Страница:
був залiплений брудами, вона була на пiдпитку i пахнула шотляндськими
вiски, мо© кiмнати починали вже вiдживати. - Чудово! - казала вона.
Чудово! Просто чудово! - Я мовчав, вдавав скромного, зрештою, далебi, не
було чим особливо пишатися. Я розсвiтив свiтла усiх трьох кiмнат, все
виглядало порожньо, але панi Сомерсет все хвалила i не виявляла бажання
скоро вiдходити. Я запропонував ©й свiй просиджений фотель i вона прийняла
пропозицiю, а сам я пiдсiв на скринцi з мармеляди, перед нами весело
горiли полiна у залiзнiй печi полум'я бавилось вiдблисками по наших лицях,
i ми довго того вечора спокiйно, як старi друзi розмовляли. А зогляду на
те, що моя англiйська мова не була ще вистачально досконалою, тому моя
гостя старанно використовувала сво© привiле©, зона любила i вмiла
оповiдати зо всiма тими оздобами мови й зворотiв, що ©х виплекала
цивiлiзацiя деяких мов протягом столiть. Я багато довiдався. Що вона
вдова, iцо ©© чоловiк, директор банку, помер на удар серця, ще коли вона
була молодою, що вона цiле життя провела самiтньою, дарма що мала бiля
себе багато людей, що тепер ма дiвчину, яку привезла з Европи i яку вона
любить, що все ще часто ©здить до Англi©, до Шотлян дi©, до Iталi© i
Швайцарi©, що вона мала нареченого, якого втратила... Довга, складна
епопея, яка могла iмпонувати такому невибагливому свiдковi житт вих
проблем, яким був я з мо©м марксо-ленiно-сталiнським минулим. До всього я
був добрим, невiльним слухачем, дарма що мав так мало для цього вiльних
годин, але мiй iнстинкт менi пiдказував, що тут треба бути вийнятково
поблажливим й зрозумiлим. Всi тi ©© "дрiнки" не були напевно добровiльною
даниною ©© поневолення i вимагали вони старанного розслiдування i
вiдповiдного трактування. Бо ©© людська подоба виразно вказувала, що в ©©
невеликому тiлi домiну велика душа i гарне, вразливе, добре серце. Менi
хотiлося чимсь ©й помогти, головне, що мене бентежило, це ©© добровiльний
господарський занепад, якому вона нiяк не намагалася протиставитись.
Здавалося - ©© могли використовувати всi, кому тiльки заманеться, що вона
цiле сво життя щось комусь давала i нiколи нiчого нi вiд кого не
вимагала. Це було таке мо перше враження, можливо я помилявся, але те
враження було ще скрiплене пiзнiшими спостереженнями.
Мiж iншим, вона часто вживала слова "лонки", спочатку я не придавав
цьому значення, а можливо й не зрозумiв належно, але трохи згодом я почав
виразно розумiти ©© осамiтнення. Здавалося, для цього не ма причин. З
першого дня нашого знайомства, ми застали ©© у бурхливому товариствi
iнтоксикованих алькоголем людей, але ©© осамiтнення мало iншi причини.
Можливо це було заблукання, втома, можливо навiть розчарування, туга за
чимсь нездiйсненним i недосяжним. Так багато людей на плянетi, якi не
можуть змiститися в ©© просторi.
Очевидно, що я не робив нiяких, абсолютно нiяких намагань, щоб якось до
не© наблизитись. Я мав так мало часу i ©© вiзити були для мене скорiше
марнуванням дорогих годин, якi я мiг i мусiв використати на щось iнше, нiж
вислухувати цi, не зовсiм веселi повiстi, але разом з цим я був
зацiкавлений... Це був новий для мене свiт людського побуту, я мав завжди
пошану до цi © завжди гордо©, амбiтно©, сво рiдно©, талановито© породи
людських iстот, якi з одного далекого, туманного острова, розiйшлися по
всiх континентах свiту i скрiзь, де вони ступили, там одразу почало
зароджуватись велике, цiкаве, розумне розгортання життьових завдань i
проб-блем. Нi, це не мусiло бути конче те все з матерi©, тож матерiя не
конче мусить бути гарним замком, вибагливим парком, коштовними повозами,
але признаймось також, що цi всi речi здобуваються не тiльки з матерi©, а
також з чогось, можливо, багато вартнiшого. Все вироста з одного того
самого джерела i коли ви не любите цього слова "дух" не вживайте його,
лишень я не знаю, яким iншим поняттям це джерело-джерел ви можете
замiнити.
Коли я дивився на мою гостю в ©© жовтому, безрукавому, пiм'ятому i
витертому кожушку, коли я бачив ©© не конче правильне орамлення лиця з
тими залишками ластовиння i тими рештками колись бурхливого рудого
волосся, менi здавалося, що я бачу не лишень Оквiл, Онтарiо, але я бачу
також Ню орк, Калiфорнiю, Мис Добро© Надi©, Ново-Зеляндiю, Крету,
Австралiю... I ще здавалося, що я бачу Атени з богинею на Акрополiсi, бачу
Палятин. сенат, Юлiя Цезаря. певнi iстоти через якi проходять вiки i
простори, нiби промiння сонця крiзь многоранну призму.
Я мав велике бажання не спричиняти цiй людинi якихсь труднощiв, я мав
повнi руки сво©х власних турбот, але якось так сталося, що ми зiйшлися
лице в лице без якогось особливого намiру. Того самого вечора, коли вона
вперше появилася в мо му домiнiонi, вона вже запрошувала на "дрiнк". Я
вiдмовився за браком часу, бо мусiв ©хати на фабрику чоколяди,. але вже
другого дня, вона ще задня покликала мене до себе i не на "дрiнк", а
завела до свого великого гаражу, який властиво був цiлою шопою, де могло
вмiститися пiд тузина авт i вказала менi на купу старих меблiв, звалених в
кутi i призначених, правдоподiбно, на якусь вiвiсекцiю - добротних,
старовинних - дуб i шкiра зi всiлякими заумними оздобами з часу минулого,
а можливо i якогось старшого столiття - яв таких подробицях нiколи не
розбирався. Там були дослiвно всi необхiднi для дому речi - i лiжка, i
фотелi, i канапи, i крiсла. - Заберiть це; - сказала вона наказовим тоном
з виразом яко©сь злости. Я дивився на не© здивованим поглядом. - Але ж,
панi! Це все дуже вартiснi речi. Це найцiннiша антика. Бона тепер... - А!
Гош! Нiсенiтниця. Заберiть - нi - то завтра все спалю, - викрикнула вона
сердито.
Я просто не мав сили вiдмовитись, це були справдi, на мою думку, дуже
вартiснi старовиннi предмети справжньо© розкошi i було ©х там стiльки, що
можна було обставити не такий, як мiй будинок. - Дуже дякую! Я заберу, -
погодився я. Не ви, а я - дякую! - вiдповiла вона. Воно тут валя ться роки
i роки.. Нарештi збудуся!
До речi, це буй один з дуже прозорих днiв, пiд ногами грубою верствою
по цiлому подвiр'© лежало пере важно кленове листя, прибите нiчною росою,
яке липло до пiдошов взуття i заносилось до хати. Панi Сомерсет сама
помагала менi переносити тi i меблi i розставляти ©х у мо©х ветлих
кiмнатах. Розумi ться, ми ©х не змогли усiх змiстити, але головне у мо©х
доменах появилися недопасовано вартiснi речi, вiкторiянська канапа, що
могла бути окрасою найвибливiшого сальону минулого столiття, тяжкий,
масивний, магоневий письмовий стiл з обов'язковими легкими шуфлядками, два
добрих, глибоких, нiби фортецi, шкiрянi фотелi з висидженими подушками i
багато iнших потрiбних i менш потрiбних предметiв, якi заповнили весь мiй
мешканевий простiр не тiльки видимими об' ктами щоденного вжитку, але й
невидимими ремiнiсценцiями минулого, якi разом iз запахом трухляво©
матерi© викликали примари людей, настро©в, подi©, з яких допитливо уява
могла творити, якi хочете, картини давнього. У всьому цьому залишились
дотики, тiнi, кольори, запахи i навiть, можливо, нечутнi ультра звуки того
вже астрального свiту, який цi предмети оточував сво ю атмосферою. Все це
було люксусом, привезене з-за океану, багато коштувало, робило кумось
багато турбот, а разом при мности, надавало поваги... Тепер це лиш
невигiднi тiнi, що ©х годi позбутися, але разом нiяково вживати для потреб
щоденно-буденного вжитку.
Але ця романтична операцiя стабiлiзувала мо мешкання i надала йому
вiдповiдно© гiдности. Три тижнi тривало це мiстерiйне перевтiлення, але
коли воно завершилось, все тут по сво му заблищало i набрало визивного
вигляду включно з мо ю пiонерською пiчкою у кухнi, недавно поржавiлою, а
тепер запопадливо вiдновленою барвою алiмiнiю. У мо©й дровiтнi, яку я
примiстив у старiй, засотанiй павутинням шопi, появилася свiженька купа
сухих берестових, готових для вжитку дров з мого таки поземку, а туманними
вечорами з димаря мого котеджу здiймався пiд сизе небо сизий димок, який
нагадував ситiсть i тепло, а все разом довкруги малювало мелянхолiйно
кольору картину з обкладинки фармарського календаря.
Це був цiкавий мiй особистий, суворо засекречений, iнтимно забарвлений
свiт, якого клiмату можливо не збудуся нiколи, це була по сво му радiсна
осамiтненiсть, коли людина виповнена так сво©ми плянамп i завданнями, iцо
на нiщо iнше не ма у не© мiсця. З початком грудня я вже мiг залишити сво
торонтське мiсце, яке так недавно видавалось менi iдеальним i незмiнним i
яке тепер затратило мо зацiкавлення i належало кому iншому. Бояри вже
звикли до мо © постiйно© вiдсутности i лише дивувались, коли я, ви©жджаючи
остаточно найнятою малою тягарiвкою, забрав зi собою мо© валiзи, пачки
паперiв i вiдомого "Фiлiпса", а мого унiверсального i мiстерiйного стола
залишив ©м на вiчну власнiсть. Я не мiг ©м навiть належно цього пояснити,
вважаючи, що мо© теперiшнi пригоди чисто мо©ми особистими справами i для
ширшо© публiкацi© не надаються. Але з Боярами i навiть з Мартою, ми
зосталися далi друзями. Ця остання провела мене аж до авта з речами i
обiцяла "навiдати", вкладаючи в це слово сво рiдний iнтригуючий присмак. Я
вiдповiв на це лишень скромним кивком голови i мч розлучилися.
Чергова дошкульна проблема виникала з мо©м до©здом до Торонта на працю.
Ще рано, а також вечором, це не робило труднощiв, цiлий ряд автобусiв
мiсцевих i позамiсцелих лiнiй, регулярно й вигiдно курсував здовж озера
старою двiйкою, але гiрше було ночами, коли приходилось не раз довго
вистоювати на зупинках, чекаючи на диний нiчний автобус, який до того
iнколи безсоромно спiзнявся. Ще гiрше стало, коли впав раннiй снiг i мiй
Оквiл вкрився чималою м'якою бiлою верствою цього небажаного добра. Вiд
мого мешкання до найближчо© зупинки автобуса, було чверть години ходи
глухою, малолюдною, часто засипаною снiгом алейкою, я вертався звичайно
серед ночi, або раннiм ранком, коли все спало i я перший прокладав слiд на
свiжому снiгу. А коли доходив до свого зачарованого, та мничого,
погрузлого у глибокий сон замку, мусiв хоч трохи вiдгорнути наперед з пiд
дверей снiг, iнакше вiн навалився б просто до середини мого малого
передсiння.
Але i в цьому всьому було повно iнтригуючого змiсту, що його годi
вислодитн словами, мо мiсце виглядало загадково, з домiшкою та мничо©
мiстерiйности, завжди було тихо i порожньо здалека горiли свiтла
сусiдських осель i особливо привабливо свiтилося кiлька вiкон нагорi i
внизу мо © сусiдки панi Сомерсет, з якою у мене пiдтримувались невидимi
контакти, дарма що ми дуже рiдко зустрiчалися i ще рiдше розмовляли. Але я
знав, що пiсля нашо© першо© розмови вона чекала, що я зголошуся до не©. Я
не спiшився з вiзитами, був утомлений, не мав часу. багато думав про Лену,
розповiдав сам собi казки свого майбутнього, iнколи виходив на свiй город
шукати сухих дерев но дрова, оглядав цей простiр дослiдчим оком,
насолоджувався глибокою ти шею, у якiй звуки далекого потягу, що пролiтав
долиною, видавались небесними громами. А поза тим ця статика i ця
нерухомiсть. I цей вiдчаяний нiмий спокiй але© (©© звуть Матiяса) з тими
п'ятьома яблунями, крiзь вiття яких та мничо ппосвiтлювалось свiтло оселi
панi Сомерсет, нiби там жив якийсь алхемiк, або якийсь чародiй. Ця вiлля
нагадувала менi оповiдання Конан Дойля, Дафну де Мурьс, Агату Крiстi.
Так. Спокiйно лежала алея Матiяса, спокiйно шумiли сосни, спокiйно
стояли яблунi, спокiйно свiтились оселi сусiдiв, але все тто могло бути й
не спокiйним, особливо ночами, коли наприклад налiтав вiд озера вiтер i
все обертав у фурiю. Сосни, яблунi, ясени, верби молились i скаржились, з
далекого озера долiтав шум хвиль, а всiлякi електричнi, телеграфнi,
телефоннi дроти з рiзнiми антенами навiжено свистiли. У такий час, коли я
був дома i коли в мо©й залiзнiй печi-кухнi горiли великi сухi полiна, тi
гомони i тi шуми поза стiнами мо © хати, видавались менi при мною музикою.
Я примостив перед грубкою вигiдний фотельчик, поставив за ним стоячу лямпу
пiд високим абажуром, одягався у теплий домашнiй бронзово© барви халат i
читав пiд лямпою щось з найновiших лiтературних появ та слухав музику
Сi-Бi-Сi, яку подавав менi ласкаво з сусiдньо© темно© кiмнати мiй чарiвний
"Фiлiпс".
Лишень це не так часто бувало. Я не так часто бував дома i досить рiдко
шумiли хвилi i стогнали дерева. Клiмат цього чудового краю вистачально
помiркований i його конституцiя виключала надмiрнiсть гострих емоцiй.
Здебiльшого було лагiдно й помiрковано - бiла земля, сине небо, ясне
сонце, блiдий мiсяць.
Згодом вiд порога мо © оселi, пiд прямим кутом, появилося двi не дуже
протоптанi, легкi стежки. Одна виразнiша й конкретнiша до але© Матiяса, а
друга легша й химернiша до будинку мо © сусiдки, та мничо© вiлли. Цими
стежками не багато ходилося, вони ледве зарисовувались на загальному
бiлому тлi, а коли випадав новий снiг, зникали зовсiм. Спочатку це були
лишень кiлька мо©х слiдiв - широких, глибоких, незграбних, але згодом до
них додалися меншi й коротшi знаки, що належали без сумнiву делiкатнiшим
сотворiнням, нiж моя подоба. До мене почала заходити "мiс Кетрен". яку я
звап Катрусею- пречудове, фiлiгранне ство, яке посилала до мене "ледi
Сомерсет" з усiлякими сво©ми справами. Раз це були звичайнi гарячi млинцi
з борошна тiтки Жемiни з вiдомим кленовим соком, iншим разом це був дуже
теплий, верблюжо© шерсти, старомодний светр, правдоподiбно з музею панi
Сомерсет. Розумi ться, Катруся приходила, делiкатно стукала до дверей мого
ганку, передавала доручення сво © панi i одразу вiдходила. Але ©© слiди на
снiгу лишалися. I вiд цього менi було не лишень при мно, а також радiсно.
Я вiдчував, що в мо©й самотi зароджу ться дивовижний фокус зацiкавлення,
який починав мене хвилювати. Одиноке вражливе мiсце мо © уяви - Лена,
збагатилося новим небулярним видивом, яке починало горiти i видiляти
промiння
Але й цi слiди не були диними слiдами на теренi мого казкового
царства. Коли довший час не випадало свiжого снiгу, тодi весь цей простiр
покривався фантастичними вiзерунками - здовж i впоперек, рiзних форм i
рiзнiх розмiрiв, що належали майстерностi мо©х найчисленнiших сусiдiв.
Скiльки, наприклад, я мав самого вороння - чорних, з парламутровим
вiдблиском сотворiнь, якi любили обсiсти одну з мо©х сосон i звiдтiль на
цiле горло, з фанатичною впертiстю, кричати на цiлу околицю, нiби вони
хотiли перекричати весь свiт. Цiкаво, хто вложив до цi © мало© тварини
таку велику силу вiдчаю, гiркоти i скарги. Коли ж вони косо по вiтру
злiтали iз землi, вони звичайно залишали по собi цiлу мережу найфанта
стичнiших стежок по бiлому снiгу. х намiри найменш передбаченi, ©х
напрямки круто i нагло мiняються, ©х рухи рiзнi й вiдруховi. Звичайно ними
керу пан-голод, але ©х слiди пiсля цього нагадують i роглiфи чарiвничо©
книги приречення.
За воронами зараз в черзi стояли горобцi - не менше крикливi й ще бiльш
метушливi зграйки патетичних ненажер без сумнiву з породи семiтiв. Вони
жили ярмарком i завзято торгувалися за кожну найменшу смiтинку, коли вона
творила якусь iлюзiю iстивного. Вони не лишали нi стежок, нi слiдiв, а лиш
зграсований вигiн бiля мiсця, де знаходили поживу.
Iнколи несподiвано, нiби навала монголiв, появлялися гурти диких качок,
якi спускалися на мою територiю i шукали данини. За качками прилiтали
матово-бiлi меви й чайки, якi кружляли довкруги, нiби зграя iндiян.
По землi блукало, особливо ночами, численне населення тваринного свiгу,
як ракуни, скункси, лиси i, розумi ться, нашi чудовi друзi собаки й коти,
якi знаходили мене завжди i скрiзь. Можливо й тому, що я почав виставляти
бiля мо © шопи скриньку з харчовими продуктами. Ночами там було гамiрливе,
мо© сусiди не завжди мiж собою мирилися, iнколи, коли я вертався з роботи,
я заставав ©х в запалi бойових операцiй, що нагадували Корею.
Я був дуже здивований, що моя сусiдка панi Сомерсет не тримала нi
котiв, нi собак, як це звичайно можна було сподiватися. В ©© просторому,
на одинадцять кiмнат, примiщеннi все виглядало дуже статично. Нiчого нiде
не рухалось, ©© численнi чирокi канапи глибокi фотелi, столи i ятолики,
стiльцi i пiдстiльцi, ©© картини на стiнах, книги на полицях, килими на
помостi, все це по сво му замрiялось i так застигло. I лишенi: iнколи,
досить не часто, на ©© подвiр'я за©жджало кiлька машин, в будинку
свiтилось бiльше вiкон I робилось гармiдерно. Але така iнвазiя не тривала
довго. Вона приходила, прошумiла й вiдходила. Будинок лишався, свiтла
гасли i тиша знов вселялася. Натомiсть все бiльше оживав i свiтився мiй
малий котедж.
Той мiй котедж! Як пiзнiше я довiдався, вiн сто©ть тут ще з 1884 року,
що на нашi iсторичнi мiрила - велика древнiсть. По сво му я його спонтанно
полюбив, але це вимагало також жертв i уваги. В його стiнах могли
появитися несподiванi щiлини, якi з настирливою впертiстю негатавно
впливали на мою хатню температуру, то я мусiв лiзти на його старечу
покрiвлю i там шукати якихсь недолiкiв, то знов чогось вимагав димар, який
не мiг гаразд впоратись з димом, а що головне, я безнастанно оздоблював
його нутро. Менi хотiлося, щоб вiн конче "щось був вартий", щоб "з нiчого
став чимсь", щоб вiн по сво му себе виправдав i навiть по сво му заблищав
молодiстю. Не так давно я читав статю в "Лайфi" i оглядав пречудовi
iлюстрацi©, як то вiдомий герцог Вiндзорський Едвард, вiдбудував ру©ни
старого замку у Францi©i зробив з них модерне мешкання, у тому ж таки
"Лайфi", у вiддiлi "модерний побут", я натрапив на ряд кольорових
iлюстрацiй, як то в самому Голивудi, найзаможнiшi зорi екрану, заповняють
сво© коштовнi вiлли старим фармарським крамом, я бачив iлюстрацiю
скульптур якогось француза, зложених зi старих, розбитих авт, я читав про
одного калiфорнiйця, який збудував велетенську вежу з пляшок зiбраних на
смiтниках. Менi казали, шо все це звучить трохи песимiстично, що
фiлософське це висловлю "тугу" за невiдомо чим в стилi людей зi сердитими
бородами i нечесаним довгим волоссям, а iншi знов твердили, що в цьому
багато примхи "пересичених буржуа" i взагалi весь той позолочений культ
найкраще вигляда у таких мiсцях, як замки герцогiв, вiлли голивуд-ських
магнатiв, оселi швайцарськпх вигнанцiв типу Чарлi Чаплiна.
Я не мав зеленого поняття, в чому саме виявля ться естетика скульптури
зi старих позбитих авт, але коли вона така справдi iсну , i знаходяться
компетентнi знавцi й адоратори цього стилю, то чому i менi не скориста
тися з цi © дешево© нагоди i не спробувати потрапити, без великих
труднощiв, у "великi забiяки". Тим бiльше, що я випадково мав стiльки до
вибору, просторий буди нок панi Сомерсет був переповнений скарбами, якi
стягалися сюди десятилiттями зi всiх кiнцiв свiту i були позбавленi
елементарно©, не кажу вже пошани, але й уваги мо © шановно© сусiдки.
Навпаки. Здавалось, вона це пристрасно ненавидiла. - Тейк iт! викрикувала
вона i вдаряла сво©м розiпляпаним черевиком старовинну вазочку, можливо
справжньо© китайсько© порцеляни, що валялася в купi мотлоху на горищi. -
Забирайте те смiття! воно мене душить! Я хочу звiльнитися! - Я не зовсiм
©© розумiв, вiд чого вона хоче звiльнитися, що ©© душить. Я намагався
казати, що це можуть бути дуже вартiснi речi, що ... - Нiякi вартiснi!
Генрих настягав того... За центи! Забирайте, забирайте, забирайте! -
сердито перебила вона мене.
О, мiй Боже! Що мав робити. I в наслiдок цього безраддя, у мо©х
античних сальонах появилося чимало всiлякого добра, як тi самi китайськi
вазочки, виразни ки якогось культу бронзовi iндiйськi коники,
старо гипетськi кадильницi з дивовижного перегорiлого металу, староримськi
вовчицi з Ремом i Ромулем з вульканiчно© лави i пречудова, трохи надбита,
гiпсова копiя чарiвно© фараоншi Нефретете, жiнки Тхнатона фараона
вiсiмнадцято© династi© з налiпкою якогось олександрiйського книгаря
Волтазара.
До речi, та сама Нефретете... ©, на довгiй ши©, делiкатна, як тюльпан,
голiвка з тим дивовижним клобуком, чимось нагадувала менi . . чи не...
молоденьку Одрей Гепборн i навiть мою Лену. Вибачте, вибачте! Можливо це
звучить, як сервiлiзм, але справа тут не в подiбностi зовнiшньо© статури,
а в тiй невловнiй для слова, зневажливiй i мiмозно вражливiй красi, так
переборщено-щедро вложенiй у один фокус розмiру. Я цiкавий, як могли
звичайнi механiчнi атоми зложитися у таке вишукане, живе. зорове враження.
- Чи ви розумi те, що це значить жити в такому музе© тридцять рокiв? -
питала мене панi Сомерсет.
- Ви станете мумi ю. Я ще не стара, але я вже мумiя. Мене не зворушують
навiть любовники.
Можливо, можливо, але я мав на це сво© погляди i сво© пляни. По перше,
в мо©х очах, вона нiяка мумiя, а цiкава, трохи втомлена достатком i
можливо затро на алькоголем i нiкотином людина, а щодо речей, то я не
вбачаю в цьому музею, а лишень невiд' мну конечнiсть щоденного вжитку, як
сонце й повiтря, вони менi потрiбнi, я заповняю ними свою порожнечу, я
потребую грунту, я впускаю до нього корiння. Он та широка, мiцна, нiби з
бронзи шкiряна канапа виточена з найкращого вропейського дуба, це не
музей. Це мебля. На нiй можна не тiльки сiдати, але танцювати аркана або
той монументальний, як стара фортеця, фотель, всi цi бронзовi витребеньки,
це не тiльки речi, це спiвчинники i спiвтворцi мого многогранного дiяння.
Я мав фотелi, я мав скунксiв, я мав Нефретете, я мав... багато.
За вийнятком долярiв. Мо© борги лежали на мо©й душi олив'яним гнетом,
половина мого стандартного зарiбку вiдходила на його погашення, для мене
лишалися крихти i, як що не знайду iнших джерел прибутку, це може
заморозити мое iснування в такому виглядi на багато рокiв. Я мушу щось
зробити i мушу знайти вихiд, менi iмпону моя лiтня операцiя, за тi пару
мiсяцiв я зробив бiльше готiвки, нiж за рiк працi у "Равн-трi". Нiчого не
лишалося, як знов вдатися до Снилика. Будинки! Цi пречудовi споруди нашо©
надмiрности в просторi. Для зору, для тiла. для духа i для... банкового
конта. Щось набути, привести до порядку, пустити на ринок... Недавно менi
оповiв "Рiдер Дайджест", як один iрлянд ць з Бостону зробив на цiй справi
триста мiльйонiв. Чому б не зробити менi бодай триста тисяч? I хтось менi
ще сказав: щоб позбутися боргу, наперед треба його подво©ти. Математика
любить курйози. По новому роцi мушу це випробувати.
II
Мо перше Рiздво на цьому новому анахоретському мiсцi пройшло тихо,
осамотнено, скромно. Нiяких ялинок, нiяких дiдiв Морозiв, нiяких навiть
привiтань. Мо© знайомi були збитi з пантелику мо©ми змiнами адреси i
ви©зду на цю провiнцiю, а я, звичайно, не придавав цьому великого
значення. I, розумi ться, я думав про Лену. Минулими роками ми мiнялися
привiтаннями, я висилав ©й щось вишукане з iлюстрованих журналiв i
скомпоноване у певну цiлiсть з кiлькох iлюстрацiй на тему Рiздва.
Переважно це були картини загостреного чутт вого вислову, якi мали б
характеризувати мо© до не© вiдчування на тлi наших вза мних стосункiв.
Вона ж, звичайно, присилала менi пречудовi, абстрактнi зарисовання власно©
композицi© з улюбленою ©© тематикою народження в релiгiйних версiях. Але
на цeй раз мiж нами запанувала глибока мовчанка. I з мо © вини. Я просив
©© не висилати святочних привiтань... Просто тому, що не маючи нiяких
iнших контактiв, таке привiтання прозвучало б банально i лишень ображало б
мо© по чуття.
Але я багато, без перерви, наполегливо про не© думав. Я мав три днi
вiльних, у мо©й хатi було тепло, нiякi зовнiшнi витiвки зими не мали до
мене доступу, я лежав у пiжамi i домашньому халатi на канапi i пiд шум
вiтру за вiкном намагався читати Томаса Волфа "Поглянь до дому, янголе",
що у мене не виходило, бо на перешкодi була Лена. Наше знайомство, наше
Сiмко, нашi пригоди, нашi бiльшi i меншi зустрiчi, епiзоди, деталi, i чим
бiльше про це думав, все бiльше i бiльше жалiв, що ©i нема зо мною у цiй
затишнiй хатинi. Яка це була б iдеальна, неповторна комбiнацiя таких двох
вийнятково загострених течiй чуття. Вiд цi © уяви у мене крутилась голова
i не хватало уяви. Я впирався поглядом у голiвку Нефретете. або зривався,
хапав то тографiю, що стояла на мо му нiчному столику, ту саму, яку я
зробив одного разу, ще коли Лена мешкала при вулицi Шша, у домашньому
робочому халатi, у стоптаних виступцях, з рукою пiднятою догори, якою нона
притримувала розпатлано вiтром волосся. Вона була так близько, так
близько, ось вона на тому клаптику паперу, ©© приплющенi, не звиклi до
гострого сонця, сiрi, плятиновi очi. I той ©© гнучкий, високий, довгий
стан, що так чарiвно умiв вигинатися у ритм музики чи любови... I в такий
час менi здавалося, що наш розрив не реальний, що вiн неможливий, що ми не
розiйшлися, а лиш розiрвалися, я був чомусь переконаний, що саме у цей час
вона так само, як i я у тонi i ритмi тих самих думок i уявлень. А коли я
намагався уявити ©© подружжя i ©© чоловiка, невiдомо чому був переконаний,
що це не подружжя, а примха, фарс, насильство. Це був мiй культ - дуже
живий i дуже переконливий; вiн виповняв всi мо© атоми i всi мислi. Вона
мешкала у тiй другiй золотiй кiмнатцi, де на стiнах висiли три ©©
мальованi гострими мазками кольоровi вiзi©, до яких я iнодi торкався
пальцями, щоб вiдчутi© напруження ©© думки.
Не мав я рухливiших контактiв i з панi Сомерсет. За нашими правилами,
це свято було iнтимним святом родини, ще перед тим, вона переслала менi,
як звичайно, Катрусею, шматок дуже солодкого родзинкового печива, а я
натомiсть вислав ©й дуже пишну осрiблену, з кра видом романтично© зими,
картку. У день Рiздва на ©© подвiр'© i в ©© домi було також тихо, вiд
полудня почав падати традицiйний, рiздвяний, лапатий снiг i широке гiлля
наших чудових сосон почало одягатися у бiлi, ватовi рукави. Було тихо,
справдi тихо, божесько тихо. I коли пролiтав десь там далеко вечiрнiй
потяг, цiла долина здовж озера гримiла громами, нiби у цiй тишi про©жджав
по сiрому небi сам творець грому i блискавки у всiй сво©й громотворчiй
подобi i могутностi.
Зате Новий рiк видався у мене на причуд бурхливим,
вiски, мо© кiмнати починали вже вiдживати. - Чудово! - казала вона.
Чудово! Просто чудово! - Я мовчав, вдавав скромного, зрештою, далебi, не
було чим особливо пишатися. Я розсвiтив свiтла усiх трьох кiмнат, все
виглядало порожньо, але панi Сомерсет все хвалила i не виявляла бажання
скоро вiдходити. Я запропонував ©й свiй просиджений фотель i вона прийняла
пропозицiю, а сам я пiдсiв на скринцi з мармеляди, перед нами весело
горiли полiна у залiзнiй печi полум'я бавилось вiдблисками по наших лицях,
i ми довго того вечора спокiйно, як старi друзi розмовляли. А зогляду на
те, що моя англiйська мова не була ще вистачально досконалою, тому моя
гостя старанно використовувала сво© привiле©, зона любила i вмiла
оповiдати зо всiма тими оздобами мови й зворотiв, що ©х виплекала
цивiлiзацiя деяких мов протягом столiть. Я багато довiдався. Що вона
вдова, iцо ©© чоловiк, директор банку, помер на удар серця, ще коли вона
була молодою, що вона цiле життя провела самiтньою, дарма що мала бiля
себе багато людей, що тепер ма дiвчину, яку привезла з Европи i яку вона
любить, що все ще часто ©здить до Англi©, до Шотлян дi©, до Iталi© i
Швайцарi©, що вона мала нареченого, якого втратила... Довга, складна
епопея, яка могла iмпонувати такому невибагливому свiдковi житт вих
проблем, яким був я з мо©м марксо-ленiно-сталiнським минулим. До всього я
був добрим, невiльним слухачем, дарма що мав так мало для цього вiльних
годин, але мiй iнстинкт менi пiдказував, що тут треба бути вийнятково
поблажливим й зрозумiлим. Всi тi ©© "дрiнки" не були напевно добровiльною
даниною ©© поневолення i вимагали вони старанного розслiдування i
вiдповiдного трактування. Бо ©© людська подоба виразно вказувала, що в ©©
невеликому тiлi домiну велика душа i гарне, вразливе, добре серце. Менi
хотiлося чимсь ©й помогти, головне, що мене бентежило, це ©© добровiльний
господарський занепад, якому вона нiяк не намагалася протиставитись.
Здавалося - ©© могли використовувати всi, кому тiльки заманеться, що вона
цiле сво життя щось комусь давала i нiколи нiчого нi вiд кого не
вимагала. Це було таке мо перше враження, можливо я помилявся, але те
враження було ще скрiплене пiзнiшими спостереженнями.
Мiж iншим, вона часто вживала слова "лонки", спочатку я не придавав
цьому значення, а можливо й не зрозумiв належно, але трохи згодом я почав
виразно розумiти ©© осамiтнення. Здавалося, для цього не ма причин. З
першого дня нашого знайомства, ми застали ©© у бурхливому товариствi
iнтоксикованих алькоголем людей, але ©© осамiтнення мало iншi причини.
Можливо це було заблукання, втома, можливо навiть розчарування, туга за
чимсь нездiйсненним i недосяжним. Так багато людей на плянетi, якi не
можуть змiститися в ©© просторi.
Очевидно, що я не робив нiяких, абсолютно нiяких намагань, щоб якось до
не© наблизитись. Я мав так мало часу i ©© вiзити були для мене скорiше
марнуванням дорогих годин, якi я мiг i мусiв використати на щось iнше, нiж
вислухувати цi, не зовсiм веселi повiстi, але разом з цим я був
зацiкавлений... Це був новий для мене свiт людського побуту, я мав завжди
пошану до цi © завжди гордо©, амбiтно©, сво рiдно©, талановито© породи
людських iстот, якi з одного далекого, туманного острова, розiйшлися по
всiх континентах свiту i скрiзь, де вони ступили, там одразу почало
зароджуватись велике, цiкаве, розумне розгортання життьових завдань i
проб-блем. Нi, це не мусiло бути конче те все з матерi©, тож матерiя не
конче мусить бути гарним замком, вибагливим парком, коштовними повозами,
але признаймось також, що цi всi речi здобуваються не тiльки з матерi©, а
також з чогось, можливо, багато вартнiшого. Все вироста з одного того
самого джерела i коли ви не любите цього слова "дух" не вживайте його,
лишень я не знаю, яким iншим поняттям це джерело-джерел ви можете
замiнити.
Коли я дивився на мою гостю в ©© жовтому, безрукавому, пiм'ятому i
витертому кожушку, коли я бачив ©© не конче правильне орамлення лиця з
тими залишками ластовиння i тими рештками колись бурхливого рудого
волосся, менi здавалося, що я бачу не лишень Оквiл, Онтарiо, але я бачу
також Ню орк, Калiфорнiю, Мис Добро© Надi©, Ново-Зеляндiю, Крету,
Австралiю... I ще здавалося, що я бачу Атени з богинею на Акрополiсi, бачу
Палятин. сенат, Юлiя Цезаря. певнi iстоти через якi проходять вiки i
простори, нiби промiння сонця крiзь многоранну призму.
Я мав велике бажання не спричиняти цiй людинi якихсь труднощiв, я мав
повнi руки сво©х власних турбот, але якось так сталося, що ми зiйшлися
лице в лице без якогось особливого намiру. Того самого вечора, коли вона
вперше появилася в мо му домiнiонi, вона вже запрошувала на "дрiнк". Я
вiдмовився за браком часу, бо мусiв ©хати на фабрику чоколяди,. але вже
другого дня, вона ще задня покликала мене до себе i не на "дрiнк", а
завела до свого великого гаражу, який властиво був цiлою шопою, де могло
вмiститися пiд тузина авт i вказала менi на купу старих меблiв, звалених в
кутi i призначених, правдоподiбно, на якусь вiвiсекцiю - добротних,
старовинних - дуб i шкiра зi всiлякими заумними оздобами з часу минулого,
а можливо i якогось старшого столiття - яв таких подробицях нiколи не
розбирався. Там були дослiвно всi необхiднi для дому речi - i лiжка, i
фотелi, i канапи, i крiсла. - Заберiть це; - сказала вона наказовим тоном
з виразом яко©сь злости. Я дивився на не© здивованим поглядом. - Але ж,
панi! Це все дуже вартiснi речi. Це найцiннiша антика. Бона тепер... - А!
Гош! Нiсенiтниця. Заберiть - нi - то завтра все спалю, - викрикнула вона
сердито.
Я просто не мав сили вiдмовитись, це були справдi, на мою думку, дуже
вартiснi старовиннi предмети справжньо© розкошi i було ©х там стiльки, що
можна було обставити не такий, як мiй будинок. - Дуже дякую! Я заберу, -
погодився я. Не ви, а я - дякую! - вiдповiла вона. Воно тут валя ться роки
i роки.. Нарештi збудуся!
До речi, це буй один з дуже прозорих днiв, пiд ногами грубою верствою
по цiлому подвiр'© лежало пере важно кленове листя, прибите нiчною росою,
яке липло до пiдошов взуття i заносилось до хати. Панi Сомерсет сама
помагала менi переносити тi i меблi i розставляти ©х у мо©х ветлих
кiмнатах. Розумi ться, ми ©х не змогли усiх змiстити, але головне у мо©х
доменах появилися недопасовано вартiснi речi, вiкторiянська канапа, що
могла бути окрасою найвибливiшого сальону минулого столiття, тяжкий,
масивний, магоневий письмовий стiл з обов'язковими легкими шуфлядками, два
добрих, глибоких, нiби фортецi, шкiрянi фотелi з висидженими подушками i
багато iнших потрiбних i менш потрiбних предметiв, якi заповнили весь мiй
мешканевий простiр не тiльки видимими об' ктами щоденного вжитку, але й
невидимими ремiнiсценцiями минулого, якi разом iз запахом трухляво©
матерi© викликали примари людей, настро©в, подi©, з яких допитливо уява
могла творити, якi хочете, картини давнього. У всьому цьому залишились
дотики, тiнi, кольори, запахи i навiть, можливо, нечутнi ультра звуки того
вже астрального свiту, який цi предмети оточував сво ю атмосферою. Все це
було люксусом, привезене з-за океану, багато коштувало, робило кумось
багато турбот, а разом при мности, надавало поваги... Тепер це лиш
невигiднi тiнi, що ©х годi позбутися, але разом нiяково вживати для потреб
щоденно-буденного вжитку.
Але ця романтична операцiя стабiлiзувала мо мешкання i надала йому
вiдповiдно© гiдности. Три тижнi тривало це мiстерiйне перевтiлення, але
коли воно завершилось, все тут по сво му заблищало i набрало визивного
вигляду включно з мо ю пiонерською пiчкою у кухнi, недавно поржавiлою, а
тепер запопадливо вiдновленою барвою алiмiнiю. У мо©й дровiтнi, яку я
примiстив у старiй, засотанiй павутинням шопi, появилася свiженька купа
сухих берестових, готових для вжитку дров з мого таки поземку, а туманними
вечорами з димаря мого котеджу здiймався пiд сизе небо сизий димок, який
нагадував ситiсть i тепло, а все разом довкруги малювало мелянхолiйно
кольору картину з обкладинки фармарського календаря.
Це був цiкавий мiй особистий, суворо засекречений, iнтимно забарвлений
свiт, якого клiмату можливо не збудуся нiколи, це була по сво му радiсна
осамiтненiсть, коли людина виповнена так сво©ми плянамп i завданнями, iцо
на нiщо iнше не ма у не© мiсця. З початком грудня я вже мiг залишити сво
торонтське мiсце, яке так недавно видавалось менi iдеальним i незмiнним i
яке тепер затратило мо зацiкавлення i належало кому iншому. Бояри вже
звикли до мо © постiйно© вiдсутности i лише дивувались, коли я, ви©жджаючи
остаточно найнятою малою тягарiвкою, забрав зi собою мо© валiзи, пачки
паперiв i вiдомого "Фiлiпса", а мого унiверсального i мiстерiйного стола
залишив ©м на вiчну власнiсть. Я не мiг ©м навiть належно цього пояснити,
вважаючи, що мо© теперiшнi пригоди чисто мо©ми особистими справами i для
ширшо© публiкацi© не надаються. Але з Боярами i навiть з Мартою, ми
зосталися далi друзями. Ця остання провела мене аж до авта з речами i
обiцяла "навiдати", вкладаючи в це слово сво рiдний iнтригуючий присмак. Я
вiдповiв на це лишень скромним кивком голови i мч розлучилися.
Чергова дошкульна проблема виникала з мо©м до©здом до Торонта на працю.
Ще рано, а також вечором, це не робило труднощiв, цiлий ряд автобусiв
мiсцевих i позамiсцелих лiнiй, регулярно й вигiдно курсував здовж озера
старою двiйкою, але гiрше було ночами, коли приходилось не раз довго
вистоювати на зупинках, чекаючи на диний нiчний автобус, який до того
iнколи безсоромно спiзнявся. Ще гiрше стало, коли впав раннiй снiг i мiй
Оквiл вкрився чималою м'якою бiлою верствою цього небажаного добра. Вiд
мого мешкання до найближчо© зупинки автобуса, було чверть години ходи
глухою, малолюдною, часто засипаною снiгом алейкою, я вертався звичайно
серед ночi, або раннiм ранком, коли все спало i я перший прокладав слiд на
свiжому снiгу. А коли доходив до свого зачарованого, та мничого,
погрузлого у глибокий сон замку, мусiв хоч трохи вiдгорнути наперед з пiд
дверей снiг, iнакше вiн навалився б просто до середини мого малого
передсiння.
Але i в цьому всьому було повно iнтригуючого змiсту, що його годi
вислодитн словами, мо мiсце виглядало загадково, з домiшкою та мничо©
мiстерiйности, завжди було тихо i порожньо здалека горiли свiтла
сусiдських осель i особливо привабливо свiтилося кiлька вiкон нагорi i
внизу мо © сусiдки панi Сомерсет, з якою у мене пiдтримувались невидимi
контакти, дарма що ми дуже рiдко зустрiчалися i ще рiдше розмовляли. Але я
знав, що пiсля нашо© першо© розмови вона чекала, що я зголошуся до не©. Я
не спiшився з вiзитами, був утомлений, не мав часу. багато думав про Лену,
розповiдав сам собi казки свого майбутнього, iнколи виходив на свiй город
шукати сухих дерев но дрова, оглядав цей простiр дослiдчим оком,
насолоджувався глибокою ти шею, у якiй звуки далекого потягу, що пролiтав
долиною, видавались небесними громами. А поза тим ця статика i ця
нерухомiсть. I цей вiдчаяний нiмий спокiй але© (©© звуть Матiяса) з тими
п'ятьома яблунями, крiзь вiття яких та мничо ппосвiтлювалось свiтло оселi
панi Сомерсет, нiби там жив якийсь алхемiк, або якийсь чародiй. Ця вiлля
нагадувала менi оповiдання Конан Дойля, Дафну де Мурьс, Агату Крiстi.
Так. Спокiйно лежала алея Матiяса, спокiйно шумiли сосни, спокiйно
стояли яблунi, спокiйно свiтились оселi сусiдiв, але все тто могло бути й
не спокiйним, особливо ночами, коли наприклад налiтав вiд озера вiтер i
все обертав у фурiю. Сосни, яблунi, ясени, верби молились i скаржились, з
далекого озера долiтав шум хвиль, а всiлякi електричнi, телеграфнi,
телефоннi дроти з рiзнiми антенами навiжено свистiли. У такий час, коли я
був дома i коли в мо©й залiзнiй печi-кухнi горiли великi сухi полiна, тi
гомони i тi шуми поза стiнами мо © хати, видавались менi при мною музикою.
Я примостив перед грубкою вигiдний фотельчик, поставив за ним стоячу лямпу
пiд високим абажуром, одягався у теплий домашнiй бронзово© барви халат i
читав пiд лямпою щось з найновiших лiтературних появ та слухав музику
Сi-Бi-Сi, яку подавав менi ласкаво з сусiдньо© темно© кiмнати мiй чарiвний
"Фiлiпс".
Лишень це не так часто бувало. Я не так часто бував дома i досить рiдко
шумiли хвилi i стогнали дерева. Клiмат цього чудового краю вистачально
помiркований i його конституцiя виключала надмiрнiсть гострих емоцiй.
Здебiльшого було лагiдно й помiрковано - бiла земля, сине небо, ясне
сонце, блiдий мiсяць.
Згодом вiд порога мо © оселi, пiд прямим кутом, появилося двi не дуже
протоптанi, легкi стежки. Одна виразнiша й конкретнiша до але© Матiяса, а
друга легша й химернiша до будинку мо © сусiдки, та мничо© вiлли. Цими
стежками не багато ходилося, вони ледве зарисовувались на загальному
бiлому тлi, а коли випадав новий снiг, зникали зовсiм. Спочатку це були
лишень кiлька мо©х слiдiв - широких, глибоких, незграбних, але згодом до
них додалися меншi й коротшi знаки, що належали без сумнiву делiкатнiшим
сотворiнням, нiж моя подоба. До мене почала заходити "мiс Кетрен". яку я
звап Катрусею- пречудове, фiлiгранне ство, яке посилала до мене "ледi
Сомерсет" з усiлякими сво©ми справами. Раз це були звичайнi гарячi млинцi
з борошна тiтки Жемiни з вiдомим кленовим соком, iншим разом це був дуже
теплий, верблюжо© шерсти, старомодний светр, правдоподiбно з музею панi
Сомерсет. Розумi ться, Катруся приходила, делiкатно стукала до дверей мого
ганку, передавала доручення сво © панi i одразу вiдходила. Але ©© слiди на
снiгу лишалися. I вiд цього менi було не лишень при мно, а також радiсно.
Я вiдчував, що в мо©й самотi зароджу ться дивовижний фокус зацiкавлення,
який починав мене хвилювати. Одиноке вражливе мiсце мо © уяви - Лена,
збагатилося новим небулярним видивом, яке починало горiти i видiляти
промiння
Але й цi слiди не були диними слiдами на теренi мого казкового
царства. Коли довший час не випадало свiжого снiгу, тодi весь цей простiр
покривався фантастичними вiзерунками - здовж i впоперек, рiзних форм i
рiзнiх розмiрiв, що належали майстерностi мо©х найчисленнiших сусiдiв.
Скiльки, наприклад, я мав самого вороння - чорних, з парламутровим
вiдблиском сотворiнь, якi любили обсiсти одну з мо©х сосон i звiдтiль на
цiле горло, з фанатичною впертiстю, кричати на цiлу околицю, нiби вони
хотiли перекричати весь свiт. Цiкаво, хто вложив до цi © мало© тварини
таку велику силу вiдчаю, гiркоти i скарги. Коли ж вони косо по вiтру
злiтали iз землi, вони звичайно залишали по собi цiлу мережу найфанта
стичнiших стежок по бiлому снiгу. х намiри найменш передбаченi, ©х
напрямки круто i нагло мiняються, ©х рухи рiзнi й вiдруховi. Звичайно ними
керу пан-голод, але ©х слiди пiсля цього нагадують i роглiфи чарiвничо©
книги приречення.
За воронами зараз в черзi стояли горобцi - не менше крикливi й ще бiльш
метушливi зграйки патетичних ненажер без сумнiву з породи семiтiв. Вони
жили ярмарком i завзято торгувалися за кожну найменшу смiтинку, коли вона
творила якусь iлюзiю iстивного. Вони не лишали нi стежок, нi слiдiв, а лиш
зграсований вигiн бiля мiсця, де знаходили поживу.
Iнколи несподiвано, нiби навала монголiв, появлялися гурти диких качок,
якi спускалися на мою територiю i шукали данини. За качками прилiтали
матово-бiлi меви й чайки, якi кружляли довкруги, нiби зграя iндiян.
По землi блукало, особливо ночами, численне населення тваринного свiгу,
як ракуни, скункси, лиси i, розумi ться, нашi чудовi друзi собаки й коти,
якi знаходили мене завжди i скрiзь. Можливо й тому, що я почав виставляти
бiля мо © шопи скриньку з харчовими продуктами. Ночами там було гамiрливе,
мо© сусiди не завжди мiж собою мирилися, iнколи, коли я вертався з роботи,
я заставав ©х в запалi бойових операцiй, що нагадували Корею.
Я був дуже здивований, що моя сусiдка панi Сомерсет не тримала нi
котiв, нi собак, як це звичайно можна було сподiватися. В ©© просторому,
на одинадцять кiмнат, примiщеннi все виглядало дуже статично. Нiчого нiде
не рухалось, ©© численнi чирокi канапи глибокi фотелi, столи i ятолики,
стiльцi i пiдстiльцi, ©© картини на стiнах, книги на полицях, килими на
помостi, все це по сво му замрiялось i так застигло. I лишенi: iнколи,
досить не часто, на ©© подвiр'я за©жджало кiлька машин, в будинку
свiтилось бiльше вiкон I робилось гармiдерно. Але така iнвазiя не тривала
довго. Вона приходила, прошумiла й вiдходила. Будинок лишався, свiтла
гасли i тиша знов вселялася. Натомiсть все бiльше оживав i свiтився мiй
малий котедж.
Той мiй котедж! Як пiзнiше я довiдався, вiн сто©ть тут ще з 1884 року,
що на нашi iсторичнi мiрила - велика древнiсть. По сво му я його спонтанно
полюбив, але це вимагало також жертв i уваги. В його стiнах могли
появитися несподiванi щiлини, якi з настирливою впертiстю негатавно
впливали на мою хатню температуру, то я мусiв лiзти на його старечу
покрiвлю i там шукати якихсь недолiкiв, то знов чогось вимагав димар, який
не мiг гаразд впоратись з димом, а що головне, я безнастанно оздоблював
його нутро. Менi хотiлося, щоб вiн конче "щось був вартий", щоб "з нiчого
став чимсь", щоб вiн по сво му себе виправдав i навiть по сво му заблищав
молодiстю. Не так давно я читав статю в "Лайфi" i оглядав пречудовi
iлюстрацi©, як то вiдомий герцог Вiндзорський Едвард, вiдбудував ру©ни
старого замку у Францi©i зробив з них модерне мешкання, у тому ж таки
"Лайфi", у вiддiлi "модерний побут", я натрапив на ряд кольорових
iлюстрацiй, як то в самому Голивудi, найзаможнiшi зорi екрану, заповняють
сво© коштовнi вiлли старим фармарським крамом, я бачив iлюстрацiю
скульптур якогось француза, зложених зi старих, розбитих авт, я читав про
одного калiфорнiйця, який збудував велетенську вежу з пляшок зiбраних на
смiтниках. Менi казали, шо все це звучить трохи песимiстично, що
фiлософське це висловлю "тугу" за невiдомо чим в стилi людей зi сердитими
бородами i нечесаним довгим волоссям, а iншi знов твердили, що в цьому
багато примхи "пересичених буржуа" i взагалi весь той позолочений культ
найкраще вигляда у таких мiсцях, як замки герцогiв, вiлли голивуд-ських
магнатiв, оселi швайцарськпх вигнанцiв типу Чарлi Чаплiна.
Я не мав зеленого поняття, в чому саме виявля ться естетика скульптури
зi старих позбитих авт, але коли вона така справдi iсну , i знаходяться
компетентнi знавцi й адоратори цього стилю, то чому i менi не скориста
тися з цi © дешево© нагоди i не спробувати потрапити, без великих
труднощiв, у "великi забiяки". Тим бiльше, що я випадково мав стiльки до
вибору, просторий буди нок панi Сомерсет був переповнений скарбами, якi
стягалися сюди десятилiттями зi всiх кiнцiв свiту i були позбавленi
елементарно©, не кажу вже пошани, але й уваги мо © шановно© сусiдки.
Навпаки. Здавалось, вона це пристрасно ненавидiла. - Тейк iт! викрикувала
вона i вдаряла сво©м розiпляпаним черевиком старовинну вазочку, можливо
справжньо© китайсько© порцеляни, що валялася в купi мотлоху на горищi. -
Забирайте те смiття! воно мене душить! Я хочу звiльнитися! - Я не зовсiм
©© розумiв, вiд чого вона хоче звiльнитися, що ©© душить. Я намагався
казати, що це можуть бути дуже вартiснi речi, що ... - Нiякi вартiснi!
Генрих настягав того... За центи! Забирайте, забирайте, забирайте! -
сердито перебила вона мене.
О, мiй Боже! Що мав робити. I в наслiдок цього безраддя, у мо©х
античних сальонах появилося чимало всiлякого добра, як тi самi китайськi
вазочки, виразни ки якогось культу бронзовi iндiйськi коники,
старо гипетськi кадильницi з дивовижного перегорiлого металу, староримськi
вовчицi з Ремом i Ромулем з вульканiчно© лави i пречудова, трохи надбита,
гiпсова копiя чарiвно© фараоншi Нефретете, жiнки Тхнатона фараона
вiсiмнадцято© династi© з налiпкою якогось олександрiйського книгаря
Волтазара.
До речi, та сама Нефретете... ©, на довгiй ши©, делiкатна, як тюльпан,
голiвка з тим дивовижним клобуком, чимось нагадувала менi . . чи не...
молоденьку Одрей Гепборн i навiть мою Лену. Вибачте, вибачте! Можливо це
звучить, як сервiлiзм, але справа тут не в подiбностi зовнiшньо© статури,
а в тiй невловнiй для слова, зневажливiй i мiмозно вражливiй красi, так
переборщено-щедро вложенiй у один фокус розмiру. Я цiкавий, як могли
звичайнi механiчнi атоми зложитися у таке вишукане, живе. зорове враження.
- Чи ви розумi те, що це значить жити в такому музе© тридцять рокiв? -
питала мене панi Сомерсет.
- Ви станете мумi ю. Я ще не стара, але я вже мумiя. Мене не зворушують
навiть любовники.
Можливо, можливо, але я мав на це сво© погляди i сво© пляни. По перше,
в мо©х очах, вона нiяка мумiя, а цiкава, трохи втомлена достатком i
можливо затро на алькоголем i нiкотином людина, а щодо речей, то я не
вбачаю в цьому музею, а лишень невiд' мну конечнiсть щоденного вжитку, як
сонце й повiтря, вони менi потрiбнi, я заповняю ними свою порожнечу, я
потребую грунту, я впускаю до нього корiння. Он та широка, мiцна, нiби з
бронзи шкiряна канапа виточена з найкращого вропейського дуба, це не
музей. Це мебля. На нiй можна не тiльки сiдати, але танцювати аркана або
той монументальний, як стара фортеця, фотель, всi цi бронзовi витребеньки,
це не тiльки речi, це спiвчинники i спiвтворцi мого многогранного дiяння.
Я мав фотелi, я мав скунксiв, я мав Нефретете, я мав... багато.
За вийнятком долярiв. Мо© борги лежали на мо©й душi олив'яним гнетом,
половина мого стандартного зарiбку вiдходила на його погашення, для мене
лишалися крихти i, як що не знайду iнших джерел прибутку, це може
заморозити мое iснування в такому виглядi на багато рокiв. Я мушу щось
зробити i мушу знайти вихiд, менi iмпону моя лiтня операцiя, за тi пару
мiсяцiв я зробив бiльше готiвки, нiж за рiк працi у "Равн-трi". Нiчого не
лишалося, як знов вдатися до Снилика. Будинки! Цi пречудовi споруди нашо©
надмiрности в просторi. Для зору, для тiла. для духа i для... банкового
конта. Щось набути, привести до порядку, пустити на ринок... Недавно менi
оповiв "Рiдер Дайджест", як один iрлянд ць з Бостону зробив на цiй справi
триста мiльйонiв. Чому б не зробити менi бодай триста тисяч? I хтось менi
ще сказав: щоб позбутися боргу, наперед треба його подво©ти. Математика
любить курйози. По новому роцi мушу це випробувати.
II
Мо перше Рiздво на цьому новому анахоретському мiсцi пройшло тихо,
осамотнено, скромно. Нiяких ялинок, нiяких дiдiв Морозiв, нiяких навiть
привiтань. Мо© знайомi були збитi з пантелику мо©ми змiнами адреси i
ви©зду на цю провiнцiю, а я, звичайно, не придавав цьому великого
значення. I, розумi ться, я думав про Лену. Минулими роками ми мiнялися
привiтаннями, я висилав ©й щось вишукане з iлюстрованих журналiв i
скомпоноване у певну цiлiсть з кiлькох iлюстрацiй на тему Рiздва.
Переважно це були картини загостреного чутт вого вислову, якi мали б
характеризувати мо© до не© вiдчування на тлi наших вза мних стосункiв.
Вона ж, звичайно, присилала менi пречудовi, абстрактнi зарисовання власно©
композицi© з улюбленою ©© тематикою народження в релiгiйних версiях. Але
на цeй раз мiж нами запанувала глибока мовчанка. I з мо © вини. Я просив
©© не висилати святочних привiтань... Просто тому, що не маючи нiяких
iнших контактiв, таке привiтання прозвучало б банально i лишень ображало б
мо© по чуття.
Але я багато, без перерви, наполегливо про не© думав. Я мав три днi
вiльних, у мо©й хатi було тепло, нiякi зовнiшнi витiвки зими не мали до
мене доступу, я лежав у пiжамi i домашньому халатi на канапi i пiд шум
вiтру за вiкном намагався читати Томаса Волфа "Поглянь до дому, янголе",
що у мене не виходило, бо на перешкодi була Лена. Наше знайомство, наше
Сiмко, нашi пригоди, нашi бiльшi i меншi зустрiчi, епiзоди, деталi, i чим
бiльше про це думав, все бiльше i бiльше жалiв, що ©i нема зо мною у цiй
затишнiй хатинi. Яка це була б iдеальна, неповторна комбiнацiя таких двох
вийнятково загострених течiй чуття. Вiд цi © уяви у мене крутилась голова
i не хватало уяви. Я впирався поглядом у голiвку Нефретете. або зривався,
хапав то тографiю, що стояла на мо му нiчному столику, ту саму, яку я
зробив одного разу, ще коли Лена мешкала при вулицi Шша, у домашньому
робочому халатi, у стоптаних виступцях, з рукою пiднятою догори, якою нона
притримувала розпатлано вiтром волосся. Вона була так близько, так
близько, ось вона на тому клаптику паперу, ©© приплющенi, не звиклi до
гострого сонця, сiрi, плятиновi очi. I той ©© гнучкий, високий, довгий
стан, що так чарiвно умiв вигинатися у ритм музики чи любови... I в такий
час менi здавалося, що наш розрив не реальний, що вiн неможливий, що ми не
розiйшлися, а лиш розiрвалися, я був чомусь переконаний, що саме у цей час
вона так само, як i я у тонi i ритмi тих самих думок i уявлень. А коли я
намагався уявити ©© подружжя i ©© чоловiка, невiдомо чому був переконаний,
що це не подружжя, а примха, фарс, насильство. Це був мiй культ - дуже
живий i дуже переконливий; вiн виповняв всi мо© атоми i всi мислi. Вона
мешкала у тiй другiй золотiй кiмнатцi, де на стiнах висiли три ©©
мальованi гострими мазками кольоровi вiзi©, до яких я iнодi торкався
пальцями, щоб вiдчутi© напруження ©© думки.
Не мав я рухливiших контактiв i з панi Сомерсет. За нашими правилами,
це свято було iнтимним святом родини, ще перед тим, вона переслала менi,
як звичайно, Катрусею, шматок дуже солодкого родзинкового печива, а я
натомiсть вислав ©й дуже пишну осрiблену, з кра видом романтично© зими,
картку. У день Рiздва на ©© подвiр'© i в ©© домi було також тихо, вiд
полудня почав падати традицiйний, рiздвяний, лапатий снiг i широке гiлля
наших чудових сосон почало одягатися у бiлi, ватовi рукави. Було тихо,
справдi тихо, божесько тихо. I коли пролiтав десь там далеко вечiрнiй
потяг, цiла долина здовж озера гримiла громами, нiби у цiй тишi про©жджав
по сiрому небi сам творець грому i блискавки у всiй сво©й громотворчiй
подобi i могутностi.
Зате Новий рiк видався у мене на причуд бурхливим,