Страница:
страшенно спiзнився, бо мiж мною i фабрикою понад триста миль вiддалення,
а, головне, мiж мною i фабрикою космiчний простiр настро©в, що я мусiв би
перемогти.
Вечеряли о годинi сьомiй, при вечерi розмовляли про Одесу, про лиман на
Чорному морi, про першу кiностудiю з вiдомою примадонною Вiрою Чорною,
якiй вiдомий куплетист Вертинський присвятив вiдоме "вашi пальци пахнуть
ладаном", коли вона лежала на ложi смерти. Всi спомини Лiдi© Iванiвни
сягали переважно "до революцi©", бо пiсля не©, це були, за ©© мовою,
лишень "ужаси". © мова була наповнена скаргою, тугою, невдоволенням, вона
справдi багато втратила i багато пережила i тепер ©й не хотiлося б тратити
часу на непевнi справи, одною з яких також наше з Леною пiдпри мство.
Час тiкав вверх, настрiй вниз. - Це просто розпач, - казала Лена. ©
неспокiй зростав, вона щиро хвилювалася. - Як з другою суботою? - питала
вона. Я не мав сили заперечити, дарма що це виразно суперечило з мо©м
бюджетом, а до того ще додав: - А третьо© суботи ти у нас. На балi
iнженерiв. - О! Той баль! - вирвалось у Лени. Мушу там бути!
А потiм почалося збирання, властиво яке збирання, моя валiзка готова, я
лиш згорнув подарованi картини, Лiдiя Iванiвна зробила три сендвiчi, Лена
додала до того три помаранчi... - Пам'ята ш, як ти кормив мене чоколядою?
- натякала вона на Сiмко. - А. де тво трико - питав я. - Воно тобi
затямилось... - Навiть гостро.
Дорога до Сентрал-Стейшен вимагала пiв години, але ми ви©хали зараз по
десятiй таксiвкою, яку викликала Лена, прощання з ©© мамою було
зворушливе, вона навiть перехрестила мене на дорогу, а коли ми з Леною
внизу всiдали до авта, вона помахала нам з вiкна рукою.
Лена мене проводила, цiлу дорогу до двiрця ми мовчали, мов завороженi,
сидiли дуже близько, Лена мiцно тримала мене пiд руку. На двiрець прибули
двадцять хвилин до вiдходу потягу, Лена взяла з автомату пероновий квиток
- "летц-го", i ми пiшли на перон здовж довгого, масивного потягу, що стояв
готовий до вiдходу. Ми стояли тримаючись за руки - поза, яко© ми ще не
практикували, дивилися одне одному у вiчi, моргали повiками, але слiв не
було. Тупа, застигла, болюча мовчанка, бiля нас проходили люди, збоку
всiдали до вагонiв, проходила, у чорних унiформах, обслуга, спереду бурчав
дiзелевий мотор. Я мав бiлет звичайний, сидячий "ковч", фотель, на спання
не було часу i не було фондiв.
Я не мiг дати раду настроям, я мусiв вiдриватися вiд Лени, стрiлка
годинника невпинно гналася, велика довга машина готова рушити, людина у
круглiй шапцi викрику невиразне "аборд", мо прощання довге, розпачливе,
поцiлунки терпкi, нарештi вiдриваюся i з розгону бiжу до вагону, шукаю
мiсця бiля вiкна, нiчого не можу знайти, i лишень на маленьку мить мигнула
ще раз перед мо©ми очима струнка, рiвна постать, яку ще перед секундами я
тримав у сво©х обiймах.
Потяг руша i я бачу мигцем ще раз Лену. Вона ступа разом з потягом i
маха навмання йому навздогiн рукою. Могутня машина йде вперед, а постать
Лени розчиня ться i зника .
II
Якими чародiйними словами i яким золотим пером сказати чи описати нашi
з Леною наступнi тижнi i мiсяцi. Одразу по при©здi з Монтреалу я писав
Ленi щось отаке: "Лено! Цiлу дорогу з Монтреалу до Торонта Ти анi на одну
секунду не залишала мене. Ти була зi мною також весь день бiля мо©х машин.
Ти зi мною, бiля мене, в менi. Ти говориш - я чую. Ти дивишся i бачиш,
Твiй i мiй погляди зливаються i я не маю чарiв ©х роз' днати. Чую Тво
дихання, звучання Тво©х слiв, биття Твого серця"... Подiбними окликами,
без якого будь змiсту i глузду, я виповняв кожного дня двi сторiнки
паперу, а четвертого дня, у четвер я почав дiставати таких же зойкiв вiд
не©. "Коханий! Вмираю повiльним вмиранням туги за Тобою, бачу потяг, що
Тебе вiдвiз i виглядаю його нетерпеливо назад. Пам'ятай, що в суботу о
годинi 5.45 на Сентрал-Стейшен нас чека гаряча зустрiч, а далi ще
гарячiший ля Саль"...
Наступно© суботи менi не було легко вирватись з роботи, бо мiнялась моя
змiна, але я мусiв вирватись, навiть коли б прийшлося зiрвати власну
голову. Лена буде мене чекати i було б катастрофою всесвiту, коли б вона
мене не дочекалася.
Але вона дочекалася. Ми зустрiлися з такою ж буревiйною вервою, як i
минулого разу, всi довкруги звернули на нас увагу, а далi повторилося все
з минулого тижня, за вийнятком хiба, що в недiлю ми пробули в готелi до
друго© години, а опiсля по©хали на обiд до iндонезiйського ресторану, з
безлiччю барвистих лямпiонiв, паперових драконiв, кабалiстичних масок та
iншого екзотичного оздоблення, з ©жею, яко© я ще не бачив з великою
кiлькiстю надзвичайного порцелянового посуду. Усе це, розумi ться,
понавидумувала Лена, щаслива, що могла мене здивувати. Ми багато говорили
про екзотику, Азiю, Сiям, Суматру, Борнео. Маски, кольори, талiсмани
надавали нам наснаги, я мальовничо говорив про потребу екзотичних
мандрiвок, уявляв себе, можливо, американським мiльйонером, який розгулю
у власнiй яхтi по прозорих лагунах островiв Пацифiку, про якi недавно
читав у Джеймса Мiченера.
А потiм ми по©хали привiтатися з Лiдi ю Iванiвною, яка зустрiла нас з
виразом стримано© непокори i мовчазного докору. Там ми вечеряли, дивилися
ще раз на картини, сперечалися за якусь картину Вламiнка, а потiм знов
прощання, швидка ©зда таксiвкою на двiрець, довге друге прощання i
вiд'©зд.
Протягом наступного тижня я обдарував Лену серi ю екземплярiв мого
епiстолярного мистецтва, а в суботу рано, о годинi сьомiй тридцять, я
вiтав ©© на нашому "Юнiон" двiрцi, звiдки ми пересiкли лишень вулицю Фронт
до готелю Роял Иорк, де я на якомусь там поверсi, мав зарезервовану
кiмнату на двi ночi. Мо© розпачливi вмовляння, щоб Лена зiсталася в
Торонтi бодай тиждень, не дали вислiду, бо вона. дiстала в Монтреалi якусь
роботу i в понедiлок мусiла ©© розпочати.
Але тi два днi i двi ночi, якi ми провели з нею разом, були апотеозою
всього нами пережитого, включаючи сюди i нашi патетичнi пригоди на озерi
Сiмко. Ми весь час були нерозлучнi, обiдали в цьому ж готелi, була до речi
гарна погода, ©здили до Гай - Парку на прогулянку, пили каву в парковому
ресторанчику "Гренадiр", безконечно говорили про мистецтво, любов,
лiтературу, нашу майбутнiсть, а вечером, переодягнутi у пишнi шати,
появилися на балю iнженерiв, що вiдбувався у двох найбiльших залях Роял
Норку, з безлiччю прекрасно одягнуто© публiки i знаною оркестрою нашого
земляка Березовського. Менi здавалося, що кращого балю не могло бути на
плянетi, ми з Леною безконечно танцювали, бiля нас було багато наших
знайомих, вибирали королеву краси, нагороджували найкращу суконку, Лену
весь час запрошували до танцю, а потiм п'янi вiд коктейлiв, танцiв, гамору
ми залишили баль по дванадцятiй годинi i вiдпочивали в готелi до другого
полудня. Над нами весь час безупинно вiтало огострене почуття велико©,
безмежно© насолоди ритму дности наших iстот. Ми були на якiйсь вершинi
гори i бачили довкруги безмежнi обрi©. Все бiля нас трiюмфувало нашими
трiюмфами.
Пополуднi ми вiдвiдали кiлькох знайомих Лени, а вечiр провели у ©©
найкращо© приятельки Марi© Зарубовсько©, де зiбралося чимале товариство,
переважно мистецького i лiтературного свiту, де ми пили коктейлi i
танцювали пiд радiо до пiзньо© ночi. Всi нас вважали за наречених i нам
здавалося, що ми творимо дуже атракцiйну, згармонiзовану пару молодих,
повних життя i здоров'я, людей. А другого ранку, втомленi i засмученi, ми
прощалися на Юнiон - Стейшон з абсолютним переконанням, що в найкопотшому
часi знов побачимось.
Нiхто не сподiвався, що це прощання ма бути для нас фатальним. Не
сталося нiяко© катастрофи, потяг Канадсько© Нацiонально© лiнi© довi? Лену
до Монтреалу точно за розкладом, я негайно пiслач за ним звичну серiю
вибухових листiв, дiстав серiю таких же вiдповiдей, лишень наступно©
суботи, коли я подзвонив до Монтреалу телефоном, бо не мiг при©хати, то
лиш довiдався, що Лени не було дома. Чому ©© не було дома i де вона нагло
подiлася, я не дiстав пояснення, бо Лiдiя Iванiвна, шо вiдповiдала в
телефон, лишень зазначила, що це пов'язане з ©© службовими обов'язками.
Пiзнiше далi посилались листи i дiставались вiдповiдi, але наступно©
суботи я знов не по©хав до Монтреалу, бо перед тим дiстав несподiвано
листiвку вiд Лени, на цей раз з Ню Иор-ку, з печаткою готелю "Асторiя" i
кра видом нiчного Мангетену з його гiгантським будинком Емпайр - Стейт, у
якiй говорилось приблизно такс: "Мiй милий! Несподiвано я опинилась в Ню
Иорку, Трапилась гарна нагода, я ще не бачила цього мiста i я спокусилась.
Чудово, велично, прекрасно, лишень сумую за Тобою. Надiюсь як найскорiше
побачитись"...
Ця листiвка з найвищим у свiтi будинком наповнила мене найвищою
тривогою. Мо© iнстинкти били на алярм, а пiзнiше на мо© запити, що це була
за така нагода - не дiстав пояснення. Приходила настирлива згадка про
шведського лiкаря i багато такого iншого, з чим я не мiг дати ради.
Цс, розумi ться, був для мене дошкульний, незбагнутий, дикий удар,
суцiльна моторошна змора, я метався, як скажений пес, несамовито все
перебiльшував i пояснював все диним поясненням - перемогою i трiюмфом
Лiдi© Iванiвни. I уявляв Лену. Я знав Лену, я ©й вiрив, я ©© любив. Вона
напевно мене не зрадила, а як щось там сталося - сталося не без важливих
причин, яких я, розумi ться, не мiг знати.
З великою нехiттю, я перестав писати Ленi. Була це довга, марудна,
несамовита зима, я не ходив, а лазив, плентався, ховався вiд людей, попав
у прострацiю, вчадiв якоюсь брудною зневiрою i не знав, не мав сили, як з
цим боротися. Несподiвано у квiтнi наступного року, дiстав вiд не© нараз
двi листiвки з вiдомою вежою Ейфеля i не менш вiдомим Версалем, датованi з
Парижа i з допискою "нiколи не забуваюча". Я порвав тi листiвки i викинув
у смiття. "Нiколи не забуваюча" - велика ласка - грiм ясний! Мене це
батюжило пониженням, але це менi трохи помогло.
В кiнцi травня наша етнiчна громада в Торонтi, влаштовувала великий,
трьохденний фестиваль мистецтва - лiтератури, музики, малярства й танцiв,
з цiлого континенту прибуло понад сiм тисяч публiки. Менi запропоновано
адмiнiстрацiю i я прийняв, це давало менi вiдпруження й забуття. Я мав
повнi руки органiзацiйно© роботи, вiдбувся великий, популярний концерт на
площi нацiонально© виставки, вистава малярства у залi мистецького
павiльйону, симофiчний концерт у залi Месi - Гол, лiтературний вечiр у
залi Укра©нського Нацiонального Об' днання i великий баль у залях замку
Каса - Лома.
Я був дуже зайнятий, весь мiй вiльний час поза фабрикою був виповнений
по вiнця, безконечнi засiдання, ©ждження по урядах, друкарнях, майстернях
- далебi не було мiсця для iншого думання, крiм мо © роботи. Я почав було
жити звичайними нормами, фестиваль вийшов на славу, тисячi землякiв зо
всiх кiнцiв Америки i навiть Европи, сотнi мистцiв рiзних мистецтв, безлiч
знайомих зi всiляких часiв i просторiв, прекрасний вiдгук преси, прийняття
у голови мiста i баль у замку Каса - Лома, де у трьох романтичних залях,
пiд звуки двох оркестр бавилось тисяча гостей.
На цю iмпрезу несподiвано прибула Лена, я побачив ©© здалека на
мистецькiй виставi, де було виставлено також кiлька ©© картин, був сильно
вражений, з мiсця залишив виставу i довго не мiг заспоко©тись. Я не хотiв
з нею бачитись, лишень зрiдка мигцем бачив ©© в рiзних мiсцях мiж
публiкою, уникав зустрiчi i аж при кiнцi iмпрези, на балi в Каса - Ломi,
пiд час танцiв у однiй з притемнених заль, де я танцював з однi ю
студенткою з Фiлядельфi©, пiд час перерви, коли я мав намiр пiдiйти до
буфету, я несподiвано, зовсiм перед собою побачив ©©. Вона була, як
звичайно i як завжди, у дуже вибагливiй сукнi якогось сталево-синього
кольору i видавалась iдеалом жiночости. Я дослiвно здрiгнувся, не сказав
нiчого i намiрився вiдiйти. - Павле! - вирвалось у не©, ©© голос був
притишений, у ньому чулась розпач. Чекай! Хочу з тобою говорити. Саме знов
заграла оркестра i я запросив ©© до танцю. Деякий час ми танцювали
мовчазно. Ми лиш дерев'яне, настовбурчено крутилися помiж танцюючими i
коли зважити нашi минулi стосунки, це виглядало розпачливо. - Я хотiла б
вам... - обережно почала Лена переходячи на "ви", все пояснити.
- Що тут поясняти, - казав на це сухо я. - Павле. Багато треба
пояснити. Все. Де i коли ми зустрiнемось? На самотi, - питала вона. - Як
довго будете в Торонтi ? - питав я. - Завтра мусiла б ©хати. Я ж працюю, -
казала вона. - Сьогоднi не зможемо бачитись. Я занятий, - казав я. - Я
зiстанусь на завтра. Де i коли побачимось? - питала вона. - Де ви
зупинились? - питав я. - Як звичайно... У Зарубовських, - вiдповiла вона.
- Задзвоню завтра, - казав я. - Ма те ©х телефон? - питала вона. Я
пiдтвердив, вказав час i ми домовились.
Танець скiнчився, я мусiв вiдiйти, на мене чекали репортери газет, яким
я мав представити кiлькох наших мистцiв. Це була цiкава зустрiч у одному з
малих бiчних сальонiв, де був приготований також невеликий буфет, я мав
добрий настрiй, кiлька чарок випитого ще зiсилили його приваби, багато
розмовлялося, але у всьому тому дзвенiв основний мотив мо © зустрiчi з
Леною. Завтра. Завтра все виясниться. I вулиця Шша, i озеро Сiмко, i... Чи
маю я телефон ? Розумi ться. Моя записна книжечка завжди при менi, телефон
Лени на першому мiсцi. Завтра!
Тi © ночi я майже не спав, яке спання пiсля стiлькох переживань, Лена
наполегливо трималася уяви, вже жалував, що не скiнчив розмови з нею. ©
вираз, ©© голос, ©© поведiнка, вона недавно з Парижа, а все разом це один
суцiльний крик великих почувань. Ми мусимо зiйтися.
Рано о восьмiй я вже мився, голився, прийняв серiю телефонiв, пiзнiше
за мною за©хало авто мого приятеля Артемина i ми по©хали до мiсько© управи
на прийняття, де вже було багато наших мистцiв, а в тому здалека я бачив
також Лену. Я був по вуха зайнятий адмiнiстрацiйними справами, не мiг
зустрiти Лени, а коли пригадав обiцянку подзвонити, було далеко по
одинадцятiй, всi нашi люди вже розiйшлися i я подзвонив похапцем з мiсько©
управи, щоб запросити ©© до ресторану "Европа" на вулицi Блур, де думав
погостити ©© добрим гуляшем з перцем. На мiй телефон обiзвався жiночий
голос, який заявив, що Лени там не ма i що ©© там не було взагалi i вона
нiчого не може про не© сказати. А хто говорить? Господиня дому. Можливо я
помилився, можливо не той телефон. Нi. Все в порядку. Дзвоню ще раз i ще
раз, господиня дому сердиться. Де ж та Лена? I що взагалi дi ться? Я ж
бачив ©© ще сьогоднi на прийняттi.
Це грiм i то серед ясного неба! Це мене збило зовсiм з пантелику. Не
знав, як i чим це пояснити i як вияснити. На мо нещастя я зустрiв банду
приятелiв з Ню Иорку, якi бурхливим товариством ©хали на обiд до ресторану
"Полтава" при вулицi Дондес, де вони замовили окрему кiмнату, запросили
мене, з горя я не мав сили ©м вiдмовити, мiж ними була i моя нова
приятелька з Фiлядельфi©, ми опинилися у якiйсь затишнiй кiмнатi на
першому поверсi ресторану, було багато тостiв, я впився i на цьому моя
трагедiя закiнчилася. Лени не було, Лена зникла i то назавжди.
За тиждень я дiстав вiд не© те ©© "я вийшла замiж"... А все це разом
видавалося якоюсь несамовитою грою, водевiлем, гротескою, я потрапив у вир
злостивих почувань, за старими клясичними зразками у таких випадках,
звичайно, нiчого не залишалося, як дiстати револьвера, написати
душо-розпачливу писульку i, як казали, "пустити в лоб кулю". Но-но-но!
Така операцiя в нашi атомовi часи нiчого не сказала б. Подiбнi почуття
наших днiв виправдуються iншими вартостями. Менi хтось казав, а чи,
можливо, я десь вичитав, що бiльшiсть великих вчинкiв iсторi© людства (не
дуже люблю супоставлення цих слiв), на цiй загадковiй плянетi, сталися в
наслiдок вiдчаю, песимiзму й зневiри. Туга за простором вiдкрива Америку,
брак сили вiднаходить електрику, атака на Перл Гарбур вiдчиня дверi епохи
атома.
Я втратив Лену не тому, що ©© не хотiв, чи вона не хотiла мене, а
мабуть тому, що ми обо сприймали дуже конкретну проблему абстрактними
засобами, я був виразно невистачальний в засобах, не суверенний в
наставлениях i безрадний у ширших засягах ширшого свiту. © мати, що
пройшла через вогненний досвiд мо © вогненно© доби, виразно не вiрила в
мене, я викликав у не© переконання, що я не спроможний дати ©© дочцi права
на життя в нормах, до яких вона звикла вiд свого дитинства, а тi норми,
якi вона зна пiсля революцi©, ©© нiяк бiльше не приваблюють. Вертатися
"до заблощичено© кiмнати з примусом на чемоданi", на ©© думку, нижче
гiдности цивiлiзовано© людини, вона абсолютно вiдмовля ться вiрити у
безсилля, як би його не називали i нiякi реторичнi сентименти не дають
виправдання для слабих i неспроможних.
Це, зрештою, ©© право так думати, не можу ©й докоряти, вона десять
рокiв водила одеський трамвай, вона бачила голод, холод, неспроможнiсть i
тепер ©© не переймають мо© невиправданi кволостi. Вину за всi цi не
порозумiння несу я! Цс я завинив! Що мiг дати ©й за ©© любов, красу,
талант? Хiба, що нiчого, абсолютно нiчого! Я молодий, здоровий, дужий
чоловiк - чи мав я забрати ©© до мого леговиська на вулицi Маркгам ?
Нi-нi-нi! На такi сентименти ми дiти нашо© доби не спроможнi, не вiримо
бiльше у святу бiднiсть, ми звiльненi вiд плазунства перед божеством
убогости.
Я втратив Лену з розкошi недбальства, як тратить поганий грач сво©
мiльйони. Я втратив, бо не мав для не© на землi мiсця, вона для мене
закоштовна, заблискуча. Вартостi не даються даром - зарубай собi це на
носi, вони вимагають контравартостей, - як Ню Иорк, готель "Асторiя",
Париж, чи Рим, а чи може Маямi - Бiч. Чому вона ма бути гiрша з гiрших,
коли вона ма дане Богом право бути кращою з кращих? I вона не потребу нi
ласки, нi спiвчуття, анi нiякого милосердя.
ВIДНАЙДЕННЯ ЛЕНИ
1
I саме про це я безнастанно думав, коли стояв у вiдкритому вiкнi мо ©
порожньо© кiмнати при вулицi Глен, пiсля повернення з балю в готелi Парк -
Плаза. Я не тiльки знов бачився з Леною, але я знов ©© вiдчув i знов
повiрив, що я не втратив ©© остаточно. А разом, я передумав цiле наше
минуле, зважив кожну подробицю i дiйшов до висновку, що в мо му
теперiшньому станi, я не маю на Лену нiякого права. Це було б те саме,
коли б я виявляв претенсiю на Грету Гарбо чи Еву Гарднер. Я мушу думати
ясними категорiями й казати правду у вiчi, щоб не робити зайвих iлюзiй.
Розумi ться, на мене тодi в поспiху найшло дивне затемнення i я фатально
переплутав телефони, розумi ться, це було формальною причиною нашого
розриву, але правда цi © подi© лежить де iнде i я мушу це належно
розумiти. Належу бо до тих, якi мусять здобувати життя, творити життя,
будувати життя i я повинен себе запитати, чи цi вимоги я виправдав. Що я в
даний момент собою уявляю? Пролетар, тобто нiщо, тобто предмет для гри
добродiйних невротикiв, якi пишуть томи книг, роблять революцi©, забивають
мiльйони порядних людей, щоб менi помогти. Як можна помогти таким, що не
можуть помогти самим собi - фiлософiя ясна, проста, зрозумiла, лишень
безсила для безсилих. Чи маю належати до цих останнiх?
Я мушу вирватись з цього екзальтованого самозакохання безсиллям, що
його вщiплювали менi роками там на мо©й батькiвщинi i мушу спробувати
стати суверенною силою самою в собi.
Ось у мо©х паперах валя ться та фатальна листiвка Лени з Ню Иорку з тим
самим феноменальним iмперським будинком на сто два поверхи на П'ятiй
авеню, на будову якого вивжито 60 000 тонн металу i освiтлення якого
вимага два мiльярди свiчок. Що це за монстер на плянетi i хто його такого
поставив? I чи Лена випадково вибрала саме цю банальну листiвку, коли вона
мала нагоду бувати в музе© модерного мистецтва, оглянути кожну виставку
авеню Медiсон i замiсть сво©х улюблених Берлахiв, Блюменталiв, Архипенкiв
вислала менi подобу отого сталевого гiганта на тлi ню-йорсько© ночi, що
виступа сво©м верхiв'ям з океану свiтел, мов шпиль Мавнт Евересту. Вона
напевно пригадала наш Монтреал, кра види з Монт Роялу i мо захоплення
будовами. Мила, пречудова Лено, ти не помилилася, я розумiю твiй обережний
виклик. "Ви так гарно пишете листи, чому б вам не стати письменником" -
писала вона одного разу. Чому ви не Бернард Шов, не Пiкассо, не Форд, не
Самуель Май р, не Гари Купер... Не власник будiвель, контор, пiдпри мств?
Ось там на тiй вечiрцi в готелi Парк Плаза тво© земляки, що так само, як i
ти, прибули сюди на валiзках, а сьогоднi, диви, напхали тобi повну кишеню
сво©х визитiвок, щоб сказати, хто вони й що вони тепер. Такий собi дуже
непоказний, п'ять футiв шiсть iнчiв, без нiяких особливих фiлософiй, твiй
таборовий приятель Степан Снилик, з тi ю сво ю зворушливою канцелярi ю -
"Рiел-Естейт Снилик ЛТД" при вулицi Дондес-Захiд, з королевою над бюрком i
новеньким, як японська запальничка, Фордом на чотирьох колесах i приватною
резиденцi ю на Iндiян - Роуд. Або той лисий Рудик при вулицi Каледж з
двома поверхами магазину меблiв - "Оксфорд - Ферничер ЛТД", або... х,
зрештою, набралося, що всiх далебi годi перелiчити. Але чому не я?
Мила, дорога, чарiвна Лено, чому не я? Чи ти зна ш, що я тебе збожнюю?
Що ти мiй культ - богиня ласки, неба, щастя, роси, рогу добробуту, i коли
я про тебе думаю, менi зда ться, що я справдi автор безлiчi книг на всiх
мовах свiту, що я будую пiрамiди Хеопса, диригую Мiланською оперою,
прокладаю шляхи в стратосферу.
Так, я Колумб, що загубив сво© шляхи i переплутав напрямки, я знаю мову
вогню, мову чорнозему, глибини океану, але я перелякано занiмiв i не можу
рухнути язиком. Я лиш загруз далеко вiд рiдного болота на вулицi Маркгам i
безрадно, очманiло товчуся на мiсцi.
Мене вирвано з одного пiвкулля, пересаджено на друге, поставлено лицем
до заходу i чи прийметься мо порване корiння, чи встигну зацвiсти,
вiдцвiсти i дати овоч? Чи зможу писати, вiддiлений вiд рiдно© мови
океаном, континентом, Кремлем, Сталiном, дивiзiями, армiями. Проти мене
Маркс, Ленiн, згра© вiдьом i гори забобонiв.
Чи можу, Лено, прийняти твiй виклик? Зо всiм мо©м чортовинням доби,
гармiдеру, вiддалення? У мене вже крутиться голова, дзвенить у вухах i
терпне язик. Я мушу вертатися до дитинства, забути мо© тридцять вiсiм
рокiв i почати вiд А. Але це не нарiкання, це лиш традицiйна данина
саможалiнню, вiд якого не ма мо сили звiльнятися. Сюдою, перед нами,
проходили кращi вiд нас, проривали пралiси, прокладали дороги, ставили
будови, будували машини. Тепер ©х шляхи широкi, уторованi, вiдкритi вiд
океану до океану i було б ганебно, коли б ми не зумiли ними користатися.
Це тема мо©х наполегливих думок цiло© ночi, пiсля балю в готелi Парк -
Плаза, я був весь ними перенятий, так що вiдiйшли на бiк усi мо© iншi
особистi клопоти, а в тому також справа з мо©ми мешканцями Боярами,
дармащо я добре розумiв настро© шановно© панi Марти i уявляв ©© до мене
наставления. Зустрiч з Леною все це затьмарила i вiдкрила передiмною
зовсiм новi кра види з новими намiрами та iдеями.
Марта, розумi ться, намагалася мене оминати, вона очевидно глибоко
пережила цiлу цю подiю, мiж нами утворився нагло непроникливий мур
вiдчуження i взагалi в нашому будинку запала глибока, тривожна, напружена
тиша. Внизу у Боярiв було мовчазно, рiдко падали окремi слова i до мене
вони зовсiм не втручалися. Тим менше втручався до них я. Можливо, я
повинен був якось вияснити мою поведiнку, але я не мав вiдваги, знаючи, що
це викличе лишень нову хвилю небажаних настро©в. Я заховався за сво право
незалежности поведiнки i якогось вiдчаяного зухвальства, не зважаючи на
нiякi наслiдки, що з цього могли постати. Я не робив зайвих зусиль
наближення, займав сво суворо визначене мiсце, кiлька днiв ми не бачились
з ними взагалi.
I я був з цього навiть вдоволений, це до деяко© мiри рятувало мене вiд
двозначности поведiнки, а тим самим унезалежнювало мене в очах Михайла. До
того я був весь зайнятий сво©ми новими iдеями, якось зовсiм несподiвано у
мо©й головi заро©лося вiд проектiв. Я був винятково вдоволений мо ю
операцi ю на вулицi Глен, але раптом я чомусь збагнув, що простiр мо ©
кiмнати 6х12 стiп, розмiр мо © хати 20х30 стiп i величина мо © дiлянки
32х108 стiп, порiвняльне до розмiру мо © кра©ни на 3847923 квадратових
миль зникаюче малими, як також менi видалось, що мо заборгування десяти
тисяч долярiв у Канадськiй гiпотечнiй компанi© завелике, щоб я мiг
почуватись вдоволеним, бо коли я почну його сплачувати нормальними ратами
з мо©х теперiшнiх прибуткiв, це розтягнеться на цiле мо життя i я нiколи
не вилiзу з рямцiв 20х30 стiп простору. А тому, чому б той борг якось
насильно не скоротити, щоб опiсля його знов помножити, а там подiлити i
взагалi зайнятися всiма правилами аритметики, наполягаючи головним чином
на множення.
Другого чи третього дня пiсля судьбоносного балю в Парк-Плаза, я
несподiвано появився в канцелярi© знаного мого друга Снилика i
запропонував йому один карколомний плян... До речi, менi подобалась його
"нова" канцелярiя з фанерними стiнами, комбiнованими, з друго© руки,
меблями i чудовим портретом нашо© гарно© королеви у пишнiй, шовковiй робi
з малиновою лентою черезплiч i iмперiяльною короною на головi, що висiв на
головнiй заднiй стiнi над широким, тяжким, рiзьбленим письмовим столом
мого приятеля. Це виглядало, як не iмпозантно, то в кожному разi довiрливо
i хоч латано, але чисто, хоч iмпровiзовано, але обiцяюче.
Снилик зустрiв мене, як звичайно, радiсно, вiн весь блищав, кожний його
цаль демонстративно вказував, що вiн справжнiй, новенький, тiльки що з
голки, бiзнесмен у новому, добре кро ному з англiйсько© матерi©,
темно-сiро© барви одязi з чистою, бiлою сорочкою i новенькою, кольору
зебри, краваткою. Вiн мав втомленi, гарячково блискучi очi, елегантну
секретарку i два телефони, якi час вiд часу дзвенiли. - О! О! Сiдайте!
Може ось тут вигiднiше, - вказував на глибокий, рудо© барви, шкiряний
фотель. - Ви звичайно не курите, а може вже навчились? Нi. Зрештою, це не
найкраща звичка. А як там пiсля балю? Як там ваша русявка? О-о-о! Тiп-топ,
що й казати, чому б не заручитися? Ма те хату...О! О! О! Вона вже
а, головне, мiж мною i фабрикою космiчний простiр настро©в, що я мусiв би
перемогти.
Вечеряли о годинi сьомiй, при вечерi розмовляли про Одесу, про лиман на
Чорному морi, про першу кiностудiю з вiдомою примадонною Вiрою Чорною,
якiй вiдомий куплетист Вертинський присвятив вiдоме "вашi пальци пахнуть
ладаном", коли вона лежала на ложi смерти. Всi спомини Лiдi© Iванiвни
сягали переважно "до революцi©", бо пiсля не©, це були, за ©© мовою,
лишень "ужаси". © мова була наповнена скаргою, тугою, невдоволенням, вона
справдi багато втратила i багато пережила i тепер ©й не хотiлося б тратити
часу на непевнi справи, одною з яких також наше з Леною пiдпри мство.
Час тiкав вверх, настрiй вниз. - Це просто розпач, - казала Лена. ©
неспокiй зростав, вона щиро хвилювалася. - Як з другою суботою? - питала
вона. Я не мав сили заперечити, дарма що це виразно суперечило з мо©м
бюджетом, а до того ще додав: - А третьо© суботи ти у нас. На балi
iнженерiв. - О! Той баль! - вирвалось у Лени. Мушу там бути!
А потiм почалося збирання, властиво яке збирання, моя валiзка готова, я
лиш згорнув подарованi картини, Лiдiя Iванiвна зробила три сендвiчi, Лена
додала до того три помаранчi... - Пам'ята ш, як ти кормив мене чоколядою?
- натякала вона на Сiмко. - А. де тво трико - питав я. - Воно тобi
затямилось... - Навiть гостро.
Дорога до Сентрал-Стейшен вимагала пiв години, але ми ви©хали зараз по
десятiй таксiвкою, яку викликала Лена, прощання з ©© мамою було
зворушливе, вона навiть перехрестила мене на дорогу, а коли ми з Леною
внизу всiдали до авта, вона помахала нам з вiкна рукою.
Лена мене проводила, цiлу дорогу до двiрця ми мовчали, мов завороженi,
сидiли дуже близько, Лена мiцно тримала мене пiд руку. На двiрець прибули
двадцять хвилин до вiдходу потягу, Лена взяла з автомату пероновий квиток
- "летц-го", i ми пiшли на перон здовж довгого, масивного потягу, що стояв
готовий до вiдходу. Ми стояли тримаючись за руки - поза, яко© ми ще не
практикували, дивилися одне одному у вiчi, моргали повiками, але слiв не
було. Тупа, застигла, болюча мовчанка, бiля нас проходили люди, збоку
всiдали до вагонiв, проходила, у чорних унiформах, обслуга, спереду бурчав
дiзелевий мотор. Я мав бiлет звичайний, сидячий "ковч", фотель, на спання
не було часу i не було фондiв.
Я не мiг дати раду настроям, я мусiв вiдриватися вiд Лени, стрiлка
годинника невпинно гналася, велика довга машина готова рушити, людина у
круглiй шапцi викрику невиразне "аборд", мо прощання довге, розпачливе,
поцiлунки терпкi, нарештi вiдриваюся i з розгону бiжу до вагону, шукаю
мiсця бiля вiкна, нiчого не можу знайти, i лишень на маленьку мить мигнула
ще раз перед мо©ми очима струнка, рiвна постать, яку ще перед секундами я
тримав у сво©х обiймах.
Потяг руша i я бачу мигцем ще раз Лену. Вона ступа разом з потягом i
маха навмання йому навздогiн рукою. Могутня машина йде вперед, а постать
Лени розчиня ться i зника .
II
Якими чародiйними словами i яким золотим пером сказати чи описати нашi
з Леною наступнi тижнi i мiсяцi. Одразу по при©здi з Монтреалу я писав
Ленi щось отаке: "Лено! Цiлу дорогу з Монтреалу до Торонта Ти анi на одну
секунду не залишала мене. Ти була зi мною також весь день бiля мо©х машин.
Ти зi мною, бiля мене, в менi. Ти говориш - я чую. Ти дивишся i бачиш,
Твiй i мiй погляди зливаються i я не маю чарiв ©х роз' днати. Чую Тво
дихання, звучання Тво©х слiв, биття Твого серця"... Подiбними окликами,
без якого будь змiсту i глузду, я виповняв кожного дня двi сторiнки
паперу, а четвертого дня, у четвер я почав дiставати таких же зойкiв вiд
не©. "Коханий! Вмираю повiльним вмиранням туги за Тобою, бачу потяг, що
Тебе вiдвiз i виглядаю його нетерпеливо назад. Пам'ятай, що в суботу о
годинi 5.45 на Сентрал-Стейшен нас чека гаряча зустрiч, а далi ще
гарячiший ля Саль"...
Наступно© суботи менi не було легко вирватись з роботи, бо мiнялась моя
змiна, але я мусiв вирватись, навiть коли б прийшлося зiрвати власну
голову. Лена буде мене чекати i було б катастрофою всесвiту, коли б вона
мене не дочекалася.
Але вона дочекалася. Ми зустрiлися з такою ж буревiйною вервою, як i
минулого разу, всi довкруги звернули на нас увагу, а далi повторилося все
з минулого тижня, за вийнятком хiба, що в недiлю ми пробули в готелi до
друго© години, а опiсля по©хали на обiд до iндонезiйського ресторану, з
безлiччю барвистих лямпiонiв, паперових драконiв, кабалiстичних масок та
iншого екзотичного оздоблення, з ©жею, яко© я ще не бачив з великою
кiлькiстю надзвичайного порцелянового посуду. Усе це, розумi ться,
понавидумувала Лена, щаслива, що могла мене здивувати. Ми багато говорили
про екзотику, Азiю, Сiям, Суматру, Борнео. Маски, кольори, талiсмани
надавали нам наснаги, я мальовничо говорив про потребу екзотичних
мандрiвок, уявляв себе, можливо, американським мiльйонером, який розгулю
у власнiй яхтi по прозорих лагунах островiв Пацифiку, про якi недавно
читав у Джеймса Мiченера.
А потiм ми по©хали привiтатися з Лiдi ю Iванiвною, яка зустрiла нас з
виразом стримано© непокори i мовчазного докору. Там ми вечеряли, дивилися
ще раз на картини, сперечалися за якусь картину Вламiнка, а потiм знов
прощання, швидка ©зда таксiвкою на двiрець, довге друге прощання i
вiд'©зд.
Протягом наступного тижня я обдарував Лену серi ю екземплярiв мого
епiстолярного мистецтва, а в суботу рано, о годинi сьомiй тридцять, я
вiтав ©© на нашому "Юнiон" двiрцi, звiдки ми пересiкли лишень вулицю Фронт
до готелю Роял Иорк, де я на якомусь там поверсi, мав зарезервовану
кiмнату на двi ночi. Мо© розпачливi вмовляння, щоб Лена зiсталася в
Торонтi бодай тиждень, не дали вислiду, бо вона. дiстала в Монтреалi якусь
роботу i в понедiлок мусiла ©© розпочати.
Але тi два днi i двi ночi, якi ми провели з нею разом, були апотеозою
всього нами пережитого, включаючи сюди i нашi патетичнi пригоди на озерi
Сiмко. Ми весь час були нерозлучнi, обiдали в цьому ж готелi, була до речi
гарна погода, ©здили до Гай - Парку на прогулянку, пили каву в парковому
ресторанчику "Гренадiр", безконечно говорили про мистецтво, любов,
лiтературу, нашу майбутнiсть, а вечером, переодягнутi у пишнi шати,
появилися на балю iнженерiв, що вiдбувався у двох найбiльших залях Роял
Норку, з безлiччю прекрасно одягнуто© публiки i знаною оркестрою нашого
земляка Березовського. Менi здавалося, що кращого балю не могло бути на
плянетi, ми з Леною безконечно танцювали, бiля нас було багато наших
знайомих, вибирали королеву краси, нагороджували найкращу суконку, Лену
весь час запрошували до танцю, а потiм п'янi вiд коктейлiв, танцiв, гамору
ми залишили баль по дванадцятiй годинi i вiдпочивали в готелi до другого
полудня. Над нами весь час безупинно вiтало огострене почуття велико©,
безмежно© насолоди ритму дности наших iстот. Ми були на якiйсь вершинi
гори i бачили довкруги безмежнi обрi©. Все бiля нас трiюмфувало нашими
трiюмфами.
Пополуднi ми вiдвiдали кiлькох знайомих Лени, а вечiр провели у ©©
найкращо© приятельки Марi© Зарубовсько©, де зiбралося чимале товариство,
переважно мистецького i лiтературного свiту, де ми пили коктейлi i
танцювали пiд радiо до пiзньо© ночi. Всi нас вважали за наречених i нам
здавалося, що ми творимо дуже атракцiйну, згармонiзовану пару молодих,
повних життя i здоров'я, людей. А другого ранку, втомленi i засмученi, ми
прощалися на Юнiон - Стейшон з абсолютним переконанням, що в найкопотшому
часi знов побачимось.
Нiхто не сподiвався, що це прощання ма бути для нас фатальним. Не
сталося нiяко© катастрофи, потяг Канадсько© Нацiонально© лiнi© довi? Лену
до Монтреалу точно за розкладом, я негайно пiслач за ним звичну серiю
вибухових листiв, дiстав серiю таких же вiдповiдей, лишень наступно©
суботи, коли я подзвонив до Монтреалу телефоном, бо не мiг при©хати, то
лиш довiдався, що Лени не було дома. Чому ©© не було дома i де вона нагло
подiлася, я не дiстав пояснення, бо Лiдiя Iванiвна, шо вiдповiдала в
телефон, лишень зазначила, що це пов'язане з ©© службовими обов'язками.
Пiзнiше далi посилались листи i дiставались вiдповiдi, але наступно©
суботи я знов не по©хав до Монтреалу, бо перед тим дiстав несподiвано
листiвку вiд Лени, на цей раз з Ню Иор-ку, з печаткою готелю "Асторiя" i
кра видом нiчного Мангетену з його гiгантським будинком Емпайр - Стейт, у
якiй говорилось приблизно такс: "Мiй милий! Несподiвано я опинилась в Ню
Иорку, Трапилась гарна нагода, я ще не бачила цього мiста i я спокусилась.
Чудово, велично, прекрасно, лишень сумую за Тобою. Надiюсь як найскорiше
побачитись"...
Ця листiвка з найвищим у свiтi будинком наповнила мене найвищою
тривогою. Мо© iнстинкти били на алярм, а пiзнiше на мо© запити, що це була
за така нагода - не дiстав пояснення. Приходила настирлива згадка про
шведського лiкаря i багато такого iншого, з чим я не мiг дати ради.
Цс, розумi ться, був для мене дошкульний, незбагнутий, дикий удар,
суцiльна моторошна змора, я метався, як скажений пес, несамовито все
перебiльшував i пояснював все диним поясненням - перемогою i трiюмфом
Лiдi© Iванiвни. I уявляв Лену. Я знав Лену, я ©й вiрив, я ©© любив. Вона
напевно мене не зрадила, а як щось там сталося - сталося не без важливих
причин, яких я, розумi ться, не мiг знати.
З великою нехiттю, я перестав писати Ленi. Була це довга, марудна,
несамовита зима, я не ходив, а лазив, плентався, ховався вiд людей, попав
у прострацiю, вчадiв якоюсь брудною зневiрою i не знав, не мав сили, як з
цим боротися. Несподiвано у квiтнi наступного року, дiстав вiд не© нараз
двi листiвки з вiдомою вежою Ейфеля i не менш вiдомим Версалем, датованi з
Парижа i з допискою "нiколи не забуваюча". Я порвав тi листiвки i викинув
у смiття. "Нiколи не забуваюча" - велика ласка - грiм ясний! Мене це
батюжило пониженням, але це менi трохи помогло.
В кiнцi травня наша етнiчна громада в Торонтi, влаштовувала великий,
трьохденний фестиваль мистецтва - лiтератури, музики, малярства й танцiв,
з цiлого континенту прибуло понад сiм тисяч публiки. Менi запропоновано
адмiнiстрацiю i я прийняв, це давало менi вiдпруження й забуття. Я мав
повнi руки органiзацiйно© роботи, вiдбувся великий, популярний концерт на
площi нацiонально© виставки, вистава малярства у залi мистецького
павiльйону, симофiчний концерт у залi Месi - Гол, лiтературний вечiр у
залi Укра©нського Нацiонального Об' днання i великий баль у залях замку
Каса - Лома.
Я був дуже зайнятий, весь мiй вiльний час поза фабрикою був виповнений
по вiнця, безконечнi засiдання, ©ждження по урядах, друкарнях, майстернях
- далебi не було мiсця для iншого думання, крiм мо © роботи. Я почав було
жити звичайними нормами, фестиваль вийшов на славу, тисячi землякiв зо
всiх кiнцiв Америки i навiть Европи, сотнi мистцiв рiзних мистецтв, безлiч
знайомих зi всiляких часiв i просторiв, прекрасний вiдгук преси, прийняття
у голови мiста i баль у замку Каса - Лома, де у трьох романтичних залях,
пiд звуки двох оркестр бавилось тисяча гостей.
На цю iмпрезу несподiвано прибула Лена, я побачив ©© здалека на
мистецькiй виставi, де було виставлено також кiлька ©© картин, був сильно
вражений, з мiсця залишив виставу i довго не мiг заспоко©тись. Я не хотiв
з нею бачитись, лишень зрiдка мигцем бачив ©© в рiзних мiсцях мiж
публiкою, уникав зустрiчi i аж при кiнцi iмпрези, на балi в Каса - Ломi,
пiд час танцiв у однiй з притемнених заль, де я танцював з однi ю
студенткою з Фiлядельфi©, пiд час перерви, коли я мав намiр пiдiйти до
буфету, я несподiвано, зовсiм перед собою побачив ©©. Вона була, як
звичайно i як завжди, у дуже вибагливiй сукнi якогось сталево-синього
кольору i видавалась iдеалом жiночости. Я дослiвно здрiгнувся, не сказав
нiчого i намiрився вiдiйти. - Павле! - вирвалось у не©, ©© голос був
притишений, у ньому чулась розпач. Чекай! Хочу з тобою говорити. Саме знов
заграла оркестра i я запросив ©© до танцю. Деякий час ми танцювали
мовчазно. Ми лиш дерев'яне, настовбурчено крутилися помiж танцюючими i
коли зважити нашi минулi стосунки, це виглядало розпачливо. - Я хотiла б
вам... - обережно почала Лена переходячи на "ви", все пояснити.
- Що тут поясняти, - казав на це сухо я. - Павле. Багато треба
пояснити. Все. Де i коли ми зустрiнемось? На самотi, - питала вона. - Як
довго будете в Торонтi ? - питав я. - Завтра мусiла б ©хати. Я ж працюю, -
казала вона. - Сьогоднi не зможемо бачитись. Я занятий, - казав я. - Я
зiстанусь на завтра. Де i коли побачимось? - питала вона. - Де ви
зупинились? - питав я. - Як звичайно... У Зарубовських, - вiдповiла вона.
- Задзвоню завтра, - казав я. - Ма те ©х телефон? - питала вона. Я
пiдтвердив, вказав час i ми домовились.
Танець скiнчився, я мусiв вiдiйти, на мене чекали репортери газет, яким
я мав представити кiлькох наших мистцiв. Це була цiкава зустрiч у одному з
малих бiчних сальонiв, де був приготований також невеликий буфет, я мав
добрий настрiй, кiлька чарок випитого ще зiсилили його приваби, багато
розмовлялося, але у всьому тому дзвенiв основний мотив мо © зустрiчi з
Леною. Завтра. Завтра все виясниться. I вулиця Шша, i озеро Сiмко, i... Чи
маю я телефон ? Розумi ться. Моя записна книжечка завжди при менi, телефон
Лени на першому мiсцi. Завтра!
Тi © ночi я майже не спав, яке спання пiсля стiлькох переживань, Лена
наполегливо трималася уяви, вже жалував, що не скiнчив розмови з нею. ©
вираз, ©© голос, ©© поведiнка, вона недавно з Парижа, а все разом це один
суцiльний крик великих почувань. Ми мусимо зiйтися.
Рано о восьмiй я вже мився, голився, прийняв серiю телефонiв, пiзнiше
за мною за©хало авто мого приятеля Артемина i ми по©хали до мiсько© управи
на прийняття, де вже було багато наших мистцiв, а в тому здалека я бачив
також Лену. Я був по вуха зайнятий адмiнiстрацiйними справами, не мiг
зустрiти Лени, а коли пригадав обiцянку подзвонити, було далеко по
одинадцятiй, всi нашi люди вже розiйшлися i я подзвонив похапцем з мiсько©
управи, щоб запросити ©© до ресторану "Европа" на вулицi Блур, де думав
погостити ©© добрим гуляшем з перцем. На мiй телефон обiзвався жiночий
голос, який заявив, що Лени там не ма i що ©© там не було взагалi i вона
нiчого не може про не© сказати. А хто говорить? Господиня дому. Можливо я
помилився, можливо не той телефон. Нi. Все в порядку. Дзвоню ще раз i ще
раз, господиня дому сердиться. Де ж та Лена? I що взагалi дi ться? Я ж
бачив ©© ще сьогоднi на прийняттi.
Це грiм i то серед ясного неба! Це мене збило зовсiм з пантелику. Не
знав, як i чим це пояснити i як вияснити. На мо нещастя я зустрiв банду
приятелiв з Ню Иорку, якi бурхливим товариством ©хали на обiд до ресторану
"Полтава" при вулицi Дондес, де вони замовили окрему кiмнату, запросили
мене, з горя я не мав сили ©м вiдмовити, мiж ними була i моя нова
приятелька з Фiлядельфi©, ми опинилися у якiйсь затишнiй кiмнатi на
першому поверсi ресторану, було багато тостiв, я впився i на цьому моя
трагедiя закiнчилася. Лени не було, Лена зникла i то назавжди.
За тиждень я дiстав вiд не© те ©© "я вийшла замiж"... А все це разом
видавалося якоюсь несамовитою грою, водевiлем, гротескою, я потрапив у вир
злостивих почувань, за старими клясичними зразками у таких випадках,
звичайно, нiчого не залишалося, як дiстати револьвера, написати
душо-розпачливу писульку i, як казали, "пустити в лоб кулю". Но-но-но!
Така операцiя в нашi атомовi часи нiчого не сказала б. Подiбнi почуття
наших днiв виправдуються iншими вартостями. Менi хтось казав, а чи,
можливо, я десь вичитав, що бiльшiсть великих вчинкiв iсторi© людства (не
дуже люблю супоставлення цих слiв), на цiй загадковiй плянетi, сталися в
наслiдок вiдчаю, песимiзму й зневiри. Туга за простором вiдкрива Америку,
брак сили вiднаходить електрику, атака на Перл Гарбур вiдчиня дверi епохи
атома.
Я втратив Лену не тому, що ©© не хотiв, чи вона не хотiла мене, а
мабуть тому, що ми обо сприймали дуже конкретну проблему абстрактними
засобами, я був виразно невистачальний в засобах, не суверенний в
наставлениях i безрадний у ширших засягах ширшого свiту. © мати, що
пройшла через вогненний досвiд мо © вогненно© доби, виразно не вiрила в
мене, я викликав у не© переконання, що я не спроможний дати ©© дочцi права
на життя в нормах, до яких вона звикла вiд свого дитинства, а тi норми,
якi вона зна пiсля революцi©, ©© нiяк бiльше не приваблюють. Вертатися
"до заблощичено© кiмнати з примусом на чемоданi", на ©© думку, нижче
гiдности цивiлiзовано© людини, вона абсолютно вiдмовля ться вiрити у
безсилля, як би його не називали i нiякi реторичнi сентименти не дають
виправдання для слабих i неспроможних.
Це, зрештою, ©© право так думати, не можу ©й докоряти, вона десять
рокiв водила одеський трамвай, вона бачила голод, холод, неспроможнiсть i
тепер ©© не переймають мо© невиправданi кволостi. Вину за всi цi не
порозумiння несу я! Цс я завинив! Що мiг дати ©й за ©© любов, красу,
талант? Хiба, що нiчого, абсолютно нiчого! Я молодий, здоровий, дужий
чоловiк - чи мав я забрати ©© до мого леговиська на вулицi Маркгам ?
Нi-нi-нi! На такi сентименти ми дiти нашо© доби не спроможнi, не вiримо
бiльше у святу бiднiсть, ми звiльненi вiд плазунства перед божеством
убогости.
Я втратив Лену з розкошi недбальства, як тратить поганий грач сво©
мiльйони. Я втратив, бо не мав для не© на землi мiсця, вона для мене
закоштовна, заблискуча. Вартостi не даються даром - зарубай собi це на
носi, вони вимагають контравартостей, - як Ню Иорк, готель "Асторiя",
Париж, чи Рим, а чи може Маямi - Бiч. Чому вона ма бути гiрша з гiрших,
коли вона ма дане Богом право бути кращою з кращих? I вона не потребу нi
ласки, нi спiвчуття, анi нiякого милосердя.
ВIДНАЙДЕННЯ ЛЕНИ
1
I саме про це я безнастанно думав, коли стояв у вiдкритому вiкнi мо ©
порожньо© кiмнати при вулицi Глен, пiсля повернення з балю в готелi Парк -
Плаза. Я не тiльки знов бачився з Леною, але я знов ©© вiдчув i знов
повiрив, що я не втратив ©© остаточно. А разом, я передумав цiле наше
минуле, зважив кожну подробицю i дiйшов до висновку, що в мо му
теперiшньому станi, я не маю на Лену нiякого права. Це було б те саме,
коли б я виявляв претенсiю на Грету Гарбо чи Еву Гарднер. Я мушу думати
ясними категорiями й казати правду у вiчi, щоб не робити зайвих iлюзiй.
Розумi ться, на мене тодi в поспiху найшло дивне затемнення i я фатально
переплутав телефони, розумi ться, це було формальною причиною нашого
розриву, але правда цi © подi© лежить де iнде i я мушу це належно
розумiти. Належу бо до тих, якi мусять здобувати життя, творити життя,
будувати життя i я повинен себе запитати, чи цi вимоги я виправдав. Що я в
даний момент собою уявляю? Пролетар, тобто нiщо, тобто предмет для гри
добродiйних невротикiв, якi пишуть томи книг, роблять революцi©, забивають
мiльйони порядних людей, щоб менi помогти. Як можна помогти таким, що не
можуть помогти самим собi - фiлософiя ясна, проста, зрозумiла, лишень
безсила для безсилих. Чи маю належати до цих останнiх?
Я мушу вирватись з цього екзальтованого самозакохання безсиллям, що
його вщiплювали менi роками там на мо©й батькiвщинi i мушу спробувати
стати суверенною силою самою в собi.
Ось у мо©х паперах валя ться та фатальна листiвка Лени з Ню Иорку з тим
самим феноменальним iмперським будинком на сто два поверхи на П'ятiй
авеню, на будову якого вивжито 60 000 тонн металу i освiтлення якого
вимага два мiльярди свiчок. Що це за монстер на плянетi i хто його такого
поставив? I чи Лена випадково вибрала саме цю банальну листiвку, коли вона
мала нагоду бувати в музе© модерного мистецтва, оглянути кожну виставку
авеню Медiсон i замiсть сво©х улюблених Берлахiв, Блюменталiв, Архипенкiв
вислала менi подобу отого сталевого гiганта на тлi ню-йорсько© ночi, що
виступа сво©м верхiв'ям з океану свiтел, мов шпиль Мавнт Евересту. Вона
напевно пригадала наш Монтреал, кра види з Монт Роялу i мо захоплення
будовами. Мила, пречудова Лено, ти не помилилася, я розумiю твiй обережний
виклик. "Ви так гарно пишете листи, чому б вам не стати письменником" -
писала вона одного разу. Чому ви не Бернард Шов, не Пiкассо, не Форд, не
Самуель Май р, не Гари Купер... Не власник будiвель, контор, пiдпри мств?
Ось там на тiй вечiрцi в готелi Парк Плаза тво© земляки, що так само, як i
ти, прибули сюди на валiзках, а сьогоднi, диви, напхали тобi повну кишеню
сво©х визитiвок, щоб сказати, хто вони й що вони тепер. Такий собi дуже
непоказний, п'ять футiв шiсть iнчiв, без нiяких особливих фiлософiй, твiй
таборовий приятель Степан Снилик, з тi ю сво ю зворушливою канцелярi ю -
"Рiел-Естейт Снилик ЛТД" при вулицi Дондес-Захiд, з королевою над бюрком i
новеньким, як японська запальничка, Фордом на чотирьох колесах i приватною
резиденцi ю на Iндiян - Роуд. Або той лисий Рудик при вулицi Каледж з
двома поверхами магазину меблiв - "Оксфорд - Ферничер ЛТД", або... х,
зрештою, набралося, що всiх далебi годi перелiчити. Але чому не я?
Мила, дорога, чарiвна Лено, чому не я? Чи ти зна ш, що я тебе збожнюю?
Що ти мiй культ - богиня ласки, неба, щастя, роси, рогу добробуту, i коли
я про тебе думаю, менi зда ться, що я справдi автор безлiчi книг на всiх
мовах свiту, що я будую пiрамiди Хеопса, диригую Мiланською оперою,
прокладаю шляхи в стратосферу.
Так, я Колумб, що загубив сво© шляхи i переплутав напрямки, я знаю мову
вогню, мову чорнозему, глибини океану, але я перелякано занiмiв i не можу
рухнути язиком. Я лиш загруз далеко вiд рiдного болота на вулицi Маркгам i
безрадно, очманiло товчуся на мiсцi.
Мене вирвано з одного пiвкулля, пересаджено на друге, поставлено лицем
до заходу i чи прийметься мо порване корiння, чи встигну зацвiсти,
вiдцвiсти i дати овоч? Чи зможу писати, вiддiлений вiд рiдно© мови
океаном, континентом, Кремлем, Сталiном, дивiзiями, армiями. Проти мене
Маркс, Ленiн, згра© вiдьом i гори забобонiв.
Чи можу, Лено, прийняти твiй виклик? Зо всiм мо©м чортовинням доби,
гармiдеру, вiддалення? У мене вже крутиться голова, дзвенить у вухах i
терпне язик. Я мушу вертатися до дитинства, забути мо© тридцять вiсiм
рокiв i почати вiд А. Але це не нарiкання, це лиш традицiйна данина
саможалiнню, вiд якого не ма мо сили звiльнятися. Сюдою, перед нами,
проходили кращi вiд нас, проривали пралiси, прокладали дороги, ставили
будови, будували машини. Тепер ©х шляхи широкi, уторованi, вiдкритi вiд
океану до океану i було б ганебно, коли б ми не зумiли ними користатися.
Це тема мо©х наполегливих думок цiло© ночi, пiсля балю в готелi Парк -
Плаза, я був весь ними перенятий, так що вiдiйшли на бiк усi мо© iншi
особистi клопоти, а в тому також справа з мо©ми мешканцями Боярами,
дармащо я добре розумiв настро© шановно© панi Марти i уявляв ©© до мене
наставления. Зустрiч з Леною все це затьмарила i вiдкрила передiмною
зовсiм новi кра види з новими намiрами та iдеями.
Марта, розумi ться, намагалася мене оминати, вона очевидно глибоко
пережила цiлу цю подiю, мiж нами утворився нагло непроникливий мур
вiдчуження i взагалi в нашому будинку запала глибока, тривожна, напружена
тиша. Внизу у Боярiв було мовчазно, рiдко падали окремi слова i до мене
вони зовсiм не втручалися. Тим менше втручався до них я. Можливо, я
повинен був якось вияснити мою поведiнку, але я не мав вiдваги, знаючи, що
це викличе лишень нову хвилю небажаних настро©в. Я заховався за сво право
незалежности поведiнки i якогось вiдчаяного зухвальства, не зважаючи на
нiякi наслiдки, що з цього могли постати. Я не робив зайвих зусиль
наближення, займав сво суворо визначене мiсце, кiлька днiв ми не бачились
з ними взагалi.
I я був з цього навiть вдоволений, це до деяко© мiри рятувало мене вiд
двозначности поведiнки, а тим самим унезалежнювало мене в очах Михайла. До
того я був весь зайнятий сво©ми новими iдеями, якось зовсiм несподiвано у
мо©й головi заро©лося вiд проектiв. Я був винятково вдоволений мо ю
операцi ю на вулицi Глен, але раптом я чомусь збагнув, що простiр мо ©
кiмнати 6х12 стiп, розмiр мо © хати 20х30 стiп i величина мо © дiлянки
32х108 стiп, порiвняльне до розмiру мо © кра©ни на 3847923 квадратових
миль зникаюче малими, як також менi видалось, що мо заборгування десяти
тисяч долярiв у Канадськiй гiпотечнiй компанi© завелике, щоб я мiг
почуватись вдоволеним, бо коли я почну його сплачувати нормальними ратами
з мо©х теперiшнiх прибуткiв, це розтягнеться на цiле мо життя i я нiколи
не вилiзу з рямцiв 20х30 стiп простору. А тому, чому б той борг якось
насильно не скоротити, щоб опiсля його знов помножити, а там подiлити i
взагалi зайнятися всiма правилами аритметики, наполягаючи головним чином
на множення.
Другого чи третього дня пiсля судьбоносного балю в Парк-Плаза, я
несподiвано появився в канцелярi© знаного мого друга Снилика i
запропонував йому один карколомний плян... До речi, менi подобалась його
"нова" канцелярiя з фанерними стiнами, комбiнованими, з друго© руки,
меблями i чудовим портретом нашо© гарно© королеви у пишнiй, шовковiй робi
з малиновою лентою черезплiч i iмперiяльною короною на головi, що висiв на
головнiй заднiй стiнi над широким, тяжким, рiзьбленим письмовим столом
мого приятеля. Це виглядало, як не iмпозантно, то в кожному разi довiрливо
i хоч латано, але чисто, хоч iмпровiзовано, але обiцяюче.
Снилик зустрiв мене, як звичайно, радiсно, вiн весь блищав, кожний його
цаль демонстративно вказував, що вiн справжнiй, новенький, тiльки що з
голки, бiзнесмен у новому, добре кро ному з англiйсько© матерi©,
темно-сiро© барви одязi з чистою, бiлою сорочкою i новенькою, кольору
зебри, краваткою. Вiн мав втомленi, гарячково блискучi очi, елегантну
секретарку i два телефони, якi час вiд часу дзвенiли. - О! О! Сiдайте!
Може ось тут вигiднiше, - вказував на глибокий, рудо© барви, шкiряний
фотель. - Ви звичайно не курите, а може вже навчились? Нi. Зрештою, це не
найкраща звичка. А як там пiсля балю? Як там ваша русявка? О-о-о! Тiп-топ,
що й казати, чому б не заручитися? Ма те хату...О! О! О! Вона вже