Страница:
вдалося. Однi справдi ©х не знали, а тi, хто й догадувався, не
наважувалися накликати на себе гнiв товаришiв, твердили, що були на той
час удома, в театрi або ж просто - i це вони можуть довести -
прогулювалися на Володимирськiй.
Досвiдчений у таких справах Новицький наказав припинити слiдство до
слушного часу.
- Почека мо, нiщо з нiчого не виникало i безслiдно не зникало, -
спокiйно мовив вiн. - Час сво покаже.
III
З Колодяжного надiйшов лист, у якому Петро Антонович скаржився на
здоров'я, на те, що всi його покинули. Леся взагалi близько брала до серця
будь-чию скаргу, тим паче вразили ©© батьковi слова.
- Бiдний татусь. Чи не по©хати нам до нього? - питалася матерi.
- Мабуть, доведеться.
- А чому - мабуть? - Лесю аж образив надто спокiйний, як ©й здалося,
материн тон. - ©хати - i все!
- Коли ти вже так наполяга ш, по©демо, - погодилася Ольга Петрiвна.
Недовгi збори, кiльканадцять годин дороги, i ось вiн - завжди людний
ковельський вокзал.
- Татусю, - першою кинулась Леся до батька. - Як ти змiнився, тату!
А Петро Антонович справдi змарнiв, якось нiби поменшав, ще дужче
посивiв.
- Служба, дочко...
Вона розумi . Все розумi . I од чого ота сивина, ота постiйна втома на
батьковому обличчi. Нелегко йому, бiдному, ой як нелегко! Сама вона, самi
©© по©здки чого вартi!
- Та ти не журися, Лесю, - веселiше заговорив Петро Антонович,
помiтивши доччин смуток. - Якось воно буде. Не змелеться, то скрутиться...
Петро Антонович замовк.
Кароль теж був цього разу не в гуморi, мовчки пiдганяв коней, щоб
швидше встигнути додому, бо вже воно й сутенiть почина .
- От i Кароль наш зажурився, - мовив зрештою Петро Антонович. - А вже
веселiшо© од нього людини треба пошукати. Життя сво бере.
- А що з вами, Каролю? - запитала Ольга Пет рiвна.
- Ет! - махнув той рукою i ще дужче погнав коней.
- Брат його до Сибiру збира ться, на поселення, - мовив Петро
Антонович.
- Куди саме?
- А туди, де обiцяють землi кожному без мiри.
- Щось вельми щедро.
- Iншого виходу, Ольго Петрiвно, нема , - обiзвався Кароль, - хоч тутки
гинь, хоч що хоч. А чоловiк же собi не ворог. Не було б у нього надiй, то
й життя, мабуть, нiчого не було б варте.
- I багато збираються ©хати? - знову спитала Ольга Петрiвна.
- Та поки що одиницi. Ждуть, що вони напишуть звiдтiля, а тодi, мовляв,
буде видно.
Такими нерадiсними новинами зустрiчало Лесю Ко-лодяжне. Восени, коли
вона повернулася з Одеси, якось не так впадала в очi убогiсть, а тепер -
мовби нiчого iншого, крiм злиднiв, тут i нема . У дворi, де колись, за
першого ©хнього при©зду, привiтався до них старий полiщук, було безлюдно.
Пiд плотом лежав брудний, нiби догнивав, останнiй снiг. Не видно було
навiть дiтвори... Од того безлюддя, од тi © тишi робилось моторошно.
Тiльки бiля Варчиного двору стояло закутане в якесь лахмiття дитинча. Леся
довго придивлялась до дiвчинки, нiяк не могла ©© пiзнати.
- Та то ж Яринка, меншенька Варчина сестричка, - пiдказала ©й мати.
Справдi, але яке ж воно блiде, аж свiтиться.
- А де ж Варка? - Леся зiскочила з вiзка, подала Яринцi гостинця i не
могла дочекатися, поки дiвчинка збереться з думками та вiдповiсть.
- Слаба лежить, - зрештою обiзвалася та.
- А що з нею?
Дiвчинка подивилася з-пiд насуплених брiв на Лесю, перевела погляд на
гостинчик, що його крутила в руцi, не наважуючись ©сти, i вже потiм, нiби
переконавшись, що Варчине здоров'я таки хвилю панночку, мовила:
- Або я знаю. Живiт, каже, болить. Мати ©й i цитварне насiння давали, i
чорницi...
- Ну, гаразд, - заспоко©лась i заспiшила додому Леся, бо вiзок вже
давно був у дворi. - На тобi ще гостинцiв, даси Варцi i скажеш, що я до
не© прийду.
Дiвчинка слухала, не рухаючись iз мiсця. Та як тiльки Леся трохи
вiдiйшла, прожогом кинулась у двiр.
...От i домiвка. Господи, як тут звично, затишно. Скiльки вже
©здила-пере©здила та перебачила всього, а кращого мiсця не видiла. Бо таки
й нема кращого. Хоч i не забрукованi тут вулицi, не побачиш увечерi
лiхтарiв, а все одно манить сюди, тягне якась невидима сила, супроти яко©
не встояти.
Леся поклала книжку, пiдкрутила лампу, що почала була пригасати.
Стомлена дорогою, спала мати, певне, заснув i батько.
Леся встала, вiдчинила кватирку, i нiч свiжим струменем дихнула в
обличчя. Яка вона при мна, ця весняна прохолода! Пити б ©©, настояну на
пiвденних вiтрах, на весняних вiдталинах, на сумному журавлиному
курликаннi, пити до сп'янiння...
Ой чи так красно в якiй кра©нi,
Як тут, на нашiй рiднiй Волинi.
Звiдки це? Ага, то ж ©© власне, написане кiлька рокiв тому. Так-так.
Тодi вона, правда, пiзнiше, теж повернулась iз Ки ва. Саме розвивались
садки.
...Нiч обгорнула бiленькi хати, Немов дiточок маленьких мати, Вiтрець
весняний тихенько дише" Немов дiток тих до сну колише-Згадувала власнi
рядки, i вони здавалися ©й якимись чужими, далекими од ©© сьогоднiшнiх
почуттiв. Справ-дi-бо, де тi бiленькi хати? Чи й були вони тут
коли-небудь? Чи то не витвiр ©© бурхливо© фантазi©, потро но© безмежною
любов'ю до цього краю?
Прислухалась: нi пiсень, нi спiвiв... Тiльки пугач вiщував комусь
смуток та собака жалiбно скавчав на другiм кiнцi села. А поза тим -
глушина, туга i туга... Навiть гай, що чорнiв удалинi, - Леся бiльше
вгадува ла його, нiж бачила, - навiть вiн здавався нiмим.
Тож чи про бiленькi хатки ма вона спiвати? Нi! Слова палкого,
огнистого слова шукатиме, щоб розтопити цей лiд, збудити цю домовину,
незрозумiле чому названу життям. Вона, коли б оте слово, гукнула б на весь
свiт, спрямувала б сво© громи на глибокi темницi, де за кованими замками,
за товстелезними гратами закута правда людська, вона розбила б мури, i хай
тодi ясна-голосна розляглася б у рiдному кра© пiсня, хай квiтла б у ньому
нова весна-Леся взяла олiвець i на зворотi конверта, що лежав на столику,
поспiшно записала кiлька рядкiв, подумала i додала:
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!..
Закiнчивши писати, довго переглядала папери, листи, нiби вишукувала в
них того палкого, огнистого слова.
Варка справдi заслабла. Коли Леся другого дня зайшла одвiдати ©©,
дiвчина лежала на полу, закутана в якесь лахмiття - чи то драний кожух, чи
просто витерту до дiрок шкуру. В хатi було важке повiтря. Косачiвна аж
похитнулась - так сильно вдарив ©й у нiс той сморiд.
- Заходьте, заходьте, панночко, - приязно запрошувала Федоська. Вона
висмикнула з-пiд фартуха ганчiрку, змахнула на лавi коло столу. - Сiдайте
отутечки... Варка вчора хотiла пiти, та я розра ла. Куди ©й? Ледь на ногах
сто©ть - так вимучила ©© та кл та хороба.
Леся пiдiйшла до полу, де, зачувши ©© голос, ворушилася Варка.
- Це ти, Лесю? - кволо обiзвалася. - Бач, як мене звело? I де воно
вз лося, на мо нещаст ? Думала, на весну подамся кудись на заробiтки, а
тут ма ш. - Вона ледь ворушила висохлими, як стовбурцi пiдтятих молодих
дерев, руками, силкувалася пiдвестись.
- Лежи, лежи, Варуню, - зупинила ©© Леся.
- Ото i я ©й кажу - лежи, так нi, рветься, вста , наче хто ©© силу , -
обiзвалася Федоська.
- Увечерi з батьком при©де Короткевич, то вiн i тебе огляне. - Леся
говорила, а в уявi чомусь поставали найпершi днi ©хнього знайомства,
Варчинi пiснi, вiнки, якi плели коло кадуба, мрi©... А ще збиралася
заробити собi на чоботи й плахту, щоб бути як людськi дiвчата.
- Як ти виросла, Лесю, - шепотiла Варка. - А здоров' ? Хору ш? Десь-то
вже така наша доля. - Вона не докiнчила, болiсно скривилась.
Леся прикрила ©й плечi.
- у вас окрiп? - звернулася до Федоськи.
- То чого доброго.
- А в що налити?
Федоська подумала, заглянула пiд припiчок, у судник, де стояло кiлька
череп'яних мисок, i розвела руками.
- От притьмом нема тако© посудини... Хiба, може, в баклагу? - Федоська
вийшла в комiрчину, i Леся через одчиненi хатнi дверi бачила, як вона
порпалася в старих речах, щось примовляючи сама до себе. Увiйшла, обтерла
з баклаги пилюку.
- Давайте швидше окрiп. - Леся скинула пальтечко i закотила рукавця
плаття. Федоська витягла з печi горщик, ополоником налила в баклагу
окропу, заткнула i подала. Леся розгорнула Варчине вкривання i поклала
баклагу хворiй на живiт.
- Отак i лежи. А припече - знiмеш... Скоро лiкар при©де.
- Навiщо вiн ©й? - знову обiзвалась Федоська. - Перележить, переохка ,
i мине... Господи, коби-то на все зважати, то й жити нiколи.
- Поставте, тiтко, бiльше води у пiч. Окрiп, як вихолоне, треба буде
мiняти, - мовила на те Леся. - Я хутко. - Вона швидко одяглася, вийшла, а
за кiлька хвилин повернулася з чималою грудкою цукру.
- То ви вже за нею, як за панi ю, догляда те, - зауважила Федоська.
- Не знаю, чи дивилася б я так за панною, тiтко Федосько. А до людини
ма бути i ставлення людське.
- Ет!.. - махнула рукою Федоська. - Балачки, та й годi. Бо то таки пан,
а то мужик. У панiв, кажуть, i кiсть бiлiша, i кров нiби не така...
- Кажуть? А ви слуха те, - з серцем мовила Леся.
- А що, хiба не правда? От ждали тi © волi i дiждалися. А далi що?
Злиднi злиднями... А пан як був паном, так i е.
- , - вiдповiла Леся. - Проте не вiчно. Не навiчно, чу те? В мiстах он
уже стають за правду. Та й у селах не те, що було колись.
- Та хiба я що? Господи, хiба я ворог сво му щастю? Хiба в мене не
кривавиться серце, як подивлюся на оцих дiток? - Федоська раптом обм'якла,
куди й подiлися ©© недавня обережнiсть та байдужiсть. Вона за звичкою
пiдняла фартуха, тернула ним по сухих, набряклих од безслiззя очах i
голосно висякалась. - Ви собi тут балакайте, а я пiду... Десь наш батько
забарився. Пiшов зароблене получати та й засидiвся. Ти ж дивись тут,
Варуню... А ви, Лесю, матерi поклонiться вiд мене, скажiть: у гостi ждемо,
- кинула вона вже з порога.
- А батько все п' ? - запитала у Варки Леся.
- П'ють. То були перестали i пiдчуняли трохи, а це за щось полаялись з
матiр'ю i знов почали... А живiт i справдi нiби переста ... Спасибi
тобi... то розказуй же, що там у свiтi...
- По©здила я, надивилася.
- То таки правду кажуть: "От Ки ва до Кракова - скрiзь бiда
однакова..."
- Та коли б же тiльки до Кракова, а то по всiй, Варко, землi. Поки
молода людина - чогось жде, сподiва ться, а там незчу ться, як i смерть за
плечима стане.
- I доки ж воно буде отакечки?
- Недовго. Але напевне - хто його зна . Он дядько Михайло пишуть, що в
них, за границею, теж люди заворушилися.
- Так-так, - аж зiп'ялася на лiктi Варка. ...Уже й Федоська повернулася
з клуночками збiжжя, уже й молоти його почала на саморобних жорнах, що в
сiнцях, а подруги все говорили. Не було цього разу в ©хнiй розмовi
колишнiх дитячих мрiй - були надiя, сподiвання.
Ввiйшов господар, за ним Федоська. Йосип мовчки, нi на кого не
дивлячись, тинявся по хатi.
- А це що за оказiя? - накинулась на нього Федоська. - Мов знов
напився?.. Чи не бачиш - гостя в хатi?
Йосип спокiйно звiв насупленi брови. Очi його, забачивши Лесю, злегка
заяснiли, проте ненадовго - поки вiтався.
- Твоя правда, - звернувся до дружини, - напився... Лихом та бiдою так
уже встиг впитися, що аж нудно, - Вiн скинув подерту на лiктях лахманину,
повiсив ©© на вбитий в одвiрок кiлочок i, певне, сам не знаючи, чого йому
треба, почав щось шукати у суднику.
- Чого б ото я копалася? - спересердя обiзвалася Федоська. - Иди-но
лишень покрути жорна.
- Устигну, - спокiйно вiдказав Йосип. - Де оте письмо, що я од Блощукiв
принiс?
- Одразу спитав би... А то ри ться, наче скарба якого шука . - Федоська
витягла iз столу невеличку шухлядку, пошарудiла якимись там паперами i
ткнула чоловiковi потертий, з багатьма штемпелями конверт. - На, читай,
грамотiй.
Йосип узяв конверт, покрутив у руках i пiдступив до Лесi.
- Ану, Лесю, прочитай, що тута написано, - попросив. - Це аж звiдтiля -
як його - аж з Сибiру. - Вiн важко сiв коло столу, пiдперши рукою нечесану
голову, непорушне втупивши очi в долiвку.
В багатьох, видно, руках побував лист. Навiть адреси вже не розiбрати.
Леся спочатку пробiгла очима розгонисте писання, а вже потiм почала:
- "Рiдному мо му братовi у село Колодяжне..."
- Тiльки ти не спiши, - попросив Йосип, - а то я й не второпаю нiчого.
- "...Дорогий мiй брате! Низько вклоня ться тобi твiй рiдний брат Яким
iз сiм' ю. Ти прохав мене, аби по при©здi написав тобi, як тута i що, чи
варто собi зриватися в дорогу. То слухай. Як ми ©хали з початку вересня,
то на пристанях, на двiрцях стрiчали гурти людей з дiтьми. На нашому
пароходi ©х було стiльки, що не то що лягти, а деякi не мали де й сiсти,
стояли на ногах всю дорогу або мiнялися однi з другими. I всi нужденне
вбранi, годувалися сухарями з водою або, як нашi укра©нцi, самою таранею.
В Тюменi всiх чекала звiстка: пароход не йшов до ©евлево©. Отже, треба
йти до не© пiшки 130 верст або зоставатись на зимiвлю в Тюменi. Тюмень,
Ялутовськ та Курган з повiтами гинуть вiд голоду. Декотрi, правда, хто без
дiток, таки подалися пiшки, та чуток про них i нема .
Отаке-то, брате коханий, наше переселенське життя. Десь поки доберемося
- коли таки доберемося до тих обiцяних вiльних земель, - то прийдеться
одразу в домовину лягати. Бо нi сил, щоб обробити ©х, нi насiння, щоб
засiяти, нi в кого не лишилося. Все про©да мо. Зосталися хiба що руки, та,
бiда, нiкому ©х збути.
Судiть тепер самi, ©хати вам чи нi. На цьому зоставайтеся живi i
здоровi.
Поклонiться усiй нашiй рiднi та й не згадуйте лихом.
Може, й було коли мiж нами що не так, то простiть хоч перед смертю
далекою.
Цiлу мо всiх вас i обнiма мо.
Прощайте.
Твiй брат Яким з дружиною i дiтками".
Останнi слова Леся прочитала зовсiм поволi, наче то й справдi був
заповiт. Деякий час усi мовчали, навiть Федоська, що саме розчиняла в
макiтрi, перестала мiшати ложкою, замислилась, обiпершись об комин.
- От тобi, стара, й Сибiр, - обiзвався Йосип.
- Або я тебе силувала? - сплеснула руками Федоська. - Чи ти ба! Ще й
претензiю ма . Люди он i тутеньки дбають та й мають. А тебе хоть у
самiсiнький рай, то й там хлiба проситимеш. Iди домелюй збiжж , бо вже он,
бач, розчинила.
Йосип глянув на жiнку, нехотя пiдвiвся, вийшов. У сiнях глухо
загуркотiли жорна.
- Тiтко, - звернулася до Федоськи Леся, - дайте менi на врем'я цього
листа.
- Таж берiть, берiть. Навiщо вiн вам?
- А я про це напишу, нехай усi дiзнаються. Леся хутко зодяглася,
попрощалася.
- Увечерi я ще зайду, а коли що, пришлiть Яринку, - попросила вона
Федоську.
Але того вечора вона так i не одвiдала Варки. Зачинившись у другiй
дитячiй кiмнатi, писала й писала. Лиш як покликали до вечерi, вийшла
стомлена, блiда.
- Боже мiй! На тобi лиця нема , Лесю! Чи не заслабла й ти коло Варки? -
стурбувалася Ольга Петрiвна.
- Я просто стомилася, мамочко. Ти якось передавала менi прохання пана
Павлика надiслати щось для ©хнього журналу... то ось ма ш.
- Новi поезi©, переклади? Ти, зда ться, Гейне переклада ш?
- Не те й не iнше. Це кореспонденцiя про становище переселенцiв у
Сибiру. Не дивуйся, ©хньому журналу якраз пiдiйде. Хай знають усi, що таке
хвалена органiзацiя "переселенческого движения".
- А зна ш, Оленько, це справдi потрiбна рiч, - пiдтримав дочку Петро
Антонович. - Адже тисячi людей iдуть на цю принаду. А що ©х там чека , не
знають. - Вiн нашвидку проглянув писання. - Схвально.
- Не в цьому, Лесю, хотiла б я бачити тво покликання. Поезiя, лiрика,
музика - ось твоя стихiя.
- Не можу спiвати, мамочко, коли серце плаче. Така вже вдача.
Читання вiршiв Ольги Петрiвни, яке вона намiчала на вечiр, вд
вiдбулося. Настрiй цi © весни виявився не таким, яким був торiк чи
позаторiк.
IV
Спливав березень. У Колодяжному, як i щороку, готувалися до Шевченкових
роковин. Напередоднi з Ки ва Лисенко передав ноти "Жалiбного маршу",
написаного ним на Лесинi слова.
Леся одразу ж програла мелодiю, а наступнi кiлька вечорiв з дитячо©
кiмнати линув злагоджений спiв: там розучували "Марш". До спiву, крiм
рiдних, Леся запросила Варку, яка на той час цiлком видужала, та ще
кiлькох сiльських дiвчаток i хлопчикiв.
й довелося чимало потрудитися, поки спiваки засво©ли сво© партi©. Час
вiд часу вона мусила терпляче пояснювати то переходи в музицi, то окремi
слова.
Вдень вона також не знала спокою: треба було зiбрати рушники, наплести
вiнкiв, поговорити з учасниками вечора...
Якось до Косачiв завiтав знайомий ковельський художник Зозуля.
- От добре, що ви нагодилися, - зрадiла Леся.
- Слухаю вас, Ларисо Петрiвно, - охоче обiзвався Зозуля. Рокiв кiлька
тому, коли в Лесi ще були дужi руки, вiн учив ©© малюванню i шкодував" що
хвороба вiдiбрала в нього таку здiбну ученицю. Пiсля першо© ж операцi©
навчання припинили, але Зозуля нiколи не минав нагоди вiдвiдати Косачiв.
- Хiба не догаду теся? - здивувалася Леся.
- Щиро кажучи - нi.
- Таж на днях Шевченковi роковини, а в нас i портрета путнього нема .
- Он як! Пiзнувато... Втiм, не хвилюйтеся - зробимо.
А через кiлька днiв Зозуля при©хав до Колодяжного з чималим портретом
Тараса Григоровича.
- Саме такий, як я думала! - роздивлялася Леся. - Тiльки ж погано буде
без рамки.
- Так це дрiбниця, - заспоко©в Зозуля. - Ольго Петрiвно, дошки, гадаю,
у вас ?
- Та чого доброго, - вiдповiла Косачева. - Тiльки навiщо вам самим?
Кароль...
- Нi-нi, - заперечив Зозуля. - До столярсько© роботи я звичний.
- Як зна те, - мовила Ольга Петрiвна, - бо я пiшла: ще пирiжки
пiдгорять. - Вона поспiшила на кухню, де разом з Федоською готувала на
вечiр страви.
Зозуля швидко обмiряв портрет i теж вийшов - до майстернi.
- Час уже й нам до дiла, - звернулася Леся до подруг. - Варко, неси
хутко вiнки.
Варка вiтром вискочила до комiрчини i внесла кiлька сплетених iз
житнього колосся та сухих квiток вiнкiв.
Почалося прибирання: однi пiдмiтали, iншi розставляли стiльцi, витирали
вiкна.
Повернувся зi служби Петро Антонович, i теж не з порожнiми руками -
принiс рiзних цукерок: i простих, i в кольорових обгортках та
розмальованих коробках.
Нарештi приготування скiнчилось. Леся гостинно розчинила дверi
вiтальнi.
Першими зайшли батьки й Зозуля.
Трохи згодом заглянув Йосип, Варчин батько.
- Добривечiр вам у хату, - привiтався. - А чи тут мо©?
- Тут, тут, заходьте, Йосипе, - запросила Ольга Петрiвна.
- Та спасибi, - вiн нiяково топтався на мiсцi, не знаючи, куди
приткнути свою облiзлу заячу шапку та й самого себе.
- Сiдайте, - запропонував Петро Антонович. Йосип криво посмiхнувся, а
таки пройшов, сiв на кра чок чистенько© табуретки.
Не встигли чоловiки й зав'язати розмови, як у сiнях зачовгали ногами,
зашкряботiли в дверi, шукаючи клямку, - зайшло кiлька жiнок. У дворi
заторохтiв вiз, запирхали конi.
- Оце вже Микола Федорович при©хав. Пiдемо зустрiнемо, Олю, - пiдвiвся
Петро Антонович.
Господарi вийшли, а Леся заходилася садовити гостей. Незабаром дверi
широко розчинилися i на порозi став невисокий чоловiк у гарному,
фабричного сукна пальтi, сивiй смушковiй шапцi, що за кiлька рокiв, видно,
добре обсидiлася на господаревiй лисинi.
- Добривечiр, люди добрi, - голосно привiтався Ко-роткевич. - А я ото
©ду та й гадаю: в кого воно i чого так ясно свiтиться? Придивився - у вас.
Дай, думаю, заверну, бо твiй, Ольго Петрiвно, чоловiк не шану сусiда, нi,
не шану . Щоб ото за©хати запросити на чарку - нiколи. Певне, скисла вже?
- Вiн пiдморгнув Петровi Антоновичу i, не перестаючи сипати дотепами,
почав роздягатися. - А оце вам гостинець. - Подав Ользi Петрiвнi маленьку
поштову картку. - Зда ться, з Софi©.
- Невже од Михайла? - зрадiла Косачева. - Справдi!.. Лесю! Дядько
Михайло здоровить нас iз роковинами.
Листи вiд Драгоманова надходили рiдко, тому кожному його рядку Косачi
щиро радiли.
- Просимо вас, дядьку, до вiтальнi, на Шевченкiв вечiр, - низько
вдарила чолом Леся.
- Спасибi, дочко, спасибi... Най тобi бог да здоров-ля мiцного та
щастя рясного. - Короткевич поздоровкався з селянами. - Та й гарно ж у
вас!
Вiтальня справдi мала врочистий вигляд. Попiд стiнами стояли стiльцi й
табуретки, а мiж вiкнами, на невеличкому столику, зап'ятому донизу
занавiсками, прибраний барвiнком i колосками портрет Тараса Григоровича.
В кутку, на сво му постiйному мiсцi, стояло вiдкрите фортепiано.
Коли всi повсiдалися, Леся розставила спiвакiв, востанн щось шепнула
©м настановчо i повернулася до гостей.
- Розпочина мо вечiр, присвячений роковинам з дня народження Тараса
Григоровича Шевченка, - оголосила вона. - "Жалiбний марш", написав Микола
Вiталiйович Лисенко. - Вона повернулася, сiла за фортепiано, ще раз
глянула на спiвакiв, що аж зiп'ялися навшпиньки, i плавко вдарила по
клавiшах.
Всi слухали стоячи. Багато незлагодженого було в тому спiвi, але
кожного вiн брав за серце.
Гей! Браття милi!
Батько наш в могилi,
Та на Укра©нi
Слава його не загине!
Бо зостались вiчнi
Думки тi величнi...
Навiть Микола Федорович, у кутиках уст якого весь час блукала ледь
помiтна посмiшка, посерйознiшав - стояв, низько опустивши голову.
А спiв то дужчав, то затихав, i кожен промовляв серцем:
Звiдки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах шукати?
Чи сокола послати?
Батечку ж наш!
Та вернись до нас!
Та порадь же ти, батьку, нас,
Як без тебе в свiтi жити Укра©нi
При лихiй годинi?
...Останнiй акорд. Леся встала i разом з хором низько вклонилась
присутнiм.
Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.
Потiм проспiвали "Садок вишневий коло хати" та ще кiлька пiсень, i
хористи розiйшлися - хто пiдсiв до батькiв, хто на вiльнi стiльцi.
Почалася декламацiя.
Читали "Тополю", "Менi тринадцятий минало...". Найбiльше зворушив усiх
Варчин виступ. Вона вийшла на середину кiмнати, обсмикнула спiдничку i
почала:
сть на свiтi воля,
Та хто й знав?
сть на свiтi доля,
Та хто ©© мав?..
Лесi, що сидiла бiля фортепiано, було добре видно кiмнату й гостей. Он
Йосип, а бiля нього Федоська, за ними Килина Гетьманчукова, а там, у
самiсiнькому кутку, прича©лися сiльський парубок Левко, дiд Мартин, який
завжди першим приходить на Лесинi читання, i ще чимало iнших селян. Однi
слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого вiрша, iншi
понуро опустили голови, враженi глибокою правдою Шевченкових слiв.
Коли Варка проказала останнi рядки, всi разом пiдняли голови, дивилися
на не©, нiби чекали, що ж вона скаже далi, де ж, зрештою, тая правда i чи
довго ще шукатимуть ©© люди? Дiд Мартин навiть головою кива - видно,
збiглися з його думками Кобзаревi слова, зачепили у серцi хлiбороба
найвразливiшi струни. Бо сидiв, сидiв та й упустив непрохану сльозу, сам
не помiтивши, коли i як вона викотилась. Пiдхопив сльозу витертим сукняним
рукавом, кинув очима туди-сюди - чи, бува, не бачили. I першим обiзвався:
- От нiби поговорив з нами Тарас Григорович. Кажете, по Волинi вiн
мандрував? То-то й видно, бо ж геть усi нашi гадки та жалi списав.
- Так вони, дiду, всюди однаковi, - обiзвалася на його слова Ольга
Петрiвна, - що на Волинi, що на Подiллi чи Слобожанщинi.
- Е-е, однаковi то однаковi, а проте всякий пан ще й по-свойому
норовить укусити. Шкода, що менi не привелося здибатися з Шевченком,
шкода, а то б ми з ним...
Дiд Мартин так i не доказав, бо враз пiдвiвся Микола Федорович i
артистично мовив:
- А серед нас же свiдок Шевченкового похорону. - Всi повернулися до
нього. - Ольго Петрiвно, чого ж ти мовчиш? Анумо, не одставай, - вiн
навiть узяв Ольгу Петрiвну за плечi i нiби пiдняв ©©. Нiхто цьому не
здивувався, бо всiм вiдома була широка приятельська натура Короткевича,
його простота й щирiсть у стосунках.
Ольга Петрiвна задумалась.
- То тяжкi були днi. З Петербурга привезли до Ки ва труну Тарасову i
понесли через усе мiсто... Ольга Петрiвна часто зупиня ться, добираючи
найвиразнiшого слова, а перед слухачами поста весняний Ки©в, невеличка
бiла церковка над самiсiньким Днiпром, бiля пiднiжжя Володимирсько© гiрки,
де перепочивав Тарас пiсля тяжко© останньо© сво © подорожi рiдною
Вкра©ною.
...Гойда ться на руках оббита червоною китайкою труна, все бiльше
збира ться за нею люду, i ось уже процесiя заповнила вулицю, пливе i пливе
древнiм мiстом. Старi i малi проводять в останню дорогу свого Кобзаря,
свого захисника. Лунають траурнi мелодi©, жалобнi маршi, в якi вплiтаються
полум'янi рядки "Заповiту":
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвiте...
Шалiють жандарми - не передбачали такого, думали - забула Укра©на сина
свого. Не розганяти ж кiньми та шаблями похоронну процесiю!
Так i витали до самiсiнького вечора над Ки вом невмирущi Шевченковi
думи.
...Пiзно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала вiд ока
людськi злиднi, проте нiхто не поспiша . За декламацiями - спогади, за
ними - пiснi, потiм читання i ще читання. Вже вкотре читала Леся ту
"Катерину", а ще просять, i вона дiста з шафи i врочисто кладе на столi
невеличкий, подарований Комаровим томик Шевченкових поезiй, розгорта
його, i така знайома вже розповiдь про долю обдурено© москалем сiльсько©
дiвчини знову й знову бентежить серце.
Щойно годинник пробив десяту, Леся знову зiбрала сво©х спiвакiв.
"Заповiт"!
Це була якась незнайома мелодiя. Ольга Петрiвна пригадала, як дочка
годинами просиджувала бiля фортепiано, награючи ©©. Думала - нову якусь
пiсню розучу ... Що ж, непогано як для першого разу. Всi заслухались,
нiхто й не догаду ться, що це тiльки спроба покласти на музику "Заповiт".
Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрiвна, бо iншi, хоч i
знали вже слова "Заповiту", були враженi нездоланною силою пророчих слiв.
I коли скiнчили спiвати, всi почувалися напружено, нiби готовi от зараз
пiти i "вражою злою кров'ю волю окропити".
- "...В сiм'© вольнiй, новiй", - промовив хтось у задумi, i нiби луна
прокотилась кiмнатою.
- Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, зда ться, зiтхнула Федоська. Чи
Килина. I Леся, не чекаючи, поки озветься хтось iз старших, вiдповiла:
- Буде! Може, й за нашо© пам'ятi. Вона помiтно хвилювалася, i Ольга
Петрiвна поспiшила змiнити тему.
- Ну, Лесенько, - обiзвалась, - будемо вважати офiцiйну частину
закiнченою. Тепер я порядкуватиму.
Посеред кiмнати поставили стола, накрили великим бiлим обрусом i почали
подавати. За кiлька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга Петрiвна
щороку тримала спецiально на свята, у полив'яних хлiбницях - пирiжки з
грушами, рiзне печиво. Розпочиналася традицiйна вечеря...
V
Генерал Новицький мав рацiю: невдовзi йому, хоч i не зовсiм точно,
наважувалися накликати на себе гнiв товаришiв, твердили, що були на той
час удома, в театрi або ж просто - i це вони можуть довести -
прогулювалися на Володимирськiй.
Досвiдчений у таких справах Новицький наказав припинити слiдство до
слушного часу.
- Почека мо, нiщо з нiчого не виникало i безслiдно не зникало, -
спокiйно мовив вiн. - Час сво покаже.
III
З Колодяжного надiйшов лист, у якому Петро Антонович скаржився на
здоров'я, на те, що всi його покинули. Леся взагалi близько брала до серця
будь-чию скаргу, тим паче вразили ©© батьковi слова.
- Бiдний татусь. Чи не по©хати нам до нього? - питалася матерi.
- Мабуть, доведеться.
- А чому - мабуть? - Лесю аж образив надто спокiйний, як ©й здалося,
материн тон. - ©хати - i все!
- Коли ти вже так наполяга ш, по©демо, - погодилася Ольга Петрiвна.
Недовгi збори, кiльканадцять годин дороги, i ось вiн - завжди людний
ковельський вокзал.
- Татусю, - першою кинулась Леся до батька. - Як ти змiнився, тату!
А Петро Антонович справдi змарнiв, якось нiби поменшав, ще дужче
посивiв.
- Служба, дочко...
Вона розумi . Все розумi . I од чого ота сивина, ота постiйна втома на
батьковому обличчi. Нелегко йому, бiдному, ой як нелегко! Сама вона, самi
©© по©здки чого вартi!
- Та ти не журися, Лесю, - веселiше заговорив Петро Антонович,
помiтивши доччин смуток. - Якось воно буде. Не змелеться, то скрутиться...
Петро Антонович замовк.
Кароль теж був цього разу не в гуморi, мовчки пiдганяв коней, щоб
швидше встигнути додому, бо вже воно й сутенiть почина .
- От i Кароль наш зажурився, - мовив зрештою Петро Антонович. - А вже
веселiшо© од нього людини треба пошукати. Життя сво бере.
- А що з вами, Каролю? - запитала Ольга Пет рiвна.
- Ет! - махнув той рукою i ще дужче погнав коней.
- Брат його до Сибiру збира ться, на поселення, - мовив Петро
Антонович.
- Куди саме?
- А туди, де обiцяють землi кожному без мiри.
- Щось вельми щедро.
- Iншого виходу, Ольго Петрiвно, нема , - обiзвався Кароль, - хоч тутки
гинь, хоч що хоч. А чоловiк же собi не ворог. Не було б у нього надiй, то
й життя, мабуть, нiчого не було б варте.
- I багато збираються ©хати? - знову спитала Ольга Петрiвна.
- Та поки що одиницi. Ждуть, що вони напишуть звiдтiля, а тодi, мовляв,
буде видно.
Такими нерадiсними новинами зустрiчало Лесю Ко-лодяжне. Восени, коли
вона повернулася з Одеси, якось не так впадала в очi убогiсть, а тепер -
мовби нiчого iншого, крiм злиднiв, тут i нема . У дворi, де колись, за
першого ©хнього при©зду, привiтався до них старий полiщук, було безлюдно.
Пiд плотом лежав брудний, нiби догнивав, останнiй снiг. Не видно було
навiть дiтвори... Од того безлюддя, од тi © тишi робилось моторошно.
Тiльки бiля Варчиного двору стояло закутане в якесь лахмiття дитинча. Леся
довго придивлялась до дiвчинки, нiяк не могла ©© пiзнати.
- Та то ж Яринка, меншенька Варчина сестричка, - пiдказала ©й мати.
Справдi, але яке ж воно блiде, аж свiтиться.
- А де ж Варка? - Леся зiскочила з вiзка, подала Яринцi гостинця i не
могла дочекатися, поки дiвчинка збереться з думками та вiдповiсть.
- Слаба лежить, - зрештою обiзвалася та.
- А що з нею?
Дiвчинка подивилася з-пiд насуплених брiв на Лесю, перевела погляд на
гостинчик, що його крутила в руцi, не наважуючись ©сти, i вже потiм, нiби
переконавшись, що Варчине здоров'я таки хвилю панночку, мовила:
- Або я знаю. Живiт, каже, болить. Мати ©й i цитварне насiння давали, i
чорницi...
- Ну, гаразд, - заспоко©лась i заспiшила додому Леся, бо вiзок вже
давно був у дворi. - На тобi ще гостинцiв, даси Варцi i скажеш, що я до
не© прийду.
Дiвчинка слухала, не рухаючись iз мiсця. Та як тiльки Леся трохи
вiдiйшла, прожогом кинулась у двiр.
...От i домiвка. Господи, як тут звично, затишно. Скiльки вже
©здила-пере©здила та перебачила всього, а кращого мiсця не видiла. Бо таки
й нема кращого. Хоч i не забрукованi тут вулицi, не побачиш увечерi
лiхтарiв, а все одно манить сюди, тягне якась невидима сила, супроти яко©
не встояти.
Леся поклала книжку, пiдкрутила лампу, що почала була пригасати.
Стомлена дорогою, спала мати, певне, заснув i батько.
Леся встала, вiдчинила кватирку, i нiч свiжим струменем дихнула в
обличчя. Яка вона при мна, ця весняна прохолода! Пити б ©©, настояну на
пiвденних вiтрах, на весняних вiдталинах, на сумному журавлиному
курликаннi, пити до сп'янiння...
Ой чи так красно в якiй кра©нi,
Як тут, на нашiй рiднiй Волинi.
Звiдки це? Ага, то ж ©© власне, написане кiлька рокiв тому. Так-так.
Тодi вона, правда, пiзнiше, теж повернулась iз Ки ва. Саме розвивались
садки.
...Нiч обгорнула бiленькi хати, Немов дiточок маленьких мати, Вiтрець
весняний тихенько дише" Немов дiток тих до сну колише-Згадувала власнi
рядки, i вони здавалися ©й якимись чужими, далекими од ©© сьогоднiшнiх
почуттiв. Справ-дi-бо, де тi бiленькi хати? Чи й були вони тут
коли-небудь? Чи то не витвiр ©© бурхливо© фантазi©, потро но© безмежною
любов'ю до цього краю?
Прислухалась: нi пiсень, нi спiвiв... Тiльки пугач вiщував комусь
смуток та собака жалiбно скавчав на другiм кiнцi села. А поза тим -
глушина, туга i туга... Навiть гай, що чорнiв удалинi, - Леся бiльше
вгадува ла його, нiж бачила, - навiть вiн здавався нiмим.
Тож чи про бiленькi хатки ма вона спiвати? Нi! Слова палкого,
огнистого слова шукатиме, щоб розтопити цей лiд, збудити цю домовину,
незрозумiле чому названу життям. Вона, коли б оте слово, гукнула б на весь
свiт, спрямувала б сво© громи на глибокi темницi, де за кованими замками,
за товстелезними гратами закута правда людська, вона розбила б мури, i хай
тодi ясна-голосна розляглася б у рiдному кра© пiсня, хай квiтла б у ньому
нова весна-Леся взяла олiвець i на зворотi конверта, що лежав на столику,
поспiшно записала кiлька рядкiв, подумала i додала:
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!..
Закiнчивши писати, довго переглядала папери, листи, нiби вишукувала в
них того палкого, огнистого слова.
Варка справдi заслабла. Коли Леся другого дня зайшла одвiдати ©©,
дiвчина лежала на полу, закутана в якесь лахмiття - чи то драний кожух, чи
просто витерту до дiрок шкуру. В хатi було важке повiтря. Косачiвна аж
похитнулась - так сильно вдарив ©й у нiс той сморiд.
- Заходьте, заходьте, панночко, - приязно запрошувала Федоська. Вона
висмикнула з-пiд фартуха ганчiрку, змахнула на лавi коло столу. - Сiдайте
отутечки... Варка вчора хотiла пiти, та я розра ла. Куди ©й? Ледь на ногах
сто©ть - так вимучила ©© та кл та хороба.
Леся пiдiйшла до полу, де, зачувши ©© голос, ворушилася Варка.
- Це ти, Лесю? - кволо обiзвалася. - Бач, як мене звело? I де воно
вз лося, на мо нещаст ? Думала, на весну подамся кудись на заробiтки, а
тут ма ш. - Вона ледь ворушила висохлими, як стовбурцi пiдтятих молодих
дерев, руками, силкувалася пiдвестись.
- Лежи, лежи, Варуню, - зупинила ©© Леся.
- Ото i я ©й кажу - лежи, так нi, рветься, вста , наче хто ©© силу , -
обiзвалася Федоська.
- Увечерi з батьком при©де Короткевич, то вiн i тебе огляне. - Леся
говорила, а в уявi чомусь поставали найпершi днi ©хнього знайомства,
Варчинi пiснi, вiнки, якi плели коло кадуба, мрi©... А ще збиралася
заробити собi на чоботи й плахту, щоб бути як людськi дiвчата.
- Як ти виросла, Лесю, - шепотiла Варка. - А здоров' ? Хору ш? Десь-то
вже така наша доля. - Вона не докiнчила, болiсно скривилась.
Леся прикрила ©й плечi.
- у вас окрiп? - звернулася до Федоськи.
- То чого доброго.
- А в що налити?
Федоська подумала, заглянула пiд припiчок, у судник, де стояло кiлька
череп'яних мисок, i розвела руками.
- От притьмом нема тако© посудини... Хiба, може, в баклагу? - Федоська
вийшла в комiрчину, i Леся через одчиненi хатнi дверi бачила, як вона
порпалася в старих речах, щось примовляючи сама до себе. Увiйшла, обтерла
з баклаги пилюку.
- Давайте швидше окрiп. - Леся скинула пальтечко i закотила рукавця
плаття. Федоська витягла з печi горщик, ополоником налила в баклагу
окропу, заткнула i подала. Леся розгорнула Варчине вкривання i поклала
баклагу хворiй на живiт.
- Отак i лежи. А припече - знiмеш... Скоро лiкар при©де.
- Навiщо вiн ©й? - знову обiзвалась Федоська. - Перележить, переохка ,
i мине... Господи, коби-то на все зважати, то й жити нiколи.
- Поставте, тiтко, бiльше води у пiч. Окрiп, як вихолоне, треба буде
мiняти, - мовила на те Леся. - Я хутко. - Вона швидко одяглася, вийшла, а
за кiлька хвилин повернулася з чималою грудкою цукру.
- То ви вже за нею, як за панi ю, догляда те, - зауважила Федоська.
- Не знаю, чи дивилася б я так за панною, тiтко Федосько. А до людини
ма бути i ставлення людське.
- Ет!.. - махнула рукою Федоська. - Балачки, та й годi. Бо то таки пан,
а то мужик. У панiв, кажуть, i кiсть бiлiша, i кров нiби не така...
- Кажуть? А ви слуха те, - з серцем мовила Леся.
- А що, хiба не правда? От ждали тi © волi i дiждалися. А далi що?
Злиднi злиднями... А пан як був паном, так i е.
- , - вiдповiла Леся. - Проте не вiчно. Не навiчно, чу те? В мiстах он
уже стають за правду. Та й у селах не те, що було колись.
- Та хiба я що? Господи, хiба я ворог сво му щастю? Хiба в мене не
кривавиться серце, як подивлюся на оцих дiток? - Федоська раптом обм'якла,
куди й подiлися ©© недавня обережнiсть та байдужiсть. Вона за звичкою
пiдняла фартуха, тернула ним по сухих, набряклих од безслiззя очах i
голосно висякалась. - Ви собi тут балакайте, а я пiду... Десь наш батько
забарився. Пiшов зароблене получати та й засидiвся. Ти ж дивись тут,
Варуню... А ви, Лесю, матерi поклонiться вiд мене, скажiть: у гостi ждемо,
- кинула вона вже з порога.
- А батько все п' ? - запитала у Варки Леся.
- П'ють. То були перестали i пiдчуняли трохи, а це за щось полаялись з
матiр'ю i знов почали... А живiт i справдi нiби переста ... Спасибi
тобi... то розказуй же, що там у свiтi...
- По©здила я, надивилася.
- То таки правду кажуть: "От Ки ва до Кракова - скрiзь бiда
однакова..."
- Та коли б же тiльки до Кракова, а то по всiй, Варко, землi. Поки
молода людина - чогось жде, сподiва ться, а там незчу ться, як i смерть за
плечима стане.
- I доки ж воно буде отакечки?
- Недовго. Але напевне - хто його зна . Он дядько Михайло пишуть, що в
них, за границею, теж люди заворушилися.
- Так-так, - аж зiп'ялася на лiктi Варка. ...Уже й Федоська повернулася
з клуночками збiжжя, уже й молоти його почала на саморобних жорнах, що в
сiнцях, а подруги все говорили. Не було цього разу в ©хнiй розмовi
колишнiх дитячих мрiй - були надiя, сподiвання.
Ввiйшов господар, за ним Федоська. Йосип мовчки, нi на кого не
дивлячись, тинявся по хатi.
- А це що за оказiя? - накинулась на нього Федоська. - Мов знов
напився?.. Чи не бачиш - гостя в хатi?
Йосип спокiйно звiв насупленi брови. Очi його, забачивши Лесю, злегка
заяснiли, проте ненадовго - поки вiтався.
- Твоя правда, - звернувся до дружини, - напився... Лихом та бiдою так
уже встиг впитися, що аж нудно, - Вiн скинув подерту на лiктях лахманину,
повiсив ©© на вбитий в одвiрок кiлочок i, певне, сам не знаючи, чого йому
треба, почав щось шукати у суднику.
- Чого б ото я копалася? - спересердя обiзвалася Федоська. - Иди-но
лишень покрути жорна.
- Устигну, - спокiйно вiдказав Йосип. - Де оте письмо, що я од Блощукiв
принiс?
- Одразу спитав би... А то ри ться, наче скарба якого шука . - Федоська
витягла iз столу невеличку шухлядку, пошарудiла якимись там паперами i
ткнула чоловiковi потертий, з багатьма штемпелями конверт. - На, читай,
грамотiй.
Йосип узяв конверт, покрутив у руках i пiдступив до Лесi.
- Ану, Лесю, прочитай, що тута написано, - попросив. - Це аж звiдтiля -
як його - аж з Сибiру. - Вiн важко сiв коло столу, пiдперши рукою нечесану
голову, непорушне втупивши очi в долiвку.
В багатьох, видно, руках побував лист. Навiть адреси вже не розiбрати.
Леся спочатку пробiгла очима розгонисте писання, а вже потiм почала:
- "Рiдному мо му братовi у село Колодяжне..."
- Тiльки ти не спiши, - попросив Йосип, - а то я й не второпаю нiчого.
- "...Дорогий мiй брате! Низько вклоня ться тобi твiй рiдний брат Яким
iз сiм' ю. Ти прохав мене, аби по при©здi написав тобi, як тута i що, чи
варто собi зриватися в дорогу. То слухай. Як ми ©хали з початку вересня,
то на пристанях, на двiрцях стрiчали гурти людей з дiтьми. На нашому
пароходi ©х було стiльки, що не то що лягти, а деякi не мали де й сiсти,
стояли на ногах всю дорогу або мiнялися однi з другими. I всi нужденне
вбранi, годувалися сухарями з водою або, як нашi укра©нцi, самою таранею.
В Тюменi всiх чекала звiстка: пароход не йшов до ©евлево©. Отже, треба
йти до не© пiшки 130 верст або зоставатись на зимiвлю в Тюменi. Тюмень,
Ялутовськ та Курган з повiтами гинуть вiд голоду. Декотрi, правда, хто без
дiток, таки подалися пiшки, та чуток про них i нема .
Отаке-то, брате коханий, наше переселенське життя. Десь поки доберемося
- коли таки доберемося до тих обiцяних вiльних земель, - то прийдеться
одразу в домовину лягати. Бо нi сил, щоб обробити ©х, нi насiння, щоб
засiяти, нi в кого не лишилося. Все про©да мо. Зосталися хiба що руки, та,
бiда, нiкому ©х збути.
Судiть тепер самi, ©хати вам чи нi. На цьому зоставайтеся живi i
здоровi.
Поклонiться усiй нашiй рiднi та й не згадуйте лихом.
Може, й було коли мiж нами що не так, то простiть хоч перед смертю
далекою.
Цiлу мо всiх вас i обнiма мо.
Прощайте.
Твiй брат Яким з дружиною i дiтками".
Останнi слова Леся прочитала зовсiм поволi, наче то й справдi був
заповiт. Деякий час усi мовчали, навiть Федоська, що саме розчиняла в
макiтрi, перестала мiшати ложкою, замислилась, обiпершись об комин.
- От тобi, стара, й Сибiр, - обiзвався Йосип.
- Або я тебе силувала? - сплеснула руками Федоська. - Чи ти ба! Ще й
претензiю ма . Люди он i тутеньки дбають та й мають. А тебе хоть у
самiсiнький рай, то й там хлiба проситимеш. Iди домелюй збiжж , бо вже он,
бач, розчинила.
Йосип глянув на жiнку, нехотя пiдвiвся, вийшов. У сiнях глухо
загуркотiли жорна.
- Тiтко, - звернулася до Федоськи Леся, - дайте менi на врем'я цього
листа.
- Таж берiть, берiть. Навiщо вiн вам?
- А я про це напишу, нехай усi дiзнаються. Леся хутко зодяглася,
попрощалася.
- Увечерi я ще зайду, а коли що, пришлiть Яринку, - попросила вона
Федоську.
Але того вечора вона так i не одвiдала Варки. Зачинившись у другiй
дитячiй кiмнатi, писала й писала. Лиш як покликали до вечерi, вийшла
стомлена, блiда.
- Боже мiй! На тобi лиця нема , Лесю! Чи не заслабла й ти коло Варки? -
стурбувалася Ольга Петрiвна.
- Я просто стомилася, мамочко. Ти якось передавала менi прохання пана
Павлика надiслати щось для ©хнього журналу... то ось ма ш.
- Новi поезi©, переклади? Ти, зда ться, Гейне переклада ш?
- Не те й не iнше. Це кореспонденцiя про становище переселенцiв у
Сибiру. Не дивуйся, ©хньому журналу якраз пiдiйде. Хай знають усi, що таке
хвалена органiзацiя "переселенческого движения".
- А зна ш, Оленько, це справдi потрiбна рiч, - пiдтримав дочку Петро
Антонович. - Адже тисячi людей iдуть на цю принаду. А що ©х там чека , не
знають. - Вiн нашвидку проглянув писання. - Схвально.
- Не в цьому, Лесю, хотiла б я бачити тво покликання. Поезiя, лiрика,
музика - ось твоя стихiя.
- Не можу спiвати, мамочко, коли серце плаче. Така вже вдача.
Читання вiршiв Ольги Петрiвни, яке вона намiчала на вечiр, вд
вiдбулося. Настрiй цi © весни виявився не таким, яким був торiк чи
позаторiк.
IV
Спливав березень. У Колодяжному, як i щороку, готувалися до Шевченкових
роковин. Напередоднi з Ки ва Лисенко передав ноти "Жалiбного маршу",
написаного ним на Лесинi слова.
Леся одразу ж програла мелодiю, а наступнi кiлька вечорiв з дитячо©
кiмнати линув злагоджений спiв: там розучували "Марш". До спiву, крiм
рiдних, Леся запросила Варку, яка на той час цiлком видужала, та ще
кiлькох сiльських дiвчаток i хлопчикiв.
й довелося чимало потрудитися, поки спiваки засво©ли сво© партi©. Час
вiд часу вона мусила терпляче пояснювати то переходи в музицi, то окремi
слова.
Вдень вона також не знала спокою: треба було зiбрати рушники, наплести
вiнкiв, поговорити з учасниками вечора...
Якось до Косачiв завiтав знайомий ковельський художник Зозуля.
- От добре, що ви нагодилися, - зрадiла Леся.
- Слухаю вас, Ларисо Петрiвно, - охоче обiзвався Зозуля. Рокiв кiлька
тому, коли в Лесi ще були дужi руки, вiн учив ©© малюванню i шкодував" що
хвороба вiдiбрала в нього таку здiбну ученицю. Пiсля першо© ж операцi©
навчання припинили, але Зозуля нiколи не минав нагоди вiдвiдати Косачiв.
- Хiба не догаду теся? - здивувалася Леся.
- Щиро кажучи - нi.
- Таж на днях Шевченковi роковини, а в нас i портрета путнього нема .
- Он як! Пiзнувато... Втiм, не хвилюйтеся - зробимо.
А через кiлька днiв Зозуля при©хав до Колодяжного з чималим портретом
Тараса Григоровича.
- Саме такий, як я думала! - роздивлялася Леся. - Тiльки ж погано буде
без рамки.
- Так це дрiбниця, - заспоко©в Зозуля. - Ольго Петрiвно, дошки, гадаю,
у вас ?
- Та чого доброго, - вiдповiла Косачева. - Тiльки навiщо вам самим?
Кароль...
- Нi-нi, - заперечив Зозуля. - До столярсько© роботи я звичний.
- Як зна те, - мовила Ольга Петрiвна, - бо я пiшла: ще пирiжки
пiдгорять. - Вона поспiшила на кухню, де разом з Федоською готувала на
вечiр страви.
Зозуля швидко обмiряв портрет i теж вийшов - до майстернi.
- Час уже й нам до дiла, - звернулася Леся до подруг. - Варко, неси
хутко вiнки.
Варка вiтром вискочила до комiрчини i внесла кiлька сплетених iз
житнього колосся та сухих квiток вiнкiв.
Почалося прибирання: однi пiдмiтали, iншi розставляли стiльцi, витирали
вiкна.
Повернувся зi служби Петро Антонович, i теж не з порожнiми руками -
принiс рiзних цукерок: i простих, i в кольорових обгортках та
розмальованих коробках.
Нарештi приготування скiнчилось. Леся гостинно розчинила дверi
вiтальнi.
Першими зайшли батьки й Зозуля.
Трохи згодом заглянув Йосип, Варчин батько.
- Добривечiр вам у хату, - привiтався. - А чи тут мо©?
- Тут, тут, заходьте, Йосипе, - запросила Ольга Петрiвна.
- Та спасибi, - вiн нiяково топтався на мiсцi, не знаючи, куди
приткнути свою облiзлу заячу шапку та й самого себе.
- Сiдайте, - запропонував Петро Антонович. Йосип криво посмiхнувся, а
таки пройшов, сiв на кра чок чистенько© табуретки.
Не встигли чоловiки й зав'язати розмови, як у сiнях зачовгали ногами,
зашкряботiли в дверi, шукаючи клямку, - зайшло кiлька жiнок. У дворi
заторохтiв вiз, запирхали конi.
- Оце вже Микола Федорович при©хав. Пiдемо зустрiнемо, Олю, - пiдвiвся
Петро Антонович.
Господарi вийшли, а Леся заходилася садовити гостей. Незабаром дверi
широко розчинилися i на порозi став невисокий чоловiк у гарному,
фабричного сукна пальтi, сивiй смушковiй шапцi, що за кiлька рокiв, видно,
добре обсидiлася на господаревiй лисинi.
- Добривечiр, люди добрi, - голосно привiтався Ко-роткевич. - А я ото
©ду та й гадаю: в кого воно i чого так ясно свiтиться? Придивився - у вас.
Дай, думаю, заверну, бо твiй, Ольго Петрiвно, чоловiк не шану сусiда, нi,
не шану . Щоб ото за©хати запросити на чарку - нiколи. Певне, скисла вже?
- Вiн пiдморгнув Петровi Антоновичу i, не перестаючи сипати дотепами,
почав роздягатися. - А оце вам гостинець. - Подав Ользi Петрiвнi маленьку
поштову картку. - Зда ться, з Софi©.
- Невже од Михайла? - зрадiла Косачева. - Справдi!.. Лесю! Дядько
Михайло здоровить нас iз роковинами.
Листи вiд Драгоманова надходили рiдко, тому кожному його рядку Косачi
щиро радiли.
- Просимо вас, дядьку, до вiтальнi, на Шевченкiв вечiр, - низько
вдарила чолом Леся.
- Спасибi, дочко, спасибi... Най тобi бог да здоров-ля мiцного та
щастя рясного. - Короткевич поздоровкався з селянами. - Та й гарно ж у
вас!
Вiтальня справдi мала врочистий вигляд. Попiд стiнами стояли стiльцi й
табуретки, а мiж вiкнами, на невеличкому столику, зап'ятому донизу
занавiсками, прибраний барвiнком i колосками портрет Тараса Григоровича.
В кутку, на сво му постiйному мiсцi, стояло вiдкрите фортепiано.
Коли всi повсiдалися, Леся розставила спiвакiв, востанн щось шепнула
©м настановчо i повернулася до гостей.
- Розпочина мо вечiр, присвячений роковинам з дня народження Тараса
Григоровича Шевченка, - оголосила вона. - "Жалiбний марш", написав Микола
Вiталiйович Лисенко. - Вона повернулася, сiла за фортепiано, ще раз
глянула на спiвакiв, що аж зiп'ялися навшпиньки, i плавко вдарила по
клавiшах.
Всi слухали стоячи. Багато незлагодженого було в тому спiвi, але
кожного вiн брав за серце.
Гей! Браття милi!
Батько наш в могилi,
Та на Укра©нi
Слава його не загине!
Бо зостались вiчнi
Думки тi величнi...
Навiть Микола Федорович, у кутиках уст якого весь час блукала ледь
помiтна посмiшка, посерйознiшав - стояв, низько опустивши голову.
А спiв то дужчав, то затихав, i кожен промовляв серцем:
Звiдки ж тебе виглядати?
Чи по степах, чи по лугах шукати?
Чи сокола послати?
Батечку ж наш!
Та вернись до нас!
Та порадь же ти, батьку, нас,
Як без тебе в свiтi жити Укра©нi
При лихiй годинi?
...Останнiй акорд. Леся встала i разом з хором низько вклонилась
присутнiм.
Петро Антонович приголубив дочку. В очах його блищали сльозинки.
Потiм проспiвали "Садок вишневий коло хати" та ще кiлька пiсень, i
хористи розiйшлися - хто пiдсiв до батькiв, хто на вiльнi стiльцi.
Почалася декламацiя.
Читали "Тополю", "Менi тринадцятий минало...". Найбiльше зворушив усiх
Варчин виступ. Вона вийшла на середину кiмнати, обсмикнула спiдничку i
почала:
сть на свiтi воля,
Та хто й знав?
сть на свiтi доля,
Та хто ©© мав?..
Лесi, що сидiла бiля фортепiано, було добре видно кiмнату й гостей. Он
Йосип, а бiля нього Федоська, за ними Килина Гетьманчукова, а там, у
самiсiнькому кутку, прича©лися сiльський парубок Левко, дiд Мартин, який
завжди першим приходить на Лесинi читання, i ще чимало iнших селян. Однi
слухають, дивуючись, як-то таки можна вивчити такого довгого вiрша, iншi
понуро опустили голови, враженi глибокою правдою Шевченкових слiв.
Коли Варка проказала останнi рядки, всi разом пiдняли голови, дивилися
на не©, нiби чекали, що ж вона скаже далi, де ж, зрештою, тая правда i чи
довго ще шукатимуть ©© люди? Дiд Мартин навiть головою кива - видно,
збiглися з його думками Кобзаревi слова, зачепили у серцi хлiбороба
найвразливiшi струни. Бо сидiв, сидiв та й упустив непрохану сльозу, сам
не помiтивши, коли i як вона викотилась. Пiдхопив сльозу витертим сукняним
рукавом, кинув очима туди-сюди - чи, бува, не бачили. I першим обiзвався:
- От нiби поговорив з нами Тарас Григорович. Кажете, по Волинi вiн
мандрував? То-то й видно, бо ж геть усi нашi гадки та жалi списав.
- Так вони, дiду, всюди однаковi, - обiзвалася на його слова Ольга
Петрiвна, - що на Волинi, що на Подiллi чи Слобожанщинi.
- Е-е, однаковi то однаковi, а проте всякий пан ще й по-свойому
норовить укусити. Шкода, що менi не привелося здибатися з Шевченком,
шкода, а то б ми з ним...
Дiд Мартин так i не доказав, бо враз пiдвiвся Микола Федорович i
артистично мовив:
- А серед нас же свiдок Шевченкового похорону. - Всi повернулися до
нього. - Ольго Петрiвно, чого ж ти мовчиш? Анумо, не одставай, - вiн
навiть узяв Ольгу Петрiвну за плечi i нiби пiдняв ©©. Нiхто цьому не
здивувався, бо всiм вiдома була широка приятельська натура Короткевича,
його простота й щирiсть у стосунках.
Ольга Петрiвна задумалась.
- То тяжкi були днi. З Петербурга привезли до Ки ва труну Тарасову i
понесли через усе мiсто... Ольга Петрiвна часто зупиня ться, добираючи
найвиразнiшого слова, а перед слухачами поста весняний Ки©в, невеличка
бiла церковка над самiсiньким Днiпром, бiля пiднiжжя Володимирсько© гiрки,
де перепочивав Тарас пiсля тяжко© останньо© сво © подорожi рiдною
Вкра©ною.
...Гойда ться на руках оббита червоною китайкою труна, все бiльше
збира ться за нею люду, i ось уже процесiя заповнила вулицю, пливе i пливе
древнiм мiстом. Старi i малi проводять в останню дорогу свого Кобзаря,
свого захисника. Лунають траурнi мелодi©, жалобнi маршi, в якi вплiтаються
полум'янi рядки "Заповiту":
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвiте...
Шалiють жандарми - не передбачали такого, думали - забула Укра©на сина
свого. Не розганяти ж кiньми та шаблями похоронну процесiю!
Так i витали до самiсiнького вечора над Ки вом невмирущi Шевченковi
думи.
...Пiзно, вже густа безмолодикова темрява оповила село, сховала вiд ока
людськi злиднi, проте нiхто не поспiша . За декламацiями - спогади, за
ними - пiснi, потiм читання i ще читання. Вже вкотре читала Леся ту
"Катерину", а ще просять, i вона дiста з шафи i врочисто кладе на столi
невеличкий, подарований Комаровим томик Шевченкових поезiй, розгорта
його, i така знайома вже розповiдь про долю обдурено© москалем сiльсько©
дiвчини знову й знову бентежить серце.
Щойно годинник пробив десяту, Леся знову зiбрала сво©х спiвакiв.
"Заповiт"!
Це була якась незнайома мелодiя. Ольга Петрiвна пригадала, як дочка
годинами просиджувала бiля фортепiано, награючи ©©. Думала - нову якусь
пiсню розучу ... Що ж, непогано як для першого разу. Всi заслухались,
нiхто й не догаду ться, що це тiльки спроба покласти на музику "Заповiт".
Роздумувала над цим, певне, сама лиш Ольга Петрiвна, бо iншi, хоч i
знали вже слова "Заповiту", були враженi нездоланною силою пророчих слiв.
I коли скiнчили спiвати, всi почувалися напружено, нiби готовi от зараз
пiти i "вражою злою кров'ю волю окропити".
- "...В сiм'© вольнiй, новiй", - промовив хтось у задумi, i нiби луна
прокотилась кiмнатою.
- Коли-то ще воно буде, людоньки? Це, зда ться, зiтхнула Федоська. Чи
Килина. I Леся, не чекаючи, поки озветься хтось iз старших, вiдповiла:
- Буде! Може, й за нашо© пам'ятi. Вона помiтно хвилювалася, i Ольга
Петрiвна поспiшила змiнити тему.
- Ну, Лесенько, - обiзвалась, - будемо вважати офiцiйну частину
закiнченою. Тепер я порядкуватиму.
Посеред кiмнати поставили стола, накрили великим бiлим обрусом i почали
подавати. За кiлька хвилин з'явилось малинове варення, яке Ольга Петрiвна
щороку тримала спецiально на свята, у полив'яних хлiбницях - пирiжки з
грушами, рiзне печиво. Розпочиналася традицiйна вечеря...
V
Генерал Новицький мав рацiю: невдовзi йому, хоч i не зовсiм точно,