 1913
року, Дмитро Iванович виступав з лекцi ю про життя на Днiпровських порогах
з тих часiв, коли вперше з'явилися слiди людського життя, i до часiв
Запорожжя. Вiн розповiв i про iсторiю краю, i про зiбранi рiдкiснi
старовиннi речi, i про тi речi, якi слiд залучити до музею, врятувати вiд
загибелi.
У той же день Дмитро Iванович показав присутнiм на цьому засiданнi
величезне двопудове запорозьке вангелi , яке вiн добув у старiй церквi
поблизу Катеринослава.
До Дмитра Iвановича дiйшли чутки, що в церквi села Таромського
старовинне запорозьке вангелi . Ця рiдкiсна i цiнна рiч схвилювала
iсторика. Вiн кинув усi справи й по©хав до настоятеля цi © церкви. Хоч як
вiн його благав, але настоятель виявився упертим i вангелi не вiддав.
Минув рiк. Замiсть старого впертого настоятеля прибув туди другий. Це
був простенький, довiрливий, м'якiший настоятель, i Дмитро Iванович
вирiшив будь-що забрати вангелi .
...Чудовий травневий ранок. Тиша. Тiльки чути спiви солов'©в, та десь
на березi Днiпра, перелiтаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця -
порожня. Несподiвано тишу села порушив ритмiчний кiнський тупiт. До
будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, пiдкотив гарний фаетон, яким
вправно керував парою вiдгодованих коней вiзник. З блискучого фаетона
вийшов якийсь чепурно вбраний, високий на зрiст чоловiк у капелюсi.
Обличчя в цi © людини при мне, поголене, вуса трохи звисали.
При©жджий смiливо пiшов до будинку настоятеля. Постукавши в дверi,
зайшов у будинок. Тут його зустрiв настоятель, який, побачивши такого
поважного пана, зовсiм розгубився й не знав, як поводитися. Але вихiд з
того становища знайшов сам при©жджий.
- Дозвольте, батюшко, вiдрекомендуватися.
- Прошу. Кого ж маю честь бачити?
- Професор Московського унiверситету; доктор iсторичних наук Дмитро
Iванович Яворницький.
Настоятель трохи злякався, бо в сво му життi вiн уперше побачив
професора, та ще й доктора, i зовсiм розгубився. Замiсть чiтко© вiдповiдi
вiн щось промимрив невиразно:
- Дуже... дуже при мно, дуже радий, готовий до послуг!
Настоятель заметушився, не знав, де й посадити поважного гостя. Але
Дмитро Iванович був добрий психолог. Вiн зрозумiв, що саме зараз треба
кувати залiзо, i попрохав настоятеля повести його до церкви.
Батюшка не знав, чому професор поспiша в церкву. Вiн подумав, що
вчений дуже релiгiйна людина i хоче спершу помолитися боговi, а потiм
розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключi й пiшов з гостем
до церкви.
Увiйшовши, Дмитро Iванович попрямував у вiвтар. Професор скрiзь уважно
розглядав, усе вихваляв i вже побачив те, що йому потрiбне,- старовинне
вангелi . Воно лежало на престолi.
Дмитро Iванович бере в руки це вангелi , розглядав i каже:
- Це дуже старовинне, до того ж запорозьке вангелi . Я його заберу до
музею!
Не питаючи дозволу, Дмитро Iванович мовчки загорнув вангелi в хустку,
що мав при собi, i вийшов з церкви. Настоятель розгублено дивився на
гостя.
Дмитро Iванович проща ться, тисне руку.
- Дуже вам дякую! По©хали! - звернувся вiн до вiзника i, знявши
капелюха, востанн помахав довiрливому i трохи переляканому панотцевi.
Настоятель у цей час мов отетерiв, начеб води в рот набрав. I тiльки
згодом, коди фаетон був уже далеко, вiн почухав собi потилицю i сказав:
- От халепа! Аж не вiриться, наче хто увi снi при©хав i забрав
вангелi .
Днiв через три про цей випадок дiзнались парафiяни. Та було вже пiзно.
До музею прибули уповноваженi вiд громади, щоб забрати назад вангелi .
Дмитро Iванович прийняв ©х дуже ввiчливо, ласкаво i довiв ©м, що
двопудовому вангелiю мiсце в музе©.
КОЗАЦЬКИЙ ДЗВIН_ _
Дмитра Iвановича часто можна було бачити в церквах та монастирях.
Приходив вiн туди, звiсно, не богу молитися, а добувати рiдкiснi речi, бо
добре знав, що по церквах багато цiнних експонатiв церковно© старовини,
якi лишалися ще не залученими до музею.
З цi ю метою послав вiн нас 1930 року у подорож з мандатами
Наркомосвiти УРСР. Нам довелося побувати в Солонянському, Царичанському,
Петрикiвському, Криничанському районах та Мишуриному Розi.
Перед ви©здом Дмитро Iванович викликав працiвникiв музею до кабiнету й
сказав:
- Ану, вiзьмiть сво© блокноти та запишiть, в яких церквах i що саме
зберiга ться з старовинних речей музейного значення. Майте на увазi, ви
там знайдете рiдкiснi експонати, виготовленi в селах Запорожжя кустарним
способом.
- А що, як попи поцiкавляться,- спитав хтось Дмитра Iвановича,- звiдки
ми зна мо про церковнi скарби?
- Кажiть, що зна те, але не кажiть, що я вас вирядив, бо вони й так
косо на мене дивляться, кажуть, що я розоряю ©хнi церкви. У вас мандати
Наркомосвiти, отже, все, що я перелiчу вам,- забирайте i везiть до музею.
Особливо, кажу, звернiть увагу на церковнi речi в Мишуриному Розi. Там, на
дзвiницi, висить стародавнiй дзвiн. Без цього дзвона не повертайтеся. Так
собi й запам'ятайте!
У селах ми скуповували i приймали в дар для музею рiдкiснi килими,
рушники з оригiнальними орнаментами, речi, що вiдображають розвиток
сiльського господарства, бджiльництва, бондарства та iнших промислiв.
До©хали до Мишуриного Рога. Зайшли в сiльраду, показали документи i
зразу ж до церкви. На наше прохання титар подав опис церковного начиння.
Бачимо: в опису нема козацького дзвона. Виходить, якесь шахрайство.
- А подайте нам другий опис,- попросили ми.
- Другого опису в нас нема ,- вiдповiв титар.
- А чому ж тут не видно козацького дзвона?
- Та чого ж вiн там буде, коли його у нас нема ! Прийшов пiп з попадею.
Пiп справляв хрестини i був напiдпитку. Почував себе смiливо й розв'язне.
- Чого ви причепилися? Нiякого дзвона в нас нема ! - присягався пiп.
- Тодi почекайте, я сам огляну дзвiницю. Тiльки-но я пiднявся на
схiдцi, пiп схопив мотузку, що звисала з найбiльшого дзвона, i хотiв було
вдарити на сполох.
Та це йому не вдалося. Попадя схопила п'яного попа за рясу, благаючи
схаменутися.
А тим часом я злiз на дзвiницю, знайшов козацький i дзвiн, про який нам
розповiдав Яворницький, записав слова, що були вiдлитi на його поверхнi.
Потiм склали акта.
- Ну, де козацький дзвiн? - спитав нас Дмитре Iванович, як тiльки ми
зайшли в музей.- Мабуть, чимало клопоту було з ним?
- Та було!
I ми розповiли сцену з п'яним попом у Мишуриному Розi.
Через тиждень пiп сам привiз козацький дзвiн до музею.
- Ну й хлопцi ж у вас, Дмитре Iвановичу,- скаржився вiн Яворницькому.-
I як це вони довiдалися про цей дзвiн? Дмитро Iванович промовчав.
Посмiхнувся в сво© бiлi вуса й задоволене пiдморгнув бровами, що звисали
над розумними, хитруватими очима.
ПIП-АРТИСТ ТА "ЧУДОТВОРНI" IКОНИ_ _
Нам нiколи не доводилося бачити, щоб Дмитро Iванович хрестився,
дотримувався релiгiйних свят. Проте одного разу стало вiдомо, що вiн ходив
на зеленi свята до церкви Олександра Невського, яка мiстилася тодi на
Пушкiнському проспектi.
- Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви до церкви ходите? - спитали його.
- Нi, як правило, не ходжу. Нiчого там не бачу втiшного для сво © душi.
А от в тiй церквi, що на Пушкiнському проспектi, двiчi був. Бо там за попа
править службу артист К. Шарай - вiн ма чудовий голос. А коли до мене
приходить, то спiва "Ой лiтав орел...". От я й слухаю його, не вдаючись у
те, що вiн спiва , головне - як спiва . Але я бачу, що вас цiкавить i
друге: чи вiрю я в бога? Ну, як вам сказати. Я нiколи не думав, що
бiльшовики повалять стовп, який простояв тисячу лiт непохитно, а все ж
таки повалили.
Пiд "стовпом" Дмитро Iванович розумiв релiгiю.
Подумавши, Дмитро Iванович сказав:
- Люди створили собi бога, а не бог людей. Ви гляньте на iкони, що в
музе©, i легко в цьому перекона теся.
I справдi, на iконi, привезенiй з Покровсько© церкви, зображенi царi -
Петро та Iоанн з Софi ю. Царськi особи з усiх бокiв оточенi запорозькою
старшиною з духiвництвом. Запорожцi з довгими вусами та чубами, голеними
бородами, в червоних та синiх жупанах.
- Бачите,- казав Дмитро Iванович, посмiхаючись,- i запорожцi потрапили
в святi. Он до чого дiло дiйшло!
Не менш цiкавi з погляду антирелiгiйно© пропаганди й iкони "святих"
богородиць.
У Днiпропетровському державному iсторичному музе© чимало таких iкон.
Згадуючи про "чудотворнi" iкони, Дмитро Iванович якось сказав:
- До революцi© на Укра©нi було чимало "чудотворних" iкон, як-от
Самарська iкона божо© матерi, Микола-чудотворець. Зараз вони в музе©.
Лежать уже декiлька лiт i не обновлюються. А скiльки мiльйонiв заробило на
них духiвництво!
Попи не злюбили Дмитра Iвановича за те, що вiн смiливо й безцеремонне
вилучав з церкви все, що мало iсторичну вартiсть. Часто-густо йому
допомагали, в цьому простi люди.
Навеснi 1933 року до музею зайшов сивенький дiдусь Василь Iванович
Соболь. Вiн попрохав звести його з професором Яворницьким. Звели.
Познайомили. Виявилося, що той дiдусь був нiчним сторожем Преображенського
кафедрального собору, що на Жовтневому майданi. Вiн спостерiгав, як мiське
духiвництво ховало в пiдземеллi собору безлiч коштовних церковних речей,
зiбраних з усi © Катеринославсько© пархi©. Там були дорогi вангелiя,
оздобленi .срiблом, золотом, срiбнi хрести, чашi, дарохравильницi, ризи з
самоцвiтами тощо.
Дмитро. Iванович вислухав дiдуся, а потiм викликав представникiв
державних органiв, склав комiсiю, i всi пiшли в собор. Там розкопали склеп
i знайшли всi цi речi. Майже половину з них, що мали музейне значення,
забрано до музею.
Дмитро Iванович щиро подякував дiдусевi, ще й поклопотався за нього,
щоб йому призначили пенсiю.
Рiдкiснi речi музейного значення Д. I. Яворницькпй почав вилучати з
церков ще в Петербурзi - за рiк до того, як вiн став директором
Катеринославського крайового музею. В архiвах Днiпропетровського музею
знайдено цiкаву телеграму такого змiсту:
"Петербург, 19 февр. 1904 года.
Екатеринославскому музею им. Поля. Д. И. Эварницкому. Прошу в
семидневный срок вернуть Тологлушевской церкви взятые вами вещи под
предлогом распоряжения святейшего синода. В противном случае буду вынужден
обратиться к судебной власти в уголовном порядке.
Церковный староста Я. И. Яковлев"
Iнодi сутички з церковниками мали далеко гострiший характер.
Якось (це було ще до Жовтнево© революцi©) Дмитро Iванович довiдався, що
в однiй церквi Новомосковського повiту зберiга ться рукописне вангелi
XVI сторiччя. Вчений узяв дозвiл з синоду й по©хав по вангелi . Знайшов
книгу i вже хотiв був забрати ©©, коли чу , церковний дзвонар а наказу
попа вдарив на сполох. Збiглися парафiяни, кинулися до Яворницького.
Справа набрала серйозного характеру. Тiльки чудом якимсь вдалося уникнути
розправи фанатикiв: професор сховався в церквi, а поповi пригрозив, що
скаржитиметься в синод, коли той не утихомирить свою паству. Це вплинуло.
Пiп звернувся до вiруючих i втихомирив ©х. А рукописне вангелi Дмитро
Iванович все-таки привiз до музею.
Була в музе© ще одна оригiнальна iкона, яку Дмитро Iванович "вiдкопав"
у Катеринославськiй пархi©. На цiй iконi був намальований запорозький
козак встафiй Плакида. Тiльки не з чоловiчою головою, а з собачою. Про
iкону склалася, як пояснював Дмитро Iванович, така легенда: козак Плакида
був дуже вродливий, хвацький красень. Коли вiн Приходив до церкви, то
жiнки з нього очей не зводили, спокушали й до грiха доводили. Щоб
позбавитися спокус, Плакида почав просити бога, щоб вiн начепив йому,
замiсть чоловiчо©, собачу голову.
Бог, звiсно, не вдовольнив його прохання, але iкона така з'явилася.
ЯК ЗНИКЛА СТАТУЯ_ _
Як тiльки Дмитро Iванович довiдався, що в Петроградi з наказу В. I.
Ленiна охороняють усi пам'ятники культури, вiн одразу ж вжив заходiв, щоб
зберегти в Катеринославi Усе, що явля собою художню цiннiсть.
У старому Катеринославi, напроти гiрничого училища, до революцi© стояв
пам'ятник Катеринi II - бронзова статуя вагою двiстi пудiв.
Вона була встановлена на високому постаментi, чудово виготовленому з
фiнляндського гранiту, спецiально привезеного звiдти до Катеринослава.
На цiй стату© був латинський напис: "Лiпив Мей р, вiдлив Маукiш,
обробив Мельцер". Висота стату© 4,5 аршина. Iмператриця зображена на весь
зрiст, у невеличкiй коронi, з поясом для меча, в довгiй широкiй тозi, що
звисала з лiвого плеча.
Як художн творiння, статуя являла собою неабияку цiннiсть.
У Катеринославi подавав дехто думку: "Чи не час-бо переплавити статую?
Адже в нiй бiльше трьох тонн бронзи!"
Чутки дiйшли до Д. I. Яворницького i стурбували його. Будучи директором
крайового музею i справжнiм збирачем народних скарбiв, вiн не мiг
допустити, щоб цей художнiй витвiр загинув, пiшов на переплавлення.
- Ця статуя,- казав вiн,- витвiр умiлих рук добрих майстрiв. Та хiба
можна ©© переплавляти? Адже вона може бути чудовою школою для наших
студентiв, майстрiв художнього литва, для скульпторiв, митцiв.
Бронзова статуя царицi ма свою iсторiю, яка пов'язана з одруженням i
сiмейним життям великого росiйського поета О. С. Пушкiна. Ось як освiтлю
цю iсторiю дослiдник В. Я. Рогов[25]
...Катерина II подорожувала по Росi©. Коли у груднi 1775 року вона була
в Мединському повiтi, Калузько© губернi©, то вiдвiдала полотняну фабрику,
що належала Гончарову - прадiдовi дружини О. С. Пушкiна, i там дала згоду
спорудити свiй монумент на територi© фабрики. В 1781 роцi П. А. Гончаров
склав контракт з берлiнським скульптором Мей ром. Виготовлену ним статую в
1791 роцi привезено до Петербурга, а звiдти - на полотняну фабрику,
власником яко© в той час став дiд дружини О. С. Пушкiна - Панас
Миколайович Гончаров. Але статую установити не довелося, i вона лежала в
одному з пiдвалiв фабрики.
Пiд час сватання Пушкiна до Наталi© Микола©вни виникла необхiднiсть
продати цю статую.
Виявилось, що дiд Наталi© Микола©вни Панас Гончаров, одержавши у
спадщину полотняну фабрику поблизу Калуги й мiльйоннi кошти, нажитi
жорстокою експлуатацi ю крiпакiв, розтринькав майже все багатство.
Старий Гончаров робить Пушкiна прохачем у сво©х майнових справах. У
травнi 1830 року поет зверта ться до шефа жандармiв Бенкендорфа з
проханням дозволити Гонча-рову продати статую Катерини II. Адресуючись до
Бенкендорфа, Пушкiн мав на увазi царя. Дозвiл одержано, але "мiдну бабусю"
нiхто не купував на мiдь, а казна не зрозумiла натякiв Пушкiна, щоб
придбати пам'ятник царицi державним коштом.
"Що поробля "заводська бабуся" - бронзова, розумi ться?", "Що дiдусь з
його "мiдною бабусею"? Чи обо живi й здоровi?" - жартував Пушкiн у листах
до майбутньо© дружини.
А дiдусь Гончаров не заспокоювався, в кожному листi .нагадував
майбутньому зятевi про сво© доручення.
Життя в Петербурзi ставало для Пушкiна нестерпне: загострювалися
вiдносини з урядом, реакцiйною пресою, "великим свiтом". Лiтературних
заробiткiв не вистачало на утримання сiм'©, борги обплутували поета. Вiн
хотiв би назавжди або тимчасово залишити столицю, знайти на селi спокiй.
8 червня 1832 року Пушкiн змушений був удруге звернутися до
Бенкендорфа... "Статуя виявилася чудовим твором мистецтва. Я порадився i
пошкодував знищувати ©© заради кiлькох тисяч карбованцiв... Я хотiв би
одержати за не© 25 тисяч карбованцiв, що становить четверту частину того,
що витрачено на не©". Комiсiя Академi© мистецтв визнала статую твором
мистецтва, хоч з деякими хибами. Цiна була помiрна, але мiнiстр двору
князь М. Н. Волконський, вiд якого залежала ця купiвля, не належав до
друзiв Пушкiна. Поетовi дали зрозумiти, що вiн не може сподiватися на
спiвчуття тих, кого свого часу торкалося його гостре серо.
"Мiдна бабуся" переселилася в Петербург i знаходилася у дворi Алiмова
на Фурштадськiй вулицi, де 1832 року поселилися Пушкiни. Поет утрет
зверта ться до уряду, цього разу вiд iменi дружини. У лютому 1833 року в
листi до того ж М. Н. Волконського Наталя Микола©вна нагаду про сво
бажання продати статую. Але вороже ставилися вельможнi царедворцi до
поета. Посилаючись на "нестатки", вони остаточно вiдмовились купити цю