Страница:
iнстинктивно дряпнув: "Серг..." Букви вийшли немiчнi, пiдпис довелося
обiрвати на половинi.
- Мiй уклiн... Павлу... - безсило осунувся хворий. Вiн ще встиг
попросити ©© написати вiд себе i провалив ся у морок. Його не брав уже й
кашель. Леся лиш угадувала напади кашлю по сильнiшому, нiж звичай но,
хрипiнню.
Зараз, однак, усе було спокiйно. Покликавши жiнку, Лариса Петрiвна
перейшла до сусiдньо©, вiдведено© ©й кiмнати. Годинник пробив дванадцяту.
Сон ще й не думав до не© заходити. Вирвавши з блокнота пару аркушикiв,
взялася писати Вiрi Григорiвнi пояснення до щойно домученого "послання з
того свiту" - як у думцi назвала Сергiеву вiдповiдь.
Х
Наступнi днi мало чим вiдрiзнялися вiд попереднiх. Хворому було
порiвняно легше, i вiн використовував цю дочасну вiдстрочку головним чином
для того, щоб переконати присутнiх, котрi й так нiскiльки в тому не
сумнiвалися, в неминучостi i незабарностi свого кiнця. Найменший порух
набряклих уст, найслабшi зусилля горла болем вiддавалися не тiльки на
обличчi хворого, а й у серцi того, хто це бачив. Щоб усе ж таки почути
його (а вона мусила слухати), треба було нахилятися, напружуватись, а
деякi слова просто вгадувати. Агонiя прогресувала, голос слабнув, i це,
мабуть, було зараз для Мержинського найбiльшим лихом. Йому так хотiлося
розмовляти, вiн ще стiльки мав у собi невисказаного, що, зда ться,
вистачило б оповiдати цiлий день i нiч безперестанку.
Лариса Петрiвна слухала той шепiт зацiпенiло. Коли намагалася стримати
чи зупинити якоюсь власною розповiддю або читанням, - Сергiй перепиняв ©©,
судорожне хапав за руки, i потiк хрипiння, кашлю, глухого свисту та
обривкiв слiв лився од знемоги до знемоги, од бiльшого нападу до меншого
чи навпаки. "Життя - нiщо, милостиня, дана людинi зверху..." - ця iстина
найчастiше варiювалася в словесному хаосi Мержинського. Леся шукала i не
знаходила ©й пояснення. Вибравши слушний момент, запитала. Сергiй
замислився, нiби йому належало вiдповiдати за когось iншого, довго з
подивом дивився на не©, не розумiючи, чого од нього хочуть, зрештою
пояснив:
- Вiдчуженiсть смертi... Iнших причин не шукайте.
дине, що все-таки ще займало вiдчуженця, хоч трохи будило його
пройнятий байдужiстю мозок, було так неждано вiдновлене листування з
Крижанiвською-Ту-чапською. Пошти вiд не© вiн чекав, мов чогось рятiвного,
святого. День у день перепитував, чи нема того "великого листа", про
котрого згадувала Вiра Григорiвна, зрештою, чи не прибуло хоч що-небудь.
Кореспонденцiя-надiйшла в серединi лютого. Сергiй з нетерпiнням схопив
поданi йому листи, крутив перед очима, роздивлявся. Натiшившись, попросив
розпечатати. Леся акуратно порозрiзала ножицями конверти, однак читати не
стала. Не просив цього й Сергiй, хоч був ранок - час, коли йому особливо
важко давалися будь-якi розумовi зусилля.
Читав зосереджено, довго. Лариса Петрiвна працювала поруч за столиком,
бачила, як стомлю його та робота. Час од часу Сергiй зупинявся, руки, що
тримали папiр, безсило падали на груди. Кiлька разiв потемнiле од болю
лице ледь освiтлювало щось подiбне до посмiшки.
Пiсля останнього листа хворий чомусь засмутився, впав у глибокi
роздуми.
- Так, я мiг би... - ворушив губами, - мiг... зробити краще... я
винен... я мiг би...
- Що б ви могли, Сергiю? - обiзвалася Леся. Вiн блимнув очима.
- Багато... мiг би... Вже пiзно... Лариса слухала, нiчого не розумiючи.
- Чу те, Лесю... багато... багато... найкращi... хвилини минулого...
Вiро... Вi-i... - Вiн гукав, вiн кликав ©©, свою, видно, найпершу любов, в
очах його бринiли немiчнi сльози.
Чим вона могла тут помогти?! Як затамувати незагойну рану, котру лиша
людинi на всеньке життя нероздiлене кохання? Були б такi лiки - хай навiть
добутi з власного серця - вона вiддала б ©х. Тепер ©й однаково. Гiрка чаша
випита до краплини. Тепер вона звiдала все!.. От, виходить, задля чого
виривала його з лапищ смертi. Щоб здобути ще один болючий удар.
А перед ним далеким видiнням поставали картини минулого i огорталися
таким фантастичним покровом, що Сергiй уже не в змозi був зрозумiти, сон
це чи жива дiйснiсть. Хтось усмiхався до нього, чиясь мила рука простягала
йому червонi троянди, i вiн силкувався взяти ©х. Троянди кололись, руки
тремтiли, смикались, гублячи квiти. Ось ©х лишилось кiлька... двi... Хоч
цi втримати... Та буря пiдхопила троянди i покотила пилюкою...
- Держiть... - жахався вмираючий, - вiзьмiть троянди. Троянди, троянди.
"Тво© листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами... Легкий, тонкий аромат,
мав спогад про якусь любу мрiю..." Тепер нема i мрi©.
рознесла-розвiяла лиха чорна буря. Зостались лише спогади. "Спогади - ось
диний рай, з якого нас нiхто не вижене". Це сказав, зда ться, сам
Данте...
- Вiн же пада , Ларисо Петрiвно! - хтось гукнув i пiдскочив до лiжка.
Кривинюк! Звiдки вiн узявся, коли зайшов до кiмнати? А втiм, добре,
iнакше була б катастрофа. Михайло Васильович обхопив хворого, трохи пiдняв
i поклав на мiсце. Та не встиг вiн одхилитися, як незвичайно© сили корчi
знову зламали Мержинського навпiл, пiдкинули i повернули впоперек лiжка,
вдарили колiнами об стiну. На стук влетiли тiточки, загаласували,
закричали, невiдомо чого й на кого. Слiдом за ними кволо увiйшов Костянтин
Васильович.
- Лiкаря... лiкаря покличте, - тримаючись за серце, промовив вiн. - Що
ви самi?
Хворий, вимучений, вiн не мiг навiть тепер угамувати свого неслухняного
сина. Йому теж стало зле.
Поволi Сергiй заспоко©вся. Кривинюк поправив на собi одяг, зачесався.
Ну, добрий вечiр, Ларисо Петрiвно. Вiтаю вас з днем народження.
- Ой Михайло, - Косачiвна безсило опустилася на стiлець. Сiре,
землистого кольору лице здавалося навiки застиглою маскою втоми, душевно©
муки. Леся навiть не потисла гостевi руку, хоч нiкому зараз так не зрадiла
б, як зрадiла йому.
- Спасибi. Вибачайте, що так приймаю. - Вона поглянула на нього,
спитала: -Як там дома? Всi дужi? - Одержавши ствердну вiдповiдь,
поцiкавилась: - Вас послали?
Дякуйте Лiлi, це за ©© клопотанням А то Ольга Петрiвна збиралася сама.
- Я дуже рада вашому при©зду, Михайле.
- Вам поклони... Вiд Лисенкiв, Старицьких, Читадзе просив вiтати. -
Лариса Петрiвна тiльки покивувала головою. - Iдiть спочиньте, - додав
Криви нюк, - ви така стомлена. Я почергую. А тодi поговоримо. Ви тут
спите?
- Спите... Коли це було? Вiдколи сюди перебралася - дума те, провела
хоч одну нiч по-людськи? Кожне його зiтхання, найслабший шепiт, в якому я
вгадую марення, напружують мiй слух, увагу, здиблюють нерви. Який же то
сон, який вiдпочинок?.. Спасибi, Михайло, не турбуйтеся. Я вже звикла,
дотягну як-небудь. - Подивилася на лiжко. - Та й ждати, зда ться, недовго.
- Вам треба берегти сили для... - Кривинюк осiкся, проте докiнчив: -
Для вирiшального моменту.
- То етап уже пройдений, - зiтхнула. - Нiщо вже не може загострити мо©х
почуттiв, вони й без того надто гострi. Найбiльший мiй клопiт зараз у
тому, щоб наближення кiнця завдало Сергi вi якомога менше мук.
Мержинського здавив кашель, вiн почав борсатись.
- Повернiть його, Михайле, на бiк, - попросила Леся. - На спинi йому
важко дихати.
Кривинюк почав повертати хворого. На мить Сергi вi очi одкрились, вiн
жахнувся й замахав безладно руками, одпихаючи незнайомого.
- Лесю... Лесю-у! - покликав i, коли та нахилилась над ним, запитав
сполохано: - Хто це, хто?..
- Та це ж Михайло Васильович Кривинюк, з Ки ва, - пояснювала Лариса
Петрiвна.
- Чого?.. - допитувавсь. - Я вже... вмираю?.. При©хав... на похорони?
Довелося вишукувати найрiзноманiтнiшi причини появи Михайла
Васильовича. I вiн сам, i Косачiвна пояснювали це випадковiстю: Кривинюк
©де до Петербурга, до Лiлi ("Ви ж пригаду те ©©, Сергiю?"), i по дорозi
дещо завiз Лесi з дому.
Проте хворий не хотiв навiть слухати.
- Зна те що, Михайле, iдiть до мо © кiмнати, - вирiшила Леся. -
Вiдпочиньте хоч ви. Там канапа, лягайте, i край... Хоча пiдемо, я постелю.
Сергiю, - зверну лась до хворого, - я на хвилинку вийду.
Мержинський жахнувся:
- Не залиш... айте... Не... - потягнувся усiм тiлом. Леся махнула
Кривинюковi, щоб iшов сам, i повернулась. Сергiй схопив ©© руку, притиснув
до висхлих грудей.
- Уже не... довго... покри те обличчя... - Вiн схлипнув i задихнувся.
Лариса Петрiвна допомогла йому лягти на бiк. - I квiток...
Кiлька сльозин упали Лесi на руку i мовби обпекли ©©. Здригнулася
навiть... Доки ж? Доки?! Скоро два мiсяцi. А кiнець то наблизиться, то...
Невже й цього разу вiн не настане? О, то буде над силу, над усяке людське
терпiння. Випробувано всi засоби. Зостався тiльки один.
Погляд упав на маленьку металеву коробочку, що лежала в буфетi... А в
другiй, поряд - ампула... з морфi м. Вона вже навчилася робити уколи.
Найкраще, звичайно, в руку. Нiчого мудрого.
Пiдiйшла, взяла коробочку... дiстала ампулу. Однi © замало, краще двi.
Щоб напевне... Вiн тiльки дякуватиме. Нiхто бiльше не ма на це права,
навiть батько. Тiльки вона... I вона зробить цей удар з милосердя.
Вiтер стукнув кватиркою, i Леся полохливо обернулась. Нiкого. Нiч...
Хiба не все одно: сьогоднi це станеться чи завтра? Адже йому не поможе вже
нiчогiсiнько. Варто мучитись, коли попереду надiя. А тут - навiщо? Для
чого?.. Щоб збожеволiти?
Двi мiнiатюрнi, мов iграшковi, ампули перекочувалися, зблискуючи на
долонi. Кiлька хвилин - i все. I не буде отого нелюдського, несамовитого
кашлю, тi © гарячки, того шепоту, нервування.
Кiлька хвилин. Рука потяглася до металево© коробочки.
- Лесю-у, - обiзвався той, якому вона ладна була завдати смертельного
удару з милосердя. Щось дитяче, благальне було в його голосi. Лариса
Петрiвна стрепенулася i хапцем поклала ампулки назад.
Ступила до лiжка.
- "..квiток... бiльше, - просив Мержинський.
XI
Кiлька днiв Мержинський лежав майже непритомний. Приходив до пам'ятi
зрiдка i ненадовго. Та все ж у нього ще вистачало сили продиктувати
прощального листа Вiрi Григорiвнi. Лариса, як i ранiше, старанно
пов'язувала його обiрванi, часом безладнi слова i фрази, рядок за рядком
виливала на папiр чужу смертельну тугу, а вiрнiше - вбирала ©© у сво не
знаюче мiри серце. Два днi, поки писали, ходила мовчазна i скорботна.
Листа не показала навiть старому Мержинському, сама й вiднесла його на
пошту. Було боляче-боляче... Проте де ©© право на такi почуття? Вона
повинна бути гордою!
Користуючись присутнiстю Михайла Кривинюка i його допомогою, Лариса
Петрiвна за кiлька днiв докiнчила давно розпочату статтю про народовський
напрям, написала кiлька листiв, серед них i Крижанiвськiй-Тучапськiй. Вона
зна , як то тяжко втрачати друга, - нехай же хтось, кому вiн був (а може,
i ) дорогий, не мучиться невiдомiстю. Нехай зна , що його не залишено
напризволяще, що, незважаючи нi на якi обставини, вона викона свiй
обов'язок друга й поета.
Стан Мержинського пiсля листа (це було останн послання живого живим)
почав катастрофiчне гiршати. Почуття рiзко притупилися, зiр i слух майже
згасли. Хворий уже нiчого не просив, нi на що не реагував. Навiть болi,
зда ться, його не займали. Жахливо було дивитися на це немiчне, висохле
тiло, слухати його глухе марення, стогони чи зiтхання, якi - по сутi,
динi! - свiдчили, що життя ще блука десь у закутках змертвiло© людсько©
душi.
Пiсля чергово© кровотечi Елiасберг помiтив незвичайнi бурi згустки.
- Легенi розпадаються, - вiдповiв на нiме Лесине запитання. - Тепер уже
скоро. - Вiн помацав пульс. - Будьте напоготовi. Криза може наступити з
години на годину.
Проте минув iще й ще день, сплив лютий. Весна вже трiпотiла над мiстом,
проглядала в гаях блiдими снiгоцвiтами. Якось, будучи в мiстi, Михайло
Васильович купив ©х пучечок, поставив у склянку на роялi, i зараз квiти
розкривали пелюсточки, розрiджували затхле повiтря ледве вловимими
пахощами лiсово© вологи, болiт i пробуджено© весною землi. Пiд вiкнами
видзвонювали краплини, весь день пересварювалися горобцi. Сонце стало ще
вище i тепер, заходячи, хоч кра м ока заглядало в кiмнату, де прощалася i
нiяк не могла розпрощатися з свiтом людина.
Ларису Петрiвну не радувало весняне пробудження. Як не важко було це
усвiдомлювати, а вперше в життi, мабуть, за сво© тридцять лiт вона так
холодно, так байдуже зустрiча весну.
Був третiй день березня, полудень. Години двi тому Сергi вi зробилося
ще гiрше. Вiдiславши Кривинюка за лiкарем, Леся нi на крок не одходила вiд
лiжка. Власне, Мержинський не вiдпускав ©©, цупко держав за руку. Вiн уже
навiть не шепотiв - тiльки дивився широко розкритими, нерухомими очима у
стелю, судорож-но хапаючи ротом повiтря. "Ось вона, вища мiра людсько©
слабостi i нещастя, - думала Леся. На вi© викотились скупi сльозини, та
Лариса не зважала на них, а може, й не помiчала. - Тримайсь, поетко. Все
на свiтi ма свiй кiнець. Ти ж дала слово. Не забувай: ти одержима. Тобi
належить або згинути отут бiля нього, або перетворити горе i вилити потiм
на папiр палкими словами. Ти ж поклялась обезсмертить цей образ".
Рука, що тримала ©©, ослабла, пальцi розцiпились. Мержинський сiпнувся,
витягся й затих. Голова в'яло схилилась набiк. Ларисi Петрiвнi забило дух.
Першу мить вона обiмлiла, заточилася, а потiм кинулась до лiкiв. "Що ж
йому дати?" - хапцем перебирала коробочки з порошками, але так нi на чому
й не зупинилася.
Нарештi в коридорi загупали поспiшливi кроки, розчинилися дверi.
Елiасберг влетiв i кинувся до лiжка.
Послухавши пульс, обережно поклав Сергiеву руку так, як кладуть мерцям,
- на груди. Рука ледь-ледь зсунулась, уперлася лiктем у подушку, застигла.
Лариса Петрiвна глянула на лiкаря.
- Де Костянтин Васильович? - знiченим голосом запитав той.
В нiй наче щось обiрвалося, ©й перестали пiдкорятися ноги. Щоб не
впасти, Леся вхопилася за спинку лiжка.
- Ви сядьте, - Елiасберг пiдставив стiльця.
Леся машинально опустилась на нього, не зводячи очей з Сергiя. За
кiлька хвилин навпроти не сiв - упав, одразу похилившись на лiжко до сина,
Костянтин Васильович. Лiкар пiдняв старого, посадив, тримаючи за плечi.
Мержинський уже не корчився, не стогнав, очi йому пойнялися полудою.
Лариса Петрiвна взяла його правицю, безвiльну, податливу. В зап'ястi,
де тримала ©©, рука ще теплiла, а далi - до лiктя, на передплiччi, вже
починала братися мертвенним холодком. Леся жахнулася, ©й раптом захотiлося
почути його - бодай слово, пiвслова, хоч один-однiсiнький звук.
Нагиналась, обдавала гарячим диханням - нiби хотiла побачити, коли не
почути, останнiй наказ, останн прохання... Але там, за скляною завiсою,
вже було пусто.
...Схлипував старий, не витираючи слiз у скорботi, i, якось наче
знiтившись, стояли Елiасберг i Михайло Васильович. Кривинюк навiщось
поправив на Сергiе-вих ногах ковдру, нiби це мало тепер якесь значення.
Зненацька подих - глибокий i справжнiй. Навiть очi взялися живцем на
якусь мить i ледь ворухнулися губи. Що вiн сказав отим порухом?! О, знати
б, що вiн сказав?!
Рука важнiла, нiби наливалася свинцем.
Зморщене болями, скривлене судорогами обличчя поволi розгладжувалось,
яснiшало, скидало з себе печать мучеництва.
А ©хнi руки все ще днались у потиску - вони не прощались, вони лиш
зустрiлись, щоб уже нiколи не розлучатися, щоб разом пiти великим
бурхливим життям.
ЧАСТИНА ДРУГА
Вiйна i зрада, смерть, недуги зникнуть, Мир буде на землi i щастя в
людях.
Леся Укра©нка
Ки©в зустрiв Ларису Петрiвну безрадiсно. Болiла голова, тiло здавалося
налите важкою втомою. Не хотiлося нi з ким нi зустрiчатися, нi розмовляти.
Навiть з рiдними. Проте уникнути розмови не вдалося. Вона вiдбулася
другого ж дня по при©здi.
До Лесi завiтала ©© давня - ще по Луцьку - приятелька Марiя Биковська.
Не бачилися вони рокiв десять. Биковська щойно при©хала з Уссурiйського
краю, де побувала з сво©м чоловiком, вiйськовим, розповiдала масу цiкавих
iсторiй, хвалилася сво©м сiмейним щастям.
- А я оце, як бачиш, - зiтхнула Леся, - вчора повернулася з Мiнська.
Поховала там свого нареченого. - Вона коротко розказала все, що трапилося.
Посумували разом, i Биковська, бачачи, що ©© веселiсть тут недоречна,
розпрощалася.
- Хоч би вже сама не розносила, - не втрималась, щоб не вколоти дочку,
Ольга Петрiвна, як тiльки гостя вийшла. - Досить, що й так поговiр пiшов.
- Менi те байдуже, - намагаючись бути спокiйною, мовила Лариса. -
Нiкому i нiчого я не винна.
Косач, що досi сидiв, не втручаючись у розмову, поволi згорнув газету,
поверх окулярiв осудливо глянув на дружину.
- Ти б хоч трохи стримувала сво© нерви.
- I що з того? - розпалювалась Ольга Петрiвна. - Хiба не по-мо му
вийшло? По©хала, змарнувала здоров'я, час...
- Моя в усьому вина, - обiзвалася Леся. - Можеш бути спокiйноiб, мамо:
бiльш нiкого це не зачепить.
- Уже зачепило. Вчора фремов пита ться: "Що це з Ларисою? Кажуть, до
Мiнська по©хала рятувати того соцiал-демократа?.." Що ти на це скажеш?
- А те, що й казала, - зiтхнула Леся. - Куди б i чого я не ©здила, то
справа моя особиста. Я не цiкавлюсь вояжами пана фремова, тож нехай i вiн
дасть менi спокiй.
Якийсь час у кiмнатi панувала гнiтюча мовчанка. М'яко порипувала
пiдлога пiд важкими кроками старого Косача. О, як би вiн хотiв щастя сво©м
полiсянкам! I Лесi, i Лiлi, й молодшим - Дорi та Оксанi. Рiзного та
великого щастя.
Петро Антонович пiдiйшов до Лесi, поклав ©й на плече руку.
Воно злегка тремтiло. Той дрiбний трепет болем оддавався в батьковiм
серцi.
- Нi, справдi, - пересилюючи хвилювання, мовила Леся - Яке фремову до
мене дiло?
- Не думай, що коли ти цура шся його, то й вiн тебе.
- Я волiю бути подалi вiд таких добродi©в. I взагалi, мамо, - Лариса
поправила напнуту на плечах хустку, - шлях, на який ти мене наверта ш, не
по менi. Я звикла до незвiданих, тернистих дорiг. Хiба ти не зна ш? А коли
говорити про долю, то лiпшо© для себе не шукаю.
- Ти писателька, ти не повинна нехтувати собою заради якихось маячних
iдей, - стояла на сво му мати.
- Це не маячнi, це насущнi i надто унiверсальнi iде©, без яких не може
обiйтися митець. Ти от радиш берегти себе. А навiщо, для чого? Повiр, я
цього не розумiю. Не розумiю, як може поет не жити болями свого народу.
- Бiль теж бува неоднаковий. I з рiзних причин.
- Авжеж. Тож декому й болить, що не всi роблять так, як йому бажалося
б, що чимала когорта митцiв ставить свiй талант на служiння народному
поступу, оспiву нову, червону, а не прадавню корогву. Але скажи менi,
мамо, ти теж лiтератка: невже не холоне кров у жилах тих, хто сто©ть
осторонь i спогляда усю цю кривду?
Лесине лице взялося червоними плямами. Вона розумiла, що тон ©©
сьогоднi рiзкий, але... зрештою, колись мала вiдбутися ця розмова. Краще
яснiсть, яка б вона не була, нiж дратливий холодок нещиростi, удаваного
благополуччя. Через те, що вона вилила батькам свою душу, розкрила перед
ними всю правду, ©© поваги до них не убуде. Вона любитиме ©х, як i любила.
- Що ж ти обстою ш? - ухилилася од прямо© вiдповiдi мати. - Щоб ми й
сво © кровi додали до того кольору?
- Чи не краще припинити вам цю суперечку? - устряв Петро Антонович,
але, бачачи, що його слова пройшли повз увагу, додав: - Кожен ма чесно
покласти свою частку на вiвтар народного добробуту.
- Саме так! I коли сьогоднi сто©ть питання про мiсце поета, то скажу:
воно посеред бурi. Полум'ям серця просвiчувати шляхи в прийдешнiсть - ось
наше покликання. Навiть смертю сво ю ми повиннi вчити iнших, як ©м жити на
свiтi.
Зайшла Дора.
- Тiльки що в Унiверситетському парку полiцiя наскочила на студентiв.
Кiлькох забрала, останнi розбiглися. Якiсь вiдозви читали, чи що. - Дора
втомлено сiла, обвела усiх поглядом. - Чого мовчите?.. Ох, цi менi
та мницi!.. То давайте хоч ©сти! - Вона була збуджена i вiд того ще
красивiша. Обличчя зарум'янилось, пашiло здоров'ям, великi голубi очi
випромiнювали стiльки завзяття, веселостi, що Леся в думках позаздрила
сестричцi.
Попередня розмова урвалася. Невдоволена наслiдком ©© i тим, що скоро,
певне, тако© нагоди не трапиться, Ольга Петрiвна, не приховуючи злостi,
вийшла на кухню. Дора пiдлетiла до Лесi, обняла, цмокнула в скроню. В
©хнiй гiмназi© теж неспокiйно. Однi за тих, кого забрали в солдати, iншi -
проти: так, мовляв, ©м i треба, хай не бунтують.
- А ти ж як? - несподiвано запитала Леся. - Пiдтриму ш чи осуджу ш?
- Я? - здивувалася Дора й подумала: "Справдi-бо, як же я?" - Звичайно,
пiдтримую, - випалила. - Як же iнакше? Ти ж-"за"?
Лариса мiцно пригорнула й поцiлувала сестру. Коли Дора вийшла, Петро
Антонович сiв ближче до дочки.
- От що, Лесю, - мовив спроквола, - я тебе в тво©х переконаннях i дiлах
не неволю.
- Спасибi, тату. Я вдячна тобi за пiдтримку.
- Зажди, не в цьому суть. Ти вже доросла, хоч для нас з матiр'ю та ж
сама дитина. Кожна твоя похибка, невдача завдають нам болю. - Вiн узяв ©©
руку, поклав собi на долоню, погладив. - Прошу тебе, дочко, будь у всьому
обачна. Роби, як тобi зда ться за краще, але пам'ятай: тво здоров'я, тво
благополуччя нам не байдужi.
Леся прихилилась щокою до його м'яко© руки.
- Я нiколи й нiскiльки в цьому не сумнiвалася. Як, сподiваюся, i ви в
мо©х почуттях. Вбiгла Дора.
- Обiдати! Швидко.
За столом Петро Антонович запитав Лесю:
- Як тво© зуби, ще болять? Тут заходив Читадзе, а з ним якийсь
Горощенко, стоматолог, про тебе розпитували. Не зна ш Горощенка? Десь i
адресу лишив. - Вiн дiстав блокнота, перегорнув кiлька сторiнок. - Ага,
ось: Полiцейська, сiм. Просив зайти неодмiнно. Та ти спочатку розпитайся в
Читадзе.
Надвечiр Лариса Петрiвна вийшла до Ботанiчного саду. Хоч вiн ще й не
вабив сво©ми зеленими шатами, зате тут було затишно, а головне - безлюдно.
Зараз це мало для не© неабияке значення. Хотiлося побути на самотi, щоб
хоч трохи розiбратися в останнiх подiях. Досi зробити цього не вдавалося,
заважав отой постiйний шарварок, яким здавна живе ©хня сiм'я: з ранку
допiзна гостi, друзi, знайомi... Чи©х тiльки нема! Батьковi, материнi,
обох сестер та, звичайно ж, i ©©, Лесинi.
Вибравши найглухiший закуток, сiла на лавку пiд крислатим каштаном.
Iншого разу вона почала б угадувати, скiльки цьому гiллястому красеню лiт.
Звернула б увагу на крупнi бруньки, що рясно лиснiли в слабому промiннi
сонця, а нинi... нинi ©© не бентежило навiть голосне пищання синиць. Знову
й знову поверталося, будило думки, роз'ятрювало i без того незагойнi
сердечнi рани все оте пережите, муками перемучене в Мiнську. Воно
вчувалося то здавленим, пригнiчено-благальним: "Квiток!.. Бiльше
квiтiв...", то урочистим голосом органа, що стиха награвав реквi м в
убогiй церковцi на околицi мiста, то та мничим - на ©© адресу - шепотом
юрби: "А хто ж ота?.." Назустрiч спогадам десь аж iз дна душi
вихоплювались безгучнi зойки, судомили ©©. "Треба вiдпочити! - мiркувала.
- Сьогоднi ж напишу Кобилянськiй".
Повз не© пройшла група студентiв. Молодь швидко розтiкалася парковими
дорiжками. Виходили, як помiтила Леся, з теплиць, поблизу яких сидiла.
Одна постать привернула ©© увагу, в нiй було щось знайоме. "Зюма! -
майнуло в думках. - Де вiн тут узявся! Що робить?"
Устала, пiшла назустрiч давньому плеядiвцю. "Таки вiн! Те ж саме,
батькiвське, пенсне... Тiльки одяг уже свiй, не з чийогось плеча..."
Зюма, видно, пiзнав ©©, усмiхнувся.
- Здрастуйте, Лесю. Не забули?
- Як можна! Але скажiть, на бога: де ви пропадали, звiдки виринули?
- Довга iсторiя, - махнув рукою Зюма. - Було нас, як то кажуть, по всiх
усюдах, А зараз знову сюди.
- Рада вас бачити. Як ви змужнiли!..
- Роки!
Лiта дiйсно переiнакшили його. I на краще. Правда, в нього ще лишилося
трохи сором'язливостi (це Леся помiтила по тому, як вiн зашарiвся,
потискуючи ©й руку), зате з'явилася твердiсть у голосi, в поглядi.
Вони пiшли дорiжкою попiд парканом. Зюма розповiдав про сво
життя-буття.
- А що ви робили в теплицях? - запитала Лариса. - Наскiльки менi
вiдомо, ви не ботанiк.
- Скажiть, будь ласка, батько передав вам запрошення i адресу лiкаря
Горощенка? - замiсть вiдповiдi запитав Зюма.
- Передав. Але я нiчого не розумiю, - насторожилась Леся. - Хто такий
Горощенко? Зюма всмiхнувся.
- Якiв Олексiйович Горощенко - це я. Лесин подив змiнився захопленням.
- Ви? Це ваше псевдо?
- Так. Задля конспiрацi©. А хотiв я вас бачити ось з якого приводу,
Ларисо Петрiвно: з-за кордону прийшла посилка "Искрьi", то Крохмаль просив
частину газет направити вам.
- Я маю ©х взяти сама?
- Нi, чому ж? Сьогоднi, якщо ви готовi, до вас зайде робiтник, наш
агент. Вiн принесе вам сво© поезi©. Розумi те?
Леся ствердно кивнула.
- А тут, - Горощенко поглядом вказав на теплицi, - тiльки що вiдбулося
зiбрання. Читали вiдозву Володимира Ульянова з приводу ста вiсiмдесяти
трьох. Студенти палають бажанням виступити. Наше завдання - правильно
скерувати ©хню енергiю. Студентiв треба по днати з робiтниками. Самi вони
нiчого не вдiють.
...Повертаючись того вечора додому, Лариса Петрiвна мiркувала: "Отже,
мене все-таки не забуто". Це радувало, але водночас i смутило: "Що зможу я
в такому-от станi? "
...У недiлю Хрещатик завирував зранку. Десятки крамниць, крамничок,
кафе глитали i тут же викидали назад вiдвiдувачiв. Дрiбнi чиновники i
конторники, ради недiлi посланi жiнками за ©стивом, наймички i
домогосподарки, мiщанки й при©жджi з навколишнiх сiл та мiстечок моталися
в пошуках продуктiв та рiзного краму.
Бiля Бессарабського базару юрмився люд. Неповороткi вiд зимово©
унiформи полiца© спочатку не звертали на це уваги. Та коли
Круглоунiверситетським i Кловсь-ким узвозами з Печорську почали спускатися
арсеналь-цi, охоронцi порядку занепоко©лися. Тривожно засюрчали свистки.
"Розiйдись!", "Припинити неподобство!.." - залунало над головами. Натовп
сколихнувся, загомонiв ще дужче. Вгору раптом скинулись кiлька невеличких
червоних корогов та чимало по-рiзному, часом i невмiло зроблених написiв:
"Вернути 183-х", "Протесту мо!", "Геть самодержавство!"
- Товаришi!
Гомiн, свистки - все миттю змовкло од несподiванки.
Голови, мов по командi, повернулись. Молодий, невисокий чоловiк (Лариса
Петрiвна знала його: це був член пiдпiльного комiтету Валах) стояв на
якомусь пiдвищеннi i говорив, час од часу помахуючи затиснутим у правiй
руцi кашкетом:
- ...Царизм хоче силою змусити нас мовчати... далi терпiти безправ'я та
злиднi. Кращих наших синiв i дочок гноять у тюрмах, на каторзi, мордують у
обiрвати на половинi.
- Мiй уклiн... Павлу... - безсило осунувся хворий. Вiн ще встиг
попросити ©© написати вiд себе i провалив ся у морок. Його не брав уже й
кашель. Леся лиш угадувала напади кашлю по сильнiшому, нiж звичай но,
хрипiнню.
Зараз, однак, усе було спокiйно. Покликавши жiнку, Лариса Петрiвна
перейшла до сусiдньо©, вiдведено© ©й кiмнати. Годинник пробив дванадцяту.
Сон ще й не думав до не© заходити. Вирвавши з блокнота пару аркушикiв,
взялася писати Вiрi Григорiвнi пояснення до щойно домученого "послання з
того свiту" - як у думцi назвала Сергiеву вiдповiдь.
Х
Наступнi днi мало чим вiдрiзнялися вiд попереднiх. Хворому було
порiвняно легше, i вiн використовував цю дочасну вiдстрочку головним чином
для того, щоб переконати присутнiх, котрi й так нiскiльки в тому не
сумнiвалися, в неминучостi i незабарностi свого кiнця. Найменший порух
набряклих уст, найслабшi зусилля горла болем вiддавалися не тiльки на
обличчi хворого, а й у серцi того, хто це бачив. Щоб усе ж таки почути
його (а вона мусила слухати), треба було нахилятися, напружуватись, а
деякi слова просто вгадувати. Агонiя прогресувала, голос слабнув, i це,
мабуть, було зараз для Мержинського найбiльшим лихом. Йому так хотiлося
розмовляти, вiн ще стiльки мав у собi невисказаного, що, зда ться,
вистачило б оповiдати цiлий день i нiч безперестанку.
Лариса Петрiвна слухала той шепiт зацiпенiло. Коли намагалася стримати
чи зупинити якоюсь власною розповiддю або читанням, - Сергiй перепиняв ©©,
судорожне хапав за руки, i потiк хрипiння, кашлю, глухого свисту та
обривкiв слiв лився од знемоги до знемоги, од бiльшого нападу до меншого
чи навпаки. "Життя - нiщо, милостиня, дана людинi зверху..." - ця iстина
найчастiше варiювалася в словесному хаосi Мержинського. Леся шукала i не
знаходила ©й пояснення. Вибравши слушний момент, запитала. Сергiй
замислився, нiби йому належало вiдповiдати за когось iншого, довго з
подивом дивився на не©, не розумiючи, чого од нього хочуть, зрештою
пояснив:
- Вiдчуженiсть смертi... Iнших причин не шукайте.
дине, що все-таки ще займало вiдчуженця, хоч трохи будило його
пройнятий байдужiстю мозок, було так неждано вiдновлене листування з
Крижанiвською-Ту-чапською. Пошти вiд не© вiн чекав, мов чогось рятiвного,
святого. День у день перепитував, чи нема того "великого листа", про
котрого згадувала Вiра Григорiвна, зрештою, чи не прибуло хоч що-небудь.
Кореспонденцiя-надiйшла в серединi лютого. Сергiй з нетерпiнням схопив
поданi йому листи, крутив перед очима, роздивлявся. Натiшившись, попросив
розпечатати. Леся акуратно порозрiзала ножицями конверти, однак читати не
стала. Не просив цього й Сергiй, хоч був ранок - час, коли йому особливо
важко давалися будь-якi розумовi зусилля.
Читав зосереджено, довго. Лариса Петрiвна працювала поруч за столиком,
бачила, як стомлю його та робота. Час од часу Сергiй зупинявся, руки, що
тримали папiр, безсило падали на груди. Кiлька разiв потемнiле од болю
лице ледь освiтлювало щось подiбне до посмiшки.
Пiсля останнього листа хворий чомусь засмутився, впав у глибокi
роздуми.
- Так, я мiг би... - ворушив губами, - мiг... зробити краще... я
винен... я мiг би...
- Що б ви могли, Сергiю? - обiзвалася Леся. Вiн блимнув очима.
- Багато... мiг би... Вже пiзно... Лариса слухала, нiчого не розумiючи.
- Чу те, Лесю... багато... багато... найкращi... хвилини минулого...
Вiро... Вi-i... - Вiн гукав, вiн кликав ©©, свою, видно, найпершу любов, в
очах його бринiли немiчнi сльози.
Чим вона могла тут помогти?! Як затамувати незагойну рану, котру лиша
людинi на всеньке життя нероздiлене кохання? Були б такi лiки - хай навiть
добутi з власного серця - вона вiддала б ©х. Тепер ©й однаково. Гiрка чаша
випита до краплини. Тепер вона звiдала все!.. От, виходить, задля чого
виривала його з лапищ смертi. Щоб здобути ще один болючий удар.
А перед ним далеким видiнням поставали картини минулого i огорталися
таким фантастичним покровом, що Сергiй уже не в змозi був зрозумiти, сон
це чи жива дiйснiсть. Хтось усмiхався до нього, чиясь мила рука простягала
йому червонi троянди, i вiн силкувався взяти ©х. Троянди кололись, руки
тремтiли, смикались, гублячи квiти. Ось ©х лишилось кiлька... двi... Хоч
цi втримати... Та буря пiдхопила троянди i покотила пилюкою...
- Держiть... - жахався вмираючий, - вiзьмiть троянди. Троянди, троянди.
"Тво© листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами... Легкий, тонкий аромат,
мав спогад про якусь любу мрiю..." Тепер нема i мрi©.
рознесла-розвiяла лиха чорна буря. Зостались лише спогади. "Спогади - ось
диний рай, з якого нас нiхто не вижене". Це сказав, зда ться, сам
Данте...
- Вiн же пада , Ларисо Петрiвно! - хтось гукнув i пiдскочив до лiжка.
Кривинюк! Звiдки вiн узявся, коли зайшов до кiмнати? А втiм, добре,
iнакше була б катастрофа. Михайло Васильович обхопив хворого, трохи пiдняв
i поклав на мiсце. Та не встиг вiн одхилитися, як незвичайно© сили корчi
знову зламали Мержинського навпiл, пiдкинули i повернули впоперек лiжка,
вдарили колiнами об стiну. На стук влетiли тiточки, загаласували,
закричали, невiдомо чого й на кого. Слiдом за ними кволо увiйшов Костянтин
Васильович.
- Лiкаря... лiкаря покличте, - тримаючись за серце, промовив вiн. - Що
ви самi?
Хворий, вимучений, вiн не мiг навiть тепер угамувати свого неслухняного
сина. Йому теж стало зле.
Поволi Сергiй заспоко©вся. Кривинюк поправив на собi одяг, зачесався.
Ну, добрий вечiр, Ларисо Петрiвно. Вiтаю вас з днем народження.
- Ой Михайло, - Косачiвна безсило опустилася на стiлець. Сiре,
землистого кольору лице здавалося навiки застиглою маскою втоми, душевно©
муки. Леся навiть не потисла гостевi руку, хоч нiкому зараз так не зрадiла
б, як зрадiла йому.
- Спасибi. Вибачайте, що так приймаю. - Вона поглянула на нього,
спитала: -Як там дома? Всi дужi? - Одержавши ствердну вiдповiдь,
поцiкавилась: - Вас послали?
Дякуйте Лiлi, це за ©© клопотанням А то Ольга Петрiвна збиралася сама.
- Я дуже рада вашому при©зду, Михайле.
- Вам поклони... Вiд Лисенкiв, Старицьких, Читадзе просив вiтати. -
Лариса Петрiвна тiльки покивувала головою. - Iдiть спочиньте, - додав
Криви нюк, - ви така стомлена. Я почергую. А тодi поговоримо. Ви тут
спите?
- Спите... Коли це було? Вiдколи сюди перебралася - дума те, провела
хоч одну нiч по-людськи? Кожне його зiтхання, найслабший шепiт, в якому я
вгадую марення, напружують мiй слух, увагу, здиблюють нерви. Який же то
сон, який вiдпочинок?.. Спасибi, Михайло, не турбуйтеся. Я вже звикла,
дотягну як-небудь. - Подивилася на лiжко. - Та й ждати, зда ться, недовго.
- Вам треба берегти сили для... - Кривинюк осiкся, проте докiнчив: -
Для вирiшального моменту.
- То етап уже пройдений, - зiтхнула. - Нiщо вже не може загострити мо©х
почуттiв, вони й без того надто гострi. Найбiльший мiй клопiт зараз у
тому, щоб наближення кiнця завдало Сергi вi якомога менше мук.
Мержинського здавив кашель, вiн почав борсатись.
- Повернiть його, Михайле, на бiк, - попросила Леся. - На спинi йому
важко дихати.
Кривинюк почав повертати хворого. На мить Сергi вi очi одкрились, вiн
жахнувся й замахав безладно руками, одпихаючи незнайомого.
- Лесю... Лесю-у! - покликав i, коли та нахилилась над ним, запитав
сполохано: - Хто це, хто?..
- Та це ж Михайло Васильович Кривинюк, з Ки ва, - пояснювала Лариса
Петрiвна.
- Чого?.. - допитувавсь. - Я вже... вмираю?.. При©хав... на похорони?
Довелося вишукувати найрiзноманiтнiшi причини появи Михайла
Васильовича. I вiн сам, i Косачiвна пояснювали це випадковiстю: Кривинюк
©де до Петербурга, до Лiлi ("Ви ж пригаду те ©©, Сергiю?"), i по дорозi
дещо завiз Лесi з дому.
Проте хворий не хотiв навiть слухати.
- Зна те що, Михайле, iдiть до мо © кiмнати, - вирiшила Леся. -
Вiдпочиньте хоч ви. Там канапа, лягайте, i край... Хоча пiдемо, я постелю.
Сергiю, - зверну лась до хворого, - я на хвилинку вийду.
Мержинський жахнувся:
- Не залиш... айте... Не... - потягнувся усiм тiлом. Леся махнула
Кривинюковi, щоб iшов сам, i повернулась. Сергiй схопив ©© руку, притиснув
до висхлих грудей.
- Уже не... довго... покри те обличчя... - Вiн схлипнув i задихнувся.
Лариса Петрiвна допомогла йому лягти на бiк. - I квiток...
Кiлька сльозин упали Лесi на руку i мовби обпекли ©©. Здригнулася
навiть... Доки ж? Доки?! Скоро два мiсяцi. А кiнець то наблизиться, то...
Невже й цього разу вiн не настане? О, то буде над силу, над усяке людське
терпiння. Випробувано всi засоби. Зостався тiльки один.
Погляд упав на маленьку металеву коробочку, що лежала в буфетi... А в
другiй, поряд - ампула... з морфi м. Вона вже навчилася робити уколи.
Найкраще, звичайно, в руку. Нiчого мудрого.
Пiдiйшла, взяла коробочку... дiстала ампулу. Однi © замало, краще двi.
Щоб напевне... Вiн тiльки дякуватиме. Нiхто бiльше не ма на це права,
навiть батько. Тiльки вона... I вона зробить цей удар з милосердя.
Вiтер стукнув кватиркою, i Леся полохливо обернулась. Нiкого. Нiч...
Хiба не все одно: сьогоднi це станеться чи завтра? Адже йому не поможе вже
нiчогiсiнько. Варто мучитись, коли попереду надiя. А тут - навiщо? Для
чого?.. Щоб збожеволiти?
Двi мiнiатюрнi, мов iграшковi, ампули перекочувалися, зблискуючи на
долонi. Кiлька хвилин - i все. I не буде отого нелюдського, несамовитого
кашлю, тi © гарячки, того шепоту, нервування.
Кiлька хвилин. Рука потяглася до металево© коробочки.
- Лесю-у, - обiзвався той, якому вона ладна була завдати смертельного
удару з милосердя. Щось дитяче, благальне було в його голосi. Лариса
Петрiвна стрепенулася i хапцем поклала ампулки назад.
Ступила до лiжка.
- "..квiток... бiльше, - просив Мержинський.
XI
Кiлька днiв Мержинський лежав майже непритомний. Приходив до пам'ятi
зрiдка i ненадовго. Та все ж у нього ще вистачало сили продиктувати
прощального листа Вiрi Григорiвнi. Лариса, як i ранiше, старанно
пов'язувала його обiрванi, часом безладнi слова i фрази, рядок за рядком
виливала на папiр чужу смертельну тугу, а вiрнiше - вбирала ©© у сво не
знаюче мiри серце. Два днi, поки писали, ходила мовчазна i скорботна.
Листа не показала навiть старому Мержинському, сама й вiднесла його на
пошту. Було боляче-боляче... Проте де ©© право на такi почуття? Вона
повинна бути гордою!
Користуючись присутнiстю Михайла Кривинюка i його допомогою, Лариса
Петрiвна за кiлька днiв докiнчила давно розпочату статтю про народовський
напрям, написала кiлька листiв, серед них i Крижанiвськiй-Тучапськiй. Вона
зна , як то тяжко втрачати друга, - нехай же хтось, кому вiн був (а може,
i ) дорогий, не мучиться невiдомiстю. Нехай зна , що його не залишено
напризволяще, що, незважаючи нi на якi обставини, вона викона свiй
обов'язок друга й поета.
Стан Мержинського пiсля листа (це було останн послання живого живим)
почав катастрофiчне гiршати. Почуття рiзко притупилися, зiр i слух майже
згасли. Хворий уже нiчого не просив, нi на що не реагував. Навiть болi,
зда ться, його не займали. Жахливо було дивитися на це немiчне, висохле
тiло, слухати його глухе марення, стогони чи зiтхання, якi - по сутi,
динi! - свiдчили, що життя ще блука десь у закутках змертвiло© людсько©
душi.
Пiсля чергово© кровотечi Елiасберг помiтив незвичайнi бурi згустки.
- Легенi розпадаються, - вiдповiв на нiме Лесине запитання. - Тепер уже
скоро. - Вiн помацав пульс. - Будьте напоготовi. Криза може наступити з
години на годину.
Проте минув iще й ще день, сплив лютий. Весна вже трiпотiла над мiстом,
проглядала в гаях блiдими снiгоцвiтами. Якось, будучи в мiстi, Михайло
Васильович купив ©х пучечок, поставив у склянку на роялi, i зараз квiти
розкривали пелюсточки, розрiджували затхле повiтря ледве вловимими
пахощами лiсово© вологи, болiт i пробуджено© весною землi. Пiд вiкнами
видзвонювали краплини, весь день пересварювалися горобцi. Сонце стало ще
вище i тепер, заходячи, хоч кра м ока заглядало в кiмнату, де прощалася i
нiяк не могла розпрощатися з свiтом людина.
Ларису Петрiвну не радувало весняне пробудження. Як не важко було це
усвiдомлювати, а вперше в життi, мабуть, за сво© тридцять лiт вона так
холодно, так байдуже зустрiча весну.
Був третiй день березня, полудень. Години двi тому Сергi вi зробилося
ще гiрше. Вiдiславши Кривинюка за лiкарем, Леся нi на крок не одходила вiд
лiжка. Власне, Мержинський не вiдпускав ©©, цупко держав за руку. Вiн уже
навiть не шепотiв - тiльки дивився широко розкритими, нерухомими очима у
стелю, судорож-но хапаючи ротом повiтря. "Ось вона, вища мiра людсько©
слабостi i нещастя, - думала Леся. На вi© викотились скупi сльозини, та
Лариса не зважала на них, а може, й не помiчала. - Тримайсь, поетко. Все
на свiтi ма свiй кiнець. Ти ж дала слово. Не забувай: ти одержима. Тобi
належить або згинути отут бiля нього, або перетворити горе i вилити потiм
на папiр палкими словами. Ти ж поклялась обезсмертить цей образ".
Рука, що тримала ©©, ослабла, пальцi розцiпились. Мержинський сiпнувся,
витягся й затих. Голова в'яло схилилась набiк. Ларисi Петрiвнi забило дух.
Першу мить вона обiмлiла, заточилася, а потiм кинулась до лiкiв. "Що ж
йому дати?" - хапцем перебирала коробочки з порошками, але так нi на чому
й не зупинилася.
Нарештi в коридорi загупали поспiшливi кроки, розчинилися дверi.
Елiасберг влетiв i кинувся до лiжка.
Послухавши пульс, обережно поклав Сергiеву руку так, як кладуть мерцям,
- на груди. Рука ледь-ледь зсунулась, уперлася лiктем у подушку, застигла.
Лариса Петрiвна глянула на лiкаря.
- Де Костянтин Васильович? - знiченим голосом запитав той.
В нiй наче щось обiрвалося, ©й перестали пiдкорятися ноги. Щоб не
впасти, Леся вхопилася за спинку лiжка.
- Ви сядьте, - Елiасберг пiдставив стiльця.
Леся машинально опустилась на нього, не зводячи очей з Сергiя. За
кiлька хвилин навпроти не сiв - упав, одразу похилившись на лiжко до сина,
Костянтин Васильович. Лiкар пiдняв старого, посадив, тримаючи за плечi.
Мержинський уже не корчився, не стогнав, очi йому пойнялися полудою.
Лариса Петрiвна взяла його правицю, безвiльну, податливу. В зап'ястi,
де тримала ©©, рука ще теплiла, а далi - до лiктя, на передплiччi, вже
починала братися мертвенним холодком. Леся жахнулася, ©й раптом захотiлося
почути його - бодай слово, пiвслова, хоч один-однiсiнький звук.
Нагиналась, обдавала гарячим диханням - нiби хотiла побачити, коли не
почути, останнiй наказ, останн прохання... Але там, за скляною завiсою,
вже було пусто.
...Схлипував старий, не витираючи слiз у скорботi, i, якось наче
знiтившись, стояли Елiасберг i Михайло Васильович. Кривинюк навiщось
поправив на Сергiе-вих ногах ковдру, нiби це мало тепер якесь значення.
Зненацька подих - глибокий i справжнiй. Навiть очi взялися живцем на
якусь мить i ледь ворухнулися губи. Що вiн сказав отим порухом?! О, знати
б, що вiн сказав?!
Рука важнiла, нiби наливалася свинцем.
Зморщене болями, скривлене судорогами обличчя поволi розгладжувалось,
яснiшало, скидало з себе печать мучеництва.
А ©хнi руки все ще днались у потиску - вони не прощались, вони лиш
зустрiлись, щоб уже нiколи не розлучатися, щоб разом пiти великим
бурхливим життям.
ЧАСТИНА ДРУГА
Вiйна i зрада, смерть, недуги зникнуть, Мир буде на землi i щастя в
людях.
Леся Укра©нка
Ки©в зустрiв Ларису Петрiвну безрадiсно. Болiла голова, тiло здавалося
налите важкою втомою. Не хотiлося нi з ким нi зустрiчатися, нi розмовляти.
Навiть з рiдними. Проте уникнути розмови не вдалося. Вона вiдбулася
другого ж дня по при©здi.
До Лесi завiтала ©© давня - ще по Луцьку - приятелька Марiя Биковська.
Не бачилися вони рокiв десять. Биковська щойно при©хала з Уссурiйського
краю, де побувала з сво©м чоловiком, вiйськовим, розповiдала масу цiкавих
iсторiй, хвалилася сво©м сiмейним щастям.
- А я оце, як бачиш, - зiтхнула Леся, - вчора повернулася з Мiнська.
Поховала там свого нареченого. - Вона коротко розказала все, що трапилося.
Посумували разом, i Биковська, бачачи, що ©© веселiсть тут недоречна,
розпрощалася.
- Хоч би вже сама не розносила, - не втрималась, щоб не вколоти дочку,
Ольга Петрiвна, як тiльки гостя вийшла. - Досить, що й так поговiр пiшов.
- Менi те байдуже, - намагаючись бути спокiйною, мовила Лариса. -
Нiкому i нiчого я не винна.
Косач, що досi сидiв, не втручаючись у розмову, поволi згорнув газету,
поверх окулярiв осудливо глянув на дружину.
- Ти б хоч трохи стримувала сво© нерви.
- I що з того? - розпалювалась Ольга Петрiвна. - Хiба не по-мо му
вийшло? По©хала, змарнувала здоров'я, час...
- Моя в усьому вина, - обiзвалася Леся. - Можеш бути спокiйноiб, мамо:
бiльш нiкого це не зачепить.
- Уже зачепило. Вчора фремов пита ться: "Що це з Ларисою? Кажуть, до
Мiнська по©хала рятувати того соцiал-демократа?.." Що ти на це скажеш?
- А те, що й казала, - зiтхнула Леся. - Куди б i чого я не ©здила, то
справа моя особиста. Я не цiкавлюсь вояжами пана фремова, тож нехай i вiн
дасть менi спокiй.
Якийсь час у кiмнатi панувала гнiтюча мовчанка. М'яко порипувала
пiдлога пiд важкими кроками старого Косача. О, як би вiн хотiв щастя сво©м
полiсянкам! I Лесi, i Лiлi, й молодшим - Дорi та Оксанi. Рiзного та
великого щастя.
Петро Антонович пiдiйшов до Лесi, поклав ©й на плече руку.
Воно злегка тремтiло. Той дрiбний трепет болем оддавався в батьковiм
серцi.
- Нi, справдi, - пересилюючи хвилювання, мовила Леся - Яке фремову до
мене дiло?
- Не думай, що коли ти цура шся його, то й вiн тебе.
- Я волiю бути подалi вiд таких добродi©в. I взагалi, мамо, - Лариса
поправила напнуту на плечах хустку, - шлях, на який ти мене наверта ш, не
по менi. Я звикла до незвiданих, тернистих дорiг. Хiба ти не зна ш? А коли
говорити про долю, то лiпшо© для себе не шукаю.
- Ти писателька, ти не повинна нехтувати собою заради якихось маячних
iдей, - стояла на сво му мати.
- Це не маячнi, це насущнi i надто унiверсальнi iде©, без яких не може
обiйтися митець. Ти от радиш берегти себе. А навiщо, для чого? Повiр, я
цього не розумiю. Не розумiю, як може поет не жити болями свого народу.
- Бiль теж бува неоднаковий. I з рiзних причин.
- Авжеж. Тож декому й болить, що не всi роблять так, як йому бажалося
б, що чимала когорта митцiв ставить свiй талант на служiння народному
поступу, оспiву нову, червону, а не прадавню корогву. Але скажи менi,
мамо, ти теж лiтератка: невже не холоне кров у жилах тих, хто сто©ть
осторонь i спогляда усю цю кривду?
Лесине лице взялося червоними плямами. Вона розумiла, що тон ©©
сьогоднi рiзкий, але... зрештою, колись мала вiдбутися ця розмова. Краще
яснiсть, яка б вона не була, нiж дратливий холодок нещиростi, удаваного
благополуччя. Через те, що вона вилила батькам свою душу, розкрила перед
ними всю правду, ©© поваги до них не убуде. Вона любитиме ©х, як i любила.
- Що ж ти обстою ш? - ухилилася од прямо© вiдповiдi мати. - Щоб ми й
сво © кровi додали до того кольору?
- Чи не краще припинити вам цю суперечку? - устряв Петро Антонович,
але, бачачи, що його слова пройшли повз увагу, додав: - Кожен ма чесно
покласти свою частку на вiвтар народного добробуту.
- Саме так! I коли сьогоднi сто©ть питання про мiсце поета, то скажу:
воно посеред бурi. Полум'ям серця просвiчувати шляхи в прийдешнiсть - ось
наше покликання. Навiть смертю сво ю ми повиннi вчити iнших, як ©м жити на
свiтi.
Зайшла Дора.
- Тiльки що в Унiверситетському парку полiцiя наскочила на студентiв.
Кiлькох забрала, останнi розбiглися. Якiсь вiдозви читали, чи що. - Дора
втомлено сiла, обвела усiх поглядом. - Чого мовчите?.. Ох, цi менi
та мницi!.. То давайте хоч ©сти! - Вона була збуджена i вiд того ще
красивiша. Обличчя зарум'янилось, пашiло здоров'ям, великi голубi очi
випромiнювали стiльки завзяття, веселостi, що Леся в думках позаздрила
сестричцi.
Попередня розмова урвалася. Невдоволена наслiдком ©© i тим, що скоро,
певне, тако© нагоди не трапиться, Ольга Петрiвна, не приховуючи злостi,
вийшла на кухню. Дора пiдлетiла до Лесi, обняла, цмокнула в скроню. В
©хнiй гiмназi© теж неспокiйно. Однi за тих, кого забрали в солдати, iншi -
проти: так, мовляв, ©м i треба, хай не бунтують.
- А ти ж як? - несподiвано запитала Леся. - Пiдтриму ш чи осуджу ш?
- Я? - здивувалася Дора й подумала: "Справдi-бо, як же я?" - Звичайно,
пiдтримую, - випалила. - Як же iнакше? Ти ж-"за"?
Лариса мiцно пригорнула й поцiлувала сестру. Коли Дора вийшла, Петро
Антонович сiв ближче до дочки.
- От що, Лесю, - мовив спроквола, - я тебе в тво©х переконаннях i дiлах
не неволю.
- Спасибi, тату. Я вдячна тобi за пiдтримку.
- Зажди, не в цьому суть. Ти вже доросла, хоч для нас з матiр'ю та ж
сама дитина. Кожна твоя похибка, невдача завдають нам болю. - Вiн узяв ©©
руку, поклав собi на долоню, погладив. - Прошу тебе, дочко, будь у всьому
обачна. Роби, як тобi зда ться за краще, але пам'ятай: тво здоров'я, тво
благополуччя нам не байдужi.
Леся прихилилась щокою до його м'яко© руки.
- Я нiколи й нiскiльки в цьому не сумнiвалася. Як, сподiваюся, i ви в
мо©х почуттях. Вбiгла Дора.
- Обiдати! Швидко.
За столом Петро Антонович запитав Лесю:
- Як тво© зуби, ще болять? Тут заходив Читадзе, а з ним якийсь
Горощенко, стоматолог, про тебе розпитували. Не зна ш Горощенка? Десь i
адресу лишив. - Вiн дiстав блокнота, перегорнув кiлька сторiнок. - Ага,
ось: Полiцейська, сiм. Просив зайти неодмiнно. Та ти спочатку розпитайся в
Читадзе.
Надвечiр Лариса Петрiвна вийшла до Ботанiчного саду. Хоч вiн ще й не
вабив сво©ми зеленими шатами, зате тут було затишно, а головне - безлюдно.
Зараз це мало для не© неабияке значення. Хотiлося побути на самотi, щоб
хоч трохи розiбратися в останнiх подiях. Досi зробити цього не вдавалося,
заважав отой постiйний шарварок, яким здавна живе ©хня сiм'я: з ранку
допiзна гостi, друзi, знайомi... Чи©х тiльки нема! Батьковi, материнi,
обох сестер та, звичайно ж, i ©©, Лесинi.
Вибравши найглухiший закуток, сiла на лавку пiд крислатим каштаном.
Iншого разу вона почала б угадувати, скiльки цьому гiллястому красеню лiт.
Звернула б увагу на крупнi бруньки, що рясно лиснiли в слабому промiннi
сонця, а нинi... нинi ©© не бентежило навiть голосне пищання синиць. Знову
й знову поверталося, будило думки, роз'ятрювало i без того незагойнi
сердечнi рани все оте пережите, муками перемучене в Мiнську. Воно
вчувалося то здавленим, пригнiчено-благальним: "Квiток!.. Бiльше
квiтiв...", то урочистим голосом органа, що стиха награвав реквi м в
убогiй церковцi на околицi мiста, то та мничим - на ©© адресу - шепотом
юрби: "А хто ж ота?.." Назустрiч спогадам десь аж iз дна душi
вихоплювались безгучнi зойки, судомили ©©. "Треба вiдпочити! - мiркувала.
- Сьогоднi ж напишу Кобилянськiй".
Повз не© пройшла група студентiв. Молодь швидко розтiкалася парковими
дорiжками. Виходили, як помiтила Леся, з теплиць, поблизу яких сидiла.
Одна постать привернула ©© увагу, в нiй було щось знайоме. "Зюма! -
майнуло в думках. - Де вiн тут узявся! Що робить?"
Устала, пiшла назустрiч давньому плеядiвцю. "Таки вiн! Те ж саме,
батькiвське, пенсне... Тiльки одяг уже свiй, не з чийогось плеча..."
Зюма, видно, пiзнав ©©, усмiхнувся.
- Здрастуйте, Лесю. Не забули?
- Як можна! Але скажiть, на бога: де ви пропадали, звiдки виринули?
- Довга iсторiя, - махнув рукою Зюма. - Було нас, як то кажуть, по всiх
усюдах, А зараз знову сюди.
- Рада вас бачити. Як ви змужнiли!..
- Роки!
Лiта дiйсно переiнакшили його. I на краще. Правда, в нього ще лишилося
трохи сором'язливостi (це Леся помiтила по тому, як вiн зашарiвся,
потискуючи ©й руку), зате з'явилася твердiсть у голосi, в поглядi.
Вони пiшли дорiжкою попiд парканом. Зюма розповiдав про сво
життя-буття.
- А що ви робили в теплицях? - запитала Лариса. - Наскiльки менi
вiдомо, ви не ботанiк.
- Скажiть, будь ласка, батько передав вам запрошення i адресу лiкаря
Горощенка? - замiсть вiдповiдi запитав Зюма.
- Передав. Але я нiчого не розумiю, - насторожилась Леся. - Хто такий
Горощенко? Зюма всмiхнувся.
- Якiв Олексiйович Горощенко - це я. Лесин подив змiнився захопленням.
- Ви? Це ваше псевдо?
- Так. Задля конспiрацi©. А хотiв я вас бачити ось з якого приводу,
Ларисо Петрiвно: з-за кордону прийшла посилка "Искрьi", то Крохмаль просив
частину газет направити вам.
- Я маю ©х взяти сама?
- Нi, чому ж? Сьогоднi, якщо ви готовi, до вас зайде робiтник, наш
агент. Вiн принесе вам сво© поезi©. Розумi те?
Леся ствердно кивнула.
- А тут, - Горощенко поглядом вказав на теплицi, - тiльки що вiдбулося
зiбрання. Читали вiдозву Володимира Ульянова з приводу ста вiсiмдесяти
трьох. Студенти палають бажанням виступити. Наше завдання - правильно
скерувати ©хню енергiю. Студентiв треба по днати з робiтниками. Самi вони
нiчого не вдiють.
...Повертаючись того вечора додому, Лариса Петрiвна мiркувала: "Отже,
мене все-таки не забуто". Це радувало, але водночас i смутило: "Що зможу я
в такому-от станi? "
...У недiлю Хрещатик завирував зранку. Десятки крамниць, крамничок,
кафе глитали i тут же викидали назад вiдвiдувачiв. Дрiбнi чиновники i
конторники, ради недiлi посланi жiнками за ©стивом, наймички i
домогосподарки, мiщанки й при©жджi з навколишнiх сiл та мiстечок моталися
в пошуках продуктiв та рiзного краму.
Бiля Бессарабського базару юрмився люд. Неповороткi вiд зимово©
унiформи полiца© спочатку не звертали на це уваги. Та коли
Круглоунiверситетським i Кловсь-ким узвозами з Печорську почали спускатися
арсеналь-цi, охоронцi порядку занепоко©лися. Тривожно засюрчали свистки.
"Розiйдись!", "Припинити неподобство!.." - залунало над головами. Натовп
сколихнувся, загомонiв ще дужче. Вгору раптом скинулись кiлька невеличких
червоних корогов та чимало по-рiзному, часом i невмiло зроблених написiв:
"Вернути 183-х", "Протесту мо!", "Геть самодержавство!"
- Товаришi!
Гомiн, свистки - все миттю змовкло од несподiванки.
Голови, мов по командi, повернулись. Молодий, невисокий чоловiк (Лариса
Петрiвна знала його: це був член пiдпiльного комiтету Валах) стояв на
якомусь пiдвищеннi i говорив, час од часу помахуючи затиснутим у правiй
руцi кашкетом:
- ...Царизм хоче силою змусити нас мовчати... далi терпiти безправ'я та
злиднi. Кращих наших синiв i дочок гноять у тюрмах, на каторзi, мордують у