Олiйник М.. Леся

Леся не зводила з не© погляду, аж поки не ви©хали за село. В очах ©©
iскрилися сльози, а в серцi пекуча тлiла печаль.
XIII
...I знову Ки©в. Котрий раз вiдвiду його, а все не намилу ться мiстом.
Та й як ним налюбу шся! Весною в однiм пишнiм вбраннi, влiтку, дивись,
в iншiм, а восени... що за краса! Усе ряхтить у ньому, гра . Володимирську
гiрку хтось наче оббризкав фарбами - золотистими, коричневими,
зелено-бурими.
На тротуарах - листя-листя!.. Воно спада , плавно кружляючи в повiтрi,
з кленiв та ясенiв, з високих гiллястих лип, що цупким жилавим корiнням аж
розпирають брук. Навiщо пiдмiтать листочки? Хай би лежали отак барвистим
килимом. А то згребуть ©х, викинуть на смiтник... i по красi.
Леся поверталася вiд Лисенкiв сама. Мама дозволила ©й цю прогулянку.
Воно й недалеко до Хрещатика, де живуть Микола Вiталiйович з Ольгою
Олександрiвною. Трошки пройти Великою Пiдвальною, спуститись по Прорiзнiй,
а там зовсiм близенько. Але мама чомусь бо©ться, що вона заблудиться. Не
маленька ж. Щоправда, ота Прорiзна вельми ©й не подоба ться. Безлюдна,
порожня. Навiть житла на нiй не скрiзь. Злiва якiсь горбки, порослi
кущами, й аж унизу будиночки. I то маленькi.
Iнша рiч Фундукле©вська - широка, забрукована, з високими будiвлями.
Каштанiв на нiй! Зараз вони ще красивiшi, анiж лiтом. Двома багряними
стрiчками тягнуться ген угору. Легко попiд ними - вiд одного до другого,
далi й далi - аж до театру.
Леся й не зоглядiлась, як вийшла на Володимирську вулицю. Зупинилась,
постояла трохи, спостерiгаючи людський потiк, i, згадавши, що мама, певне,
заждалась ©©, пiшла додому. В очi впала величезна афiша. Ану-бо, що нинi в
театрах?
ТЕАТР - КАБАРЕ - ВАР' ТЕ!
Кругло-Унiверситетська, 15
СЬОГОДНI ГРАНДIОЗНИЙ КОНЦЕРТ!
ЛЮДИНА, ЩО ТАНЦЮ НА ГОЛОВI
При театрi першокласний ресторан
Цiкаво, як-то танцюють на головi... Про це вона навiть не чула.
Проходячи повз Золотi ворота, Леся не втрималася, щоб не звернути у
скверик. Вона вже була тут кiлька разiв, але з мамою, Михайликом i Лiлею,
а гуртом, звiсно, не те. Одне тягне туди, iнше сюди, - хiба роздивишся як
слiд? А хочеться ж i доторкнутися до тих напiврозвалених мурiв, i
пошукати, може, й знайдеться щось серед них iнтересне...
Як тут святково! Вузенькi дорiжки геть-чисто встеленi листом. Дихне
вiтерець - i заворушиться, зашелестить воно, мов живе. Мiж ним каштани, як
зiницi, виблискують холодним полиском. Набрати б ©х, та дома i так чимало
- наносили з ботанiчного. Леся все ж пiдняла кiлька й поклала в кишеньку.
Внизу бiля земляного валу, на якому височiли ворота, стояв гурт людей.
Вони щось слухали, уважно, зосереджено. Пiдiйшла. На каменi, тримаючи на
колiнах бандуру, сидiв слiпий. Видно, вiн щойно скiнчив грати: пальцi
злегка тремтiли, нiби струни пiд час рокотання, бiльма незрячих очей з
надi ю глядiли кудись у простiр - старий нiби чекав свого прозрiння i
боявся поворухнутись, щоб не пропустить то© щасливо© митi.
Леся пiзнала його: та ж сутула, суха постать, вилицювате обличчя. На
ногах, правда, замiсть стоптаних шкарбанiв добре вшнурованi постоли.
Серце ©й забилося ще дужче, коли до кобзаря пiдiйшов хлопчина. На ньому
недбало висiв колись пiдкинутий нею пiджак. Вiн уже зовсiм зносився, мав
десятки латок, а все ж, видно, служив iще поводиревi i постiллю, i
захистом у негоду. Напо©вши старого водою, хлопець заховав кухлика в
торбину i сiв, байдуже глянувши на людей. На мить його погляд затримався
на тоненькiй Лесинiй постатi, i дiвчинка знiтилась. Шзнав чи просто так,
випадково глянув? Кров ударила в скронi. Здавалося, присутнi помiтили той
погляд i тепер дивляться на не© запитливо.
- Дiду, чи давно ви не бачите? - запитав хтось кобзаря.
Старий одiрвався вiд сво©х думок, мовив:
- А вiдколи пам'ятаю себе. I до того, кажуть, незрячим був.
- I нiчого в свiтi не бачили?
- Отак собi ходжу по землi, топчу ©©, а зроду-вiку не бачив, яка вона.
- Заграли б, дiду, - попросили тi, що прийшли недавно.
- Заграти не штука, та чи нема тутечки... - Вiн не сказав, кого саме
остерiгався, проте в юрбi загомонiли:
- Нема, дiду... I близько не видно.
Кобзар ледь помiтно торкнув струни, прихилився до бандури i вслухався.
Поводир присунувся до нього ближче, зняв i поклав бiля нiг картузика.
I от забринiли струни. Старий враз ожив, пiдвiв сиву голову i заспiвав,
що були у вдови три сини, як соколи.
Вигодувала ©х, довела до ума, а вони й вiддячили неньцi.
Ой iди ж ти, мати старая,

На чуже подвiр'я проживати,

Ой годi наших дiток малих пужати, лякати,
То будуть у нас куми i побратими гуляти!
Старечий, а такий дзвiнкий голос. Стiльки жалю в тих виголосах та
виводах! Аж серце щемить.
Кобзар спiвав довго, а закiнчив немовби закликом:
Гей, то-то ж, пани-молодцi!
То треба ж отцеву молитву та матчину
Штити i поважати!
Дома, побачивши Судовщикову, Леся згадала, що сьогоднi заняття з
нiмецько©. Михайлик i Шура вже сидiли за столом над розгорнутими
пiдручниками, а Ганна Iванiвна щось ©м пояснювала. - От i пусти тебе саму.
Не можна ж так, - кинула з докором мати, як тiльки Леся зайшла.
Дiвчинка розгубилася: за що ©й догана? Ага! Несво часно вернулась
додому. За це треба перепрошувати. I дочка винувато пригорнулась до
матерi.
- Мамочко, люба моя, прехороша. Та коли б ти знала, кого я бачила!
- Ото-то... Завжди в тебе зустрiчi, якiсь побачення.
- Нi-нi, мамуню. Ось послухай. - I розповiла про бачене у скверику.
Змовчала тiльки про пiджачину - не варто нагадувати старе.
- А про те, що розучувала в Ольги Олександрiвни, бач, забула, -
зауважила Ольга Петрiвна.
Леся збагнула. Справдi-бо! Тiльки не забула вона, нi, а якось сплелися
в нiй обидвi пiснi - "Садок вишневий", що розучувала сьогоднi в Лисенкiв,
i ота, про вдову з ©© глибокими жалями. Яка ж iз них ближче була до серця
- сама не знала. З чемностi вiдповiла:
- "Садок вишневий". А зна ш, мамочко, Ольга Олександрiвна сказала, що в
мене гарний голос... Тiльки нерозвинений.
- То треба частiше спiвати, розвивати його. Ну, гаразд, про це потiм...
I так спiзнилася.
- Iди до мене, Лесю, - покликала подругу Шура. Та не встигли дiвчатка
всiстися, як у кiмнату веселою юрбою влетiли Оксана, Маня i Люда, а
слiдом, широко розпустивши бороду i поскубуючи пишного вуса, зайшов i
©хнiй батько, Михайло Петрович Старицький. Бiля порога вiн зупинився, зняв
капелюха i пробасив:
- Ходить гарбуз по городу, пита ться свого роду: ой чи живi, чи здоровi
ще родичi гарбузовi?
- Живi, живi ще й здоровi! Того й вам зичимо! - вiдповiла Ольга
Петрiвна.
- Дiзнався, що ви тут, i поспiшив одвiдати. Старицький нiжно цiлував
жiнкам руки i весь час усмiхався стримано, здавалося, самими тiльки очима.
- Як ви посвiжiли, Михайле Петровичу, - сказала Ганна Iванiвна, -
помолодiли.
- Щедрiстю нашо© чарiвницi-природи, рай його батька! - кинув свою
улюблену примовку Михайло Петрович. - Вона, матiнка, хоч кого на ноги
поставить.
Вiн недавно повернувся з Подiлля, куди щолiта ©здив вiдпочивати з
сiм' ю, i був у тому особливому настро©, який викликають у нас вiдвiдини
рiдних з дитинства мiсць.
Розповiдав дотепно, барвисте, як взагалi умiв викласти будь-яку пригоду
чи iсторiю.
Зайшов Петро Миколайович.
- Одразу видно, що Старицький при©хав. Чути на весь дiм.
- Чути? То й добре! Хай чують! Хай знають: ще не вмерло наше слово -
живе й буде жити! Оце ще коли б сюди Драгомана, то й сам чорт не страшний
був би. - Вiн запитливо глянув на присутнiх i по-змовницькому додав: - У
вiдповiдь на височайший указ 3 я посмiв сочинити цей опус. - Михайло
Петрович сiв до столу i розiклав рукопис. - От, ма те... "Тарас Бульба".
Лiб-ретто майбутньо© опери, ©© неодмiнно напише Микола Вiталiйович.
- А прочитайте-но, Михайле Петровичу, трiшки, - попросив Солонина.
Старицький подумав хвилину, перегорнув кiлька сторiнок i зупинився.
- Хiба що оце.
Малi принишкли, заслухались. Леся сидiла поруч матерi за столом,
зiпершись пiдборiддям на руку... Один за одним оживали в пам'ятi епiзоди
велико© епопе©: козацькi походи, бо© зi шляхтою... Зрада Андрiя... Смерть
Остапа i самого Бульби... Згадалася по©здка в Дубно, i чомусь одразу, мов
iз туману, випливала Оленка, згорблена постать бабусi, в котро© тодi
ночували. "Зачинили синочка мого, в тюрму посадили..." - нiби над вухом,
щойно сказанi, пролунали слова. Леся аж оглянулася, проте нiкого чужого в
кiмнатi не було. Мати, Ганна Iванiвна, Петро Миколайович, дiвчатка - всi
захоплено слухали Михайла Петровича.
- Яв захопленнi! - першою порушила мовчанку Ольга Петрiвна, коли
Старицький закiнчив читати сцену. - А Микола Вiталiйович зна ?
- Зна . Вже, каже, увертюру написав... Ну, а як же молоде поколiння? -
раптом запитав Старицький. Вiн злегенька пригорнув Лесю, що стояла поруч,
бiля матерi, нiжно погладив по голiвцi. - Чим живемо? Хлiбом-сiллю?!
Молодчина! Швидка. Вiдразу знайшлася. А напам'ять що зна ш?
- Багато.
- Он як! За це тобi цукерок, найсолодший.
- Ми теж зна мо, - застрибали дiвчатка. - I нам цукерок.
- На всiх у мене не вистачить, - глянув на дочок Михайло Петрович, - а
коли так, влаштуймо конкурс: хто найкраще прочита , тому й гостинець
найлiпший. Жюрi прошу зайняти мiсця. - Вiн швидко розставив стiльцi,
посадив жiнок, Петра Миколайовича, а сам узявся керувати концертом.
Першою зголосилася Люда. Вона голосно прочитала "Причинну" i одразу ж
почала "Менi тринадцятий минало...", та Михайло Петрович зупинив ©©:
- Досить, досить, голубко. Так ти в мене всi гостинцi виманиш. I
взагалi - Старицькi, сьогоднi помовчте. Вас я i вдома наслухаюсь.
- Тодi я! - попросила Шура.
- Це iнше дiло.
Шура декламувала уривок iз "Русских женщин" Некрасова. Леся вже слухала
©©, проте й цього разу, як i ранiше, не могла стримати хвилювання, що
народжувала в нiй розповiдь про гiрку долю засланцiв.
Прости и ты, мой край родной,
Прости, несчастный край!
И ты... о город роковой,
Гнездо царей... прощай!
Якi знайомi, близькi серцю слова! Як i в ©© "Надi©"...
Рiдний край, нещасний край- Степ, могилки... синiй Днiпро...
Шура декламувала:
Мороз сильней, пустынней путь

Чем дале на восток;
На триста верст какой-нибудь
Убогий городок.
Зато как радостно глядеть
На темный ряд домов,
Но где же люди? Всюду тишь,
Не слышно даже псов...
Саме такий поставав перед нею Сибiр - безлюдний, холодний, суворий. А
як же там людям? Як тiточцi? I знову здалося: крiзь заметiлi дивляться на
не© затуманенi слiзьми тiточчинi очi. Дивляться i наче промовляють: "Нi
долi, нi волi у мене..."
Нi долi, нi волi у мене нема,
Зосталася тiльки надiя одна, -
це вже чита вона, Леся. Затихли оплески, адресованi Шурi, i якась
незнана сила вивела Лесю на середину кiмнати. Слова самi вириваються з уст
- спочатку тихо, несмiло, а далi дужче, голоснiше...
Надiя вернутись ще раз на Вкра©ну,
Поглянуть iще раз на рiдну кра©ну...
Всi враженi, насторожено слухають.
- Це ©©... сама написала, - шепоче на вухо Старицькому Ольга Петрiвна.
Вона також при мно здивована:
знала-бо тiльки початок вiрша, а тут - весь. Правду казав чоловiк: який
початок, такий буде й кiнець.
Поглянуть iще раз на синiй Днiпро,
Там жити чи вмерти - менi все одно...
Старицький слухав, кидаючи погляд то у вiкно на одноманiтне сiре
громаддя будинкiв, то на молоду Косачiвну, ще недавно, десяток хвилин
тому, таку по-дитячому просту i на©вну, а тепер - незрозумiлу, загадкову,
не по вiку дорослу. В ©© сiрих великих очах помiтив страждання, i вперше,
принаймнi за сьогоднiшнiй день, з його обличчя зникла усмiшка.
Нiяково стало за сво© веселощi. Подивився на Ольгу Петрiвну, вона теж
сидiла не менше зворушена, слухала, не вiдриваючи вiд дочки погляду.
Поглянуть iще раз на степ, могилки,
Востанн згадати палкi© гадки...
Леся читала пiднесено. Голос ©© бився об стiни невелико© кiмнати,
пташкою рвався на волю, де вiтрами осiннiми шумiли га©, де степами
безкра©ми гордо стугонiв мiж скелями та порогами сивий Днiпро.
I нiхто вже не думав про те, кому дiстануться ласощi, - щось
незрiвнянно бiльше, важливiше полонило свiдомiсть батькiв i дiтей. Воно
хвилювало, породжувало новi, не буденнi чуття.

XIV
У мiстi багато розмов про Лисенка. Зiбранi i виданi ним народнi пiснi
знайшли сво©х цiнителiв i виконавцiв навiть серед аристократично© публiки,
яка нехтувала укра©нською культурою.
Звiстка про наступний концерт викликала пожвавлення. "Що нового в
програмi?", "Чи спiватиме дружина композитора?" - допитувались нетерплячi.
Чиновники канцелярi© генерал-губернатора теж - "на всякий випадок" -
запросили репертуарний список, ©х найбiльше цiкавило спiввiдношення
росiйських i укра©нських номерiв та, звичайно, благонадiйнiсть програми.
- Цi держиморди виводять мене з терпiння, - обурювався Микола
Вiталiйович. - Вони вважають, що забороною можна витравити любов до рiдно©
культури. Яка близорукiсть, яке нерозумiння душi народу! Як гада ш,
Михайло?
- Так, рай його батька! - вiдповiдав не менш схвильований Старицький. -
Я певен, що ©м однаково чуже як укра©нське, так i росiйське мистецтво...
Та ти не журись, Миколо, нехай йому грець.
Леся кiлька разiв була свiдком подiбних розмов, хоч багато дечого в них
i не розумiла. Для не© було ясно одне: якiсь люди хочуть перешкодити
концерту, але це м навряд чи вдасться. Вона слухатиме Лисенка,
насолоджуватиметься чарами його музики. Скорiше б тiльки той день настав.
Напередоднi при©хав батько. Який вiн стомлений, змарнiлий! Але рiдний,
дорогий, любий. Не раз бачила його увi снi: пестив ©©, лагiдно усмiхався
великими чистими очима. Мама каже, що так бува , коли багато про когось
дума ш. Справдi, нема такого дня, щоб вона не згадала татуся. Як йому там,
самотньому? Чому не можна завжди бути разом, слухати його розповiдi про
полювання, про дiдуня й бабуню лизавету, чи, як ©i велича мама,
лизавету Iванiвну, що ма незабаром од вiдати ©х?
Не вiдходила од батька, розказувала та допитува лась, щебетала, мов тая
пташка на свiтанку.
- Лесю, ти б iшла погуляти, не даси батьковi й спочити пiсля дороги, -
зупинила дочку Ольга Петрiвна.
Неохоче примовкла i ревниво спостерiгала, як мати - цiлком спокiйно,
здавалось, байдуже? - вела розмову.
По обiдi вiдвiдали Старицьких на Малiй Володи-мирськiй, поблукали по
мiсту.
Як хороше вiдчувати тепло широко© батькiвсько© долонi! Рiдко, ой як
рiдко гуляють вони отак, побравшись за руки. Завжди татковi нiколи, все
служба та служба.
Непомiтно почало вечорiти.
- Ну, час iти, - урочисто мовила Ольга Петрiвна. Вона ще раз уважно
оглянула дiтей - щоб усе було бездоганно, попросила Ярину, куховарку
Солонини, доглянути Лiлю, i ось вони, всi четверо, поспiшають до театру.
Дрiбно цокотять по бруку колеса вiдкритого ландо, туго натягу вiжки
машталiр. На руки, на колiна Лесi спадають останнi черленi листочки. Вона
того не помiча - думками-мрiями розма©тими тiшиться.
Театр... Як тут велелюдно, врочисто! Чотири ряди лож, оздоблених
позолотою й червоним оксамитом, просторий партер, заповнений людом. Вiн
шепочеться, смi ться, мружиться вiд яскравого свiтла "Хто ж ту© проти
концерту? - дума Леся. - Всi такi гречнi, святковi". Вона уважно обводить
поглядом зал Ось, майже поруч, у бенуарi, Старицькi. Дiвчатка махають ©й
ручками, всмiхаються. Далi теж, видно, знайомi, бо вiтаються з татом i
мамою. А он там, на гальорцi, де гуде неначе у вулику, - студенти.
Вишиванi сорочки й блузи, стрiчки, розкiшнi чуприни.
- Мам, а де ж Микола Вiталiйович? - пита Ми-хайлик.
- На сценi, з хором.
- Коли вже той початок?..
У театрi жодного вiльного мiсця. Погляди всiх зверненi на сцену, хоч
вона ще й закрита важкою, малинового кольору завiсою.
Поволi гасне свiтло, стиха шум людських голосiв, i - нарештi! -
концерт почина ться.
Це була дивовижна картина. Як тiльки з-за лаштункiв вийшов i легенько
вклонився Микола Вiталiйович, у залi прокотилася хвиля оплескiв. Лисенко
стояв поперед хору в чорному фраку з бiлоснiжною краваткою i ждав, поки
стихне гомiн. Композитор був спокiйний, зосереджений, i саме це, мабуть,
додавало публiцi азарту. Спочатку пiдвелася гальорка, потiм ложi й партер
- i ось весь театр стоячи вiта Лисенка. Микола Вiталiйович знову
вклонився i трохи вiдiйшов убiк, звернувши погляд на хор.
Леся, звичайно, не могла бачити того, що не всi були в захопленнi. В
центральнiй ложi демонстративно мовчала губернаторська свита i дехто в
партерi - бiльше вiйськовi. Та нiхто на них не зважав. Не стихали оплески,
лунали вигуки, аж поки Микола Вiталiйович не пiдiйшов до фортепiано. Тодi
все враз ущухло, заспоко©лось, нiби й не вирувало тiльки що. Звичним рухом
Лисенко вiдкинув поли фрака i сiв на стiлець. На мить вiн замислився, а
потiм, трохи схиливши голову, мов прислухаючись до власно© думки, рiшуче,
енергiйно вдарив по клавiшах. Це була увертюра до "Тараса Бульби".
Пролунали вступнi акорди, i хор урочисто пiдхопив мелодiю. Вiйнуло
роздоллям широкого степу, гордим духом козацько© вольностi... Пiсня
гримiла, дужо билася пiд склепiнням театру, i здавалось, от-от вирветься з
тiсноти й полине мiж людом.
Леся водила зачарованими очима, зупиняючи погляд то на Лисенковi, то на
хористах - переважно молодих, у яскравому нацiональному вбраннi. А коли
непомiтно, якось надто вже швидко, згасли останнi звуки i раптом гучно
вибухнули оплески, вона аж здригнулась.
Петро Антонович, не менш зачарований пiснею, мовчки поклав на Лесине
плече руку, та швидко зняв ©© i теж заплескав у долонi.
Не встигав Лисенко одiйти вiд рампи, як знову змушений був повертатися,
дякувати публiцi. Зрештою, коли в залi трохи затихло, вiн швидко сiв за
рояль i почав грати "Тройку"... Залились голосним спiвом дзвiночки...
Зашумiли назустрiч вiтри... Понеслася у завихрений простiр тройка. Нi
обiгнати ©©, нi зупинити.
Затим - колядка з "Рiздвяно© ночi"...
"Вечiрнiй дзвiн"...
" Хлопцi-молодцi"...
I ось, мружачись од яскравого свiтла, на сцену вийшла Ольга
Олександрiвна. Червонi чобiтки, рясно вишита укра©нська сорочка, на грудях
разки дрiбненького, мов калина, намиста. Синя запаска щiльно облягла
тонкий стан.
- Мамо, поглянь, тьотя Оля, - зашепотiв Михай-лик.
На нього цитьнули, бо в настороженiй тишi вiддавався найменший звук.
Ольга Олександрiвна легенько кивнула чоловiковi, що сидiв за фортепiано, i
в залi полинуло:
Садок вишневий коло хати,

Хрущi над вишнями гудуть.
Чомусь згадалось Колодяжне - у вишневих садках та в пташиних пiснях,
тихi сiльськi вечори i, як Лесi здалося, зовсiм недоречне: "Гуси, додому!
Вовк за горою?" Усмiхнулася згадцi...
А спiвачка чарувала голосом. Вона була не такою, як завжди, як удома, -
трохи наче байдужою, - пломенiла, жила пiснею. Тiльки-но щебетала,
звеселяючи душу, мрiйно кликала в ясну далину, а це вже смутком-журбою
сповива серденько, бо ж.: "...молодiсть не вернеться, не вернеться вона".
Пiсня дуже сподобалася Лесi. I в них у Луцьку таке мiсце на Стару, де
в^жуть човни. Там кiлька верб схилилося i миють у водi сво© зеленi коси.
Водиця чиста-пречиста, глянеш у глибину - i видно, як там гуляють маленькi
рибки, гойдаються стебельця лiлей. "А зараз, певне, там пусто й голо, -
подумалось. - Треба буде, як повернусь, одвiдатн..."
Концерт закiнчився. Публiка довго не вiдпускала зi сцени Ольгу
Олександрiвну, аж поки вона щиро не зiзналася, що втомлена i просить
вибачення.
Хор виконав ще кiлька пiсень на прохання слухачiв. Останнiми йшли
"Думи". Леся знала слова пiснi, проте нiколи не думала, що стiльки в них
сили. Мелодiя сповняла серце величчю, пiдносила на дужих крилах, як вiтер
билину.
...В Укра©ну iдiть, дiти!

В нашу Укра©ну...
Зал зачаровано слухав. Ш слова, нi звуку... Тiльки за оксамитовими
порть рами генерал-губернаторсько© ложi невдоволено покашлю його
превосходительство. Що дi ться з ним - не розгледiти в темрявi, але,
видно, не до душi йому пiсня. "Ну i нехай! - радi Леся. - Аби всiм до
вподоби. Хай зна, як забороняти..." Глянула на батька, нiби шукаючи
пiдтримки. Звичайно, вiн тако© ж само© думки. Дома вона запита його,
перекона ться.
...Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Скiльки про ту правду говорять, а де вона, яка з себе, коли б хоч одним
оком на не© глянути... "Цю пiсню треба неодмiнно розучити на фортепiано.
Завтра ж попрошу Ольгу Олександрiвну, - дума Леся. - От коли б так, як
Микола Вiталiйович, заграти! Нiчого б не хотiла. Тiльки - як вiн. I народу
щоб стiльки було... навiть вiн, губернатор. Ото закрутило б йому в
носi!.."
Однак що це, кiнець? Всi повставали, плещуть у долонi, гукають. Справдi
- кiнець. Завiса впала. Та ©© одразу змушенi були пiдняти, бо публiка
зааплодувала ще дужче. З гальорки спустилася молодь, заповнила проходи в
партерi й гаряче вiтала артистiв. Хтось кинув квiти, й за ними полетiли на
сцену десятки букетiв. Хористи вклонялись i потроху вiдходили за лаштунки.
Тодi юнаки метнулись на сцену, оточили спiвакiв i не пускали ©х доти, поки
iншi не винесли на руках з-за кулiс Миколу Вiталiйовича. Його почали
засипати квiтами. Лисенко то вклонявся, прикладаючи руку до серця, то
витирав бiлоснiжною хустинкою зволоженi очi.
Косачi й Старицькi дивились на все те з ложi, а коли на сценi трохи
почало вгамовуватися, спустились, щоб поздоровити Миколу Вiталiйовича з
успiхом. Лисенко з трудом, боячись поламати квiти, що оберемком тримав
перед себе, пробирався до кабiнету.
- Петре Антоновичу! - зрадiв вiн, побачивши Косача. - Яким вiтром?
- Волинським, друже... Довiдався, що твiй концерт, i прилинув.
Давненько такого не бачив.
- Боюся, що все це так не минеться. Вiщу мов серденько... О, вже й
першi вiсники з'явились, - кивнув Микола Вiталiйович на кiлькох жандармiв,
що вдерлись на сцену й почали витiсняти молодь. - Без них я нi кроку.
Настрiй його одразу ж пiдупав.
- Пiдемо звiдси, - запропонував Старицький. - Не можу спокiйно дивитись
на цих тупорилих.
Швидко вдяглися, роздiлили квiти, щоб зручнiше було нести, й пiшли.
Бiля виходу на них чекав жандармський офiцер.
- Пане Лисенко, - нахабно витягнувся вiн перед Миколою Вiталiйовичем, -
©х превосходительство просять завтра до них завiтати.
Лисенко мовчки кивнув головою.
- Ну, не казав я вам? - мовив, коли офiцер вiдiйшов. - Просять. А щоб
вас трясця просила!
В нього раптом заболiло серце. Довелося гукнути вiзника.
Вечiрка, яку намiчали пiсля концерту, не вiдбулася.
Другого дня Лисенковi повiдомили, що генерал-губернатор розпорядився
заборонити укра©нськi концерти в Ки вi.
XV
Навiщо було пускати дiтей на той Стир? Погуляли б на вулицi, коло
двору, i лиха не знали б. А то ж он куди заманулося. Тепер що його
дiяти?..
Другий день Леся в гарячцi. Крутить ©й руки i нiженьки. Вже й
розтирали, i зiллям рiзним по©ли - не допомага . Пожовкла, як вiск
зробилася.
А все через необачнiсть. Ото як збиралися дiти на рiчку, - на водохрещi
подивитися, - що б послати з ними дорослого, так нii Не маленькi,
мовляв... Вони ж як подалися, то мало не пiвдня проходили. Вернулись
голоднiсiнькi, зморенi.
Хлопцi, Павло й Антiн, ще сяк-так, а Леся й слова не могла вимовити.
Ледь роздягнули ©©. I от...
- Особливо© небезпеки нема, - сказав лiкар, оглянувши хвору, - Криза
минула. Могло бути гiрше...
Вiн говорив коротко i якось непевно. Порадив вигрiвати хвору, виписав
лiки i на прощання додав:
- Простудилася сильно... Органiзм слабенький. Кiлька днiв сiм'я тiльки
й жила турботами про Лесю. Петро Антонович повертався зi служби ранiше
звичайного, а Ольга Петрiвна, переклавши господарськi справи на
Шимановську, невiдступне чергувала бiля дочки. По©ла ©© малиною,
розтирала, купала, однак температура не спадала. Тiльки наступного дня,
коли Ольга Петрiвна, блiда вiд безсоння, знесилено сiла й схилилась у
задумi, Леся ледь чутно покликала. Аж стрепенулась мати. Пiдхопилась,
кинулась до дитини. Леся лежала з широко розплющеними очима, дихала рiвно,
спокiйно. На чолi блищали дрiбненькi крапельки поту. Ольга Петрiвна аж
заплакала з радостi.
- Як тобi, донечко? - i всмiхнулась крiзь сльози. Що ©й, безцiннiй,
зробити, аби одужала? Свого не пожалiла б здоров'я.
Не вiдповiла. Iскорки радостi заблищали в дитячих очах. Слабенькими
пальчиками Леся торкнулася матерi. Шчого не прохала, тiльки тулилась до ©©
руки гарячою щiчкою.
Здоров'я поверталось дуже повiльно. Болiла в Лесi голова, весь час
хотiлося спати. Майже нiчого не ©ла. Та й це ще було пiвбiди в порiвняннi
з тим, що сталось кiлькома днями пiзнiше. А сталося справдi жахливе. Якось
на свiтанку Леся прокинулася од раптового болю в лiвiй долонi. Рука
обважнiла, найменший порух ©© вiддавався глибоко в серцi! Всi ще спали, i
Леся стиснула вуста, щоб не стогнати. Хвороба привчила ©© до терплячостi.
Але цього разу не витримала, розбудила матiр. Слiдом пiдiйшов i Петро
Антонович. Обо метушились i не знали, що дiяти, - настiльки несподiваним
був напад. А долоню тим часом розносило, знову повернулась гарячка.
- Швидше б той день настав, - тривожно поглядала у вiкно Ольга
Петрiвна. А надворi тiльки починало сiрiти, зимовий ранок тягнувся довго i
нудно. - Треба лiкаря, Петре. Попроси лишень Станiслава Адамовича, хай сам
огляне.
Клали компреси, заспокоювали дитину, а в самих краялось серце i
наверталися сльози вiд жалю.
- Недобре почався цей рiк, - зiтхала Ольга Петрiвна.
На свiтанку Петро Антонович звелiв Каролевi запрягти й подався до
лiкаря.
Станiслав Адамович Сохачевський, з яким Косачi кiлька разiв
зустрiчалися на вечорах, мав репутацiю доброго спецiалiста. Вiн уважно
розпитав Ольгу Петрiвну, перевiрив у хворо© пульс i, видно, залишився ним
невдоволений, бо зробив це двiчi пiдряд, потiм неспiшно проглянув рецепти.
Коли все було скiнчено, сiв на край лiжка, подумав i на нiмий погляд
батька вiдповiв:
- Кiстко©д.
Слово не вимагало пояснення. Чулi батькiвськi серця вiд нього защемiли
ще дужче.
- Який же рятунок? - запитав Петро Антонович. Лiкар зиркнув на нього
з-пiд окулярiв i мовчки перевiв погляд на хвору. Що ©м сказати? Що в його
практицi такого ще не траплялось? Або - що хвороба досi не вивчена? Те й
iнше мало ©х утiшить.
- Попробу мо солонi ванночки, - роздумував уголос. - I змазування...
йодом. Я щодня буду навiдуватись... А взагалi, - звернувся до Ольги
Петрiвни, - ©й конче потрiбен пiвдень. Постарайтеся... Крим чи Одеса.