Самчук У.. На тведiй землi

маленьке невiдоме з такими спокусливими перспективами, ми з Леною так мало
говоримо, нiби ми чужi, а разом ми такi драматично по днанi долею. Це
рiвна, асфальтова лiнiя, це окремi поселення, це фарми, це зеленi поля, це
розстеленi килими збiжжя, це рiзноманiтнi точки коров, це запах сонця i
цвiту. Ми все це сприйма мо, як належне, годинник швидко мiря час i за
одну таку годинну одиницю, ми вже зверта мо з головно© дороги,
протиска мося на заповнене рухом побережжя з великим простором лазурно©
води, рухом човнiв, вiтрильникiв, барвiнням котеджiв, перламутром далекого
обрiю. Наш автобус постiйно робить зупинки i постiйно спорожня ться, Лена
напружено слiдку за побережжям, щоб не пропустити нашо© зупинки, я
почуваюсь загубленим у часi i просторi, мов блукаюча комета. Нарештi i
наша зупинка. Ми поспiшно забира мо нашi валiзки, властиво я поспiшно
забираю валiзки, Лена йде до виходу, я йду за Леною, ми спокiйно
висiда мо... I ось ми на мiсцi... М'яке, свiже повiтря, зеленi дерева,
пiвголi люди i повно безжурного настрою, у якому розчиняються i зникають
всi людськi турботи. Земля, вода, рослини, птахи, небо i хмари з ©х
кольорами - все це тут призначене творити i роздавати щедро дари
вдоволення.
Пiсля Ванкувера з його океанськими берегами, це вперше я опинився в
такому оточеннi i взагалi вперше в життi "ви©хав" на вiдпочинок.
Яскравiсть цi © подi© пiдсилювалась мо©м емоцiйним наставлениям,
присутнiсть Лени визначала весь клiмат настрою. Моя горда супутниця вела
мене в те загадкове незнане, я, обтяжений валiзами, ступав бiля не©, як
символ цiкавости i от нарештi, не так далеко вiд автобусно© зупинки, на
невеличкому виступi берега, над самою водою, обнеселий зi синьою
покрiвлею, будинок, на якому при входi воплотом, з широким виглядом на
озеро, дерев'яний, бiлий зi синьою покрiвлею, будинок, на якому при входi
красувався на жовто-синьому тлi напис "Коломия" укра©нськими лiтерами.
- Коломия! - викрикнув я i здивовано зупинився. Лена здивована не
написом, а мо©м викриком, в чому справа, той напис ©© не зворушував. - Чи
ви зна те, що таке Коломия? - питав я ©©.
- Якесь мiстечко в Карпатах, як не помиляюся, - казала вона. - Чому
воно вас зворушу ?
- В нашiй мовi, це не лишень назва мiста. Це символ... Провiнцiйности,
закинутости, далекости... Щось як i Кобиляки.
Лена смi ться, вона вийма ключ i вiдмика зовнiшнi дверi "Коломи©", що
виходять на широку веранду iз сходами до невеликого помосту на самому
березi... Все тут залишене, дверi й вiкна закритi i замкненi, нiякого
слiду мешканцiв.
Ми увiйшли до чимало©, пiвтемно©, зi затхлим, гарячим повiтрям кiмнати,
вiдхилили й розкрили вiкна, впустили свiтло й повiтря i перше, що кинулось
у вiчi, це недокiнчений портрет Лисого, який стояв на мольбертi насупроти
закоптiлого ватрана. - Моя робота, - заявила попередливо Лена. - Нiяк не
вашого стилю, - додав я. - Реалiзм, - вiдповiла вона.
Я мав причини дивуватися. З головно© кiмнати з ©© великим, округлим
столом, на всi боки вело четверо вiдкритих дверей. Три спальнi, кухня,
убиральня... Меблi, лежаки, гойдалки, радiоапарат... Готовi для спання
лiжка, одяги, халати, костюми, рушники, бiлизна... Холодильник заповнений
харчами i навiть рибальське знаряддя...
Лена квапилася вияснити ситуацiю, вона при©жджала сюди робити той самий
портрет, сам Лисий рiдко тут бував, вiн зайнятий, тепер вiн ви©хав до
Кiнгстону, його молода друга жiнка ви©хала до батькiв до Манiтоби, його
одружений, вiд першо© жiнки, син, який також недавно прибув з Европи, ма
свiй власний котедж на Мускоцi.
Я розумiв намагання Лени, як також розумiв Лисого, який мав в рiзних
мiстах, а також в Кiнгстонi, кiлька готелiв. На такому тлi цей котедж
засадничо нiяке диво. На мене дивилось з мольберта тяжке, мускулясте,
округле, бульдожого вигляду обличчя з тяжким мiцним носом i сивою
чуприною, яке хотiло пiдсказати менi думку, щоб я не був здивований, що
нема нiчого надзвичайного, що в даному випадку все в найкращому порядку,
хоча менi не було легко одразу з цим погодитися. Я був помiтно
розгублений, чомусь соромився, не мав потрiбно© вiдваги сприймати явище
безпосередньо, почувався непрошеним вломником до чужих володiнь.
Iнакше, здавалося, почувала себе моя чарiвна супутниця. Вона виглядала
легкою й самозрозумiлою, як метелик, здавалось, для не© це нiяка новина,
все стояло на мiсцi i виглядало природно.
Перше, що вона зробила - вiдкрила радiоапарат, це був ранок, час
всiляких гутiрок, дитяча година, кiлька вставок популярно© музики, але той
iнший голос з тi © скриньки надав нам бiльше домашнього забарвлення. Далi
ми оглядали спальнi, кухню, убиральню, а пiсля цього Лена дiловим тоном
мене запитала:
- Слухайте, Павле. Якi з цих трьох дверей ви вибира те для себе? -
вказала вона дверi трьох спалень.
- Вибiр за вами, - вiдповiв я помпезно.
- Я вибираю ось цi, - вказала вона на дверi злiва. А ви?
- Розумi ться, протилежнi, - вiдповiв я.
- Схвалюю ваше рiшення, - казала Лена.
- А ви не бо©тесь? - питав я.
- Чого?
- От хоч би павукiв, мишей.
- Я ж вам казала... Павуки чудовi сотворiння... А мишi - розкiш буття.
- А блискавки? А громи?
- Цi боги? Вони знають мою побожнiсть.
- Добре. Гаразд. Скоряюсь. Займаю оту рожеву... з тим двоспальним i тим
трюмо...
- Там трюмо? Вибачте. Тодi я йду туди.
- До мене?
- Вам рекомендую другу протилежнiсть.
- Навiщо вам трюмо? - питав я легковажно.
- Для душi.
- Це зворушливо.
- Свобода вибору. Ви, можливо, не пiдозрiва те, що обличчя жiнки
вимага вiдзеркалення так само гостро, як i адорацi©.
- Я пiдозрiваю... I ще бiльше. Думаю - обличчя жiнки вимага опiки,
уваги... Боротьби... Жертви. Це маска iдола...
- Но, но, но! Я здаюсь. Ми ж заключили пакт неагресi©.
- Вперше чую. Я був весь час переконаний, що ви...
- Тарантула, - перебила вона мене.
- Не так драстично... Прошу вас... Але добре. Погоджуюсь. Пакт
неагресi©... Нiколи - нiколи... Отруйна тарантула. Небезпечна. Напишiть це
н© ваших дверях, iнакше... - я замовк.
- Що iнакше?
- Iнакше не вряту нiякий пакт неагресi©.
- Не сподiвалася, що вже перший наш день розпiчнеться погрозами.
- Будьте готовi на бiльшi несподiванки... Я забрав свою новеньку,
картату валiзу i направився до дверей злiва, що побiч з кухонними, де на
мене спокiйно i покiрно чекала вигiдна, вистачально простора спальня з так
званим континентальним лiжком та рiзними iншими забаганками цивiлiзованого
гомо сапi нс. Було гаряче, душно, затхло, широке низьке вiкно пiд стелею
закрите вiд комарiв густою сiткою i завiшене темно-зеленою занавiсою. Я
все вiдкрив, розсунув, вiдчинив, впустив повiтря, свiтло, шум озера...
Далi вiдкрив валiзу i виложив ©© змiст...
Хотiлося почувати себе вигiдно, безтурботно, вдоволено, виглядати
добре, привабливо, елегантно, поводитись легко, грайливо з виразом
зарозумiло© певно-сти сво © сили i свого здоров'я. Я не гаяв часу жити,
несподiвано осяяний щастям день i треба його використати, я швидко
переодягався, скинув свiй звичайний одяг, надягнув елястичнi темно-синi
купальнi штанцi, повернувся перед дзеркалом, яке з при мнiстю пiдтвердило,
що мо© м'язи, всi форми i весь корпус в найкращому порядку, чувся молодо,
бадьоро, мiцно, агресивно.
Пiсля цього я опинився на залитих сонцем дошках зовнiшньо©, вiдкрито©
веранди з ©© могутньою панорамою синього озера, по якому безконечно в
рiзних напрямках снувались й гасали човни, човники, вiтрильники, яхти,
безупину напружено гули мотори, барвiли тiла людей, бiлiли в повiтрi
птахи. Та яка велична композицiя краси, сили, здоров'я i радости. Я був
захоплений, я здiймав проти сонця руки, мене п'янило сонце, повiтря,
свобода.
А де Лена? Чекав на не© з дитячою нетерпиливiстю, коли проходив бiля ©©
закритих дверей, ступав на пальцях. Вони та мничо мовчали, але промiнювали
спокусою. Я залишив ©х з ласкавою резигнацi ю, намагаючись не бути
настирливим. Ось вона появиться, вийде... Я ще не бачив ©© в купальнику...
Це мусить бути щось вражаюче, напевно якась несподiванка... Мо чекання
тривало, я вслухувався у це тривання, як у далеку бурю... Я стояв лицем до
озера, мо тiло гнучке i здорове, але ще бiле i вражливе на сонце, яке
пристрасно обливало мою спину сво©м вогнем, в обличчя дув легкий вiтер i
ворушив мо волосся ... Передомною вниз спадало кiлька сходин, помiст
веранди сягав до само© води, вода була чиста, кольору бурштину, iнколи
було видно згра© малих рибок, якi пiдпливали до самого берега, збоку стояв
гарний, бiлий гараж, у якому на пiдвищеннi висiв прекрасний, жовто-синього
кольору моторовий човен. Без сумнiву i вiн належить до цього цiлого
комплексу...
Нарештi появилася Лена. Вона вийшла несподiвано й нечутно, пiдiйшла до
мене, торкнулася мого плеча. О, диво! Вона була вiд ши© до нiг у чорному,
елястичиному трико. © довга, гнучка постать була варта такого одягу, але
це гостро суперечило з цiлим оточенням i менi було боляче на не© дивитися.
Такий дошкульний контраст.
- Вам не подоба ться? - питала вона з голубиною невиннiстю.
Я мiцно втягнув у себе повiтря... Вона вдоволено шельмiвсько
посмiхнулася, наблизилась з-права до мене i оперлася на мо плече. Була
гаряча. Я дiткливо вiдчував ©© дотик. - Вам не подоба ться? - питала вона
те саме пiд самим мо©м вухом.
- Ми при©хали купатися, - вiдповiв я з певною настирливiстю i дивився в
неокреслену далечiнь озера.
- Завтра, - шепнула вона пiд самим мо©м вухом, так що я вiдчув ©©
дихання.
Це одно слово вдарило i примирило мене, я вiдчув його iстотнiсть, в
природi жiнки живуть та мницi, якi вимагають вiд нас терпеливо© ласки i,
зда ться, нема таких мiж нами, якi б ©й цього вiдмовили. Це точка, в якiй
збiгаються два початки однi © сутi. Я одразу вiдчув раптову полегшуючу
змiну наставления, хотiлося бути природним, добрим, нiжним, зрозумiлим.
Лена напевно вiдчула також мо перетворення i невластивим ©й тоном з
ноткою вибаченняж сказала: - Павле... Тут гарно.
- Прекрасно, Леночко, - вiдповiв я з незвичною солодкiстю, що звучала
мiж нами неприродно.
- Не гнiва тесь? - питала вона з докором, вiдчуваючи за собою силу.
- О, нi! I за що? - вдавав я надмiрну вибачливiсть.
- Ну... Що я така.
Було необхiдно перейти на iншу тему, зайнятися iншими справами, мене
дошкульно спокушав той бiлий, обвiтрений гараж i той
провокативно-жовто-синiй, патрiотичний човен у ньому, пiдвiшений на
ланцюгах з тим прекрасним "Меркурi м" на двадцять кiнських сил. Лена
помогла знайти до нього ключ, i по короткому часi ми сидiли поруч на його
м'яких, червоних сидiннях, ви©жджаючи з приглушеним гуркотом мотору на
вiльнiший простiр води. Кращо© забавки для нас годi було вимрiяти, це було
мудре, слухняне, по сво му елегантне сотворiння людських рук, яке з такою
легкiстю виносило нас на це блискуче плесо води. Ми мали намiр прямувати
на пiвнiч, де далеко в парламутровiй синявi бренiв острiв, але покищо ми
обережно трималися правого берега здовж бiлих котеджiв в напрямку
пiвденного сходу, щоб випробувати наше човно. Лiнiя берега хвилясто
вигиналася, з полого© переходила в скелясту, виступали тiнистi, суворi га©
туй, кедрiв i смерек, бiлi ковтунчики хмарин бовванiли в синявi над ними.
Мiсцями побережжя було закидане безладно голими тiлами, якi разом з
пiском, водою та сонцем творили п'янкий коктейль п'янкого вдоволення на
сценi слухняного озера, на якому схрещувались i розхрещувались човни,
човники i бiлi янгольськi вiтрильники. У певному мiсцi, пiдбадьоренi силою
настрою, ми рiзко мiня мо курс, нагло збiльшивши швидкiсть, зрива мось, як
сполохана пташка, в напрямку острова з примхливою швидкiстю напроти вiтру,
який намагався зiрвати нам голови не дивлячись на захист скляного щита
перед нами.
Пiсля мiста, пiсля фабрики, пiсля вулицi Маркгам, цей меткий шматок
часу дiяв на мене з гостротою упо ння, пекуча чистота i сяюча прозорiсть
вривалися в мою кров, я дiткливо вiдчув пробуджену дикiсть мо © iстоти.
Бiля мене з напруженою стриманiстю i безоглядною силою свiдомости,
пружинно згорнута, з руками затиснутими в кулачок i зложеними мiж
колiнами, сидiла пречудова символiка гордости, демонiчного янгола, якого
скинули з неба i пiдтяли крила, щоб вiн мовчав i бунтiвливе корився. Цей
его©зм наснажував мою мужнiсть i ми забували про границi нашо© статi. Це
гострий iнстинкт. Свiдомiсть тут не мас мiсця.
Бризки води засипали скляний щит перед нами, вiтер кошлав волосся,
мотор рiзким зойком розсiвав воду i повiтря. Я глянув на Лену i нагло
зменшив швидкiсть... © обличчя покрилось гусячою шкiрою. - Вам не добре?
- намагався я перекричати мотор. Вона лиш знизнула плечима. - Може
повернемось? - кричав я далi, не чекав вiдповiдi i повернув човен. Нашi
погляди на мить зустрiлися, вона вибачливо посмiхнулася i ще раз знизнула
плечима.
Тепер ми стримано i сповiльнено, але насторожено, з диким сполохом,
направляли свiй човен в напрямку котеджу, який гармонiйно виступав перед
нами зi свого мiсця весь бiлий, нiби в саванi, обнесений зеленим
занедбаним трикутником живоплоту з двома настовбурченими, лапатими тiнями
оцтового дерева, за яким проходила невидима смуга асфальтово© дороги з ©©
безпереривним рухом машин, якi здалека видавалися хижими звiрями серед
джунглiв.
I ось ми бiля причалу, я намагався причалити легко i грайливо, але це
менi не повелося, однак ми все таки досить незграбно боком прибилися до
нашого помосту, я допомiг Ленi висiсти, ©© гарна в чорному постать гнучко
стрибнула на помiст, ©© обличчя було притьмарене незацiкавленiстю, я
мовчазно i пiдозрiло поглядав на не© i, не випускаючи ©© руки, повiв ©©
вверх до котеджу. Було бiля години дванадцято©, термометр при входi в тiнi
показував вiсiмдесят, повiтря дiяло мляво i вiдпружливо, Лена вибачилась i
без звичайного кокетства вiдiйшла до сво © кiмнати.
Мене ж тягнуло до води, але разом з цим щось змушувало зiстатись на
мiсцi, бути на сторожi з якимсь собачим iнстинктом вiдповiдальности... I
щоб помогти собi, я пiшов до сво © кiмнати i передягнувся у довгi бiлi
штани i в легку, бiлу без рукавiв сорочку. Це виглядало певнiше,
солiднiше, незалежнiше... Коли я знов заглянув до головно© кiмнати, там
було тихо, дверi Лснино© кiмнати стояли з та мничою незучаснiстю, за ними
було безоглядно тихо, мене це iнтригувало, хотiлося зайти, або бодай
застукати i запропонувати якусь допомогу, але я знав, що це було б зайво,
перемiг себе, залишив все в його виглядi спокою i вдався до кухнi з
виглядом лябораторiйного дослiдника, який ма намiр зробити дивовижне
вiдкриття. Я заглянув до великого, бiлого, пузатого холодильника, який мав
не тiльки офiцiйну назву "Адмiрал", але й фактично нагадував гордого
достойника цi © гiдности в його бiлiй унiформi, в утробi якого я
задоволене вiдкрив неймовiрну кiлькiсть ©стивного, переважно консервного
добра, з дуже привабливими назвами, якi кокетливо посмiхалися до мене i
напрошувалися до послуг. Я ©м ввiчливо подякував, обнадiявши, що ще до них
вернуся, а тим часом закрив тяжкi дверi "адмiрала" з настирливою
настановою продовжувати сво© дослiдницькi пригоди i в дуже скорому часi,
всього кiлька крокiв далi, натрапив на елегантну, бiлу, як голубка, шафку
у якiй кiлькома сяючими рядами стояли i розсипали сво© принади
рiзноманiтнi стрункi i менш стрункi фiгурки розпочатих i не розпочатих
пляшок з рiзними загально вiдомими iнтернацiональне - розповсюдженими
канадськими, шкот-ськими, французькими, еспанськими назвами. О,
санкта-санктiсiма! Люди, якi розумiють подiбнi речi мають право зватися
спiвносiями нашо© цивiлiзацi© i я до деяко© мiри почав розумiти це поняття
"Лисий".
До речi, про нього iнколи говорили, як про того, що розумi цiну речей,
i як про того, не конче глибоко© культури торговельного дилетанта, якому
благородна торговельна фортуна цього континенту ласкаво посмiхнулася i
обдарувала його сво ю щедрою ласкою. Про нього також iнколи писала наша
етнiчна преса як про добродiя рiзних добрих починiв, а також як кандидата
на доброго спiвгромадянина американсько-капiталiстично© мультi-iмперi© з
©© гльобально космiчними засягами й зацiкавленнями... Його тiло, а також
дух, були перевантаженi гормонами ненаситного прагнення до гвалтовно© дi©,
плянування, будування, шукання, зненавиджений соцiялiзмом i вигнаний за
океан пролетарською залiзною iмпотенцi ю, через Гамбург, Галiфакс,
Монтреал, вiн опинився у Вiннiпегу серед безмежних прерiй, безмежних
господарських депресiй тридцятих рокiв з ©х мальовничими чергами обiдраних
майбутнiх мiльйонерiв, якi покищо були вдоволенi мискою юшки з громадсько©
добродiйно© кухнi. Лисий любив згадувати тi надхненно-безнадiйнi днi i
мiсяцi, коли то здавалося, що пiд ногами вигорiла земля i крiм гiркоти i
пригарiв вона не здiбна нiчого зi себе видати. Лисий одначе не пiддавався
настроям, громадська юшка його не деморалiзувала, вiн невтомно кидався з
мiсця на мiсце по широких просторах землi, аж поки не причалив до
мальовничих берегiв синього озера Онтарiо, де примiстилося пречудове
мiстечко з його початковими хмародерами - Торонто. Його не цiкавило, яким
чином воно тут появилося, вiн не був мрiйником на подобу Мекензi чи
Магеляна, казали, що вiн розпочав свою епопею з маленько© ковбаснi при
вулицi Квiн, але згодом несподiвано перейшов на овочевий сад у Грiмсбi, аж
поки якимсь чином не зайнявся готелями та мотелями i в цiй ролi вiн
остаточно закрiпився аж до днiв наших.
Я знав його, як людину дiлову, солiдну, практичну, заражену примхами
всiх тих, що мають дiло з бiльшою кiлькiстю долярiв, не конче добродiйну,
з нахилом до екстраваганцiй, гарних жiнок, добро© ©жi, одружену вдруге з
молодою вередливою фармеркою, яку вiн знайшов ще за часiв вiннiпегських i
яку великодушно возвiв до ролi вельмишановно© панi добродiйки з пишними
рожевими капелюхами i власним кремовим Каделяком. Я знав також його сина,
який вирiс в Европi, недавно пере©хав до Канади, одружився також з
фармеркою i урядив величне на п'ять соток гостей весiлля в залях УНО. Отже
Лисий мав уже внукiв i не менше шiстдесятки рокiв за плечима i, не
дивлячись на це, його подобизна роботи Лени, виявила агресивну силу
пiонера, хижий розум пiдпри мця i якусь шибеничну красу самосвiдомо©
людини, яка, опинившись над цим озером iменi губернатора Сiмко, не забула
назвати свiй котедж Коломи ю з пiд далеких Карпат, де вiн правдоподiбно
вперше узрiв наш чудовий свiт з його безконечно несподiваними привабами.
Яким чином потрапила сюди Лена? Випадкова, екзотична поява, яка щойно
кiлька тижнiв тому, потрапила у цей простiр. Але маючи на увазi Зiну з ©©
особливим прiзвищем Спритна, як також виняткову загадковiсть ©©
найближчого друга Трухлого, я вдовольнився думкою, що подiбнi явища, за
подiбних умов, можуть нормально iснувати, як певнi додатки до певних
розiгр мiж силами полiтики, грошей i жiночо© спокуси. Мене це i бентежило,
а одночасно iнтригувало, я зацiкавлений, це гра i я ставив на не© також
свою ставку.
О, Лена! Я чекав на не©, але вона не появлялася. Що там робила? Не
наважувався порушити ©© ладу, можливо це необхiдне, так багато провокацiй
i я мушу втримати рiвновагу. Секунди i мiнути розтягалися у самостiйнi
вiчностi i тiкали вони в глибини просторiв, як шматки вирваного з космосу
сузiр'я з його незбагненою настороженiстю i його провокуючими та мницями.
Можливо, з цi © туманности постане новий самостiйний свiт.
Але по часi вона покликала мене до себе. Я обережно увiйшов до ©©
мiстерiйно-пiвтемно© кiмнати i застав ©© на постелi горi лицем, витягнену
на весь зрiст i прикриту легким, сатиновим, зелено© барви накривалом, яке
плястично вилонювало всi вигини ©© струнко©, нерухомо© фiгури. © обличчя,
здавалось, мало сiро-мармуровий вiдтiнок i незучаснено-втомлений вигляд.
- Отже ма мо пацi нтку, - намагався я втримувати легкий настрiй.
- Де ваша чоколяда? - вiдповiла вона з посмiшкою кокетства.
- О! А може б чогось...
- Нi. Чоко-ля-ди! - проговорила лона химерно.
- О, прошу. Розумi ться. Одна хвилинка!
- За хвилинку я дiйсно був бiля не© знов з чорною коробкою "блек
меджiк", виробу мо © фабрики i кришталевою склянкою помаранчевого соку з
дорогоцiнного "адмiрала".
- Ви чудовий! Дякую. Сiдаймо i частуймось разом, - казала вона тим
самим тоном i привстала на лiкоть.
- Я щойно дослiджував джунглi кухнi.
- Ви голодний. Бiдний мiй, голодний.
- Чи мiг би запропонувати вихiд з положення? Крiм ось цi © чоколяди?
- Розумi ться.
- Наприклад, добрий ресторан. Я довiдався...
- Вже? Так скоро? - перебила вона мене.
- Перша година.
- У мене... - вона глянула на свiй годинник, - дев'ята.
- Ваш час добродушно зупинився.
- Я ж його наводила... Той мiй вiчний впертюх. Чи не поганий це знак ?
- Покажiть його менi.
Вона подала менi свого маленького, округлого, золотого "Ельджiна" на
чорнiй, ростяжнiй опасцi, що нагадував око сови i був безучаснено
пасивний. Держати в руцi такий механiзм, здавалося держати маленьке серце,
ранене стрiлою. Його символ величаво по днувався з уявою про час, любов,
насолоду i розпач. Я дуже люблю цi такi фiлiграннi предмети, по днанi з
нашими найiнтимнiшими прагненнями.
- Трiснула пружина, - зазначив я сухо.
- Пружина? Яка пружина? - здивовано питала вона.
- Звичайна пружина. Кожний живий чи мертвий механiзм ма пружину. I ваш
годинник також. I вона трiснула.
- Але ж чому? Зi мною ще такого нiколи не трапилось.
- Зносилася. Треба дати нову. Це трапля ться з кожним i завжди. Але
лишiм годинника. Скажiть краще, як ви себе почува те, чи дуже погано i чи
маю впадати в розпач?
- Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це примха. Полежу, полежу i
пiду танцювати. Чи ма те музику?
- Блю-танго, заздрiсть-танго, редроз-танго, компарсiта-танго... Що ще?
Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол...
- Досить, досить, досить... Але ж ви не танцю те.
- Хто вам сказав?
- Хтось казав.
-Який феноменальний брехун. Але досить танго, вернiмось до обiду. Йдемо
до ресторану ? Тут ...
- Ви ж казали, що в "адмiралi" тонни харчiв, - знов перебила вона мене.
- Але ж ми не збира мось грабувати бiдного Лисого.
- Якого Лисого? Вiн буде вам вдячний, що зможе вiдсвiжити сво© запаси.
Що там знайшли?
- Вiд молока райських птахiв до голубцiв, вареникiв i шинок
"есекспекерс" включно. Найблагороднiшi консерви, якi тiльки iснують на
плянетi.
- А чи крiм молока райських птахiв там також коров'яче ?
- Лишень "карнейшен".
- Отже, мiй милий паладин, треба б дiстати i свiжого молока. там
якiсь вiтамiни?
- Вся азбука. Цибуля, помаранчi, хрiн, ананаси...
- То чого бiльше ? Шинка, цибуля, соки... А хлiб ? Чи хлiб?
- Справжнiй житнiй "бiвер". Я привiз персонально.
- Хлiба нашого щоденного дай нам сьогоднi...
- I прости нам провини нашi...
- Як i ми прощаемо винуватцям нашим.
- Амiнь.
- Чудово! - викрикнула Лена. Отже ми вмi мо молитися. А яко© ви вiри?
- А ви яко©?
- Мiй батько був...протестант. Це я пам'ятаю.
- А мiй православний.
- А ми? А ми? Яко© ми?
- Це питання. Хiба що за батьками.
- А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь, така
Гiрошiма... Чи можливо нам....
- Просто не знаю.... Взагалi... Особисто не допускаю повороту. Минуле -
минуле! Нема назад.
- А як Бог?
- Новий початок. Все нове. А Бог... Хiба ми зна мо, як його висловити?
Молiмся i все. Все мiня ться, абсолютно все. Вiдкритi простори. Йти i
брати...
- А яка по вашому буде Канада?
- Сплав нацiй... Нова, тверда, нержавiюча сталь рас, мов, духiв
смакiв... Твердиня свободи, закована льодом пiвночi... Плюс гранiтний
аеродром космiчно© аеронавтики.
- Люблю вас слухати.
- Ви ж все це зна те...
- За вийнятком вас...
- Я? Найпростiша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподiвано,
хоча засад-ничо вона не була несподiванкою, бо ще у Торонтi я бачив на ©©
столику кiлька книжок з дуже мудрими написами i можливо сона з ними хоч
поверхово знайомилась. "Революцiя всесвiту", можливо цiкавила ©© просто з
куртуазi©, ©© гарна голiвка не була найкращим мiсцем для великих думок,
але бувають i несподiванi вийнятки. Чому конче Сократ мусiв бути огидою i
чому б краси не можна сполучити з мудрiстю... Це, зрештою, не моя тема...
Не маю намiру сперечатися з Богом, Лена, здавалось, вiдгадувала мо©
сумнiви i, подаючи менi коробку "блек меджiк", пiдозрiло питала: - Ви менi
не вiрите?
- Прошу вибачити. Я не готовий, - вiдповiв я.
- Для мене?
- Взагалi. I для вас. Ви не берiть мене драматично. Особливо коли я
намагаюся мудрувати.
- Я старий демагог, нема потреби вибачатися, - казала вона i ще бiльше
привставала, тримала сво накривало бiля грудей i дивилася на мене очима
кота. - Вгощайтесь вашою чоколядою... Це тема безконечна. Ще наговоримось.
Я сидiв обережно на краю ©© м'якого лiжка, яке пахло цвiллю i парфумами
бозу, дивився в ©© обличчя з легкою iронiчною посмiшкою, ми обо вважали
нашу розмову за звичайну гру не так думок, як настрою, ми вза мно
пiзнавались i намагались показатись одне перед одним в найкращому, по
можливостi, несподiваному, трохи екстравагантному виглядi. Лена була
вийнятково близько вiд мене i в такiй позицi©, яка могла мене бентежити, в
кiмнатi було душно, тьмяно, велике дзеркало - комода вiдбивало пiввиразнi
зариси наших фiгур з плястичною лiнi ю живота, грудей i профiлю обличчя
мо © партнерки.
Ми не мали чого бiльше говорити, ©ли чоколяду, склянка з помаранчевим
соком стояла на столику, я був насторожений i запитав: - Лено. Скажiть
щось про себе.
- Нiчого так не зношу, як говорити про себе, - вiдповiла вона сердито.
- I хто б хотiв слухати. Або вiрити. Кому, скажiть, потрiбно вислухувати
вашi божевiльнi пригоди.
- Епопея людства не раз страждала подiбним.
- Наш досвiд унiкальний. Бо довгий... Тривалий. Це втомлю . Набрида .
- Чи ви вдоволенi тепер?
- Об' ктивно... Суб' ктивно, далi кривавлюсь. Серджуся, що iншi люди -
люди, а я вiдлюдок. Ми за раженi неспоко м... I безсиллям.
- Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена.
- Пiзнiше переконалися, що нi. Ма те рацiю. Iнколи люблю "бути як усi",
не вiдрiзнятися. Мабуть, належу до втомлено© частини свiту, можливо з