Страница:
рушив на Замкову й пiшов по синьо-лискучому вiд сонця бруковi. До нього
вискочив iз гавкотом чорний i кудлатий песик. Iван схилився й погладив
його по головi. Песик радiсно заскiмлив i почав лащитися до Iвана. В Марi©
знову збудилася пiдозра, i вона спинилася на вступi до вулицi. Але Iван не
звернув до двору, з якого вискочив песик, а подався стежкою, що зводила iз
Замкового крутосхилу. Той самий песик загавкав тепер i на Марiю, але коли
вона лагiдно промовила до нього, не заскавучав лагiдно i не замахав
хвостом, а залящав уже несамовито. Вона сердито цитькнула на нього,
притупнувши ногою, i песика мов водою змило - вже аж у подвiр'© залився
вiн ображеним i вискотливим тявкотом.
Iван був уже внизу. Тихо дзюркотiла мiж камiнням Кам'янка; вiн сiв бiля
води, задумливо дивлячись на воду. Марiя мусила стояти в заростях кущiв i
спекла кiлька разiв ракiв, бо повз не© проходили люди i здивовано на не©
озиралися - мiсце було не з тих, щоб годилося стояти тут без дiла.
Але Iван сiв, очевидно, на тому каменi надовго, тож вона знову
пiднялась угору i пiшла понад Замковим урвищем. Униз вона спустилася вже
за горою - Iван iшов берегом рiчки, так само задуманий i так само
вiдсторонений. Рухався, однак, трохи швидше, голову тримав просто, i вона
мимохiть замилувалася з його постави i гарно©, стрiмко© ходи. Це помiтила
й та сама дама з повоза, що зустрiлася ©м на Молочанiвськiй. Вона саме
висiдала iз звощика i теж задивилася на ту стрiмку й високу постать. У
Марi© болiсно стислося вiд того серце, але в той момент iз двору пролунав
радiсний дитячий погук, i по стежцi до ворiт покотився чудовий
простоволосий хлопчик, одягнений у матроський костюмчик. Жiнка тицьнула
вiзниковi грошi i побiгла назустрiч тому Золотоволосику. Пiдхопила на
руки, пiдкинула, а за мить почала спрагло його цiлувати. Марiя вiдчула
тодi, як терпкий кiлок став ©й у горлi, сльози вибилися на очi, i, палаючи
з сорому й докуки, вона раптом покинула дурне сво стеження й побiгла
додому. Вже не бачила, що Iван звернув на Андрi©вську вулицю й подався
вгору мiж ряди розсипаних пообабiч одноповерхових хат - сьогоднi його
повабило на те саме мiсце, де пережив вiн нещодавно неймовiрне знесення та
щастя i де вiдчув був такий високий спокiй.
В той день вiн i принiс Марi© невеличкого букетика диких гвоздик, яких
назбирав на кручах, i вона припала до нього вустами. Саме ця дрiбниця й
дала ©й силу знову беззастережно повiрити йому, i, хоч було то вкрай
сентиментально, потай зiрвала кiлька найкращих квiток i поклала ©х мiж
сторiнки.
Одну iз цих квiток вона знайде через тридцять сiм рокiв, коли ©й буде
ще дуже важко лишатися самiй у порожньому домi. Стане та гвоздичка руда,
аж брунатна, але коли дивитиметься Марiя на не©, бачитиме червонi пелюстки
i чутиме гiрко-солодкий запах свiжого зела. Вона знатиме: був то запах
осяяних сонцем горбiв i зiлля, що хоч i пропада щороку, але щороку живе
те саме.
7
Кiлька разiв на тиждень сiдав вiн до столу, якого виставив на веранду,
довкола цвiли й плелися крученi паничi, перед ним лежали два бiлi поля,
клав на тi поля великi й незграбнi лiтери, хоч на службi писав почерком
легким та швидким, повiльно виписував слово за словом. Часом вiдривався
вiд писання i дивився довгим поглядом крiзь заростi. Бачив дахи хат ©хньо©
околицi, чотирикутнi дека дворищ, утоптаних у землю, жiнок бiля лiтнiх
печей, наповненi плодами сади, - всi обiйстя чiтко розкреслювалися
парканами й парканчиками; звiдси, згори, бачив вiн, як году котрась iз
господинь курей, а друга замiшу потраву поросятi; бачив дiтей, якi
рiзали, ходячи по околицi, лободу для свиней, i дiтей, якi грались у
дорожнiй курявi. Собаки вигризали вошi, гримлячи ланцюгами, або бiгали по
вулицях разом iз дiтьми; позгортувались у клубки соннi коти. Свинi
розляглися серед вулицi у величезнiй калюжi, а коли про©жджав вiз, вони
неохоче зводилися i з невдоволеним хрюкотом вилазили з води. Вся вулиця
лежала тут, у нього перед очима; там далi вивищувався горб, за який
щовечора сiдало, барвисто розсвiчуючи крайнебо, сонце, але на той горб
дивився Iван уже ввечерi, коли сiдав бiля садового столу вже з Марi ю.
Голосно кликали курей, качок та дiтей господинi, дiти й кури притьма
мчалися на той зов, качки вiдгукувались iз рiчки голосним крякотом, а тодi
пливли до берега. Бачив вiн хлопчакiв, якi ходили по рiчцi з саками,
ловлячи дрiбну рибу, i дiдiв, якi лагодили, сидячи по сво©х дворищах,
вершi. Бачив бондаря, що стругав клепки для бочок та цебрiв, а потiм
збивав тi клепки, стягуючи обручами. Бачив шевцiв, котрi сидiли на
пасастих стiльцях i лунко гатили молотками по пiдошвах. Лакував готову
шафу столяр, приспiвуючи при роботi, кiлька теслярiв та мулярiв зводили в
глибинi вулицi будинок, перегукувалися голосно, а часом смiялися на
кинутий кимось жарт. Паслося на осяянiй сонцем левадi кiлька спутаних
коней, вони стрибали, посилаючи вперед зв'язанi ноги, i вiдганяли хвостами
набридливих мух. На горбi злiворуч паслося кiлька корiв, мiж них сидiв на
травi, стругаючи палицю, ясноголовий обшарпаний пастушок.
Вiн знову схилився над бiлим полем, i знову клалися й клалися на папiр
лiтери, вив'язувались у слова, якi сплiталися потiм у речення. Марiя при
тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша
розливалася пiд той час по ©хньому обiйстi. Часом на папiр, на якому
мережив сво хитросплетiння, падав жучок i повзав мiж лiтер, наче хотiв
розшифрувати химернi отi й незбагненнi зигзаги. Напивався досхочу шелесту
плитких слiв, розправляв крильцята i злiтав у повне сонця й комашнi небо.
Iван проводив його поглядом i знову якнайпильнiше роздивлявся оту
долоню-вулицю: стiни хат йому прозорiли - мiг бачити й кiмнати, що ©х
безнастанно чепурили й чистили невсипущi жiночi руки. Бачив вiн i кiлька
кравцiв, якi сидiли, заклавшись тканиною, щоб з того безладу створити щось
ошатне й гарне; бачив лавочки та вре©в, що сидiли бiля прилавкiв,
вiдважували чи вiдмiрювали крам, - всерединi тi лавки були наче вулики,
заставленi сотами. Весь отой простiр, долоня ота широка, був заповнений
лiнiями, квадратами, колами, людськими iстотами, рухом та вовтузiнням -
все жило й ворушилося, з' днувалося й перехрещувалося. Двi жiнки зiйшлися
бiля криницi i спинилися одна з повними, друга з порожнiми вiдрами; двi
iншi стали на вступi до лавки; рiй дiтей, схопившись руками, завзято гупав
ноженятами по пилюцi; столяр вiдiрвався вiд роботи й мив руки, а зливав
йому замурзаний i босоногий столярчук. Трiйко дiвчат зiйшлося бiля рiчки i
про щось завзято цокотiли, схиляючи голiвки одна до одно© i зi смiхом ©х
розхиляючи. Iван наповнювався вiд того тихим свiтлом, тихим свiтлом горiв
вiн, викладаючи на папiр слова й речення, - випливали вони з нього, як
вода. Здiймався вiд того на голубих, спокiйних хвилях, чув бiля себе
шелест повiтряних крил, i той шелест чула разом iз ним i Марiя. Здавалося,
те свiтло, яке випромiнювалося з нього, наповнювало й усю веранду i
запливало в розчиненi дверi - тримала ©х Марiя розчиненими, щоб не
грюкати; жiнка в глибинi дому, бiля каструль чи шиття, тримаючи вiника чи
витираючи вiхтиком куряву, та жiнка раптом почала усвiдомлювати, що також
вивищу ться i свiтлiша , що весь цей рух по хатi, всi клопоти, якi
перебрала на себе, вiдмовившись вiд служницi, частина якогось одного,
великого й сокровенного щастя.
8
Пiзнiше, вже через багато рокiв, вона згадувала той час, як щось ©м
обом належне, спостерiгала з глибини старостi отi всi тiнi на синiй дорозi
й думала, що коли б жили вони з Iваном "як всi люди", з'©в би поступово
будень ©хню любов i вза мну прив'язанiсть, як з'©да вiн найсвятiшi
почуття в бiльшостi людей. Вона думала, що час, коли находила на Iвана ота
"гарячка", був порiвняно невеликий, тiльки по кiлька рокiв, - часто
находило це на нього перед великими свiтовими подiями; пiсля того вiн
погасав, як гасне лампа, коли з не© виходить гас, помалу, ледь-ледь
зменшуючи свiтло. Марiя стежила за цим здивовано й несвiдомо шкодувала, що
так воно бува . Пiсля того Iван начебто забував про свiй спалах та
дивацтво i ставав буденний i звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, i
пiклувався коло господарства. В часи завiрюх дбав про родину, як i всi
навколо: ходив по базарах, мiняв, дiставав i пiдробляв. Вона ж, у свою
чергу, склала екзамена на вчительку i мала вже й для себе заняття...
©й важко було повiдомити йому про це, боялася зачепити якусь делiкатну
в ньому струну.
- Не знаю, як тобi сказати, - мовила вона, нiяковiючи й червонiючи. -
Але всидiти помiж чотирьох стiн вище мо © сили...
Звiв тодi на не© безмiрно голубi очi, i ©й стало ще незручнiше.
- Бачиш, - сказала вона ще упертiше. - Той час, коли тiльки чоловiк
дбав про сiм'ю, мина . Вiдчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, менi не
вистача. Окрiм того... якась туга мене за дiтьми бере!..
Вiн все ще мовчав, розглядаючи ©© тим-таки поглядом, вiд якого вона
малiла i ще бiльше нiтилася.
- Звiсно, коли не заперечу ш, - мовила прихватцем.
- Чому б я мав заперечувати? - просто спитав вiн.
- Годиться, щоб жiнка сидiла вдома...
- Менi нема дiла до того, що "годиться", - трохи за-рiзко сказав вiн, i
його брови нервово скинулися.
Начебто забув i про розмову, та й про те, що й вона тепер iшла з дому,
було то в тi роки, коли вперше був запалився. Не цiкавився нi сiмейним
бюджетом, нi тим, що вiн ©сть, начебто те, що людинi треба здобувати
грошi, харчуватись i вдягатися, були жалюгiднi дрiбницi. Пiзнiше, коли
пригасав, до нього знову вертався iнстинкт годувальника сiм'©, знову
ставав приземлений та елементарний, як бiльшiсть чоловiкiв навколо, i
вона, яка звикла вже до життя дивнiшого й особливiшого, часом мала до
нього й жаль. Тодi й виникали помiж них типовi подружнi сварки, вiд яких
страждали обо однаково...
Марiя Якiвна згадувала про це найбiльше того 1963 року, коли прийшов до
не© в гостi Хлопець i сво©ми розпитами розворушив давно заснулий вулик ©©
спогадiв. Хлопець зайшов у ©© двiр так несподiвано, що вона здригнулася.
Власне, не його поява так ©© злякала: перед нею стояв чоловiк хоч i
невисокий та повний, але який страшенно нагадував ©й Iвана з молодих лiт,
коли були вони ще нареченими. Здалося ©й на мить, що часовi хвилi якось
дивно посплутувалися, ©й захотiлося пiдхопитися, як пiдхоплювалася колись,
коли Iван приходив до не©. Голова ©й при тому закрутилася, i ©й стало
зовсiм млосно.
- Дай-но менi, любий, води! - попросила вона. Хлопець метнувся до
вiдра, i вона вiдпила кiлька ковткiв.
- Бачиш, я вже зовсiм немiчна, - сказала ледве чутно. - Сама вже й не
здатна нi до чого. Спасибi тво©й мамi, Оксанi й Неонiлi, вони доглядають
мене... То що мама зараз?
- Пере, - засмiявся Хлопець. - Аж пiна летить на все подвiр'я!
- Вона така енергiйна, Галюся, - сказала стара. - Випало ©й на долю, не
доведи господи. З вiсiмнадцяти рокiв на руках у не© була дитина й баба, а
це неабищо. В вiйну ©й теж довелося ковтнути лиха. Ми з тво©м прадiдом ©м
пособляли, скiльки могли, але чи багато ми могли? Мали, боговi дяка, кiз,
на тому молоцi й ти вигодувався.
Всмiхнулася ледь-ледь, мимохiть повторюючи Iванiв усмiх, i чи вiд то©
усмiшки, чи просто тому, що годi ©й не згадувати його, дивлячись на цього
молодика, стало ©й погiдно й тепло на серцi.
- Не дуже поспiша ш? - спитала турботливо.
- Що ви, Марi Якiвно? - засмiявся Хлопець. - Поки що гуляю, як пташка!
Вони вже сидiли на садовiй лавi бiля столу, i перед ними цвiло захiдне
небо.
- Глянь-но, - сказала Марiя Якiвна. - Щовечора сиджу я так i дивлюся.
Твiй прадiд теж любив дивитися на тi барви. Зна ш, нiколи вони не
повторюються, от що дивно!
Завмерла на мить, вдивляючись у вечiрн небо, на вустах ©© грала
вмиротворена всмiшка, i Хлопець мимоволi схвилювався, дивлячись на цю
зовсiм бiлу жiнку, - велику красу старостi помiтило його око.
- Вiн був дуже добрий до людей, твiй прадiд, - тихо сказала стара,
вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. - Душею вiдчував, коли в
когось яка бiда. Часом ми самi нiчого не мали, а вiн посилав мене занести
молока якiйсь хворiй дитинi. Сам вiн соромився сво © доброчинностi, -
м'яко всмiхнулася Марiя Якiвна, - бо зовнi був замкнутий та похмурий, i от
тодi i я ставала йому в пригодi.
9
Ледь свiтало, коли вiн прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у
неозору тишу ранку. Прокукурiкав десь пiвень, вiкно ще було застелене
синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гiлка.
Вiн дивився на ту гiлку, в соннiй ще головi думки були повiльнi й наче
розрiдженi; Iван примружився - змiг i через стiну продивитися. Побачив
мокрi вiд роси дахи, вулицю, рiчку, що синьо спала в сво му ложi, побачив
зовсiм виблiдлий серпик мiсяця серед неба i кiлька майже погаслих зiрок.
Лежав якийсь час, спостерiгаючи, як свiтлiша в кiмнатi: свiтло вливалося
до нього чисте, тремке й заливало поволi весь окiл, який мiг вiн озирнути,
звiвшись на лiктi. Поруч тихо спала Марiя, ввi снi обличчя ©© було
прегарне. Свiтло залило це обличчя, складки постелi, меблi, стiни й
фотокартки на тих стiнах. Задивився на одну з них - був то Iванiв дядько.
Всмiхався зi стiни, i чи вiд того свiтла, чи був Iван так наладнований, те
обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився
на нього з легким прижмурцем i чи кепкував з нього добродушно, чи
пiдбадьорював.
Iван устав, намагаючись не рипiти, i поволi вдягся. Свiтла бiльшало й
бiльшало. Пiшов босонiж, м'яко ступаючи навшпиньках, i Марi©, яка
прокинулась у ту мить, здалося, що вiн пливе в сивуватих хвилях свiтанку.
Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступа вiн
до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка
клацнула, дверi тихо, але виразно зарипiли. Швидко повернувся в ©© бiк, i
вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його.
Вийшов навшпиньки у сiни, лишивши дверi прочиненими. Вона схопилася з
лiжка й подалася за ним. Iван спускався по зарошених дошках ганку,
перетнув безшумно подвiр'я i ступив у залитий мерехким ранковим свiтлом
сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими
краплями, i вони легко тремтiли, ураженi навколишнiм свiтлом.
Стояв босонiж серед саду в розхристанiй сорочцi i зарошених штанях,
звiв обличчя, i великi сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча
гармонiя захоплювала його, все сильнiше запалюючи, колисаючи, втишуючи i
розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, i тiльки кра чком вiльного
мозку розумiв i передчував, що свiтло це особливе, а радiсть вогнелитна.
Знав, що було це вiдчуття таке саме, як тодi, коли вiн уперше запалився i
хотiв напитися цього свiтла аж до вичерпу. Марiя також вiдчула, що
повторю ться те, майже забуте, спершу ©й стало трохи й страшно - встигла
увiйти в багаторiчний ритм життя простiшого, в якому тiльки й було, що
дбання про шматок хлiба i хорошi книги, якi вони читали разом спокiйними
вечорами. Всi цi роки, якi минули й були переповненi такими турботами,
адже для свiту загального вони тiльки й були: вiн - бухгалтер, а вона -
вчителька. Вiйна й революцiя, голод i нестатки, страх перед утратою шматка
хлiба - це зачепило i ©х, але не закрутило...
Стоячи отак у темних сiнях i дивлячись на дивно змiненого i
схвильованого чоловiка, Марiя подумала, що на ©хню долю випав теж не
зовсiм звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребу твердо© форми,
щоб здобути свою, але чи мiг такою формою стати для не© отой коханий,
щасливий безумець? Знала: знову всi турботи за ©хн iснування ляжуть на ©©
плечi: за якийсь час вона призвича©ться до цього i знову буде задоволена.
Зда ться, знову помре для них будень, i це по-сво му вiдживить ©х обох.
Дивилася смутно в той залитий свiтлом сад i вже твердо знала: вiдсьогоднi
Iван не пiде на службу, а знову висиджуватиме на камiннi й дивитиметься на
воду. Принесе ©й у нагороду напiвзiв'ялий букетик, i вона спробу вдруге
знайти в ньому кiлька найкращих квiток, щоб ©х зберегти.
Сум заволодiв нею у тих сутiнних сiнях, хоч друга половина ©© ства
мимовiльно вже засiвалася тим свiтлом, що лилося i вiд саду, i вiд
чоловiка. Два споко© змагались у нiй - один буденний, узвича ний, що велiв
тiлу й духу вправлятись у русло всезагальне, i цей, який вiдривав ©© вiд
свiту i замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона i саме тому
радiла, була водночас кволою i захопленою, а що несила було ©й так легко
зрiвноважити цi два начала, то не змогла стриматися i раптом заплакала.
10
Зрештою, цього разу Iван горiв по-особливому: висидiвши якийсь час за
столом на верандi, вiн наче пригасав i нiяковiв. Брав сака, прив'язував до
боку торбину i йшов бовтатися на рiчцi. Починав ловити вiд яру, неподалець
Зарiчанського висiлка, i поволi простував угору. Ставив сака пiд зiлля, а
що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно
пiдiймався за течi ю, обходячи по пiску, а тодi тупав шалено ногами,
взутими в калошi, та палицею бушуючи, аж каламутнiла, воду. Зводив сака:
срiбно билися там пiчкурi, повзали, як маленькi гадючки, щипавки,
в'юнилися слизи i яскраво мерехтiли черевастi, майже круглi бекаси[1].
Обережно вибирав у торбу пiчкурiв та слизiв, щипавкам та бекасам давав
волю, а тодi брiв за течi ю вгору, високий та худий, з уже посивiлим
волоссям i гарний. Заганяв i знову зводив сака, з якого дзвiнко стiкала у
рiчку вода, сак пах тванню й водяним зiллям; поступово вiн сам набирався
того запаху - вiтер дув йому просто в обличчя, звiюючи кучеряву чуприну, i
дво дядькiв, якi проходили в цей час по березi, мимовiльно розвернули в
його бiк обличчя.
- Диви, з панiв, мабуть, - сказав один, похмурий, а другий
запосмiхався, блискаючи зубами.
- Бач, i справля ться!
- Припекло, то й справля ться, - буркнув перший, похмурий, i пiшов
берегом далi, мнучи важкими чобiтьми прирiчкове бадилля.
- Глянь, худий вiн який! - наздогнав першого веселий. - Шкiра на ньому
й костi!
- Зате морда благородна! - цвiркнув крiзь зуби похмурий, i веселий за
його спиною залився смiхом.
- Потiха з тебе, Андрiю!
- Не з мене потiха, а з нього! - буркнув злiсно похмурий, i веселий
раптом перестав смiятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку
постать з розвiяним за плечi волоссям, що повiльно брела по водi. Усмiх
раптом зник iз його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по водi
йде, а над водою.
Iван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить бiля нiг
вода: калошi засипалися пiском, але вимивався той пiсок так само легко, як
i западав, тiльки окремi крупинки муляли ступню. Тодi вiн спинявся й
виколупував тi пiщинки - обличчя його було застигле, а очi свiтилися
погiдно. Сонце заламувало в тих очах по iскрi, i вони вiд того здавалися
ще яснiшi: на сiткiвцi вiдбивався весь навколишнiй свiт - всiянi зеленню
горби й хати, птах, який летiв у небi, хмари й синява, густо зiгрiта
лiтнiм сонцем. Ген вiддалiк на далекiй курнiй дорозi ©хав вiз, тягнучи за
собою довгий бiлий шлейф - той вiз iз шлейфом також вiдбився в Iванових
зорках, так само i вiзниця, маленький звiдси, як пуголовок, що змахував
коротким, мов диригентська паличка, батогом. Iван спинився серед рiчки й
на мить заслухавсь у широку, рiзноманiтну музику оркестру навколишнього
свiту, яким диригував той iграшковий вiзник. Спокiйно й умиротворено
поспiвували у кущах пташки, дзюркотiла на високих чи низьких нотах вода,
вдаряли по нiй смички сонячного промiння, десь поблизу голосно кричала
качка i вторував ©й прохриплий голос качура. Вiд найближчо© хати полинув
невимiрне теплий, неголосний жiночий спiв: там зривала з дерева вишнi
зовсiм юна молодичка. Кидала тi вишнi в берестяну коробку, часом кладучи
найстиглiшу й до рота, i вишня ця, входячи ©й в уста, рубiново
спалахувала, роблячи рубiновими й вуста молодички.
Тодi Iван знову дививсь у чисту лискучу воду i вибирав на око густiше
зiлля, щоб поставити сака. Ловив якраз стiльки риби, щоб вистачило по©сти
на двох; наступного дня вiн прийде сюди знову, а коли буде дощ, сидiтиме
цiлий день на верандi i виписуватиме сво© корячкуватi гачки, роздивляючись
водночас велику долоню вулицi, прочитуючи ©© лiнi©, як хiромант. Бачив
чотири головнi лiнi© на тiй долонi: найважливiша - лiнiя життя, а там
лiнiя здоров'я й розуму i лiнiя щастя... Цвiркун поселиться в нього на
верандi, пiдспiвуватиме йому вдень i вночi, ночами на його скрегiт
вiдгукуватимуться iз саду жабиропухи i турлюкатимуть вони цвiркуну в
унiсон. Бовванiтиме тiнню на тiй верандi i вдивлятиметься в темiнь.
Бачитиме, як з' днуються водно у тiй темрявi чоловiки з жiнками, чутиме
стогiн породiллi i крик немовляти. Бачитиме радiсну, зморену усмiшку
матерi й чутиме заспокiйливий вуркiт батька. Слухатиме колючi сварки, якi
спалахуватимуть у дворах, i погiдний туркiт закоханих по та мних кутках.
Вдивлятиметься в широко розплющенi очi жiнки, яка кона , i чоловiка, якому
раптом запахла земля. Дивитиметься на веселий танок у якомусь дворищi i
слухатиме гомiн пiдпилих людей. Можливо, проникатиме його погляд i в товщ
земну, де губляться шари давнiшого людського життя: накладаються вони один
на одний, роблячи землю бiльшою. Бачитиме випростанi кiстяки колишнiх
людей та розгубленi кiстки ©хнiх тварин. Пiзнаватиме рештки ©хнiх речей:
уламки посуду, домашнiх речей, збро© i шматки напiвзотлiло© одежi. Глибоке
й широке зiтхання почу вiн iз то© землi, i так промовлятиме до нього
життя, яке вiдгорiло й замiстилося життям оцим, що кладеться перед очi.
Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, i вiн спокiйно ©©
розглядатиме. Буде врiвноважений, добрий та поблажливий. На вустах його
гратиме тиха всмiшка, а очi його сумуватимуть, як суму вiдбитий у росi
мiсяць.
Все сповнюватиме його душу i втомлюватиме ©©. Тодi вiн змушений буде
погасити свою усмiшку та смуток, спустить голову, i ©й додасться в цей
вечiр ще кiлька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут налл
в миску води i спокiйно й довго омиватиме собi ноги. Його чекатиме вдома
жiнка, яка лежатиме з розплющеними очима i яка вже трохи почала боятися
сво © самоти. Вiн пiдiйде до не©, поцiлу в прохолоднi вуста, нагрi ©х i
нагрi ться коло них i сам.
11
У той вечiр далекого 1963 року Марiя й сама дивуватиметься, що так
розговорилася вона перед Хлопцем, що сидiв навпроти не© i, здавалося, не
слухав, а випивав ©© слова. Хто зна, може, в такий спосiб ©© дух долав
отак кiлометр за кiлометром синю дорогу - час вiдлетiлий та забутий; для
цього й справдi було потрiбно, щоб Хлопець завiтав у ©© двiр, коли вона
вже на ладан дихатиме; стане вiн для не© як дорога тiнь, дивно схожа на
Iвана. Покликала його i не шкодувала: був то по-справжньому вдячний
слухач. I дивно завинулося в головi старо© вчительки, здалось ©й, що
колись давно таки народивсь у них iз Iваном син: круглолиций та кучерявий,
i саме вiд того сина прийшов у свiт цей Хлопець, а може, прислала його до
не© туга ©©. Хоч була вже зовсiм стара, не губила й крихти з того, що
зафiксувала колись ©© пам'ять, - хочеться ©й у такий спосiб посумувати за
тим далеким i вiдлетiлим чи, може, справити йому хоч такi поминки.
- Про вiйну я мав би пам'ятати бiльше, - сказав Хлопець. - А от
уявлення, як ми тодi жили, нiякiсiнького. Вiн розвiв руками й розсмiявся.
- Всiм нам дiсталося, - сказала тихо стара вчителька. - Ремiсникам було
легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба дiжку для огiркiв i ще
там щось. Школи були зачиненi, та й чи могла я пiти в ту школу? Твоя мама
намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тодi твiй прадiд та
Олександра Панасiвна...
Вона подивилася долi, собi пiд ноги, i знову побачила там шматок синьо©
дороги, по якiй iшла вона i простували й iншi. Побачила Олександру
Панасiвну, яка кро©ла iз шкiри заготовки для чобiт. Галя узбро©лася
пульверизатором i дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по
якому було розкладено трафарети: лебедi й дерева. Тi лебедi мали плавати
по озеру, засипаному дрiбними синiми крапельками. Галя дивилася на це чудо
мистецтва й смiялася.
- Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! На тi слова поверталося до
не© сухе й строге обличчя Олександри Панасiвни.
- Зате хлiб пiде тобi в смак!
I застигала з пульверизатором у ротi Галя, i дивилася на Олександру
Панасiвну незвично посерйознiло, випливав тодi з ока ©© блискучий,
iскристий кришталик, i така вона ставала безпомiчна тодi, та Галя, i
засмучена, що Олександра Панасiвна вiдкидала шевського ножа й пiдходила до
не©:
- Давай-но поплачемо, ясочко, га?
Вони сiдали, обiйнявшись, на канапi й плакали тихо, похитуючись. I
похитувався вiд того весь свiт i вся хата, а дiти Олександри Панасiвни,
побачивши таку невидаль, застигали бiля порога чи посеред хати, зорячи
широко розплющеними очима. I так само застигала й вона, Марiя, iз глечиком
молока, яке принесла для дiтей.
- Ну, чого ви, чого, дурненькi? - казала вона, також схлипуючи i
простуючи до них.
- Ой дайте нам, Марi Якiвно, наплакатися, дайте нам хоч раз на мiсяць
виревтись!
Дiти вислизували одне за одним iз хати, бо той плач був уже трохи
смiшний для них i незрозумiлий. Марiя ж Якiвна прилучалася до жiнок,
стояла бiля них i плакала. Було ©м усiм чого плакати, бо в тiй хвилi
збиралися вся гiркота ©хня та бiль. Олександра Панасiвна бачила Миколу,
який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого
Хлопця й бабцю, а Марiя Якiвна спiвчувала i ©м, i цiлому свiту.
Iван в той час розпустив по горбi кiз i ловив саком рибу. Риба ловилася
погано, i вiн раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо...
- Все життя, яке мина , синку, - сказала Марiя Якiвна Хлопцевi, - це
окремi сценки й картини, обличчя й епiзоди. Ми ©х стiльки розгубили по
дорозi! Але одне. Хлопче, - вона подивилася на вечiрн небо, що гаряче
палало над околицею, - це наша присутнiсть у всьому. Наша присутнiсть - це
i та дорога, яку я так часто останнiм часом бачу.
12
I вона знову побачила синю дорогу, по якiй iшов високий сивий чоловiк
(було це вже тодi, коли Хлопець пiшов i коли лежала вона без сну на
вискочив iз гавкотом чорний i кудлатий песик. Iван схилився й погладив
його по головi. Песик радiсно заскiмлив i почав лащитися до Iвана. В Марi©
знову збудилася пiдозра, i вона спинилася на вступi до вулицi. Але Iван не
звернув до двору, з якого вискочив песик, а подався стежкою, що зводила iз
Замкового крутосхилу. Той самий песик загавкав тепер i на Марiю, але коли
вона лагiдно промовила до нього, не заскавучав лагiдно i не замахав
хвостом, а залящав уже несамовито. Вона сердито цитькнула на нього,
притупнувши ногою, i песика мов водою змило - вже аж у подвiр'© залився
вiн ображеним i вискотливим тявкотом.
Iван був уже внизу. Тихо дзюркотiла мiж камiнням Кам'янка; вiн сiв бiля
води, задумливо дивлячись на воду. Марiя мусила стояти в заростях кущiв i
спекла кiлька разiв ракiв, бо повз не© проходили люди i здивовано на не©
озиралися - мiсце було не з тих, щоб годилося стояти тут без дiла.
Але Iван сiв, очевидно, на тому каменi надовго, тож вона знову
пiднялась угору i пiшла понад Замковим урвищем. Униз вона спустилася вже
за горою - Iван iшов берегом рiчки, так само задуманий i так само
вiдсторонений. Рухався, однак, трохи швидше, голову тримав просто, i вона
мимохiть замилувалася з його постави i гарно©, стрiмко© ходи. Це помiтила
й та сама дама з повоза, що зустрiлася ©м на Молочанiвськiй. Вона саме
висiдала iз звощика i теж задивилася на ту стрiмку й високу постать. У
Марi© болiсно стислося вiд того серце, але в той момент iз двору пролунав
радiсний дитячий погук, i по стежцi до ворiт покотився чудовий
простоволосий хлопчик, одягнений у матроський костюмчик. Жiнка тицьнула
вiзниковi грошi i побiгла назустрiч тому Золотоволосику. Пiдхопила на
руки, пiдкинула, а за мить почала спрагло його цiлувати. Марiя вiдчула
тодi, як терпкий кiлок став ©й у горлi, сльози вибилися на очi, i, палаючи
з сорому й докуки, вона раптом покинула дурне сво стеження й побiгла
додому. Вже не бачила, що Iван звернув на Андрi©вську вулицю й подався
вгору мiж ряди розсипаних пообабiч одноповерхових хат - сьогоднi його
повабило на те саме мiсце, де пережив вiн нещодавно неймовiрне знесення та
щастя i де вiдчув був такий високий спокiй.
В той день вiн i принiс Марi© невеличкого букетика диких гвоздик, яких
назбирав на кручах, i вона припала до нього вустами. Саме ця дрiбниця й
дала ©й силу знову беззастережно повiрити йому, i, хоч було то вкрай
сентиментально, потай зiрвала кiлька найкращих квiток i поклала ©х мiж
сторiнки.
Одну iз цих квiток вона знайде через тридцять сiм рокiв, коли ©й буде
ще дуже важко лишатися самiй у порожньому домi. Стане та гвоздичка руда,
аж брунатна, але коли дивитиметься Марiя на не©, бачитиме червонi пелюстки
i чутиме гiрко-солодкий запах свiжого зела. Вона знатиме: був то запах
осяяних сонцем горбiв i зiлля, що хоч i пропада щороку, але щороку живе
те саме.
7
Кiлька разiв на тиждень сiдав вiн до столу, якого виставив на веранду,
довкола цвiли й плелися крученi паничi, перед ним лежали два бiлi поля,
клав на тi поля великi й незграбнi лiтери, хоч на службi писав почерком
легким та швидким, повiльно виписував слово за словом. Часом вiдривався
вiд писання i дивився довгим поглядом крiзь заростi. Бачив дахи хат ©хньо©
околицi, чотирикутнi дека дворищ, утоптаних у землю, жiнок бiля лiтнiх
печей, наповненi плодами сади, - всi обiйстя чiтко розкреслювалися
парканами й парканчиками; звiдси, згори, бачив вiн, як году котрась iз
господинь курей, а друга замiшу потраву поросятi; бачив дiтей, якi
рiзали, ходячи по околицi, лободу для свиней, i дiтей, якi грались у
дорожнiй курявi. Собаки вигризали вошi, гримлячи ланцюгами, або бiгали по
вулицях разом iз дiтьми; позгортувались у клубки соннi коти. Свинi
розляглися серед вулицi у величезнiй калюжi, а коли про©жджав вiз, вони
неохоче зводилися i з невдоволеним хрюкотом вилазили з води. Вся вулиця
лежала тут, у нього перед очима; там далi вивищувався горб, за який
щовечора сiдало, барвисто розсвiчуючи крайнебо, сонце, але на той горб
дивився Iван уже ввечерi, коли сiдав бiля садового столу вже з Марi ю.
Голосно кликали курей, качок та дiтей господинi, дiти й кури притьма
мчалися на той зов, качки вiдгукувались iз рiчки голосним крякотом, а тодi
пливли до берега. Бачив вiн хлопчакiв, якi ходили по рiчцi з саками,
ловлячи дрiбну рибу, i дiдiв, якi лагодили, сидячи по сво©х дворищах,
вершi. Бачив бондаря, що стругав клепки для бочок та цебрiв, а потiм
збивав тi клепки, стягуючи обручами. Бачив шевцiв, котрi сидiли на
пасастих стiльцях i лунко гатили молотками по пiдошвах. Лакував готову
шафу столяр, приспiвуючи при роботi, кiлька теслярiв та мулярiв зводили в
глибинi вулицi будинок, перегукувалися голосно, а часом смiялися на
кинутий кимось жарт. Паслося на осяянiй сонцем левадi кiлька спутаних
коней, вони стрибали, посилаючи вперед зв'язанi ноги, i вiдганяли хвостами
набридливих мух. На горбi злiворуч паслося кiлька корiв, мiж них сидiв на
травi, стругаючи палицю, ясноголовий обшарпаний пастушок.
Вiн знову схилився над бiлим полем, i знову клалися й клалися на папiр
лiтери, вив'язувались у слова, якi сплiталися потiм у речення. Марiя при
тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша
розливалася пiд той час по ©хньому обiйстi. Часом на папiр, на якому
мережив сво хитросплетiння, падав жучок i повзав мiж лiтер, наче хотiв
розшифрувати химернi отi й незбагненнi зигзаги. Напивався досхочу шелесту
плитких слiв, розправляв крильцята i злiтав у повне сонця й комашнi небо.
Iван проводив його поглядом i знову якнайпильнiше роздивлявся оту
долоню-вулицю: стiни хат йому прозорiли - мiг бачити й кiмнати, що ©х
безнастанно чепурили й чистили невсипущi жiночi руки. Бачив вiн i кiлька
кравцiв, якi сидiли, заклавшись тканиною, щоб з того безладу створити щось
ошатне й гарне; бачив лавочки та вре©в, що сидiли бiля прилавкiв,
вiдважували чи вiдмiрювали крам, - всерединi тi лавки були наче вулики,
заставленi сотами. Весь отой простiр, долоня ота широка, був заповнений
лiнiями, квадратами, колами, людськими iстотами, рухом та вовтузiнням -
все жило й ворушилося, з' днувалося й перехрещувалося. Двi жiнки зiйшлися
бiля криницi i спинилися одна з повними, друга з порожнiми вiдрами; двi
iншi стали на вступi до лавки; рiй дiтей, схопившись руками, завзято гупав
ноженятами по пилюцi; столяр вiдiрвався вiд роботи й мив руки, а зливав
йому замурзаний i босоногий столярчук. Трiйко дiвчат зiйшлося бiля рiчки i
про щось завзято цокотiли, схиляючи голiвки одна до одно© i зi смiхом ©х
розхиляючи. Iван наповнювався вiд того тихим свiтлом, тихим свiтлом горiв
вiн, викладаючи на папiр слова й речення, - випливали вони з нього, як
вода. Здiймався вiд того на голубих, спокiйних хвилях, чув бiля себе
шелест повiтряних крил, i той шелест чула разом iз ним i Марiя. Здавалося,
те свiтло, яке випромiнювалося з нього, наповнювало й усю веранду i
запливало в розчиненi дверi - тримала ©х Марiя розчиненими, щоб не
грюкати; жiнка в глибинi дому, бiля каструль чи шиття, тримаючи вiника чи
витираючи вiхтиком куряву, та жiнка раптом почала усвiдомлювати, що також
вивищу ться i свiтлiша , що весь цей рух по хатi, всi клопоти, якi
перебрала на себе, вiдмовившись вiд служницi, частина якогось одного,
великого й сокровенного щастя.
8
Пiзнiше, вже через багато рокiв, вона згадувала той час, як щось ©м
обом належне, спостерiгала з глибини старостi отi всi тiнi на синiй дорозi
й думала, що коли б жили вони з Iваном "як всi люди", з'©в би поступово
будень ©хню любов i вза мну прив'язанiсть, як з'©да вiн найсвятiшi
почуття в бiльшостi людей. Вона думала, що час, коли находила на Iвана ота
"гарячка", був порiвняно невеликий, тiльки по кiлька рокiв, - часто
находило це на нього перед великими свiтовими подiями; пiсля того вiн
погасав, як гасне лампа, коли з не© виходить гас, помалу, ледь-ледь
зменшуючи свiтло. Марiя стежила за цим здивовано й несвiдомо шкодувала, що
так воно бува . Пiсля того Iван начебто забував про свiй спалах та
дивацтво i ставав буденний i звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, i
пiклувався коло господарства. В часи завiрюх дбав про родину, як i всi
навколо: ходив по базарах, мiняв, дiставав i пiдробляв. Вона ж, у свою
чергу, склала екзамена на вчительку i мала вже й для себе заняття...
©й важко було повiдомити йому про це, боялася зачепити якусь делiкатну
в ньому струну.
- Не знаю, як тобi сказати, - мовила вона, нiяковiючи й червонiючи. -
Але всидiти помiж чотирьох стiн вище мо © сили...
Звiв тодi на не© безмiрно голубi очi, i ©й стало ще незручнiше.
- Бачиш, - сказала вона ще упертiше. - Той час, коли тiльки чоловiк
дбав про сiм'ю, мина . Вiдчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, менi не
вистача. Окрiм того... якась туга мене за дiтьми бере!..
Вiн все ще мовчав, розглядаючи ©© тим-таки поглядом, вiд якого вона
малiла i ще бiльше нiтилася.
- Звiсно, коли не заперечу ш, - мовила прихватцем.
- Чому б я мав заперечувати? - просто спитав вiн.
- Годиться, щоб жiнка сидiла вдома...
- Менi нема дiла до того, що "годиться", - трохи за-рiзко сказав вiн, i
його брови нервово скинулися.
Начебто забув i про розмову, та й про те, що й вона тепер iшла з дому,
було то в тi роки, коли вперше був запалився. Не цiкавився нi сiмейним
бюджетом, нi тим, що вiн ©сть, начебто те, що людинi треба здобувати
грошi, харчуватись i вдягатися, були жалюгiднi дрiбницi. Пiзнiше, коли
пригасав, до нього знову вертався iнстинкт годувальника сiм'©, знову
ставав приземлений та елементарний, як бiльшiсть чоловiкiв навколо, i
вона, яка звикла вже до життя дивнiшого й особливiшого, часом мала до
нього й жаль. Тодi й виникали помiж них типовi подружнi сварки, вiд яких
страждали обо однаково...
Марiя Якiвна згадувала про це найбiльше того 1963 року, коли прийшов до
не© в гостi Хлопець i сво©ми розпитами розворушив давно заснулий вулик ©©
спогадiв. Хлопець зайшов у ©© двiр так несподiвано, що вона здригнулася.
Власне, не його поява так ©© злякала: перед нею стояв чоловiк хоч i
невисокий та повний, але який страшенно нагадував ©й Iвана з молодих лiт,
коли були вони ще нареченими. Здалося ©й на мить, що часовi хвилi якось
дивно посплутувалися, ©й захотiлося пiдхопитися, як пiдхоплювалася колись,
коли Iван приходив до не©. Голова ©й при тому закрутилася, i ©й стало
зовсiм млосно.
- Дай-но менi, любий, води! - попросила вона. Хлопець метнувся до
вiдра, i вона вiдпила кiлька ковткiв.
- Бачиш, я вже зовсiм немiчна, - сказала ледве чутно. - Сама вже й не
здатна нi до чого. Спасибi тво©й мамi, Оксанi й Неонiлi, вони доглядають
мене... То що мама зараз?
- Пере, - засмiявся Хлопець. - Аж пiна летить на все подвiр'я!
- Вона така енергiйна, Галюся, - сказала стара. - Випало ©й на долю, не
доведи господи. З вiсiмнадцяти рокiв на руках у не© була дитина й баба, а
це неабищо. В вiйну ©й теж довелося ковтнути лиха. Ми з тво©м прадiдом ©м
пособляли, скiльки могли, але чи багато ми могли? Мали, боговi дяка, кiз,
на тому молоцi й ти вигодувався.
Всмiхнулася ледь-ледь, мимохiть повторюючи Iванiв усмiх, i чи вiд то©
усмiшки, чи просто тому, що годi ©й не згадувати його, дивлячись на цього
молодика, стало ©й погiдно й тепло на серцi.
- Не дуже поспiша ш? - спитала турботливо.
- Що ви, Марi Якiвно? - засмiявся Хлопець. - Поки що гуляю, як пташка!
Вони вже сидiли на садовiй лавi бiля столу, i перед ними цвiло захiдне
небо.
- Глянь-но, - сказала Марiя Якiвна. - Щовечора сиджу я так i дивлюся.
Твiй прадiд теж любив дивитися на тi барви. Зна ш, нiколи вони не
повторюються, от що дивно!
Завмерла на мить, вдивляючись у вечiрн небо, на вустах ©© грала
вмиротворена всмiшка, i Хлопець мимоволi схвилювався, дивлячись на цю
зовсiм бiлу жiнку, - велику красу старостi помiтило його око.
- Вiн був дуже добрий до людей, твiй прадiд, - тихо сказала стара,
вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. - Душею вiдчував, коли в
когось яка бiда. Часом ми самi нiчого не мали, а вiн посилав мене занести
молока якiйсь хворiй дитинi. Сам вiн соромився сво © доброчинностi, -
м'яко всмiхнулася Марiя Якiвна, - бо зовнi був замкнутий та похмурий, i от
тодi i я ставала йому в пригодi.
9
Ледь свiтало, коли вiн прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у
неозору тишу ранку. Прокукурiкав десь пiвень, вiкно ще було застелене
синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гiлка.
Вiн дивився на ту гiлку, в соннiй ще головi думки були повiльнi й наче
розрiдженi; Iван примружився - змiг i через стiну продивитися. Побачив
мокрi вiд роси дахи, вулицю, рiчку, що синьо спала в сво му ложi, побачив
зовсiм виблiдлий серпик мiсяця серед неба i кiлька майже погаслих зiрок.
Лежав якийсь час, спостерiгаючи, як свiтлiша в кiмнатi: свiтло вливалося
до нього чисте, тремке й заливало поволi весь окiл, який мiг вiн озирнути,
звiвшись на лiктi. Поруч тихо спала Марiя, ввi снi обличчя ©© було
прегарне. Свiтло залило це обличчя, складки постелi, меблi, стiни й
фотокартки на тих стiнах. Задивився на одну з них - був то Iванiв дядько.
Всмiхався зi стiни, i чи вiд того свiтла, чи був Iван так наладнований, те
обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився
на нього з легким прижмурцем i чи кепкував з нього добродушно, чи
пiдбадьорював.
Iван устав, намагаючись не рипiти, i поволi вдягся. Свiтла бiльшало й
бiльшало. Пiшов босонiж, м'яко ступаючи навшпиньках, i Марi©, яка
прокинулась у ту мить, здалося, що вiн пливе в сивуватих хвилях свiтанку.
Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступа вiн
до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка
клацнула, дверi тихо, але виразно зарипiли. Швидко повернувся в ©© бiк, i
вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його.
Вийшов навшпиньки у сiни, лишивши дверi прочиненими. Вона схопилася з
лiжка й подалася за ним. Iван спускався по зарошених дошках ганку,
перетнув безшумно подвiр'я i ступив у залитий мерехким ранковим свiтлом
сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими
краплями, i вони легко тремтiли, ураженi навколишнiм свiтлом.
Стояв босонiж серед саду в розхристанiй сорочцi i зарошених штанях,
звiв обличчя, i великi сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча
гармонiя захоплювала його, все сильнiше запалюючи, колисаючи, втишуючи i
розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, i тiльки кра чком вiльного
мозку розумiв i передчував, що свiтло це особливе, а радiсть вогнелитна.
Знав, що було це вiдчуття таке саме, як тодi, коли вiн уперше запалився i
хотiв напитися цього свiтла аж до вичерпу. Марiя також вiдчула, що
повторю ться те, майже забуте, спершу ©й стало трохи й страшно - встигла
увiйти в багаторiчний ритм життя простiшого, в якому тiльки й було, що
дбання про шматок хлiба i хорошi книги, якi вони читали разом спокiйними
вечорами. Всi цi роки, якi минули й були переповненi такими турботами,
адже для свiту загального вони тiльки й були: вiн - бухгалтер, а вона -
вчителька. Вiйна й революцiя, голод i нестатки, страх перед утратою шматка
хлiба - це зачепило i ©х, але не закрутило...
Стоячи отак у темних сiнях i дивлячись на дивно змiненого i
схвильованого чоловiка, Марiя подумала, що на ©хню долю випав теж не
зовсiм звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребу твердо© форми,
щоб здобути свою, але чи мiг такою формою стати для не© отой коханий,
щасливий безумець? Знала: знову всi турботи за ©хн iснування ляжуть на ©©
плечi: за якийсь час вона призвича©ться до цього i знову буде задоволена.
Зда ться, знову помре для них будень, i це по-сво му вiдживить ©х обох.
Дивилася смутно в той залитий свiтлом сад i вже твердо знала: вiдсьогоднi
Iван не пiде на службу, а знову висиджуватиме на камiннi й дивитиметься на
воду. Принесе ©й у нагороду напiвзiв'ялий букетик, i вона спробу вдруге
знайти в ньому кiлька найкращих квiток, щоб ©х зберегти.
Сум заволодiв нею у тих сутiнних сiнях, хоч друга половина ©© ства
мимовiльно вже засiвалася тим свiтлом, що лилося i вiд саду, i вiд
чоловiка. Два споко© змагались у нiй - один буденний, узвича ний, що велiв
тiлу й духу вправлятись у русло всезагальне, i цей, який вiдривав ©© вiд
свiту i замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона i саме тому
радiла, була водночас кволою i захопленою, а що несила було ©й так легко
зрiвноважити цi два начала, то не змогла стриматися i раптом заплакала.
10
Зрештою, цього разу Iван горiв по-особливому: висидiвши якийсь час за
столом на верандi, вiн наче пригасав i нiяковiв. Брав сака, прив'язував до
боку торбину i йшов бовтатися на рiчцi. Починав ловити вiд яру, неподалець
Зарiчанського висiлка, i поволi простував угору. Ставив сака пiд зiлля, а
що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно
пiдiймався за течi ю, обходячи по пiску, а тодi тупав шалено ногами,
взутими в калошi, та палицею бушуючи, аж каламутнiла, воду. Зводив сака:
срiбно билися там пiчкурi, повзали, як маленькi гадючки, щипавки,
в'юнилися слизи i яскраво мерехтiли черевастi, майже круглi бекаси[1].
Обережно вибирав у торбу пiчкурiв та слизiв, щипавкам та бекасам давав
волю, а тодi брiв за течi ю вгору, високий та худий, з уже посивiлим
волоссям i гарний. Заганяв i знову зводив сака, з якого дзвiнко стiкала у
рiчку вода, сак пах тванню й водяним зiллям; поступово вiн сам набирався
того запаху - вiтер дув йому просто в обличчя, звiюючи кучеряву чуприну, i
дво дядькiв, якi проходили в цей час по березi, мимовiльно розвернули в
його бiк обличчя.
- Диви, з панiв, мабуть, - сказав один, похмурий, а другий
запосмiхався, блискаючи зубами.
- Бач, i справля ться!
- Припекло, то й справля ться, - буркнув перший, похмурий, i пiшов
берегом далi, мнучи важкими чобiтьми прирiчкове бадилля.
- Глянь, худий вiн який! - наздогнав першого веселий. - Шкiра на ньому
й костi!
- Зате морда благородна! - цвiркнув крiзь зуби похмурий, i веселий за
його спиною залився смiхом.
- Потiха з тебе, Андрiю!
- Не з мене потiха, а з нього! - буркнув злiсно похмурий, i веселий
раптом перестав смiятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку
постать з розвiяним за плечi волоссям, що повiльно брела по водi. Усмiх
раптом зник iз його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по водi
йде, а над водою.
Iван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить бiля нiг
вода: калошi засипалися пiском, але вимивався той пiсок так само легко, як
i западав, тiльки окремi крупинки муляли ступню. Тодi вiн спинявся й
виколупував тi пiщинки - обличчя його було застигле, а очi свiтилися
погiдно. Сонце заламувало в тих очах по iскрi, i вони вiд того здавалися
ще яснiшi: на сiткiвцi вiдбивався весь навколишнiй свiт - всiянi зеленню
горби й хати, птах, який летiв у небi, хмари й синява, густо зiгрiта
лiтнiм сонцем. Ген вiддалiк на далекiй курнiй дорозi ©хав вiз, тягнучи за
собою довгий бiлий шлейф - той вiз iз шлейфом також вiдбився в Iванових
зорках, так само i вiзниця, маленький звiдси, як пуголовок, що змахував
коротким, мов диригентська паличка, батогом. Iван спинився серед рiчки й
на мить заслухавсь у широку, рiзноманiтну музику оркестру навколишнього
свiту, яким диригував той iграшковий вiзник. Спокiйно й умиротворено
поспiвували у кущах пташки, дзюркотiла на високих чи низьких нотах вода,
вдаряли по нiй смички сонячного промiння, десь поблизу голосно кричала
качка i вторував ©й прохриплий голос качура. Вiд найближчо© хати полинув
невимiрне теплий, неголосний жiночий спiв: там зривала з дерева вишнi
зовсiм юна молодичка. Кидала тi вишнi в берестяну коробку, часом кладучи
найстиглiшу й до рота, i вишня ця, входячи ©й в уста, рубiново
спалахувала, роблячи рубiновими й вуста молодички.
Тодi Iван знову дививсь у чисту лискучу воду i вибирав на око густiше
зiлля, щоб поставити сака. Ловив якраз стiльки риби, щоб вистачило по©сти
на двох; наступного дня вiн прийде сюди знову, а коли буде дощ, сидiтиме
цiлий день на верандi i виписуватиме сво© корячкуватi гачки, роздивляючись
водночас велику долоню вулицi, прочитуючи ©© лiнi©, як хiромант. Бачив
чотири головнi лiнi© на тiй долонi: найважливiша - лiнiя життя, а там
лiнiя здоров'я й розуму i лiнiя щастя... Цвiркун поселиться в нього на
верандi, пiдспiвуватиме йому вдень i вночi, ночами на його скрегiт
вiдгукуватимуться iз саду жабиропухи i турлюкатимуть вони цвiркуну в
унiсон. Бовванiтиме тiнню на тiй верандi i вдивлятиметься в темiнь.
Бачитиме, як з' днуються водно у тiй темрявi чоловiки з жiнками, чутиме
стогiн породiллi i крик немовляти. Бачитиме радiсну, зморену усмiшку
матерi й чутиме заспокiйливий вуркiт батька. Слухатиме колючi сварки, якi
спалахуватимуть у дворах, i погiдний туркiт закоханих по та мних кутках.
Вдивлятиметься в широко розплющенi очi жiнки, яка кона , i чоловiка, якому
раптом запахла земля. Дивитиметься на веселий танок у якомусь дворищi i
слухатиме гомiн пiдпилих людей. Можливо, проникатиме його погляд i в товщ
земну, де губляться шари давнiшого людського життя: накладаються вони один
на одний, роблячи землю бiльшою. Бачитиме випростанi кiстяки колишнiх
людей та розгубленi кiстки ©хнiх тварин. Пiзнаватиме рештки ©хнiх речей:
уламки посуду, домашнiх речей, збро© i шматки напiвзотлiло© одежi. Глибоке
й широке зiтхання почу вiн iз то© землi, i так промовлятиме до нього
життя, яке вiдгорiло й замiстилося життям оцим, що кладеться перед очi.
Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, i вiн спокiйно ©©
розглядатиме. Буде врiвноважений, добрий та поблажливий. На вустах його
гратиме тиха всмiшка, а очi його сумуватимуть, як суму вiдбитий у росi
мiсяць.
Все сповнюватиме його душу i втомлюватиме ©©. Тодi вiн змушений буде
погасити свою усмiшку та смуток, спустить голову, i ©й додасться в цей
вечiр ще кiлька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут налл
в миску води i спокiйно й довго омиватиме собi ноги. Його чекатиме вдома
жiнка, яка лежатиме з розплющеними очима i яка вже трохи почала боятися
сво © самоти. Вiн пiдiйде до не©, поцiлу в прохолоднi вуста, нагрi ©х i
нагрi ться коло них i сам.
11
У той вечiр далекого 1963 року Марiя й сама дивуватиметься, що так
розговорилася вона перед Хлопцем, що сидiв навпроти не© i, здавалося, не
слухав, а випивав ©© слова. Хто зна, може, в такий спосiб ©© дух долав
отак кiлометр за кiлометром синю дорогу - час вiдлетiлий та забутий; для
цього й справдi було потрiбно, щоб Хлопець завiтав у ©© двiр, коли вона
вже на ладан дихатиме; стане вiн для не© як дорога тiнь, дивно схожа на
Iвана. Покликала його i не шкодувала: був то по-справжньому вдячний
слухач. I дивно завинулося в головi старо© вчительки, здалось ©й, що
колись давно таки народивсь у них iз Iваном син: круглолиций та кучерявий,
i саме вiд того сина прийшов у свiт цей Хлопець, а може, прислала його до
не© туга ©©. Хоч була вже зовсiм стара, не губила й крихти з того, що
зафiксувала колись ©© пам'ять, - хочеться ©й у такий спосiб посумувати за
тим далеким i вiдлетiлим чи, може, справити йому хоч такi поминки.
- Про вiйну я мав би пам'ятати бiльше, - сказав Хлопець. - А от
уявлення, як ми тодi жили, нiякiсiнького. Вiн розвiв руками й розсмiявся.
- Всiм нам дiсталося, - сказала тихо стара вчителька. - Ремiсникам було
легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба дiжку для огiркiв i ще
там щось. Школи були зачиненi, та й чи могла я пiти в ту школу? Твоя мама
намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тодi твiй прадiд та
Олександра Панасiвна...
Вона подивилася долi, собi пiд ноги, i знову побачила там шматок синьо©
дороги, по якiй iшла вона i простували й iншi. Побачила Олександру
Панасiвну, яка кро©ла iз шкiри заготовки для чобiт. Галя узбро©лася
пульверизатором i дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по
якому було розкладено трафарети: лебедi й дерева. Тi лебедi мали плавати
по озеру, засипаному дрiбними синiми крапельками. Галя дивилася на це чудо
мистецтва й смiялася.
- Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! На тi слова поверталося до
не© сухе й строге обличчя Олександри Панасiвни.
- Зате хлiб пiде тобi в смак!
I застигала з пульверизатором у ротi Галя, i дивилася на Олександру
Панасiвну незвично посерйознiло, випливав тодi з ока ©© блискучий,
iскристий кришталик, i така вона ставала безпомiчна тодi, та Галя, i
засмучена, що Олександра Панасiвна вiдкидала шевського ножа й пiдходила до
не©:
- Давай-но поплачемо, ясочко, га?
Вони сiдали, обiйнявшись, на канапi й плакали тихо, похитуючись. I
похитувався вiд того весь свiт i вся хата, а дiти Олександри Панасiвни,
побачивши таку невидаль, застигали бiля порога чи посеред хати, зорячи
широко розплющеними очима. I так само застигала й вона, Марiя, iз глечиком
молока, яке принесла для дiтей.
- Ну, чого ви, чого, дурненькi? - казала вона, також схлипуючи i
простуючи до них.
- Ой дайте нам, Марi Якiвно, наплакатися, дайте нам хоч раз на мiсяць
виревтись!
Дiти вислизували одне за одним iз хати, бо той плач був уже трохи
смiшний для них i незрозумiлий. Марiя ж Якiвна прилучалася до жiнок,
стояла бiля них i плакала. Було ©м усiм чого плакати, бо в тiй хвилi
збиралися вся гiркота ©хня та бiль. Олександра Панасiвна бачила Миколу,
який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого
Хлопця й бабцю, а Марiя Якiвна спiвчувала i ©м, i цiлому свiту.
Iван в той час розпустив по горбi кiз i ловив саком рибу. Риба ловилася
погано, i вiн раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо...
- Все життя, яке мина , синку, - сказала Марiя Якiвна Хлопцевi, - це
окремi сценки й картини, обличчя й епiзоди. Ми ©х стiльки розгубили по
дорозi! Але одне. Хлопче, - вона подивилася на вечiрн небо, що гаряче
палало над околицею, - це наша присутнiсть у всьому. Наша присутнiсть - це
i та дорога, яку я так часто останнiм часом бачу.
12
I вона знову побачила синю дорогу, по якiй iшов високий сивий чоловiк
(було це вже тодi, коли Хлопець пiшов i коли лежала вона без сну на