Страница:
- А ви, панночко, пройдiть он поза тим будинком, - пораяла ©й якась
бабуся, що саме проходила вулицею.
Широка, розчищена вiд снiгу дорiжка вела просторим двором, а там
розходилась на кiлька стежечок, - будинок мав щось два чи три входи.
Косачевi зупинилися в нерiшучостi: куди йти? На ©хн щастя, однi з
дверей розчинилися i кiлька хлопчакiв викотилися на подвiр'я.
Ольга Петрiвна скористалася нагодою.
- Це той вусатий? - переглянулися хлопчаки, коли Ольга Петрiвна назвала
Франкове прiзвище. - Зна мо! Iдiть он туди. - Хлопчаки показали на
коридорчик праворуч.
Не встигли вони дiйти до будинку, як назустрiч вийшов середнього зросту
чоловiк.
- А я собi дивлюся: що воно за чужинцi блукають. Сюди ходiть, Ольго
Петрiвно... Давайте вашi речi, обмiтайте ноги i швидше до хати, певне ж,
замерзли. - Вiн забрав у Ольги Петрiвни валiзку, набиту яблуками та
банками з варенням, якi та везла в подарунок Франковiй, i, загородивши
сво©ми широкими плечима дверi, запитав: - А це ж хто з вами? Невже Леся?
По всьому бачу - вона! - Не чекаючи ствердження, Франко тут-таки, надворi,
обняв молоду Косачiвну, поцiлував у холодну, ледь порожевiлу на морозi
щоку: - Отак, а то в хатi жiнка, чого доброго, ще й не дозволить цiлувати
таку гарненьку панночку. - Вiн лагiдно усмiхався добрими розумними очима,
жартував, аж поки не вийшла Ольга Федорiвна.
- Та чого ж ти морозиш людей? - напосiлася на чоловiка. - Заходьте,
будь ласка, - запросила.
Оце й уся квартира, весь комфорт. В очi одразу впала скромнiсть, якщо
не сказати - убогiсть житла: тiсна, з вогкими стiнами кухонька i трохи
бiльша, затишнiша кiмната; лiжко, круглий стiл посерединi i другий - в
кутку бiля туго набито© книжками шафи.
Леся роздягалася i водночас непомiтно стежила за гостинним, енергiйним
господарем, який одразу ж почав поратись бiля самовара.
- Хоч би ж були листом сповiстили, чи як! Вийшли б зустрiти, а то...
Куди ж воно годиться? - докоряла Ольга Федорiвна гостям.
- Нiчого, добралися й так. Правду кажучи, ми все вагалися: куди його
краще податися? Знов у Нiмеччину чи у Вiдень? - I Ольга Петрiвна почала
розповiдати про доччину хворобу, скаржитися на лиху долю, яка так
несправедливо з ними обiйшлася.
- Та годi-бо тобi, мамо, - перепинила ©© Леся.
- От-от! - пiдхопив Iван Якович. - А хвора, бачу, i вусом не веде.
- Звикла вже, - мовила Ольга Петрiвна.
- Ну, а що там нового чувати у ваших краях? Як ся ма Петро Антонович?
Усе ще вою за правду?
- Ет, воювання його, - махнула рукою Ольга Петрiвна, викладаючи
гостинцi. - 3 тими позовами та судами геть-чисто стратив сво здоров'я.
- От i неправда, мамочко, - втрутилася Леся. - Коли б усi робили, як
тато, то й лиха було б менше.
- Еге, в Петра Антоновича, бачу, надiйний захисник. - Iван Якович
пiдiйшов до Лесi i з якоюсь особливою цiкавiстю подивився на не©.
- Лихо менi з ними! - скаржилась Ольга Петрiвна. - Вiрите, не можна
нiчого сказати супроти: як вiзьмуться обо , то хоч тiкай.
Леся почервонiла пiд пильним Франковим поглядом i, сором'язливо
опустивши очi, вела далi:
- Коли всi будуть клопотатися тiльки власними болями - кiнця цьому
лихолiттю i не чекати.
Iван Якович при цих словах нетерпляче поскубував короткого рудуватого
вуса.
- Зда ться менi, Ольго Петрiвно, що ваш брат, а мiй добрий приятель
Михайло Петрович Драгоманов помиля ться: Леся таки зна життя. Що не
кажiть, а зна .
- Та не хвалiть ви ©©, - завважила Ольга Петрiвна. - А то ще
загордиться.
- Сказати правду про людину - пiдтримати ©©, - мовив на те Iван Якович.
- I що ти за господар, Iване? - обiзвалась дружина. - Люди з дороги,
промерзли, а ти з розмовою. Запрошував би краще до столу.
- Ма ш рацiю, Оленько, газда з мене абиякий... Та що я вдiю? З
розумними людьми рiдко доводиться стрiчатися... А сiсти нам недовго.
Подавай скорше на стiл.
Ольга Федорiвна постелила настiльника, поставила самовар. Франко
допомагав ©й, жартував, хоча в поглядi його бiльше було задуми. Вiн принiс
iз кухоньки майстерно вирiзьблену з дерева хлiбницю i обережно, щоб не
впустити жодно© кришечки, почав краяти хлiб.
- Прошу, сiдайте, частуйтеся, - запросила господиня.
- А чим частуватися? - перепитав Iван Якович. - Що то за частування без
чарки? - Вiн вийшов на кухню i незабаром повернувся з невеличкою пляшечкою
в руках. - Недавно в мене були земляки, то оце передали... Сливовиця на
меду. - Вiн налив потрошку, сiв бiля Ольги Петрiвни. - За нашу стрiчу i за
ваше, Лесю, здоровля.
Та не встигли випити, як у коридорi зашарудiло.
- Кого там бiг пiслав? Пождемо. Дверi широко розчинилися, i до кiмнати
зайшов бородатий чоловiк.
- Я так i знав, що це Михайла нечистий несе, - мовив Iван Якович. - Ну
й щасливий же ти, Михайле: навiть чарка без тебе не п' ться... Проходь
швидше, в нас гостi.
Михайло мовчки роздягся, повiсив пальто i велику хутряну шапку - видно,
вiн часто бував у цiй господi.
- Добривечiр, - вклонився чемно. - Панi Ольга! - здивовано розвiв
руками. - Якими вiтрами? В таку негоду...
- Вiн у нас, - Франко показав на гостя, - щоби ви знали, мерзляк, - i
додав, звертаючись до Михайла: - А поглянь лише, хто з Ольгою Петрiвною!
Гiсть, помiтивши за столом дiвчину, запитав:
- Ваша?
- Атож.
- Тодi - Леся... вгадав? - I сам поспiшив вiдповiсти: - Ну, звiсйо,
вона... Леся, наша нова поетка! Високе чоло, бiляве личко - одразу видно
Косачiв рiд. Ну, драстуйте, Лесю. Радий бачити вас у наших краях. - Вiн
пiдiйшов, поцiлував Лесi руку, вiд чого та зашарiлася.
- Це, Лесю, i е той самий Михайло Павлик, - пояснив Франко, - котрий
так захопився вашими вiршами, що скоро зведе нанiвець усiх iнших поетiв.
- Ай справдi! Чого варте оте сюсюкання деяких, навiть мужчин? - озвався
Павлик. - А це ж сила! Послухайте:
За правду, браття, днаймось щиро.
диний ма м правий шлях,
дину, браття, всi ма м вiру,
дине серце у грудях.
Покажiть-но менi, в кого з сучасних авторiв е такi рядки! - Павлик
переможно подивився на присутнiх. - Мовчите? Тож-бо.
- Я ж казав, - засмiявся Франко. Павлик присiв на вiльний бiля Лесi
стiлець, охоче пiдсунув до себе чашку з ча м.
- О, та ви багато живете! Варення, сливовиця...
- Спасибi, Ольга Петрiвна привезли, - вiдповiла Франкова.
- Не вiрте ©м, Михайле Iвановичу, - поправила Ольга Петрiвна. - Мо
тiльки варення. У нас же, зна те, все сво . Влiтку - що то© малини кругом,
вишень, позьомок!.. Не полiну шся - на всю зиму вистачить.
- При©здiть до нас улiтi, побачите, - пiдтримала матiр Леся.
- А й справдi, - звернувся до дружини Франко. - По©демо, Ольго.
Вiдпочинеш на лонi природи... I я трохи одiйду од щоденного клопоту.
- Тобi вже одразу i ©хати, - докiрливо мовила Ольга Федорiвна. - Час
уже сво що-небудь мати, не тинятися по чужих кутках. - Голос Ольги
Федорiвни затремтiв, i Леся тiльки тепер згадала, як скаржився в сво©х
листах Iван Якович на поганий стан здоров'я дружини, на те, як ©©
нервовiсть шкодить йому в роботi. А Ольга Федорiвна враз уся загорiлася, в
очах заблищали сльози, в руках дрiбно затремтiло блюдце.
Пробули довгенько. При мно було сидiти у теплiй кiмнатцi. Зрештою Ольга
Петрiвна встала, подякувала за гостиннiсть.
- Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до мiста, - звернулася до
дочки. - Дещо треба докупити в дорогу.
- Заждiть, i я з вами, - обiзвалась Ольга Федорiвна.
- Авжеж, чому б тобi не прогулятися? - пiдтримав Франко.
Жiнки хутко зiбралися i вийшли.
Леся вiдчула себе якось незручно в чужiй кiмнатi. Вона пiдiйшла до
шафи, але взяти звiдти нiчого не наважилася. На письмовому столi аркушi
паперу, теч-ки. "Мабуть, з рукописами, - подумала Леся. - От би заглянути
туди хоч одним оком". На серединi столу лежало кiлька аркушiв, списаних,
видно, недавно, перед ©хнiм приходом. Твердий, нерозбiрливий почерк. "А
закреслень зовсiм мало, - вiдзначила Леся. - Не те що в мене".
- Пiдгляда те? - перервав ©© роздумування Iван Якович. Вiн i Павлик
виходили за жiнками i саме нагодилися.
Леся ствердно кивнула.
- Хочу зрозумiти вашу манеру, ваш стиль.
- Це природно. Кожному молодому хочеться заглянути в тайники творчостi
старших. Михайле, - звернувся Франко до Павлика, що захопився саме
газетою, - годi тобi малюнки роздивлятися, давай лiпше тим "Кур' ром"
розпалимо дрова.
- Так вiн же свiжий, учорашнiй. Певне, ще сам не читав?
- Хоч би й сьогоднiшнiй. Свiжостi в ньому стiльки, як у старому
зужитому смiттi. Одна балаканка, та й годi. - Вiн узяв подану Павликом
газету, зiбгав ©©, запхав пiд дрова i запалив. - Хоч горить файно. Це теж
користь. - Стоячи навколiшки, Франко роздмухував у грубi огонь. Коли
розгорiлося, вiн поставив коло груби три стiльцi. - Сiдайте. Колись, як
будемо живi та здоровi, може, бiля справжнього камiна посидимо, а поки хоч
так. Про що все ж ми з вами почали, Лесю? - Франко насупив кошлатi
рудуватi брови. - Ага, згадав! Про манеру i стиль... Ну, те, що ви хотiли
зовнi все це побачити i збагнути, гадаю, жарти. Самi чудово розумi те.
Найлiпше промовляють про митця його твори. - Iван Якович поправив у грубi
дрова й додав: - А вашу манеру i творчу фiзiономiю я, зда ться, пiзнав.
Однак в останнiх ваших поезiях надто багато стогону, мук та страждань. Що
це, ваша доктрина? Леся замислилась.
- Справдi, - мовила згодом. - Зараз я в думках переглянула написане
останнiм часом, i це питання таки виника . Той бiль i смуток виразом
певних обставин.
- Я чом питаю... - вiв далi Iван Якович. - Для людини, обдаровано©
гарячим почуттям i палкою фантазi ю, це страшенно небезпечно. В такому
станi не раз навiть дуже сильнi натури ламалися i безнадiйно попадали в
болото песимiзму.
- Певний, що з нашою добродiйкою цього не станеться, - мовив Павлик.
- Дай-то, боже... На загал маю вам сказати, що я бiльше вiрю в таланти
поступовi, котрих розвiй iде звiльна. Бувають такi, котрi блиснуть, мов
метеор, одним-двома творами, а все дальше ©х iснування - то вже повiльне
згасання.
- Це бiльш стосу ться тих, котрi приходять в лiтературу дозрiлими
людьми, - зауважив Павлик. - Панну Лесю це хай не турбу , ©© талант, видно
з усього, мiцнi рiк од року, що, певно, продуктом уперто© працi.
Леся сидiла заслухана в розмову, ©й i нiяково було, бо ж говорили про
не©, i заразом хотiлося слухати й слухати цю спокiйну товариську бесiду.
- Говорите ви про мене чимало незаслуженого, - сказала, - та коли вже
зайшла об цiм рiч, скажу: працювати менi таки справдi важко. День пишу, а
три лежу. Бува, доходить до скреготу зубовного... Проте не писати не можу.
Iнколи вже й кину, щоб одпочити, та мина день-другий - i наста просто
якесь божевiлля.
- Тота нам' тнiсть, Лесю, бува у всякого митця, - завважив Франко.
- Юрба образiв не да менi спати: мучить, як нова недуга, - вела далi
Леся. - I тодi приходить демон, лютiший над усi мо© недуги, i наказу
писати... I я пишу.
Чоловiки засмiялися.
- А вiн не вказу часом, що саме писати? - жартував Павлик.
- Це вже справа сумлiння.
- Ось вона, Йване, твоя далекогляднiсть. Леся, бач, ма дiло iз духами,
а ти тут цiлу теорiю розвiв о талантах, iндивiдi...
- Коли й так, - пiдхопив жарт Iван Якович, - то ©© дух скрупулятний,
незлий.
Щирiсть i невимушенiсть розмови викликали Лесю на вiдвертiсть.
Здавалося, нiкуди вона й не ви©здила, а зiбралися оце в Колодяжному чи в
Ки вi увечерi i гомонять собi потихеньку.
- Взагалi ж не писати я не можу, - розповiдала. - Коли в мене радiсть,
що бува надто рiдко, чи смуток, то враз нiби вогонь загоря ться в серцi.
- А без цього, Лесю, - Iван Якович поклав на ©© худеньке плече руку, -
i нема справдi мистецьких творiв. Усе, що написане з холодним серцем, не
варте i торби сiчки... Через те й кричимо на всiх перехрестях, що нема у
нас лiтератури. - Вiн трохи пiдвищив тон, видно, це питання хвилювало його
давно i неабияк. - Так, нема! Замiсть не© поки що крики, сварки та
нiкчемнi повiстi, в котрих справжнього життя, правди й дотепу - як на
пустiй видмi колоскiв. Чи, може, отi немiчнi вiршики про природу, засушену
в бiбулi, i про почуття, законсервованi в спiритусi, може, ©х назовемо
лiтературою? Але гов! Се пiдпеньки, що ростуть на здрухнiлих пнях,
плiсень, що вкрива гниле багно, але не пахуча, цвiтаста мурава...
- Та годi-бо, Йване, - кинув Павлик, вибравши зручну хвилину.
- Коли ж серце розрива ться, як подивлюся та послухаю наших
консерваторiв. Ви, Лесю, даруйте менi сей тон. Аби не болiло, то й пощо
говорити? Михайловi он не подоба ться - в нього душа м`яка.
- Ну й дразливий же ти! Iнший уже давно порвав би з тобою.
- Про iншого я, може, i не сказав би, а про тебе скажу, бо знаю -
витерпиш... З iншим я, може, i говорити не став би.
- Бачте, Ларисо Петрiвно, якi ми друзi, - звернувся Павлик. - Ради
бога, не берiть з нього приклад.
Леся усмiхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять вони на сво©х
вечорах, i мовила:
- А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазанi.
- От бачиш! - зрадiв Франко. - А ти з сво©м примиренням. Хто ж, як не
ми самi повиннi вчити молодь? Не вiддавати ж й барвiнським та романчукам?
Досить i так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголiв. Хiба ж од них
ждати народовi справжньо© лiтератури? З гнилого дерева не зробиш доброго
цiпа... То, кажете, - звернувся до Лесi, - у вас так само бувають
суперечки? Об чiм же вашi спори?
Леся розповiла про "Плеяду", про захоплення молодi демократичними
iдеями.
Франко i Павлик слухали ©©, не перебиваючи.
- Добре було б, Ларисо Петрiвно, - сказав Павлик, - аби ви шукали в
Ки вi певних людей. Нам треба надiйних, особливо в Ки вi.
- Я певна, що виконаю ваше прохання, - не задумуючись, вiдповiла Леся.
- Менi вельми прикро, що здоров'я ставить мене весь час на од шибi
активного громадського життя. Але знайте: коли трапиться яка рискована
робота, я буду вашим найпершим i найбезпечнiшим помiчником.
- Дiло не так i в здоровлi, Ларисо Петрiвно, - сказав Франк. - А вашу
згоду ми прийма мо. Можете не сумнiватися - роботи вистачить на всiх.
Головне, нам треба налагодити перевезення нелегально© лiтератури.
- Я готова стати в пригодi.
- От i гаразд. Будете ©хати назад - дещо вiзьмете. Тiльки - гов: про
нашу умову нiкому нi слова. Леся кивнула головою.
- Ну, а щодо ваших поезiй мушу сказати, що за останнi кiлька лiт ви
зробили помiтний крок. - Франко вдарив об колiна руками, i Леся тiльки
тепер помiтила, якi в нього витертi штани. - Не будемо зараз вдаватися до
аналiзу ваших поезiй, - вiв далi Iван Якович, - але на шляху ви сто©те
правильному. От хоч би взяти цикли "Подорож до моря", "Кримськi спогади",
котрi ви менi переслали, а надто "Сопiга зрет зрего!".
- Так-так, - втрутився Павлик. - То рiч сильна i характерна.
- Вирiзняються вони поглибленим розумiнням життя. А це, замiтьте,
головне. Лiтература сть життя. Це найправильнiший кодекс справжнього
митця. Життя - передовсiм. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що воно
розв'яже, те й буде розв'язане.
- Зда ться, пора б вам уже i про збiрку подумати, - додав Павлик.
-. Боюсь, нiчого ще збирати.
- Не кажiть, сильнi штуки, - заперечив Франко. - Михайло ма рацiю:
при поверненнi додому зложiть увесь свiй доробок i шлiть нам.
- I чим хуткiше це зробите, тим лiпше... для загально© справи, - додав
Павлик.
- Взагалi добре було б, щоб ви i вашi друзi взялися пропагувати все, що
гарного, розумного в нашiй лiтературi. Народовi пiдсовують таку убогу,
натикану гнилими iдейками лiтературщину, що хоч сили нашi й нерiвнi, хоч i
перепада нам, але не протистояти ©й не можемо!
Франко пiдiйшов до столика, щось там записав i став, задивився на
заснiжений двiр.
- Гадаю, що й це буде нам пiд силу, - стиха мовила Леся, - бо, правду
кажучи, коли я слухаю проповiдi, що "житiя святих" розвивають у лiтературi
дух геро©зму, то менi самiй хочеться зайву свiчку в хатi засвiтити, щоб
яснiше було.
- Отже, домовились? - не то запитав, не то ствердив Франко.
- Так, - чiтко вiдповiла Леся. - Alea jacta est! 13
- Жереб кинуто, - повторив Франко.
VIII
Вернутися б зараз назад, у Колодяжне, i писати, писати. Стiльки думок i
чуттiв народила ота коротка зустрiч у Львовi.
А от доводиться ©хати. За Львовом - Тарнiв. За Тарновом - Кракiв... Га©
змiнюють поля, поля змiнюють га©... Гори, долини - заснiженi, бiлi. Чужi.
У Вiднi Косачiв мав чекати Теофiл Окуневський. З його дочкою Ольгою
Леся познайомилася ще в Ки вi, де вони разом навчалися музики.
Дiвчата розсталися кiлька рокiв тому, i Леся нiколи не гадала, що доля
знову пошле ©х одну однiй назустрiч. Та, видно, недарма кажуть: гора з
горою не сходиться, а людина з людиною - неодмiнно.
Величезний Пiвнiчний вокзал у Вiднi був геть заповнений людом. Однi
при©здили, iншi товпилися до вагонiв - кудись ©хали, а помiж усiм цим
снували товстопикi, вусатi жандарми в начищених до блиску гостроверхих
касках.
Ольга Петрiвна i Леся вийшли i стали оддалiк. Нi вони Окуневського, нi
вiн ©х не знали. Тому, як було домовлено, Ольга Петрiвна витягла й тримала
на виднотi останнiй номер "Зорi" - по цьому Окуневсь-кий ма ©х пiзнати.
За якийсь десяток хвилин до них справдi пiдiйшов високий, у довгому
сiрому пальтi й цилiндрi чоловiк i, стримано всмiхаючись, показав такий же
номер журналу.
- Панi Косачева, панночка Леся? - запитав вiн, щоб пересвiдчитись
остаточно.
- Так, - вiдповiла Ольга Петрiвна.
Окуневський чемно привiтався, i одразу його блiде, з чорною - клинком -
борiдкою i короткими вусами обличчя набрало нового вигляду.
- А я вже думав - не при©дете. Народу стiльки... Ну, ходiмо...
Окуневський покликав носiя i повiв гостей до виходу в мiсто.
Надвечiр'я, що поволi спадало на верхiв'я дерев i високi шпилi ратушi
та костьолiв, робило мiсто якимсь непривiтним, холодним. Чи вiд утоми, чи
вiд цього першого непри много враження було важко на серцi, надокучливими
здавалися допитування Окуневського - про дорогу, про Ки©в, про здоров'я...
Лунко цокотiли по бруку конi, i тi звуки чомусь нагадували Лесi
ритмiчний i такий же до нудоти одноманiтний перестук вагонних колiс.
"Додому, додому, додому", - вiддавалося те цокотiння в думках. Гнiтючими
здавалися просторi, красиво© архiтектури будинки, за якими не було нiчого
видно, високi пам'ятники, що виринали з темряви мало не на кожному кроцi,
ажурнi арки пiд'©здiв... Хотiлося швидше добратися до житла, впасти,
забутися вiд усiх цих пере©здiв.
- Дунай... Лесенько, пiд нами голубий Дунай! Мама в захопленнi. А вiд
чого? Чим тут захоплюватися?.. Леся кинула погляд на рiчку. Яка ж вона,
скажiть, голуба? Каламуть - i тiльки.
- А цей мiст - чу ш, Лесю? - його збудували крiпаки Розумовського.
- Розумовського?
- Еге ж. Коли вiн був росiйським послом у Вiднi. Он якою цiною
створювались усi цi багатства, уся ця пишнота! В уявi одразу постали
ватаги полтавських, ки©вських, чернiгiвських крiпакiв, якi на плечах сво©х
несуть з усiх усюд до Дунаю камiння, зраненими руками вкладають його, а
могутнi хвилi, нiби граючись, зносять усе те, збивають немiчних з нiг,
руйнують ©хню працю.
Хто його зна , може, з тих пiр i побурiла у Дуна© вода, розбавлена
потом i кров'ю крiпацькими... А он скiльки понад берегом заводiв та
фабрик! ©х теж будували мозолястi руки. Хай не полтавськi, чернiгiвськi,
так галицькi, волинськi, а все одно тi, яким бракувало шматка насущного.
Глухо прогуркотiв пiд колесами мiст, мов обзиваючись голосами далеких
отих будiвничих, коляска ще кiлька разiв повертала праворуч, потiм лiворуч
i зрештою зупинилась перед будинком з величезними яскраво освiтленими
вiкнами.
- При©хали, - мовив Окуневський.
Поки зносили речi, Леся встигла обдивитися вестибюль, перемовитися з
швейцаром - старим чоловiком у голубiй, розшитiй золотом лiвре© i
трикутному капелюсi.
В готелi розкiшно: картини, шафи з книжками, золоченi люстри,
мармуровi, застеленi коштовними килимами, сходи.
- Ця розкiш чомусь гнiтить, - сказала Леся, як тiльки Окуневський
пiшов, побажавши ©м добро© ночi.
- Завжди в тебе якiсь незрозумiлi примхи. Бiднiсть вража , багатство -
гнiтить...
- Хiба не можна було найняти скромнiший номер?
- Ти ж зна ш: Вiдень - свiтове мiсто, сюди з'©жджаються знатнi особи...
От коли ми поверталися з Флоренцi©, од дядька Михайла, то зупинялися в
самому центрi. Там ще розкiшнiше.
- А я цим не захоплена. Красиво, але ж, як подумати...
- Ну, гаразд, годi, - перебила мати. - Фiлософi© на сьогоднi досить. Я
теж стомилась.
Поки мати розкладала речi та милувалася з вiкна мiстом, Леся вмилася,
випила принесену служницею каву i шмигнула пiд перину. Стомлена дорогою,
заколисана гомоном чужого мiста, вона швидко заснула.
Отак воно бува часто. Те, що спочатку вида ться поганим, при
уважнiшому знайомствi краща , а на що сподiва шся - поверта ться проти
тебе ж самого. I мама, i Окуневський таки мають рацiю: мiсто справдi
чудове! Десь-то вже вона тодi, першого дня, дуже стомилася, що нiщо не
милувало зiр, i десь, видно, доля готувала ©й новий жарт.
Як не , а справи пiшли сво©м трибом. Бiльрот, оглянувши ©© та
обмацавши довгими холодними (аж досi бридко!) пальцями, прийшов до
висновку, що нiяко© операцi© не потрiбно. Вiн наклав на стегно гiпсовий
бандаж, а оце вже днiв кiлька тому замiнив його апаратом. В апаратi таки
зручнiше - можна нагинатися, i нога майже зовсiм перестала болiти. Погано
тiльки, що апарат важкий i пiд час ходiння в ньому аж гаряче, багато не
набiга шся. Та й то сказати: скiльки можна тинятися без дiла по отих
театрах, кафе та вулицях! Все оглянуто, все переслухано. Гаразд, хоч
студенти не дають сумувати - приходять, розпитують, охоче розповiдають про
сво© лiтературно-мистецькi справи, а то - вовком вий.
З допомогою Окуневського Леся взяла в тимчасове користування пiанiно,
©хня кiмната перетворилася на сво рiдний музичний салон. Всi суперечки -
вiд того, чому в Венери Мiлосько© нема рук, до передвиборно© "угоди"
народовцiв з австрiйським урядом - закiнчилися спiвами. Виявля ться, у цих
лисiв, як жартома назвала Леся галичан, досить мелодiйна музика. I Миколу
Вiталiйовича вони знають незгiрше. А Нiжанкiвський, Вахнянин i, зрештою,
оцей Гриневецький, котрий так охоче зголосився писати музику на ©©
"Русалку", - то таки гарнi митцi.
Леся напiвлежала на вузенькiй канапцi, переглядала щойно купленi
газети. Гуляти бiльше не хотiлося, та й погода чомусь зiпсувалась: зранку
було морозно, сухо, а це враз одпустило, на вулицi заблищала вода -
справжня тобi весна!
Газети забитi рiзними оголошеннями (навiть призволеннями до шлюбу та
заочними освiдченнями), проте на першому мiсцi ряснiють заклики,
красуються портрети лiдерiв полiтичних партiй i тут же - багато-обiцяючi
слова з ©хнiх гучних виступiв та промов перед виборцями.
Австрiя обирала парламент. Це було видно не тiльки з газет. На вулицях,
у кафе, театрах, навiть у готелi, де мешкали переважно при©жджi, - всюди
говорили про вибори. Кампанiя саме переживала ту стадiю, коли до не© хоч
трохи були причетнi маси. Бо пiзнiше, коли вже дiло дiйде до призначення
членiв уряду, нi народовцям, нi угодовцям, нi радикалам робить буде
нiчого. Там справу вирiшуватиме його цiсарська воля...
Тож, поки не пiзно, поки була хоч найменша надiя, партi© сперечалися,
ганили одна одну, на всi лади вихваляючи свою полiтику, свою тактику.
I все задля того, роздумувала Леся, щоби з п'ятисот чоловiк один (лише
один!) мiг проголосувати!
IX
В Любитовi по©зд стояв недовго, i Франко ледве встиг позсаджувати малих
та вивантажити взятi в дорогу речi. Тепер усi цi клуночки, валiзки,
складенi на скриньку з бiлизною i притуленi одне до одного, лежали чималою
купою.
- Ото набрали на свою голову, - бiдкався Iван Якович i поскубував
короткого рудуватого вуса. - Що будемо робити, Олю?
- Або я знаю, - обiзвалась дружина. На вулицi показалась однокiнна
пiдвода. Низенька черевата конячина сумирно брела, похнюпивши голову.
З-пiд ©© лапатих копит раз у раз пахкала клубками курява.
- Гов, чоловiче! - вийшов назустрiч Франко. Кошлата бараняча шапка
заворушилася, товстi шкарубкi пальцi, що ледь виглядали з подертих рукавiв
свитини, спроквола сiпнули вiжки.
- Та стiй же, бодай ти лоп! - крикнув селянин, хоч та, кого це
стосувалося, i не думала рухатись.
- Далеко ©дете? - спитав Iван Якович.
- Ет, ©зда наша. А вам куди тре'?
- До Колодяжного. Тут, кажуть, близенько.
- Та близько... Ну, то сiдайте, чи як? - Селянин закинув вiжки на люшню
i, поки Франко ходив по речi, сяк-так розправив на возi сiно. - Мать, у
гостi до Косачiв, - не то ствердив, не то запитав вiн уже за селом.
- Вгадали.
- Тут нiкуди бiльше. - Вiн помовчав, поки минули калюжу, i нi з того нi
з сього додав: - Бабi мо©й на старостi добра закортiло. Причепилася: ©дьмо
та й ©дьмо... Куди? Аж у той... як .його... Та куди оце ©дуть усi.
Франко згадав, з яким обуренням молода Косачiвна писала в сво©й
кореспонденцi© про поневiряння переселенцiв на сходi, i сказав:
- У Сибiр, певне?
- Ото-то... ©дьмо, та й годi! А я кажу: "Лучше тутки згину, нiж маю
волочити сво© костi по свiту. Лiпше там, де нас нема ..."
Франко слухав, мрiйними холоднуватими очима дививсь перед себе.
"Скiльки ©х, безправних, знедолених, тиня ться по свiту... Коли б
зiбрались усi та стрiпонули панiв - пiр'я з них полетiло б..."
Змовк i вiзник, задумався. Десь зачепила та розмова найпота мнiшi
струни його старечого серця - i от слухав тепер ©хню невтiшну мелодiю, коб
не чужi на возi, то й замугикав би в тон ©й - повiльно, неголосно...
- Ми й не спитали, Iване, як тут, чи не люту хвороба яка, - порушила
мовчання Ольга Федорiвна.
- Леся написала б, - заспоко©в Iван Якович, але для певностi запитав: -
Не чули, дiдуню, пошестi тут нема нiяко©?
- Чом нема ? - нiби ждав цього питання старий. - Дивiть, як мене
висушила, наче в'язове лико. Ольга Федорiвна стурбовано глянула на
чоловiка.
- А що ж то за хвороба така? - допитувався Iван Якович.
Селянин повернувся, пильно глянув з-пiд насуплених кошлатих брiв на
подорожнiх, на Франковi стоптанi черевики i лиш потому сказав:
- Неправда. Куди не подайся - скрiзь ця холера клята... Так уже змага
людей, що куди тим сухотам... Тiльки не бiйтеся, вона вас не рушить.
- Авжеж, авжеж, - пiдтакнув Франко. - А як же ви лiку тесь, дiду?
- Е-е, були б то тi лiки.
- А ви шукайте ©х.
- Шукаю, сину... та дарма.
- Гуртом треба, громадою.
- Авжеж, твоя правда.
...I знову мовчання. Порипу вiз на вибо©нах, стомлено пирха конячина.
Опiвднi Леся сiла за збiрку. Ну й дивний же вiн, цей Франко, при©хав,
бабуся, що саме проходила вулицею.
Широка, розчищена вiд снiгу дорiжка вела просторим двором, а там
розходилась на кiлька стежечок, - будинок мав щось два чи три входи.
Косачевi зупинилися в нерiшучостi: куди йти? На ©хн щастя, однi з
дверей розчинилися i кiлька хлопчакiв викотилися на подвiр'я.
Ольга Петрiвна скористалася нагодою.
- Це той вусатий? - переглянулися хлопчаки, коли Ольга Петрiвна назвала
Франкове прiзвище. - Зна мо! Iдiть он туди. - Хлопчаки показали на
коридорчик праворуч.
Не встигли вони дiйти до будинку, як назустрiч вийшов середнього зросту
чоловiк.
- А я собi дивлюся: що воно за чужинцi блукають. Сюди ходiть, Ольго
Петрiвно... Давайте вашi речi, обмiтайте ноги i швидше до хати, певне ж,
замерзли. - Вiн забрав у Ольги Петрiвни валiзку, набиту яблуками та
банками з варенням, якi та везла в подарунок Франковiй, i, загородивши
сво©ми широкими плечима дверi, запитав: - А це ж хто з вами? Невже Леся?
По всьому бачу - вона! - Не чекаючи ствердження, Франко тут-таки, надворi,
обняв молоду Косачiвну, поцiлував у холодну, ледь порожевiлу на морозi
щоку: - Отак, а то в хатi жiнка, чого доброго, ще й не дозволить цiлувати
таку гарненьку панночку. - Вiн лагiдно усмiхався добрими розумними очима,
жартував, аж поки не вийшла Ольга Федорiвна.
- Та чого ж ти морозиш людей? - напосiлася на чоловiка. - Заходьте,
будь ласка, - запросила.
Оце й уся квартира, весь комфорт. В очi одразу впала скромнiсть, якщо
не сказати - убогiсть житла: тiсна, з вогкими стiнами кухонька i трохи
бiльша, затишнiша кiмната; лiжко, круглий стiл посерединi i другий - в
кутку бiля туго набито© книжками шафи.
Леся роздягалася i водночас непомiтно стежила за гостинним, енергiйним
господарем, який одразу ж почав поратись бiля самовара.
- Хоч би ж були листом сповiстили, чи як! Вийшли б зустрiти, а то...
Куди ж воно годиться? - докоряла Ольга Федорiвна гостям.
- Нiчого, добралися й так. Правду кажучи, ми все вагалися: куди його
краще податися? Знов у Нiмеччину чи у Вiдень? - I Ольга Петрiвна почала
розповiдати про доччину хворобу, скаржитися на лиху долю, яка так
несправедливо з ними обiйшлася.
- Та годi-бо тобi, мамо, - перепинила ©© Леся.
- От-от! - пiдхопив Iван Якович. - А хвора, бачу, i вусом не веде.
- Звикла вже, - мовила Ольга Петрiвна.
- Ну, а що там нового чувати у ваших краях? Як ся ма Петро Антонович?
Усе ще вою за правду?
- Ет, воювання його, - махнула рукою Ольга Петрiвна, викладаючи
гостинцi. - 3 тими позовами та судами геть-чисто стратив сво здоров'я.
- От i неправда, мамочко, - втрутилася Леся. - Коли б усi робили, як
тато, то й лиха було б менше.
- Еге, в Петра Антоновича, бачу, надiйний захисник. - Iван Якович
пiдiйшов до Лесi i з якоюсь особливою цiкавiстю подивився на не©.
- Лихо менi з ними! - скаржилась Ольга Петрiвна. - Вiрите, не можна
нiчого сказати супроти: як вiзьмуться обо , то хоч тiкай.
Леся почервонiла пiд пильним Франковим поглядом i, сором'язливо
опустивши очi, вела далi:
- Коли всi будуть клопотатися тiльки власними болями - кiнця цьому
лихолiттю i не чекати.
Iван Якович при цих словах нетерпляче поскубував короткого рудуватого
вуса.
- Зда ться менi, Ольго Петрiвно, що ваш брат, а мiй добрий приятель
Михайло Петрович Драгоманов помиля ться: Леся таки зна життя. Що не
кажiть, а зна .
- Та не хвалiть ви ©©, - завважила Ольга Петрiвна. - А то ще
загордиться.
- Сказати правду про людину - пiдтримати ©©, - мовив на те Iван Якович.
- I що ти за господар, Iване? - обiзвалась дружина. - Люди з дороги,
промерзли, а ти з розмовою. Запрошував би краще до столу.
- Ма ш рацiю, Оленько, газда з мене абиякий... Та що я вдiю? З
розумними людьми рiдко доводиться стрiчатися... А сiсти нам недовго.
Подавай скорше на стiл.
Ольга Федорiвна постелила настiльника, поставила самовар. Франко
допомагав ©й, жартував, хоча в поглядi його бiльше було задуми. Вiн принiс
iз кухоньки майстерно вирiзьблену з дерева хлiбницю i обережно, щоб не
впустити жодно© кришечки, почав краяти хлiб.
- Прошу, сiдайте, частуйтеся, - запросила господиня.
- А чим частуватися? - перепитав Iван Якович. - Що то за частування без
чарки? - Вiн вийшов на кухню i незабаром повернувся з невеличкою пляшечкою
в руках. - Недавно в мене були земляки, то оце передали... Сливовиця на
меду. - Вiн налив потрошку, сiв бiля Ольги Петрiвни. - За нашу стрiчу i за
ваше, Лесю, здоровля.
Та не встигли випити, як у коридорi зашарудiло.
- Кого там бiг пiслав? Пождемо. Дверi широко розчинилися, i до кiмнати
зайшов бородатий чоловiк.
- Я так i знав, що це Михайла нечистий несе, - мовив Iван Якович. - Ну
й щасливий же ти, Михайле: навiть чарка без тебе не п' ться... Проходь
швидше, в нас гостi.
Михайло мовчки роздягся, повiсив пальто i велику хутряну шапку - видно,
вiн часто бував у цiй господi.
- Добривечiр, - вклонився чемно. - Панi Ольга! - здивовано розвiв
руками. - Якими вiтрами? В таку негоду...
- Вiн у нас, - Франко показав на гостя, - щоби ви знали, мерзляк, - i
додав, звертаючись до Михайла: - А поглянь лише, хто з Ольгою Петрiвною!
Гiсть, помiтивши за столом дiвчину, запитав:
- Ваша?
- Атож.
- Тодi - Леся... вгадав? - I сам поспiшив вiдповiсти: - Ну, звiсйо,
вона... Леся, наша нова поетка! Високе чоло, бiляве личко - одразу видно
Косачiв рiд. Ну, драстуйте, Лесю. Радий бачити вас у наших краях. - Вiн
пiдiйшов, поцiлував Лесi руку, вiд чого та зашарiлася.
- Це, Лесю, i е той самий Михайло Павлик, - пояснив Франко, - котрий
так захопився вашими вiршами, що скоро зведе нанiвець усiх iнших поетiв.
- Ай справдi! Чого варте оте сюсюкання деяких, навiть мужчин? - озвався
Павлик. - А це ж сила! Послухайте:
За правду, браття, днаймось щиро.
диний ма м правий шлях,
дину, браття, всi ма м вiру,
дине серце у грудях.
Покажiть-но менi, в кого з сучасних авторiв е такi рядки! - Павлик
переможно подивився на присутнiх. - Мовчите? Тож-бо.
- Я ж казав, - засмiявся Франко. Павлик присiв на вiльний бiля Лесi
стiлець, охоче пiдсунув до себе чашку з ча м.
- О, та ви багато живете! Варення, сливовиця...
- Спасибi, Ольга Петрiвна привезли, - вiдповiла Франкова.
- Не вiрте ©м, Михайле Iвановичу, - поправила Ольга Петрiвна. - Мо
тiльки варення. У нас же, зна те, все сво . Влiтку - що то© малини кругом,
вишень, позьомок!.. Не полiну шся - на всю зиму вистачить.
- При©здiть до нас улiтi, побачите, - пiдтримала матiр Леся.
- А й справдi, - звернувся до дружини Франко. - По©демо, Ольго.
Вiдпочинеш на лонi природи... I я трохи одiйду од щоденного клопоту.
- Тобi вже одразу i ©хати, - докiрливо мовила Ольга Федорiвна. - Час
уже сво що-небудь мати, не тинятися по чужих кутках. - Голос Ольги
Федорiвни затремтiв, i Леся тiльки тепер згадала, як скаржився в сво©х
листах Iван Якович на поганий стан здоров'я дружини, на те, як ©©
нервовiсть шкодить йому в роботi. А Ольга Федорiвна враз уся загорiлася, в
очах заблищали сльози, в руках дрiбно затремтiло блюдце.
Пробули довгенько. При мно було сидiти у теплiй кiмнатцi. Зрештою Ольга
Петрiвна встала, подякувала за гостиннiсть.
- Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до мiста, - звернулася до
дочки. - Дещо треба докупити в дорогу.
- Заждiть, i я з вами, - обiзвалась Ольга Федорiвна.
- Авжеж, чому б тобi не прогулятися? - пiдтримав Франко.
Жiнки хутко зiбралися i вийшли.
Леся вiдчула себе якось незручно в чужiй кiмнатi. Вона пiдiйшла до
шафи, але взяти звiдти нiчого не наважилася. На письмовому столi аркушi
паперу, теч-ки. "Мабуть, з рукописами, - подумала Леся. - От би заглянути
туди хоч одним оком". На серединi столу лежало кiлька аркушiв, списаних,
видно, недавно, перед ©хнiм приходом. Твердий, нерозбiрливий почерк. "А
закреслень зовсiм мало, - вiдзначила Леся. - Не те що в мене".
- Пiдгляда те? - перервав ©© роздумування Iван Якович. Вiн i Павлик
виходили за жiнками i саме нагодилися.
Леся ствердно кивнула.
- Хочу зрозумiти вашу манеру, ваш стиль.
- Це природно. Кожному молодому хочеться заглянути в тайники творчостi
старших. Михайле, - звернувся Франко до Павлика, що захопився саме
газетою, - годi тобi малюнки роздивлятися, давай лiпше тим "Кур' ром"
розпалимо дрова.
- Так вiн же свiжий, учорашнiй. Певне, ще сам не читав?
- Хоч би й сьогоднiшнiй. Свiжостi в ньому стiльки, як у старому
зужитому смiттi. Одна балаканка, та й годi. - Вiн узяв подану Павликом
газету, зiбгав ©©, запхав пiд дрова i запалив. - Хоч горить файно. Це теж
користь. - Стоячи навколiшки, Франко роздмухував у грубi огонь. Коли
розгорiлося, вiн поставив коло груби три стiльцi. - Сiдайте. Колись, як
будемо живi та здоровi, може, бiля справжнього камiна посидимо, а поки хоч
так. Про що все ж ми з вами почали, Лесю? - Франко насупив кошлатi
рудуватi брови. - Ага, згадав! Про манеру i стиль... Ну, те, що ви хотiли
зовнi все це побачити i збагнути, гадаю, жарти. Самi чудово розумi те.
Найлiпше промовляють про митця його твори. - Iван Якович поправив у грубi
дрова й додав: - А вашу манеру i творчу фiзiономiю я, зда ться, пiзнав.
Однак в останнiх ваших поезiях надто багато стогону, мук та страждань. Що
це, ваша доктрина? Леся замислилась.
- Справдi, - мовила згодом. - Зараз я в думках переглянула написане
останнiм часом, i це питання таки виника . Той бiль i смуток виразом
певних обставин.
- Я чом питаю... - вiв далi Iван Якович. - Для людини, обдаровано©
гарячим почуттям i палкою фантазi ю, це страшенно небезпечно. В такому
станi не раз навiть дуже сильнi натури ламалися i безнадiйно попадали в
болото песимiзму.
- Певний, що з нашою добродiйкою цього не станеться, - мовив Павлик.
- Дай-то, боже... На загал маю вам сказати, що я бiльше вiрю в таланти
поступовi, котрих розвiй iде звiльна. Бувають такi, котрi блиснуть, мов
метеор, одним-двома творами, а все дальше ©х iснування - то вже повiльне
згасання.
- Це бiльш стосу ться тих, котрi приходять в лiтературу дозрiлими
людьми, - зауважив Павлик. - Панну Лесю це хай не турбу , ©© талант, видно
з усього, мiцнi рiк од року, що, певно, продуктом уперто© працi.
Леся сидiла заслухана в розмову, ©й i нiяково було, бо ж говорили про
не©, i заразом хотiлося слухати й слухати цю спокiйну товариську бесiду.
- Говорите ви про мене чимало незаслуженого, - сказала, - та коли вже
зайшла об цiм рiч, скажу: працювати менi таки справдi важко. День пишу, а
три лежу. Бува, доходить до скреготу зубовного... Проте не писати не можу.
Iнколи вже й кину, щоб одпочити, та мина день-другий - i наста просто
якесь божевiлля.
- Тота нам' тнiсть, Лесю, бува у всякого митця, - завважив Франко.
- Юрба образiв не да менi спати: мучить, як нова недуга, - вела далi
Леся. - I тодi приходить демон, лютiший над усi мо© недуги, i наказу
писати... I я пишу.
Чоловiки засмiялися.
- А вiн не вказу часом, що саме писати? - жартував Павлик.
- Це вже справа сумлiння.
- Ось вона, Йване, твоя далекогляднiсть. Леся, бач, ма дiло iз духами,
а ти тут цiлу теорiю розвiв о талантах, iндивiдi...
- Коли й так, - пiдхопив жарт Iван Якович, - то ©© дух скрупулятний,
незлий.
Щирiсть i невимушенiсть розмови викликали Лесю на вiдвертiсть.
Здавалося, нiкуди вона й не ви©здила, а зiбралися оце в Колодяжному чи в
Ки вi увечерi i гомонять собi потихеньку.
- Взагалi ж не писати я не можу, - розповiдала. - Коли в мене радiсть,
що бува надто рiдко, чи смуток, то враз нiби вогонь загоря ться в серцi.
- А без цього, Лесю, - Iван Якович поклав на ©© худеньке плече руку, -
i нема справдi мистецьких творiв. Усе, що написане з холодним серцем, не
варте i торби сiчки... Через те й кричимо на всiх перехрестях, що нема у
нас лiтератури. - Вiн трохи пiдвищив тон, видно, це питання хвилювало його
давно i неабияк. - Так, нема! Замiсть не© поки що крики, сварки та
нiкчемнi повiстi, в котрих справжнього життя, правди й дотепу - як на
пустiй видмi колоскiв. Чи, може, отi немiчнi вiршики про природу, засушену
в бiбулi, i про почуття, законсервованi в спiритусi, може, ©х назовемо
лiтературою? Але гов! Се пiдпеньки, що ростуть на здрухнiлих пнях,
плiсень, що вкрива гниле багно, але не пахуча, цвiтаста мурава...
- Та годi-бо, Йване, - кинув Павлик, вибравши зручну хвилину.
- Коли ж серце розрива ться, як подивлюся та послухаю наших
консерваторiв. Ви, Лесю, даруйте менi сей тон. Аби не болiло, то й пощо
говорити? Михайловi он не подоба ться - в нього душа м`яка.
- Ну й дразливий же ти! Iнший уже давно порвав би з тобою.
- Про iншого я, може, i не сказав би, а про тебе скажу, бо знаю -
витерпиш... З iншим я, може, i говорити не став би.
- Бачте, Ларисо Петрiвно, якi ми друзi, - звернувся Павлик. - Ради
бога, не берiть з нього приклад.
Леся усмiхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять вони на сво©х
вечорах, i мовила:
- А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазанi.
- От бачиш! - зрадiв Франко. - А ти з сво©м примиренням. Хто ж, як не
ми самi повиннi вчити молодь? Не вiддавати ж й барвiнським та романчукам?
Досить i так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголiв. Хiба ж од них
ждати народовi справжньо© лiтератури? З гнилого дерева не зробиш доброго
цiпа... То, кажете, - звернувся до Лесi, - у вас так само бувають
суперечки? Об чiм же вашi спори?
Леся розповiла про "Плеяду", про захоплення молодi демократичними
iдеями.
Франко i Павлик слухали ©©, не перебиваючи.
- Добре було б, Ларисо Петрiвно, - сказав Павлик, - аби ви шукали в
Ки вi певних людей. Нам треба надiйних, особливо в Ки вi.
- Я певна, що виконаю ваше прохання, - не задумуючись, вiдповiла Леся.
- Менi вельми прикро, що здоров'я ставить мене весь час на од шибi
активного громадського життя. Але знайте: коли трапиться яка рискована
робота, я буду вашим найпершим i найбезпечнiшим помiчником.
- Дiло не так i в здоровлi, Ларисо Петрiвно, - сказав Франк. - А вашу
згоду ми прийма мо. Можете не сумнiватися - роботи вистачить на всiх.
Головне, нам треба налагодити перевезення нелегально© лiтератури.
- Я готова стати в пригодi.
- От i гаразд. Будете ©хати назад - дещо вiзьмете. Тiльки - гов: про
нашу умову нiкому нi слова. Леся кивнула головою.
- Ну, а щодо ваших поезiй мушу сказати, що за останнi кiлька лiт ви
зробили помiтний крок. - Франко вдарив об колiна руками, i Леся тiльки
тепер помiтила, якi в нього витертi штани. - Не будемо зараз вдаватися до
аналiзу ваших поезiй, - вiв далi Iван Якович, - але на шляху ви сто©те
правильному. От хоч би взяти цикли "Подорож до моря", "Кримськi спогади",
котрi ви менi переслали, а надто "Сопiга зрет зрего!".
- Так-так, - втрутився Павлик. - То рiч сильна i характерна.
- Вирiзняються вони поглибленим розумiнням життя. А це, замiтьте,
головне. Лiтература сть життя. Це найправильнiший кодекс справжнього
митця. Життя - передовсiм. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що воно
розв'яже, те й буде розв'язане.
- Зда ться, пора б вам уже i про збiрку подумати, - додав Павлик.
-. Боюсь, нiчого ще збирати.
- Не кажiть, сильнi штуки, - заперечив Франко. - Михайло ма рацiю:
при поверненнi додому зложiть увесь свiй доробок i шлiть нам.
- I чим хуткiше це зробите, тим лiпше... для загально© справи, - додав
Павлик.
- Взагалi добре було б, щоб ви i вашi друзi взялися пропагувати все, що
гарного, розумного в нашiй лiтературi. Народовi пiдсовують таку убогу,
натикану гнилими iдейками лiтературщину, що хоч сили нашi й нерiвнi, хоч i
перепада нам, але не протистояти ©й не можемо!
Франко пiдiйшов до столика, щось там записав i став, задивився на
заснiжений двiр.
- Гадаю, що й це буде нам пiд силу, - стиха мовила Леся, - бо, правду
кажучи, коли я слухаю проповiдi, що "житiя святих" розвивають у лiтературi
дух геро©зму, то менi самiй хочеться зайву свiчку в хатi засвiтити, щоб
яснiше було.
- Отже, домовились? - не то запитав, не то ствердив Франко.
- Так, - чiтко вiдповiла Леся. - Alea jacta est! 13
- Жереб кинуто, - повторив Франко.
VIII
Вернутися б зараз назад, у Колодяжне, i писати, писати. Стiльки думок i
чуттiв народила ота коротка зустрiч у Львовi.
А от доводиться ©хати. За Львовом - Тарнiв. За Тарновом - Кракiв... Га©
змiнюють поля, поля змiнюють га©... Гори, долини - заснiженi, бiлi. Чужi.
У Вiднi Косачiв мав чекати Теофiл Окуневський. З його дочкою Ольгою
Леся познайомилася ще в Ки вi, де вони разом навчалися музики.
Дiвчата розсталися кiлька рокiв тому, i Леся нiколи не гадала, що доля
знову пошле ©х одну однiй назустрiч. Та, видно, недарма кажуть: гора з
горою не сходиться, а людина з людиною - неодмiнно.
Величезний Пiвнiчний вокзал у Вiднi був геть заповнений людом. Однi
при©здили, iншi товпилися до вагонiв - кудись ©хали, а помiж усiм цим
снували товстопикi, вусатi жандарми в начищених до блиску гостроверхих
касках.
Ольга Петрiвна i Леся вийшли i стали оддалiк. Нi вони Окуневського, нi
вiн ©х не знали. Тому, як було домовлено, Ольга Петрiвна витягла й тримала
на виднотi останнiй номер "Зорi" - по цьому Окуневсь-кий ма ©х пiзнати.
За якийсь десяток хвилин до них справдi пiдiйшов високий, у довгому
сiрому пальтi й цилiндрi чоловiк i, стримано всмiхаючись, показав такий же
номер журналу.
- Панi Косачева, панночка Леся? - запитав вiн, щоб пересвiдчитись
остаточно.
- Так, - вiдповiла Ольга Петрiвна.
Окуневський чемно привiтався, i одразу його блiде, з чорною - клинком -
борiдкою i короткими вусами обличчя набрало нового вигляду.
- А я вже думав - не при©дете. Народу стiльки... Ну, ходiмо...
Окуневський покликав носiя i повiв гостей до виходу в мiсто.
Надвечiр'я, що поволi спадало на верхiв'я дерев i високi шпилi ратушi
та костьолiв, робило мiсто якимсь непривiтним, холодним. Чи вiд утоми, чи
вiд цього першого непри много враження було важко на серцi, надокучливими
здавалися допитування Окуневського - про дорогу, про Ки©в, про здоров'я...
Лунко цокотiли по бруку конi, i тi звуки чомусь нагадували Лесi
ритмiчний i такий же до нудоти одноманiтний перестук вагонних колiс.
"Додому, додому, додому", - вiддавалося те цокотiння в думках. Гнiтючими
здавалися просторi, красиво© архiтектури будинки, за якими не було нiчого
видно, високi пам'ятники, що виринали з темряви мало не на кожному кроцi,
ажурнi арки пiд'©здiв... Хотiлося швидше добратися до житла, впасти,
забутися вiд усiх цих пере©здiв.
- Дунай... Лесенько, пiд нами голубий Дунай! Мама в захопленнi. А вiд
чого? Чим тут захоплюватися?.. Леся кинула погляд на рiчку. Яка ж вона,
скажiть, голуба? Каламуть - i тiльки.
- А цей мiст - чу ш, Лесю? - його збудували крiпаки Розумовського.
- Розумовського?
- Еге ж. Коли вiн був росiйським послом у Вiднi. Он якою цiною
створювались усi цi багатства, уся ця пишнота! В уявi одразу постали
ватаги полтавських, ки©вських, чернiгiвських крiпакiв, якi на плечах сво©х
несуть з усiх усюд до Дунаю камiння, зраненими руками вкладають його, а
могутнi хвилi, нiби граючись, зносять усе те, збивають немiчних з нiг,
руйнують ©хню працю.
Хто його зна , може, з тих пiр i побурiла у Дуна© вода, розбавлена
потом i кров'ю крiпацькими... А он скiльки понад берегом заводiв та
фабрик! ©х теж будували мозолястi руки. Хай не полтавськi, чернiгiвськi,
так галицькi, волинськi, а все одно тi, яким бракувало шматка насущного.
Глухо прогуркотiв пiд колесами мiст, мов обзиваючись голосами далеких
отих будiвничих, коляска ще кiлька разiв повертала праворуч, потiм лiворуч
i зрештою зупинилась перед будинком з величезними яскраво освiтленими
вiкнами.
- При©хали, - мовив Окуневський.
Поки зносили речi, Леся встигла обдивитися вестибюль, перемовитися з
швейцаром - старим чоловiком у голубiй, розшитiй золотом лiвре© i
трикутному капелюсi.
В готелi розкiшно: картини, шафи з книжками, золоченi люстри,
мармуровi, застеленi коштовними килимами, сходи.
- Ця розкiш чомусь гнiтить, - сказала Леся, як тiльки Окуневський
пiшов, побажавши ©м добро© ночi.
- Завжди в тебе якiсь незрозумiлi примхи. Бiднiсть вража , багатство -
гнiтить...
- Хiба не можна було найняти скромнiший номер?
- Ти ж зна ш: Вiдень - свiтове мiсто, сюди з'©жджаються знатнi особи...
От коли ми поверталися з Флоренцi©, од дядька Михайла, то зупинялися в
самому центрi. Там ще розкiшнiше.
- А я цим не захоплена. Красиво, але ж, як подумати...
- Ну, гаразд, годi, - перебила мати. - Фiлософi© на сьогоднi досить. Я
теж стомилась.
Поки мати розкладала речi та милувалася з вiкна мiстом, Леся вмилася,
випила принесену служницею каву i шмигнула пiд перину. Стомлена дорогою,
заколисана гомоном чужого мiста, вона швидко заснула.
Отак воно бува часто. Те, що спочатку вида ться поганим, при
уважнiшому знайомствi краща , а на що сподiва шся - поверта ться проти
тебе ж самого. I мама, i Окуневський таки мають рацiю: мiсто справдi
чудове! Десь-то вже вона тодi, першого дня, дуже стомилася, що нiщо не
милувало зiр, i десь, видно, доля готувала ©й новий жарт.
Як не , а справи пiшли сво©м трибом. Бiльрот, оглянувши ©© та
обмацавши довгими холодними (аж досi бридко!) пальцями, прийшов до
висновку, що нiяко© операцi© не потрiбно. Вiн наклав на стегно гiпсовий
бандаж, а оце вже днiв кiлька тому замiнив його апаратом. В апаратi таки
зручнiше - можна нагинатися, i нога майже зовсiм перестала болiти. Погано
тiльки, що апарат важкий i пiд час ходiння в ньому аж гаряче, багато не
набiга шся. Та й то сказати: скiльки можна тинятися без дiла по отих
театрах, кафе та вулицях! Все оглянуто, все переслухано. Гаразд, хоч
студенти не дають сумувати - приходять, розпитують, охоче розповiдають про
сво© лiтературно-мистецькi справи, а то - вовком вий.
З допомогою Окуневського Леся взяла в тимчасове користування пiанiно,
©хня кiмната перетворилася на сво рiдний музичний салон. Всi суперечки -
вiд того, чому в Венери Мiлосько© нема рук, до передвиборно© "угоди"
народовцiв з австрiйським урядом - закiнчилися спiвами. Виявля ться, у цих
лисiв, як жартома назвала Леся галичан, досить мелодiйна музика. I Миколу
Вiталiйовича вони знають незгiрше. А Нiжанкiвський, Вахнянин i, зрештою,
оцей Гриневецький, котрий так охоче зголосився писати музику на ©©
"Русалку", - то таки гарнi митцi.
Леся напiвлежала на вузенькiй канапцi, переглядала щойно купленi
газети. Гуляти бiльше не хотiлося, та й погода чомусь зiпсувалась: зранку
було морозно, сухо, а це враз одпустило, на вулицi заблищала вода -
справжня тобi весна!
Газети забитi рiзними оголошеннями (навiть призволеннями до шлюбу та
заочними освiдченнями), проте на першому мiсцi ряснiють заклики,
красуються портрети лiдерiв полiтичних партiй i тут же - багато-обiцяючi
слова з ©хнiх гучних виступiв та промов перед виборцями.
Австрiя обирала парламент. Це було видно не тiльки з газет. На вулицях,
у кафе, театрах, навiть у готелi, де мешкали переважно при©жджi, - всюди
говорили про вибори. Кампанiя саме переживала ту стадiю, коли до не© хоч
трохи були причетнi маси. Бо пiзнiше, коли вже дiло дiйде до призначення
членiв уряду, нi народовцям, нi угодовцям, нi радикалам робить буде
нiчого. Там справу вирiшуватиме його цiсарська воля...
Тож, поки не пiзно, поки була хоч найменша надiя, партi© сперечалися,
ганили одна одну, на всi лади вихваляючи свою полiтику, свою тактику.
I все задля того, роздумувала Леся, щоби з п'ятисот чоловiк один (лише
один!) мiг проголосувати!
IX
В Любитовi по©зд стояв недовго, i Франко ледве встиг позсаджувати малих
та вивантажити взятi в дорогу речi. Тепер усi цi клуночки, валiзки,
складенi на скриньку з бiлизною i притуленi одне до одного, лежали чималою
купою.
- Ото набрали на свою голову, - бiдкався Iван Якович i поскубував
короткого рудуватого вуса. - Що будемо робити, Олю?
- Або я знаю, - обiзвалась дружина. На вулицi показалась однокiнна
пiдвода. Низенька черевата конячина сумирно брела, похнюпивши голову.
З-пiд ©© лапатих копит раз у раз пахкала клубками курява.
- Гов, чоловiче! - вийшов назустрiч Франко. Кошлата бараняча шапка
заворушилася, товстi шкарубкi пальцi, що ледь виглядали з подертих рукавiв
свитини, спроквола сiпнули вiжки.
- Та стiй же, бодай ти лоп! - крикнув селянин, хоч та, кого це
стосувалося, i не думала рухатись.
- Далеко ©дете? - спитав Iван Якович.
- Ет, ©зда наша. А вам куди тре'?
- До Колодяжного. Тут, кажуть, близенько.
- Та близько... Ну, то сiдайте, чи як? - Селянин закинув вiжки на люшню
i, поки Франко ходив по речi, сяк-так розправив на возi сiно. - Мать, у
гостi до Косачiв, - не то ствердив, не то запитав вiн уже за селом.
- Вгадали.
- Тут нiкуди бiльше. - Вiн помовчав, поки минули калюжу, i нi з того нi
з сього додав: - Бабi мо©й на старостi добра закортiло. Причепилася: ©дьмо
та й ©дьмо... Куди? Аж у той... як .його... Та куди оце ©дуть усi.
Франко згадав, з яким обуренням молода Косачiвна писала в сво©й
кореспонденцi© про поневiряння переселенцiв на сходi, i сказав:
- У Сибiр, певне?
- Ото-то... ©дьмо, та й годi! А я кажу: "Лучше тутки згину, нiж маю
волочити сво© костi по свiту. Лiпше там, де нас нема ..."
Франко слухав, мрiйними холоднуватими очима дививсь перед себе.
"Скiльки ©х, безправних, знедолених, тиня ться по свiту... Коли б
зiбрались усi та стрiпонули панiв - пiр'я з них полетiло б..."
Змовк i вiзник, задумався. Десь зачепила та розмова найпота мнiшi
струни його старечого серця - i от слухав тепер ©хню невтiшну мелодiю, коб
не чужi на возi, то й замугикав би в тон ©й - повiльно, неголосно...
- Ми й не спитали, Iване, як тут, чи не люту хвороба яка, - порушила
мовчання Ольга Федорiвна.
- Леся написала б, - заспоко©в Iван Якович, але для певностi запитав: -
Не чули, дiдуню, пошестi тут нема нiяко©?
- Чом нема ? - нiби ждав цього питання старий. - Дивiть, як мене
висушила, наче в'язове лико. Ольга Федорiвна стурбовано глянула на
чоловiка.
- А що ж то за хвороба така? - допитувався Iван Якович.
Селянин повернувся, пильно глянув з-пiд насуплених кошлатих брiв на
подорожнiх, на Франковi стоптанi черевики i лиш потому сказав:
- Неправда. Куди не подайся - скрiзь ця холера клята... Так уже змага
людей, що куди тим сухотам... Тiльки не бiйтеся, вона вас не рушить.
- Авжеж, авжеж, - пiдтакнув Франко. - А як же ви лiку тесь, дiду?
- Е-е, були б то тi лiки.
- А ви шукайте ©х.
- Шукаю, сину... та дарма.
- Гуртом треба, громадою.
- Авжеж, твоя правда.
...I знову мовчання. Порипу вiз на вибо©нах, стомлено пирха конячина.
Опiвднi Леся сiла за збiрку. Ну й дивний же вiн, цей Франко, при©хав,