Олiйник М.. Леся

витрачено сил, скiльки нервiв, аби хоч зупинити хворобу, а вона вже смертю
прогляда крiзь Сергi вi очi.
При©здила тьотя Еля з Риги. "Тут, Лесю, робити вже нiчого". Надпила
трохи з ©© чашi терпiння i по©хала. Справдi-бо: мертвого з могили не
вернеш. А вiн, Сергiй, уже... Доле! Якi жахливi слова на свiтi!
Був полудень. Крiзь вiдчинену кватирку було чути, як за вiкном капотить
з даху вода. Пiд стiною, мабуть, стояв таз, i краплини iнколи падали з
приглушеним дзвяканням. Сергiй Костянтинович прислухався до незвичайного
серед зими передзвону, i якась майже дитяча радiсть виповняла його змучену
душу. Сьогоднi вiн почував себе краще: спала гарячка, майже нормальна
температура. Щоправда, полегшало йому пiсля посилених старань Лесi i
лiкаря, але хiба в цьому рiч? Головне - вiн одужу . Коли отак пiде й далi,
то на весну вони справдi зможуть вирушити в якусь санаторiю.
Створена власною уявою перспектива до того захопила Мержинського, що
вiн не витримав, нетерпляче заворушився.
- Вам щось болить, Сергiю? - обiзвалася Лариса Петрiвна. Вона облишила
писання, пiдiйшла. - Чи, може, незручно? - ©й i справдi здалося, що
подушки лежать пiд ним надто високо, i обережно взялася ©х поправляти.
- Спасибi, - ворухнув губами Сергiй. Вiн узяв i поцiлував ©© руку. -
Менi... добре, Лесю. Ви по©дете... зi мною... до Швейцарi©?
Лариса Петрiвна пiдсунула стiлець, сiла. Вона ро зумiла його. Колись i
сама, лежачи отак нерухомо, в гiпсовому полонi, думками витала по горах та
долинах, мандрувала казковими свiтами.
- Звичайно, мiй друже. Мержинський заплющив очi.
- Весна в горах красива. Менi й досi пам'ята ться маленька Владая. Ми
жили там, як одвiдували дядька Михайла. - Леся примовкла, i в цю мить
перед нею в усiх барвах постало те невеличке село бiля Софi©.
- Говорiть... говорiть... I
- Смiшно, - мрiйно вела далi, - воно чомусь здавалося менi Парнасом...
Щоранку ми ходили по квiти. Потiм купалися...
- Ми теж... пiдемо... по квiти. Сил, щоб вимовити фразу, в нього не
вистачило, i Сергiй з натугою видавлював з себе по слову.
- ...Я так... люблю... квiти, - беззвучно шелестiв. I раптом: - Я
дуже... змiнився, Лесю?
- Дуже, - сказала вiдверто.
Сергiй Костянтинович зиркнув на не© не без подиву.
- Треба взятися за харчування, iнакше слабiсть не подола те.
"Он вона про що!" - усмiхнувся хворий i враз посерйознiшав:
- Так-так... сьогоднi... бачили?
В обiд вiн справдi з'©в чашку бульйону i пiвкотлети. Це було, кажуть,
незвичайним пробудженням апетиту. Принаймнi за останнiй мiсяць.
- Ну от. I почува те себе значно краще. - Вона була рада нагодi так
просто - нiби ненароком - пого ворити на цю тему. - Давайте домовимось:
щодня снiдати, обiдати, вечеряти. Гаразд?
Вiн кивнув головою.
- Тiльки... потроху.
Сергiй узявся за лiжко, спробував пiдсунутися вище, йому зненацька
захотiлося навiть пiдвестися, сiсти, але судорога крутнула ним набiк,
зiгнула. З хвилину вiн мучився, та ось корчi минули. Пiтний, знесилений,
Мержинський благально i воднораз вибачливо дивився на Лесю, нiби
запитував: "Ну як? Що тепер?"
- Нiчого, - заспоко©ла вона. - Це мине. - Пiдсунувши руку хворому пiд
плечi, Лариса пiдняла його трохи вище. - Це вiд нерухомостi. - Потiм
дiстала гребiнчика i почала розчiсувати йому волосся. Чорне, смолисте,
подекуди з сивиною, воно покiрно влягалося, вiдтiняючи високе блiде чоло.
- Ось погляньте, який ви... - ©й хотiлося сказати "страшний", але
знала: цього не можна, а iншого слова не знаходила.
Сергiй Костянтинович з вдячнiстю пригорнув ©© руку. Йому знову стало
краще, хотiлося розмовляти.
Зайшла тiтка, поклала пошту.
- Нiчого не треба? - поцiкавилась, нi на кого не глянувши. Лариса
Петрiвна вiдiрвала од вiкна погляд.
- Спасибi, нiчого.
Переглянула листи. Iз "Жизни" писали, що ждуть обiцяно© статтi;
Михайло, брат, розпитував про причини ©© раптового вiд'©зду в Мiнськ;
такою ж сердечною тривогою був пройнятий лист Кобилянсько©... "А йому
знову нiчого, - з прикрiстю подумала Леся. - Вiн уже й не допевня ться", -
глянула на Сергiя. Але Мержинський помiтив той погляд, запитав розумiюче:
- Навiть... од Вiри... Григорiвни?.. Щоб вiдволiкти його увагу,
заговорила про Кобилянську.
- Справдi-бо, це iдея! - захопилася власною ж гадкою. - Коли не
вдасться в Швейцарiю, по©демо на Буковину. Зеленi гори, потоки, спiвучi
трембiти... Коби-лянська вже давно запрошу мене в гостi. Ви навiть не
уявля те, яка це мила, прегарна жiнка.
А в душi клекотiло обурення - обурення на всiх тих, що кинули товариша
в бiдi, хто ось уже пiвроку не обiзветься до нього й словом. Розумiла, що
не всi Сергi вi друзi чинять так з добро© волi, бо багатьох, i, мабуть,
саме найкращих iз них, недоля загнала за тридев'ять земель, але, вкрай
озлоблена, як тiльки мог-ла,чсартала зрадливих спiльникiв. Мержинський
навiть не догадувався, якi шаленi бурi iнколи стрясають його зовнi
спокiйну подругу. Як на нього, то вiн давно вже змирився з таким станом
речей. Змирився i навiть простив ©х, отих колишнiх товаришiв.
- Як ви... дума те... вони не сердяться, що я ©м... нiчого не пишу? -
Очевидно, вiн хвилювався, бо говорив ще гiрше звичайного; кiлька разiв
голос його обривав кашель. Все-таки Сергiй Костянтинович докiнчив думку: -
Але ж... я не можу... навiть диктувати... довго не можу, а пiсля... - вiн
задихнувся, - пiсля тако© перерви... коротко писати... грiх...
Мержинський, ледве докiнчивши фразу, знепритомнiв. Лариса Петрiвна
швиденько намочила в ефiрi вату, пiднесла йому понюхати.
© давно вже непоко©ть оце всепрощення, якась незрозумiла
самовiдреченiсть Мержинського. Звiдки б ©м узятися? Що посiяло ©х у душi
цi © сильно© колись, вольово© людини?.. Муки, страждання?.. Чи, може,
бажання до кiнця, повнiстю принести себе в жертву? А я? Яке вчиню я диво?
Те, що сидiтиму побiля друга? Те, що не залишу його до смертi? Те, що не
забуду - любитиму до кiнця днiв сво©х? Так цього мало!.. Лариса пiдiйшла
до столу, кинула на чистий аркуш паперу:
"Чим ти менi яснiше, друже, тим душi ворогiв тво©х чорнiшi". Це був
голос ©© згорьованого серця.
- Ви вже... працю те? - почувся збоку шепiт.
- Мушу, Сергiю.
- Я люблю... коли бiля... мене... працюють. Вiн заплющив очi, вiдвернув
голову. Леся бачила, як слабо тремтiли сухожилля на його ши©. "Вiн ©м
простив, - мiркувала. - Вiн ©м усiм простив... I навiть тим, хто ладен
вiдректись од нього. Навiщо так? ©х таврувати треба!" Вона дивилася в
сiру, нудну порожнечу, що снувалася в кiмнатi, а бачила тих ненависних - о
нi! - не друзiв, навiть не приятелiв далеких, скорiше - виродкiв. О, як би
вона хотiла кинути отруйними словами ©м в обличчя! Нехай би очi ©м
повипiкало, тi очi безсоромнi... Слова здалися небуденними, i Леся
поспiхом записала ©х на тому ж аркушi.
До кiмнати занесли дрова. Тiтка, - чи то не втримала ношi, чи забулася,
- кинула ©х так, що Сергiй стрепенувся.
- Ох, - застогнав вiн i схопився за серце. Лариса Петрiвна поспiшила до
нього.
- Чи можна ж так? - на ходу дорiкнула жiнцi. Та байдуже повернулася,
вийшла.
- Давить, - задихався Мержинський. Вiн потягнувся до комiра, та Леся,
одгорнувши ковдру, вже вивiльняла йому груди. Вона пригадала, як колись у
Софi© рятувався при сердечних нападах дядько, Михайло Драгоманов: намочила
водою рушника i поклала Сергi вi на груди. "Це б землi, холодно©, свiжо©,
- подумала. - Треба буде сказати Костянтину Васильовичу, щоб дiстав на
всякий випадок".
Минуло кiлька хвилин, а Мержинському не легшало: рiзко пiднялася
температура, почалася гарячка. Найкраще в такому разi дiяла хiна. Але
хворий так звiв щелепи, що розцiпити зуби неможливо. Лариса кiлька разiв
пiдносила йому до рота порошок i все марно - висипати не вдавалося...
Зненацька налетiв кашель. Вiн мучив доти, поки горлом не пiшла кров.
Лариса Петрiвна не встигла нiчого пiдкласти, - кров бризнула на
подушки, на простирадла i, свiжа, гаряча, горiла великими багровими
плямами.
Мержинський пiсля нападу кашлю знепритомнiв. У горлi в нього весь час
хрипiло. Леся, остерiгаючись повторення кровотечi, обiклала йому шию i
груди рушником. Брудну бiлизну вона познiмала i зараз думала, як би
пiдстелити чисту. Кликати нiкого не хотiлося. Та й кого? Костянтина
Васильовича якраз не було, а отих, як вона ©х називала "диазi (нiби)
родичiв", уникала навмисне.
Дивний люд, ©й-богу. Не те що помогти - поспiвчувать не хоче. При
кожному ускладненнi тiка , мов од вогню. Нiби два життя збира ться
прожити.
Розправивши простирадло, Лариса Петрiвна заходилася обережно
просовувати його попiд хворим.
За цим заняттям i застав ©© лiкар.
- Бiлизну ви даремно поспiшили зняти, - зауважив.
Вiн роздягся, допомiг Косачiвнi застелити лiжко.
- Не слiд одразу турбувати хворого, хай заспоко©ться.
- Який тут спокiй? - скрушно вiдiзвалася Леся. - Борисе Михайловичу! -
пiдступила. - Скажiть менi по щиростi... Менi не треба втiхи, будьте
вiдвертi.
Елiасберг замислився, зосередивши погляд на власних пальцях. Вони в
нього були тонкi, довгi, з кущиками волосся.
- Я гадав, - мовив перегодя, - хоч ви не поставите цього питання.
- Я мушу знати. Рано чи пiзно - вiн запита .
- I ви скажете правду?
- Побачу... Хоч не та©ла ©© нiколи.
Обо змовкли. I раптом з тишi, що запанувала в кiмнатi, немовби
вирвалося: "Так-так, так-так..." То билося маленьке, залiзне серце часу. I
в його ритмах, в його байдужiм споко© Леся вловила ствердження цi ©
жахливо© правди... "Так-так, так-так..."
- Бачте, Лесю... - Вiн уперше назвав ©© ласкаво - певне, хотiв щось
пояснити, можливо, втiшити: все ж таки жiнка.
Але Косачiвна зупинила його:
- Не треба, я все розумiю... Скажiть лише, як довго ще триватиме ця
агонiя? Тиждень, два тижнi, три?..
- Не бiльше. Органiзм виснажився... В нього напрочуд сильне серце.
- Сьогоднi й воно здало.
- Цього слiд було сподiватися. Лiки руйнують. Тако© кiлькостi
антифiбрину, хiни та всього iншого, як вiн прийняв, стало б на десятьох.
Але й без них не можна - гарячка спалить.
Хворий застогнав, почав марити. На посинiлих спухлих устах виступила
рожева пiна. Клаптиком марлi Леся витерла Хворому губи.
- Вiн весь горить.
- Доведеться знову зробити укол. Коли лiкар, наготувавши шприц,
вiдтягнув на передплiччi хворого обвислу шкiру, Леся вiдвернулася.

IV
Чергування закiнчилося пiзно. Розбита, втомлена, Лариса Петрiвна ледь
добралася до сво © домiвки i впала на лiжко. Не хотiлося нi ©сти, нi
свiтити. дине, чого жадала, - спокою. Спочити, забутися! Не чути отих
його надривних кашлiв, глухих зiтхань i стогонiв, не бачити жахливих
нападiв гарячки, непритомностi, що, мов прибiй, налiтають хвиля за хвилею,
забирають i несуть у безвiсть останнi сили... Не чути, не бачити!..
Але що бiльше намагалася добитись цього, позбутися страхiть минулого
дня, то сильнiше, настирливiше бентежили вони мозок. Не йшли з думок
розмови, його марення про смерть i про життя - десь там, у вiчностi.
Голова, здавалося, от-от не витрима i трiсне, гупало в скронях, тупим
болем вiддавало в потилицi.
Леся пiдвелася, знайшла в шухлядi снотворне, випила. Проте й волю не
дiяло. Вкрай збуджену уяву не так просто було приспати. Вона працювала з
якоюсь шаленою непослiдовнiстю, вертаючи до життя то свiже, сьогоднiшн ,
то далеке, давн . Досить було заплющити очi, як оживала ясна дорiжка
мiсячна на морi... I кипариси... I хиткий баркас... Вечiрня пiсня i
вечiрня зiрка.
"Я не забуду, Лесю..."
Хто це? Хто промовля до не©?
Лариса кинулась - нiкого... Та це ж Сергiй! Там, на Ай-Петрi. Дару
квiтку - дивний ломикамiнь...
"Я пробиватимусь до сонця, свiтла".
Сонця, свiтла? Чому ж так темно?.. Нiч надворi... Ага, ось мiсяць
зiйде, висиплють зiрницi.
"Ви любите лiчити зорi?"
"Люблю".
"Нумо! Я з цього краю, ви - он з того".
Мiсяць, зорi...
"Ну, багато вже нарахували?"
...I яблунi - старi, крислатi. Такi, як у Гадячi...
"Вам заважають яблунi?"
...У Гадячi? Заждiть, чекайте... Отого лiта?.. Отого лiта...
"Ви чу те, як пахнуть яблука, Сергiю?"
"Так, чую".
"Я пити хочу. В мене душа пала ".
"Зiрвати яблуко?"
"Нi, я вже знайшла. Яке пахуче!"
Пити, пити! В не© справдi усе пала - обличчя, руки. Хоч би краплину...
Дивно: а нiби й холодно.
"Менi вже холодно, Сергiю".
"Ось нате, одягнiть".
"Спасибi. Краще ходiм од рiчки".
"А куди?"
"Ходiм... у поле!"
У поле, в поле. Де шляхи безкра©, де гомiн спить, а вiтер напина тополi
парус... Де пахощi колосся, скоринки зачерствiло©, води джерельно©...
"А ми так i забулися рахувати".
"Глядiть! Он зiрка впала".
"То, кажуть, чи сь життя згорiло".
"Чи сь життя? Месi©, мабуть... А я стою, дивлюся, як воно жеврi ... i
гасне... О блискавице, вдар! Хай запала серце в грудях Месi©! Ви чу те,
ученики? Вiн вам простив. I зраду, й лестощi - усе забув навiки! Я ж не
прощу. Бо я його любила. Як сонце, як повiтря, воду, землю... О свiточу
мо©х очей! Я гину тут вiд туги. Й нiчим потiшити тебе не можу... Чи де
бiльша мука, як неспромога вiддать за друга душу? Сергiю, чу ш! Обiзвись
хоч словом... Хто я така? Я - Мiрiам. Ота, що полум'ям тво©х очей горiла,
думок тво©х пила нектар отрутний; що ладна й далi йти за тобою.
Або...укупi вмерти...
Але - як холодно! Який страшенний вiтер!.. Нi зiр, нi мiсяця, анi
тополь високих..."
...У кiмнатi справдi був неймовiрний холод. Лариса встала. "Дивне щось
верзлося... Треба розпалити грубку, бо до ранку й задубiти можна".
Полiнця сичали, капали - не розгорялися. Лариса Петрiвна пхала пiд них
папiр, дмухала щосили, проте даремно. В грубi замiсть вогню гоготiв
холодний вiтер. Кiлька разiв, зозла, вiн жахнув у вiчi ©дким смердючим
чадом. Тодi i в Лесi урвався терпець. Взяла зi столу лампу, линула в грубу
гасом. Полум'я смачно лизнуло дрова, вчепилося в них язичками,
затрiпотiло. Спочатку слабо, потiм сильнiш, сильнiш, i запалало.
"Котра ж година? Пiвнiч, ранок? Звiльнилася о дванадцятiй. Лежала,
мабуть, години зо двi. Отже - пiвнiч. Колись це був найкращий працi час. А
нинi все змiшалося докупи: i нiч, i день, спочинок, праця. Душа якась
смутна..."
"А працювати треба!" Пiдсунула до груби столика, напнулась хусткою.
"Коли не ма ш права вмерти - знайди у собi сили для роботи..." Дiстала й
почала переглядати якiсь листки, куценький записник.
Перепочинок, а трохи й холод бадьорили. Лариса Петрiвна заходилася
шукати папiр, ©© увагу привернув аркушик з отими наспiх записаними колись
рядками: "Чим ти менi дорожче, друже...", "Вiн ©м простив... ©х таврувати
треба!.." Читала-перечитувала... Тремтiло полум'я. Папiр тремтiв... А на
паперi, як-то колись на хустцi Веронiки, оживав незабутнiй образ - образ
любовi. Вiн знову полонив думки, i вже не ставало сил, щоб ©х збороти...
Вiн там, вiн все лежить, так нерухомо,
Як те камiння.
Невже йому не можна помогти?

Невже вiн завжди буде одинокий?
Нi! Вона пiде за ним, пiде, мов одержима, вони загинуть чи переможуть
разом. Спокiй? Навiщо спокiй, як його не буде?
А рука вже говорила далi:
О, я не хочу, Не хочу я спокою!
"Чом не хочеш?" - питав ©© суворо Образ.
"Бо ти його не ма ш..."
"Уперта рiч твоя. Таких... сувора кара жде".
Вона ж, чи то пак, Мiрiам, доводила сво : нiчого ©й не страшно,
вразливу душу вже попелить та кара. Наймення ©й - ненависть i любов. Так,
так! Любов i ненависть. До кого ненависть? До ворогiв Месi©.
"Я ©х казав любити... Вони не вiдають, що творять", О мiй друже! Коли
ти задля них творив дива, вони все вiдали, все знали. А нинi, бач, нiмi й
глухi зробилися. Це ж фарисейство! Наказу ш любить ©х!
Всiх, окрiм тебе, - се можливо,
Але тебе i всiх - се понад силу...
Щось фанатичне було в ©© роботi. Блiде чоло, холоднi тонкi руки,
гострий погляд... Сягала ним аж за моря далекi - по Палестинi, Сiрi©,
блукала Гефсiманським садом i понад озером Гадаринським - шукала слуг
синедрiону, щоби помститись за смерть Месi©... "Боже правий! Де ж твоя
воля?! Той, хто все вiддав за тебе, за народ, розп'яттям мертвим на
Голгофi звiвся. Де ж правда, боже? Мовчиш? Ти теж гука ш за смирення, за
прощення? Тобi синовньо© не шкода кровi? Менi ж вона пече, хоч не за мене
лита. Я й вiдомщу! Ви чу те?.."
Ви, сонне кодло!

Свiтло опiвночi
Не будить вас?

Вам заграва кривава

Очей лiнивих не здола розплющить?
Бодай вам вiчний сон налiг на груди
I зморою душив вас без кiнця!
Я проклинаю вас прокльоном кровi!
...Леся кинула перо. Вона дивилась на сво писання з якимось острахом.
Душа ще клекотiла гнiвом, рука тремтiла. Вiд холоду? Скорiше вiд
напруги... Що вона створила? Поему, драму? I як назвать ©©? "Месiя i
Мiрiам"? Нi, краще "Месiя i Одержима".
А в головi шумiло (чи, може, то в саду помiж галуззям вiтер?), нiби хто
крутив там жорна, ©й стало млос-но. Щось пiдкотило пiд самi груди,
здавило... Вiдчуваючи, що от-от знепритомнi , Лариса Петрiвна схопила
склянку, яка тепер завжди стояла поруч, надпила води... Перед очима пiшли
темнi кола. Схилилася на стiл - на книги, на писання.
"Хто я така? Я - Одержима духом..."

V
Якось уранцi, коли Лариса Петрiвна збиралася виходити з дому, до не©
постукали. Не встигла пiдiйти до дверей, як на порозi, винувато
усмiхаючись, стала Лiля.
- Нарештi! - зрадiла Леся. - Де можна стiльки гуляти?
Сестри обнялись, поцiлувались.
- Трохи в Михайла, потiм у тьотi, - розповiдала гостя. - Вiд не© i
дiзналася про твою... - Вона зробила паузу, обдумуючи, як лiпше сказати
-"адресу" чи "бiду"?_
- Адресу? - перепитала Леся.
- Так. I про бiду, звичайно.
- Я ж тобi писала.
- Тодi, зда ться, ще була надiя. Ну, а як цi днi? - Веселiсть зникла з
сестриного лиця.
- Усе те ж саме. Кашель, кровотечi... Просто дивно:
на чому там життя трима ться? Сили, мов у мало© дитини. Та ти проходь,
- схаменулася Лариса, - роздягайся, швидше зiгрi шся.
Лiля поставила чемодан, скинула пальто.
- Ти, певне, ©сти добре захотiла? А в мене саме i безхлiб'я, i
безгрошiв'я. Було трохи грошей, то на Сергiя витратила. Живу ще тим, що з
дому привезла.
- Не журись, у мене . Можу навiть позичити, - похвалилася Лiля. -
Михайло дав.
- Тодi вiзьмемо вiзника - менi якраз в аптеку треба - й до мiста
снiдати. Гаразд? Вiдзначимо твiй при©зд. - Вона почала одягатися.
Кафе-©дальня була майже пуста. Мiстилася вона у центрi мiста, в тихiм
завулку, i, певне, саме за це Леся ©© уподобала. В ранковий час тут можна
було з'©сти сосиски чи просто випити склянку кави.
Сiли в найдальшiм кутку.
- Яка я рада, Лiленько, що ти при©хала, - досi не могла заспоко©тися
Лариса Петрiвна. - Однiй нестерпно. Удень, при Сергi вi, ще нiчого, а нiч
настане... лiпше не розказувать. - Вона пiймала на собi зосереджений
сестрин погляд. - Про що ти дума ш?
- Дивлюся, як ти змарнiла, - призналась Лiля. - Часом не хвора?
- Нi, ти ж зна ш: це мiй звичайний вигляд. - Вона спробувала навiть
усмiхнутися, але усмiшки не вийшло: кiлька тижнiв, проведених у Мiнську,
вже встигли накласти на лице вiдбиток муки i нерозрадно© туги - вираз,
який потiм не залишав ©© нiколи.
Помовчали. Лiлi згадалася ©хня торiшня зустрiч у Петербурзi. Леся була
тодi куди бадьорiша.
- Мама писала... - нерiшуче обiзвалася. - Може, й справдi, Лесю, тобi
не варто було... Ну, при©хала, провiдала... Що ж тут поможеш?
- I ти тi © ж?
- Тiльки не подумай, що я... осуджую, - поспiшила виправитися Лiля. -
Просто...
- Просто, - обiрвала ©© Леся, - облишмо про це... Це питання поза темою
звичайних розмов. Не будемо його чiпати.
Подали чай. Лiля мовчки колотила ложечкою. Так, Леся дуже змiнилася.
Ранiше вона нiколи не дозволила б собi тако© рiзкостi... "А я теж добра!..
Хiба ©й легко?!" Лiля вже ладна була взяти на себе всю вину непорозумiння,
як Леся мовила:
- Не сердься. Лiле моя Лiлейная, не хмур сво©х брiвок, - в ©© голосi
раптом одгукнулося щось далеке, давн - дитяче. Зиркнули спiдлоба одна на
одну i засмiялися. - Ти ж розумi ш, - знов переходячи на серйозний тон,
додала Лариса. - Хiба тобi треба пояснювати?
Звичайно ж, не треба, вона все розумi .
- Ти не дослухала мене, Лесю. Не знаю, як для кого, а менi тво
здоров'я, тво майбутн не байдужi. I зовсiм я не беруся тебе
переконувати... Хочеться тiльки, щоб ти була здорова, дужа. Все останн - я
знаю - в тво©х руках. - Вона хвилину подумала i, користуючись сестриною
мовчанкою, додала: - Менi iнколи навiть заздрiсне, пробач за вiдвертiсть:
ти хвора, а така сильна духом, скiльки в тобi енергi©. Ти якось умi ш
знаходити сво щастя, бачиш його навiть у муках... А я, та й чимало таких,
сприймаю все на вiру, яким воно е. Погане менi зда ться поганим, гарне -
гарним. А над тим, що наше буття буду ться на протирiччях, не задумуюсь. -
Лiля примовкла, чекаючи, що скаже на те сестра. Та Леся не поспiшала.
- Чого ж ти мовчиш?
Лариса зручнiше примостила хвору, в довгiй чорнiй рукавичцi, руку i, не
вiдриваючи погляду вiд склянки, де плавав шматочок цитрини, сказала:
- Я не з усiм згодна, що стосу ться мене особисто. Але рiч не в цьому.
Ти порушила досить гостру проблему так би мовити, питання питань: людина i
життя. - Леся перевела подих. - Менi зда ться, що насамперед треба мати
одвагу до життя. От народилась людина;
народилася, звичайно, щоб жити. Але всяк по-сво му розумi це "жити".
Один бачить у ньому повне задоволення сво©х фiзiологiчних, просто кажучи,
тваринних потреб; iнший - чогось шука , прагне, його весь час пече якийсь
вогонь у серцi. Це, може, й не да йому такого щастя, як тому, першому,
зате да щось бiльше,
духовно вище.
- Ти ма ш рацiю, - сказала Лiля, - але не всiм це
пiд силу, не всi так можуть.
- Чому ж? - заперечила Леся. - Треба тiльки щиро бажати, прагнути. Вiд
народження люди однаковi. От ти говориш про мене, буцiм я i така й сяка. А
я ж однаковiсiнька з тобою, з Дорою, Михайлом. Хiба що долю маю трохи
одмiнну. I коли дехто з вас бачить у мо©й хворобi тiльки лихо, то я знаю й
iнше. Я знаю те, що не мучило б мене так пекельно мо нещастя - не мала б
я нi духу того, про який ти кажеш, нi волi до життя. Хто зна , чи не ку
менi мо лихо тако© збро©, яко© нема в iнших, здорових людей. Так, так,
не дивись на мене з подивом. Це свята правда. Я знаю, почiм фунт лиха,
тому й не можу спокiйно глядiти, як хтось стражда . I в цьому я бачу
щастя.
Лiля уважно слухала сестру. Вона завжди цiнила ©© розсудливiсть,
холодний спокiй (чомусь вiн найбiльше проявлявся саме в такi рiшучi
моменти), ©© тверду, постiйну впевненiсть у собi. Пригадалося маленьке
бiляве дiвча. Лежить, бувало, з тим "витяженiем" на нозi, вiд одного
тiльки погляду на яке по шкiрi повзли мурашки, i - нi стогону, нi слова
скарги! Видно ж по очах, що болить, а вона ще й iнших розраджу ...
Звичайно, вiд тi © Лесi лишилось мало. Але зосталася оця незламна сила,
готовнiсть здолати любого ворога. У цьому ©© краса... I, зрозумiло ж, в ©©
очах, де завже
свiтиться глибока думка, мрiя, у благородствi, яке-ще здавна поклало на
©© лице саме життя. Лiля вiдкинула косу, що сповзла з плеча.
- А я чомусь так не можу, - сказала скрушно. - Мене теж хвилю , мучить,
але знайти потрiбний вихiд, правильний рiшенець я не завжди спроможна. -
Вона набрала в ложечку чаю, пiдняла ©©. - От хоч би в цiй iсторi© з
Кривинюком. Як бути? Не доберу толку.
Леся сьорбнула кiлька разiв.
- В цiй iсторi© винна ти сама. Непевне становище завжди мучить. I чим
швидше та вирiшиш, тим краще буде для вас обох.
- Як - вирiшиш? - насторожилася Лiля.
- Порадник з мене абиякий. Та й трудно в такому дiлi радити. В життi
трапляються обставини, з яких людина повинна виходити сама, без чи ©сь
помочi. Зрозумiй мене правильно. - Леся пильно поглянула на сестру. - Я
бачу одне: порвати ви не в силi. I, признаюся, щиро з цього радiю. Михайло
Васильович прекрасна людина. - Лiля почервонiла вiд тако© одвертостi,
опустила повiки. - А коли так, - вела далi Лариса, - не мiряй i не важ.
Повно© згоди в думках i почуттях все одно не доб' шся... Та чи й потрiбно
це? Любиш - люби, як можеш, скiльки можеш, люби, не збирайся жити, а живи,
не вiдкладаючи на завтра. Бо ж "завтра" не завжди приходить, а як i
прийде, то нас може не застати.
Лiля нiчого на це не вiдповiла. Вона вiдсунула склянку, поправила
сукню.
- Та ми засидiлися, - схаменулася Лариса. - Ще ж треба в аптеку. - Вона
розумiла, що зараз Дiлi краще побути однiй. - Де ти мене зачека ш? Тут чи
надворi? Краще он там, - показала у вiкно, - у скверику лавки, там можна
посидiти.
На головнiй вулицi юрмився люд. Невiдомо звiдки з'являлися групи
молодi, переважно студентiв, i з гомоном кудись поспiшали. Вулиця гула вiд
тупоту, голосних розмов, вигукiв.
Леся i Лiля зупинилися в одному з пiд'©здiв. Кiлька юнакiв, теж, видно,
студентiв, про щось гаряче сперечалися.
- ...ждати, поки й нас поголять? Чи, може, хай хтось пiдставля груди,
га? - допевнявся рослий, у тiснуватiй форменцi хлопець. - Що ж тут
незаконне? Наша демонстрацiя мирна.
- А ©© мета? - запитав iнший, - Ми виступа мо проти царсько© волi. Це
кожному ясно.
- Ану тебе!.. - спалахнув високий юнак. Вiн оглянувся i, помiтивши
жiнок, осiкся.
- То не йдеш? - втрутився третiй голос.
- Ну й дiдько з ним! - знову той перший. - Гайда! Тро швидко вийшли з
пiд'©зду, при дналися до гурту.
Лариса Петрiвна оглянулася: на мiсцi, де щойно стояла група, лишилося
дво . На ©© запитання, з приводу чого демонстрацiя, один з них пояснив:
- У Ки вi вiддали в солдати неблагонадiйних студентiв, а цим, бачте, й
собi закортiло.
Натовп рухався в напрямку мiського майдану, де мiстилися властi.
Завершувала демонстрацiю юрба хлопчакiв, що, з галасом штовхаючи один
одного, носилися вiд тротуару до тротуару, хапали то клаптi газет, то
викинуту кимось коробку чи ще якийсь непотрiб.
Сестри саме виходили з аптеки, повз них навздогiн молодi помчала кiнна
полiцiя. Вершники з нагайками в руках нетерпляче пiдганяли коней, з-пiд
копит навсiбiч летiли осколки збито© пiдковами тонко© криги.
Лариса Петрiвна зупинилася, проводячи поглядом вершникiв.
- Ну, роботи сьогоднi буде, - глухо, з жалем мовила до Лiлi. Раптом
вона помiтила Елiасберга. Лiкар стояв на протилежному боцi вулицi i теж
дивився вслiд кiннотникам. - Борисе Михайловичу! - гукнула неголосно.
Елiасберг почув, замахав рукою i поспiшив до них. Вигляд у нього був
заклопотаний.
- Бачили? - запитав, привiтавшись. Вiн хвилювався i тому ще дужче
гаркавив. - Це ваша сестра, Ларисо Петрiвно? - запитав.
- Так, так... Вибачте, я зовсiм забула вас познайомити. Прошу.
Лiкар потис простягнуту руку.
- Костянтин Васильович казав, що у вас гостi...
- Недавно, кiлька годин тому при©хала, - пояснила Леся.
- В Москвi нiбито вже кiлька днiв неспокiйно, - вiв далi лiкар.