Олiйник М.. Леся

мiста, за глухими стiнами i в пiдземеллях, йому готувалася смерть.
А в однiй з кiмнат будинку N 23 по вулицi Давидовськiй, де тьмяно
блимало свiтло, маленька квола рука поспiшно, рядок за рядком, клала на
папiр слова. Там творився Гiмн. Гiмн Людинi.
XIV
У кiнцi травня Леся Укра©нка була в Ки вi. Мiсто жило тривогою: зовсiм
недавно ним прокотилася небачена досi хвиля страйкiв i демонстрацiй, i
тепер, обагрене робiтничою та солдатською кров'ю, воно готувалося до
наступних бо©в.
Щодень приносив новi перемоги й поразки, надi© i розчарування...

Лариса Петрiвна давно не вiдчувала в собi такого пiднесення, ©© робочий
стiл був завалений рукописами, замiтками, якi ждали свого викiнчення.
Початок "У катакомбах" - драми, навiяно© тифлiськими подiями, чернетки
оповiдання "Примара", поеми "Три хвилини"... Вона працювала вдень i вночi:
писала, налагоджувала перерванi зв'язки з гуртками, найближчими друзями.
Кволе здоров'я недовго витримувало це навантаження, i незабаром знову
з'явилися швидка втома, головнi болi, а за ними не забарилися й напливи
iстерi©.
Необхiдно було вiдпочити. Трапилась i нагода: Лисенко вже давно
запрошував Косачiв до себе в Кита©в.
...Старенький скрипучий "Парубок", збурюючи колесами воду, обережно
причалив до пристанi. Поки перекидали мостки, на палубi, коло виходу,
скупчилось десяткiв зо три люду: жiнки з клунками та пустими кошиками,
кiлька гiмназистiв, якiсь чиновники, робiтники.
- Пiдождемо, нехай сходять, - байдуже сказала Ольга Петрiвна. -
Поспiшати нам нiкуди. - Вона одiйшла вбiк. - А пiдводи я щось не бачу, -
окинула поглядом пристань.
- Може, он там, за вербами, - кивнула Леся на рядок низеньких вербичок,
що кучерявилися вздовж дороги.
- Або й зовсiм нема. Хiба це первина? Пообiцяв, аби заманити, а там як
хочте. Сам ходить пiшки, то й нас... - Ольга Петрiвна не закiнчила думки.
- Ну, гайда, - мовила, - уже нiкого нема.
Пiдвода, обiцяна Лисенком, все ж чекала гостей. День був жаркий, i
кучер, не вiдаючи достеменно, яким саме пароплавом прибудуть гостi,
поставив коней оддалiк, у затiнку.
- А може, й ми пiшечком? - запропонувала Ольга Петрiвна i осмiхнулась.
- Скiльки тут до Кита ва? - запитала селянина.
- Та, мать, верстов три буде.
- З гаком, чи як?
- Таж, казав той, як на якi ноги.
- Ну що, пiдемо? - Косачева глянула на дочок.
- Але нешвидко, мамочко, - попрохала Леся.
- Аякже! Нам тiльки й зоста ться, що бiгать наввипередки. То ми пiшли,
- сказала вiзниковi.
- Мо дiло сторона. Якраз i до кума загляну.
- Ото. А як хто з нас пристане - тодi пiдберете у дорозi. - Ольга
Петрiвна скинула i взяла на руку легенького чесучевого пiджачка.
ГЬрбкувата, зрита рiвчаками дорога незабаром вивела нц крутий берег
Днiпра. Внизу осиротiло димiв пароцлав. Яким же вiн здавався маленьким та
немiчним супроти рiки! Широка, оплетена густими верболозами, iдо далi
переходила в плавнi й га©, вона нагадувала велета, що, втомлений, прилiг
на осоннi. Груди велет дихали спокiйно, могутньо, навiть тут, на кручi,
було/iути тi подихи - свiжi, збуджуючiм Лариса Петрiвна пiдставила ©м
розгарячiле лице. Давно, давно вже не стояла вона отак над Славутичем. Хоч
i нiколи не забувала. I а Карпатах, i в Сан-Ремо, i на Кавказi снила його
мерехтливими далями, пила його живлющу снагу.
- Боже, яка краса! - не втримала Ольга Петрiвна свого захоплення. -
Недарма всяка погань лiзе на цю землю. Яка ж вона гарна! Мов та наречена.
- Навiть краща, - додала Леся. - Людська краса одцвiтае, а ця - вiчна.
Топчуть ©©, грабують, марнують, а вона знову ожива ...
- ...I смi ться знову, - докинула Дора. А вiн нiби й справдi смiявся -
велет Днiпро - ясними очима сво©х озер та озерець, широко, на пiвсвiту,
розкидав дужi руки, нiби хотiв обняти ©©, приголубити матiнку-землю, що
породила його, нездоланного.
Дай же, боже, коли-небудь,
Хоч на старiсть, стати
На тих горах окрадених
У маленькiй хатi?.. -
декламувала Леся. Низовий вiтерець лащився до ©© нiг, колихав Страви, а
вона читала:
Хоча серце замучене,

Поточене горем

Принести i положити

На днiпрових горах...
- Ходять чутки, нiби на Тарасовiй могилi i вдень тепер варта, - сказала
Косачева. - Мовби селяни знов заходилися шукати свяченi ножi.
- Робiтники кують собi новiтню зброю - куди мiцнiшу i куди гострiшу! -
вiдповiла Леся.
Широка стежка звивалася пшеничним ланом. Спереду i праворуч поле
розгонисте впиралося в гай, а то - гналося й гналося понад рiкою,
обминаючи хутiрцi, перехоплюючи золотавими хвилями ярочки та балки.
- Все-таки ти молодець, Лесю Укра©нко, - мовила перегодя Косачева.
-Кажу тобi як поетка, а не як мати.
- Ранiше ти нi за яких умов цього не сказала б.
- Скiльки i як тебе не збивано, - вела далi Ольга Петрiвна, - ти сто©ш
на сво му. - Вона зiтхнула, помовчала. - Часом я тобi навiть заздрю...
тво©й незрушностi i тво©й фанатичностi.
- Одержимостi, - поправила Леся.
- Хай буде й так. Для митця вельми важливо мати свiй iдеал, бути до
останку вiрним йому. Бо коли вiн блука манiвцями, без провiдно© зорi,
сила його таланту губиться.
Щось смуткове було в ©© словах. Лариса Петрiвна глянула на матiр,
зiтхнула.
- Хочеться менi попробувати сво© сили в газетi, - мовила пiсля
хвилинного мовчання. - Ти, певне, чула: в Ки вi ма органiзуватися аж три
укра©нськi пролетарськi газети. Мене запрошують.
- З тво©м здоров'ям, тво©ми нервами?
- Органiзаторсько© роботи я не вiзьму...
- Лiтературна, гада ш, легша?
- Зате я знатиму, що роблю людям користь, знатиму, чого я варта. ©х
наздогнала Дора.
- Ось погляньте, який у мене букет! - хвалилась. Букет справдi був
прекрасний. Волошки, дрiбненькi гостроносi сокирки, золотистi
безсмертники, жовто-зелена медуниця, гiллястий звiробiй, материнка
сплiталися в однiй дивовижнiй красi. Посеред букета красувався будяк.
- А це ж навiщо? - торкнулася Леся колючок.
- Коли ж вiн такий гарний... ледве зiрвала.
- Дивне створiння, - мовила Леся. - Таке неоковирне, непiдступне стебло
i така нiжнiсть кольору.
- Ще одна примха природи, - обiзвалася мати. - Все краще боронить себе
вiд людських рук.
- Коли ж тi руки нищать його, то що ма робити?
Увiйшли в гай. З лiщини, що так i норовила перегородити стежку, з-помiж
дубiв i сосен дихнуло розмореною хво ю, торiшнiм листям i незмiнним для
всякого лiсу грибним запахом.
Кита©в потопав у зеленi. В садах рясно червонiли черешнi, доспiвали
вишнi, на городах буяли картоплi, перевитi квасолею калачi, густо цвiли
розкiшнi соняшники. ©хнi круглi жовто-гарячi лиця нiби пашiли теплом,
здавалися сотнями дрiбненьких сонць, якi спустилися на землю, щоб
вигрiвати ©©.
Була недiля. Замурзана босонога дiтвора, незважаючи на спеку, гасала
вулицею, збивала густий ©дкий пил. Подекуди у затiнку оплетених
гарбузинням парканiв чи гiллястих шовковиць досиджували старезнi як свiт
дiди. Вони сидiли мовчки, зложивши на колiнах ще колись натомленi руки або
зiп'явши ©х на такi ж давнi, сучкуватi та вишлiфуванi шорсткими долонями
костури. В ©хнiх непорушних, холодних очах, здавалось, проглядала
вiчнiсть.
Подорожнi минули кiльканадцять дворiв, зрештою зупинились бiля високо©
рiзьблено© брами.
- Отут i лiтують Лисенки, - мовила Косачева. На обiйстi пахло розма м,
що кущився на грядках i попiдтинню, нагiдками, настурцiями та ще якимсь
рiзнотрав'ям. Обiч ганку, пiд вiкнами, сягаючи вершками зеленого залiзного
даху, ярiли мальви.
Гостей зустрiчала Катерина - старша дочка Миколи Вiталiйовича. Жiнки
розцiлувалися.
- Заходьте до хати, - запросила Лисенкова, - бо ж надворi так парить...
хоч би дощу не було. Як ви тiльки добралися?
- А ми помаленьку, - вiдповiла Ольга Петрiвна. - Вiзника вашого
одiслали та й подалися.
- Лишенько! То ви ще й пiшки?
- Еге ж. Трошки полем, а там га м - так i дiсталися.
- А батько оце мов де пропали. Як пiшли пiсля снiдання... Ну, то
заходьте ж... Ольго Петрiвно, Лесю!.. Чи вас просити! I ти, Дорочко.
Будьте як дома.
Хата була з двох половин, через сiни. Лисенки займали ту, що од саду, -
двi кiмнати i кухню. В однiй, свiтлiшiй, кiмнатi стояв блютнерiвський
рояль, дубовий стiл, накритий простою селянською скатертиною, посеред
якого поблискував начищеними боками старенький тульський самовар; попiд
стiнами, застеленi обрусами, тяглися широкi тесанi лави; у простiнку мiж
вiкнами. убраний рушниками, висiв портрет Шевченка. Змащен червоною глиною
долiвка була притрушена лепехою
- У вас як на тройцю, - зауважила Ольга Петрiвна.
- Це все батько. Любить, як у хатi травами пахне... Та воно, скажу я
вам, навiть краще, бо од пiску тiльки пилу повнiсiнько.
Дора з наймолодшою Лисенковою, Мар'яною, клопоталися бiля квiтiв,
пiдрiзали корiнцi, ставили в глечик.
- Давайте сюди, дiвчата, - обiзвалася до них Катерина Микола©вна.
Букет поставили посеред столу. Лариса Петрiвна пiдiйшла до рояля.
- Хочете пограти? - запитала ©© Катерина. - Прошу, будь ласка. В нас
оце якось був цiлий концерт.
- Спасибi... Хтось приходив чи при©здив? - поцiкавилась Леся.
- Та цей же, Антон Калита, з Борисполя... А з ним ще чоловiк шiсть
селян. Грали, спiвали... По©хали аж другого дня... Батько навiть
помолодiв, наслухавшись ©х.
- Давно я його не бачила, - з жалем сказала Леся.
- Такий же! Хоч кажи, хоч мовчи, а вiн сво :
працю день i нiч, та й усе. Потiм на серце скаржиться. Яке ж серце
пiсля цього не втомиться?
Леся злегенька натиснула клавiшi. Рояль обiзвався глухо й затих. Але не
затихли звуки в ©© серцi. Вони збурили в нiм хвилю далеких споминiв. Коли
вона дiвчатком бiгала до Миколи Вiталiйовича вчитись... його концерт...
першi самостiйнi етюди... Коли це було? Взагалi чи було коли-небудь?
Вона грала. Одноруч, лише альтову партiю... Це була мелодiя Лисенка на
©© переклад з Гейне... ©© улюблена!
- Важко все-таки? - поспiвчувала Катерина.
Лариса перервала гру. Нi, не про те ©© думки... не про те.
Рвучко пiдвелася. Що ж навiяло цей хвилинний смуток? Певне, спогади.
Однак де ж Микола Вiталiйович? Уже поверта за полудень, а його все
нема.
- Мар'янко! - гукнула Лисенкова до меншо©. - Ти не зна ш, де це батько?
- Знаю. - Очi Мар'янки заграли хитрiстю.
- То збiгай за ним... Скажи: гостi при©хали, полуднати час.
- Пiдемо удвох, - надалася Леся.
- Та й чого це ви блукатимете отам по кущах? - заперечила Катерина
Микола©вна. - Хiба мало втомились?
- Нiчого, я вже оддихала. Подивлюся мiсця, бо ж хтозна, чи доведеться
бiльше.
За садком, за городом одразу ж - гай. Поважнi у сво©й задумi дуби,
гiллястi липи, шумливi берези, гiнкi, мов променi, сосни. Царство сонця,
мiцних пахощiв, тiней... I голосiв - пташиних. Зозулi, iволги, вудвуди,
дятли, синицi i навiть мовчливi круки скрипiли, пищали, вистукували,
кували... А знизу, з духмяних трав, линуло безугавне стрекотiння,
дзижчання... Справдi - зелений шум. Заспокiйливий, милий...
Попереду, мiж деревами, заяснiла галявина.
- А он i татко, - показала дiвчина.
- Де? - придивлялася Лариса Петрiвна.
- Он-он... Iде сюди.
Ага! Кремезна, в бiлiй сорочцi постать вийшла на стежку. Микола
Вiталiйович! Рiдний, дорогий... Леся готова була кинутись назустрiч...
Лисенко йшов задуманий. Голова опущена, погляд втуплений у землю. Важкi
рамена помiтно зсутуленi. Але хода ще бадьора, тверда.
Леся звернула з стежки, стала за деревом.
- Ану, чи побачить нас татко? - сказала дiвчинi. Лисенко рвучко пiдвiв
голову, - видно, почув, - зупинився.
- А хто там хова ться? - обiзвався. - Хто це тут у пiжмурки гра ться? -
I, пiзнавши гостю, простягнув руки. - Лесю! Ларисо Петрiвно!.. -
по-батькiвськи обняв ©© за плечi, поцiлував у чоло. - Якими шляхами?
- Далекими, Миколо Вiталiйовичу.
- Я вже перепитую Ольгу Петрiвну: де Леся? де Леся?
- здилося, Миколо Вiталiйовичу.
- А я нiяк не зберуся до сво©х Гриньок. Ще з покiйним Михайлом
ладились, та так i досi... А хочеться, так хочеться подивитись, дихнути
степом. Воно й тут гарно, але не те, нема того роздолля, що в нас на
Полтавщинi. I дух не той... А треба, треба: не за горами вже далека
дорога. - Вiн мовби щось збагнув. - Мар'янко, бiжи, доцю, та скажи Катрi,
нехай готу полуднати - гостi ж при©хали.
- Вона зна , - одказала Мар'яна.
- Бiжи, бiжи. А ми трошки погуля мо... То що ж воно у свiтах робиться,
Ларисо Петрiвно? - запитав, як дiвчина одбiгла. - Послухати - великi дiла
творяться, народ береться за сокири.
- До сокири вiн брався й ранiше, Миколо Вiталiйовичу, а от зараз у
нього з'явилася ще й iнша зброя - духовна. Ця, вважайте, сильнiша. Ясна
iдея, мета, тiсне днання сил - ось те, чого бракувало усiм колишнiм
народним рушенням.
- Такого могутнього поступу мас iсторiя ще не знала. Петербург, Донбас,
Харкiв... "Потемкин"!..
- I все це - ланки одного ланцюга, Миколо Вiталiйовичу. Ось у чому
суть.
- Були в мене на днях селяни - бориспiльськi та й тутешнi. Неписьменнi,
далекi од полiтики люди, а й тi розумiють. Земля, кажуть, повинна належати
тому, хто на нiй працю . - Лисенко зупинився, глянув на Косачi-вну. - А
ви, Лесю, змiнилися.
- На гiрше чи на краще?
- Таке пiднесення... така внутрiшня гармонiя...
- Ви вгадали, - осмiхнулася Лариса Петрiвна i враз посерйознiшала. -
Тепер, як нiколи, я ощасливлена повнотою гармонi© власних почувань з
громадськими. Змагання добра i зла, кривава провесiнь цього року виповнили
всю мою душу гомоном бурхливо© юрби та брязкотом збро©, полонили уяву
суворим багрянцем людсько© кровi. В Тифлiсi на тротуарах вона стояла
калюжами, ©© топтали, а кров червонiла, палала... Пiсля цього я тим паче
не можу мовчати.
- Так-так, ви ма те рацiю: мовчати не можна. - Нараз Лисенко заспiшив.
- Ось ходiмо скорiше, я вам щось покажу...
На ганку ©х чекали.
Лисенко поспiхом привiтався з гостями.
- Ласкаво прошу вибачити, - кинув i швидко подавсь до кiмнати.
- Руки мийте, - сказала Катря.
- Даруй, дочко, потiм.
Вiн енергiйно пiдiйшов до рояля.
- Слухайте!
Дужi, напруженi руки вдарили по клавiшах. Акорд, ще акорд. Гучний,
наростаючий - мов перекати весняного грому. Звуки твердiшали, набиралися
сили, шматували повiтря. Вiд них стало тiсно, тривожно...
Але - що за мелодiя? Що за пiсня?..
Присутнi завмерли.
Леся Укра©нка пiдвелася. Погляд ©© упав на невелику, злегка потерту
книжку, яку Микола Вiталiйович витягнув з кишенi i поклав на рояль. "Iван
Франко. З вершин i низин", - прочитала. Вона знала цю збiрку. "Що б там
могло привернути його увагу?"
В цей час серед громових акордiв урочисто пролунали слова:
Вiч-ний рево-лю-цiо-нер -
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за по-ступ, ща-стя й волю -
Вiн жи-ве, вiн ще не вмер!

Так ось що полонило творця!
Лисенко грав. Поривчастi помахи рук, здавалося, окрилювали пiсню,
кидали ©© в розбурханий свiт, що клекотiв громами.
XV
Петра Антоновича перевели працювати знову до Ковеля, а з ним на деякий
час по©хала i Ольга Петрiвна. В Ки вi зосталися лише молодь та Лiля, яка
недавно повернулася з Праги. Сестра при©хала не сама - родина Косачiв
поповнилась ще однi ю внучкою.
На рiздвянi свята нагодився i сам Кривинюк. Вiн помiтно постарiв,
причиною чого були все тi ж незлагоди. Михайло Васильович досi не втрачав
надi© оселитися в Ки вi. Однак i цього разу ходiння та оббивання порогiв
нiчого втiшного не дали. Пiдпри мцям було не до нього, ©х вимотували
безперервнi страйки i непослухи робiтникiв та дрiбного чиновництва. Мiсто
задихалось вiд кризи i породженого нею злодiйства; мiсто вдень i вночi
будоражили арешти та обшуки, якими царизм намагався погасити революцiйний
запал мас.
У квартирi Косачiв усi, крiм Лесi, вже спали. Лариса Петрiвна,
примостившись бiля груби, саме докiнчувала переглядати останнi номери
"Искры", коли в коридорi почулися кроки, а невдовзi гучний, вимогливий
стукiт. Накинувши на плечi хустку, вона вийшла. Не встигла вiдiмкнути
дверi, як ©х iз силою рвонули, - на порозi, вiдстороняючи, ©©, став
жандармський офiцер. За ним виднiлися рядовi.
- Дозвольте, по якому праву?.. - обурилась Лариса Петрiвна.
- Не утрудняйте себе подiбними питаннями, - спокiйно вiдповiв жандарм.
- У вас належить зробити обшук.
Всерединi у Лесi мов що обiрвалося, проте виду вона не подала.
- Ви, певне, помилилися, - намагалася затримати непроханих гостей,
сподiваючись, що, може, хтось почу i здогада ться прибрати "Искру".
- О нi! Запевняю вас.
Жандарми один за одним ввалювалися в коридор. Вiд них несло холодом.
- Прошу, - запросив ©© офiцер, прочинивши кiмнатнi дверi.
Леся пройшла. Вона була на диво спокiйна. "Добре, хоч матерi нема", -
подумала.
Квартира сповнилась тупотом, скрипом пiдлоги, шелестом паперiв.
Косачiвни позiскакували з лiжок, боязко щулились, перешiптувались. Офiцер
наказав усiм сидiти на мiсцi. Повагом, хизуючись власною виправкою, вiн
походжав по кiмнатi, стежив за обшуком. Лариса Петрiвна сушила голову над
тим, як би непомiтно сховати газети. Вони так i лежали в крiслi"
оберненому спинкою на кiмнату. Леся пiдiйшла, кинула на газети з плечей
обпиначку. Офiцер завважив ©© рух, ступив до крiсла. Стеком, яким весь час
похльоскував по блискучих халявах, пiдняв край хустки, нахилився i
випрямивсь, уражений.
- Що я бачу, панно Косач?! - вигукнув самовдово-лено. - У вас "Искра",
яку ми шука мо...
- Так, "Искра", - твердо вiдповiла Леся. - Я лiтераторка, невже менi не
вiльно читати те, що друку ться?
- Гм!.. Нiби вам не вiдомо, що це видання пiдпiльне, заборонене.
- Трудно знати, що тепер не заборонено.
- Шукайте пильнiше, - наказав офiцер i потряс газетами. - Як бачите, ми
не помилилися, шановна, - торжествуюче звернувся до Лесi.
- Але й заслуги вашо© тут мало. Будьте певнi, аби я постiйно тримала в
себе газету, ви ©© не знайшли б.
- Як сказати.
Обшук тривав кiлька годин. Жандарми перенишпорили кожен закапелок,
переглянули всi до одно© книжки. Нiчого, крiм "Искры" та двох адресованих
Ользi Петрiвнi листiвок, вони не знайшли.
Коли склали акта на конфiскацiю, офiцер сухо об'явив:
- Iменем його величностi громадянки Лариса i Ольга Косач арештовуються.
- Я щойно з-за кордону, в чому ви мене звинувачу те? - запитала Лiля.
- Там розберемось.
- Ви не ма те пiдстав, - втрутився Кривинюк. Офiцер глузливо глянув на
нього.
- Пiдстави завжди знайдуться, - скептично всмiхнувся. - Прошу не
затримувати.
Лариса Петрiвна i Лiля одяглися, попрощалися з рiдними. За надвiрними
дверима зимовий вiтер палом обдав ©хнi обличчя, сипнув колючою крупкою. На
вулицi офiцер гукнув:
- Мартинов! Заведи у вiддiлення... Та дивись менi! Над Ки вом меркли
зорi, густiшала передранкова темiнь.
Либiдське полiцiйне вiддiлення було забите вщерть. У кiмнатцi для
ре стрування арештованих найрiзноманiтнiший люд.
Ларису Петрiвну i Лiлю помiстили в бiльшменш чисту, хоч i вогку камеру
з невеличким загратованим вiконцем угорi. Камера слабо освiтлювалася, тому
одразу розгледiти в'язнiв не вдалося. Вiдчувалося лише, що ©х тут повно;
однi лежали просто долi, iншi сидiли, згорбившись, попiд стiнами. Сестер
пропустили, дали ©м мiсце.
- Сiдайте, - запросив чийсь нiби знайомий голос. - Там ще багато?
Лариса Петрiвна придивилася.
- Борисе Дмитровичу! I ви тут?
- Як бачите, - сказав Грiнченко й закашлявся. - От уже несподiвана
зустрiч, правда? - мовив перегодя.
- За вiщо ж вас?
- Прийшли, перевернули все догори дном, забрали - i все. Допитайся в
них - за вiщо. - Вiн був у приношенiй смушевiй шапцi, довгiм пальтi.
Тьмяне свiтло ще бiльше пiдкреслювало його загострений нiс, запалi очi:
Грiнченко вже кiлька рокiв хворiв на сухоти. - Зрештою, це мене нiскiльки
не диву , - додав. - Зараз вони, - кивнув на дверi, - самi себе бояться.
- Iстинно, по манiфесту: мертвим - свободу, живих - пiд арешт, - додала
Леся.
- Однак тихiше, ми не однi, - застерегла Лiля.
- Все-таки добре, що життя потроху привчало мене до неволi, - сказала
Лариса Петрiвна.
- Волiв би я триматися подалi вiд цi © науки, - не-вдоволено мовив
Грiнченко. Хвилювання, холод роздирали йому груди кашлем.
- Закутайтеся, Борисе Дмитровичу, - пораяла Лiля. - I помовчiть - тут
вогко, холодно.
- У мене вже ноги заклякли. З самого вечора нi сiсти, нi прилягти... -
Грiнченко пiдняв комiра, прихиливсь до стiни.
Арештанти бiльше мовчали. Кожен тривожився сво©м. Тiльки Ларису
Петрiвну охопила якась холодна байдужiсть. Хоча нi - ©© серце виповнила
затамована гордiсть. Адже, виходить, ©© робота, робота лiтератора, теж
рискована; отже, за не© теж терплять i навiть гинуть, як загинув ще
молодий Павло Грабовський...
Це було вiдкриття, зроблене з примусу.
Лариса Петрiвна вiдчула в собi хвилю радостi - вона затамувала добре
вiдомий ©й неврастенiчний бiль у потилицi та мiж лопатками, бiль житт во©
втоми.
У камеру пробився запiзнiлий несмiливий ранок. Пучок слабого свiтла
кинув сiрi плями на блiдi лиця в'язнiв" на брудну цементну долiвку. Люди
заворушилися, запозiхали, дехто з курцiв закурив, але зразу ж, зваживши на
протести, погасив цигарку.
Кутi залiзом дверi гаркнули важким засувом, прочинилися.
- Грiнченко! - гукнув черговий. - Передача.
- Хто там?.. Хто принiс? - зрадiло запитав Борис Дмитрович.
- Неважне. Получай, - ткнули через порiг.
У вузлику пляшка теплого молока, кiлька котлеток,
хлiб.
Грiнченко розiклав усе це на хустцi.
- Прошу, Ларисо Петрiвно, Лiля... Берiть. Косачiвни подякували.
- Берiть, берiть. Церемонитись тут нема чого. Це вам не в гостях.
Поки пiдснiдували, розвиднiлося зовсiм.
- Доки ж триматимуть отак у невiдомостi? - почав знову Грiнченко. -
Викликали б, звинувачували...
- Я зараз думаю про iнше. Ми з вами просидiли тiльки нiч, i вже,
зда ться, терпець урива ться. А як же людям, котрих замолоду на все життя
саджають у кам'янi мiшки?
- Справдi-бо. Катам не болить.
- Грабовський так i загинув у неволi. I вся особливiсть його злочину
поляга в критицi суспiльного ладу, того ладу, який замордував Шевченка,
Б лiнського, стратив i сотнями згно©в на каторзi декабристiв, цих перших
провiсникiв свободи.
Вони розмовляли напiвголосом. Лариса Петрiвна раз у раз переступала з
ноги на ногу, - вони в не© зовсiм заклякли.
- Кожен володар, нехай вiн хоч найбiльший тиран, наряджа ться в тогу
непогрiшностi, - вiдповiв Борис Дмитрович. - Мета у них виправдову
засоби.
- Страшна мета, жахливi засоби.
- Так. Але все ма свiй початок i свiй кiнець. Ма те рацiю: наближати
кiнець оцього насилля повинен кожний. Я не вмiю мислити в рамках чи ©сь
програми. Заразом вiдчуваю немалий обов'язок перед народом i вiддаю йому
весь пал сво © душi.
Арештованих почали викликати на допит. Нiхто з них у камеру не
повертався. Куди ©х спроваджували, що з ними робили, було невiдомо.
Десь ополуднi викликали й Лесю Укра©нку. Вона ледве переступила порiг i
одразу, не чекаючи нi дозволу, нi запрошення, сiла. Слiдчий глянув на не©
скоса, але промовчав: арештована мала такий змучений вигляд, що
заперечувати ©й не посмiв.
- Лариса Косач... тисяча вiсiмсот сiмдесят першого року народження... -
мимрив слiдчий, переглядаючи "Дело". - А... а яка у вас освiта? - запитав.
- Тут не зазначено.
- Нiяко©, - нехотя вiдповiла Леся. - Вчилася самотужки.
Слiдчий щось записав.
- Лiтератор, - вичитував далi. Вiдсунувши теку, запитав: -
Соцiал-демократка?
- Так.
- Членом яко© органiзацi© явля тесь?
- Нiяко©.
- Тобто як? Соцiал-демократка i...
- ...I, на жаль, хвороба не да менi змоги бути повноцiнним членом цi ©
партi©.
- Дозвольте, - перебив ©© слiдчий, - результати обшуку дають пiдстави
звинувачувати вас у переховуваннi нелегальнiй лiтератури. Це теж
полiтичний злочин.
- Що ж, я вже казала: я письменниця, я мушу знати життя в усiх його
проявах. Чим ви доведете, що я переховую "Искру"? Адже найшли ©© в мене не
в схованцi, а на столi.
- В такому разi скажiть: де ви ©© взяли, в кого?
- Купила, - не задумалась Лариса Петрiвна. Слiдчий почав знову гортати
"Дело". Там було чимало рiзних писаних вiд руки i на друкарськiй машинцi
папiрцiв.
- Адреса ваша потрапила до Крохмаля теж, скажете, випадково?
- Яз ним кiлька разiв листувалася.
- Мета листування?
- Звичайна: Крохмаль тодi подавав надi© як лiтератор.
Рiзкий телефонний дзвiнок перервав допит. Слiдчий довго вислуховував
якiсь нотацi©, час од часу кидаючи:
"Так!", "Слухаюсь!" Зрештою розмова скiнчилася. Слiдчий навiщось
поправив краватку, хоч вона в нього трималася бездоганно, глянув на
арештовану.
- От що, панно Косач: з вами розмова довга. До того ж ви навмисне ©©
заплуту те. Я мiг би вас тримати стiльки, скiльки вимагало б слiдство. Але
зважу иа ваше здоров'я. Гадаю, ви не збира тесь тiкати за кордон? От i
гаразд. Але для певностi пiдпишiть оце. - Вiн пiдсунув невеличкий
стандартний папiрець. Леся прочитала - то була пiдписка про неви©зд без
спецiального дозволу.
XVI
Нездужалось. Чи то давалася взнаки далека заморська подорож, чи, може,
туберкулiн, запобiгливо рекомендований пiсля простуди лiкарями, розбудив у
нiй давню хворобу, а нило, немов побите, тiло, немилосердно, до кровi,
рвав груди кашель.
Лариса Петрiвна сидiла бiля вiдчиненого вiкна, слухала, як шумiв мiж
листям дощ. Уже з тиждень ч? й бiльше як вiн унадився i плющить
безперестанку - то сiче, мов батогами, то кропить дрiбно-дрiбнесенько.
Сонце, зда ться, назавше розпрощалося з людьми, посилаючи ©м на згадку
холодне безрадiсне свiтло. В сiрiй iмлi потонули гори, густою сiрою вуаллю
запнулося мiсто.
Все ж ©й подобалося це дощове марево. Чому - сама напевне не знала, хоч
вiдчувала - десь глибоко в серцi та©ться вiдгадка. Там, на самiсiнькiм днi
©© зболено© душi, оцей тихий дощовий смуток якось днався iз споминами про
далеке дитинство. Вiрнiше, вiн чомусь викликав тi© спогади, а вже потiм
сплiтався з ними, творив суцiльну мелодiю, з котро© i поставала в уявi
благословенна пора. Де вони, святi, немеркнучi днi?! Де вiнки медвяних
польових квiтiв? Де купальськi пiснi?.. А отой ранок в Нечiмному!.. Озеро,
бiлi i жовтi лiле©... нiжнi переливи сопiлки i тихий, трохи журливий, наче
гомiн лiсового струмочка, голос дядька Лева... Боже! Чого б людина не
вiддала, аби хоч одним оком, хоч кра м ока заглянути в свою молодiсть,
вiдчути ©© сповна хоч на одну-однiсiньку мить. Щасливий, хто все сво
життя не розмина ться з стежками свого дитинства, хто може не покидати
рiдну землю.
"...Вкра©но! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? Обiзвися, рiдна! Я
вчую твiй голос. Пiзнаю його в шепотi вiтру, в пахощах чебрецю й