Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Роман - балада
ЧАСТИНА ПЕРША
ДIМ НА ГОРI
Повiсть - преамбула
Роздiл перший
СПОКIЙ
Хай буря в серцi пана мойого втихне!
Хай заспоко©ться бог, якого не знаю...
З вавiлонських молитов
1
"Тихий i незвичний спокiй!" - подумав Володимир. Не був то спокiй, що
знав його досi: тиша квартири, моторошна тиша перед початком бою, тиша
лiсу, коли лежав у польовому шпиталi й дивився, як хитаються над головою i
порипують величезнi сосни. Тут вiдчував тишу первозданну, бо не була
глуха; можливо, вiдчувалася так об' мно, бо звуки гучали напрочуд
влагоджено, свiт раптом поширшав i спросторiв для Володимира, тихе свiтло
розлилося по ньому.
Iшов уздовж вулички, брук - тiльки в нiкчемних залишках, iнколи
розливалася на дорозi брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобцi:
сонце впало на плесо, i калюжа раптом заграла й запромiнилася гострими
голубими спалахами. Горобцi з шурхотом злетiли, покинувши в поросi мокрi
гнiзда; вiд найближчо© хати долинув дзвiн посуду, з iншого боку
закудкудакала курка й загорлав пiвень. Лiниво звивався з димарiв лiтнiх
печей струмчастий дим, i Володимир аж розвернувся, роздивляючись усе те.
У хвiртцi виросла раптом молодиця з порожнiми вiдрами, i вiн не змiг не
задивитися i на цю молодицю: мала темнi й величезнi очi. Володимир
поспiшив, накульгуючи, далi, бо йому аж у головi запаморочилося - вiд
незнайомки наче золотими хвилями заструмувало. Йому здалося, що ця вулиця
- не просто шлях, який так собi кладеться, весь простiр наповнювався тими
золотистими хвилями, i чи вiд блимотливих калюж серед дороги, чи вiд
повiтря видалося йому, що шлях, яким iшов, дивно запрозорiв. Зрештою,
попереду й справдi заголубiло - лежала мiж городiв та дерев тонка та
звинна рiчка. Там далi витиналися горби, i вони раптом застрибали йому у
визорi, аж мусив спинитися: запаморочилося - спадок по тому життi, яке
лишалося за спиною.
2
Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколi; у крайньому ©© кiнцi,
де були дверi з великим навiсним замком, цоколь пропадав; двiр -
утоптаний, трава обрамляла його тiльки пiд стiнами та парканом, паркан
протрухлий, з численними щербами; зразу за школою - стрiмка, кам'яниста,
густо засипана жорствою гора, вище росли густi дерева, а з право© руки,
трохи поодаль, витиналася важка, потрiскана скеля.
Володимир обiйшов двiр, злякавши курку пiд каштаном, курка загаласувала
й кинулася навтьоки, i чи був покликаний тi ю куркою, чи, може, з неба
впав - вирiс перед Володимиром широкоплечий бородатий дiд. Володимир
побачив його малi синi очi, i хоч дивилися вони насторожено, йому стало
погiдно вiд тих очей, бо цей колiр невiдступне супроводжував його
сьогоднi. В руцi дiд тримав кийка, мабуть, не задля пiдпори; Володимир
усмiхнувся до старого, виклавши в тiй усмiшцi всю ту радiсть, яко© зажив
на цiй вулицi, але це не розтопило замерзлi й такi настороженi очi,
спалахнув тiльки там блакитний полиск.
- Нема тут уборно©! - вуркотiв дiд, загороджуючи Володимировi дорогу,
хоч у кутку двору таки стояла розтрiскана й розхитана споруда, у
призначеннi яко© годi помилитися.
Володимир уже не мiг стриматися й мусив засмiятися до тих
настовбурчених i тому смiшних очей. Мусив сказати, що прийшов сюди на
роботу i що отепер, розвiв вiн рукою, все - володiння його, ба навiть i
сам дiд. Тодi дiд почав танути на очах: ослабла рука, що стискала кийка,
обличчя розм'якло i стало добродушно-нетямкувате, а очi зробилися тим, чим
повиннi бути: яскравим вiдбитком сяйва, що текло сьогоднi щедро на землю.
Володимир показав дiдовi сво© папери, щоб той зовсiм йому повiрив, а
коли озирнувся, побачив, що з-за паркану сусiднього двору вистромилося iз
п'ятеро дитячих голiв. Усмiхнувся, хоч тi й не подумали вiдповiсти на
привiтання, вiдтак аж голову закинув - обiйняло його раптом щастя!
Дiд усе ще ворушив губами, читаючи його папери, i доки перечитав,
Володимир устиг обдивитись i гору поза скелею. На скелi стояв високий
худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на знак питання;
над головою у Володимира зашелестiв каштан, а пiд ноги впало кiлька
©жачкуватих плодiв. Вiн побачив угорi за скелею майже потонулий у зеленi
дiм, - хлопчак уже йшов туди по крутiй кам'янистiй стежцi. Внизу, у
жовтому пiщаному ложi, лежала рiчка, i по пiску ганяло дво голих
золотистих, як i пiсок, дiтей.
3
Галинi руки топились по лiктi в бiлiй пiнi, i вона мимохiдь подумала,
що кiлька рокiв тому прала ще в дiдiвський спосiб, мочачи бiлизну в
розчинi попелу. Коло не© рiс великий каштан, а в ногах валялося кiлька
©жачкастих плодiв. Над головою стелилося небо, яке вона найбiльше любила,
- купчастi хмари iз бiлими химеруватими головами, а мiж них такий щедрий
розлив, що тiло саме вiд себе налива ться юною бадьорiстю. Руки ©© звично
ходили в пiнi й терли об дошку-терку; на порозi сидiла, скоцюрбившись,
баба - дивилася майже безтямним поглядом i ворушила вустами. Помiчала
онуку серед двору, й поступово лагiднiв та осмислювався ©© погляд, була
Галя в ясно-синьому платтi, а коли оберталася до старо©, свiтила усмiшкою:
молоде ©© обличчя сяяло.
- Погiдний випав сьогоднi день, - сказала стара. - Набридли цi дощi!
Галя розпрямилася бiля балi©, вiдчуваючи, як солодко ни в не© спина, i
задивилася туди, де звивалася в глибокiй долинi рiчка. Там стелився
засипаний рiдкими деревами узвiз i стовбичило, як завше, кiлька парочок.
Притислися плечем до плеча й дивилися на далекi прирiчковi кра види; там
нижче корячкувате завмер пiдбитий ще у вiйну танк, i по ньому, як мурашва,
лазили дiти. Трохи далi витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на
подвiр'© стояло дво чоловiкiв.
- Куди це задивилася? - сумирно спитала вiд порога стара.
- Степан iз кимсь бiля школи.
- Пити хочеться, - сказала стара. - Чи б не подала ти менi, Галюню,
води?
Вiдвела погляд вiд того щоденного кра виду, щось зазвучало в нiй:
мелодiя якась призабута чи жаль. Пiдiйшла до старо©, i та посунулася, щоб
пропустити ©©.
- Таке маю враження, - сказала баба, - наче тепер i не лiто...
Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й
дивилася невiдривне в далечiнь, начебто й справдi бачила там тiнi осенi.
Хлопець рипнув хвiрткою i несмiливо став на стежцi.
- Я ластiвку ледве не зловив, - сказав вiн. - Гарна така була ластiвка!
Кварта в руках у старо© затремтiла. Галя вже прала, i пiна знову
пiднялася ©й до лiктiв.
- Чу ш, мамо! - сказав уже смiливiше хлопець. - Я ледве ту ластiвку не
зловив! Гарна була ластiвка.
Баба вiдтрутила од себе кварту, i кiлька крапель упало ©й на кофту.
Галя повернулася до сина i згукнула вражено: хлопець був з голови до нiг
вимазаний у глину.
- Де це ти так убрався?!
- Я ж тобi кажу: ластiвку ловив.
- Ну, i де ж та ластiвка?
- Полетiла, мамо. Але я теж полетiв...
Стояв на стежцi весь глиняний, розвiв глинянi руки, i з глиняно© голови
поблискували тiльки очi. Глиняним пальцем утер носа i хотiв поправити
глиняного чуба.
Галя пирснула, бо несила ©й було дивитися на цього глиняного чоловiчка.
Затулилася рукою, вкритою бiлою пiною, i хлопцевi стало любо на не©
дивитися. Була така гарна й молода пiд тим сонцем! Зрадiв, що мати така
невимiрне гарна, а ще бiльше, що покарання вдасться уникнути. Через те
засмiявся й сам, i ще яскравiше заiскрилися на глиняному обличчi його очi
- блиснули в них сльози.
- Смiйся, смiйся! - озвалася з ганку баба. - Коли вiн шию собi зверне,
не так iще засмi шся.
4
Володимир став на порозi свого нового мешкання. В потилицю йому дихав
дiд, i вони обдивлялися кiмнату, наче бозна-яке диво побачили.
- Дошки звiдси я заберу, - сказав сторож. - Вчительки тут, поки
директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув.
- Сарай нiкому було звести, - сказав винувато сторож. - Цi парти я
також заберу.
- Стiл хай лишиться, - сказав Володимир, протискуючись боком у кiмнату.
В кутку стояло старе iржаве лiжко, саме до нього Володимир i добирався.
Боляче нила йому нога, i вiн сiв, полегшено випроставшись.
Сторож потяг дошку, здiйнявши хмару куряви.
- А вещi вашi де, звиняйте? - спитав уже з дошкою на плечi.
- Отут! - Володимир плеснув по речовому мiшку. Старий подивився на
нього вражено.
- Я зараз допоможу, - сказав Володимир.
- Аз ногою у вас що? - спитав дiд, тягнучи до себе вже другу дошку.
- Нема в мене ноги.
- Значиться, на протезi? - Старий поклав дошку на плече й озирнувся. -
А хоч ковдра у вас ?
- Ковдра зi мною, - засмiявся Володимир, плескаючи по кинутiй на лiжко
шинелi.
Встав, але зарiзко, i йому заболiло. Одне вiкно було завiшене чорним
папером, а друге так закiптюжилося, що кра вид за ним пливав у сiрому
туманi. Володимир скинув гачка i торсанув раму. Затрiщала струхлявiла
обклейка, чути стало, як десь у дворi дiд кинув дошку i вона ляско
плеснула. У вiкно повiяло духом землi й недалеко© рiчки. В хатi навпроти
зарипiли дверi, i в прочiлi виросла висока постать. Жiнка була така худа,
що вiн аж зажмурився.
- Ви б посидiли, - сказав вiд порога Степан. - Я вже сам справлюся... З
далеко©, мабуть, дороги?
- З далеко©, - обiзвався Володимир i вiдiйшов од вiкна, бо та висока й
худа з неймовiрною цiкавiстю задивилася на нього.
- Давайте повиносимо парти! - сказав вiн старому. Вони витягли парту;
жiнка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в
хвiртку, i очi ©© запалали гнiвом.
- Що це за перетрубацiя, Степане? - спитала таким тоном, що вони нараз
спинилися, як хлопчаки, i винувато опустили руки.
- Та це, Олександре Панасiвно, те -то... директор, - сказав Степан
сумирно i втер з чола пiт.
Жiнка спинила на Володимировi погляд, i вiн змушений був подивитися на
каштан, безсилий витримати той блискучий потiк.
- Вiн, Олександре Панасiвно, й документа менi показав, - запобiгливо
сказав Степан. - Я хотiв був до вас зайти, та пiшли-от квартирю
дивитися...
- Треба було зайти спершу до мене! - вiдрiзала жiнка.
Пройшла повз них, начебто й справдi були вони в чомусь винуватi, i
зайшла до директорського примiщення. Чоловiки тюпали покiрно слiдом,
керованi незрозумiлою силою, що струмiла вiд не©.
- Чого стали? - роздратовано повернулася вона. - Виносьте швидше цей
хлам, i я тут приберу...
5
Високий сивогривий чоловiк iшов неквапно берегом, спираючись на
розкладний стiлець. Перед ним поважно ступало з десяток кiз, Володимир
побачив зi свого вiкна розумне й шляхетне обличчя старого - i вiн, i кози
немов пливли над зрiзаним берегом. Чоловiк був задуманий, i, здавалося, не
вiн вiв отих кiз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до
господаря, а що вiн не зважав, iшли далi, покивуючи. Здутi ©хнi вим'я були
повнi молока; велике густожовте сонце спинилося над найвищою горою,
бiльшало й наливалося червiнню. Кривава барва розтеклася по рiчцi, i та
раптом затрiпотiла, замигтiла й заграла. Зрушена тi ю змiною, виривалася з
води й пiдстрибувала притьма вгору риба - ковтала чудове i хмiльне вино...
П'яна й запаморочена, падала назад у воду i гуляла, крутилася й
витанцьовувала риб'ячi сво© танцi. Кози йшли та йшли i чим ближче
пiдходили до свого дому, тим млоснiше й важче ставало ©м нести розбухлi
вим'я, зорки вiд того розпливались у ©хнiх очах i заповнювали очницi.
Мекiт ©хнiй пiд той час ставав також iнакший, солодкий та прохальний, бо
вже марилася ©м та хвилина, коли до них доторкнуться ласкавi руки -
вiддадуть тодi набрану за день бiлу кров трави й листя. Червоний захiд
запалив у ©хнiх очах ще й по двi iскри, i доки догоряли, доти йшли вони,
ведучи за собою задуманого i наче слiпого сиваня...
Темнi ворота бiля урiзаного в косогiр будинку стояли розчиненi, i
бовванiла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на
цiпок, а на ногах у не© були червонi туфлi. Дивилася лагiдно й тепло, бо
той чоловiк, що пiдiймався кам'яною стежкою, був у цьому вечiрньому свiтлi
як король iз забутих казок. Кози мекали, поспiшаючи до то© тепло© й
затишно© постатi - саме про не© вони думали, спалюючи в сво©х очах золотi
iскри заходу, i саме ©© рук сподiвалися, щоб позбутися солодкого тягаря...
Оточили ©© звiдусiль, наче великi бiлi коти, i червонi ©хнi язики
вискакували водночас з червоних ротiв - лащилися вони до старо© i радiли.
Вона, однак, чекала, поки ступить у двiр отой сивий король, котрий вiдстав
i важко боров ядуху, - бiле волосся спадало йому на плечi, а
палиця-стiлець подавалася вперед - спирався вiн на не© важко.
- Доброго вечора! - сказав вiн, проходячи у ворота. - Чи у тебе, Марi ,
все тут гаразд?
- Все гаразд, Iване, - озвалася стара. - А в тебе? Вiн зачинив ворота,
i тi з рипiнням вiдрiзали ©х вiд того кра виду, що лягав перед очi з гори.
Сонце сидiло вже в недалекому кленi i наче розчiсувало гiлляччям сво
золоте волосся.
- Я, Марi , чогось бiльше задихатися став, - сказав тепло сивань i
задивився кудись туди, до горбiв i до захiдного сонця.
6
Поки до©лися кози, вiн сидiв на верандi, густо заплетенiй крученими
паничами, i щось писав у великiй бухгалтерськiй книзi. Лiтери випливали
з-пiд олiвця химернi й кострубатi, заповнюючи листок вiд краю i до краю;
Iван дивився на них через накладенi на очi окуляри i чи вiд того, що
навколо пахли квiти, чи, може, мав вiн такi окуляри, бачив мiж тих
корячкуватих знакiв зелену траву й струмок, чув шелест листя i спiв
невiдомого птаха. Дивився на вигадливi лiнi©, якi сплiтали на землi
свiтлотiнi, i не мiг надивуватися з ©хньо© гри та руху.
Марiя в цей час до©ла кiз. Сидiла посерединi зарослого шпоришем
дворика, i бiле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в
нiй та пiнилося, начебто сiк той iз трави й листя, що його випили тварини
за день, ще й досi нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й
чекали черги, а коли Марiя вiдпускала видо ну, до не© притьма прискакувала
друга. Старий позирав на них з-за окулярiв, вiдриваючись на мить од
писання: двiр, наповнений бiлими тiлами, зелена, аж соком прискала, трава,
навдивовижу знайома й рiдна жiнка i сухий прискiт падучого молока - все це
вiдбивалось у його окулярах, i, може, вiд того нового зображення, що
випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже iнше. Бачив землю,
залиту зеленню й таким-от молоком, - витворювала бiлий сiк i перетворювала
його в молоко. Називав подумки знайомi трави, дерева та бур'яни, i тi
приходили до нього. Кiлька загулялих бджiл пили мед з кручених паничiв,
якими обросла веранда, - бачив незвично побiльшенi тiла цих бджiл i
стежив, як у ©хнiх прозорих тiлах працюють ледь виднi насосики. Пульсували
й ходили, наче важелi й шруби невiдомо© машини, бачив, як збира ться в
©хнiх тiлах мед, начебто народжувався це плiд. "Ось воно, ©хн молоко", -
думав вiн, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячi кози,
зводили вгору писки й благали, запалюючи червонi вогники язикiв. Каструля
доливалася - все це було залито вечiрнiм сяйвом у малинових пiвтонах;
заспоко нi кози лягали серед двору i опускали втомленi голови. Старий на
верандi розумiв ©хню втому - в ©хнiх очах довмирали останнi iскри
величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пiгулка, i розтеклося по
цiлому небi, запаливши його, як велетенське горнило.
Старий дописував останнi слова, якi народилися в ньому сьогоднi, вiн
писав про спокiй вечiрнього неба i про тишу, яка налива ться вечорами у
людськi душi. Здавалося, вiн сам пасся цiлий день, як i його кози, i
набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе бiля широкого
вогнища заходу; може, тому, коли вiдкинувся на спинку лозового крiсла,
тихий жаль поплив йому iз серця. Шкодував, що плiд його такий блiдий та
мiзерний, що вiн тiльки йому доступний i промовля . Олiвець випав iз його
стомлених пальцiв. Сидiв коло столу, заплющившись i змiзернiвши, зовсiм
так само, як звiльненi вiд тягаря його кози. Марiя зупинилася на вступi до
веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсiм
знесиленого дiдуся, який сидiв iз заплющеними очима i з блiдим, як те ж
таки молоко, обличчям, - вмирали на ньому останнi вiдблиски вечiрньо©
заграви.
- Iване! - покликала тихенько. - Чу ш, Iва-а!..
Вiн розплющився, i вона зрозумiла, за що любить цього не зовсiм
збагненного чоловiка: очi його були зовсiм такi, якi бачила у
першокласникiв, коли вперше сiдали вони за парти i вперше засвiчували
погляд до вчительки, яка переступала класний порiг.
7
Володимир був ще й досi ошелешений вiд вихору, який несподiвано залетiв
до його нового помешкання. Той вихор утiлився у високу й дивовижно худу
жiнку, яка, наче птах, прилетiла сюди бозна-звiдки. Був це, можливо, й
справдi Вiтер, котрий гуляв по полях та лiсах, набравшися духу земного й
сили небесно©. Часом йому хотiлося отак пожартувати: прийти й спантеличити
когось, ставши жiнкою чи ж чоловiком, а тодi дивнi речi кояться там, де
вiн спустився: рух там i сновидьга, заповзяття i неспокiй.
Зараз Володимир сидить серед свого напрочуд просвiтлiлого мешкання,
навколо починають плестися сутiнки; Вiтер прийшов був сюди iз щiткою, iз
горням, повним бiло© глини, миттю обмахав почорнiлi стiни й стелю, потiм
вимiв смiття i вимив пiдлогу, ще потiм настелив на стола стареньку церату,
обтер лiжко, i за мить те лiжко освiтилося латаною, але дивовижно чистою
бiлизною. Через кiлька хвилин скло на вiкнах стало ясне й прозоре -
Володимир тiльки й мiг, що розвести руками.
- Чим же я можу вiддячитися? - спитав вiн.
- А тим, що не будете нам на головi сидiть, як директор, - сказала
трохи загостро Олександра Панасiвна i так гримнула за собою дверима, що
Володимир остаточно повiрив: гостював тут, у нього, справдi Вiтер,
чарiвний навiйло-характерник. Йому стало тепло на серцi, i вiдчував вiн те
тепло потiм ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого
примiщення на диному розхитаному стiльцi. Крiзь вiкно вливалися пахощi
вечiрнiх квiтiв; захiд уже пригасав, а вiн не мiг одвести погляду вiд
тендiтного й мерехкого свiтла - блiдло воно на очах й покривалося
синюватою млою. Червоне в тiй iмлi густо малиновiло, але й це тривало
недовго: вже тiльки невелика бордова смужка лежала впоперек неба, наче
загублена Вiтром червона хустка.
Олександра Панасiвна погукала дiтей, i Володимир здригнувся. Голос був
рiзкий, трохи гортанний, i називав вiн одне, друге й п'яте ймення.
Володимир мимохiть пiдiйшов до вiкна i побачив у срiбних сутiнках високу й
худу постать - до не© збiгалися звiдусiль дiти: одне, друге, п'яте.
Оточили матiр i закричали, замахали руками. Олександра Панасiвна обiйняла
за плечi старших i повела ©х до хати, решта посунула за нею, а найменше,
п'ятирiчне, спинилось у дверях, озирнулося на свiт, вiд якого ховалися, й
заплеснуло за собою дверi.
Дивився на той дiм, так густо заселений дiтьми, були в ньому вiдчиненi
вiкна, i в них мигали дитячi голiвки i вилiтали раз по раз високi, дзвiнкi
голоси.
Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мiшка кiлька банок
тушковини, загорнув у газету й вийшов надвiр. Зустрiв його тут тихий
легiт, заворушив каштановим листям, i впав пiд ноги недозрiлий каштан. Так
само впав пiд ноги недозрiлий каштан i Галi, яка впорала хатню роботу i
мовчки сидiла з бабою та сином на ганку.
- Менi зда ться, коли я помру, - сказала спокiйно стара, - буде
такий-от вечiр й отака тиша стоятиме навдокiл.
- У нас завжди така тиша! - засмiялася Галя. - I не треба, мабуть,
бабцю, забивати собi голову думками про смерть...
- Сиджу цiлими годинами сама, - мовила стара. - Скiльки думок налазить
у голову!..
- Про що ж ви таке дума те? - дзвiнко запитався Хлопець.
- Я, дитино, думаю про все, - сказала стара й завмерла на мить,
погасивши погляд. Сидiла темна й маленька, одне око ©й сльозилося, рот
трохи вiдслонився, показуючи пеньки зубiв, i Хлопцевi здалося, що вона
мусить знати бозна-скiльки та мниць, оця його прабаба.
Ходила навколо ворухка i справдi нерушена тиша, а в нiй сюрчав один
тiльки цвiркунець. Це засiяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою,
як цей вечiр, i голубою, як смужка на овидi. Пiдняла каштановий плiд i
почала сколупувати з нього шкурку. Всерединi були свiтлi зерна, поклала ©х
на долоню й задивилася.
- Дай менi! - попросив Хлопець.
Вiддала йому зерна, i вiн пiдкинув ©х угору.
Тодi обiзвалося з десяток цвiркунiв, начебто й чекали того Хлопцевого
сигналу, - засюрчали й заспiвали.
- А менi часом зда ться, - сказала Галя, - що свiт кiнча ться на цих
горбах...
Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого i ще
прозорого сутiнку, проступила клубеняста постать в убраннi мандрованця.
Повернулася до нього й усмiхнулася, змахнула палицею й поманила рукою.
Стара мовчала. Була темна й важка, сiра й нерушна. Лице ©© закам'янiло,
а очi погасли. Дивилася морочно, як плететься над рiкою сiра пелена
смерку, i не бачила, зда ться, нi смерку того, нi рiчки. Зорила на темнi,
порослi лiщиною горби i не бачила ©х. Бачила тiльки маленький клаптик
землi, вщерть засипаний квiтами, густо освiтлений сонцем i начебто
вийнятий iз цього простору. Гуляла на тiй галявинi чарiвна дiвчинка з
бiлим песиком: песик ©© наздоганяв, а вона втiкала.
Галя зирнула на стару, i темний острах спалахнув у ©© серцi: побачила в
©© очах непроглядну темiнь i вiдчула подих чорнезного вiтру...
Хлопець зiстрибнув з ганку й почав шукати закиненi в траву каштани.
Коли ж звiвся, колiна на його штанах були мокрi, а в руках вiн тримав
свiтлi клубочки...
Володимир переступив порiг i спинився. В кiмнатi довкола столу сидiло
п'ятеро дiтей i височiла серед них висока й неймовiрно худа постать.
- Вибачте, - сказав вiн. - Я оце побачив ваших дiтей... - Вiн знiтився
й замовк. - Вибачте, - сказав вiн ще раз i поклав на шафку свiй пакунок. -
Це маленький гостинець дiтям...
Подивився зi страхом на ту худу й високу, бо здалося йому, що вона
зiрветься й прожене його разом з недоладним його дарунком. Але вiд столу
дивилася на нього зовсiм iнша жiнка. Великi, добрi й теплi очi привiтали
його, i вiн раптом почав пригадувати, що десь ©х бачив. Було це дуже
давно, iще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього i всiх людей
вiйна, побачив себе в цьому-таки мiстi, тiльки на iншiй вулицi - ця значно
старша за нього жiнка була тодi така, як вiн тепер, несла вона на руках
дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловiк й був коло
не©, високо© й тонко©, як кремезний гриб. Володимир дивився тодi на цю
трохи незвичну пару: Санчо Панса й Дон Кiхот, подумалося йому тодi - жiнка
ця була негарна на обличчя. Отак i йшли вони тодi по вулицi, зовсiм не
дбаючи, що треба було йти по хiднику, а вiн стояв за парканом й очей не
мiг од них вiдвести.
- Чи ви не жили на Рудинськiй? - спитав вiн тихо. - Щось менi таке
пригаду ться.
Вона хитнула чи заперечливо, чи ствердно i всмiхнулася.
- Сiдайте повечеряйте з нами.
Вiн замахав руками, але все-таки сiв, бо раптом побачив на стiнi й того
широкоплечого, кремезного: стояв у фотокартцi й усмiхався на повен рот.
- Це ваш чоловiк?
Тодi заблищала в не© на оцi сльоза, i була вона настiльки незвична на
лицi цi © високо© й худо©, в цього Вiтра, що поселився в жiночому тiлi, що
вiн знову засумнiвався: чи та це людина?
Насипала йому картоплi й очистила огiрка. Йому стало зовсiм легко в
цьому товариствi - дiти дивилися на нього й очi видивляли, а вiн вiдчув
справжнiй голод, адже рiски не мав у ротi вiд ранку.
- Зна те, - сказав вiн, посилаючи до рота першу ложку. - Там, де я жив,
анi хати не лишилося, нi батькiв...
...За вiкном цвiв срiбно-синiй сутiнок. Цей сутiнок застав надворi
сивоволосого козопаса i його жiнку. Вони сидiли за садовим столиком й пили
вечiрн молоко. Мовчали, бо така була ©хня заведенцiя, обо були зморенi,
вiн - отим писанням на верандi, обвитiй крученими паничами, вона -
до©нням. Тепер бiля ©хнiх правиць стояло по бiлiй фiлiжанцi, i оточував ©х
срiбно-синiй сутiнок - тiк на них, як те ж таки молоко. Минулий день стояв
за ©хнiми спинами, як величезна iстота, теж випасла й випила свiй сiк,
наслiдком чого й став цей вечiр, це молоко у фiлiжанках i ця тиша, що
росте навколо, як квiти. Незвiдь вiд чого подумалося Iвановi, що це
все-таки дивно: нiколи не читав вiн отого, що пише, цiй жiнцi, котра
сидить проти нього, i з якою роздiлив сво iснування, - були вони з нею
надто ощаднi в словах. Сидiли мовчки, й пили малими ковтками молоко, i
були по-справжньому щасливi вiд того, що це дiйство все-таки можливе для
них. Кудлате гiлля розстелялось у них над головами, i крiзь нього старий
угледiв раптом трiпотливу й ледве видну зiрку.
- Зна ш, - сказала Марiя, заворушившись. - Я вже починаю турбуватись.
Прийде новий директор...
- То й скажеш йому, що тобi хочеться. В тво©х лiтах...
- Ще з першачками я мала б силу справитися.
- То вiн i вдiлить тобi першачкiв.
- А наступного року?
- Що нам гадати про наступний рiк!..
Вiн раптом подумав, що сказав цю фразу недаремно. Розширилося йому
серце i йокнуло легенько, знову зирнув вiн на ту самотню зiрку в небi, а
вуста його склалися гiрко.
- I сама не знаю, чому мене так тягне до першачкiв.
- Я знаю! - сказав вiн, i вона побачила той його погляд, що завше ©©
вражав.
- Ти зна ш! - поспiшила згодитися вона.
Замовкли й загусли в цьому вечорi. Молоко в ©хнiх чашках перетворилось
у бiлий лiд, перетворились у лiд i вони самi. Часом зривались i глухо
падали в тишi яблука i замерзали там, мiж мокро© трави. Iшли в тому
сутiнку два ©жаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були
пересиченi. Цвiркуни зiбрали духовий оркестр на лопушиному листку, й
раптом заграла ©хня перша скрипка. Мелодiю пiдхопив цiлий оркестр, i в
темрявi задзвенiло фортепiано. "Перший концерт для фортепiано з
оркестром", - подумав старий i згадав той час, коли й гадки не мав, що
таке може вчуватися. Усмiхнувся сво©й мовчазнiй дружинi i зчудувався ще з
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Роман - балада
ЧАСТИНА ПЕРША
ДIМ НА ГОРI
Повiсть - преамбула
Роздiл перший
СПОКIЙ
Хай буря в серцi пана мойого втихне!
Хай заспоко©ться бог, якого не знаю...
З вавiлонських молитов
1
"Тихий i незвичний спокiй!" - подумав Володимир. Не був то спокiй, що
знав його досi: тиша квартири, моторошна тиша перед початком бою, тиша
лiсу, коли лежав у польовому шпиталi й дивився, як хитаються над головою i
порипують величезнi сосни. Тут вiдчував тишу первозданну, бо не була
глуха; можливо, вiдчувалася так об' мно, бо звуки гучали напрочуд
влагоджено, свiт раптом поширшав i спросторiв для Володимира, тихе свiтло
розлилося по ньому.
Iшов уздовж вулички, брук - тiльки в нiкчемних залишках, iнколи
розливалася на дорозi брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобцi:
сонце впало на плесо, i калюжа раптом заграла й запромiнилася гострими
голубими спалахами. Горобцi з шурхотом злетiли, покинувши в поросi мокрi
гнiзда; вiд найближчо© хати долинув дзвiн посуду, з iншого боку
закудкудакала курка й загорлав пiвень. Лiниво звивався з димарiв лiтнiх
печей струмчастий дим, i Володимир аж розвернувся, роздивляючись усе те.
У хвiртцi виросла раптом молодиця з порожнiми вiдрами, i вiн не змiг не
задивитися i на цю молодицю: мала темнi й величезнi очi. Володимир
поспiшив, накульгуючи, далi, бо йому аж у головi запаморочилося - вiд
незнайомки наче золотими хвилями заструмувало. Йому здалося, що ця вулиця
- не просто шлях, який так собi кладеться, весь простiр наповнювався тими
золотистими хвилями, i чи вiд блимотливих калюж серед дороги, чи вiд
повiтря видалося йому, що шлях, яким iшов, дивно запрозорiв. Зрештою,
попереду й справдi заголубiло - лежала мiж городiв та дерев тонка та
звинна рiчка. Там далi витиналися горби, i вони раптом застрибали йому у
визорi, аж мусив спинитися: запаморочилося - спадок по тому життi, яке
лишалося за спиною.
2
Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколi; у крайньому ©© кiнцi,
де були дверi з великим навiсним замком, цоколь пропадав; двiр -
утоптаний, трава обрамляла його тiльки пiд стiнами та парканом, паркан
протрухлий, з численними щербами; зразу за школою - стрiмка, кам'яниста,
густо засипана жорствою гора, вище росли густi дерева, а з право© руки,
трохи поодаль, витиналася важка, потрiскана скеля.
Володимир обiйшов двiр, злякавши курку пiд каштаном, курка загаласувала
й кинулася навтьоки, i чи був покликаний тi ю куркою, чи, може, з неба
впав - вирiс перед Володимиром широкоплечий бородатий дiд. Володимир
побачив його малi синi очi, i хоч дивилися вони насторожено, йому стало
погiдно вiд тих очей, бо цей колiр невiдступне супроводжував його
сьогоднi. В руцi дiд тримав кийка, мабуть, не задля пiдпори; Володимир
усмiхнувся до старого, виклавши в тiй усмiшцi всю ту радiсть, яко© зажив
на цiй вулицi, але це не розтопило замерзлi й такi настороженi очi,
спалахнув тiльки там блакитний полиск.
- Нема тут уборно©! - вуркотiв дiд, загороджуючи Володимировi дорогу,
хоч у кутку двору таки стояла розтрiскана й розхитана споруда, у
призначеннi яко© годi помилитися.
Володимир уже не мiг стриматися й мусив засмiятися до тих
настовбурчених i тому смiшних очей. Мусив сказати, що прийшов сюди на
роботу i що отепер, розвiв вiн рукою, все - володiння його, ба навiть i
сам дiд. Тодi дiд почав танути на очах: ослабла рука, що стискала кийка,
обличчя розм'якло i стало добродушно-нетямкувате, а очi зробилися тим, чим
повиннi бути: яскравим вiдбитком сяйва, що текло сьогоднi щедро на землю.
Володимир показав дiдовi сво© папери, щоб той зовсiм йому повiрив, а
коли озирнувся, побачив, що з-за паркану сусiднього двору вистромилося iз
п'ятеро дитячих голiв. Усмiхнувся, хоч тi й не подумали вiдповiсти на
привiтання, вiдтак аж голову закинув - обiйняло його раптом щастя!
Дiд усе ще ворушив губами, читаючи його папери, i доки перечитав,
Володимир устиг обдивитись i гору поза скелею. На скелi стояв високий
худий хлопчак, схилившись, став через те химерно схожий на знак питання;
над головою у Володимира зашелестiв каштан, а пiд ноги впало кiлька
©жачкуватих плодiв. Вiн побачив угорi за скелею майже потонулий у зеленi
дiм, - хлопчак уже йшов туди по крутiй кам'янистiй стежцi. Внизу, у
жовтому пiщаному ложi, лежала рiчка, i по пiску ганяло дво голих
золотистих, як i пiсок, дiтей.
3
Галинi руки топились по лiктi в бiлiй пiнi, i вона мимохiдь подумала,
що кiлька рокiв тому прала ще в дiдiвський спосiб, мочачи бiлизну в
розчинi попелу. Коло не© рiс великий каштан, а в ногах валялося кiлька
©жачкастих плодiв. Над головою стелилося небо, яке вона найбiльше любила,
- купчастi хмари iз бiлими химеруватими головами, а мiж них такий щедрий
розлив, що тiло саме вiд себе налива ться юною бадьорiстю. Руки ©© звично
ходили в пiнi й терли об дошку-терку; на порозi сидiла, скоцюрбившись,
баба - дивилася майже безтямним поглядом i ворушила вустами. Помiчала
онуку серед двору, й поступово лагiднiв та осмислювався ©© погляд, була
Галя в ясно-синьому платтi, а коли оберталася до старо©, свiтила усмiшкою:
молоде ©© обличчя сяяло.
- Погiдний випав сьогоднi день, - сказала стара. - Набридли цi дощi!
Галя розпрямилася бiля балi©, вiдчуваючи, як солодко ни в не© спина, i
задивилася туди, де звивалася в глибокiй долинi рiчка. Там стелився
засипаний рiдкими деревами узвiз i стовбичило, як завше, кiлька парочок.
Притислися плечем до плеча й дивилися на далекi прирiчковi кра види; там
нижче корячкувате завмер пiдбитий ще у вiйну танк, i по ньому, як мурашва,
лазили дiти. Трохи далi витяглась, обведена щербатим парканом, школа, а на
подвiр'© стояло дво чоловiкiв.
- Куди це задивилася? - сумирно спитала вiд порога стара.
- Степан iз кимсь бiля школи.
- Пити хочеться, - сказала стара. - Чи б не подала ти менi, Галюню,
води?
Вiдвела погляд вiд того щоденного кра виду, щось зазвучало в нiй:
мелодiя якась призабута чи жаль. Пiдiйшла до старо©, i та посунулася, щоб
пропустити ©©.
- Таке маю враження, - сказала баба, - наче тепер i не лiто...
Пила воду маленькими ковтками, раз у раз прикладаючи кварту до рота, й
дивилася невiдривне в далечiнь, начебто й справдi бачила там тiнi осенi.
Хлопець рипнув хвiрткою i несмiливо став на стежцi.
- Я ластiвку ледве не зловив, - сказав вiн. - Гарна така була ластiвка!
Кварта в руках у старо© затремтiла. Галя вже прала, i пiна знову
пiднялася ©й до лiктiв.
- Чу ш, мамо! - сказав уже смiливiше хлопець. - Я ледве ту ластiвку не
зловив! Гарна була ластiвка.
Баба вiдтрутила од себе кварту, i кiлька крапель упало ©й на кофту.
Галя повернулася до сина i згукнула вражено: хлопець був з голови до нiг
вимазаний у глину.
- Де це ти так убрався?!
- Я ж тобi кажу: ластiвку ловив.
- Ну, i де ж та ластiвка?
- Полетiла, мамо. Але я теж полетiв...
Стояв на стежцi весь глиняний, розвiв глинянi руки, i з глиняно© голови
поблискували тiльки очi. Глиняним пальцем утер носа i хотiв поправити
глиняного чуба.
Галя пирснула, бо несила ©й було дивитися на цього глиняного чоловiчка.
Затулилася рукою, вкритою бiлою пiною, i хлопцевi стало любо на не©
дивитися. Була така гарна й молода пiд тим сонцем! Зрадiв, що мати така
невимiрне гарна, а ще бiльше, що покарання вдасться уникнути. Через те
засмiявся й сам, i ще яскравiше заiскрилися на глиняному обличчi його очi
- блиснули в них сльози.
- Смiйся, смiйся! - озвалася з ганку баба. - Коли вiн шию собi зверне,
не так iще засмi шся.
4
Володимир став на порозi свого нового мешкання. В потилицю йому дихав
дiд, i вони обдивлялися кiмнату, наче бозна-яке диво побачили.
- Дошки звiдси я заберу, - сказав сторож. - Вчительки тут, поки
директора не було, кладовку зробили. Володимир присвиснув.
- Сарай нiкому було звести, - сказав винувато сторож. - Цi парти я
також заберу.
- Стiл хай лишиться, - сказав Володимир, протискуючись боком у кiмнату.
В кутку стояло старе iржаве лiжко, саме до нього Володимир i добирався.
Боляче нила йому нога, i вiн сiв, полегшено випроставшись.
Сторож потяг дошку, здiйнявши хмару куряви.
- А вещi вашi де, звиняйте? - спитав уже з дошкою на плечi.
- Отут! - Володимир плеснув по речовому мiшку. Старий подивився на
нього вражено.
- Я зараз допоможу, - сказав Володимир.
- Аз ногою у вас що? - спитав дiд, тягнучи до себе вже другу дошку.
- Нема в мене ноги.
- Значиться, на протезi? - Старий поклав дошку на плече й озирнувся. -
А хоч ковдра у вас ?
- Ковдра зi мною, - засмiявся Володимир, плескаючи по кинутiй на лiжко
шинелi.
Встав, але зарiзко, i йому заболiло. Одне вiкно було завiшене чорним
папером, а друге так закiптюжилося, що кра вид за ним пливав у сiрому
туманi. Володимир скинув гачка i торсанув раму. Затрiщала струхлявiла
обклейка, чути стало, як десь у дворi дiд кинув дошку i вона ляско
плеснула. У вiкно повiяло духом землi й недалеко© рiчки. В хатi навпроти
зарипiли дверi, i в прочiлi виросла висока постать. Жiнка була така худа,
що вiн аж зажмурився.
- Ви б посидiли, - сказав вiд порога Степан. - Я вже сам справлюся... З
далеко©, мабуть, дороги?
- З далеко©, - обiзвався Володимир i вiдiйшов од вiкна, бо та висока й
худа з неймовiрною цiкавiстю задивилася на нього.
- Давайте повиносимо парти! - сказав вiн старому. Вони витягли парту;
жiнка за цей час встигла вийти з двору й рушила через вулицю. Ступила в
хвiртку, i очi ©© запалали гнiвом.
- Що це за перетрубацiя, Степане? - спитала таким тоном, що вони нараз
спинилися, як хлопчаки, i винувато опустили руки.
- Та це, Олександре Панасiвно, те -то... директор, - сказав Степан
сумирно i втер з чола пiт.
Жiнка спинила на Володимировi погляд, i вiн змушений був подивитися на
каштан, безсилий витримати той блискучий потiк.
- Вiн, Олександре Панасiвно, й документа менi показав, - запобiгливо
сказав Степан. - Я хотiв був до вас зайти, та пiшли-от квартирю
дивитися...
- Треба було зайти спершу до мене! - вiдрiзала жiнка.
Пройшла повз них, начебто й справдi були вони в чомусь винуватi, i
зайшла до директорського примiщення. Чоловiки тюпали покiрно слiдом,
керованi незрозумiлою силою, що струмiла вiд не©.
- Чого стали? - роздратовано повернулася вона. - Виносьте швидше цей
хлам, i я тут приберу...
5
Високий сивогривий чоловiк iшов неквапно берегом, спираючись на
розкладний стiлець. Перед ним поважно ступало з десяток кiз, Володимир
побачив зi свого вiкна розумне й шляхетне обличчя старого - i вiн, i кози
немов пливли над зрiзаним берегом. Чоловiк був задуманий, i, здавалося, не
вiн вiв отих кiз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертаючи писки до
господаря, а що вiн не зважав, iшли далi, покивуючи. Здутi ©хнi вим'я були
повнi молока; велике густожовте сонце спинилося над найвищою горою,
бiльшало й наливалося червiнню. Кривава барва розтеклася по рiчцi, i та
раптом затрiпотiла, замигтiла й заграла. Зрушена тi ю змiною, виривалася з
води й пiдстрибувала притьма вгору риба - ковтала чудове i хмiльне вино...
П'яна й запаморочена, падала назад у воду i гуляла, крутилася й
витанцьовувала риб'ячi сво© танцi. Кози йшли та йшли i чим ближче
пiдходили до свого дому, тим млоснiше й важче ставало ©м нести розбухлi
вим'я, зорки вiд того розпливались у ©хнiх очах i заповнювали очницi.
Мекiт ©хнiй пiд той час ставав також iнакший, солодкий та прохальний, бо
вже марилася ©м та хвилина, коли до них доторкнуться ласкавi руки -
вiддадуть тодi набрану за день бiлу кров трави й листя. Червоний захiд
запалив у ©хнiх очах ще й по двi iскри, i доки догоряли, доти йшли вони,
ведучи за собою задуманого i наче слiпого сиваня...
Темнi ворота бiля урiзаного в косогiр будинку стояли розчиненi, i
бовванiла в них кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на
цiпок, а на ногах у не© були червонi туфлi. Дивилася лагiдно й тепло, бо
той чоловiк, що пiдiймався кам'яною стежкою, був у цьому вечiрньому свiтлi
як король iз забутих казок. Кози мекали, поспiшаючи до то© тепло© й
затишно© постатi - саме про не© вони думали, спалюючи в сво©х очах золотi
iскри заходу, i саме ©© рук сподiвалися, щоб позбутися солодкого тягаря...
Оточили ©© звiдусiль, наче великi бiлi коти, i червонi ©хнi язики
вискакували водночас з червоних ротiв - лащилися вони до старо© i радiли.
Вона, однак, чекала, поки ступить у двiр отой сивий король, котрий вiдстав
i важко боров ядуху, - бiле волосся спадало йому на плечi, а
палиця-стiлець подавалася вперед - спирався вiн на не© важко.
- Доброго вечора! - сказав вiн, проходячи у ворота. - Чи у тебе, Марi ,
все тут гаразд?
- Все гаразд, Iване, - озвалася стара. - А в тебе? Вiн зачинив ворота,
i тi з рипiнням вiдрiзали ©х вiд того кра виду, що лягав перед очi з гори.
Сонце сидiло вже в недалекому кленi i наче розчiсувало гiлляччям сво
золоте волосся.
- Я, Марi , чогось бiльше задихатися став, - сказав тепло сивань i
задивився кудись туди, до горбiв i до захiдного сонця.
6
Поки до©лися кози, вiн сидiв на верандi, густо заплетенiй крученими
паничами, i щось писав у великiй бухгалтерськiй книзi. Лiтери випливали
з-пiд олiвця химернi й кострубатi, заповнюючи листок вiд краю i до краю;
Iван дивився на них через накладенi на очi окуляри i чи вiд того, що
навколо пахли квiти, чи, може, мав вiн такi окуляри, бачив мiж тих
корячкуватих знакiв зелену траву й струмок, чув шелест листя i спiв
невiдомого птаха. Дивився на вигадливi лiнi©, якi сплiтали на землi
свiтлотiнi, i не мiг надивуватися з ©хньо© гри та руху.
Марiя в цей час до©ла кiз. Сидiла посерединi зарослого шпоришем
дворика, i бiле пахке молоко прискало в емальовану каструлю. Шумувало в
нiй та пiнилося, начебто сiк той iз трави й листя, що його випили тварини
за день, ще й досi нуртував. Кози позирали вряди-годи на господиню й
чекали черги, а коли Марiя вiдпускала видо ну, до не© притьма прискакувала
друга. Старий позирав на них з-за окулярiв, вiдриваючись на мить од
писання: двiр, наповнений бiлими тiлами, зелена, аж соком прискала, трава,
навдивовижу знайома й рiдна жiнка i сухий прискiт падучого молока - все це
вiдбивалось у його окулярах, i, може, вiд того нового зображення, що
випукло завмерло на його скельцях, бачив старий вже iнше. Бачив землю,
залиту зеленню й таким-от молоком, - витворювала бiлий сiк i перетворювала
його в молоко. Називав подумки знайомi трави, дерева та бур'яни, i тi
приходили до нього. Кiлька загулялих бджiл пили мед з кручених паничiв,
якими обросла веранда, - бачив незвично побiльшенi тiла цих бджiл i
стежив, як у ©хнiх прозорих тiлах працюють ледь виднi насосики. Пульсували
й ходили, наче важелi й шруби невiдомо© машини, бачив, як збира ться в
©хнiх тiлах мед, начебто народжувався це плiд. "Ось воно, ©хн молоко", -
думав вiн, а там, серед двору, все ще обступали господиню нетерплячi кози,
зводили вгору писки й благали, запалюючи червонi вогники язикiв. Каструля
доливалася - все це було залито вечiрнiм сяйвом у малинових пiвтонах;
заспоко нi кози лягали серед двору i опускали втомленi голови. Старий на
верандi розумiв ©хню втому - в ©хнiх очах довмирали останнi iскри
величного заходу: сонце вже розчинилося, мов пiгулка, i розтеклося по
цiлому небi, запаливши його, як велетенське горнило.
Старий дописував останнi слова, якi народилися в ньому сьогоднi, вiн
писав про спокiй вечiрнього неба i про тишу, яка налива ться вечорами у
людськi душi. Здавалося, вiн сам пасся цiлий день, як i його кози, i
набралося в нього того ж таки соку, яким багате все живе бiля широкого
вогнища заходу; може, тому, коли вiдкинувся на спинку лозового крiсла,
тихий жаль поплив йому iз серця. Шкодував, що плiд його такий блiдий та
мiзерний, що вiн тiльки йому доступний i промовля . Олiвець випав iз його
стомлених пальцiв. Сидiв коло столу, заплющившись i змiзернiвши, зовсiм
так само, як звiльненi вiд тягаря його кози. Марiя зупинилася на вступi до
веранди, несучи каструлю, повну зшумованого молока; вона побачила зовсiм
знесиленого дiдуся, який сидiв iз заплющеними очима i з блiдим, як те ж
таки молоко, обличчям, - вмирали на ньому останнi вiдблиски вечiрньо©
заграви.
- Iване! - покликала тихенько. - Чу ш, Iва-а!..
Вiн розплющився, i вона зрозумiла, за що любить цього не зовсiм
збагненного чоловiка: очi його були зовсiм такi, якi бачила у
першокласникiв, коли вперше сiдали вони за парти i вперше засвiчували
погляд до вчительки, яка переступала класний порiг.
7
Володимир був ще й досi ошелешений вiд вихору, який несподiвано залетiв
до його нового помешкання. Той вихор утiлився у високу й дивовижно худу
жiнку, яка, наче птах, прилетiла сюди бозна-звiдки. Був це, можливо, й
справдi Вiтер, котрий гуляв по полях та лiсах, набравшися духу земного й
сили небесно©. Часом йому хотiлося отак пожартувати: прийти й спантеличити
когось, ставши жiнкою чи ж чоловiком, а тодi дивнi речi кояться там, де
вiн спустився: рух там i сновидьга, заповзяття i неспокiй.
Зараз Володимир сидить серед свого напрочуд просвiтлiлого мешкання,
навколо починають плестися сутiнки; Вiтер прийшов був сюди iз щiткою, iз
горням, повним бiло© глини, миттю обмахав почорнiлi стiни й стелю, потiм
вимiв смiття i вимив пiдлогу, ще потiм настелив на стола стареньку церату,
обтер лiжко, i за мить те лiжко освiтилося латаною, але дивовижно чистою
бiлизною. Через кiлька хвилин скло на вiкнах стало ясне й прозоре -
Володимир тiльки й мiг, що розвести руками.
- Чим же я можу вiддячитися? - спитав вiн.
- А тим, що не будете нам на головi сидiть, як директор, - сказала
трохи загостро Олександра Панасiвна i так гримнула за собою дверима, що
Володимир остаточно повiрив: гостював тут, у нього, справдi Вiтер,
чарiвний навiйло-характерник. Йому стало тепло на серцi, i вiдчував вiн те
тепло потiм ще не одну годину, сидячи серед казково омолодженого
примiщення на диному розхитаному стiльцi. Крiзь вiкно вливалися пахощi
вечiрнiх квiтiв; захiд уже пригасав, а вiн не мiг одвести погляду вiд
тендiтного й мерехкого свiтла - блiдло воно на очах й покривалося
синюватою млою. Червоне в тiй iмлi густо малиновiло, але й це тривало
недовго: вже тiльки невелика бордова смужка лежала впоперек неба, наче
загублена Вiтром червона хустка.
Олександра Панасiвна погукала дiтей, i Володимир здригнувся. Голос був
рiзкий, трохи гортанний, i називав вiн одне, друге й п'яте ймення.
Володимир мимохiть пiдiйшов до вiкна i побачив у срiбних сутiнках високу й
худу постать - до не© збiгалися звiдусiль дiти: одне, друге, п'яте.
Оточили матiр i закричали, замахали руками. Олександра Панасiвна обiйняла
за плечi старших i повела ©х до хати, решта посунула за нею, а найменше,
п'ятирiчне, спинилось у дверях, озирнулося на свiт, вiд якого ховалися, й
заплеснуло за собою дверi.
Дивився на той дiм, так густо заселений дiтьми, були в ньому вiдчиненi
вiкна, i в них мигали дитячi голiвки i вилiтали раз по раз високi, дзвiнкi
голоси.
Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мiшка кiлька банок
тушковини, загорнув у газету й вийшов надвiр. Зустрiв його тут тихий
легiт, заворушив каштановим листям, i впав пiд ноги недозрiлий каштан. Так
само впав пiд ноги недозрiлий каштан i Галi, яка впорала хатню роботу i
мовчки сидiла з бабою та сином на ганку.
- Менi зда ться, коли я помру, - сказала спокiйно стара, - буде
такий-от вечiр й отака тиша стоятиме навдокiл.
- У нас завжди така тиша! - засмiялася Галя. - I не треба, мабуть,
бабцю, забивати собi голову думками про смерть...
- Сиджу цiлими годинами сама, - мовила стара. - Скiльки думок налазить
у голову!..
- Про що ж ви таке дума те? - дзвiнко запитався Хлопець.
- Я, дитино, думаю про все, - сказала стара й завмерла на мить,
погасивши погляд. Сидiла темна й маленька, одне око ©й сльозилося, рот
трохи вiдслонився, показуючи пеньки зубiв, i Хлопцевi здалося, що вона
мусить знати бозна-скiльки та мниць, оця його прабаба.
Ходила навколо ворухка i справдi нерушена тиша, а в нiй сюрчав один
тiльки цвiркунець. Це засiяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою,
як цей вечiр, i голубою, як смужка на овидi. Пiдняла каштановий плiд i
почала сколупувати з нього шкурку. Всерединi були свiтлi зерна, поклала ©х
на долоню й задивилася.
- Дай менi! - попросив Хлопець.
Вiддала йому зерна, i вiн пiдкинув ©х угору.
Тодi обiзвалося з десяток цвiркунiв, начебто й чекали того Хлопцевого
сигналу, - засюрчали й заспiвали.
- А менi часом зда ться, - сказала Галя, - що свiт кiнча ться на цих
горбах...
Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого i ще
прозорого сутiнку, проступила клубеняста постать в убраннi мандрованця.
Повернулася до нього й усмiхнулася, змахнула палицею й поманила рукою.
Стара мовчала. Була темна й важка, сiра й нерушна. Лице ©© закам'янiло,
а очi погасли. Дивилася морочно, як плететься над рiкою сiра пелена
смерку, i не бачила, зда ться, нi смерку того, нi рiчки. Зорила на темнi,
порослi лiщиною горби i не бачила ©х. Бачила тiльки маленький клаптик
землi, вщерть засипаний квiтами, густо освiтлений сонцем i начебто
вийнятий iз цього простору. Гуляла на тiй галявинi чарiвна дiвчинка з
бiлим песиком: песик ©© наздоганяв, а вона втiкала.
Галя зирнула на стару, i темний острах спалахнув у ©© серцi: побачила в
©© очах непроглядну темiнь i вiдчула подих чорнезного вiтру...
Хлопець зiстрибнув з ганку й почав шукати закиненi в траву каштани.
Коли ж звiвся, колiна на його штанах були мокрi, а в руках вiн тримав
свiтлi клубочки...
Володимир переступив порiг i спинився. В кiмнатi довкола столу сидiло
п'ятеро дiтей i височiла серед них висока й неймовiрно худа постать.
- Вибачте, - сказав вiн. - Я оце побачив ваших дiтей... - Вiн знiтився
й замовк. - Вибачте, - сказав вiн ще раз i поклав на шафку свiй пакунок. -
Це маленький гостинець дiтям...
Подивився зi страхом на ту худу й високу, бо здалося йому, що вона
зiрветься й прожене його разом з недоладним його дарунком. Але вiд столу
дивилася на нього зовсiм iнша жiнка. Великi, добрi й теплi очi привiтали
його, i вiн раптом почав пригадувати, що десь ©х бачив. Було це дуже
давно, iще там, за вогняним рубежем, яким стала для нього i всiх людей
вiйна, побачив себе в цьому-таки мiстi, тiльки на iншiй вулицi - ця значно
старша за нього жiнка була тодi така, як вiн тепер, несла вона на руках
дитину, а поруч ступав широкоплечий, майже чотирикутний чоловiк й був коло
не©, високо© й тонко©, як кремезний гриб. Володимир дивився тодi на цю
трохи незвичну пару: Санчо Панса й Дон Кiхот, подумалося йому тодi - жiнка
ця була негарна на обличчя. Отак i йшли вони тодi по вулицi, зовсiм не
дбаючи, що треба було йти по хiднику, а вiн стояв за парканом й очей не
мiг од них вiдвести.
- Чи ви не жили на Рудинськiй? - спитав вiн тихо. - Щось менi таке
пригаду ться.
Вона хитнула чи заперечливо, чи ствердно i всмiхнулася.
- Сiдайте повечеряйте з нами.
Вiн замахав руками, але все-таки сiв, бо раптом побачив на стiнi й того
широкоплечого, кремезного: стояв у фотокартцi й усмiхався на повен рот.
- Це ваш чоловiк?
Тодi заблищала в не© на оцi сльоза, i була вона настiльки незвична на
лицi цi © високо© й худо©, в цього Вiтра, що поселився в жiночому тiлi, що
вiн знову засумнiвався: чи та це людина?
Насипала йому картоплi й очистила огiрка. Йому стало зовсiм легко в
цьому товариствi - дiти дивилися на нього й очi видивляли, а вiн вiдчув
справжнiй голод, адже рiски не мав у ротi вiд ранку.
- Зна те, - сказав вiн, посилаючи до рота першу ложку. - Там, де я жив,
анi хати не лишилося, нi батькiв...
...За вiкном цвiв срiбно-синiй сутiнок. Цей сутiнок застав надворi
сивоволосого козопаса i його жiнку. Вони сидiли за садовим столиком й пили
вечiрн молоко. Мовчали, бо така була ©хня заведенцiя, обо були зморенi,
вiн - отим писанням на верандi, обвитiй крученими паничами, вона -
до©нням. Тепер бiля ©хнiх правиць стояло по бiлiй фiлiжанцi, i оточував ©х
срiбно-синiй сутiнок - тiк на них, як те ж таки молоко. Минулий день стояв
за ©хнiми спинами, як величезна iстота, теж випасла й випила свiй сiк,
наслiдком чого й став цей вечiр, це молоко у фiлiжанках i ця тиша, що
росте навколо, як квiти. Незвiдь вiд чого подумалося Iвановi, що це
все-таки дивно: нiколи не читав вiн отого, що пише, цiй жiнцi, котра
сидить проти нього, i з якою роздiлив сво iснування, - були вони з нею
надто ощаднi в словах. Сидiли мовчки, й пили малими ковтками молоко, i
були по-справжньому щасливi вiд того, що це дiйство все-таки можливе для
них. Кудлате гiлля розстелялось у них над головами, i крiзь нього старий
угледiв раптом трiпотливу й ледве видну зiрку.
- Зна ш, - сказала Марiя, заворушившись. - Я вже починаю турбуватись.
Прийде новий директор...
- То й скажеш йому, що тобi хочеться. В тво©х лiтах...
- Ще з першачками я мала б силу справитися.
- То вiн i вдiлить тобi першачкiв.
- А наступного року?
- Що нам гадати про наступний рiк!..
Вiн раптом подумав, що сказав цю фразу недаремно. Розширилося йому
серце i йокнуло легенько, знову зирнув вiн на ту самотню зiрку в небi, а
вуста його склалися гiрко.
- I сама не знаю, чому мене так тягне до першачкiв.
- Я знаю! - сказав вiн, i вона побачила той його погляд, що завше ©©
вражав.
- Ти зна ш! - поспiшила згодитися вона.
Замовкли й загусли в цьому вечорi. Молоко в ©хнiх чашках перетворилось
у бiлий лiд, перетворились у лiд i вони самi. Часом зривались i глухо
падали в тишi яблука i замерзали там, мiж мокро© трави. Iшли в тому
сутiнку два ©жаки, торкнулися холодними рильцями яблук, але були
пересиченi. Цвiркуни зiбрали духовий оркестр на лопушиному листку, й
раптом заграла ©хня перша скрипка. Мелодiю пiдхопив цiлий оркестр, i в
темрявi задзвенiло фортепiано. "Перший концерт для фортепiано з
оркестром", - подумав старий i згадав той час, коли й гадки не мав, що
таке може вчуватися. Усмiхнувся сво©й мовчазнiй дружинi i зчудувався ще з