Страница:
стали вiдомi органiзатори унiверситетського заворушення. Переглядаючи
поданий список, вiн не без подиву натрапив, на прiзвище Косача. Колись
десь вiн уже з ним зустрiчався. Але де, з яко© нагоди? Заклавши руки за
спину, генерал став бiля вiкна i довго дивився на безлюдний Думський
майдан, потiм пройшовся по новенькому килиму, що рiвною стежкою стелився
од столу через увесь просторий кабiнет, i зрештою, так нiчого певного й не
пригадавши, теленькнув дзвiночком.
- Пiдполковника вецького, - наказав i, коли той з'явився, запитав: -
Ти не пригаду ш, - генерал звертався до пiдлеглих тiльки на "ти", - такого
прiзвища? - Вiн пiдкреслив i ткнув олiвцем.
Худорлявий, довгий вецький перегнувся через стiл:
- Косач?
Генерал запитливо подивився на пiдполковника.
- А чи не той часом, що замiшаний у справi Петро вського?
Новицький наказав негайно принести справу полiтемiгранта Петровського.
- Так i , - констатував, переглянувши список осiб, причетних до справи
Петровського. - Значить, син iде слiдами батька?
- Син-то син, - додав вецький, - але мiж ними е ще небезпечнiша особа,
пане генерал.
- Слухаю, - насторожився Новицький. - Ти мене тiшиш останнiм часом,
пiдполковнику. То що ж там за особа?
- Дочка, пане генерал... Лариса Косач. Молодша сестра оцього, - вецький
показав на список, що лежав на столi.
- Чим займа ться? Вчиться?
- Нi. Квола здоров'ям, вчиться дома. Пише.
- I що саме? Крамолу?
- Поки що не доведено, але я обiцяю пановi генералу незабаром доповiсти
достеменно. Зна ться з Франком.
- Ого, пiдполковнику! - Новицький вийшов з-за столу, поклав на плече
офiцеровi свою м'ясисту руку. - Чи не дума ш стати фiлологом? Така
обiзнанiсть...
- Лариса Косач вельми популярна серед студентсько© молодi, - вiв далi
вецький, - вона, виявля ться, теж брала участь у заворушеннях.
Новицький дивився на офiцера з легким подивом. Роздобути такi данi -
треба неабияких умiнь.
Генерал не без задоволення згадав свою розмову з пiдполковником тодi,
пiд час бунту в унiверситетi. "Вiн таки вмi дотримувати слова, -
мiркував, слухаючи вецького, i зрадiв несподiваному повороту думок. - А
втiм, мо© ж офiцери. Чи, може, виучки ©м браку або вимогливостi з мого
боку?"
Розчулений думками, Новицький навiть запросив пiдполковника сiсти.
- Що ж, Борисе Трохимовичу, - всупереч правилам вiн iнколи, аби
заохотити пiдлеглого, звертався i так, - все це похвально. Але... -
покрутив олiвцем, - але це тiльки ниточка, початок.
- Саме так, пане генерал, - поспiшив пiдтакнути вецький. - А по
ниточцi дiйдемо й до клубочка.
- Отже, ти мене зрозумiв? - голос знову звучав офiцiально, сухо. - Дiй
обережно. Цi, хай ©м бiс, конспiратори таки вмiють од нас ховатися. Хоч би
той же Петровський. Пiд самiсiньким носом... Добре, коли вiн так собi. А
якщо це агент женевського центру? - Видно було, що iсторiя з Петровським
глибоко засiла йому в печiнки. - Однак про що ми говорили? Ага. Сiм'ю
Косачiв взяти пiд особливий нагляд. Яка твоя думка щодо цих? - Генерал
кивнув на список.
- Гадаю, - вецький навмисне зробив паузу, обдумуючи та зважуючи всi
"за" i "проти", щоб i тут його вiдповiдь сподобалася генералу, - гадаю...
досить обмежитися... попередженням. - Вiн глянув на генерала i, не
помiтивши на його лицi нi схвалення, нi заперечення, смiливiше (коли вже в
них така конфiденцiйна розмова - чом не козирнути сво ю винахiдливiстю?)
вiв далi: - Справа давня, не варто, гадаю, зараз робити навколо не© шуму.
Це одразу ж приверне увагу, викличе багато розмов.
"Нi, вiн таки насобачився, цей вецький. Даремно я його ранiше
недооцiнював. Обдумав усе до дрiбниць... Нiчого не скажеш".
Проте, щоб усе-таки показати свою зверхнiсть, Новицький мовив:
- Знов лiберальнича ш, пiдполковнику? Дивись...
- Гадаю, не промахнуся, пане генерал, - виструнчився офiцер,
вiдчуваючи, що розмова закiнчилася i йому належить iти.
- Гляди, не передоручай нiкому, сам веди дiло.
- Слухаюсь!
вецький крутнувся на мiсцi i прошмигнув у дверi, а Новицький знову
пiдступив до вiкна.
"З кожним роком важче i важче ста боротися. Органiзовуються гуртки,
народжуються якiсь партi©, на бiк люмпенiв стають студенти... Хто б
подумав? I навiть дворянськi синки та дочки. Хоч би цi Косачi. Чого ©м?..
Нi, таки слабо ще притиску мо крамолу, панька мося, замiсть того щоб
гарячим залiзом випiкати цю заразу. А вецький пропону обмежитись
попередженням. Пропону , сто болячок йому в печiнку, i доводиться
згоджуватися. Бо й самому ж невигiдно: коли багато репресiй - значить,
багато й неблагонадiйних. Погано, скажуть, працю ш... Ще, чого доброго,
запропонують вiдставку...
А часи, видно, надходять безрадiснi. В Петербурзi страйки, в Москвi -
так само, у себе тiльки й дивись, щоб не пiдсунули чогось такого, вiд чого
потiм i кiсток не збереш. Як було з Дрентельном... Нi, Сибiр, каторга по
них плаче.
Невеселi думки перервав ад'ютант: викликали до канцелярi© Драгомирова.
"Певне, знову буде вичитувать генерал-губернатор за безпорядки", -
збираючись, невдоволено думав шеф ки©всько© жандармерi©.
вецький знав, що розмова з молодим Косачем чи Косачiвною бажаних
результатiв не дасть, лише розпалить ©хнi почуття, тому обрав за краще
поговорити з матiр'ю.
Ольгу Петрiвну було розшукано в редакцi© журналу "Киевская старина", де
вона разом з iншими членами редколегi© працювала над першим
укра©нсько-росiйським словником. Безвусий унтер, який сповiстив ©© про
виклик до канцелярi© генерала Новицького, не став чекати, поки панi
збереться, щоб супроводити ©©, а, хвацьке вiдкозирявши, пiшов. Проте,
виходячи з примiщення, Ольга Петрiвна помiтила його - унтер, нiби
прогулюючись, походжав по алейцi бульвару i нетерпляче поглядав на дверi.
Очевидно, йому таки не було байдуже, куди саме пiде спочатку Косачева, з
ким розмовлятиме.
Ольга Петрiвна вдала, що не помiтила його, розкрила парасольку - саме
почав накрапати дрiбненький дощик - i, дочекавшись вiзника, по©хала в
напрямку Думського майдану.
Всю дорогу вона намагалася вгадати причини цього виклику i так i не
змогла напевне ©х визначити, хоч у думках вертiлася i Михайлова справа, i,
чого в свiтi не трапля ться, можливо, знову щось зв'язане з Петровським...
вецький зустрiв Косачеву чемно, вийшов з-за столу, злегка вклонившись,
запропонував сiсти.
- Я прошу панi вибачити за турботу, - вiн зробив невелику паузу,
спостерiгаючи, як реагуватимуть на його слова, i продовжував тим же
повiльним тоном, вiд якого Ольгу Петрiвну, пряму i вiдверту в розмовах, аж
нудило: - Служба, нiчого не вдi ш! - Вiн розвiв руками, ступив кiлька
крокiв.
- Прошу вас, - не витримала-таки Ольга Петрiвна, - прошу вас пояснити,
у чiм рiч?
вецький усмiхнувся одними лише очима i перейшов до справи:
- Гаразд... Нам стало вiдомо, панi Косачева, що ваш син, Михайло Косач,
студент унiверситету святого Володимира...
© здогадка таки була правильна, ©м усе вiдомо. Отi червонi необачнi
слова молодостi дiйшли до ©хнiх вух.
- ...був одним з органiзаторiв вечора збору коштiв, - закiнчив
вецький.
Ольга Петрiвна нервово вiдкрила замшевий ридикюльчик, дiстала хусточку
i витерла спiтнiлi долонi.
Вони в не© завжди пiтнiли, як тiльки починала хвилюватися.
- I що ж ви бачите в цьому протизаконного? - запитала в жандарма.
- Але ж, вельмишановна панi, вечiр було заборонено... До того ж е
пiдозра, що саме ваш син - слово честi, менi просто не вiриться! - був
учасником негiдного вчинку щодо особи самого ректора.
- Ну, пане пiдполковник, - образилась Ольга Петрiвна, - за все, що вам
зда ться або може здаватися, нi я, нi мо© дiти вiдповiдати не збира мось.
У тому, що Михайло був того самого дня серед сво©х друзiв, нема нiчого
поганого.
- Ну, а коли не тiльки син? - глянув спiдлоба вецький.
- Що ви хочете цим сказати?
- Нiчого, як ви зводили зауважити, особливого. Я просто хотiв
повiдомити панi, оскiльки вона, видно, не зна , що в унiверситетських
заворушеннях брала участь i ©© донька... - Вiн висунув шухляду, глянув,
очевидно, на захований там од стороннього ока папiрець... - Лариса Косач.
- Дякую. Але моя дочка, хай буде вiдомо пановi, тяжко хвора. Вона майже
нiкуди не виходить.
- О! Не турбуйтеся, панi, - i в голосi вецького почулися нотки iронi©,
- нам вiдомо i це. Але того дня вашiй доньцi, бачте, полегшало i вона таки
була бiля унiверситету. Зрештою, нам вiдомо також, - голос у вецького
потвердiшав, - що у вашiй квартирi часто збира ться гурток, який iмену
себе "Плеядою" i який перехову нелегальну лiтературу.
Так он якi справи! Живе людина, радi , суму , а того й не вiда , що
хтось ревно стежить за кожним ©© кроком, нiби на клубок намоту всi ©©
вчинки, щоб потiм вивернути отак i копирсатися в них...
Леся, ©© кохана, нещасна донечка! Як сприйме все це Петро, що вiн
скаже?
Думки блискавично спалахували в головi, вiд них Ольгу Петрiвну кинуло в
жар. Що дiяти? Мов чайка, над гнiздом яко© закружляв яструб, Ольга
Петрiвна шукала засобiв, щоб вiдгородити дiтей од лиха.
вецький, помiтивши ©© хвилювання, подав склянку води (чого доброго, ще
зомлi i доведеться отут з нею возитися). Косачева надпила трохи i
заспоко©лась.
- От що, пане слiдчий, - вирiшила й вона пiти напролом, - мо©м дiтям
нiхто не заборонив мати друзiв, зустрiчатися з ними, гуляти... I навiть
побiля унiверситету. А в тому, що в мiстi непорядки, не ©хня i не моя
вина.
Ольга Петрiвна пiдвелася, даючи зрозумiти, що не бажа далi вести цю
мову.
Встав i вецький.
- Як зна те, панi Ольго, як зна те... мiй обов'язок - попередити вас.
- Я можу йти?
- Будь ласка, прошу. - Вiн встав i поспiшив провести ©© до дверей. -
Раджу все-таки не забувати нашо© розмови, - сказав наостанок.
Ольга Петрiвна не вiдповiла. Як тiльки переступила порiг i дихнула
свiжим повiтрям, перед нею враз постали всi можливi наслiдки цi © справи:
i позбавлення Петра Антоновича служби, звiльнення сина, i переслiдування,
якого досить зазнав брат Михайло, нарештi, втрата авторитету...
Розмова Ольги Петрiвни з Михайлом i Лесею вiдбулася десь опiвднi, як
тiльки Михайло повернувся з унiверситету, а ввечерi того ж дня "Плеяда"
зiбралася в Судовщикових, на Лабораторнiй. Ганни Iванiвни якраз не було,
вона по©хала на кiлька днiв до знайомих у Гадяч, i молодь, щiльно
позачинявши дверi, задумалась над одним- диним: хто проговорився i що
робити?
Що робити?
Це питання випливало з усього, що сталося, воно вимагало негайного
вирiшення.
- Михайловi i Лесi, я гадаю, на певний час треба вiдiйти вiд
громадсько© роботи, - першим вискочив Слави нський.
- Я певний, що Новицький нагородив би тебе за таку пораду, - одразу ж
заперечив Михайло. - До речi, чи не ви, пане Максим, - вiн перейшов на
"ви", - розбазiкали все це? Скажу вiдверто: на iнших у мене пiдозри нема .
- Справдi, Михайле! - пiдтримав Зюма. - По всьому видно, що його
робота.
Славинський раптом почервонiв, навiщось зняв i почав протирати пенсне.
- Parole d`honneur, - ледь чутно пробурмотiв вiн.
- А ти по-нашому, - перебив Зюма.
- Не розумiю, Михайле, навiщо так рiзко? - втрутилась Шура.
- Спокiйний тон, Шуро, тут нi до чого.
- Або чесне визнання, або негайно, як кажуть французи, а quarte diables
- наполягав Михайло.
Славинський почав плутано розповiдати, як недавно на вечорi в графинi
вiн напiдпитку похвалився однiй дамi сво©ми демократичними зв'язками.
Коли та не повiрила, вiн, хоч i шкодував потiм, назвав ©й i гурток, i
деяких його учасникiв, i навiть мiсце зiбрань.
- Цього й слiд було сподiватися, - констатував Зюма. - Ради бога. Я
пропоную порвати з ним раз i назавжди.
- Пробачте менi, - промимрив Славинський.
- Справа не в пробаченнi, - пiдвелася з м'якого глибокого крiсла Леся.
- Доки ми не усвiдомимо, що робимо все це не заради сенсацi©, як розумi
Славинський, не од бездiлля, доти не зможемо чесно служити суспiльству. -
Вона закашлялася, певне, од хвилювання, i попросила води. - Так от: в iм'я
чого ми все це затiяли?
Друзi сидiли мовчки, Славинський - знiтившись i втупивши додолу очi.
- Говори, Лесю, - порушив мовчання Гамбарашвi-лi.
- В iм'я правди, i волi свято©, i щастя простих людей, - Леся сказала
надто швидко, чiтко - видно, цi слова вже давно визрiли, не один раз
повторювалися в думках.
Славинський скоса глянув на Лесю i одразу ж опустив повiки. Не такою
вважав вiн цю тендiтну панну, ©© миле, з виразом постiйного страждання
лице, ©© поезi© лiричнiшi од цих сповнених бунтарства, полiтики слiв.
Михайло замрiяно кивнув чубатою головою. Видно, його думки повнiстю
збiгалися з Лесиними.
- Що ж далi? - випустила хмарку цигаркового диму Шура. - Який же
рiшенець?
- А коли так, - вела далi Леся, - то однi ми нiчого не вартi...
Так-так, Несторе, не дивись на мене докiрливо, без днання з масами нiчого
не вартi. Викаже якийсь пан Максим, перехапають нас, як коршак курчат, i
все. Треба з робочим людом днатися, готуватися до велико© борнi.
На цьому закiнчили. Сповненi почуття важливостi розпочато© справи,
друзi вийшли на вулицю i незабаром загубилися у вечоровому натовпi.
VI
Бiльшiсть вечорiв проходила тепер при участi старших. Найчастiше бувала
на них Ольга Петрiвна. На ©© вимогу засiдання переносили до Судовщикових,
до Ста-рицьких, з приводу чого Михайло Петрович, або, як його, зважаючи на
високий зрiст, "перехрестили" останнiм часом, Михайло Верстович, частенько
кепкував.
- Так це ж виходе, Ольго Петрiвно, нiби ви навмисне мiня те явки, -
жартував вiн. - От вам i виставлять нове звинувачення.
- Киньте, Михайле Петровичу, менi не до жартiв, - сердилась Косачева.
Проте не так-то просто було вгомонити веселого Старицького.
- А сто чортiв ©м в печiнки, - щиро зичив вiн, - щоб я ще й без причини
журився.
Михайло Петрович охоче дiлився з молоддю полiтичними новинами,
запрошував на вечори цiкавих знайомих.
Так було й цього разу: коли Михайло i Леся прийшли, у Старицьких уже
сидiв Ковалевський з дочкою. Леся стрiчалась з ними й ранiше, у
Судовщикових, але тодi близько не познайомилась, хоч i хотiла, бо чула про
Миколу Васильовича чимало цiкавого. Недавно вiн повернувся з заслання, де
втратив дружину, - не стерпiвши поневiрянь, вона отру©лася. Ранiше
Ковалевський був учителем словесностi в Ки©вському кадетському корпусiв а
тепер живе з приватних урокiв.
Микола Васильович знав багато поезiй напам'ять, особливо Шевченка й
Некрасова, дуже любив декламувати.
Проте поважали його не тiльки за це. Незабезпечений як слiд, вiн
виступав органiзатором допомоги Драгоманову, вiд якого вiдреклися дiячi
ки©всько© "старо© громади", твердячи, нiби його дiяльнiсть за кордоном
шкiдлива для укра©нцiв.
То була неабияка пiдтримка Драгоманову - не стiльки матерiальна, як
моральна.
Одного разу в Судовщикових Леся мала коротку розмову з Галею, дочкою
Ковалевського. Ця гарна, запальна дiвчина, як виявилося, добре зна
лiтературу. Вони домовилися зустрiтись, але ота iсторiя з викликом Ольги
Петрiвни до вецького стала на перешкодi.
- От добре, що ти тут, - щиро зрадiла, побачивши Галю тепер. - Я навiть
хотiла тебе розшукувати.
- А ми, бач, догадливi, взяли й самi прийшли, - вiдповiла Галя.
Поки молодь сходилась, Галя розповiла про сво© мандри з батьками, про
те, чим живе нинi. Виявля ться, через батька вона ма зв'язок з багатьма
робiтничими гуртками, дiста там нелегальну лiтературу.
- Саме цього нам i браку ! - зрадiла Леся. Вони так i сiли рядочком:
Леся, Галя, Людмила. Пiзнiше до них пiдiйшли Шура i меншi Старицькi.
- Сьогоднi у нас вечiр читань, - повiдомив Михайло (за спiльною згодою
вiн завжди головував на зiбраннях).
- Кому надамо перше слово?
- Гадаю, дiвчатам, - запропонував Зюма.
- Одразу видно - джентльмен, - похвалив його Михайло Петрович. -
Звичайно ж, так.
- Почнемо з поезi©, - додала Шура. - Виступай, Лесю.
Леся завагалася.
- Що ж, сестро, на тебе пада вибiр, - заохочував Михайло.
- Починай, Лесю, - просили друзi.
Подякувала за честь, неспiхом ступила до столу, стала поруч Михайла,
зiтхнула i враз гордо закинула голову.
На шлях я вийшла ранньою весною
I тихий спiв несмiлий заспiвала,
А хто стрiчався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вiтала:
Непевна ж путь, мiй друже, в нас обох, -
Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.
Вiрш захоплював щирiстю.
Простими словами розповiдала авторка про свiй нелегкий, хоч ще й
недовгий, житт вий шлях. Це була сповiдь перед власною совiстю, перед
товаришами" перед майбутнiм.
Коли я погляд свiй на небо зводжу -
Нових зiрок на ньому не шукаю,
Я там братерство, рiвнiсть, волю гожу
Крiзь чорнi хмари вглядiти бажаю, -
Тих три величнi золотi зорi,
Що людям сяють безлiч лiт вгорi...
"Знову братерство, воля, - думав Славинський. - Вона, видно, занадто
коха ться в полiтицi. Для справжнього митця це шкодить. Мистецтво
мистецтвом. А коли воно ста полiтикою - втрача свою принаднiсть... Треба
з нею якось поговорити - заради ж ©© таланту... Хоч, видно, це даремна
буде розмова: вона - фанатик. От хоч би взяти щойно прочитанi рядки:
Чи тiльки терни на шляху знайду,
Чи стрiну, може, де i квiт барвистий?
Чи до мети я певно© дiйду,
Чи без пори скiнчу той шлях тернистий, -
Бажаю так скiнчити я свiй шлях,
Як починала: з спiвом на устах!
I чим тiльки тут захоплюватися? Яка тут поезiя?" - в думках дивувався
Славинський, спостерiгаючи за присутнiми. Та все ж, щоб не бути бiлою
вороною й не викликати нову неприязнь, пан Максим i собi спроквола
заплескав у долонi.
- Ну, зна те, пiсля цього я просто не вiдважусь сьогоднi виступати, -
шепнула Шура подругам.
- Сильно, Лесю! - захоплено вигукнув Зюма. - "Бажаю так скiнчити я свiй
шлях, як починала: з спiвом на устах! I поетично, i змiст глибокий... Ти,
Шуро, - звернувся вiн до Судовщиково©, - ма ш рацiю. Я чув твою реплiку.
- В такому разi нехай Лариса Петрiвна, - обiзвалась Галя, - прочита ще
дещо з сво©х поезiй.
- Чому менi така особлива честь? - заперечила Леся. - Нехай читають
усi. Вона хотiла сiсти, але тут знову втрутився Михайло"
- Е, нi, Лесю, так негоже... Воля бiльшостi - закон. Не змушуй чекати i
ще раз просити тебе.
Погляд ©© упав на Старицького - Михайло Петрович пiдбадьорююче кивнув
головою.
- Читай "Contra prem spero!", - пiдказав Михайло.
- Це теж, друзi, новий вiрш... "Без надi© сподiваюсь!". Я написала його
в тяжкi для мене хвилини...
I знову розмiрене лунав Лесин голос, i знову в задумi притихли
товаришi. Здавалося, то нiби ©хнi думки, наче ©хнiми болями жила ця
слабосила юначка. "Чи то так у жалю, в голосiннi проминуть молодi©
лiта?.." Хiба тiльки ©© хвилювало це питання? Хiба кожен iз них не
виголошував у години житт во© скрути:
Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надi© таки сподiватись,
Жити хочу! Геть думи сумнi!
Здавалося, вона випитала в них заповiтнi думки, i от, будь ласка...
голос
©© з кожним рядком Ось вона нiби з
викликом.
Читання надихало Лесю, мiцнiв, ставав виразнiшим. закiнчила:
Так! Я буду крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надi© таки сподiватись,
Буду жити! Геть думи сумнi!
"З не© таки вийдуть люди, - думав Михайло Петрович. - Уже, власне,
вийшли... а скiльки впевненостi, волi, нiби це не хвора двадцятирiчна
дiвчина, а велет".
Леся скiнчила й стояла, мов чекала вироку товаришiв. А його не було й
не було, навiть оплески, як першого разу, не зривалися, - тiльки мовчання
й глибока задума.
Зрештою Микола Васильович устав, пiдiйшов до Лесi i потиснув ©й руку.
- Спасибi, Лесю, - мовив стиха. - Надзвичайно. Чу те? - звернувся до
присутнiх. - Правильно сказав Франко: пiсля Шевченка й Некрасова я вперше
стрiчаю таку сильну поетку.
Хтось заплескав у долонi, всi одразу загомонiли. Тiльки Славинський
сидiв нi в сих нi в тих. Пiсля Лесi так нiхто й не наважився читати.
Микола Васильович, захоплений почутим i пiдохочуваний дочкою, погодився
продекламувати щось iз Некрасова"
- Коли вже Некрасова, то давайте про "неистового Виссариона", -
запропонував Михайло.
- Гаразд, - пристав на те Ковалевський.
Белинский был особенно любим...
Молясь твоей многострадальной тени,
Учитель! Перед именем твоим
Позволь смиренно преклонить колени!
- Занадто високодумно! - не витримав Славинський, як тiльки Микола
Васильович закiнчив.
Всi оглянулись, i в тому поглядi було нiме здивування, запитання, на
яке Славинський поспiшив вiдповiсти :
- Нiчого дивного, панове. У Некрасова справдi тальяновитi поезi©,
аль й чимало в нього риторики, гольо© поль©тики. - Вiн повторив, злегка
iронiзуючи: -"Тьi нас гуманно мислить научиль..." Виходить, не бульо нi
Софоклья, нi Арiстотелья!
- Виходить, пане Славинський, - рiзко обiрвала його Леся, - що ви так
же погано розумi теся на античному, як i на сьогоднiшньому. Iнакше б ви
знали, що iсторiя руха ться вперед, що вона народжу новi протирiччя, новi
iде©...
- Пан Максим, з усього видно, далекий од нашо© полiтики, - додала,
стримуючи хвилювання, Галя. Тиха i спокiйна, вона враз стала рiшучою,
гнiвною - такою Леся бачила ©© вперше.
- Joli , - вдавано спокiйно мовив Славинський i додав: - Я, панно
Коваль вська, переконаний, що поль©тика не доброю порадницею музи.
- Wirkrich? - в тон йому iронiчно запитав Михайло. - Яке ж, по-вашому,
покликання музи?
- Природа, кохання, - зiронiзував Зюма.
- Зiтхання, - докинув Нестор.
- Годi-бо вам, - зауважив Старицький.
- А менi зда ться, - Шура постукала цигаркою об попiльничку, - даремно
ми напосiлися на пана Максима. Справдi, до чого вся оця наша розмова?
Леся й Михайло переглянулися. Це було несподiвано. Шура, яка не
пiдтримувала подiбних сентенцiй, - i раптом такий сюрприз. "А все це
товаришування з отим паничем", - подумала Леся, а вголос мовила:
- Десь там, у розкiшних вар' те, в цигарковому диму та винних випарах,
мораль пана Максима, хоч i не ним вона вигадана, була б сприйнята на
"бiс", а тут... i йому непри мно, бо нема спiвчуття, i нам незручно...
- De grace! - вигукнув Славинський. - Коли це серйозно, я можу
залишити...
- Ну навiщо так?! - поспiшила уладнати справу Шура. - Леся
погарячкувала.
- Анiскiлечки!
- Char me! - схопився Славинський. - Аdieu! Вiн пiдбiг до вiшалки,
схопив капелюха, абияк накинув його, вискочив, метнувши на Лесю
недоброзичливий погляд. За ним поспiшила Шура.
- Ну й нехай! - вiдрубав Михайло. - Я давно вiдчував неминучiсть цi ©
розмови. - Вiн зачекав, поки всi вгамуються, i додав: - 3 усього видно,
друзi, що будуть мiж нами й розходження, i суперечки. Дев'ятнадцяте
столiття кiнча ться, а нове народжу ться в муках, у борнi. I нам, не
комусь iншому, бути ©© учасниками.
- Дехто, правда, волi переждати цей непевний час, - додала
Ковалевська.
- Поле, щедро засiяне Шевченком, Чернишевським, Некрасовим, почина
потроху зеленiти сходами, - вiв далi Михайло. - I хоч палять його чорнi
невблаганнi бурi - сходи щоразу буйнiшають. Час i нам уже одпи-хати свого
човна, яке б там не було море. Може, ми попливем першi не дуже-то просто,
але бiльше сорому сидiти, нiж блукати навiть.
- Нам випада доля першими пускатись до хвилево© пристанi у далеку
плавбу. Хоч, певне, кiнця ©© ми й не побачимо, проте зоря нам ясно
свiтить, i ми дамо тому човновi потрiбний керунок у далеку чудову путь. I
вiн таки дiйде сво © мети. I тодi на щасливому березi згадають нас -
перших керманичiв на великому морi великого дiла...
Того вечора Ольга Петрiвна довго ждала сво©х неслухнянцiв. А молодь
гуторила.
Вишневi вiти тяглися з саду, заглядали у вiкна, нiби прислухалися до
тi © розмови, мов сторожили ©© од поганого ока.
VII
Вiдень то й Вiдень. Зрештою, ©й однаково. Аби здоров'я, аби одужання.
Хоч надi© на це уже й нема , та вона ладна зробити все - не задля того,
аби лиш не згинути, а щоб жити людиною, не скрипучим деревом, котре два
вiки сто©ть, та обидва без користi. От кiлька мiсяцiв провела в Криму, i
хоч лiкарi категорично забороняли працювати, все ж писала, читала,
листувалася.
А тепер везуть ©© до якогось фон Бiльрота. Ну, що ж! Шкода тiльки мами.
Скiльки вже вона, бiдна, натерпiлася через не©, а кiнця ж так i не видно.
I чи буде вiн? Певне, аж тодi, коли скiнчиться все: i думи, i пiснi, i оцi
щоденнi невiдступнi турботи.
Однак смутку на серцi не було: вона якось уже звикла до свого нещастя i
на диво спокiйно до нього ставилась. А цього разу була навiть весела. Ще б
пак! Попереду Львiв, зустрiч з Франком, сво©м хрещеним по лiтературi.
Скiльки було в родинi про нього розмов!
Постукують колеса, миготять за брудними вагонними вiконцями заснiженi
полустанки, поодинокi деревця i дрiмучi лiси, а вона вже бачить в уявi
наступну зустрiч, вiдчува дружнi потиски рук...
До Львова прибули опiвднi. Потяг до Вiдня iшов десь аж уранцi, i Ольга
Петрiвна, здавши речi до камери схову, довгими сходами та переходами,
вогкими тунелями подалася з дочкою до мiста. На щастя, бiля вокзалу
трапився вiзник, i незабаром вони опинились у центрi.
Львiв дещо розчарував Лесю. Хай i зима, i снiгу всюди понавалювало, але
ж який вiн тiсний, якi в нього покрученi та вузенькi вулички! З розповiдей
уявляла його просторiшим, вiльготнiшим, хоч i не таким, звичайно, як Ки©в
- такого, мабуть, другого нема , - а все ж привабливим. А тут, власне,
нiчого особливого. Хiба що височеннi костьоли, що повпирались у небо
гострими довжелезними шпилями... От уже правду кажуть: до всього треба
звикнути.
Посковзуеться на легенькiй ожеледицi конячина, туго натягу вiжки
вiзник, а мати з дочкою притулились одна до одно©, заглибились у власнi
гадки.
- Об чiм ти задумалась, Лесю?
Нехотя одводить погляд вiд перехожих, що снують тротуарами, i,
збагнувши, про що ©© питають, одказу :
- Про те ж, мамочко, що i ти. Вгадала?
- Вгадала, - зiтхнула мати. - Я теж думаю про зустрiч... тiльки про ту,
з Бiльротом.
Леся на мить смутнi , але одразу ж зверта розмову на iнше:
- Альбома й забули взяти.
- Та навiщо вiн? Гадаю, Iвана Яковича зараз менше всього цiкавитимуть
тво© поезi©, ©х вiн уже читав. Просто познайомитесь.
- Менi аж лячно.
- А ти не думай про те.
I знов мовчання.
За якiсь пiвгодини машталiр зупинився коло старенько© обкуто© залiзом
брами на вулицi Зиблiкевича, за котрою, у глибинi двору, виднiвся
двоповерховий будинок. Брама була зачинена, поки Ольга Петрiвна
розплачувалася, Леся шукала входу.
поданий список, вiн не без подиву натрапив, на прiзвище Косача. Колись
десь вiн уже з ним зустрiчався. Але де, з яко© нагоди? Заклавши руки за
спину, генерал став бiля вiкна i довго дивився на безлюдний Думський
майдан, потiм пройшовся по новенькому килиму, що рiвною стежкою стелився
од столу через увесь просторий кабiнет, i зрештою, так нiчого певного й не
пригадавши, теленькнув дзвiночком.
- Пiдполковника вецького, - наказав i, коли той з'явився, запитав: -
Ти не пригаду ш, - генерал звертався до пiдлеглих тiльки на "ти", - такого
прiзвища? - Вiн пiдкреслив i ткнув олiвцем.
Худорлявий, довгий вецький перегнувся через стiл:
- Косач?
Генерал запитливо подивився на пiдполковника.
- А чи не той часом, що замiшаний у справi Петро вського?
Новицький наказав негайно принести справу полiтемiгранта Петровського.
- Так i , - констатував, переглянувши список осiб, причетних до справи
Петровського. - Значить, син iде слiдами батька?
- Син-то син, - додав вецький, - але мiж ними е ще небезпечнiша особа,
пане генерал.
- Слухаю, - насторожився Новицький. - Ти мене тiшиш останнiм часом,
пiдполковнику. То що ж там за особа?
- Дочка, пане генерал... Лариса Косач. Молодша сестра оцього, - вецький
показав на список, що лежав на столi.
- Чим займа ться? Вчиться?
- Нi. Квола здоров'ям, вчиться дома. Пише.
- I що саме? Крамолу?
- Поки що не доведено, але я обiцяю пановi генералу незабаром доповiсти
достеменно. Зна ться з Франком.
- Ого, пiдполковнику! - Новицький вийшов з-за столу, поклав на плече
офiцеровi свою м'ясисту руку. - Чи не дума ш стати фiлологом? Така
обiзнанiсть...
- Лариса Косач вельми популярна серед студентсько© молодi, - вiв далi
вецький, - вона, виявля ться, теж брала участь у заворушеннях.
Новицький дивився на офiцера з легким подивом. Роздобути такi данi -
треба неабияких умiнь.
Генерал не без задоволення згадав свою розмову з пiдполковником тодi,
пiд час бунту в унiверситетi. "Вiн таки вмi дотримувати слова, -
мiркував, слухаючи вецького, i зрадiв несподiваному повороту думок. - А
втiм, мо© ж офiцери. Чи, може, виучки ©м браку або вимогливостi з мого
боку?"
Розчулений думками, Новицький навiть запросив пiдполковника сiсти.
- Що ж, Борисе Трохимовичу, - всупереч правилам вiн iнколи, аби
заохотити пiдлеглого, звертався i так, - все це похвально. Але... -
покрутив олiвцем, - але це тiльки ниточка, початок.
- Саме так, пане генерал, - поспiшив пiдтакнути вецький. - А по
ниточцi дiйдемо й до клубочка.
- Отже, ти мене зрозумiв? - голос знову звучав офiцiально, сухо. - Дiй
обережно. Цi, хай ©м бiс, конспiратори таки вмiють од нас ховатися. Хоч би
той же Петровський. Пiд самiсiньким носом... Добре, коли вiн так собi. А
якщо це агент женевського центру? - Видно було, що iсторiя з Петровським
глибоко засiла йому в печiнки. - Однак про що ми говорили? Ага. Сiм'ю
Косачiв взяти пiд особливий нагляд. Яка твоя думка щодо цих? - Генерал
кивнув на список.
- Гадаю, - вецький навмисне зробив паузу, обдумуючи та зважуючи всi
"за" i "проти", щоб i тут його вiдповiдь сподобалася генералу, - гадаю...
досить обмежитися... попередженням. - Вiн глянув на генерала i, не
помiтивши на його лицi нi схвалення, нi заперечення, смiливiше (коли вже в
них така конфiденцiйна розмова - чом не козирнути сво ю винахiдливiстю?)
вiв далi: - Справа давня, не варто, гадаю, зараз робити навколо не© шуму.
Це одразу ж приверне увагу, викличе багато розмов.
"Нi, вiн таки насобачився, цей вецький. Даремно я його ранiше
недооцiнював. Обдумав усе до дрiбниць... Нiчого не скажеш".
Проте, щоб усе-таки показати свою зверхнiсть, Новицький мовив:
- Знов лiберальнича ш, пiдполковнику? Дивись...
- Гадаю, не промахнуся, пане генерал, - виструнчився офiцер,
вiдчуваючи, що розмова закiнчилася i йому належить iти.
- Гляди, не передоручай нiкому, сам веди дiло.
- Слухаюсь!
вецький крутнувся на мiсцi i прошмигнув у дверi, а Новицький знову
пiдступив до вiкна.
"З кожним роком важче i важче ста боротися. Органiзовуються гуртки,
народжуються якiсь партi©, на бiк люмпенiв стають студенти... Хто б
подумав? I навiть дворянськi синки та дочки. Хоч би цi Косачi. Чого ©м?..
Нi, таки слабо ще притиску мо крамолу, панька мося, замiсть того щоб
гарячим залiзом випiкати цю заразу. А вецький пропону обмежитись
попередженням. Пропону , сто болячок йому в печiнку, i доводиться
згоджуватися. Бо й самому ж невигiдно: коли багато репресiй - значить,
багато й неблагонадiйних. Погано, скажуть, працю ш... Ще, чого доброго,
запропонують вiдставку...
А часи, видно, надходять безрадiснi. В Петербурзi страйки, в Москвi -
так само, у себе тiльки й дивись, щоб не пiдсунули чогось такого, вiд чого
потiм i кiсток не збереш. Як було з Дрентельном... Нi, Сибiр, каторга по
них плаче.
Невеселi думки перервав ад'ютант: викликали до канцелярi© Драгомирова.
"Певне, знову буде вичитувать генерал-губернатор за безпорядки", -
збираючись, невдоволено думав шеф ки©всько© жандармерi©.
вецький знав, що розмова з молодим Косачем чи Косачiвною бажаних
результатiв не дасть, лише розпалить ©хнi почуття, тому обрав за краще
поговорити з матiр'ю.
Ольгу Петрiвну було розшукано в редакцi© журналу "Киевская старина", де
вона разом з iншими членами редколегi© працювала над першим
укра©нсько-росiйським словником. Безвусий унтер, який сповiстив ©© про
виклик до канцелярi© генерала Новицького, не став чекати, поки панi
збереться, щоб супроводити ©©, а, хвацьке вiдкозирявши, пiшов. Проте,
виходячи з примiщення, Ольга Петрiвна помiтила його - унтер, нiби
прогулюючись, походжав по алейцi бульвару i нетерпляче поглядав на дверi.
Очевидно, йому таки не було байдуже, куди саме пiде спочатку Косачева, з
ким розмовлятиме.
Ольга Петрiвна вдала, що не помiтила його, розкрила парасольку - саме
почав накрапати дрiбненький дощик - i, дочекавшись вiзника, по©хала в
напрямку Думського майдану.
Всю дорогу вона намагалася вгадати причини цього виклику i так i не
змогла напевне ©х визначити, хоч у думках вертiлася i Михайлова справа, i,
чого в свiтi не трапля ться, можливо, знову щось зв'язане з Петровським...
вецький зустрiв Косачеву чемно, вийшов з-за столу, злегка вклонившись,
запропонував сiсти.
- Я прошу панi вибачити за турботу, - вiн зробив невелику паузу,
спостерiгаючи, як реагуватимуть на його слова, i продовжував тим же
повiльним тоном, вiд якого Ольгу Петрiвну, пряму i вiдверту в розмовах, аж
нудило: - Служба, нiчого не вдi ш! - Вiн розвiв руками, ступив кiлька
крокiв.
- Прошу вас, - не витримала-таки Ольга Петрiвна, - прошу вас пояснити,
у чiм рiч?
вецький усмiхнувся одними лише очима i перейшов до справи:
- Гаразд... Нам стало вiдомо, панi Косачева, що ваш син, Михайло Косач,
студент унiверситету святого Володимира...
© здогадка таки була правильна, ©м усе вiдомо. Отi червонi необачнi
слова молодостi дiйшли до ©хнiх вух.
- ...був одним з органiзаторiв вечора збору коштiв, - закiнчив
вецький.
Ольга Петрiвна нервово вiдкрила замшевий ридикюльчик, дiстала хусточку
i витерла спiтнiлi долонi.
Вони в не© завжди пiтнiли, як тiльки починала хвилюватися.
- I що ж ви бачите в цьому протизаконного? - запитала в жандарма.
- Але ж, вельмишановна панi, вечiр було заборонено... До того ж е
пiдозра, що саме ваш син - слово честi, менi просто не вiриться! - був
учасником негiдного вчинку щодо особи самого ректора.
- Ну, пане пiдполковник, - образилась Ольга Петрiвна, - за все, що вам
зда ться або може здаватися, нi я, нi мо© дiти вiдповiдати не збира мось.
У тому, що Михайло був того самого дня серед сво©х друзiв, нема нiчого
поганого.
- Ну, а коли не тiльки син? - глянув спiдлоба вецький.
- Що ви хочете цим сказати?
- Нiчого, як ви зводили зауважити, особливого. Я просто хотiв
повiдомити панi, оскiльки вона, видно, не зна , що в унiверситетських
заворушеннях брала участь i ©© донька... - Вiн висунув шухляду, глянув,
очевидно, на захований там од стороннього ока папiрець... - Лариса Косач.
- Дякую. Але моя дочка, хай буде вiдомо пановi, тяжко хвора. Вона майже
нiкуди не виходить.
- О! Не турбуйтеся, панi, - i в голосi вецького почулися нотки iронi©,
- нам вiдомо i це. Але того дня вашiй доньцi, бачте, полегшало i вона таки
була бiля унiверситету. Зрештою, нам вiдомо також, - голос у вецького
потвердiшав, - що у вашiй квартирi часто збира ться гурток, який iмену
себе "Плеядою" i який перехову нелегальну лiтературу.
Так он якi справи! Живе людина, радi , суму , а того й не вiда , що
хтось ревно стежить за кожним ©© кроком, нiби на клубок намоту всi ©©
вчинки, щоб потiм вивернути отак i копирсатися в них...
Леся, ©© кохана, нещасна донечка! Як сприйме все це Петро, що вiн
скаже?
Думки блискавично спалахували в головi, вiд них Ольгу Петрiвну кинуло в
жар. Що дiяти? Мов чайка, над гнiздом яко© закружляв яструб, Ольга
Петрiвна шукала засобiв, щоб вiдгородити дiтей од лиха.
вецький, помiтивши ©© хвилювання, подав склянку води (чого доброго, ще
зомлi i доведеться отут з нею возитися). Косачева надпила трохи i
заспоко©лась.
- От що, пане слiдчий, - вирiшила й вона пiти напролом, - мо©м дiтям
нiхто не заборонив мати друзiв, зустрiчатися з ними, гуляти... I навiть
побiля унiверситету. А в тому, що в мiстi непорядки, не ©хня i не моя
вина.
Ольга Петрiвна пiдвелася, даючи зрозумiти, що не бажа далi вести цю
мову.
Встав i вецький.
- Як зна те, панi Ольго, як зна те... мiй обов'язок - попередити вас.
- Я можу йти?
- Будь ласка, прошу. - Вiн встав i поспiшив провести ©© до дверей. -
Раджу все-таки не забувати нашо© розмови, - сказав наостанок.
Ольга Петрiвна не вiдповiла. Як тiльки переступила порiг i дихнула
свiжим повiтрям, перед нею враз постали всi можливi наслiдки цi © справи:
i позбавлення Петра Антоновича служби, звiльнення сина, i переслiдування,
якого досить зазнав брат Михайло, нарештi, втрата авторитету...
Розмова Ольги Петрiвни з Михайлом i Лесею вiдбулася десь опiвднi, як
тiльки Михайло повернувся з унiверситету, а ввечерi того ж дня "Плеяда"
зiбралася в Судовщикових, на Лабораторнiй. Ганни Iванiвни якраз не було,
вона по©хала на кiлька днiв до знайомих у Гадяч, i молодь, щiльно
позачинявши дверi, задумалась над одним- диним: хто проговорився i що
робити?
Що робити?
Це питання випливало з усього, що сталося, воно вимагало негайного
вирiшення.
- Михайловi i Лесi, я гадаю, на певний час треба вiдiйти вiд
громадсько© роботи, - першим вискочив Слави нський.
- Я певний, що Новицький нагородив би тебе за таку пораду, - одразу ж
заперечив Михайло. - До речi, чи не ви, пане Максим, - вiн перейшов на
"ви", - розбазiкали все це? Скажу вiдверто: на iнших у мене пiдозри нема .
- Справдi, Михайле! - пiдтримав Зюма. - По всьому видно, що його
робота.
Славинський раптом почервонiв, навiщось зняв i почав протирати пенсне.
- Parole d`honneur, - ледь чутно пробурмотiв вiн.
- А ти по-нашому, - перебив Зюма.
- Не розумiю, Михайле, навiщо так рiзко? - втрутилась Шура.
- Спокiйний тон, Шуро, тут нi до чого.
- Або чесне визнання, або негайно, як кажуть французи, а quarte diables
- наполягав Михайло.
Славинський почав плутано розповiдати, як недавно на вечорi в графинi
вiн напiдпитку похвалився однiй дамi сво©ми демократичними зв'язками.
Коли та не повiрила, вiн, хоч i шкодував потiм, назвав ©й i гурток, i
деяких його учасникiв, i навiть мiсце зiбрань.
- Цього й слiд було сподiватися, - констатував Зюма. - Ради бога. Я
пропоную порвати з ним раз i назавжди.
- Пробачте менi, - промимрив Славинський.
- Справа не в пробаченнi, - пiдвелася з м'якого глибокого крiсла Леся.
- Доки ми не усвiдомимо, що робимо все це не заради сенсацi©, як розумi
Славинський, не од бездiлля, доти не зможемо чесно служити суспiльству. -
Вона закашлялася, певне, од хвилювання, i попросила води. - Так от: в iм'я
чого ми все це затiяли?
Друзi сидiли мовчки, Славинський - знiтившись i втупивши додолу очi.
- Говори, Лесю, - порушив мовчання Гамбарашвi-лi.
- В iм'я правди, i волi свято©, i щастя простих людей, - Леся сказала
надто швидко, чiтко - видно, цi слова вже давно визрiли, не один раз
повторювалися в думках.
Славинський скоса глянув на Лесю i одразу ж опустив повiки. Не такою
вважав вiн цю тендiтну панну, ©© миле, з виразом постiйного страждання
лице, ©© поезi© лiричнiшi од цих сповнених бунтарства, полiтики слiв.
Михайло замрiяно кивнув чубатою головою. Видно, його думки повнiстю
збiгалися з Лесиними.
- Що ж далi? - випустила хмарку цигаркового диму Шура. - Який же
рiшенець?
- А коли так, - вела далi Леся, - то однi ми нiчого не вартi...
Так-так, Несторе, не дивись на мене докiрливо, без днання з масами нiчого
не вартi. Викаже якийсь пан Максим, перехапають нас, як коршак курчат, i
все. Треба з робочим людом днатися, готуватися до велико© борнi.
На цьому закiнчили. Сповненi почуття важливостi розпочато© справи,
друзi вийшли на вулицю i незабаром загубилися у вечоровому натовпi.
VI
Бiльшiсть вечорiв проходила тепер при участi старших. Найчастiше бувала
на них Ольга Петрiвна. На ©© вимогу засiдання переносили до Судовщикових,
до Ста-рицьких, з приводу чого Михайло Петрович, або, як його, зважаючи на
високий зрiст, "перехрестили" останнiм часом, Михайло Верстович, частенько
кепкував.
- Так це ж виходе, Ольго Петрiвно, нiби ви навмисне мiня те явки, -
жартував вiн. - От вам i виставлять нове звинувачення.
- Киньте, Михайле Петровичу, менi не до жартiв, - сердилась Косачева.
Проте не так-то просто було вгомонити веселого Старицького.
- А сто чортiв ©м в печiнки, - щиро зичив вiн, - щоб я ще й без причини
журився.
Михайло Петрович охоче дiлився з молоддю полiтичними новинами,
запрошував на вечори цiкавих знайомих.
Так було й цього разу: коли Михайло i Леся прийшли, у Старицьких уже
сидiв Ковалевський з дочкою. Леся стрiчалась з ними й ранiше, у
Судовщикових, але тодi близько не познайомилась, хоч i хотiла, бо чула про
Миколу Васильовича чимало цiкавого. Недавно вiн повернувся з заслання, де
втратив дружину, - не стерпiвши поневiрянь, вона отру©лася. Ранiше
Ковалевський був учителем словесностi в Ки©вському кадетському корпусiв а
тепер живе з приватних урокiв.
Микола Васильович знав багато поезiй напам'ять, особливо Шевченка й
Некрасова, дуже любив декламувати.
Проте поважали його не тiльки за це. Незабезпечений як слiд, вiн
виступав органiзатором допомоги Драгоманову, вiд якого вiдреклися дiячi
ки©всько© "старо© громади", твердячи, нiби його дiяльнiсть за кордоном
шкiдлива для укра©нцiв.
То була неабияка пiдтримка Драгоманову - не стiльки матерiальна, як
моральна.
Одного разу в Судовщикових Леся мала коротку розмову з Галею, дочкою
Ковалевського. Ця гарна, запальна дiвчина, як виявилося, добре зна
лiтературу. Вони домовилися зустрiтись, але ота iсторiя з викликом Ольги
Петрiвни до вецького стала на перешкодi.
- От добре, що ти тут, - щиро зрадiла, побачивши Галю тепер. - Я навiть
хотiла тебе розшукувати.
- А ми, бач, догадливi, взяли й самi прийшли, - вiдповiла Галя.
Поки молодь сходилась, Галя розповiла про сво© мандри з батьками, про
те, чим живе нинi. Виявля ться, через батька вона ма зв'язок з багатьма
робiтничими гуртками, дiста там нелегальну лiтературу.
- Саме цього нам i браку ! - зрадiла Леся. Вони так i сiли рядочком:
Леся, Галя, Людмила. Пiзнiше до них пiдiйшли Шура i меншi Старицькi.
- Сьогоднi у нас вечiр читань, - повiдомив Михайло (за спiльною згодою
вiн завжди головував на зiбраннях).
- Кому надамо перше слово?
- Гадаю, дiвчатам, - запропонував Зюма.
- Одразу видно - джентльмен, - похвалив його Михайло Петрович. -
Звичайно ж, так.
- Почнемо з поезi©, - додала Шура. - Виступай, Лесю.
Леся завагалася.
- Що ж, сестро, на тебе пада вибiр, - заохочував Михайло.
- Починай, Лесю, - просили друзi.
Подякувала за честь, неспiхом ступила до столу, стала поруч Михайла,
зiтхнула i враз гордо закинула голову.
На шлях я вийшла ранньою весною
I тихий спiв несмiлий заспiвала,
А хто стрiчався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вiтала:
Непевна ж путь, мiй друже, в нас обох, -
Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.
Вiрш захоплював щирiстю.
Простими словами розповiдала авторка про свiй нелегкий, хоч ще й
недовгий, житт вий шлях. Це була сповiдь перед власною совiстю, перед
товаришами" перед майбутнiм.
Коли я погляд свiй на небо зводжу -
Нових зiрок на ньому не шукаю,
Я там братерство, рiвнiсть, волю гожу
Крiзь чорнi хмари вглядiти бажаю, -
Тих три величнi золотi зорi,
Що людям сяють безлiч лiт вгорi...
"Знову братерство, воля, - думав Славинський. - Вона, видно, занадто
коха ться в полiтицi. Для справжнього митця це шкодить. Мистецтво
мистецтвом. А коли воно ста полiтикою - втрача свою принаднiсть... Треба
з нею якось поговорити - заради ж ©© таланту... Хоч, видно, це даремна
буде розмова: вона - фанатик. От хоч би взяти щойно прочитанi рядки:
Чи тiльки терни на шляху знайду,
Чи стрiну, може, де i квiт барвистий?
Чи до мети я певно© дiйду,
Чи без пори скiнчу той шлях тернистий, -
Бажаю так скiнчити я свiй шлях,
Як починала: з спiвом на устах!
I чим тiльки тут захоплюватися? Яка тут поезiя?" - в думках дивувався
Славинський, спостерiгаючи за присутнiми. Та все ж, щоб не бути бiлою
вороною й не викликати нову неприязнь, пан Максим i собi спроквола
заплескав у долонi.
- Ну, зна те, пiсля цього я просто не вiдважусь сьогоднi виступати, -
шепнула Шура подругам.
- Сильно, Лесю! - захоплено вигукнув Зюма. - "Бажаю так скiнчити я свiй
шлях, як починала: з спiвом на устах! I поетично, i змiст глибокий... Ти,
Шуро, - звернувся вiн до Судовщиково©, - ма ш рацiю. Я чув твою реплiку.
- В такому разi нехай Лариса Петрiвна, - обiзвалась Галя, - прочита ще
дещо з сво©х поезiй.
- Чому менi така особлива честь? - заперечила Леся. - Нехай читають
усi. Вона хотiла сiсти, але тут знову втрутився Михайло"
- Е, нi, Лесю, так негоже... Воля бiльшостi - закон. Не змушуй чекати i
ще раз просити тебе.
Погляд ©© упав на Старицького - Михайло Петрович пiдбадьорююче кивнув
головою.
- Читай "Contra prem spero!", - пiдказав Михайло.
- Це теж, друзi, новий вiрш... "Без надi© сподiваюсь!". Я написала його
в тяжкi для мене хвилини...
I знову розмiрене лунав Лесин голос, i знову в задумi притихли
товаришi. Здавалося, то нiби ©хнi думки, наче ©хнiми болями жила ця
слабосила юначка. "Чи то так у жалю, в голосiннi проминуть молодi©
лiта?.." Хiба тiльки ©© хвилювало це питання? Хiба кожен iз них не
виголошував у години житт во© скрути:
Нi, я хочу крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надi© таки сподiватись,
Жити хочу! Геть думи сумнi!
Здавалося, вона випитала в них заповiтнi думки, i от, будь ласка...
голос
©© з кожним рядком Ось вона нiби з
викликом.
Читання надихало Лесю, мiцнiв, ставав виразнiшим. закiнчила:
Так! Я буду крiзь сльози смiятись,
Серед лиха спiвати пiснi,
Без надi© таки сподiватись,
Буду жити! Геть думи сумнi!
"З не© таки вийдуть люди, - думав Михайло Петрович. - Уже, власне,
вийшли... а скiльки впевненостi, волi, нiби це не хвора двадцятирiчна
дiвчина, а велет".
Леся скiнчила й стояла, мов чекала вироку товаришiв. А його не було й
не було, навiть оплески, як першого разу, не зривалися, - тiльки мовчання
й глибока задума.
Зрештою Микола Васильович устав, пiдiйшов до Лесi i потиснув ©й руку.
- Спасибi, Лесю, - мовив стиха. - Надзвичайно. Чу те? - звернувся до
присутнiх. - Правильно сказав Франко: пiсля Шевченка й Некрасова я вперше
стрiчаю таку сильну поетку.
Хтось заплескав у долонi, всi одразу загомонiли. Тiльки Славинський
сидiв нi в сих нi в тих. Пiсля Лесi так нiхто й не наважився читати.
Микола Васильович, захоплений почутим i пiдохочуваний дочкою, погодився
продекламувати щось iз Некрасова"
- Коли вже Некрасова, то давайте про "неистового Виссариона", -
запропонував Михайло.
- Гаразд, - пристав на те Ковалевський.
Белинский был особенно любим...
Молясь твоей многострадальной тени,
Учитель! Перед именем твоим
Позволь смиренно преклонить колени!
- Занадто високодумно! - не витримав Славинський, як тiльки Микола
Васильович закiнчив.
Всi оглянулись, i в тому поглядi було нiме здивування, запитання, на
яке Славинський поспiшив вiдповiсти :
- Нiчого дивного, панове. У Некрасова справдi тальяновитi поезi©,
аль й чимало в нього риторики, гольо© поль©тики. - Вiн повторив, злегка
iронiзуючи: -"Тьi нас гуманно мислить научиль..." Виходить, не бульо нi
Софоклья, нi Арiстотелья!
- Виходить, пане Славинський, - рiзко обiрвала його Леся, - що ви так
же погано розумi теся на античному, як i на сьогоднiшньому. Iнакше б ви
знали, що iсторiя руха ться вперед, що вона народжу новi протирiччя, новi
iде©...
- Пан Максим, з усього видно, далекий од нашо© полiтики, - додала,
стримуючи хвилювання, Галя. Тиха i спокiйна, вона враз стала рiшучою,
гнiвною - такою Леся бачила ©© вперше.
- Joli , - вдавано спокiйно мовив Славинський i додав: - Я, панно
Коваль вська, переконаний, що поль©тика не доброю порадницею музи.
- Wirkrich? - в тон йому iронiчно запитав Михайло. - Яке ж, по-вашому,
покликання музи?
- Природа, кохання, - зiронiзував Зюма.
- Зiтхання, - докинув Нестор.
- Годi-бо вам, - зауважив Старицький.
- А менi зда ться, - Шура постукала цигаркою об попiльничку, - даремно
ми напосiлися на пана Максима. Справдi, до чого вся оця наша розмова?
Леся й Михайло переглянулися. Це було несподiвано. Шура, яка не
пiдтримувала подiбних сентенцiй, - i раптом такий сюрприз. "А все це
товаришування з отим паничем", - подумала Леся, а вголос мовила:
- Десь там, у розкiшних вар' те, в цигарковому диму та винних випарах,
мораль пана Максима, хоч i не ним вона вигадана, була б сприйнята на
"бiс", а тут... i йому непри мно, бо нема спiвчуття, i нам незручно...
- De grace! - вигукнув Славинський. - Коли це серйозно, я можу
залишити...
- Ну навiщо так?! - поспiшила уладнати справу Шура. - Леся
погарячкувала.
- Анiскiлечки!
- Char me! - схопився Славинський. - Аdieu! Вiн пiдбiг до вiшалки,
схопив капелюха, абияк накинув його, вискочив, метнувши на Лесю
недоброзичливий погляд. За ним поспiшила Шура.
- Ну й нехай! - вiдрубав Михайло. - Я давно вiдчував неминучiсть цi ©
розмови. - Вiн зачекав, поки всi вгамуються, i додав: - 3 усього видно,
друзi, що будуть мiж нами й розходження, i суперечки. Дев'ятнадцяте
столiття кiнча ться, а нове народжу ться в муках, у борнi. I нам, не
комусь iншому, бути ©© учасниками.
- Дехто, правда, волi переждати цей непевний час, - додала
Ковалевська.
- Поле, щедро засiяне Шевченком, Чернишевським, Некрасовим, почина
потроху зеленiти сходами, - вiв далi Михайло. - I хоч палять його чорнi
невблаганнi бурi - сходи щоразу буйнiшають. Час i нам уже одпи-хати свого
човна, яке б там не було море. Може, ми попливем першi не дуже-то просто,
але бiльше сорому сидiти, нiж блукати навiть.
- Нам випада доля першими пускатись до хвилево© пристанi у далеку
плавбу. Хоч, певне, кiнця ©© ми й не побачимо, проте зоря нам ясно
свiтить, i ми дамо тому човновi потрiбний керунок у далеку чудову путь. I
вiн таки дiйде сво © мети. I тодi на щасливому березi згадають нас -
перших керманичiв на великому морi великого дiла...
Того вечора Ольга Петрiвна довго ждала сво©х неслухнянцiв. А молодь
гуторила.
Вишневi вiти тяглися з саду, заглядали у вiкна, нiби прислухалися до
тi © розмови, мов сторожили ©© од поганого ока.
VII
Вiдень то й Вiдень. Зрештою, ©й однаково. Аби здоров'я, аби одужання.
Хоч надi© на це уже й нема , та вона ладна зробити все - не задля того,
аби лиш не згинути, а щоб жити людиною, не скрипучим деревом, котре два
вiки сто©ть, та обидва без користi. От кiлька мiсяцiв провела в Криму, i
хоч лiкарi категорично забороняли працювати, все ж писала, читала,
листувалася.
А тепер везуть ©© до якогось фон Бiльрота. Ну, що ж! Шкода тiльки мами.
Скiльки вже вона, бiдна, натерпiлася через не©, а кiнця ж так i не видно.
I чи буде вiн? Певне, аж тодi, коли скiнчиться все: i думи, i пiснi, i оцi
щоденнi невiдступнi турботи.
Однак смутку на серцi не було: вона якось уже звикла до свого нещастя i
на диво спокiйно до нього ставилась. А цього разу була навiть весела. Ще б
пак! Попереду Львiв, зустрiч з Франком, сво©м хрещеним по лiтературi.
Скiльки було в родинi про нього розмов!
Постукують колеса, миготять за брудними вагонними вiконцями заснiженi
полустанки, поодинокi деревця i дрiмучi лiси, а вона вже бачить в уявi
наступну зустрiч, вiдчува дружнi потиски рук...
До Львова прибули опiвднi. Потяг до Вiдня iшов десь аж уранцi, i Ольга
Петрiвна, здавши речi до камери схову, довгими сходами та переходами,
вогкими тунелями подалася з дочкою до мiста. На щастя, бiля вокзалу
трапився вiзник, i незабаром вони опинились у центрi.
Львiв дещо розчарував Лесю. Хай i зима, i снiгу всюди понавалювало, але
ж який вiн тiсний, якi в нього покрученi та вузенькi вулички! З розповiдей
уявляла його просторiшим, вiльготнiшим, хоч i не таким, звичайно, як Ки©в
- такого, мабуть, другого нема , - а все ж привабливим. А тут, власне,
нiчого особливого. Хiба що височеннi костьоли, що повпирались у небо
гострими довжелезними шпилями... От уже правду кажуть: до всього треба
звикнути.
Посковзуеться на легенькiй ожеледицi конячина, туго натягу вiжки
вiзник, а мати з дочкою притулились одна до одно©, заглибились у власнi
гадки.
- Об чiм ти задумалась, Лесю?
Нехотя одводить погляд вiд перехожих, що снують тротуарами, i,
збагнувши, про що ©© питають, одказу :
- Про те ж, мамочко, що i ти. Вгадала?
- Вгадала, - зiтхнула мати. - Я теж думаю про зустрiч... тiльки про ту,
з Бiльротом.
Леся на мить смутнi , але одразу ж зверта розмову на iнше:
- Альбома й забули взяти.
- Та навiщо вiн? Гадаю, Iвана Яковича зараз менше всього цiкавитимуть
тво© поезi©, ©х вiн уже читав. Просто познайомитесь.
- Менi аж лячно.
- А ти не думай про те.
I знов мовчання.
За якiсь пiвгодини машталiр зупинився коло старенько© обкуто© залiзом
брами на вулицi Зиблiкевича, за котрою, у глибинi двору, виднiвся
двоповерховий будинок. Брама була зачинена, поки Ольга Петрiвна
розплачувалася, Леся шукала входу.