Страница:
посмiшкою. - Ви ж зна те, - посмiхнулась вона. - Цiлком випадково, - додав
я. - Ви все зна те? - питала вона. - Лишень здогади, - казав я. - Вони
мали якiсь намiри... Я знала Зiну... Ще з корабля... Тут в Монтреалi ми з
нею терли помости... Ми так хотiли вирватись з того... Якi з нас
прислуги... Те мо мистецтво. Зiна по©хала до Торонта, писала захопленi
листи... Мала роботу... Стiльки хлопцiв, такi перспективи. При©жджай, ма ш
кватиру, все заплачене. Моя мама горою проти... Ма мо тут знайомого
молодого лiкаря шведа... Дуже цiкава людина, любить мо© картини,
познайомилась з ним на виставцi в музе©... Вiн ма такi окуляри, як
телескоп i зворушу мене сво ю довгою фiгурою, два рази довшою вiд мене...
Мама в нього просто закохана... I коли я заявила, що ©ду до Торонта, мама
мало мене не викляла... Вона переконана, що той швед мiй законний
наречений i нема вiдклику. Коли ж я не послухала i таки по©хала, я
потрапила у сiтку дивакiв, якi бавляться у шпигунство i якi хотiли зробити
з мене Матту Гарi. Цi люди вдають патрiотiв, не будучи патрiотами, хочуть
замазати якiсь сво© грiхи перед советами i грають в льотерею зради на два
боки. Колись такий Макар Iванович пробував iцастя де iнде, там не вдалося,
тепер заграв на iншу рулетку. Його мiсi ю "розкладати емiграцiю" i
"вербувати спiвробiтникiв". Зiна клясична мiщанка без мозку i принципiв,
лишень з претенсiями, намагалась спокусити мене i пiслати мене на вас.
Чому на вас? Ви на ©х думку прекрасний об' кт "для використання"...
Зрештою, менi потрiбно було долярiв, мама посилала менi десять долярiв на
мiсяць, Зiна знайшла кiлька Лисих, я ©х малювала, але всього було мало.
Брати якусь роботу? Яку? Мити помости? Прибирати кiмнати ?
А моя мама... Колишня буржуйка... Батько був iнженер... Вони мали доми
з Харковi i хутiр десь на провiнцi©. Я цього вже не бачила. Його засудили
i знищили за його неросiйське прiзвище... Був же час пошести шпигунства i
кожний, хто не був росiянином вважався потенцiяльним шпигуном. Батька
судили за якийсь саботаж, я вже не знаю, щось там в Донбасi. У нас не
можна було про цс говорити. Нас викинули на вулицю... Ви це, зрештою,
зна те... Мати десять рокiв водила в Одесi трамва©... А брат у Москвi. От
i все...
- Що ж ви мали зробити зi мною? - спитав я жартом.
- Шпигуна... Розумi ться.
- Що я мав шпигувати?
- Не знаю. Не мiй бiзнес. Я мала лиш завербувати...
- Отже "кагда би не лена" (цитата з вiрша)... Коли б не Зiна... Не
Макар Iванович... Не бачити б нам Сiмко.
- Це ©х iдея - розумi ться. Знаходять Лисого. Я його малюю... Дiстаю
котедж... Запрошую вас... Ви потрапля те в мо© сiтi. Я шантажую вас
коханням... Зiна шантажу мене Лисим... Макар Iванович шантажу нас
наганом. Ми зломанi. Вас посилають на фабрику лiтакiв... Мене женуть на
Бермуду... Я шукаю жертви, мобiлiзую, шантажую. Ми дi мо. Розгорта мо
операцiю... Чи ж не чудово ?
А Лисий... Це така наша мамалига. Коли я намалювала його портрет, вiн
дивився, дивився на мене а потiм пита : ви добре, дiвчино, малю те, але з
чого ви живете? Я йому щось, не пригадую що вiдповiла, а одного разу вiн
кличе мене до свого готелю на Бейстрiт i та мничо вруча менi чека на
двiстi долярiв. Тiльки прошу нiкому не кажiть, бо як довiда ться жiнка -
з'©сть. I цо все. Мiж iншим, - додала вона до цього, - мама не зна , що ми
з вами були на Сiмко. I вона хоче бачити вас. Завтра прошу на родинний
обiд. Увага! Увага!
- Зворушливо вдячний! - вiдповiв я. - А що, як не витримаю iспиту?
- Мама пiд сильним терором.
Я бачив Лену в ©© гарнiй подобi, ©© нiжнi, тонко рiзбленi рамена i ©©
делiкатно рiзбленi, тонкi пальцi. й потрiбен протектор, сила, захист, ©й
потрiбен муж, чоловiк. й потрiбнi засоби. Розумi ться, вона може "знайти
працю", але яку? Малювати портрети? Кельнеркою в ресторанi? Продавачкою у
Iтона?
Справдi проблема. I я не знаю, у якiй подобi з'явитися на очi ©©
матерi. Що сказати? Що обiцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене вартiсть
для матерi, яка хотiла б бачити свою дочку на тронi Клеопатри. I цiлком
заслужено. Я переконаний, що терор Лени не гра для не© велико© ролi,
маючи за собою десять рокiв практики кондуктора трамваю.
Такi ось i iншi подiбнi думки проходили через мою мозкову лябораторiю
пiд сардонiчнi звуки саксофоново© оркестри, до яко© у другiй залi на крузi
танцювали пари, освiтленi смугами кольорового свiтла. Випите вино i
присутнiсть Лени настроювали мене на всiлякi дивовижнi кiмбiнацi© й
вiдчування, перед очима в рiзних напрямках, нiби на притьмареному екранi,
рухались людськi силуети i все разом видавалось нереальним, нiби з iншого
вимiру простору. Мо обличчя, дарма що притьмарене освiтленням, як i
звичайно, було вiдкритою книгою, в якiй можна читати кожнiй грамотнiй
людинi i в якiй Лена до схочу читала. I дуже розумiла. Вона бачила мене
наскрiзь i на цей раз, як менi здавалося, цiлковито зi мною годилася. Вона
рiшена бути мо ю жiнкою, йти жити до однi © кiмнати, бути продавачкою у
Лоблавс, але чи погодиться на таке ©© величнiсть мама? Напевно вона питала
дочку: а який його фах? А що вiн робить? А скiльки заробля ? О, мамо! Вiн
добрий механiк! Ме-ха-нiк! Чи не досить нам тих механiкiв? Вiн дуже
талановитий! Вiн хоче бути письменником! Письменником? На якiй мовi? Чи
вiн живе в Ки вi, а чи в Торонтi? Досить, досить! Тут треба жити
по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш!
- Як ваш?, мама зветься? - запитав я несподiвано.
- Лiдiя, - вiдповiла Лена одним словом.
- По батьковi?
- Iванiвна.
- Чи не хотiли б ми потанцювати?
- Розумi ться. Давно час!
Ми танцювали, згадували не так Торонто, як Сiмко. Сiмко, цей маяк
нашого мандру у просторах чуття, сво рiдна зоря надхнення i печалi,
розбита чарiвна чара пiзнання добра, зла, меду й цикути, розгалужена
панорама глибинно© пристрастi i глибинно© насолоди. - Нiколи не забуду
Сiмко, - казала Лена примружуючи очi. Нiколи! Та зустрiч! Вона вирiшила!
Все вирiшила. Цiлу мою фабулу... - Вона у сво©й золотiй робi переливалася
у свiтлi прожекторiв рель фно i емоцiйно на тлi розтанцьованого
паноптикума, що менi було не-захисно i бентежливо. Ми провокували
довкiлля, очi багатьох були зверненi на нас, а в однiй з перерв, до нас
пiдiйшов приголомшений дендi у препишному, вропейського крою смокiнгу i
запросив Лену до танцю. Вона вiдмовилась. Виявилось, що той франт, як ми
самi, походив з Европи, з Чехословаччини, недавнiй втiкач вiд "братнiх
русiв", а теперiшнiй iнженер, забув вже яко©, чи не Мессi-Гаррiс,
компанi©. Ми обмiнялися з ним кiлькома реченнями в нiмецькiй мовi i
розiйшлися з дружнiми побажаннями. Напевно вважав нас за пару розпещених
мiльйонерiв, якi бавляться в закоханих.
Ми пробули тут пару годин, час тiкав швидколетно, перед вiдходом
повернулися до нашого номеру, пiвлежали на широкiй канапi, дiлилися
враженнями минулого тижня, укладали плян на завтра... Зустрiнемось рано
тут, снiда мо разом внизу в кав'ярнi, огляда мо мiсто, а обiда мо з
матiр'ю. Бiля першо© години ночi я вiдвiз Лену таксiвкою на ©© Розмонт.
Прекрасна, осiння, гiроскопiчна нiч великого накопичення бетону, каменю й
залiза, всипаного густо мiрiядами вогнiв i пронизаного магiстралями
безупинного руху. Його пульс i ритм синхронно дi з пульсом i ритмом
всього космосу, так що iнколи тратиться почуття земного i вида ться, нiби
це все разом висить у просторi i зi шаленою швидкiстю кружля довкола
якогось центрального фокуса.
Моя перша нiч у цьому готелi, пiсля всього пережитого, не була аж надто
спокiйна, я довго не мiг заснути, вiтав мислями в пiдзоряних висотах,
вважав себе чи не найщасливiшою iстотою всесвiту, я був виповнений тим
рiдкiсним щастям, що його може осягнути тiльки людина великого шукання
але, яка нiколи не пiдносилась вище звичайного позему нашо© плянети. Я не
спав, а дрiмав i не думав, а марив, не плянував, а фантазував. I не знаю
чому, все мо минуле видавалося непри мним, змарнованим часом, а все
майбутн малювалося густими, ситими, надiйними барвами, нiби це
вiдкривалась передо мною нова плянета. За мною лежав океан часу i простору
i в тому розчинялася туманно дивовижна моя минулi сть, нiби вона належала
не до мене, а до зовсiм iншого вимiру дiяння. По цьому боцi я родився
наново в iнакшому пiдсоннi з iншими складниками повiтря i вiдмiнним
соняшним спектром. Я почав бачити й пiзнавати вартостi, довiдався, що
можна багато зробити, що кожний порух думки збагачу сенс буття.
Рано, здавалося б, я повинен довго спати, але прокинувся зараз по
шостiй i перший проблиск свiдомости запевнив мене, що заснути я бiльше не
зможу. Я брав ванну, я старанно голився, я одягав мiй найкращий одяг i
бiля шосто© я вже приймав телефон вiд Лени, яка патетичним тоном питалася,
як менi спалося, що снилося i що вона зараз, зараз буде у мене.
Пiв години згодом вона справдi обережно застукала до мо©х дверей.
Свiжа, несподiвано чаруюча, запашно розчервонiла у сiрому, легкому
осiнньому плащику i сiрому, солом'яному, крислатому капелюсi. Я помiтив,
що кольор ©© очей може мiнятися залежно вiд настрою, вiд майже пивного до
сiро-плятинового. На цей раз вiн був сiро-плятиновий i промiнював.
Ми разом внизу снiда мо - дуже при мна, по сво му iнтимна процедура з
всiлякими кокетливими, грайливими iнтонацiями - соки, грiнки, я шня,
кава... А потiм забираю сво майно, вiдмовляю готель i ми виходимо на
людну, рухливу, з безлiччю мальованих вiтрин i реклям, вулицю iменi яко©сь
свято©, зда ться чи не Катерини. Свiтить i грi жовтневе, вигорiле сонце,
на деревах рудаве листя, яке iнколи спада пiд ноги, ми ступа мо легко й
безжурно, iнколи зупиня мося перед вiтринами, особливо коли бачимо за ними
якесь малярство чи щось iнше зi свiту мистецтва. Iнколи це вражаючi речi
правдивого звучання i ми дiлимось враженнями про ©х вартостi. Лена розумi
цi справи на перший погляд i вмi одним словом ©х висловити.
Внутрi мiсто було наполегливо зайняте само собою, це була недiля,
якийсь святочний неспокiй, повiльний рух автобусiв i безконечна черга,
туди й назад, таксi-вок з безконечною кiлькiстю авт взагалi. Ми пiймали
перше лiпше таксi i по©хали на Монт Роял - головне i найвище мiсце цього
iнтригуючого простору, сiмсот п'ятдесят три фути високе, з розлогими
кра видами заставленими будовами, подiбними на величезний склад
подiравлених скринь. Люблю тi монументи, освiтленi раннiм сонцем на тлi
широко© рiки з розлогими раменами мостiв, якi нагадували геркулесову силу
генi©в, що поклали на землi цi гiгантськi споруди. Це сотворила одна
iстота на двох довгих лапах з сокирним носом, широким ротом, клапатими
вухами, i якось не можна забути моменту, коли Лена схилилася на низький,
широкий парапет зi сiрого, порослого мохом каменю, що вiддiляв нас вiд
зарви, а я стояв злiва побiля не© i правою рукою пригорнув ©© до себе,
нiби захищав ©© вiд тi © могутньо© перед нами стихi© простору. Моя права
щока торкалася ©© голови з розсипаним, свiжим волоссям, яке лоскотало мое
вухо з легким, вогко-свiжим вiтром, що вiяв нам назустрiч десь звiдти з за
рiки в долинi. Це чарувало нас i пiдказувало, що i ми належимо до iстот на
двох ногах, якi потраплять розставляти по долинах рiк подiбнi забаганки.
Можливо менi це найбiльше iмпону . Це химерне накопичення сiрих, кам'яних,
пронизаних залiзом, споруд.
На самiй горi був ресторан... Листя дерев зривалося з галуззя i
стелилося, де впало. Це чарувало, наповняло втомою, iржавi шматки
шелестiли пронизливо. Лена дивилась менi у вiчi, ©© уста кривилися в
iронiчну усмiшку, а сама мiцно трималася мо © право© руки, нiби хотiла
мене повалити. - Чи не гарно? - питала вона. - Погоджуюсь, - вiдповiдав я.
- Чому б вам не пере©хати сюди? - питала далi. - А справдi чому б? -
вiдповiдав я. I притискав мiцнiше ©© руку, щоб зупинити питання. Сам не
знаю, чому я не мiг погодитися на цю пропозицiю, Лена вiдчувала мiй
спротив, очима вимагала пояснення, але я мовчав.
Дуже хотiлося ©© обняти, розлогий, палаючий кра вид, ажурна алея,
зелений травник, iржаве листя вимагали вислову, ми звернули до округло©,
старовинно© тераси i тут перед лицем цiлого мiста, iгноруючи довкiлля, ми
цiлувалися тими жадобними цiлунками, якi при значенi не так нам самим, як
тому довкiллю, що нас оточу . Лена була на диво хижа, очi ©© робилися ще
бiльшi, нiж звичайно, а уста ставали гарячими.
Перед першою годиною ("щоб не спiзнитися"), ми вже ступали широкими
кроками вниз крученою, асфаль товою дорогою без хiдникiв помiж садами,
травниками, квiтниками, вiллами. Хто тi щасливцi, що тут живуть i можуть
завжди, кожно© хвилини насолоджуватися цими кра видами просто з вiкна
сво © робiтнi, спальнi чи ©дальнi? Чому це не ми? Я звичайно не
висловлював цього зухвальства в голос, але думки мо© крутились бiля цього
божества безнастанно. Можливо, в цей момент я був переконаний, що я сам
кумир долi, якому коряться гори, доли, хмарочоси, кра види.
Внизу, при першiй нагодi, Ми зупинили одну з численних таксiвок, що
бiгли рiвною але ю попiд горою i вона, з неймовiрною швидкiстю, повезла
нас у хащi мiста. Менi здавалося, що Лена тепер значно рiзнилася вiд тi ©,
яку я знав весь час, вона була домашня, звичайна, покiрна, упокорена, я
так само виглядав "як засватаний", ми обо сидiли рiвно, чемно, мовчазно i
лишень зрiдка порозумiвалися поглядами, якi висловлювали приблизно таке:
Страшно? - Трохи. - Менi та кож. - А в голос я питав Лену: - Як мама
вигляда ?
- Дуже звичайно, - вiдповiдала вона. - Любить вона котiв? - У нас нема
котiв. - Лiдiя Iванiвна? - Так, - посмiхнулась Лена.
Чорна зi сiрим нутром таксiвка бiгла прямою людною вулицею, iнодi на
знак червоного ока зупинялася, минались вулицi - свята Агата, свята Люцiя,
свята Женев' ва i ось ©демо пiд гору, поверта мо вправо i ви©жджа мо на
Першу авеню. Ще кiлька судьбоносних хвилин i ми зупиня мось перед новим,
двоповерховим, цегляно© барви будинком з прикметними, зовнiшнiми, крутими,
залiзними сходами до першого поверху. Всi будинки цi © вулицi мають такi
сходи i це творить сво рiдну неповторну картину екзотично© випадковости.
Оте широке вiкно другого поверху зправа належить до мешкання Лени.
Обережно входимо по крутих сходах, зупиня мося на площадцi, Лена шука
у сво©й торбинцi ключа, погляда на мене з боязкою зацiкавленiстю,
обережно вiдмика дверi, обережно входимо до вузьких сiней з вiшаками на
одяги i великим дзеркалом при стiнi, обережно роздяга мося, я помагаю
Ленi, Лена помага менi, довкруги глибока, насторожена тиша, нiби вона
прича©лась i здивованими очима слiдку за нашими рухами.
З права сальон з розчиненими навстежiнь двополими дверима, рухом руки
Лена запрошу до сальону завiшаного, як картинна галерея, картинами
найхимернiшого змiсту i стилю, серед яких на широкiй стiнi демонстративно
видiляються поруч два портрети - мiй i Лени. Лена юна, нiжна, прозора з
великими зеленими здивованими очима, а я подiбний на кретина з овальним
лицем, довгою ши ю, лапатими вухами, з опалими плечима на яскравому
зелено-синьо-жовтогарячому тлi, що нагаду полум'я пожежi. Кiлька
рiзноманiтних, не звичних, химерно© будови м'яких стiльцiв i така ж
сiро-мишата канапа, плюс етажерка з грубими томами монографiй мистцiв,
оздоблюють цей простiр.
- Сiдайте i чекайте, - шепнула Лена i цей шепiт видався менi присудом
на вигнання. Я покiрно погруз у ясно-бурий фотель, що нагадував сiямського
кота i розпочав чекання. Лена театрально пiдняла голову, посмiхнулася i
вийшла, а я у сво му сiрому, новенькому одязi, почувався справдi "як
засватаний" i помагали менi лишень картини, якi зосереджено, мов фiлософи
на диспутi, дивилися на мене зо всiх стiн i казали: не бiйся! Ми дуже
спокiйнi i простi. I ця ©х сто©чна мова наводила в менi якийсь порядок. Я
напевно виглядав напружено, дуже святочно i переборщено банально.
Можливо це були лиш хвилини, пiв хвилини, секунди, але вони могли бути
також годинами, час iнколи вiбру гарячковим темпом, але ось нарештi
справдi насторожена поява у виглядi невелико© штивно©, у сiрому,
англiйського крою костюмi i ясних старомоднiх окулярах, панi, яку я,
здавалось, десь бачив, чи не на одному з портретiв ван Гога - спокiйне,
холодне, ластовинясте лице, що виявляло рiшучiсть, стримане благородство i
досвiд нелегких переживань.
Я поволi, зберiгаючи максимально вираз достойности, звiвся зi свого
фотелю i набрав виразу солдата, який ма здавати рапорт сво му
начальниковi. - Лiдiя Iванiвна? - поспiшив я озватися першим. - Так. Це я.
А ви Павло... Як? Також Iванович? Ви з Харкова? - говорила вона стримано й
поблажливо. - Я там родився, - вiдповiв я негайно. - Сiдайте. Вашого
батька також вивезли? Як i нашого. Тепер ви в Торонтi? - Так, - поспiшив я
вiдповiсти. - Вам подоба ться Торонто? - питала вона тим самим конкретним
тоном. - Не можу точно сказати. Я був у Ванкуверi, не змiг там
влаштуватись за фахом, тому вибрав Торонто, - казав я. - Дума те - в
Торонтi бiльше можливостей? Який ваш фах? - Корабельне будiвництво. - Якi
ж у Торонтi кораблi? - Я вибрав iншу лiнiю. - Ваш фах засадничо не був
поганий. - Але вiн вимага бiльше довiр'я. Можливо громадянства, -
рапортував я далi. - I хочете стати письменником? - тривав мiй допит. - О!
Це лиш... iнтенцi©. Думаю занятися бiзнесом, - вiдповiв я спокiйно. - Як i
моя Лена. Вона також весь час говорить про бiзнес, а малю отi страхiття.
I коли б не мiй, вибачте, банк, де я мию помости, нам було б не дуже
тепло. Жили б, як i жили в Одесi. Кiмната, блощицi, примус на чемоданi.
Колись за царя ми мали також "бiзнес" - мiй свекор мав три магазини
залiзних товарiв, спроваджували зi Швецi© сталь. А мiй чоловiк був
iнженер-гiрник. А за сов тiв, я водила в Одесi трамва©. Тут прибираю в
банку... Дочка малю .
Пiд час цi © нашо© дослiдницько© розмови, Лена не була присутня i це
можливо, було добре, знайоме. Лiдiя Iванiвна сидiла проти мене на легкому,
новенькому, алюмiнiйовому стiльцi, дивилася менi у вiчi, мала вираз
холодного слiдчого, можливо енкаведе, i поки так тривала наша люб'язна
конверсацiя, тихо, непомiтно увiйшла Лена переодягнута у дуже елегантну,
кольору старо© цегли сукню з дуже кокетливим, бiлим фартушком, що
пiдкреслено закривав сливе до колiн ©© перед. - Шановнi панове! Прошу
ласкаво до обiду, - проголосила вона по-росiйськи.
- Дуже гарно, Лено. Йдемо, - спокiйно вiдповiла Лiдiя Iванiвна. -
Прошу, Павле Iвановичу... - Ми направились до маленько© ©дальнi побiля
кухнi з другого боку коридорчика. I малий коридорчик, i цiла ©дальня, i
навiть кухня були заповненi малюнками Лени, я дивувався, коли вона встигла
все це зробити, здавалося, вона так мало цим займа ться. Я звернув увагу
на кiлька ©© зарисовок. - Це мо© раннi, - сказала Лена. - А де той
злочинний акт, за якого позбавлено вас гiдности прислуги? - пригадав я
цнотливу монтрсалку, у яко© Лена працювала прибиральницею. - А! Той... Вiн
у спальнi. Хочете бачити ? - Ми перейшли до ©© спальнi, без нiякого лiжка,
за яке, мабуть, правили у не© двi широкi лавицi побiля двох стiн кутом,
прикритi м'яким гуцульським килимком, якого я бачив у Торонтi. В кутi
стояла скринька, можливо вiд яблук, а на нiй у виглядi дракона з
природного корiння стояла лямпа з абажуром помаранчового кольору. - Моя
робота, - вказала вона на лямпу. На стiнах, як звичайно, повно картин, а
мiж ними той самий чоловiчий акт в дуже вибагливiй позi... Нашi погляди
змовницьки зустрiлися. - Чи не малювали ви його на Сiмко? - Нi. Це тут.
Хочете бачити той зi Сiмко? - питала вона з посмiшкою. - Нi-нi-нi! Дякую,
- вiдповiв я негайно.
- Але ж дiти! - почули ми голос з кухнi. - То ж вихолоне обiд! А! Обiд:
- вiдозвалась Лена, схопила мене за руку i ми швидко побiгли до ©дальнi.
Стояв бiлий стiл, на столi накриття, порцеляна, скло, повнi тарiлки
курячо© юшки i коли ми вже ©ли i прийшла салата до телячо© печенi, Лiдiя
Iванiвна мiж iншим зауважила: - Дуже добра салата. Це Лена привезла рецепт
з Торонта. - Ми з Леною змовницьки переглянулись, це була салата, яку ми
робили з Леною на Сiмко, переважно мо © композицi©. Почалася розмова про
Торонто взагалi. Я казав, що Торонто ма велику майбутнiсть, але Лiдiя
Iванiвна зауважила: - Але поки що, це лиш велике село. - Хiба пiсля
Монтреалу, - вiдповiв я. - Люблю лиш великi мiста, - казала вона. Наша
Одеса, коли б не сов ти, могла б стати Гамбургом. - Вона i так, зда ться,
велике мiсто, - зауважив я. - Е! Великий смiтник. - Ви родом з Харкова? -
запитав я ©©.
- Вона з Харкова, - вказала вона на Лену, а я родилась на хуторi, на
Донцi. Мiй батько мав кiнський завод. Ви напевно добре ©здите верхи? -
питав я. - здила. Малою... - Мiж iншим, Павло питав чи ти любиш котiв, -
перебила нас Лена. - Но! До котiв я ще не дiйшла. Маю он кицьку, з якою не
можу дати ради, - вказала головою на Лену. - Чи така аж погана? -
кокетувала Лена. - Не слуха , вперта, примхлива...
- Мама завжди ма сво© аргументи, - казала Лена. - Но-но-но! Не завжди,
не завжди, - перечила мати. Мо© аргументи для тебе горох об стiну, я вже
не раз казала, що нове поколiння дума нарештi пiймати Бога за бороду. Ми
це, дочко, також думали, але зiрвалося... - Одного разу i нам зiрветься, -
вiдповiла на це дочка. - О, напевно! - погоджувалась мати. - То дозволь
нам потiшитись... До пори до часу... Чи ти хотiла б, щоб я наподоблювала
тво життя? - Мо ? Нiколи - А тодi чи ? - нiчи жити по, сво му. - Я й
живу... По сво му...
Мати пiдняла здивовано очi, ©© погляд був усмiхнений i вдоволений...
Ну... ©ж! ж! Ти бiльше ©ж! А вам, - звернулась вона до мене, слiд
пере©хати до Монтреалу. - Я це також кажу, - пiдтримала ©© дочка. - На мою
ж думку було б краще, коли б ви пере©хали до Торонта, - енергiйнiшим тоном
вiдповiв я. - До того села? - заперечила маги. - 3 того села будуть ще
люди, - боронився я. - А! Коли це буде! - Лишень терпеливости. Дуже скоро.
Ми швидко ростемо. - Iнколи рветься терпець. Ось я було захворiла... Лена
? й що... Ви ©© напевно зна те... - Але ж, мамо... Ти зачасто повторя ш
мо iм'я, - перебила Лена. - А чи маю повторяти. Ти в мене все. I ти це
зна ш. I пройшли ми з тобою не коротку дорогу... - А, мамо! Знов тi
сентименти... Павло зна всi тi нашi дороги... Мусимо трохи почекати i це
все, - енергiйним тоном заявила Лена. - I це не буде довго, - додав до
цього я. Я поробив заходи, щоб справу приспiшити, для мене це питання бути
чи не бути, - цiлком недвозначно казав я. - Як також для мене, -
пiдтримала мене Лена...
Мати замовкла й по черзi поглядала на нас невиразно. - Ви курите? -
запитала вона по часi. - Нi. Вибачте, - вiдповiв я. - Лено! Подай менi мо©
цигарки! - Вона помiтно хвилювалася i я догадувався, чому. По всьому було
видно, що ©© переконання мають твердiсть шведсько© сталi, а б уявi напевно
вiтав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я мовчазно дивився на
одну з картин, що висiла напроти, не конче розумiв ©© змiст, але
iнтригувала спiвгра контрастових кольорiв. - Цiкава рiч, - вирвалось у
мене. - Подоба ться? - посмiхнулась Лена. - Ви майстер. Пристрасть,
свiжiсть, небуденнiсть. Один тiльки раз в життi я бачив колекцiю нових
майстрiв. У Кiлi. Випадково. У одного доктора. Я бачив Руольта, Барлаха,
Нольде...
- То ви зна те! - зрадiла Лена.
- Лишень бачив.
- Ви бачили Барлаха! Що це було?
- Щось, щось... Маю погану пам'ять на теми... Апостол... Чи...
- Апостола? Павле! Ви бачили апостола.
- I не пригадую, де це було. Можливо у якiйсь монографi©.
- О!О!О! Почалось! - перебила нас мати.
- Вам подоба ться Кокошка? - не зважала на це Лена.
- Чотири чоловiки й одна жiнка. Або "Вiкно".
- Яких ви ще зна те ?
- Забулось. Отто Мюллер.
- Чудовий Отто Мюллер! Дiвчата, що купаються! - Очi Лени свiтилися. Ми
почали енергiйну розмову на цю тему, мати сидiла, курила, стрясала до
попiльницi попiл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. I коли
ми отямились - була година третя. Обiд скiнчився непомiтно. Ми встали i
перейшли з Леною до сальону, переходили вiд картини до картини, я робив
сво© зауваження, очi Лени свiтлися, а потiм вона залишила мене i по часi
вернулася з трьома сво©ми невеликими малюнками. Один з них був той самий,
що зацiкавив мене в ©дальнi, а iншi кра види, першi, мабуть ©© спроби, пiд
котрогось з ©© улюбленцiв, можливо того самого Мюллера. - Це мо© раннi, -
казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього вiзьмуся. Я поцiлував ©©
в щоку, вона торкнулась мо©х уст двома сво©ми пальцями i додала: - На
матушку не зважай, вона добра, ти ©й подобався, - вона вперше промовила до
мене на "ти", це сталося непомiтно, що нам сподобалось, але ми промовчали
його i продовжували мову в тому ж тонi далi. - Як довго ма мо чекати? -
запитала вона згодом. - Найдалi до лiта, - вiдповiв я. - Добре! До лiта! -
i вона пiдiйшла до мене ближче, я обняв ©© легкий, гнучкий стан, це були
поцiлунки мистецтва, на очах барв, композицiй, збоку стояв прикритий
полотном мольберт, як символ цього клiмату i настрою.
Потiм ми сидiли спокiйно на канапi i розглядали монографiю скульптора
Олександра, Архипенка, яку Лена недавно одержала просто з Ню Йорку з
пiдписом мистця. Ми дiлово обговорювали кожну деталь i я мав нагоду
пiзнати, як прекрасно орi нтувалась вона у цих справах, включно до
вiдомого жаргону критики, яким цi речi висловлюються. Вона могла,
наприклад, казати:
- Це реконструкцiя проблеми, яка мучила його довгий час i стала його
вiзiею, або, "це творчiсть сама для себе без мети, насолода самою
композицi ю", а то знов - "вiн хотiв висловити явища, не рахуючись з
реальнiстю, вважаючи, що висловлене i законом реальности". I т. д. I т.
д... Це добре звучало i цс менi iмпонувало.
А ще трохи згодом, мати покликала нас знов до ©дальнi, де нас чекала
добра кава з оригiнальними, хрусткими, солодкими бiсквiтами, напевно
фантазi© Лени i виконання ©© матерi, а пiсля цього Лена легковажно
запропонувала менi по чарцi голляндського "Бойль"-ю, знаючи добре, що я
волiю "рай-вiскi", але я не перечив i це створило мiж нами мелодiйну
гармонiю, коли здавалося, що ми з етеру, i нам личить лишень форма янголiв
з крилами i прозорими тунiками. Це впливало на час, який тiкав подво но i
я оглядався на всi боки, чи встигну ще за ним, мiй потяг чекав о годинi
одинадцятiй, завтра рано о сьомiй тридцять вiн мав бути в Торонтi, а
годину пiзнiше я мав бути на мо©й фабрицi. Менi здавалося, що я вже
я. - Ви все зна те? - питала вона. - Лишень здогади, - казав я. - Вони
мали якiсь намiри... Я знала Зiну... Ще з корабля... Тут в Монтреалi ми з
нею терли помости... Ми так хотiли вирватись з того... Якi з нас
прислуги... Те мо мистецтво. Зiна по©хала до Торонта, писала захопленi
листи... Мала роботу... Стiльки хлопцiв, такi перспективи. При©жджай, ма ш
кватиру, все заплачене. Моя мама горою проти... Ма мо тут знайомого
молодого лiкаря шведа... Дуже цiкава людина, любить мо© картини,
познайомилась з ним на виставцi в музе©... Вiн ма такi окуляри, як
телескоп i зворушу мене сво ю довгою фiгурою, два рази довшою вiд мене...
Мама в нього просто закохана... I коли я заявила, що ©ду до Торонта, мама
мало мене не викляла... Вона переконана, що той швед мiй законний
наречений i нема вiдклику. Коли ж я не послухала i таки по©хала, я
потрапила у сiтку дивакiв, якi бавляться у шпигунство i якi хотiли зробити
з мене Матту Гарi. Цi люди вдають патрiотiв, не будучи патрiотами, хочуть
замазати якiсь сво© грiхи перед советами i грають в льотерею зради на два
боки. Колись такий Макар Iванович пробував iцастя де iнде, там не вдалося,
тепер заграв на iншу рулетку. Його мiсi ю "розкладати емiграцiю" i
"вербувати спiвробiтникiв". Зiна клясична мiщанка без мозку i принципiв,
лишень з претенсiями, намагалась спокусити мене i пiслати мене на вас.
Чому на вас? Ви на ©х думку прекрасний об' кт "для використання"...
Зрештою, менi потрiбно було долярiв, мама посилала менi десять долярiв на
мiсяць, Зiна знайшла кiлька Лисих, я ©х малювала, але всього було мало.
Брати якусь роботу? Яку? Мити помости? Прибирати кiмнати ?
А моя мама... Колишня буржуйка... Батько був iнженер... Вони мали доми
з Харковi i хутiр десь на провiнцi©. Я цього вже не бачила. Його засудили
i знищили за його неросiйське прiзвище... Був же час пошести шпигунства i
кожний, хто не був росiянином вважався потенцiяльним шпигуном. Батька
судили за якийсь саботаж, я вже не знаю, щось там в Донбасi. У нас не
можна було про цс говорити. Нас викинули на вулицю... Ви це, зрештою,
зна те... Мати десять рокiв водила в Одесi трамва©... А брат у Москвi. От
i все...
- Що ж ви мали зробити зi мною? - спитав я жартом.
- Шпигуна... Розумi ться.
- Що я мав шпигувати?
- Не знаю. Не мiй бiзнес. Я мала лиш завербувати...
- Отже "кагда би не лена" (цитата з вiрша)... Коли б не Зiна... Не
Макар Iванович... Не бачити б нам Сiмко.
- Це ©х iдея - розумi ться. Знаходять Лисого. Я його малюю... Дiстаю
котедж... Запрошую вас... Ви потрапля те в мо© сiтi. Я шантажую вас
коханням... Зiна шантажу мене Лисим... Макар Iванович шантажу нас
наганом. Ми зломанi. Вас посилають на фабрику лiтакiв... Мене женуть на
Бермуду... Я шукаю жертви, мобiлiзую, шантажую. Ми дi мо. Розгорта мо
операцiю... Чи ж не чудово ?
А Лисий... Це така наша мамалига. Коли я намалювала його портрет, вiн
дивився, дивився на мене а потiм пита : ви добре, дiвчино, малю те, але з
чого ви живете? Я йому щось, не пригадую що вiдповiла, а одного разу вiн
кличе мене до свого готелю на Бейстрiт i та мничо вруча менi чека на
двiстi долярiв. Тiльки прошу нiкому не кажiть, бо як довiда ться жiнка -
з'©сть. I цо все. Мiж iншим, - додала вона до цього, - мама не зна , що ми
з вами були на Сiмко. I вона хоче бачити вас. Завтра прошу на родинний
обiд. Увага! Увага!
- Зворушливо вдячний! - вiдповiв я. - А що, як не витримаю iспиту?
- Мама пiд сильним терором.
Я бачив Лену в ©© гарнiй подобi, ©© нiжнi, тонко рiзбленi рамена i ©©
делiкатно рiзбленi, тонкi пальцi. й потрiбен протектор, сила, захист, ©й
потрiбен муж, чоловiк. й потрiбнi засоби. Розумi ться, вона може "знайти
працю", але яку? Малювати портрети? Кельнеркою в ресторанi? Продавачкою у
Iтона?
Справдi проблема. I я не знаю, у якiй подобi з'явитися на очi ©©
матерi. Що сказати? Що обiцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене вартiсть
для матерi, яка хотiла б бачити свою дочку на тронi Клеопатри. I цiлком
заслужено. Я переконаний, що терор Лени не гра для не© велико© ролi,
маючи за собою десять рокiв практики кондуктора трамваю.
Такi ось i iншi подiбнi думки проходили через мою мозкову лябораторiю
пiд сардонiчнi звуки саксофоново© оркестри, до яко© у другiй залi на крузi
танцювали пари, освiтленi смугами кольорового свiтла. Випите вино i
присутнiсть Лени настроювали мене на всiлякi дивовижнi кiмбiнацi© й
вiдчування, перед очима в рiзних напрямках, нiби на притьмареному екранi,
рухались людськi силуети i все разом видавалось нереальним, нiби з iншого
вимiру простору. Мо обличчя, дарма що притьмарене освiтленням, як i
звичайно, було вiдкритою книгою, в якiй можна читати кожнiй грамотнiй
людинi i в якiй Лена до схочу читала. I дуже розумiла. Вона бачила мене
наскрiзь i на цей раз, як менi здавалося, цiлковито зi мною годилася. Вона
рiшена бути мо ю жiнкою, йти жити до однi © кiмнати, бути продавачкою у
Лоблавс, але чи погодиться на таке ©© величнiсть мама? Напевно вона питала
дочку: а який його фах? А що вiн робить? А скiльки заробля ? О, мамо! Вiн
добрий механiк! Ме-ха-нiк! Чи не досить нам тих механiкiв? Вiн дуже
талановитий! Вiн хоче бути письменником! Письменником? На якiй мовi? Чи
вiн живе в Ки вi, а чи в Торонтi? Досить, досить! Тут треба жити
по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш!
- Як ваш?, мама зветься? - запитав я несподiвано.
- Лiдiя, - вiдповiла Лена одним словом.
- По батьковi?
- Iванiвна.
- Чи не хотiли б ми потанцювати?
- Розумi ться. Давно час!
Ми танцювали, згадували не так Торонто, як Сiмко. Сiмко, цей маяк
нашого мандру у просторах чуття, сво рiдна зоря надхнення i печалi,
розбита чарiвна чара пiзнання добра, зла, меду й цикути, розгалужена
панорама глибинно© пристрастi i глибинно© насолоди. - Нiколи не забуду
Сiмко, - казала Лена примружуючи очi. Нiколи! Та зустрiч! Вона вирiшила!
Все вирiшила. Цiлу мою фабулу... - Вона у сво©й золотiй робi переливалася
у свiтлi прожекторiв рель фно i емоцiйно на тлi розтанцьованого
паноптикума, що менi було не-захисно i бентежливо. Ми провокували
довкiлля, очi багатьох були зверненi на нас, а в однiй з перерв, до нас
пiдiйшов приголомшений дендi у препишному, вропейського крою смокiнгу i
запросив Лену до танцю. Вона вiдмовилась. Виявилось, що той франт, як ми
самi, походив з Европи, з Чехословаччини, недавнiй втiкач вiд "братнiх
русiв", а теперiшнiй iнженер, забув вже яко©, чи не Мессi-Гаррiс,
компанi©. Ми обмiнялися з ним кiлькома реченнями в нiмецькiй мовi i
розiйшлися з дружнiми побажаннями. Напевно вважав нас за пару розпещених
мiльйонерiв, якi бавляться в закоханих.
Ми пробули тут пару годин, час тiкав швидколетно, перед вiдходом
повернулися до нашого номеру, пiвлежали на широкiй канапi, дiлилися
враженнями минулого тижня, укладали плян на завтра... Зустрiнемось рано
тут, снiда мо разом внизу в кав'ярнi, огляда мо мiсто, а обiда мо з
матiр'ю. Бiля першо© години ночi я вiдвiз Лену таксiвкою на ©© Розмонт.
Прекрасна, осiння, гiроскопiчна нiч великого накопичення бетону, каменю й
залiза, всипаного густо мiрiядами вогнiв i пронизаного магiстралями
безупинного руху. Його пульс i ритм синхронно дi з пульсом i ритмом
всього космосу, так що iнколи тратиться почуття земного i вида ться, нiби
це все разом висить у просторi i зi шаленою швидкiстю кружля довкола
якогось центрального фокуса.
Моя перша нiч у цьому готелi, пiсля всього пережитого, не була аж надто
спокiйна, я довго не мiг заснути, вiтав мислями в пiдзоряних висотах,
вважав себе чи не найщасливiшою iстотою всесвiту, я був виповнений тим
рiдкiсним щастям, що його може осягнути тiльки людина великого шукання
але, яка нiколи не пiдносилась вище звичайного позему нашо© плянети. Я не
спав, а дрiмав i не думав, а марив, не плянував, а фантазував. I не знаю
чому, все мо минуле видавалося непри мним, змарнованим часом, а все
майбутн малювалося густими, ситими, надiйними барвами, нiби це
вiдкривалась передо мною нова плянета. За мною лежав океан часу i простору
i в тому розчинялася туманно дивовижна моя минулi сть, нiби вона належала
не до мене, а до зовсiм iншого вимiру дiяння. По цьому боцi я родився
наново в iнакшому пiдсоннi з iншими складниками повiтря i вiдмiнним
соняшним спектром. Я почав бачити й пiзнавати вартостi, довiдався, що
можна багато зробити, що кожний порух думки збагачу сенс буття.
Рано, здавалося б, я повинен довго спати, але прокинувся зараз по
шостiй i перший проблиск свiдомости запевнив мене, що заснути я бiльше не
зможу. Я брав ванну, я старанно голився, я одягав мiй найкращий одяг i
бiля шосто© я вже приймав телефон вiд Лени, яка патетичним тоном питалася,
як менi спалося, що снилося i що вона зараз, зараз буде у мене.
Пiв години згодом вона справдi обережно застукала до мо©х дверей.
Свiжа, несподiвано чаруюча, запашно розчервонiла у сiрому, легкому
осiнньому плащику i сiрому, солом'яному, крислатому капелюсi. Я помiтив,
що кольор ©© очей може мiнятися залежно вiд настрою, вiд майже пивного до
сiро-плятинового. На цей раз вiн був сiро-плятиновий i промiнював.
Ми разом внизу снiда мо - дуже при мна, по сво му iнтимна процедура з
всiлякими кокетливими, грайливими iнтонацiями - соки, грiнки, я шня,
кава... А потiм забираю сво майно, вiдмовляю готель i ми виходимо на
людну, рухливу, з безлiччю мальованих вiтрин i реклям, вулицю iменi яко©сь
свято©, зда ться чи не Катерини. Свiтить i грi жовтневе, вигорiле сонце,
на деревах рудаве листя, яке iнколи спада пiд ноги, ми ступа мо легко й
безжурно, iнколи зупиня мося перед вiтринами, особливо коли бачимо за ними
якесь малярство чи щось iнше зi свiту мистецтва. Iнколи це вражаючi речi
правдивого звучання i ми дiлимось враженнями про ©х вартостi. Лена розумi
цi справи на перший погляд i вмi одним словом ©х висловити.
Внутрi мiсто було наполегливо зайняте само собою, це була недiля,
якийсь святочний неспокiй, повiльний рух автобусiв i безконечна черга,
туди й назад, таксi-вок з безконечною кiлькiстю авт взагалi. Ми пiймали
перше лiпше таксi i по©хали на Монт Роял - головне i найвище мiсце цього
iнтригуючого простору, сiмсот п'ятдесят три фути високе, з розлогими
кра видами заставленими будовами, подiбними на величезний склад
подiравлених скринь. Люблю тi монументи, освiтленi раннiм сонцем на тлi
широко© рiки з розлогими раменами мостiв, якi нагадували геркулесову силу
генi©в, що поклали на землi цi гiгантськi споруди. Це сотворила одна
iстота на двох довгих лапах з сокирним носом, широким ротом, клапатими
вухами, i якось не можна забути моменту, коли Лена схилилася на низький,
широкий парапет зi сiрого, порослого мохом каменю, що вiддiляв нас вiд
зарви, а я стояв злiва побiля не© i правою рукою пригорнув ©© до себе,
нiби захищав ©© вiд тi © могутньо© перед нами стихi© простору. Моя права
щока торкалася ©© голови з розсипаним, свiжим волоссям, яке лоскотало мое
вухо з легким, вогко-свiжим вiтром, що вiяв нам назустрiч десь звiдти з за
рiки в долинi. Це чарувало нас i пiдказувало, що i ми належимо до iстот на
двох ногах, якi потраплять розставляти по долинах рiк подiбнi забаганки.
Можливо менi це найбiльше iмпону . Це химерне накопичення сiрих, кам'яних,
пронизаних залiзом, споруд.
На самiй горi був ресторан... Листя дерев зривалося з галуззя i
стелилося, де впало. Це чарувало, наповняло втомою, iржавi шматки
шелестiли пронизливо. Лена дивилась менi у вiчi, ©© уста кривилися в
iронiчну усмiшку, а сама мiцно трималася мо © право© руки, нiби хотiла
мене повалити. - Чи не гарно? - питала вона. - Погоджуюсь, - вiдповiдав я.
- Чому б вам не пере©хати сюди? - питала далi. - А справдi чому б? -
вiдповiдав я. I притискав мiцнiше ©© руку, щоб зупинити питання. Сам не
знаю, чому я не мiг погодитися на цю пропозицiю, Лена вiдчувала мiй
спротив, очима вимагала пояснення, але я мовчав.
Дуже хотiлося ©© обняти, розлогий, палаючий кра вид, ажурна алея,
зелений травник, iржаве листя вимагали вислову, ми звернули до округло©,
старовинно© тераси i тут перед лицем цiлого мiста, iгноруючи довкiлля, ми
цiлувалися тими жадобними цiлунками, якi при значенi не так нам самим, як
тому довкiллю, що нас оточу . Лена була на диво хижа, очi ©© робилися ще
бiльшi, нiж звичайно, а уста ставали гарячими.
Перед першою годиною ("щоб не спiзнитися"), ми вже ступали широкими
кроками вниз крученою, асфаль товою дорогою без хiдникiв помiж садами,
травниками, квiтниками, вiллами. Хто тi щасливцi, що тут живуть i можуть
завжди, кожно© хвилини насолоджуватися цими кра видами просто з вiкна
сво © робiтнi, спальнi чи ©дальнi? Чому це не ми? Я звичайно не
висловлював цього зухвальства в голос, але думки мо© крутились бiля цього
божества безнастанно. Можливо, в цей момент я був переконаний, що я сам
кумир долi, якому коряться гори, доли, хмарочоси, кра види.
Внизу, при першiй нагодi, Ми зупинили одну з численних таксiвок, що
бiгли рiвною але ю попiд горою i вона, з неймовiрною швидкiстю, повезла
нас у хащi мiста. Менi здавалося, що Лена тепер значно рiзнилася вiд тi ©,
яку я знав весь час, вона була домашня, звичайна, покiрна, упокорена, я
так само виглядав "як засватаний", ми обо сидiли рiвно, чемно, мовчазно i
лишень зрiдка порозумiвалися поглядами, якi висловлювали приблизно таке:
Страшно? - Трохи. - Менi та кож. - А в голос я питав Лену: - Як мама
вигляда ?
- Дуже звичайно, - вiдповiдала вона. - Любить вона котiв? - У нас нема
котiв. - Лiдiя Iванiвна? - Так, - посмiхнулась Лена.
Чорна зi сiрим нутром таксiвка бiгла прямою людною вулицею, iнодi на
знак червоного ока зупинялася, минались вулицi - свята Агата, свята Люцiя,
свята Женев' ва i ось ©демо пiд гору, поверта мо вправо i ви©жджа мо на
Першу авеню. Ще кiлька судьбоносних хвилин i ми зупиня мось перед новим,
двоповерховим, цегляно© барви будинком з прикметними, зовнiшнiми, крутими,
залiзними сходами до першого поверху. Всi будинки цi © вулицi мають такi
сходи i це творить сво рiдну неповторну картину екзотично© випадковости.
Оте широке вiкно другого поверху зправа належить до мешкання Лени.
Обережно входимо по крутих сходах, зупиня мося на площадцi, Лена шука
у сво©й торбинцi ключа, погляда на мене з боязкою зацiкавленiстю,
обережно вiдмика дверi, обережно входимо до вузьких сiней з вiшаками на
одяги i великим дзеркалом при стiнi, обережно роздяга мося, я помагаю
Ленi, Лена помага менi, довкруги глибока, насторожена тиша, нiби вона
прича©лась i здивованими очима слiдку за нашими рухами.
З права сальон з розчиненими навстежiнь двополими дверима, рухом руки
Лена запрошу до сальону завiшаного, як картинна галерея, картинами
найхимернiшого змiсту i стилю, серед яких на широкiй стiнi демонстративно
видiляються поруч два портрети - мiй i Лени. Лена юна, нiжна, прозора з
великими зеленими здивованими очима, а я подiбний на кретина з овальним
лицем, довгою ши ю, лапатими вухами, з опалими плечима на яскравому
зелено-синьо-жовтогарячому тлi, що нагаду полум'я пожежi. Кiлька
рiзноманiтних, не звичних, химерно© будови м'яких стiльцiв i така ж
сiро-мишата канапа, плюс етажерка з грубими томами монографiй мистцiв,
оздоблюють цей простiр.
- Сiдайте i чекайте, - шепнула Лена i цей шепiт видався менi присудом
на вигнання. Я покiрно погруз у ясно-бурий фотель, що нагадував сiямського
кота i розпочав чекання. Лена театрально пiдняла голову, посмiхнулася i
вийшла, а я у сво му сiрому, новенькому одязi, почувався справдi "як
засватаний" i помагали менi лишень картини, якi зосереджено, мов фiлософи
на диспутi, дивилися на мене зо всiх стiн i казали: не бiйся! Ми дуже
спокiйнi i простi. I ця ©х сто©чна мова наводила в менi якийсь порядок. Я
напевно виглядав напружено, дуже святочно i переборщено банально.
Можливо це були лиш хвилини, пiв хвилини, секунди, але вони могли бути
також годинами, час iнколи вiбру гарячковим темпом, але ось нарештi
справдi насторожена поява у виглядi невелико© штивно©, у сiрому,
англiйського крою костюмi i ясних старомоднiх окулярах, панi, яку я,
здавалось, десь бачив, чи не на одному з портретiв ван Гога - спокiйне,
холодне, ластовинясте лице, що виявляло рiшучiсть, стримане благородство i
досвiд нелегких переживань.
Я поволi, зберiгаючи максимально вираз достойности, звiвся зi свого
фотелю i набрав виразу солдата, який ма здавати рапорт сво му
начальниковi. - Лiдiя Iванiвна? - поспiшив я озватися першим. - Так. Це я.
А ви Павло... Як? Також Iванович? Ви з Харкова? - говорила вона стримано й
поблажливо. - Я там родився, - вiдповiв я негайно. - Сiдайте. Вашого
батька також вивезли? Як i нашого. Тепер ви в Торонтi? - Так, - поспiшив я
вiдповiсти. - Вам подоба ться Торонто? - питала вона тим самим конкретним
тоном. - Не можу точно сказати. Я був у Ванкуверi, не змiг там
влаштуватись за фахом, тому вибрав Торонто, - казав я. - Дума те - в
Торонтi бiльше можливостей? Який ваш фах? - Корабельне будiвництво. - Якi
ж у Торонтi кораблi? - Я вибрав iншу лiнiю. - Ваш фах засадничо не був
поганий. - Але вiн вимага бiльше довiр'я. Можливо громадянства, -
рапортував я далi. - I хочете стати письменником? - тривав мiй допит. - О!
Це лиш... iнтенцi©. Думаю занятися бiзнесом, - вiдповiв я спокiйно. - Як i
моя Лена. Вона також весь час говорить про бiзнес, а малю отi страхiття.
I коли б не мiй, вибачте, банк, де я мию помости, нам було б не дуже
тепло. Жили б, як i жили в Одесi. Кiмната, блощицi, примус на чемоданi.
Колись за царя ми мали також "бiзнес" - мiй свекор мав три магазини
залiзних товарiв, спроваджували зi Швецi© сталь. А мiй чоловiк був
iнженер-гiрник. А за сов тiв, я водила в Одесi трамва©. Тут прибираю в
банку... Дочка малю .
Пiд час цi © нашо© дослiдницько© розмови, Лена не була присутня i це
можливо, було добре, знайоме. Лiдiя Iванiвна сидiла проти мене на легкому,
новенькому, алюмiнiйовому стiльцi, дивилася менi у вiчi, мала вираз
холодного слiдчого, можливо енкаведе, i поки так тривала наша люб'язна
конверсацiя, тихо, непомiтно увiйшла Лена переодягнута у дуже елегантну,
кольору старо© цегли сукню з дуже кокетливим, бiлим фартушком, що
пiдкреслено закривав сливе до колiн ©© перед. - Шановнi панове! Прошу
ласкаво до обiду, - проголосила вона по-росiйськи.
- Дуже гарно, Лено. Йдемо, - спокiйно вiдповiла Лiдiя Iванiвна. -
Прошу, Павле Iвановичу... - Ми направились до маленько© ©дальнi побiля
кухнi з другого боку коридорчика. I малий коридорчик, i цiла ©дальня, i
навiть кухня були заповненi малюнками Лени, я дивувався, коли вона встигла
все це зробити, здавалося, вона так мало цим займа ться. Я звернув увагу
на кiлька ©© зарисовок. - Це мо© раннi, - сказала Лена. - А де той
злочинний акт, за якого позбавлено вас гiдности прислуги? - пригадав я
цнотливу монтрсалку, у яко© Лена працювала прибиральницею. - А! Той... Вiн
у спальнi. Хочете бачити ? - Ми перейшли до ©© спальнi, без нiякого лiжка,
за яке, мабуть, правили у не© двi широкi лавицi побiля двох стiн кутом,
прикритi м'яким гуцульським килимком, якого я бачив у Торонтi. В кутi
стояла скринька, можливо вiд яблук, а на нiй у виглядi дракона з
природного корiння стояла лямпа з абажуром помаранчового кольору. - Моя
робота, - вказала вона на лямпу. На стiнах, як звичайно, повно картин, а
мiж ними той самий чоловiчий акт в дуже вибагливiй позi... Нашi погляди
змовницьки зустрiлися. - Чи не малювали ви його на Сiмко? - Нi. Це тут.
Хочете бачити той зi Сiмко? - питала вона з посмiшкою. - Нi-нi-нi! Дякую,
- вiдповiв я негайно.
- Але ж дiти! - почули ми голос з кухнi. - То ж вихолоне обiд! А! Обiд:
- вiдозвалась Лена, схопила мене за руку i ми швидко побiгли до ©дальнi.
Стояв бiлий стiл, на столi накриття, порцеляна, скло, повнi тарiлки
курячо© юшки i коли ми вже ©ли i прийшла салата до телячо© печенi, Лiдiя
Iванiвна мiж iншим зауважила: - Дуже добра салата. Це Лена привезла рецепт
з Торонта. - Ми з Леною змовницьки переглянулись, це була салата, яку ми
робили з Леною на Сiмко, переважно мо © композицi©. Почалася розмова про
Торонто взагалi. Я казав, що Торонто ма велику майбутнiсть, але Лiдiя
Iванiвна зауважила: - Але поки що, це лиш велике село. - Хiба пiсля
Монтреалу, - вiдповiв я. - Люблю лиш великi мiста, - казала вона. Наша
Одеса, коли б не сов ти, могла б стати Гамбургом. - Вона i так, зда ться,
велике мiсто, - зауважив я. - Е! Великий смiтник. - Ви родом з Харкова? -
запитав я ©©.
- Вона з Харкова, - вказала вона на Лену, а я родилась на хуторi, на
Донцi. Мiй батько мав кiнський завод. Ви напевно добре ©здите верхи? -
питав я. - здила. Малою... - Мiж iншим, Павло питав чи ти любиш котiв, -
перебила нас Лена. - Но! До котiв я ще не дiйшла. Маю он кицьку, з якою не
можу дати ради, - вказала головою на Лену. - Чи така аж погана? -
кокетувала Лена. - Не слуха , вперта, примхлива...
- Мама завжди ма сво© аргументи, - казала Лена. - Но-но-но! Не завжди,
не завжди, - перечила мати. Мо© аргументи для тебе горох об стiну, я вже
не раз казала, що нове поколiння дума нарештi пiймати Бога за бороду. Ми
це, дочко, також думали, але зiрвалося... - Одного разу i нам зiрветься, -
вiдповiла на це дочка. - О, напевно! - погоджувалась мати. - То дозволь
нам потiшитись... До пори до часу... Чи ти хотiла б, щоб я наподоблювала
тво життя? - Мо ? Нiколи - А тодi чи ? - нiчи жити по, сво му. - Я й
живу... По сво му...
Мати пiдняла здивовано очi, ©© погляд був усмiхнений i вдоволений...
Ну... ©ж! ж! Ти бiльше ©ж! А вам, - звернулась вона до мене, слiд
пере©хати до Монтреалу. - Я це також кажу, - пiдтримала ©© дочка. - На мою
ж думку було б краще, коли б ви пере©хали до Торонта, - енергiйнiшим тоном
вiдповiв я. - До того села? - заперечила маги. - 3 того села будуть ще
люди, - боронився я. - А! Коли це буде! - Лишень терпеливости. Дуже скоро.
Ми швидко ростемо. - Iнколи рветься терпець. Ось я було захворiла... Лена
? й що... Ви ©© напевно зна те... - Але ж, мамо... Ти зачасто повторя ш
мо iм'я, - перебила Лена. - А чи маю повторяти. Ти в мене все. I ти це
зна ш. I пройшли ми з тобою не коротку дорогу... - А, мамо! Знов тi
сентименти... Павло зна всi тi нашi дороги... Мусимо трохи почекати i це
все, - енергiйним тоном заявила Лена. - I це не буде довго, - додав до
цього я. Я поробив заходи, щоб справу приспiшити, для мене це питання бути
чи не бути, - цiлком недвозначно казав я. - Як також для мене, -
пiдтримала мене Лена...
Мати замовкла й по черзi поглядала на нас невиразно. - Ви курите? -
запитала вона по часi. - Нi. Вибачте, - вiдповiв я. - Лено! Подай менi мо©
цигарки! - Вона помiтно хвилювалася i я догадувався, чому. По всьому було
видно, що ©© переконання мають твердiсть шведсько© сталi, а б уявi напевно
вiтав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я мовчазно дивився на
одну з картин, що висiла напроти, не конче розумiв ©© змiст, але
iнтригувала спiвгра контрастових кольорiв. - Цiкава рiч, - вирвалось у
мене. - Подоба ться? - посмiхнулась Лена. - Ви майстер. Пристрасть,
свiжiсть, небуденнiсть. Один тiльки раз в життi я бачив колекцiю нових
майстрiв. У Кiлi. Випадково. У одного доктора. Я бачив Руольта, Барлаха,
Нольде...
- То ви зна те! - зрадiла Лена.
- Лишень бачив.
- Ви бачили Барлаха! Що це було?
- Щось, щось... Маю погану пам'ять на теми... Апостол... Чи...
- Апостола? Павле! Ви бачили апостола.
- I не пригадую, де це було. Можливо у якiйсь монографi©.
- О!О!О! Почалось! - перебила нас мати.
- Вам подоба ться Кокошка? - не зважала на це Лена.
- Чотири чоловiки й одна жiнка. Або "Вiкно".
- Яких ви ще зна те ?
- Забулось. Отто Мюллер.
- Чудовий Отто Мюллер! Дiвчата, що купаються! - Очi Лени свiтилися. Ми
почали енергiйну розмову на цю тему, мати сидiла, курила, стрясала до
попiльницi попiл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. I коли
ми отямились - була година третя. Обiд скiнчився непомiтно. Ми встали i
перейшли з Леною до сальону, переходили вiд картини до картини, я робив
сво© зауваження, очi Лени свiтлися, а потiм вона залишила мене i по часi
вернулася з трьома сво©ми невеликими малюнками. Один з них був той самий,
що зацiкавив мене в ©дальнi, а iншi кра види, першi, мабуть ©© спроби, пiд
котрогось з ©© улюбленцiв, можливо того самого Мюллера. - Це мо© раннi, -
казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього вiзьмуся. Я поцiлував ©©
в щоку, вона торкнулась мо©х уст двома сво©ми пальцями i додала: - На
матушку не зважай, вона добра, ти ©й подобався, - вона вперше промовила до
мене на "ти", це сталося непомiтно, що нам сподобалось, але ми промовчали
його i продовжували мову в тому ж тонi далi. - Як довго ма мо чекати? -
запитала вона згодом. - Найдалi до лiта, - вiдповiв я. - Добре! До лiта! -
i вона пiдiйшла до мене ближче, я обняв ©© легкий, гнучкий стан, це були
поцiлунки мистецтва, на очах барв, композицiй, збоку стояв прикритий
полотном мольберт, як символ цього клiмату i настрою.
Потiм ми сидiли спокiйно на канапi i розглядали монографiю скульптора
Олександра, Архипенка, яку Лена недавно одержала просто з Ню Йорку з
пiдписом мистця. Ми дiлово обговорювали кожну деталь i я мав нагоду
пiзнати, як прекрасно орi нтувалась вона у цих справах, включно до
вiдомого жаргону критики, яким цi речi висловлюються. Вона могла,
наприклад, казати:
- Це реконструкцiя проблеми, яка мучила його довгий час i стала його
вiзiею, або, "це творчiсть сама для себе без мети, насолода самою
композицi ю", а то знов - "вiн хотiв висловити явища, не рахуючись з
реальнiстю, вважаючи, що висловлене i законом реальности". I т. д. I т.
д... Це добре звучало i цс менi iмпонувало.
А ще трохи згодом, мати покликала нас знов до ©дальнi, де нас чекала
добра кава з оригiнальними, хрусткими, солодкими бiсквiтами, напевно
фантазi© Лени i виконання ©© матерi, а пiсля цього Лена легковажно
запропонувала менi по чарцi голляндського "Бойль"-ю, знаючи добре, що я
волiю "рай-вiскi", але я не перечив i це створило мiж нами мелодiйну
гармонiю, коли здавалося, що ми з етеру, i нам личить лишень форма янголiв
з крилами i прозорими тунiками. Це впливало на час, який тiкав подво но i
я оглядався на всi боки, чи встигну ще за ним, мiй потяг чекав о годинi
одинадцятiй, завтра рано о сьомiй тридцять вiн мав бути в Торонтi, а
годину пiзнiше я мав бути на мо©й фабрицi. Менi здавалося, що я вже