Олiйник М.. Леся

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



КНИГА ПЕРША

Матерi мо©й, Харитинi Василiвнi, присвячую

ЧАСТИНА ПЕРША

На шлях я вийшла ранньою весною.
Леся Укра©нка

Лiси й лiси... Скiльки ©х! Нi поглядом не осягнути, нi перейти. Стоять
похмурi, розвiсивши сво© зеленi шати, i гомонять... Про вiщо? Хто зна .
Кажуть, отим товстелезним дубам, що могутньо вп'ялися в землю i верхiв'ями
сягають хмар, сотнi лiт. То-то звiдали на сво©м вiку! Мабуть, пам'ятнi ©м
i Хмельницький, i Кармалюк. От зрозумiти б ©хню мову! А що, як вилiзти на
дуба i прича©тися? Певно, можна чимало побачити.
Дiвчинка вiдклада набiк вiночок, який плела, сидячи бiля воза, вста
i, переконавшись, що поблизу нiкого нема, бiжить до старого гiллястого
дуба, що, мов сторожа, сто©ть на узлiссi. Вилiзти на нього ©й нiчого не
варто. В цьому вона позмага ться з будь-яким хлопчаком, ©й тiльки б за що
вчепитися.
Обiйшовши навколо стовбура, в кiлька разiв товщого за не©, дiвчинка
хапа ться тоненькими рученятами за сучок, пiдтягу ться i за хвилину вже
сидить на товстiй гiлляцi.
Як тут чудово! Прохолодно, пахне молодим дубовим листям, а головне -
видно всю галявину. Та що там галявину! Тепер можна оглянути все довкола.
Досить тiльки залiзти вище... I як вона ранiше не догадалася? Ото дорога,
а там виблиску на сонцi рiчка - спокiйна i принадна Случ. Лiсами та
лугами вона бiжить через усе Полiсся...
А що там мрi ген-ген за лiсом? Невже мiсто? Церкви, якась iще вежа...
Та це ж вiн, рiдний Звягель! Бiленькi будиночки на околицях, садки...
Навряд чи хто з друзiв дивився отак на мiсто. Де там! Навiть Михайлик,
старший за не© на пiвтора року, i то побоявся б лiзти так високо. Добре,
що й нема його, а то заважав би тiльки.
Одначе хтось нiби гука . Так i . Це вiн, Михайлик, повернувся до воза,
не знайшов ©© i вже гука . Шби вона маленька, чи що? От не обiзветься - i
все, нехай побiга .
- Лосю! Де ти?.. Лосю! - луна лiсом. Зверху вiн зда ться зовсiм
маленьким i смiшним у сво©й безпорадностi. Метушиться, загляда скрiзь.
Може, обiзватися? Нi, хай ще трохи. Вона краще послуха , як луна розносить
голос.
- Лосю-у! - кричить Михайлик, а звiдусiль долина : "Осьу-у".
I що воно за диво? Цiкаво: ©© голос теж лунатиме?
- Ку-ку, - стиха вiдгуку ться дiвчинка i прислуха ться. Нi, нiчого не
чути. Мабуть, треба сильнiше. Набравши повнi груди повiтря, вона знову -
дужче - обзива ться: - Ку-ку! - I, почувши у вiдповiдь милозвучне коротке
"у-ку", повторю знову й знову.
Але що це? Михайлик уже пiд дубом, сто©ть, задерши голову. Як йому
вдалося вiдшукати ©©? Мабуть, не варто було обзиватися.
- Злiзай швидше, зозулько, - наказу Михайлик.
Нiчого не вдi ш, доведеться пiдкоритися, адже вiн - старший.
Поволi, знехотя дiвчинка спуска ться вниз. Кiски в не© розпатланi.
- Як там гарно... Видно далеко-далеко, - виправдову ться.
- А якби впала? Ходiмо! - Взявшись за руки, обо поспiшають до воза.
Кароль уже запряга . На возi повно запашно© лiсово© трави, яко© вiн
накосив для коней.
Леся обережно, щоб не пом'ялися, склада квiти, вiночок надiва на
голову.
- Гарно менi?
Михайлик не чу , пора ться бiля коней, вдаючи з себе дорослого.
- Наче мавка, - хвалить Кароль i грубою рукою поправля Лесi вiнок. -
Отако. Дома й не пiзнають. Скажу: пiймав у лiсi.
Хороший вiн, Кароль, спокiйний, лагiдний. Завжди знайде щось цiкаве для
не©. То квiтку якусь, то пташеня. А позаторiк цуценя принiс. Маленьке,
ледве на ногах трималося. Мама спочатку сердилася, хотiла викинути. Потiм
згодилася. А який з нього пес вирiс! Усi сусiди тепер заздрять. Мама й
iм'я йому дала - Джальма.
- Ну, по©хали, бо вечорi , - каже Кароль. Вiн вмощу малих у задку, а
сам поки що йде, тримаючи вiжки, покрику на коней, що норовлять на ходу
скубнути трави.
Воза пiдкида на старих пнях, вiн перехиля ться з боку на бiк, нiби
човен на хвилях.
Ось i дорога. Кароль теж сiда , звiсивши ноги за полудрабок, хльоска
вiжками. Слiдом в' ться срiбляста курява.
Як пiд'©жджали до мiста, Леся шепнула братиковi:
- Ти ж не кажи мамi, що я була на деревi.
Михайлик кива головою.
У центрi мiста, за невисоким парканчиком, сто©ть просторий
одноповерховий будинок. В однiй його половинi живуть господарi, iншу - три
невеликi кiмнати i кухню - займа голова повiтового з'©зду мирових
посередникiв Петро Антонович Косач.
Рокiв десять тому Петро Антонович закiнчив юридичний факультет
Ки©вського унiверситету, куди його було переведено з Петербурга за
вiльнодумство, одружився i зайняв цю посаду. Через кiлька рокiв ©хня сiм'я
збiльшилась: спочатку народився Михайлик, потiм Леся, яку всi чомусь звуть
Лосею, а торiк навеснi - Лiля, Оленька...
Дружина, Ольга Петрiвна, виявилася старанною господинею, i невдовзi
©хня скромна квартира стала вiдома сво©м затишком, гостиннiстю; частенько
бували тут давнi друзi Петра Антоновича - Старицький, Лисенко, Драгоманов.
Вони при©здили поодинцi, а то й гуртом, часом навiть iз сiм'ями, i тодi не
було кiнця-краю веселощам, розповiдям, спогадам.
Служба обтяжувала Петра Антоновича, вимагала частих ви©здiв. То в Ки©в
викличуть до генерал-губернатора, то селяни поскаржаться на пана, i треба
побувати на мiсцi.
А скiльки тих скарг! Там помiщик заборонив пасти худобу, там побив
когось чи скривдив нi за що нi про що...
Воля. Всi чекали ©©, покладали надi©. А воно як було, так i лишилося.
Що селянин без землi? Знов мусить iти до того ж пана, працювати вiд зорi
до зорi, аби заробити на прожиття.
Нема правди, нема ... Хоч як захищай цих бiднякiв - та що з того?
Тiльки ворогiв собi наживеш. Уже не раз натякали про це в канцелярi©
генерал-губернатора. От i сьогоднi. Спецiальним листом його попереджували,
що чиновник його величностi повинен завжди пам`ятати про iнтереси iмперi©
i не захоплюватись гуманiзмом при виконаннi службових обов'язкiв вiн
зайвий. Це значить - крiзь пальцi дивитися на страждання простих людей,
замовчувати свавiлля i навiть захищати його.
"Давно вже не було грози, яка б освiжила сп'янiлi голови. Вважай, вiд
само© Хмельниччини. А браку ©©, ой як браку ", - дума Петро Антонович i
зверта ться до дружини, що саме заколису дитину:
- Олю, де це нашi малi?
- В лiс по©хали, я пустила. Нехай прогуляються. Кароль обiцяв хутко
повернутися, та чомусь нема. - Вона пiдiйшла, поцiлувала чоловiка i
жартома розкуйовдила йому волосся. - А ти старi ш, Петре, сивий уже...
- Ти думала - молодiтиму? Скоро й лисiти почну вiд цi © служби.
- Знову щось негаразд?
- Та от не зрозумiю, хто на мене доноси строчить. - Вiн пройшовся по
кiмнатi, широкоплечий, ставний, i зупинився перед дружиною, - Кожна
дрiбниця, кожен мiй крок вiдомi в Ки вi.
- Хiба мало в тебе недругiв серед мiсцевих дворян? А все через твою
вiдвертiсть, Петре.
У дворi, зустрiчаючи пiдводу, радiсно заскавучала Джальма.
Петро Антонович вийшов i незабаром повернувся з дiтьми, тримаючи обiруч
великий букет.
- Мамочко, - першою кинулася до матерi Леся, - поглянь, який я собi
вiночок сплела. Кароль каже, що я схожа в ньому на мавку. Правда, мамочко?
- Правда, доню. Тобi дуже личить. Тiльки не галасуйте - сестричку
збудите.
Михайлик хвалився, що допомагав згрiбати траву, навiть запрягав конi.
- То ти вже справжнiй господар, - похвалив його батько.
Квiти поставили в глечиках на столi i на вiкнах.
Пiсля вечерi сiм'я зiбралася в батьковому кабiнетi. Це була невелика,
зi смаком опоряджена кiмната - улюблене мiсце дiтей i дорослих. На стiнi,
у вишитих Ольгою Петрiвною рушниках, висiв чималий портрет Шевченка з
пишними вусами, в пальтi i чорнiй смушевiй шапцi, а далi - фото
господарiв, рiдних i знайомих та само© Ольги Петрiвни - в довгому бiлому
платтi, з трояндою на грудях.
Посерединi кiмнати, застелено© вузенькими дорiжками та килимами, стояв
на тоненьких фiгурних нiжках круглий стiл, кiлька м'яких крiсел, а пiд
бiлою кахляною грубою - канапа.
Зi стелi звисала велика порцелянова лампа, подарована молодим у день
©хнього весiлля.
Чимало мiсця займали книжки. В просторiй, пiд горiх оздобленiй шафi
стояли найцiннiшi видання iноземних, укра©нських та росiйських
письменникiв.
Петро Антонович, хоч сам нiколи й не займався письменством, любив
лiтературу з дитинства. В Чернiгiвськiй гiмназi© його учителем словесностi
був Леонiд Iванович Глiбов, байки якого Косач знав майже всi напам'ять.
Вiн взагалi легко запам'ятовував вiршi, часто декламував Пушкiна, а надто
"Руслана й Людмилу".
Особливо захоплював Петра Антоновича Щедрiн. Вiн мiг годинами читати
дiтям казки та пояснювати щедрiнськi алегорi©.
Ольга Петрiвна, яка ще в пансiонi почала складати вiршi, найбiльше
любила Шевченка. Вона й дiтей учила грамоти по "Кобзарю", багато знала й
розповiдала ©м про Тараса Григоровича. Бувало, вiзьме малих на руки, всi
тро посхиляються над столом i починають:
"Са-до-о-ок ви-шне-ви-и-ий ко-о-ло-о ха-а-ати... хру-у-щi над
ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть..."
Дуже смiшила Михайлика й Лесю пригода з Ене м. Ну й кумедний же вiн,
цей "хлопець хоч куди козак"! Читання "Ене©ди" зайняло щось iз тиждень, i
весь цей час малi - що б не робили - згадували найцiкавiшi мiсця поеми.
Ото гуляють собi, бавляться, а потiм Михайлик чи Леся бiжать i питають:
"Мамочко, а чого то про Меркурiя в тiй книжцi пишеться: "Прискочив, мов
котище мурий"? Адже вiн бог?" I Ольга Петрiвна терпеливо поясню .
Чи не найбiльшою родинною подi ю були лiтературнi вечори. Леся
навчилася грамоти дуже рано, в чотири роки, i теж захопилася лiтературою.
Найпершим самостiйно нею прочитаним твором була подарована матiр'ю книга
"Про земнi сили", з яко© дiвчинка дiзналася про величезнi багатства Землi
та ©© походження. Потiм - "Укра©нський орнамент", "Кобзар", поезi©
Мi-цкевича, казки Андерсена й Шпiльгагена. Казки Ольга Петрiвна
перекладала для дiтей сама, бо укра©нською мовою ©х не видавали.
Домашнi лiтературнi читання починала Леся якимсь уривочком чи вiршем.
Ольга Петрiвна декламувала сво© поезi© - найбiльш про природу та красу
рiдного краю, про могутнiй Днiпро, що несе сво© води через усю Укра©ну.
Сьогоднi докiнчували "Тараса Бульбу". Петро Антонович за звичкою прилiг на
канапi, посадовивши малих поруч, а невисока на зрiст Ольга Петрiвна майже
сховалася в глибокому м'якому крiслi.
Читала вона спокiйно, повагом. В дитячiй уявi поставали картини
звитяжних подвигiв. Як дiйшли до того мiсця, де вороги глумляться над
беззбройним Остапом, у Лесi виступили на очах сльози, ©х, можливо, нiхто й
не помiтив би, та дiвчинка, мабуть ненароком, схлипнула.
- Що тобi, доню? - занепоко©вся батько.
- Нiчого... Я бiльше не буду... - Витерла кулачком вi©. - Але чому...
хiба його не можна було врятувати?
- От тобi й ма ш! - розвела руками мати. - Хiба можна так, Лесю? Це ж
книжка...
- А в книжках хiба неправду пишуть? Ти сама казала, що "Кобзар" - то
свята правда. Ольгу Петрiвну обеззбро©ло таке питання.
- Авжеж, Лесю, - втрутився батько. - Книжкам треба вiрити. Та, бачиш,
Остап i смертю сво ю послужив вiтчизнi. Загинув, а та мницi не видав...
Плакати все ж таки не годиться.
Читання закiнчили. Петро Антонович почав оповiдати сво© мисливськi
пригоди, i Леся повеселiшала. Мати показала ©й новий узор, обiцяла дiстати
заполочi, щоб його вишити.
На нiч Ольга Петрiвна провiтрювала спальню, i Леся, лежачи пiд ковдрою,
чула, як у садку сонно зiтхав мiж гiллям вiтер i десь далеко, мабуть на
околицi мiста, спiвала молодь.
Якось Ольга Петрiвна пообiцяла дiтям на Купала повезти ©х до знайомих,
що жили в сусiдньому селi Жаборицi.
Напередоднi свята Леся нагадала матерi про ©© обiцянку.
Ви©хали наступного дня опiвднi i незабаром були на мiсцi. Село чимале.
Бiля дворiв попiдмiтано, хати побiленi, а призьби пiдведенi червоною
глиною. Святковiсть псував хiба що похмурий вигляд напiвзогнилих хатинок,
що траплялися то по один, то по другий бiк широко© пiщано© вулицi.
Садиба знайомих мiстилася на протилежнiй околицi. Невеличкий дворик,
хата з квiтниками пiд вiкнами, садок.
Поки Ольга Петрiвна привiталася, роздала гостинцi та погодувала Лiлю,
почало вечорiти.
- Мамочко, ходiмо, а то ще спiзнимося на Купало, - шепотiла на вухо
матерi Леся. Вона вже встигла познайомитися з дiтворою i рвалася на
вулицю.
- Ольго Петрiвно, та вiдпустiть ©х, нехай iдуть собi гуртом, - порадили
господарi.
Дiти нiби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як вони вже
були за порогом, у дворi, де ©х нетерпляче ждала малеча.
За селом, на пагорбi, чималий вигiн. Тут завжди святкували Купала.
Мiсце безпечне, поблизу нiяких будiвель. До того ж i рiчка близенько.
Дiтвора прибiгла саме тодi, як дiвчата почали вбирати невисоку гiллясту
берiзку, вкопану серед вигону. Однi в'язали в пучечки принесенi з собою
квiти, плели вiнки, iншi розвiшували все те на деревце. Хлопцiв ще не
було, але про них застережливо вже спiвали:
Ой на Купала вогонь горить,
А нашим хлопцям живiт болить.
Ой нехай болить, нехай знають,
Нехай Купала не займають.
Коси в дiвчат заплетенi, кожна у вiночку, а сорочки з тонкого полотна
так уже вибiленi та вишитi рiзними узорами, що не надивишся. Були мiж ними
й бiднiшi. У тих - сiренькi спiднички, скупо вишитi сорочки з десятки, на
ногах - постоли. Кому свято, кому досада. Сидять гурточком, як сироти,
тихо-журливо скаржаться на свою доленьку:
Не куй, зозуле, на лiщинi,
Ще й наку шся на калинi;
Не плач, Марисю, у матiнки,
Ще й наплачешся у свекрухи,
Через пороги ступаючи,
Чужi звича© переймаючи.
- Ну й завели, дiвчатонька, - обзива ться повновида вродлива дiвчина. -
Цур ©м, злидням тим! Давайте iншо©, веселiшо©.
Ой на Купала-Купалочка
Не виспалася Наталочка,
Погнала бички дрiмаючи,
На кiлки нiжки збиваючи, -
почала вона.
Леся уважно слухала, стежила допитливими оченятами за кожним рухом тих,
що вбирали берiзку. Хтось принiс рiзнокольоровi стрiчки, свiчечки - i ©х
теж прикрiпили на гiлочках.
Невдовзi ватагою прибули хлопцi. Вони принесли трiски, хмизу для
купальського вогнища. Незважаючи на протести дiвчат, один козуб одразу ж
пiдпалили, встромивши посеред нього тичку, щоб вогонь пiднiмався вище.
Вогнище затрiщало, вгору метнулися iскри. А парубки тим часом закурили.
Декотрi поривалися до Купала, та марно. На берiзцi вже палали свiчечки, а
дiвчата, побравшись за руки, водили бiля не© таночок, насмiхаючись iз
хлопцiв:
Ой на горi пiд буйним вiтром
Не чули хлопцi зозулi лiтом.
А як почули, полякались,
В глуху кропиву поховались.
Парубки спочатку мовчали, а потiм, видно, терпець ©м увiрвався, бо
раптом посхоплювалися, вихопили з вогню по вiхтю i кинулись розганяти
дiвчат. Тi закричали, розбiглися, та коли нападники вiдiйшли, знову
повернулися - i сво ©. Тодi й хлопцi хором вiдповiли:
Наша дiвка по знаку -
Несе чорта у глеку;
Як чорт стрепенеться,
То й глек розiб' ться...
Лесю теж узяли в коло, надiли на не© вiнок. Ну, а Михайлик - той в
iншому гуртi, серед парубкiв. Там уже стрибають через вогнище, змагаються,
хто сягне вище i далi. "Хоч би в вогонь не потрапив", - турбу ться Леся
про братика. Та скоро про все забува . Де там, хiба до цього!
Ой нашi хлопцi стрiльцi, стрiльцi,
Забили жабу в корчi, в корчi, -
знову спiвають дiвчата. Хлопцi вдають, що не чують, а дiвчата не
вгавають:
Ой Iван каже: "Ряба жаба!"
А Степан каже: "Моя баба!"
Андрiй каже: "Перерiжмо!"
Терешко каже: "Цiлу з'©жмо!"
- Нумо, друзi, - луна серед парубкiв, - покажемо ©м: жаба то чи баба!
- I вони хапають дiвчат в обiйми, намагаються поцiлувати. Вереск, голосна
незлобна лайка.
А недалеко, тут же таки на вигонi" другий купальський стан. Там
зiбралася дiтвора. Маленьке вогнище з сухого бур'яну, встромлена в землю
чимала вербова гiлляка, щедро обвiшана квiтами, помiж якими блимають
куценькi, з мiзинець завбiльшки, свiчечки, злiпленi з потай узятого в
запiчку воску. Галасу й тут не менше. А коли вiн стиха , чутно
рiзноголосе:
Ой купався Iван
Та й у воду упав.
Охо-хо-хо-хо!

Та й у воду упав.
Лесi цiкаво побувати скрiзь: вона вперше на такому гучному святi.
Хочеться все побачити, збагнути. Ось пiдходять кiлька молодиць у червоних
хустках з торочками, дiдусь у брилi i латанiй-перелатанiй свитцi.
- А що воно таке - Купала? - зверта ться Леся до брата, вибiгши з кола.
Вона передбача , що Михайлик не вiдповiсть, але ©© питання почу дiд. А
вiн напевно зна . I справдi, той поверта ться до не©, пригляда ться
вицвiлими очима, поясню :
- Вельми давн це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. -
Вiн поволi сiда , спираючись на ковiньку, випросту ноги. - Горе старому,
уже й сiсти важко, - скаржиться. Пiдходить iще дiтвора. - Так ото, - веде
дiд, - жили колись люди i велику бiду терпiли од нечисто© сили: то вона,
клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить.
Довго терпiли. А тодi обрали з-помiж себе найхоробрi-шого, дали йому меча
двосiчного, i пiшов той смiливець болотами глибокими та лiсами темними.
Ходив день, ходив мiсяць, а таки вистежив тую погань i поборов ©©. Сталося
це вночi, а на ранок, дiтки, заграло сонечко, все земне звеселилося...
Змовк дiдусь, дивиться на веселощi i смi ться безгучно.
- Дiдуню, що ж потiм? - допиту ться Леся.
- Ач, яка цiкава, - гладить ©© по голiвцi. - Ти ж чия будеш? Нетутешня,
бачу.
- Нi, з мiста ми. Косачевi, може, чули, - обзива ться Михайлик.
- То вас тут аж дво ! - диву ться полiщук. - Косачевi, кажеш? Як не
знати!
Радiсть бентежить Лесине серце: оцей дiдусь зна ©хнього тата. От коли
б вiн зайшов до них - хiба ж стiльки розказав би всяко© всячини.
- Iм'я тому чоловiковi Iван, - поясню далi старий. - Як повернувся
вiн, то найперше омив сво тiло. А з ним i весь люд праведний викупався...
З того часу й назива ться цей день Iвана Купала. В купальську нiч, щоб ви
те знали, всяке зiлля багате цiлющою силою i чарами. I найбiльше - квiтка
папоротi. Розцвiта вона опiвночi, i, хто зiрве ©©, той усi скарби
одержить, що в землi лежать схованi, дерева й звiрi йому пiдкоряться, бо
вiн розумiтиме ©хню мову, як оце ми одне одного...
Лесi аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж нiхто не зiрве чарiвно©
квiтки, не дiстане всi тi багатства i не вiддасть ©х людям? Не було б
жебракiв стiльки. А замiсть стареньких хатинок люди побудували б новi... I
на свято всi одяглися б однаково гарно, а то однi - в чобiтках та
черевичках гарненьких, в дукачах та намистi, а iншi - в невiдь-чому
ходять...
- Дiду, дiдусю, - забувши про все, зверта ться Леся, - а чи можна
дiстати оту квiтку?
- Можна, дитинко, можна, - сумно хита головою оповiдач, - та нiхто,
бач, не дiстав досi. Сторожа над нею вельми вже грiзна... Як тiльки
настане пiвнiч, коло папоротi таке зчиня ться, що волосся дибом ста .
Вiтри буйнi вiють, казна-звiдкiля набiгають татари й стрiляють, дерево на
дерево пада , гора на гору вернеться, летять огненнi© змi©... А потому
скаче страшний вершник. "Тiкай, бо стопчу!" - кричить грiзно, i тодi вже
нема сили всидiти там нiякому смiливцю...
...А молодь гуля ! Купало не на жарт розiйшовся. Парубки в личаках, а
таке витiвають, що земля стугонить. Стрибають через вогонь i просто, i
перекидьки. Яких тiльки викрутасiв не роблять! Дiвчатам аж за-здрiсно.
Декотрi й собi плигають, щоправда, скра чку, й одразу тiкають до свого
гурту пiд хлопчачий регiт:
Була на Купала,

Посмалила гали,

Сором, дiвко, сором...
Очi розбiгаються... Кiлька парубкiв рвуться до Купала. Чуби розпатланi,
груди розхристанi, аж сорочки змокрiли вiд поту. Одному все ж таки вдалося
прорвати коло, але десятки кулакiв замолотили по його спинi.
- Хлопцi, сюди! Скорiше! - заволав вiн.
Товаришi кинулись на помiч. Усе змiшалося. Вереск, смiх... Врештi
Купало похитнулося, проте не впало. Його пiдхопили дужi парубоцькi руки i,
поки iншi стримували натиск дiвчат, винесли з натовпу. I як тiльки це
сталося, боротьба припинилась, гамiр почав стихати. Дiвчата поправляли
намисто, вiночки, хлопцi зачiсувалися дiвчачими гребiнцями - дружба знову
запанувала мiж ними. На вогнище нiхто бiльше не звертав уваги. Не
пiдкидали туди нiчого i гасити не гасили - повинно само дотлiти.
Незабаром рушили до села. Попереду Купало, його хлопцi несли по черзi.
Леся i Михайлик узялися за руки й так iшли всю дорогу, то забiгаючи
наперед, коли там щось траплялося, то вiдстаючи. Обо були враженi
баченим. Михайлик смiявся, щораз пригадуючи, як хлопцi брали берiзку. А
Лесi все ще бринiли високими дiвочими голосами пiснi, зринали в пам'ятi до
ладу сказанi кимсь фраза, слiвця i ота дiдова розповiдь про квiтку, що
може принести людям щастя, бентежили дитяче серце.
Бiля крайнiх хат зупинилися, i дiвчата знов заспi вали:
Жебися нам

Житечко родило:
Всподi коренисте,
Всерединi соломисто,
На вершечку колосисто©
З дворiв виходили господарi.
- Спасибi вам, купалочки! - дякували. - Дай бо' щастячка... на вiк
довгий!
Звечорiло. Малих почали вiдправляти додому, проте до Лесi й Михайлика,
мабуть, як до чужих, нiкому не було дiла, i вони вiльно могли спостерiгати
далi.
Ось хлопцi знову взяли берiзку i понесли до рiчки.
- Топити понесли, топити! - Невiд ь-звiдки виринула дiтвора, що було
поховалася за тинами.
Хлопцi майже бiгли. Свiчки на берiзцi погасли, вiночки пом'ялися, та
нiхто того не жалiв. Нiби й не було тi © "жорстоко©" боротьби на вигонi.
Бiля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись, щоб
не одняли деревце iншi, раптом кинув його на середину рiчки.
Ой купався Iван
Та й у воду упав.
Охо-хо-хо-хо! -
затужили дiвчата. А берiзка закрутилася, пiдхоплена потоком, потонула i
знов з'явилася на поверхнi, махнула, мов на прощання, зеленими вiтами.
Дiвчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два вiночки - один для
себе, а другий - загаданий на котрогось хлопця, - i гуртом пильнували:
коли вiночки зiйдуться докупи - значить, бути дiвчинi в парi з сво©м
коханим... Однi смiялися, iншi, кому гадання не вiщувало щасливого
замiжжя, засмученi верталися додому:
Кладу кладочку вербову:
Час вам, дiвчата, додому!
А ти, Варуню, зостанься,
З сво©м Iваном звiнчайся, -
спiвали хлопцi, чекаючи, поки дiвчата кiнчать гадання. А тi розсипалися
вздовж берега i так захопилися, що навiть до соловейка ©м байдуже.
- Ходiмо вже, Лесю.
- Нi, нi... побудьмо трошки. Тут близенько, - просить Леся.
Кiлька днiв пiсля того дiти жили пiд враженням Купала. На Лесине
прохання Кароль привiз iз лiсу кучеряву берiзку, i дiвчинка убрала ©©
незгiрше то©, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнутi старi ляльки,
i Леся разом з сусiдськими дiвчатками бавилася коло деревця, наспiвуючи
тоненьким голосочком купальських пiсень, що так припали ©й до серця. Якось
увечерi, записуючи тi пiснi в зошит, задумалась: "Звiдки ж вони беруться,
пiснi?" I, не знаходячи вiдповiдi, спитала у матерi.
- Як то звiдки? Люди складають, - вiдповiла мати.
- Люди? А я теж хочу скласти.
- Виростеш, то, може, й складеш.
- Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже й початок маю. - I,
гордо пiдвiвши ясночолу голiвку, виразно прочитала:
Гей, козаче, - тумо,

Горда наша думо,

Не йме тобi вiри

Мов серце...
- Гарно, гарно, мов справжня пiсня, - похвалила Ольга Петрiвна. -
Тiльки до чого ж оте "тумо"?
- Як же? А я чула - спiвають: жаба - баба... I в мене: тумо - думо.
Ольга Петрiвна засмiялася.
- Чудна ти, Лесенько... Сiдай отут, я тобi розкажу дещо про вiршування.
З того вечора до клопiтливих материнських обов'язкiв долучився ще один:
розбирати доччину писанину. Записувала вона все: почуту пiсню, цiкаву
розмову, казку. З дрiбненьких, нiби друкованих лiтер сплiтала слова й
заповнювала ними рядок за рядочком, сторiнку за сторiнкою. I не кидала
мрiю про пiсню.
Петро Антонович якось сказав дружинi:
- Час, Олю, вiддавати дiтей у науку. А то зовсiм од рук вiдбилися.
Мишко бiга цiлими днями, а Леся всiм без розбору захоплю ться.
- В не© добре вiдчуття ритму i якась виняткова любов до пiснi й музики.
- От i чудово... Микола Вiталiйович не вiдмовиться взяти ©© за ученицю.
Вирiшили на зиму влаштувати дiтей у Ки вi та найняти для них
репетиторiв.
Леся нетерпляче очiкувала того часу. Розлука з батьками засмучувала i
водночас тiшила дiвчинку передчуттям нових вражень, що чекали на не©.
III
В сiм'© сталися несподiванi змiни. Петра Антоновича раптом викликали до
канцелярi© генерал-губернатора. Ви©хав вiн уранцi, а ввечерi, коли Ольга
Петрiвна вкладала дiтей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з
маленьким брезклим лицем i неспокiйними сiрими, як у кота, очима офiцер,
хвацько пристукнувши закаблуками, вiдрекомендувався:
- Штабс-ротмiстр окремого корпусу жандармiв Май н. Панi Косачева,
сподiваюся, не буде ремствувати на нас, - вiн глянув на двох молодших
чинiв, що виструнчилися позаду, бiля порога, - за такий невчасний вiзит?
Служба, - розвiв вiн руками i звичним допитливим поглядом обвiв кiмнату.
- Не розумiю вас, панове... Що все це значить? - подолавши хвилювання,
спитала Ольга Петрiвна.
- Не турбуйтесь, не турбуйтесь, - улесливим тоном заспоко©в ротмiстр. -
Усе буде з'ясовано. - Важко сопучи, вiн пройшов до столу, сiв. Видно, йому
було незручно стояти на коротких товстих нiжках. - Сподiваюся, ви
дозволите нам ознайомитися з вашою бiблiотекою? - Вiн почекав хвилину,
спiдлоба стежачи за Ольгою Петрiвною, i вiв далi: - Але перед тим одне
запитання: як часто бува у вашiй милiй господi пан Петровський? I де,
скажiть, ласкава панi, книжки, котрi переправля сюди ваш коханий брат
Михайло.., е-е, - вiн заглянув у теку, - Михайло Петрович Драгоманов?
Ольга Петрiвна пополотнiла. Питання було настiльки несподiване, що
вона, як не примушувала себе, потрiбних слiв довго не знаходила.
- Щось не пригадую. Не знаю нiякого Петровського.
На обличчi ротмiстра засяяла блаженна усмiшка: вiн передбачав таку
вiдповiдь.
- Нагада мо панi: Петровський... Володимир... - вiн ще раз заглянув у
теку, яку тримав пiд пахвою, - Володимир Назарович, волосний писар з
Миропiлля. Ваш чоловiк заприятелював з ним рокiв три тому.
Пригадала: позаторiк восени, одного пiзнього вечора, Петро Антонович