Страница:
старий козопас, який побачив тi ясно-брунатнi плями, подумав, що то теж
сво рiдний призвiсник осенi. Володимир, однак, милувався на дiло рук
сво©х, i коли до нього пiдiйшов Хлопець i попросився в малярчуки, вiн радо
на те пристав - вони запрацювали вже в двi руки, захоплено водячи пензлями
по потрiсканих, порiзаних та залитих чорнилом дошках.
Галя визирнула у вiкно й помiтила цю несподiвану iдилiю, була вона з
нiг до голови заляпана бiлими крапками, i Володимир, побачивши ©© отаку
покрапковану, не втримався, щоб не всмiхнутися. Проста й широка вийшла в
нього усмiшка, Галя не встигла на не© зреагувати, бо на ©© лицi мимовiльно
спливла така ж усмiшка, i вони, цi два однаковi усмiхи, напрочуд
злагоджено по дналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вiкна
спиною), i Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони
водночас засмiялися, Володимир i Хлопець, i на цей смiх визирнула вже так
само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасiвни.
Сторож Степан сидiв на партi й перепочивав, в бородi його стримiла
самокрутка i блiдо цвiв вогник. Вiн почав розповiдати довгу й не зовсiм
логiчно збудовану iсторiю - його низький голос погiдно плив подвiр'ям.
Пихкав водночас i цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя
хмарка диму. Пiдстарший син Олександри Панасiвни звiвся вiд сво ©
залiзяки, на якiй вигинав цвяхи, i струсив iз колiн iржавий порох. Пiшов
неквапно до туалету, обмацуючи в кишенi недбало викинутий Степаном
недокурок, в туалетi вiн запалив сiрника i з насолодою втягнув у себе
мiцний дим. Старший син Олександри Панасiвни пiшов до туалету й собi, i
вони по-братському розкурили знайдене добро.
Старий Iван проходив у цей час зi сво©ми козами берегом, його голова,
як i козяча шерсть, свiтилася бiлим перламутром, i на цей перламутр
сумнувато зорила з свого обiйстя Марiя Якiвна.
Велика сила првабила Володимира зайти в школу, де поралися жiнки, - жив
у ньому настрiй серпневого сонця й тих усмiшок, що обмiнялися вони з
Галею. Врештi кинув вiн квача у фарбу i обтер лопушиним листком замащенi
руки. З вiкон неслася спокiйна й лагiдна пiсня, i вiн пiшов на ту пiсню,
як летить на вогонь нiчний метелик. Четверо жiночих постатей завзято
махали квачами, дiвчинка розводила в горнятi синьку; пахло глиною, стiни
були мокрi й посмугованi, пiдлога вщерть заляпана вже пiдсохлими й мокрими
плямками; вiн спинився на вступi до класу й раптом вiдчув, що його серце
стисли залiзнi лещата, що вiн зовсiм не належить собi, а радше тим очам,
що глянули на нього iз закрапкованого глиною обличчя.
- Ну, як тут дiло? - гукнув вiн, скалячи зуби й намагаючись згасити
зрадливий трем у пальцях.
Пiсня обiрвалася, i вiн почув у вiдповiдь веселi, лункi голоси, - одна
кинула до нього жартом, i всi гучно засмiялися. Володимир знову вдихнув у
себе чудового глиняного запаху, i йому захотiлося по-парубоцькому
завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всiх оцих веселих
жiночок.
2
Над каштаном у дворi трiпотiло кiлька бiлих метеликiв, i Хлопець,
фарбуючи парти, крайока стежив за ©хньою грою. Були лискотливi на голубому
тлi й виписували в польотi химернi зигзаги. Старша дочка Олександри
Панасiвни вийшла зi школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбу .
- Слухай! - сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. - Дай
трохи пофарбую.
Вiн дав ©й пензля, i вона захоплено почала розмазувати фарбу. За
покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасiвни,
пiдстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно
забивав здоровенного цвяха, залiзши в парту, а його жiнка перехилилася
через паркан до сусiдки i не менш натхненно молола з тою сусiдкою язиком.
Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно вилiз на яблуню i почав
накладати пазуху великими жовтими буравицями.
Володимир вийшов зi школи i засмiявся, побачивши, як возяться коло
фарби дiти. Найменша дочка Олександри Панасiвни сидiла на землi й натирала
об камiнь боки збитому каштановi. Каштан перетворювався вiдтак у брунатний
волохатий м'ячик, а руки вiд соку, перемiшаного з землею, ставали темнi.
Iван важко пiдiймався пiд гору, за ним плелися кози. Марiя Якiвна
стояла в воротях, бачила незвично блiде чоловiкове обличчя, i воно
мимохiть нагадало ©й щось давн , дороге, але й болюче. Зiтхнула глибоко, а
метелики, якi нещодавно грали бiля каштана, затанцювали над ©© головою.
Старий козопас побачив тi метелики, син небо мiж деревами, повну лiтню
жiнку, яка стояла у воротях, i раптом не впiзнав ©©. Здалося йому на мить,
що там, у воротях, ма стояти iнша жiнка, молода й струнка, з великими
темними очима i з м'якою всмiшкою на вустах. Ця ж, що стояла насправдi,
теж мала таку ж усмiшку й такi ж очi, але була йому незнайома, як i цей
двiр, у який вiн збирався ввiйти.
Вiн спинився, трохи занепоко ний, потер лоба, струснув волоссям - кози
його тим часом дружно входили у ворота. Бiлi метелики зникли, цвiло тiльки
те ж таки неймовiрно син небо, яке знову вразило його бездоганно чистим
кольором; почав натужно думати, чого повернувся вiн додому так заранi. Вже
впiзнавав оту жiнку у воротях i вловив тривожний проблиск у ©© очах. Шукав
пояснення, бо цей час, який минув вiдтодi, як рушив вiн додому, став наче
глибока прiрва, в якiй уперше пропала його свiдомiсть. Навiть озирнувся
туди, назад, де мала б бути та прiрва, - лежав довкола залитий сонцем
простiр, знайомий та звичний.
Чорна важка хвиля огорнула його на мент, i вiн захитався, заплеснутий
незрозумiлим вогнем. Побачив бiля себе Марiю, яка тримала його пiд лiкоть
i щось говорила чи запитувала. Чув неймовiрно лагiднi iнтонацi© ©© голосу,
але змiсту не добирав. Тодi випливла йому на вуста всмiшка, яку вiн
знайшов сьогоднi на тому просякнутому осiнню горбi, - була вона тонка й
сумовита.
- Тобi недобре? - перепитувала Марiя, пiдтримуючи його.
- Та нi, - всмiхнувся вiн, намагаючись вдавати iз себе безтурботного. -
Захотiлося менi трохи пописати...
Пiдстарший син Олександри Панасiвни набрав повну пазуху яблук i
зiстрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бiк, але не побачила
шибеника, ©© окликнула спiврозмовниця, щоб доказати почату вже кiлька
годин тому iсторiю. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно перейшов
сад i вступив у шкiльний двiр. Вiн пригостив яблуками всiх дiтей, якi були
в дворi, i дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тодi всiвся за
полагоджену тiльки-но Степаном парту i задоволене ввiгнав мiцнi бiлi зуби
в яблуко. В цей час визирнула вже зовсiм забрьохана в глинi Галя: в дворi
всi сидiли i з хрумкотом ©ли.
- Хорошi яблука, - сказав Степан, примiряючись, щоб забити нового
цвяха. - Де це ти ©х узяв?
Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно подивився на сторожа i
вкусив яблуко так, що навсебiч бризнули краплi прозорого соку.
3
Серпень цього року видався багатий, повiтря настiльки погустiло й
поважчало, що, коли пролiтала бджола чи гедзь, струшувалося, наче голубi
драглi. Сади стояли обважнiлi вiд щедрого плоду, аж хазя© змушенi були
ставити пiд кожну гiлку пiдтичку. Срiбнi купчастi хмари починали повзти
через небо з десято© ранку - доти небо було ясне, кришталеве й трепетне.
Хмари, якi з'являлися потiм, було послано, здавалося, для того, щоб
пiдкреслити його незвичайну, трохи виблiдлу синяву i щоб посилати на землю
срiбне сяйво. В тому сяйвi людськi обличчя ставали м'якшi й добрiшi й
освiтлювалися так, що навiть короткозорi починали добре бачити. Вiтру
майже не було, але той легiт, що ледве ворушив листя, нiс у собi перше
вiдчуття осенi та холодiв. Можливо, вiд того у травах аж розривалися
цвiркуни, не припиняючи сво © роботи, як женцi, цiлу добу. Далекi, лисi,
недавно золотi горби потемнiли - хлiб iз них уже звезли, i стернi надали
©м землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди,
спускались i пiднiмалися, крутилися й танцювали метелики, - горби вiд того
мерехтiли й начебто були вкритi танцюристими квiтами. Рiчка вмерла в
сво му ложi, вилискувала холоднувато i вiдчужiло: купальникiв уже не
притягала ©© принадна вiльга. Де-не-де тiльки виднiлися юрливi постатi, що
блукали по водi з саками, береги вiдтак безлюдно свiтили, а на кущах з
того боку рiчки було вже запалено по кiлька ясно-жовтих, фосфоричних пiд
цим сонцем листкiв.
Володимир дивився на тi листки, сидячи бiля розчиненого вiкна, i в
серце йому наливалося тихо©, трохи сумно©, але напрочуд погiдно© музики.
Пiд цю хвилю йому дивно ставало, що ще недавно чулися над цi ю землею
вибухи i розрiзали повiтря кулеметнi черги. Йому дивно було вiдчувати й
легке зудiння в нозi - свiт перед ним був такий прозiрчастий i так гарно
уладнований! Йому хотiлося заплющитися, щоб перенестись у якусь iншу
сферу: ця тиша i цей спокiй по-сво му вражали його й бентежили. За спиною
лежала порожня школа, стiни ©© було побiлено, пiдлоги вимито, парти
розставлено, в порожнiх класах при мно пахло не до кiнця просохлою фарбою
та глиною. Вiн полюбив заходити туди щодня i вдихати цей запах: ще зовсiм
трохи - i в цi чистi, соннi й такi запашнi кiмнати ввiрветься весела i
завзята гурба.
Поки що вiн насолоджу ться цим настро м, тим бiльше що побiч iз цим
живе в ньому й iнше почуття, i вiн намага ться затлумити його, але воно
весь час виплеску ться з нього - погляд його нестримно тягся туди, на
гору, куди вiн забрався тiльки раз i де так незвичайно було пригощено його
водою.
Думав про це, сидячи бiля вiкна й дивлячись на тi горби з першими
жовтими листками. Незрима сила витручала його з дому, i вiн iшов на
засипану камiнням гору. Тонко пахтiв тут полин, танцювали бiлi метелики,
було ©х так багато, що вiн мимоволi починав ©х лiчити. Збивався й покидав
це заняття, очi його прикипали до холоднуватого синього плеса -
вiдбивалось у ньому небо, а променi стрiляли з ряботиння. Музика, яка
навiдувала його ранiше, вдома, почала проявлятись i тут: почув ©© уперше,
коли збагнув свою дивовижну залежнiсть вiд дому на горi - можливо, мелодiю
пiдказало йому ранiшн радiо, а може, зродилася вона й самовiльно. Так, це
було те, що частково пояснювало його стан - настрiй серпневого сонця.
Кам'янiв вiд того незвично сильного вiдчуття, що пробудилось у ньому, i це
теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив ©© на
горi, також озвучувалася набором чудових i не зовсiм владнованих тонiв;
вiдчував натомiсть тихе щастя вiд того, що воно вже , а водночас i тихий
смуток - те, про що мрiяв, все-таки було далеке. На перший позiр все було
просто: тяглася на гору стежка, по якiй вiн все-таки може зiбратися, треба
стати на не© й пiднятися - мав незвiдь-чому тверде переконання, що його
звiдти не прогонять. Але сидiв отут, на полиновому горбi, i змушений був
рахувати метеликiв, якi й досi мигали й мигали, злiтали й присiдали на
бур'ян, танцюючи великий серпневий танок.
Вночi йому приснилося, що ма там, на горi, свою кiмнатку, заставлену
вщерть книгами, а вiн ще до вiйни вiдчував до книг особливу охоту; тi
книги напрочуд тонко пiдiбрано пiд його смак - цiлi вечори сидить вiн у
тiй кiмнатi, захоплено гортаючи сторiнки. Це стало продовженням iншого
марення, яке побачив вiн у польовому шпиталi. Три стiни йому привидiлися
густо обсадженi шкiряними корiнцями, якi тьмяно лискочуть золотом, i цi
стiни раптом склали для нього коридор, по якому вiн пiшов, важко налягаючи
на костури.
Цей сон навiдав його в один iз найяснiших ранкiв, якi трапляються на
цiй землi. Прокинувшись, вiн побачив кiмнату, залиту свiтлом, здалося,
вона розширилася вiд того свiтла i засвiтилася. Десь неподалiк лопотiло
листя, брязкали вiдрами бiля колонки, а ще далi голосно балакали двi
жiнки. Вiн раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жiнок, якi
розкiшнi й переливнi ©хнi голоси. Лежав, широко розплющившись, тодi вона
знову заграла, ота повiльна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини
його нутра - спiвали там сонячнi скрипки, нiжнi й сторожкi, лопотiло й
лопотiло листя, сонячнi пальцi вдаряли об нього, як об клавiшi. Зорили на
нього великi, знайомi, невимiрне вабнi очi; отам, де бурлi струмок,
озвалося фортепiано, а де бджоли обсiли галявину, тихо заструмiли
вiолончелi. Вiн слухав ту музику, i йому здавалося, що це тiльки випадок,
що гра ©© оте чорне клапасте радiо, - таку музику не може написати жива
людина, склада ©© вся велика й багатоманiтна природа. Ввiйшла в його
тiло, як вода, i вiн подумав, що це таки справдi була вода, а кiмната, де
лежить вiн зараз, широко розплющивши очi, тiльки промiжний пункт у його
довгiй мандрiвцi до справжнього острова тишi.
Встав, намагаючись не зруйнувати тонко© й тако© ненадiйно© матерi©
свого настрою, i пiдiйшов до вiкна. Старша дочка Олександри Панасiвни
роздмухувала вогонь у лiтнiй печi, стулила губенята й заповзято дула.
Вогник спалахнув, здавалося, з ©© вуст i пробiг по хмизу. Дiвчинка встала,
витерши зап'ястям сльози, - Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця
дитина. Здалося йому, що спурхне вiд землi й полетить у синюще повiтря, як
пташка. Дим рiвно став вiд печi до неба, Володимир зирнув на вулицю й
побачив, що таких димiв сто©ть над околицею з двадцять - вони, тi стовпи,
пiдпирали небо, як Геркулесовi, - виливались там у вишинi у нестерпно бiлi
клубастi хмари.
Старша дочка Олександри Панасiвни взяла на сво утле клубеня миску з
бiлизною i пiшла росяною стежкою до рiчки. Поблискували босi й мокрi ©©
ноги, свiтле волосся розсипалося по плечах i грало, а коли вона зiгнулася
бiля води й розстелила по течi© бiле простирадло, вiн зрозумiв, що музика
полонила його до кiнця, що вона охоплю цiлий окрай, бо й гра ©© для
нього весь оцей широкий, залитий сонцем свiт. Покульгав чимдуж до дверей,
вiдкинув защiбку i спинився на порозi, примружившись вiд сонця.
Там, на горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм,
наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори,
i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками.
4
Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й
Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й
прабаби, вийшов на ганок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл
хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i
дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося
йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон
мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю
дорогу побачив у той ранок Хлопець - клалася вона мостом з ©хньо© гори на
гору протилежну, перерiзала Варваровий сад i тяглася туди далi, до лiсу.
Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те син полотно i
рушити по ньому, не озираючись.
Зiйшов iз ганку i бiля хвiртки озирнувся. Дiм ще спав, сонно заклепивши
вiконницями вiкна. Спали там сотнi книжок, що встиг вiн уже прочитати, i
спали iншi сотнi книжок, якi вiн прочита значно пiзнiше. Хлопець не
жалкував за тими непрочитаними книжками - знав, що рецепта на свiй пошук
там не вiдчита . Вiдгада його лише на цiй ясно-синiй дорозi, що стелиться
перед ним, залита тремким ранiшнiм свiтлом, - покликала його могутнiм
голосом, i вiн, малий та нiкчемний перед ©© величчю, вiдчув, що облива
його потом. Думка покинути цей дiм пробудилась у ньому не вперше. Прийде
час, неодноразово гадкував вiн, i йому таки доведеться пiти в широкий
свiт. Хто зна, де носитиме його i чи повернеться вiн? Просто пiде, а решта
все виясниться.
Рушив по вогкiй вiд ранково© роси стежцi i бiг, аж доки зупинився
захекано на скелi. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, i вiн
спрагло й тужно вдивлявсь у не©. На ©© краю синiв гребiнь лiсу - спала над
ним спокiйна бiла хмарка. Вулиця, яка добiгала до школи, була залита
срiблистим серпанком - стояли там бiлi й рiвнi стовпи диму. Найближчий
стовп виростав бiля школи, вiд нього вiддалялася з мискою, поставленою на
бiк, тоненька постать. Вiн миттю ©© упiзнав i вiдчув, що на серцi йому
потеплiло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись i
розрiджуючись. Вiдчув жаль, що так нагло вона пропада , але то був легкий
жаль. Там, у долинi, полоскало бiлi, аж свiтилися, полотниська юне, ясне
дiвча. Хлопець зiтхнув i рушив по стежцi вниз. Камiння осипалося з-пiд нiг
i котилося додолу. Вiн iшов, i тепло в серцi розширялось у ньому й
розросталось. Було кудлате й лагiдне, i, поки дiйшов вiн до то© надмiр
тонко© полоскальницi, стало воно як та бiла хмарка над синiм гребенем
лiсу.
- Доброго ранку! - сказав Хлопець, стаючи колiньми в пiсок.
- Доброго ранку! - тоненько вiдгукнулася Неонiла й освiтила його
привiтною всмiшкою.
Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильна ©х стис i, поставивши
перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил.
5
Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де
розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали
жiнки й дiти. Чоловiкiв було зовсiм небагато, та й то самi дiди. Не бiля
кожно© хати стояла й жiнка, - ©х випило на цiлий день мiсто зi сво©ми
заводами та фабриками. Порожнi хати побачив старий i незапаленi лiтнi
печi. Ввечерi вони задимлять, як димлять i вранцi, - вдень на багатьох
обiйстях тiльки кури гребуться i лiниво погавкують собаки.
На галявинi бiля греблi хлопчаки ганяли у футбол, трохи вiддалiк
зiбралися зграйкою дiвчатка, понатягали на колiнця платтячка i вели свою
дiвчачу бесiду.
Старий вдивлявсь у цей свiт чiпко й пильно, напружувався, аж починала
болiти йому голова. Однак дививсь i дививсь - вулиця, за якою стежить вiн
ось уже п'ятдесят рокiв, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Тi
жiнки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив вiн i
юну матiр, що загойкувала дитину й тихо спiвала ©й колисково©. Цей образ
наближався до нього ближче й ближче, i вiн змiг роздивитися ©© ретельнiше:
юна мати з дитям бiля грудей та мниче всмiхалася до свого первiстка.
Перевiв погляд i побачив двох дiдiв: бондаря Власюка i Козодоя. Бондар
стругав клепки для дiжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота,
його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся i втирав iз лоба пiт - було
йому вже важко ходити бiля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очi
старого Власюка, якi наблизив силою уяви, - були вони сивi й пригаслi.
"Ось вони, мо© ровесники", - подумав вiн, i на вуста йому найшла сумна
всмiшка. Перевiв погляд трохи далi: сидiв, подрiмуючи бiля хлiвчика з
цапом, Козодой. Очi його були приплющенi, а сорочка на грудях здiймалася й
опускалася. Козодой спав, спираючись об стiну хлiвчика, а звiдти визирав,
тоскно дивлячись на свiт, старий, аж посiрiлий цап. Поширював од себе
важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливiшi на
запахи обходили Козодо вий дiм стороною. Хлiвчик зачинявся розхитаними
дверцятами, в яких було вирiзано отвiр у формi серця, - в той отвiр i
висувалася жахка брудна цапина морда.
Iвановий погляд блукав далi по вулицi Вiн спинився на дiвчинi, яка
чесала волосся й поспiвувала. Волосся текло на плечi густою каштановою
хвилею, червонi вуста стулялися й розтулялися, а погiдне обличчя було
залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, i
дiвчина раптом зашарiлася й заклiпала очима: обо вiдчули, що доля звела
©х у цьому моментi, може, й недаремно.
Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула
оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо.
Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав
виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому,
що почув шелест крил - цiле небо стало покрите тими бiлими крильми.
Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи
пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить розшифрувати тi
знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i
бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста
стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю
мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд
руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово
сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на
цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того,
що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився
безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як
шалено калата в грудях серце.
Отямившись, побачив вiн шкiльне подвiр'я. На ньому брунатно блищали
свiжопофарбованi парти, стояв бiля них високий чоловiк iз густо-чорним
волоссям. Неподалiк завмерло з пензлями в руках дво хлопчакiв i одна
дiвчинка; почув вiн од школи повiльний та погiдний спiв - спрозорiли
стiни, i побачив вiн четверо жiнок, що натхненно вимахували квачами.
Мелодiя улягалася iз плавкими рухами ©хнiх тiл, вуста були розтуленi, лиця
заляпанi глиною - чистий i свiжий дух побiлки вiдчув старий. Вiн знав тих
жiнок та дiтей, не знав тiльки того чорноволосого серед двору. Побачив
раптом, як визирнула до нього його онука в перших i щось весело сказала.
Чорноволосий повернувся до не© - срiбну нитку вiдчув старий, що раптово
пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполученi ясним променем, i не
змогли розвести поглядiв. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям i
повернулася до жiнок, що все ще спiвали. Пiдхопила мелодiю й собi i
включилась отак у ритм, що панував у цiй заляпанiй глиною кiмнатi.
Старий там, на верандi, всмiхнувся. Перестала тремтiти втомлена вiд
писання його рука, - на душу опускався мир, iм'я якому втома. Марiя
вiдчула цей його настрiй, побачила загорнений зошит i вiдкинутий набiк
олiвець.
- Обiдати будеш? - спитала вона.
- А чи не треба тобi бути у школi? - запитав вiн, i вона побачила його
синi й надзвичайно погiднi очi.
6
Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на ©хню гору отой кривий
директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися
до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем
води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й
збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, -
цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з ©© рук. Вiн, правда, не
просив то© води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одно© дiвчини
з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всiм тим дiйством,
очi ©© при тому стали круглi й гарячi, може, саме це повернуло ©й силу, i
вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в
глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те
помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчино© кiмнати. Вона
хотiла заспоко©ти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них. "До
мене свого часу теж приходив такий директор", - сказала тодi
по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi
вiд обличчя, серце ©© билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний
одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що ©х так
часто оповiдала бабця. Галя покинула ©© там, у фотелi, з ©© недоречним
смiхом, а сама заскочила до сво © кiмнати, де на не© зирнули iз дзеркала
©© ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося ©й пiд ту хвилю, що вона
неймовiрно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду i потiм
iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала
найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б ©© чудове тiло, на
голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а
на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi,
але щось штовхнуло ©© зробити саме так. Носик ©© вiд цього пiддерся, а
Хлопець, побачивши ©© такою, сплеснув руками й засмiявся.
- Ой, яка ж ти, мамо, смiшна!
- А що, - вiдповiла вона так само задирливо, - до глини менi парад
потрiбен?
Стара подивилася при цьому на не© мудро й вибачливо, - все те, що
вiдбувалося з ©© онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася
спершу втекти вiд свого пришельця й вона. "Така наша доля;подумала стара,
залишившись сама в домi, - ми тiка мо, щоб бути зловленими!" й стало
зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона
вперше спокiйно подумала про смерть.
- Ще я дочекаюся дiвчинки, - голосно промовила, i ©© голос глухо
розлунився по порожньому домi.
Вона була задоволена, ця стара. Часом ©й здавалося, що ту хитромудру
iсторiю про пришельцiв вона таки придумала - надто ефемерно сидiло те в ©©
головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно бува бачити
втiленим те, що мрi ться. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це
да нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування.
- Я завжди надто боялася смертi, - сказала голосно стара, i ©© голос
крячно розлунивсь у порожнечi.
Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i ©© захитали теплi,
утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого,
вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до не©, немов зважувався:
пiзнавав ©© чи нi.
- Ми там, у вiчностi, чи впiзна мо одне одного? - засмiялася раптом. -
Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара!
Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i ©© чоловiка. Дочка була в
такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк ©© теж був
високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на
синiй дорозi, руки одне до одного i з' дналися.
Стара подрiмувала. Голова ©© лягла пiдборiддям на груди, а з вуст
виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона,
наче й справдi той свiт бачила.
- Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, - сказала вона
сво му чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно ©й
кивнув.
7
Галя й сама не тямила, навiщо ©й це потрiбно: з'явитися йому на очi
отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що
сво рiдний призвiсник осенi. Володимир, однак, милувався на дiло рук
сво©х, i коли до нього пiдiйшов Хлопець i попросився в малярчуки, вiн радо
на те пристав - вони запрацювали вже в двi руки, захоплено водячи пензлями
по потрiсканих, порiзаних та залитих чорнилом дошках.
Галя визирнула у вiкно й помiтила цю несподiвану iдилiю, була вона з
нiг до голови заляпана бiлими крапками, i Володимир, побачивши ©© отаку
покрапковану, не втримався, щоб не всмiхнутися. Проста й широка вийшла в
нього усмiшка, Галя не встигла на не© зреагувати, бо на ©© лицi мимовiльно
спливла така ж усмiшка, i вони, цi два однаковi усмiхи, напрочуд
злагоджено по дналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вiкна
спиною), i Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони
водночас засмiялися, Володимир i Хлопець, i на цей смiх визирнула вже так
само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасiвни.
Сторож Степан сидiв на партi й перепочивав, в бородi його стримiла
самокрутка i блiдо цвiв вогник. Вiн почав розповiдати довгу й не зовсiм
логiчно збудовану iсторiю - його низький голос погiдно плив подвiр'ям.
Пихкав водночас i цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя
хмарка диму. Пiдстарший син Олександри Панасiвни звiвся вiд сво ©
залiзяки, на якiй вигинав цвяхи, i струсив iз колiн iржавий порох. Пiшов
неквапно до туалету, обмацуючи в кишенi недбало викинутий Степаном
недокурок, в туалетi вiн запалив сiрника i з насолодою втягнув у себе
мiцний дим. Старший син Олександри Панасiвни пiшов до туалету й собi, i
вони по-братському розкурили знайдене добро.
Старий Iван проходив у цей час зi сво©ми козами берегом, його голова,
як i козяча шерсть, свiтилася бiлим перламутром, i на цей перламутр
сумнувато зорила з свого обiйстя Марiя Якiвна.
Велика сила првабила Володимира зайти в школу, де поралися жiнки, - жив
у ньому настрiй серпневого сонця й тих усмiшок, що обмiнялися вони з
Галею. Врештi кинув вiн квача у фарбу i обтер лопушиним листком замащенi
руки. З вiкон неслася спокiйна й лагiдна пiсня, i вiн пiшов на ту пiсню,
як летить на вогонь нiчний метелик. Четверо жiночих постатей завзято
махали квачами, дiвчинка розводила в горнятi синьку; пахло глиною, стiни
були мокрi й посмугованi, пiдлога вщерть заляпана вже пiдсохлими й мокрими
плямками; вiн спинився на вступi до класу й раптом вiдчув, що його серце
стисли залiзнi лещата, що вiн зовсiм не належить собi, а радше тим очам,
що глянули на нього iз закрапкованого глиною обличчя.
- Ну, як тут дiло? - гукнув вiн, скалячи зуби й намагаючись згасити
зрадливий трем у пальцях.
Пiсня обiрвалася, i вiн почув у вiдповiдь веселi, лункi голоси, - одна
кинула до нього жартом, i всi гучно засмiялися. Володимир знову вдихнув у
себе чудового глиняного запаху, i йому захотiлося по-парубоцькому
завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всiх оцих веселих
жiночок.
2
Над каштаном у дворi трiпотiло кiлька бiлих метеликiв, i Хлопець,
фарбуючи парти, крайока стежив за ©хньою грою. Були лискотливi на голубому
тлi й виписували в польотi химернi зигзаги. Старша дочка Олександри
Панасiвни вийшла зi школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбу .
- Слухай! - сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. - Дай
трохи пофарбую.
Вiн дав ©й пензля, i вона захоплено почала розмазувати фарбу. За
покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасiвни,
пiдстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно
забивав здоровенного цвяха, залiзши в парту, а його жiнка перехилилася
через паркан до сусiдки i не менш натхненно молола з тою сусiдкою язиком.
Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно вилiз на яблуню i почав
накладати пазуху великими жовтими буравицями.
Володимир вийшов зi школи i засмiявся, побачивши, як возяться коло
фарби дiти. Найменша дочка Олександри Панасiвни сидiла на землi й натирала
об камiнь боки збитому каштановi. Каштан перетворювався вiдтак у брунатний
волохатий м'ячик, а руки вiд соку, перемiшаного з землею, ставали темнi.
Iван важко пiдiймався пiд гору, за ним плелися кози. Марiя Якiвна
стояла в воротях, бачила незвично блiде чоловiкове обличчя, i воно
мимохiть нагадало ©й щось давн , дороге, але й болюче. Зiтхнула глибоко, а
метелики, якi нещодавно грали бiля каштана, затанцювали над ©© головою.
Старий козопас побачив тi метелики, син небо мiж деревами, повну лiтню
жiнку, яка стояла у воротях, i раптом не впiзнав ©©. Здалося йому на мить,
що там, у воротях, ма стояти iнша жiнка, молода й струнка, з великими
темними очима i з м'якою всмiшкою на вустах. Ця ж, що стояла насправдi,
теж мала таку ж усмiшку й такi ж очi, але була йому незнайома, як i цей
двiр, у який вiн збирався ввiйти.
Вiн спинився, трохи занепоко ний, потер лоба, струснув волоссям - кози
його тим часом дружно входили у ворота. Бiлi метелики зникли, цвiло тiльки
те ж таки неймовiрно син небо, яке знову вразило його бездоганно чистим
кольором; почав натужно думати, чого повернувся вiн додому так заранi. Вже
впiзнавав оту жiнку у воротях i вловив тривожний проблиск у ©© очах. Шукав
пояснення, бо цей час, який минув вiдтодi, як рушив вiн додому, став наче
глибока прiрва, в якiй уперше пропала його свiдомiсть. Навiть озирнувся
туди, назад, де мала б бути та прiрва, - лежав довкола залитий сонцем
простiр, знайомий та звичний.
Чорна важка хвиля огорнула його на мент, i вiн захитався, заплеснутий
незрозумiлим вогнем. Побачив бiля себе Марiю, яка тримала його пiд лiкоть
i щось говорила чи запитувала. Чув неймовiрно лагiднi iнтонацi© ©© голосу,
але змiсту не добирав. Тодi випливла йому на вуста всмiшка, яку вiн
знайшов сьогоднi на тому просякнутому осiнню горбi, - була вона тонка й
сумовита.
- Тобi недобре? - перепитувала Марiя, пiдтримуючи його.
- Та нi, - всмiхнувся вiн, намагаючись вдавати iз себе безтурботного. -
Захотiлося менi трохи пописати...
Пiдстарший син Олександри Панасiвни набрав повну пазуху яблук i
зiстрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бiк, але не побачила
шибеника, ©© окликнула спiврозмовниця, щоб доказати почату вже кiлька
годин тому iсторiю. Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно перейшов
сад i вступив у шкiльний двiр. Вiн пригостив яблуками всiх дiтей, якi були
в дворi, i дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тодi всiвся за
полагоджену тiльки-но Степаном парту i задоволене ввiгнав мiцнi бiлi зуби
в яблуко. В цей час визирнула вже зовсiм забрьохана в глинi Галя: в дворi
всi сидiли i з хрумкотом ©ли.
- Хорошi яблука, - сказав Степан, примiряючись, щоб забити нового
цвяха. - Де це ти ©х узяв?
Пiдстарший син Олександри Панасiвни спокiйно подивився на сторожа i
вкусив яблуко так, що навсебiч бризнули краплi прозорого соку.
3
Серпень цього року видався багатий, повiтря настiльки погустiло й
поважчало, що, коли пролiтала бджола чи гедзь, струшувалося, наче голубi
драглi. Сади стояли обважнiлi вiд щедрого плоду, аж хазя© змушенi були
ставити пiд кожну гiлку пiдтичку. Срiбнi купчастi хмари починали повзти
через небо з десято© ранку - доти небо було ясне, кришталеве й трепетне.
Хмари, якi з'являлися потiм, було послано, здавалося, для того, щоб
пiдкреслити його незвичайну, трохи виблiдлу синяву i щоб посилати на землю
срiбне сяйво. В тому сяйвi людськi обличчя ставали м'якшi й добрiшi й
освiтлювалися так, що навiть короткозорi починали добре бачити. Вiтру
майже не було, але той легiт, що ледве ворушив листя, нiс у собi перше
вiдчуття осенi та холодiв. Можливо, вiд того у травах аж розривалися
цвiркуни, не припиняючи сво © роботи, як женцi, цiлу добу. Далекi, лисi,
недавно золотi горби потемнiли - хлiб iз них уже звезли, i стернi надали
©м землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди,
спускались i пiднiмалися, крутилися й танцювали метелики, - горби вiд того
мерехтiли й начебто були вкритi танцюристими квiтами. Рiчка вмерла в
сво му ложi, вилискувала холоднувато i вiдчужiло: купальникiв уже не
притягала ©© принадна вiльга. Де-не-де тiльки виднiлися юрливi постатi, що
блукали по водi з саками, береги вiдтак безлюдно свiтили, а на кущах з
того боку рiчки було вже запалено по кiлька ясно-жовтих, фосфоричних пiд
цим сонцем листкiв.
Володимир дивився на тi листки, сидячи бiля розчиненого вiкна, i в
серце йому наливалося тихо©, трохи сумно©, але напрочуд погiдно© музики.
Пiд цю хвилю йому дивно ставало, що ще недавно чулися над цi ю землею
вибухи i розрiзали повiтря кулеметнi черги. Йому дивно було вiдчувати й
легке зудiння в нозi - свiт перед ним був такий прозiрчастий i так гарно
уладнований! Йому хотiлося заплющитися, щоб перенестись у якусь iншу
сферу: ця тиша i цей спокiй по-сво му вражали його й бентежили. За спиною
лежала порожня школа, стiни ©© було побiлено, пiдлоги вимито, парти
розставлено, в порожнiх класах при мно пахло не до кiнця просохлою фарбою
та глиною. Вiн полюбив заходити туди щодня i вдихати цей запах: ще зовсiм
трохи - i в цi чистi, соннi й такi запашнi кiмнати ввiрветься весела i
завзята гурба.
Поки що вiн насолоджу ться цим настро м, тим бiльше що побiч iз цим
живе в ньому й iнше почуття, i вiн намага ться затлумити його, але воно
весь час виплеску ться з нього - погляд його нестримно тягся туди, на
гору, куди вiн забрався тiльки раз i де так незвичайно було пригощено його
водою.
Думав про це, сидячи бiля вiкна й дивлячись на тi горби з першими
жовтими листками. Незрима сила витручала його з дому, i вiн iшов на
засипану камiнням гору. Тонко пахтiв тут полин, танцювали бiлi метелики,
було ©х так багато, що вiн мимоволi починав ©х лiчити. Збивався й покидав
це заняття, очi його прикипали до холоднуватого синього плеса -
вiдбивалось у ньому небо, а променi стрiляли з ряботиння. Музика, яка
навiдувала його ранiше, вдома, почала проявлятись i тут: почув ©© уперше,
коли збагнув свою дивовижну залежнiсть вiд дому на горi - можливо, мелодiю
пiдказало йому ранiшн радiо, а може, зродилася вона й самовiльно. Так, це
було те, що частково пояснювало його стан - настрiй серпневого сонця.
Кам'янiв вiд того незвично сильного вiдчуття, що пробудилось у ньому, i це
теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив ©© на
горi, також озвучувалася набором чудових i не зовсiм владнованих тонiв;
вiдчував натомiсть тихе щастя вiд того, що воно вже , а водночас i тихий
смуток - те, про що мрiяв, все-таки було далеке. На перший позiр все було
просто: тяглася на гору стежка, по якiй вiн все-таки може зiбратися, треба
стати на не© й пiднятися - мав незвiдь-чому тверде переконання, що його
звiдти не прогонять. Але сидiв отут, на полиновому горбi, i змушений був
рахувати метеликiв, якi й досi мигали й мигали, злiтали й присiдали на
бур'ян, танцюючи великий серпневий танок.
Вночi йому приснилося, що ма там, на горi, свою кiмнатку, заставлену
вщерть книгами, а вiн ще до вiйни вiдчував до книг особливу охоту; тi
книги напрочуд тонко пiдiбрано пiд його смак - цiлi вечори сидить вiн у
тiй кiмнатi, захоплено гортаючи сторiнки. Це стало продовженням iншого
марення, яке побачив вiн у польовому шпиталi. Три стiни йому привидiлися
густо обсадженi шкiряними корiнцями, якi тьмяно лискочуть золотом, i цi
стiни раптом склали для нього коридор, по якому вiн пiшов, важко налягаючи
на костури.
Цей сон навiдав його в один iз найяснiших ранкiв, якi трапляються на
цiй землi. Прокинувшись, вiн побачив кiмнату, залиту свiтлом, здалося,
вона розширилася вiд того свiтла i засвiтилася. Десь неподалiк лопотiло
листя, брязкали вiдрами бiля колонки, а ще далi голосно балакали двi
жiнки. Вiн раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жiнок, якi
розкiшнi й переливнi ©хнi голоси. Лежав, широко розплющившись, тодi вона
знову заграла, ота повiльна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини
його нутра - спiвали там сонячнi скрипки, нiжнi й сторожкi, лопотiло й
лопотiло листя, сонячнi пальцi вдаряли об нього, як об клавiшi. Зорили на
нього великi, знайомi, невимiрне вабнi очi; отам, де бурлi струмок,
озвалося фортепiано, а де бджоли обсiли галявину, тихо заструмiли
вiолончелi. Вiн слухав ту музику, i йому здавалося, що це тiльки випадок,
що гра ©© оте чорне клапасте радiо, - таку музику не може написати жива
людина, склада ©© вся велика й багатоманiтна природа. Ввiйшла в його
тiло, як вода, i вiн подумав, що це таки справдi була вода, а кiмната, де
лежить вiн зараз, широко розплющивши очi, тiльки промiжний пункт у його
довгiй мандрiвцi до справжнього острова тишi.
Встав, намагаючись не зруйнувати тонко© й тако© ненадiйно© матерi©
свого настрою, i пiдiйшов до вiкна. Старша дочка Олександри Панасiвни
роздмухувала вогонь у лiтнiй печi, стулила губенята й заповзято дула.
Вогник спалахнув, здавалося, з ©© вуст i пробiг по хмизу. Дiвчинка встала,
витерши зап'ястям сльози, - Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця
дитина. Здалося йому, що спурхне вiд землi й полетить у синюще повiтря, як
пташка. Дим рiвно став вiд печi до неба, Володимир зирнув на вулицю й
побачив, що таких димiв сто©ть над околицею з двадцять - вони, тi стовпи,
пiдпирали небо, як Геркулесовi, - виливались там у вишинi у нестерпно бiлi
клубастi хмари.
Старша дочка Олександри Панасiвни взяла на сво утле клубеня миску з
бiлизною i пiшла росяною стежкою до рiчки. Поблискували босi й мокрi ©©
ноги, свiтле волосся розсипалося по плечах i грало, а коли вона зiгнулася
бiля води й розстелила по течi© бiле простирадло, вiн зрозумiв, що музика
полонила його до кiнця, що вона охоплю цiлий окрай, бо й гра ©© для
нього весь оцей широкий, залитий сонцем свiт. Покульгав чимдуж до дверей,
вiдкинув защiбку i спинився на порозi, примружившись вiд сонця.
Там, на горi, в сонячному диму пливала скеля, трохи далi топився дiм,
наполовину схований у зеленi. Ясно свiтилася стежка, що спускалася з гори,
i йшов по нiй напiвголий хлопчак, широко розмахуючи руками.
4
Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й
Володимира. Вiн устав i, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матерi й
прабаби, вийшов на ганок. Тихе свiтло огрiло землю, розлившись навдокiл
хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною iз сонячного промiння. Стояв, i
дивився, i вiдчував сон, який ще не вiдчепився вiд його повiк: снилося
йому, що вiн вирушив у далекi мандри, вдягши на себе чорний хiтон
мандрованця i взявши до рук високу, в людський зрiст, палицю. Ясно-синю
дорогу побачив у той ранок Хлопець - клалася вона мостом з ©хньо© гори на
гору протилежну, перерiзала Варваровий сад i тяглася туди далi, до лiсу.
Йому аж дихання заклало, так захотiлося ступити на те син полотно i
рушити по ньому, не озираючись.
Зiйшов iз ганку i бiля хвiртки озирнувся. Дiм ще спав, сонно заклепивши
вiконницями вiкна. Спали там сотнi книжок, що встиг вiн уже прочитати, i
спали iншi сотнi книжок, якi вiн прочита значно пiзнiше. Хлопець не
жалкував за тими непрочитаними книжками - знав, що рецепта на свiй пошук
там не вiдчита . Вiдгада його лише на цiй ясно-синiй дорозi, що стелиться
перед ним, залита тремким ранiшнiм свiтлом, - покликала його могутнiм
голосом, i вiн, малий та нiкчемний перед ©© величчю, вiдчув, що облива
його потом. Думка покинути цей дiм пробудилась у ньому не вперше. Прийде
час, неодноразово гадкував вiн, i йому таки доведеться пiти в широкий
свiт. Хто зна, де носитиме його i чи повернеться вiн? Просто пiде, а решта
все виясниться.
Рушив по вогкiй вiд ранково© роси стежцi i бiг, аж доки зупинився
захекано на скелi. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, i вiн
спрагло й тужно вдивлявсь у не©. На ©© краю синiв гребiнь лiсу - спала над
ним спокiйна бiла хмарка. Вулиця, яка добiгала до школи, була залита
срiблистим серпанком - стояли там бiлi й рiвнi стовпи диму. Найближчий
стовп виростав бiля школи, вiд нього вiддалялася з мискою, поставленою на
бiк, тоненька постать. Вiн миттю ©© упiзнав i вiдчув, що на серцi йому
потеплiло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись i
розрiджуючись. Вiдчув жаль, що так нагло вона пропада , але то був легкий
жаль. Там, у долинi, полоскало бiлi, аж свiтилися, полотниська юне, ясне
дiвча. Хлопець зiтхнув i рушив по стежцi вниз. Камiння осипалося з-пiд нiг
i котилося додолу. Вiн iшов, i тепло в серцi розширялось у ньому й
розросталось. Було кудлате й лагiдне, i, поки дiйшов вiн до то© надмiр
тонко© полоскальницi, стало воно як та бiла хмарка над синiм гребенем
лiсу.
- Доброго ранку! - сказав Хлопець, стаючи колiньми в пiсок.
- Доброго ранку! - тоненько вiдгукнулася Неонiла й освiтила його
привiтною всмiшкою.
Хлопець занурив у пiсок обидвi долонi, сильна ©х стис i, поставивши
перед собою кулаки, почав повiльно випускати з них прозорий пил.
5
Iван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де
розстелялися обiйстя i лежала спокiйна долоня вулицi, по якiй сновигали
жiнки й дiти. Чоловiкiв було зовсiм небагато, та й то самi дiди. Не бiля
кожно© хати стояла й жiнка, - ©х випило на цiлий день мiсто зi сво©ми
заводами та фабриками. Порожнi хати побачив старий i незапаленi лiтнi
печi. Ввечерi вони задимлять, як димлять i вранцi, - вдень на багатьох
обiйстях тiльки кури гребуться i лiниво погавкують собаки.
На галявинi бiля греблi хлопчаки ганяли у футбол, трохи вiддалiк
зiбралися зграйкою дiвчатка, понатягали на колiнця платтячка i вели свою
дiвчачу бесiду.
Старий вдивлявсь у цей свiт чiпко й пильно, напружувався, аж починала
болiти йому голова. Однак дививсь i дививсь - вулиця, за якою стежить вiн
ось уже п'ятдесят рокiв, лежала перед ним так само жива й заклопотана. Тi
жiнки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу, побачив вiн i
юну матiр, що загойкувала дитину й тихо спiвала ©й колисково©. Цей образ
наближався до нього ближче й ближче, i вiн змiг роздивитися ©© ретельнiше:
юна мати з дитям бiля грудей та мниче всмiхалася до свого первiстка.
Перевiв погляд i побачив двох дiдiв: бондаря Власюка i Козодоя. Бондар
стругав клепки для дiжки, коло нього завмер, засунувши пальця до рота,
його шмаркатий онук. Iнколи бондар зупинявся i втирав iз лоба пiт - було
йому вже важко ходити бiля свого давнього ремесла. Iван вдивлявся в очi
старого Власюка, якi наблизив силою уяви, - були вони сивi й пригаслi.
"Ось вони, мо© ровесники", - подумав вiн, i на вуста йому найшла сумна
всмiшка. Перевiв погляд трохи далi: сидiв, подрiмуючи бiля хлiвчика з
цапом, Козодой. Очi його були приплющенi, а сорочка на грудях здiймалася й
опускалася. Козодой спав, спираючись об стiну хлiвчика, а звiдти визирав,
тоскно дивлячись на свiт, старий, аж посiрiлий цап. Поширював од себе
важкий дух, тож хто проходив тою вулицею, затикав носа, а вразливiшi на
запахи обходили Козодо вий дiм стороною. Хлiвчик зачинявся розхитаними
дверцятами, в яких було вирiзано отвiр у формi серця, - в той отвiр i
висувалася жахка брудна цапина морда.
Iвановий погляд блукав далi по вулицi Вiн спинився на дiвчинi, яка
чесала волосся й поспiвувала. Волосся текло на плечi густою каштановою
хвилею, червонi вуста стулялися й розтулялися, а погiдне обличчя було
залите серпневим сонцем. На те обличчя задивився якийсь юнак-перехожий, i
дiвчина раптом зашарiлася й заклiпала очима: обо вiдчули, що доля звела
©х у цьому моментi, може, й недаремно.
Велика хвиля пiдкочувалася Iвановi пiд ноги. Вона на мить заплеснула
оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве свiтло запалало навколо.
Вiдчув його вiдразу й обережно потягся за олiвцем. Затис цупко й почав
виводити в зошитi лiтеру за лiтерою, слово за словом. Знову здалося йому,
що почув шелест крил - цiле небо стало покрите тими бiлими крильми.
Дописував сторiнку, вже поспiшаючи, олiвець його бiг по паперi, лишаючи
пiсля себе майже незрозумiлi знаки. Пiзнiше доля примусить розшифрувати тi
знаки Iванового правнука в перших; зараз же вiн тiльки чув шелест крил i
бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста
стали вузькi й затиснутi: великий степ вiн побачив i забуту свiтом фортецю
мiж нього. Вуста його почали шепотiти слова, якi виривалися йому з-пiд
руки: свiтло навколо хиталося, наче розвiшенi простирадла, i вiн поступово
сам ставав птахом, який готувався злетiти в небо, щоб звiдти зирнути на
цей свiт. Сльози вибивалися йому на очi, i вже не бачив через них i того,
що мережила його рука, а коли вона зовсiм омлiла й олiвець викотився
безсило з пальцiв, ще довго сидiв блiдий, як полотно, i довго слухав, як
шалено калата в грудях серце.
Отямившись, побачив вiн шкiльне подвiр'я. На ньому брунатно блищали
свiжопофарбованi парти, стояв бiля них високий чоловiк iз густо-чорним
волоссям. Неподалiк завмерло з пензлями в руках дво хлопчакiв i одна
дiвчинка; почув вiн од школи повiльний та погiдний спiв - спрозорiли
стiни, i побачив вiн четверо жiнок, що натхненно вимахували квачами.
Мелодiя улягалася iз плавкими рухами ©хнiх тiл, вуста були розтуленi, лиця
заляпанi глиною - чистий i свiжий дух побiлки вiдчув старий. Вiн знав тих
жiнок та дiтей, не знав тiльки того чорноволосого серед двору. Побачив
раптом, як визирнула до нього його онука в перших i щось весело сказала.
Чорноволосий повернувся до не© - срiбну нитку вiдчув старий, що раптово
пов'язала цих двох. Завмерли вони на мить, сполученi ясним променем, i не
змогли розвести поглядiв. Першою отямилася Галя. Струснула волоссям i
повернулася до жiнок, що все ще спiвали. Пiдхопила мелодiю й собi i
включилась отак у ритм, що панував у цiй заляпанiй глиною кiмнатi.
Старий там, на верандi, всмiхнувся. Перестала тремтiти втомлена вiд
писання його рука, - на душу опускався мир, iм'я якому втома. Марiя
вiдчула цей його настрiй, побачила загорнений зошит i вiдкинутий набiк
олiвець.
- Обiдати будеш? - спитала вона.
- А чи не треба тобi бути у школi? - запитав вiн, i вона побачила його
синi й надзвичайно погiднi очi.
6
Дивно змiнилася Галя вiдтодi, коли вийшов на ©хню гору отой кривий
директор, коли захапав вiн безпомiчно руками, а вона змушена була кинутися
до нього, пiдтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тодi похапцем
води i всунула пришельцевi в руки, вiн пожадно вiдпив. Тодi ж бо вона й
збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, -
цей чоловiк пiднявся до них iзнизу й напився з ©© рук. Вiн, правда, не
просив то© води, але обряд вiдбувся, як вiдбувався вiн в не одно© дiвчини
з цього дому. Стара, там, на ганку, пильно стежила за всiм тим дiйством,
очi ©© при тому стали круглi й гарячi, може, саме це повернуло ©й силу, i
вона, хоч i не ходила сама, встала тодi й, хапаючись за стiни, побрела в
глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те
помiтила, а коли помiтила, кинулася притьма до бабчино© кiмнати. Вона
хотiла заспоко©ти стару, що це тiльки новий директор прийшов до них. "До
мене свого часу теж приходив такий директор", - сказала тодi
по-фiлософському стара i не зовсiм тактовно розсмiялася. Кров одлила Галi
вiд обличчя, серце ©© билося шалено, а може, це тiльки був короткочасний
одур, наслiдок слухання тих не зовсiм правдоподiбних iсторiй, що ©х так
часто оповiдала бабця. Галя покинула ©© там, у фотелi, з ©© недоречним
смiхом, а сама заскочила до сво © кiмнати, де на не© зирнули iз дзеркала
©© ж таки величезнi й переляканi очi. Здалося ©й пiд ту хвилю, що вона
неймовiрно бридка. З тим-таки острахом вибралася вона на нараду i потiм
iще раз, коли вони мали зiйтися й прибрати в школi. Тодi вона вiдшукала
найсiрiше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б ©© чудове тiло, на
голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту бiлу хустинку, а
на ноги взула сiрi шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборi,
але щось штовхнуло ©© зробити саме так. Носик ©© вiд цього пiддерся, а
Хлопець, побачивши ©© такою, сплеснув руками й засмiявся.
- Ой, яка ж ти, мамо, смiшна!
- А що, - вiдповiла вона так само задирливо, - до глини менi парад
потрiбен?
Стара подивилася при цьому на не© мудро й вибачливо, - все те, що
вiдбувалося з ©© онукою, вона знала, адже зовсiм так само намагалася
спершу втекти вiд свого пришельця й вона. "Така наша доля;подумала стара,
залишившись сама в домi, - ми тiка мо, щоб бути зловленими!" й стало
зовсiм погiдно на серцi, i, може, через такий добродушний наплив вона
вперше спокiйно подумала про смерть.
- Ще я дочекаюся дiвчинки, - голосно промовила, i ©© голос глухо
розлунився по порожньому домi.
Вона була задоволена, ця стара. Часом ©й здавалося, що ту хитромудру
iсторiю про пришельцiв вона таки придумала - надто ефемерно сидiло те в ©©
головi. Вiдтак ставало й зовсiм весело, адже так втiшно бува бачити
втiленим те, що мрi ться. Повтори тiшать нас ще й тому, думала вона, що це
да нам силу забути про тлiнну дочаснiсть iснування.
- Я завжди надто боялася смертi, - сказала голосно стара, i ©© голос
крячно розлунивсь у порожнечi.
Вона приплющилася, вiдкинувшись на спинку фотеля, i ©© захитали теплi,
утiшнi хвилi. Синю дорогу побачила вона i високого, чорноволосого,
вусатого чоловiка на нiй. Чоловiк той озирався до не©, немов зважувався:
пiзнавав ©© чи нi.
- Ми там, у вiчностi, чи впiзна мо одне одного? - засмiялася раптом. -
Ти там, у вiчностi, молодий, а я така стара!
Побачила на тiй дорозi ще двох: дочку свою i ©© чоловiка. Дочка була в
такому вiцi, як тепер Галя, i майже нагадувала Галю. Чоловiк ©© теж був
високий i темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на
синiй дорозi, руки одне до одного i з' дналися.
Стара подрiмувала. Голова ©© лягла пiдборiддям на груди, а з вуст
виривалося нерiвне дихання. Повiки вряди-годи здригалися, i дивилася вона,
наче й справдi той свiт бачила.
- Ти вже менi вибач, але я таки дочекаюся дiвчинки, - сказала вона
сво му чоловiковi на тiй синiй дорозi, i вiн, розумiючи, ствердно ©й
кивнув.
7
Галя й сама не тямила, навiщо ©й це потрiбно: з'явитися йому на очi
отакою сiрою й замаскованою. Слухалася безвiдмовно того невiдомого, що