Страница:
шовковою усмiшкою. - Це ще не тiка . Плянету я ще держу за хвоста. Але
коли б ти бачив... Коли б ти бачив...
- Слухаю.
- Мою вулканну динамiку. Я готова до ново© виставки. I тут у Торонтi. У
залях мiсько© галерi©... I вона передала менi вибагливо оформлене
запрошення власно© композицi© на мiсяць листопад дня чотирнадцятого.
- Колосально! - вирвалось у мене все ще скептично.
- А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове мiсце не
лишень для купання... Для надхнення також. Я навезла з Европи купу iдей i
все це там перетворилося в мистецтво. До речi, дякую за Сезана.
Це був ще один шок. -Ти його дiстала? - швидко запитав я.
- Розумi ться. I дякую. Королiвський дар. I ще раз дякую.
Мiж iншим, той Сезан, зовсiм випало з голови... До цього часу не
переконаний чи це не звичайна фiкцiя, пригадую розмову з Катрею на цю
тему, ми дослiвно не були готовi сприймати це, як дiйснiсть, це виглядало
фантастично, можливо звичайна примха Лени i ми рiшили позбутися його
найлегшим способом - вислати його на ©© адресу. Вона його вiдкрила i ©й
вiн належить. I ми щасливо вислали... I щасливо забули. I нi коли про це
не згадували. I навiть не знали, чи вона його дiстала. Менi лиш хотiлося,
щоб вiн був не лишень випадковим мiтом, а також доказом, що життя може
мати несподiванки добро© волi i велико© при мности, тим бiльше, що я був
перед Леною, як не кажи, весь у боргах i можливо, я нiколи не вiдчував
цього так дiткливо, як саме на тому балi, коли вона стояла передiмною так
сильно озбро на великiстю незалежности.
- Надiюсь, що вiн... Що твоя виставка... Розумi ться. Розумi ться! - я
затинався, як школяр, який погано вивчив лекцiю. - А тобi там не було
скучно? - нарештi вирвалось у мене.
- На Коломи©? О, Павле. Я не мала часу.
- Мала товариство.
- Розумi ться. Мольберт, палiтра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала
працьовита. Не ручаюсь за розмiри його тривання, але поки що... Га-га! Я
вiд раня до вечора... А до того купалася, ©здила човном. Таке багате
дiяння.
- Самовигнання в осамiтнення.
- Повiр, що нам iнколи цього тiльки й браку . Пiсля Парижу... Пригадую,
ти говорив про простiр майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечiнь, пралiс,
бiгуни. Але я була також i в Ню Йорку. I вгадай чому.
- Також втеча ?
- Нi. здила зi Сезаном. I уяви: вiн здав iспит. Оцiнка: сто п'ятдесят
тисяч!
На хвилинку я далебi отетерiв, мо© очi напевно сильно побiльшились, це
звучало провокативно.
- Тiшуся, що вiн себе виправдав, - хотiлось звести мову на жарт.
- I "Коломия" стала мо ю. Я ©© купила - при©жджай, побачиш, - Там тепер
змiни, змiни, все перевернуто, навiть не впiзна ш. Недавно мала репортерiв
Ти напевно не читав. У мене був вiдомий Мек... Мек... МекКонор.
- Це менi нiчого не каже.
- А вiн тебе зна . Це редактор мистецтва "Меклiну". Приятель Дейвiсона.
Говорили i про тво прийняття. Шкодую, що мене там не було. Панi Сомерсет
вiдома колишня протекторка мистецтва.
- Ти вирiшила направду мене приголомшити.
- Це ще далеко не все. Мене вирiшили познайомити зна ш з ким? Слухаю.
- Гантiнгом Гартфордом.
- Порожнi звуки.
- Добродiй мистецтва. Збудував село для мистцiв Косбоа бiля Лос
Анджелес за проектами Лойда Врайта.
- О! Врайта. Знане iм'я. Бачив його проекти в "Лайф-i". Феноменальнi. А
взагалi, це, скажу, головокружнi новини. Як i коли i...
- Багато поту i нервiв. Менi пропонували переселитися до Косбоа. Там,
мовляв, пречудовi умови. Але я ©х знаю... Я ж вiдвiдала i Грiнвiч Вiледж,
i Лiвий Берег в Парижi i Бель Ер... Це все, розумi ться... Довгi бороди...
I все таке... Але чи я конче мушу з одно© нудоти переселятися в iншу?
Засадничо не зношу унiформности... А коли ще вiдвiдала тебе... Того
останнього видання.. Пропало. Я рiшила жити по-сво му. Ти дав менi
поштовх. Менi стало соромно вiчно вдавати когось. Тепер мо©м завданням -
незалежнiсть! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрi ю - вилiзти
на Медiсон Евеню i маю деякi дотики. Гратулюй. Але чому ми сто©мо ? Чому
не запрошу ш на танець ?
Ми танцювали i це так пронизливо пригадало попереднi нашi зустрiчi, що
мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. - Як там мама? - питав я,
щоб розвiяти цей настрiй. - Нiчого Дякую. Вона звикла. I помирилася. - Не
забула ще мене? - О, нi. Ти був завжди ©© фаворит. - Я мав iнше враження.
- Помиля шся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева.
Нi-нi-нi! - А що доктор? - питав я далi. - Вiн також не здивований. Моя
найпрекраснiша модель. Зробила з нього недавно кiлька нарисiв, був у мене
на "Коломи©", йому вона подоба ться. Жива проблема людини майбутнього. I
мiж iншим, також твiй добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не
дивно, а вiн, можливо, найкраще тебе розумi . А взагалi я знайшла сво
мiсце i вiрю у сни. Пригаду ш мiй сон у тебе на канапi7 Ти вiдгадував, що
це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове
мiсце органiчно пов'язане з кра видом i освячене мо©м першим коханням.
Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, мiж нами справа далеко не скiнчена...
Менi тво© проекти дуже iмпонують, а я маю деякi також. Наприклад,
збудувати щось... щось... Якийсь такий "вiледж" для нашого мистецтва? Чому
б тобi не стати Гартфордом?
- Дуже iмпонуюча роля, лишень...
- Що лишень? Така безодня, тих всiляких мистцiв... письменникiв...
артистiв... науковцiв. Це ж в дiйсностi скарб - один шматок Сезана - сто
'п'ятдесят тисяч. А скiльки дасть одна книга! Це ж робить з нас
пантократiв землi i неба. А мiж iншим... Там на Кесвiку... знаю будинок.
Над озером. Парк. П'ять акрiв. Вiсiмнадцять кiмнат. Кра види... За одного
Сезана? - Вона дивилася на мене сво©м знаним, заповненим видимим чаром
зором i я розтавав, як вiск, у мене щемiло пiд кожною жилкою. Вона була
невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чiта з гарячим, сiрим оком.
Вiсiмнадцять кiмнат! Кра види! Парк! Над озером!
Це щось, як пошесть, у мене заро©лося вiд нових плянiв i я зрозумiв
iдею Лени в ©© дiйсних вимiрах у цьому найновiшому виявi. © пiдроблення
пiд мо© смаки пiсля ©© паризьких ескапад напевно не було випадко вин
трюком i, танцюючи з нею твiста манерою звичайно© польки, у мо©й уявi
заповнявся берег озера Сiмко людьми мистецтва i науки. Я зовсiм вiдрухово
мiцно притиснув ©© до себе, вона глянула менi у вiчi i побачила вiдповiдь.
Це була мрiя - знаю, але що не мрi ю, як зерно початку i взагалi, як
промiнь променiв ма" бутнього свiтла.
- Але де Катерина? Я ©© не бачу, - раптом змiнила мову Лена.
Катря в цей час захоплено танцювала свiй черговий твiст з черговим
адоратором, ©© звинне, здорове тiло, нiби метелик квiткою, бавилось
стаккато крови, м'язiв i звукiв, а коли це нагло урвалося, все довкруги
зупинилося i ми з Леною вдалися шукати ©© i знайшли розчервонiлу,
захоплену i щасливу в гуртi молодих людей, обсотану серпентином з букетом
червоних рож i великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до не©,
обняла ©© мiцно i радiсно викрикнула: - Яка я рада вас знов бачити! Ви
чудова! А Павло казав, що ви в Парижi. Ми вас часто згаду мо. А де ваш
чоловiк?
Лена, здавалось, була приголомшена, дивилась на Катрю з виразом
розгублення... - Вiн дома. А я вам вдячна... - намагалась вона втримати
рiвновагу. - Щасливий, що може пускати вас саму. Мене б на таке не
хватило, - смiялась гарно й барвисто Катря.
- Вiн мене зна . Я дуже безпечне сотворiння, - - казала Лена.
- О, я вiрю, я вiрю... Але, Павле. Маю iдею. Такий чудовий вечiр. Але
вiн ось кiнча ться... А хочеться ще. демо до нас. I з нами Лена.
- Але, шановна панi... - почала Лена з виразним намiром протесту.
- Нiяка панi, нiяка шановна, а ваша кузинка Катря. I нема мови. демо!
Запрошуй, Павле, наше товариство... Така нагода. Святку мо! - перебила,
вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном.
Така мова на всiх вплинула, вона менi подобалась також, наш настрiй
виразно вимагав жертви, баль направду за годину кiнчався, а наше
товариство нiколи не звикло розходитись одразу пiсля гiмну, ми завжди
за©жджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату.
I це рiшило.
Далебi така премудра мудрiсть долi, що вона зi всiма сво©ми безконечно
рiзними i незчисленне численними, добрими й недобрими несподiванками могла
обдарувати вас одного разу затишною й довiрливою домою, у якiй зараз за
порогом, разом з песиком Мiркою, на вас чекатиме запобiгливо-ласкава
благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами го©ти втому i
наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домiнiя
особистого вимiру зi свiжими тонами кольорiв, стриманими свiтлами, м'якими
килимами, магiчними лiнiями стилю, у якiй ви знайдете безлiч несподiванок
у виглядi кота, картин, меблiв, родинного щастя, дитячих горщикiв разом з
глибиною фiлософi©, зiбрано© на полицях книгозбiрнi. Пiсля довгих блукань
у просторах безгрунтя атомово-нуклеарно© доби, така чарiвна точка на
твердiй землi не може не зайняти центрального мiсця у кругах нашого
зростання.
Пропозицiя Катерини ©хати до нас пiсля балю не була примхою, ©©
зустрiли овацiйно, не робило труднощiв розшукати наших друзiв i по
короткому часi валка машин заклопотано виплутувалась з невротично© метушнi
нижнього мiста на прямiшi й свобiднiшi дороги набережжя.
Промiжне, у зривах вiтру до кiкна сипало дрiбним дощем, чорна, як
копальня вугiлля, нiч була обвiшана спалахами барвистих реклям, якi з
фурi ю драконiв, накидались на все живе, озбро нi ковбасками Свiфта, мукою
Робiн Гуда, бензиною чотирьох рож, напо м кока-коля i цiлою невмолимiстю
iнших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторi, до якого в
глибину тiкали мокрi, блискучi полотна асфальту, завантаженi колонами
стрiмкобiжних машин.
Скiльки разiв i за яких тiльки погод я не ©хав цi ю дорогою, яку я
знав, як старого букварця, i яка завжди викликала у мене почуття подиву
сво ю надмiрнiстю по днання вогню, металю й кольорiв i в якому людськi
iстоти розчинялися, нiби сiль у кип'ячому кiтлi. I хотiлося знати, якi
саме причини викликали цю симфонiю руху, чому бiжать мiльйони твердих
гумових колiс по твердому бетонi, ким i для чого пущенi вони бiгти по цiй
упокоренiй поверхнi, пiд якою загрозливо та©ться бездонна маса вогненного
розчину залiза й базальту. Вража сила твердi, на якiй невтомно
здвигаються велетенськi споруди будiвничого гону маленько© людини з ©©
незломною волею, вложеною у цилiндри черепiв i цилiндри моторiв.
Ця дорога простяглась стрiмко вперед, вона пройде попри залiзнi гути
Гамiльтону, крiзь висотнi мости затоки озера Онтарiо, здовж глибокого
корита Нiягари, пересiче границю, вирветься на простори Стейтiв Америки i
там далi, побiля Гудзону, з розгону врiжеться в залiзо-гранiтне тiло Ню
Йорку.
хати нею, значило бути частиною цього унiверсу, який з точнiстю
компютора виконував вимоги мо © волi. На цей раз я вiв свого потужного
"Меркурiя" зi спокiйною певнiстю, в ритмi цiлости, мо© руки звично тримали
керiвницю, мо© очi зосереджено скерованi впе ред... Минались перехрестя,
вiядукти, написи, збiгались i розбiгались лiнi© дороги, швидкомiр
показував шiстдесят, метромет множив цифри, прожектори заливали сяйвом
мокрий асфальт. За мною, цим же темпом, рухались машини мо©х друзiв i
машини взагалi.
Нас ©хало поруч тро - Лена мiж мною i Катрею. Коли ви©хали на автошлях
лисавети, я включив радiо-апарат. Натрапили на концерт - перший номер
бемоль - мiнору Чайковського, ми сидiли рiвно, мовчазно, на нас балевi
одяги, ми дивилися у простiр.
За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкiсть, зробили круг, залишили
авто-шлях i повернули на лiнiю дев'ять. Кiлька хвилин пiзнiше, ми спокiйно
в'©жджали у нашу рiвну, довгу, висаджену високими соснами, алею Матiяса.
Ще мить i швидкомiр нагло спада , метромет застига на пiв зворотi,
прожектор рiзко мi ня напрям i на секунду в його гострому сяйвi виринають
з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомi зариси, вугли й лiнi©
мого дому.
Торонто, 1963 - 66
КIНЕЦЬ
коли б ти бачив... Коли б ти бачив...
- Слухаю.
- Мою вулканну динамiку. Я готова до ново© виставки. I тут у Торонтi. У
залях мiсько© галерi©... I вона передала менi вибагливо оформлене
запрошення власно© композицi© на мiсяць листопад дня чотирнадцятого.
- Колосально! - вирвалось у мене все ще скептично.
- А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове мiсце не
лишень для купання... Для надхнення також. Я навезла з Европи купу iдей i
все це там перетворилося в мистецтво. До речi, дякую за Сезана.
Це був ще один шок. -Ти його дiстала? - швидко запитав я.
- Розумi ться. I дякую. Королiвський дар. I ще раз дякую.
Мiж iншим, той Сезан, зовсiм випало з голови... До цього часу не
переконаний чи це не звичайна фiкцiя, пригадую розмову з Катрею на цю
тему, ми дослiвно не були готовi сприймати це, як дiйснiсть, це виглядало
фантастично, можливо звичайна примха Лени i ми рiшили позбутися його
найлегшим способом - вислати його на ©© адресу. Вона його вiдкрила i ©й
вiн належить. I ми щасливо вислали... I щасливо забули. I нi коли про це
не згадували. I навiть не знали, чи вона його дiстала. Менi лиш хотiлося,
щоб вiн був не лишень випадковим мiтом, а також доказом, що життя може
мати несподiванки добро© волi i велико© при мности, тим бiльше, що я був
перед Леною, як не кажи, весь у боргах i можливо, я нiколи не вiдчував
цього так дiткливо, як саме на тому балi, коли вона стояла передiмною так
сильно озбро на великiстю незалежности.
- Надiюсь, що вiн... Що твоя виставка... Розумi ться. Розумi ться! - я
затинався, як школяр, який погано вивчив лекцiю. - А тобi там не було
скучно? - нарештi вирвалось у мене.
- На Коломи©? О, Павле. Я не мала часу.
- Мала товариство.
- Розумi ться. Мольберт, палiтра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала
працьовита. Не ручаюсь за розмiри його тривання, але поки що... Га-га! Я
вiд раня до вечора... А до того купалася, ©здила човном. Таке багате
дiяння.
- Самовигнання в осамiтнення.
- Повiр, що нам iнколи цього тiльки й браку . Пiсля Парижу... Пригадую,
ти говорив про простiр майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечiнь, пралiс,
бiгуни. Але я була також i в Ню Йорку. I вгадай чому.
- Також втеча ?
- Нi. здила зi Сезаном. I уяви: вiн здав iспит. Оцiнка: сто п'ятдесят
тисяч!
На хвилинку я далебi отетерiв, мо© очi напевно сильно побiльшились, це
звучало провокативно.
- Тiшуся, що вiн себе виправдав, - хотiлось звести мову на жарт.
- I "Коломия" стала мо ю. Я ©© купила - при©жджай, побачиш, - Там тепер
змiни, змiни, все перевернуто, навiть не впiзна ш. Недавно мала репортерiв
Ти напевно не читав. У мене був вiдомий Мек... Мек... МекКонор.
- Це менi нiчого не каже.
- А вiн тебе зна . Це редактор мистецтва "Меклiну". Приятель Дейвiсона.
Говорили i про тво прийняття. Шкодую, що мене там не було. Панi Сомерсет
вiдома колишня протекторка мистецтва.
- Ти вирiшила направду мене приголомшити.
- Це ще далеко не все. Мене вирiшили познайомити зна ш з ким? Слухаю.
- Гантiнгом Гартфордом.
- Порожнi звуки.
- Добродiй мистецтва. Збудував село для мистцiв Косбоа бiля Лос
Анджелес за проектами Лойда Врайта.
- О! Врайта. Знане iм'я. Бачив його проекти в "Лайф-i". Феноменальнi. А
взагалi, це, скажу, головокружнi новини. Як i коли i...
- Багато поту i нервiв. Менi пропонували переселитися до Косбоа. Там,
мовляв, пречудовi умови. Але я ©х знаю... Я ж вiдвiдала i Грiнвiч Вiледж,
i Лiвий Берег в Парижi i Бель Ер... Це все, розумi ться... Довгi бороди...
I все таке... Але чи я конче мушу з одно© нудоти переселятися в iншу?
Засадничо не зношу унiформности... А коли ще вiдвiдала тебе... Того
останнього видання.. Пропало. Я рiшила жити по-сво му. Ти дав менi
поштовх. Менi стало соромно вiчно вдавати когось. Тепер мо©м завданням -
незалежнiсть! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрi ю - вилiзти
на Медiсон Евеню i маю деякi дотики. Гратулюй. Але чому ми сто©мо ? Чому
не запрошу ш на танець ?
Ми танцювали i це так пронизливо пригадало попереднi нашi зустрiчi, що
мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. - Як там мама? - питав я,
щоб розвiяти цей настрiй. - Нiчого Дякую. Вона звикла. I помирилася. - Не
забула ще мене? - О, нi. Ти був завжди ©© фаворит. - Я мав iнше враження.
- Помиля шся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева.
Нi-нi-нi! - А що доктор? - питав я далi. - Вiн також не здивований. Моя
найпрекраснiша модель. Зробила з нього недавно кiлька нарисiв, був у мене
на "Коломи©", йому вона подоба ться. Жива проблема людини майбутнього. I
мiж iншим, також твiй добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не
дивно, а вiн, можливо, найкраще тебе розумi . А взагалi я знайшла сво
мiсце i вiрю у сни. Пригаду ш мiй сон у тебе на канапi7 Ти вiдгадував, що
це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове
мiсце органiчно пов'язане з кра видом i освячене мо©м першим коханням.
Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, мiж нами справа далеко не скiнчена...
Менi тво© проекти дуже iмпонують, а я маю деякi також. Наприклад,
збудувати щось... щось... Якийсь такий "вiледж" для нашого мистецтва? Чому
б тобi не стати Гартфордом?
- Дуже iмпонуюча роля, лишень...
- Що лишень? Така безодня, тих всiляких мистцiв... письменникiв...
артистiв... науковцiв. Це ж в дiйсностi скарб - один шматок Сезана - сто
'п'ятдесят тисяч. А скiльки дасть одна книга! Це ж робить з нас
пантократiв землi i неба. А мiж iншим... Там на Кесвiку... знаю будинок.
Над озером. Парк. П'ять акрiв. Вiсiмнадцять кiмнат. Кра види... За одного
Сезана? - Вона дивилася на мене сво©м знаним, заповненим видимим чаром
зором i я розтавав, як вiск, у мене щемiло пiд кожною жилкою. Вона була
невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чiта з гарячим, сiрим оком.
Вiсiмнадцять кiмнат! Кра види! Парк! Над озером!
Це щось, як пошесть, у мене заро©лося вiд нових плянiв i я зрозумiв
iдею Лени в ©© дiйсних вимiрах у цьому найновiшому виявi. © пiдроблення
пiд мо© смаки пiсля ©© паризьких ескапад напевно не було випадко вин
трюком i, танцюючи з нею твiста манерою звичайно© польки, у мо©й уявi
заповнявся берег озера Сiмко людьми мистецтва i науки. Я зовсiм вiдрухово
мiцно притиснув ©© до себе, вона глянула менi у вiчi i побачила вiдповiдь.
Це була мрiя - знаю, але що не мрi ю, як зерно початку i взагалi, як
промiнь променiв ма" бутнього свiтла.
- Але де Катерина? Я ©© не бачу, - раптом змiнила мову Лена.
Катря в цей час захоплено танцювала свiй черговий твiст з черговим
адоратором, ©© звинне, здорове тiло, нiби метелик квiткою, бавилось
стаккато крови, м'язiв i звукiв, а коли це нагло урвалося, все довкруги
зупинилося i ми з Леною вдалися шукати ©© i знайшли розчервонiлу,
захоплену i щасливу в гуртi молодих людей, обсотану серпентином з букетом
червоних рож i великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до не©,
обняла ©© мiцно i радiсно викрикнула: - Яка я рада вас знов бачити! Ви
чудова! А Павло казав, що ви в Парижi. Ми вас часто згаду мо. А де ваш
чоловiк?
Лена, здавалось, була приголомшена, дивилась на Катрю з виразом
розгублення... - Вiн дома. А я вам вдячна... - намагалась вона втримати
рiвновагу. - Щасливий, що може пускати вас саму. Мене б на таке не
хватило, - смiялась гарно й барвисто Катря.
- Вiн мене зна . Я дуже безпечне сотворiння, - - казала Лена.
- О, я вiрю, я вiрю... Але, Павле. Маю iдею. Такий чудовий вечiр. Але
вiн ось кiнча ться... А хочеться ще. демо до нас. I з нами Лена.
- Але, шановна панi... - почала Лена з виразним намiром протесту.
- Нiяка панi, нiяка шановна, а ваша кузинка Катря. I нема мови. демо!
Запрошуй, Павле, наше товариство... Така нагода. Святку мо! - перебила,
вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном.
Така мова на всiх вплинула, вона менi подобалась також, наш настрiй
виразно вимагав жертви, баль направду за годину кiнчався, а наше
товариство нiколи не звикло розходитись одразу пiсля гiмну, ми завжди
за©жджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату.
I це рiшило.
Далебi така премудра мудрiсть долi, що вона зi всiма сво©ми безконечно
рiзними i незчисленне численними, добрими й недобрими несподiванками могла
обдарувати вас одного разу затишною й довiрливою домою, у якiй зараз за
порогом, разом з песиком Мiркою, на вас чекатиме запобiгливо-ласкава
благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами го©ти втому i
наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домiнiя
особистого вимiру зi свiжими тонами кольорiв, стриманими свiтлами, м'якими
килимами, магiчними лiнiями стилю, у якiй ви знайдете безлiч несподiванок
у виглядi кота, картин, меблiв, родинного щастя, дитячих горщикiв разом з
глибиною фiлософi©, зiбрано© на полицях книгозбiрнi. Пiсля довгих блукань
у просторах безгрунтя атомово-нуклеарно© доби, така чарiвна точка на
твердiй землi не може не зайняти центрального мiсця у кругах нашого
зростання.
Пропозицiя Катерини ©хати до нас пiсля балю не була примхою, ©©
зустрiли овацiйно, не робило труднощiв розшукати наших друзiв i по
короткому часi валка машин заклопотано виплутувалась з невротично© метушнi
нижнього мiста на прямiшi й свобiднiшi дороги набережжя.
Промiжне, у зривах вiтру до кiкна сипало дрiбним дощем, чорна, як
копальня вугiлля, нiч була обвiшана спалахами барвистих реклям, якi з
фурi ю драконiв, накидались на все живе, озбро нi ковбасками Свiфта, мукою
Робiн Гуда, бензиною чотирьох рож, напо м кока-коля i цiлою невмолимiстю
iнших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторi, до якого в
глибину тiкали мокрi, блискучi полотна асфальту, завантаженi колонами
стрiмкобiжних машин.
Скiльки разiв i за яких тiльки погод я не ©хав цi ю дорогою, яку я
знав, як старого букварця, i яка завжди викликала у мене почуття подиву
сво ю надмiрнiстю по днання вогню, металю й кольорiв i в якому людськi
iстоти розчинялися, нiби сiль у кип'ячому кiтлi. I хотiлося знати, якi
саме причини викликали цю симфонiю руху, чому бiжать мiльйони твердих
гумових колiс по твердому бетонi, ким i для чого пущенi вони бiгти по цiй
упокоренiй поверхнi, пiд якою загрозливо та©ться бездонна маса вогненного
розчину залiза й базальту. Вража сила твердi, на якiй невтомно
здвигаються велетенськi споруди будiвничого гону маленько© людини з ©©
незломною волею, вложеною у цилiндри черепiв i цилiндри моторiв.
Ця дорога простяглась стрiмко вперед, вона пройде попри залiзнi гути
Гамiльтону, крiзь висотнi мости затоки озера Онтарiо, здовж глибокого
корита Нiягари, пересiче границю, вирветься на простори Стейтiв Америки i
там далi, побiля Гудзону, з розгону врiжеться в залiзо-гранiтне тiло Ню
Йорку.
хати нею, значило бути частиною цього унiверсу, який з точнiстю
компютора виконував вимоги мо © волi. На цей раз я вiв свого потужного
"Меркурiя" зi спокiйною певнiстю, в ритмi цiлости, мо© руки звично тримали
керiвницю, мо© очi зосереджено скерованi впе ред... Минались перехрестя,
вiядукти, написи, збiгались i розбiгались лiнi© дороги, швидкомiр
показував шiстдесят, метромет множив цифри, прожектори заливали сяйвом
мокрий асфальт. За мною, цим же темпом, рухались машини мо©х друзiв i
машини взагалi.
Нас ©хало поруч тро - Лена мiж мною i Катрею. Коли ви©хали на автошлях
лисавети, я включив радiо-апарат. Натрапили на концерт - перший номер
бемоль - мiнору Чайковського, ми сидiли рiвно, мовчазно, на нас балевi
одяги, ми дивилися у простiр.
За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкiсть, зробили круг, залишили
авто-шлях i повернули на лiнiю дев'ять. Кiлька хвилин пiзнiше, ми спокiйно
в'©жджали у нашу рiвну, довгу, висаджену високими соснами, алею Матiяса.
Ще мить i швидкомiр нагло спада , метромет застига на пiв зворотi,
прожектор рiзко мi ня напрям i на секунду в його гострому сяйвi виринають
з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомi зариси, вугли й лiнi©
мого дому.
Торонто, 1963 - 66
КIНЕЦЬ