Страница:
вiн причалив до найближчо© кухви. Взяв черпака й приклав до вуст. Потяг у
себе вогонь зi смаком кровi i пирснув, наче кiт. Тодi знову пiднесло його
вгору, i знов вiн поплив, задоволене всмiхаючись. Побачив-бо й другий
кiнний загiн, який з льоту вдарив на помiстя пана Долинського. Слуги
Долинського тiкали через поле, але ©х наздоганяли кiньми, топтали, в'язали
й волочили за собою. Розбивали вiкна й дверi, тягли добро й складали на
вози...
Твардовський повернув голову в другий бiк: обiйстя пана Ходачкiвського
палало. Загiн вiдходив у нiч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи
зуби, а за ним бiгла, припнута до коня, дочка Ходачкiвського. Обличчя в
не© було закривавлене, волосся сколошкане, а очi повнi жаху...
Пан Ходачкiвський там, бiля другого обiйстя, свiтив задоволене
всмiшкою. "Ану, хлопцi! - горлав вiн. - Розбирай це кубло!" Люди
Ходачкiвського полiзли на дах, скидали гонту, стинали бантини...
Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього пiдпливла кудлата
постать, i вiн уздрiв жiноче личко. Воно захихотiло й пiдморгнуло
Твардовському, i той оскалився, показуючи попсованi зуби. Схопив жiнку в
обiйми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив мiж небом та
землею, жiнка хихотiла й притискалася до пана Твардовського, i вiн
закричав захоплено чи радше заiржав: глибоко в темрявi, в кудлатому мороку
завис i сумно загуснув крик коня...
Палали багаття, iскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловiки й жiнки,
i Твардовський раптом вiдштовхнув вiд себе те, що вiн приймав за жiнку.
Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього
й зареготало. Чорнi руки пiдкинули його, як м'яч, i Твардовський знову
поплив у сивих хмарах, пiдвiшений над землею, безсилий торкнутися твердi
чи знестися до хмар справжнiх...
У глибинi ночi яснiло ще одне вогнище: розбивав ма ток Гозьського
розбiйник Ясинський. Жiнка пана Гозьського ридала гола на землi, i ©© ясне
волосся тремтiло на плечах, граючи iскрами...
Тонкий страх, наче вуж, пролiз пановi Твардовському пiд пахви.
Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Нi, летiв вiн над
землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкiрилися й
кривилися якiсь обличчя, i вiн раптом збагнув, що то все його обличчя,
тiльки розкладене на таке множество.
Тодi знову пiдпливло до нього те чорне. Прикле©лося до його вуст
холодним присосом, i Твардовський став зовсiм легкий од того поцiлунку.
Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тiльки нiч
глибочезну побачив i кiлька палахкотливих вогнищ у нiй. Вогнища у Звягелi
i роз'ятрену вiд вина та ©жi юрбу, що вигецувала; вогнище садиби
Ходачкiвського, на яке востанн озирнулася, бiжачи за конем Долинського,
юна Ходачкiвська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела
до неба бiлi руки знiвечена жiнка й трусила ними, чи молячись, чи
проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горiчерева й поплив далi мiж
небом та землею, вже твердо знаючи, що нiколи не ступлять на твердь його
роздутi, як кулi, ноги.
ПЕРЕЛЕСНИК
Марi©не обличчя було червоне вiд слiз, - батьковi ж тi сльози пекли, як
вогонь. Вони сидiли в хатi самi. Батько бачив: з дочкою ко©ться щось
недобре.
- Вiдтодi, як Iван пiшов iз вiйськом... - почав вiн i не доказав:
донька впала на руки й заридала. Несмiло торкнув Марiю за плече й вiдчув,
що йому щипле очi й самому.
- Чу лихо тво серце, - пробурмотiв вiн. - На вiйнi воно, звiсно, чого
не трапля ться...
Марiя вже втомилася плакати. Сидiла за столом бiля стiни, а обличчя ©©
було заюшене слiзьми. Але дивна, глибока якась краса освiтлювала ©©
зсередини, i батько вiдчув, яка ця дитина дорога йому.
- Може б, ти того... - сказав вiн нерiшуче, - хай би хата постояла
пусткою, а ти пожила б з нами? Донька похитала головою:
- Я його чекатиму тут, тату. Негоже менi хату кидати, коли чоловiк у
дорозi.
Вже давно думала про дорогу. Ввижалася ©й нескiнченним бiлим змi м, бо
простягалась у визорi звiдсiля, вiд ©хнього передмiстя, туди, в далекий
безмежний свiт, думати про який було страшно й лячно. Бо той свiт видався
такий великий, що не вмiщавсь у ©© мозку. Знала, туди тяглася саме ця
дорога, яку намислила отак, i коли ввечерi виходила з хати й ставала на ©©
початку, забивало ©й вiддих. Прикладала до лоба дашок долонi й
видивлялася, аж мло©лося в очах, i бiлий змiй оманно тягнув ©© туди, куди
по©хали були козаки, а разом з ними ©© милий. Вiтер пестив жiнцi обличчя,
i вона вiдчувала на собi глибокий подих, що огортав ©© всю, - повiльно
поверталася додому, вже загойдана хвилями споминiв, майже дотикових та
живих. Здавалося, що поруч iде вiн, навiть не повертала голови, щоб
уздрiти його, знала-бо, що це був таки Iван i його не можна було вiд себе
вiдлякувати. Увiйде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а вiн
оповiсть ©й пригоди, якi пiзнав у тiй дорозi. Той свiт, сказав би вiн,
наче величезна паща звiра, яка перетравлю нас, мов ©жу...
Сидiла в хатi, скута цим настро м, i коли перед очi ©й поставали минулi
яви, жила помiж них. Свiтило сонце, трава довкола була зелена й буйна, i
Марiя вiдчувала це всiм ством. Дивилася й бачила, як вiн iде дорогою,
такий знайомий i рiдний, що вiдчувала, як стиска горло судома, а на губи
виступа сипкий, придушений шепiт.
Я бачила, як мене обплiта сiткою, це була весела, радiсна, сонячна
сiтка, i я вiдчувала радiсть, хай це сон, сон, сон... Бачила свого милого
на зеленiй травi, коли вiн грав на сопiлку, а я тодi була мала й боса i
заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго,
довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо вiн снився менi щоночi,
i я паленiла, коли зустрiчала його. Не могла стриматися, коли проходила
повз нього, щоб не навернулися на очi сльози, й бiгла кудись поплакати,
але то вiд щастя, великого щастя, а коли вiн iшов у ковальському фартусi i
нiс на свята цеховий знак, i в церквi, коли спiвав у хорi, я бачила його.
Знала-бо, що вiн моя доля i менi нiкуди вiд цього не втекти, була його вже
вiд тi © хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли вiн пiшов, я порвала,
зачепившись за той кущ, собi лиштву, i так менi було соромно, соромно,
соромно, що не виходила на вулицю кiлька днiв. А вiн щодня проходив повз
мою хату на роботу, i його кузня палала, як палало мо серце...
Жiнка сидiла на порозi хати й слухала солов'©в. Вечiр спускався на
землю, i вона вiдчувала солодке зацiпенiння. Бiлий змiй дороги тiкав з ©©
зору, як тiка бiлий день, i вона тужно дивилася, як вечiр забира вiд
свiту рештки свiтла.
Батько вже подався додому, так i не змiгши розрадити, а вона намагалася
думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в нiй, несвiдоме й недовiдоме,
раптом стривожило ©©. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка
росла навкруг, почала хитатися. Марiя погасила в собi хвилевий острах й
рушила в хату, щоб накинути на плечi хустку. Тут пахло сухим зiллям та
глиною, i ©© знову пойняв бiль. Аж зупинилася - такий рiзкий та чiпкий був
той бiль, - здалося ©й, що у вiкно зазирнуло Iванове обличчя. Вже не
виходила на подвiр'я, бо ©й захотiлося ще глибше поринути в сво
зацiпенiння, вона несподiвано вiдчула себе так, начебто Iван був поруч
не©. Тодi припала до вiкна - хилилося на захiд сонце. Уривки колишнього,
замiшання, неспокiй, той-таки бiль торкнули ©© знову. Жiнка вiдчула, що
хата стала для не© раптом мала, аж на плечi давила. Тодi вона заплакала,
бо до не© несподiвано й нагально наплинув дзвiнкий сонячний день, i вона
спробувала затримати в душi цю чудову святковiсть.
А все-таки не забувала й про того звiра, який сидить на узбiччi й жере
всiх, хто йде шляхом. Звiр спокiйний та байдужний, в його пельцi зникло
вже багато людей, але вiн все бiльше жадав собi жертв. "Вiн зовсiм не
схожий на змiя, - подумала жiнка, - в казках усе красивiше!" Дивилася на
того звiра так, наче хотiла зрозумiти його. Бо по дорозi простувало безлiч
людей. Оружнi й беззбройнi, вони витяглися довгою лавою, i кожен намагався
мужньо триматися. Звiр плямкав, його соннi очi дивилися на свiт задоволено
й тепло: тiлом жiнки перейшов дрож.
Знову вийшла на ганок, i знову в саду затьохкав соловей. Тодi почала
спадати на землю нiч. Впала якось одразу, огорнувши все в сивi, каламутнi
суво©, i жiнка вiдчула, що вже годi сидiти на цьому ганку довго. Але тут,
на мiськiй околицi, де пахли квiти i де так щиро спiвали солов'©, вона не
могла не тривожитися, розумiючи, що той дух, котрого викликала цiлоденною
тугою, мусив-таки ©© навiдати. Звiсно, то мав бути Йван, i вона чекала
його, впускаючи в душу запаморочливi хвилi, в яких мiшалися слова,
почування i бiль.
Я так його любила, що не вiрила - вiн побачить мене й запримiтить, я
навiть боялася цього свого палу, я боялася себе, боялася висловити його,
бо весь свiт, гадала, засмi мене. Врештi, я не могла дуже вже пильно
ховатися, бо не в мо©й це було силi, любила його й чекала - хiба можливе
щастя при такiй надмiрнiй любовi, думала я. А коли вiн грав на сопiлку в
сво му садку, серце мо билося, як пташка. Милий мiй, шепотiла я, милий
мiй, хороший! Почуй голос мого серця, почуй, почуй, я кличу тебе зигзицею,
я лечу до тебе, й менi несила вже стримати свого болю. Тодi вiн перейняв
мене бiля криницi, я набирала воду й слухала, як ляпотить у цебрi вода, а
коли два мо© вiдерця вже чекали на мене з водою, вiн перейняв мене бiля
криницi. Агов, дiвчино, гукнув вiн, чи не даси менi води? Стояв у
ковальському фартусi, i його очi ясно свiтилися, я була заслiплена тим
свiтлом i запитала себе: "Чи це вiн, моя радiсть i щастя?" Серце вiдповiло
менi: "Так, це вiн!" I я дала йому тодi напитися.
Вона таки побачила Йванове обличчя: стояв й зазирав у вiкно. Бiльше,
вiн навiть постукав, бо вона виразно почула й стукiт. Радiсть пойняла ©©
срiбним вогнем (блиснуло сонце, риба чи вуж, бо вона побачила срiбну
крайку помiж ним i нею), i жiнка молодо, радiсно й щасливо кинулася
вiдчиняти. Мигало, наче спалахи зiрницi, в ©© мiзку, сьогоднi вона надмiр
чекала, i бог послав ©й оце звiльнення й оце щастя. За вiкном iржав кiнь,
побрязкувала зброя, а вона хутко перебiгла обидвi кiмнати й радо вiдкинула
защiбку. й блиснув у вiчi холодний мiсяць, спокiйний та врiвноважений.
Срiбло його промiння текло на землю зморено й неквапно, лящав, як ранiше,
в саду соловей. Було тихо, тiльки пройшовся вiтер i звiяв ©й спiдницi,
наче хто впевнений та палкий пройшов повз не©. I вона раптом заспоко©лася.
Знала вже, що чекання ©© марне, що Iван блука по далеких свiтах i, може,
вже недалеко вiд того звiра, якого так зримо осягла була сьогоднi. Бачила
його й зараз: велетенська гора, обросла низьким сосновим лiсом. Очi його
стояли серед то© гори, як два байдужi озерця, а паща була широко
розверста. В не© втiкав бiлий сувiй дороги i все, що йшло по нiй. Звiр
часом стуляв пащеку й бездумно, монотонне жував.
Вона сидiла на ганку, огорнена холодним мiсячним свiтлом, а на душу ©й
клалося незбагненне збудження. Давно не розумiла себе - вiдтодi, як
знайомi ©©, родичi й сусiди почали скрушно похитувати головами. Вже не
бачила себе навiть у лискучому склi - жеврiла там лише тiнь...
Батько стояв у сутiнi саду. Засидiвся тут, замислившись, i не помiтив,
як надiйшла нiч. А коли схотiв нечутно вийти за хвiртку, рипнули дверi, i
вiн побачив доньку. Була облита мiсячним свiтлом, i та краса, яка колись
збирала до ©хнього двору чи не всiх парубкiв з передмiстя, цвiла зараз
по-особливому. Здалося старому, що його донька аж свiтиться. Чисте, ясне
срiбло текло вiд ©© постатi, i в тому срiблi побачив вiн раптом темний
зблиск, наче стрибнув угору чорним тiлом вуж.
Вона побачила Йвана i зустрiла його прихiд спокiйно. Вiн пiд'©хав на
конi, зiстрибнув i всмiхнувся ©й назустрiч.
- Загаявся ти! - сказала вона йому лагiдно.
I пропустила перед себе в господу...
й уже легше. Зник страх i важкий настрiй, не терзали лихi передчуття.
Бо раптом усвiдомила свою любов уповнi. Знялася на верхiвцю цi © хвилi, i
все, що мучило ©©, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороцi цi ©
ночi, очистивши ©© й оновивши. Це й був ©© надпорив, у який входила зi
страхом i трепетом. Вiн також перейнявся цим настро м. Знав, що це важлива
мить, золота мить, i кров розлилась по його м'язистому тiлi, заповнивши
його до краю весiльним дзвоном, даючи йому стрункiсть та пружнiсть i
хмiльне бажання цi © ночi, цього моменту i щастя. Вiдчував ©© юне, пружаве
тiло, м'якi податливi стегна й перса, що приймали його ласкаво й вiддано;
вiдчував ©© дiвоче тепло, колисливе й гарне, в якому ставала м'якою й
нiжною його чоловiча сила. Чув трем i власного тiла - диний ритм, диний
настiльки, як це можливо мiж людьми, i вже не було нiчого iншого в цiй
ночi, вже не було нiяких думок та й само© ночi. Навiть лiжка й кiмнати: ©х
хтось загортав у лоскiтливi суво©, загортав, обкручував, i вони крутилися,
пливли - повiльно й злагоджено, щасно й тремко. Вона дихала запахом
квiтiв, якi так чудово проросли в цю нiч, а вiн вiдчував себе бджолою, що
бере з цвiту нектар. А квiти пахли, i вони разом вiдчули темний, палкий
вогонь, що несподiвано ©х обпiк...
Потiм було тихо. Спокiйно й тихо, коли не хочеться нi розмовляти, нi
рухатися. Солодка знемога колисала ©хнi тiла, i Марiя спускалася з тi ©
височини, на яку була кинута, спускалася втiшено, вмиротворено та м'яко.
Холодний пiт зросив ©й обличчя, однак вона ще мала силу стискати в темрявi
його руку й дiлити з ним цi хвилини солодко© знемоги.
Я так багато думала про нього, я мрiяла, мрiяла, боженьку мiй,
шепотiла: принеси мене до нього, дай нам набутися, бо я "же сказала йому
про свою любов сво©м обличчям - вiн не мiг його не побачити. Але те, що я
уздрiла на його обличчi, гой, боженьку свiтлий, високий мiй пораднику,
було ще дивнiше! Вiн дивився на мене мо©ми очима, мо©м поглядом, зелена
руто, зелена м'ято, я не могла не бачити, бачити, бачити його обличчя, бо
воно менi сказало те, що хотiла вiдслонити йому я. I я дозволила йому
сказати менi те, що хотiла вiдслонити йому я, а коли вiн захотiв того й
вiд мене, я заплакала, бо не могла стримати слiз, я стала маленька,
маленька, маленька, я плакала, голубчику мiй сизий, бо вiн уже сказав менi
те, що хотiла йому сказати я, i менi було соромно, й лячно, й радiсно.
Щастя мо було таке велике, що я плакала, любчику, ти ж пам'ята ш,
пам'ята ш, пам'ята ш, бо я тодi сказала тобi те, що хотiла сказати, але
тодi була нiч, щебетали соловейки i пахли квiти, а я сказала тобi те слово
дуже тихенько.
Дитину вона народила чудну. Вже як минув ©й рiк, побачила, що тiло
маляти не ма звично© пружностi, як у звичайних дiтей. Здавалося ©й
навiть, що те тiло без кiсток. Все iнше також було незвичайне: великi
темнi очi, що дивилися трохи моторошно, чiтке, навiть гарне обличчя i
якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався ©й до грудей. Вiд того
смоктання вже болiло ©й у персах, наморочилося в головi, i вона цiлий рiк
ходила, як очманiла. Батько приносив ©й ©жу, приховуючи те вiд сусiдiв, i
все настiйнiше переконував, щоб вона покинула цю хату й перейшла до
батькiв. Мати теж забiгала частенько, клопоталася бiля дитини, i вони
щосили намагалися догодити дочцi, струснути з не© отой мул i чад, якi
пойняли ©© голову. З часом таки змогла порати хатню роботу й ходила бiля
дитини вже сама. Батьки заспоко©лися й вiдiйшли.
А вночi вона переживала найсолодшi хвилини, якi може пережити людина.
Ще з вечора починала сторожко чекати, тамуючи в грудях тремке хвилювання.
Так бувало щоночi, i весь час вона хвилювалася, а коли долинав знайомий
стукiт у вiкно, хутко зiслизувала з постелi й бiгла вiдчиняти. Вiн цiлував
©© ще в сiнях: обличчя, груди, а тодi й ноги; поступово вона звiльнялася
вiд одежi, вiн вносив ©© в хату, i вони, хутко позавiшувавши вiкна,
починали якийсь очманiлий, дивний танець. Нi, вiн нiколи не роздягався, i
вона не вимагала того вiд нього, ©й досить було власно© оголеностi i
власного пориву, бо танцювала навколо вогнища, у яке кинуто ©© цноту i яке
запалювало багаття в нiй самiй. Вже не бачила свiту, не бачила нiчого,
лише теплий, лагiдний вогонь пестив ©© тiло; стегна жили дивною напругою,
i вся вона в цiй млоснiй напнутостi починала вiдчувати, що ©й засвiчу ться
дивними барвами свiт. Гралася з тими барвами, як граються крем'яхами, i
вiд того звучала розкiшна, грайлива, з солодкими придихами музика. Стiни
©© дому ставали прозорi, i крiзь них вона могла дивитися на повнi квiтiв i
пряного духу луги. По тих лугах ходили красунi дiвчата й красенi легенi.
Трималися за руки й спiвали - нiколи ранiше не чула таких дивних i чудових
пiсень, та й не мали вони слiв - сама мелодiя, ©й ставало жаль, коли все
кiнчалося, аж падала навколiшки й молила його, щоб не вiдходив, а
залишився, як було ранiше, назавжди. Але вiн нiжно цiлував ©© вуста й
лагiдно шепотiв:
- Прокинулась дитина. Хiба ти не чу ш?
I справдi, чула плач i кидалася до колиски. А коли нахилялася над
малим, зорiли на не© тверезi, чорнi, чуднi очi, i вона приходила до тями,
вiдчувала неясну, але глибоку тривогу.
Ця тривога починала турбувати ©© дедалi бiльше. Особливо в часини
духовного прояснення, коли зникав отой химерний дурман, етерний дим, у
якому купалася. В такi хвилини тоскно й тяжко думала про сво© нiчнi оргi©,
i сором навперемiж iз здивуванням не покидав ©©. Здавалося жiнцi, що той
нiжний його стукiт, пестощi й навiть збудження - лише марення, солодке,
але й важке, п'янке, але похмiльне. Вона знала, що то явля ться до не©
Iван, i не менш твердо знала, що то й не вiн.
Батько приходив до не© з матiр'ю так само часто, але вона не
зважувалася оповiсти ©м про тi вiдвiдини, бо щось стримувало. Знала:
доведеться тодi розпрощатися зi сво©м нiчним гостем, тобто не буде нi
Iвана, нi тiнi од нього, з якою також зжилася. Гасила в собi тривогу, й
розпач, i страх перед тим, що з нею ко©ться щось несусвiтське i що так
можна зайти задалеко. А ще турбувала ©© дитина. Дивна, страшна
прожерливiсть була в не©. З жахом позирала на гарнi, виточенi риси сина й
на чорнi, морочнi очi. Якось вiн видер був у не© з рук скибку хлiба й
миттю запхав у рота так, що вона не змогла спам'ятатися. Пив по квартi
молока, а коли бачив порожн дно, починав плакати. Плакав, як дорослий, i
якось вона не витримала того ридання й вискочила за дверi, таки зважившись
оповiсти все батьковi i хоч якось собi зарадити. Але до батькового двору
не дiйшла, бо назустрiч ©й вискочив бiлий, як сметана, хорт, i цей хорт
так налякав ©©, що вона повернулася й прожогом кинулася назад.
А вдома був розгардiяш. Стiл та лави поперекидуванi, долi валялися
розбитi горщики, миски й полумиски, стiни були подертi гострими пазурами,
а образи й рушники позриванi. Дитина сидiла в колисцi й дивилася на не©
темним розумним поглядом, у якому був насмiх, жаль i страх. Марiя безсило
опустилася на ослiнець i довго отак просидiла. Ще вона помiтила, що не
стало хлiбини, яка лежала на столi, а глечик сметани, якого вона не
винесла в льох, був, певне, старанно випорожнений, бо черепки вiд нього аж
блищали, так ретельно були вилизанi.
Жiнка зацiпенiла. Мозок ©й утяжували важкi думки, якi хотiла
обмiркувати, але не ставало на те сили - iснували тiльки речi так, як
упали вони в очi: розгардiяш, погляд дитини, розбитий посуд, подряпанi
стiни й розтрощенi образи. Подумала про Iвана, блиснув ©й промiнь сонця,
на мить освiтивши кутик мозку, хотiла протримати цей промiнь довше, але
Йванове обличчя дво©лося: те, з часу ©© щастя, i це - обличчя ©© коханця,
з яким пережила стiльки палких хвилин. Цього разу реальнiше було те, з
минулого, i вона намагалася втримати його при собi; вiдтак глибше
зрозумiла рiзницю мiж ними; одне освiтлене сонцем, а друге затiнене чи,
може, облите мiсячним свiтлом. Шукала й iншо© рiзницi, але надто
втомилася. Збагнула, що тут ко©ться щось таки небувале, що вступила в
якусь незрозмiлу боротьбу i що йдеться тут про ©© душу. Вiд цi © гадки
наче пронизало ©© i струснуло, i жiнка кинулася прибирати в хатi, бо сонце
вже хилилося до овиду i вечiр починав наливатись у ©© вислабле тiло.
Вже чогось очiкувала, бо в цей день, день найбiльших ©© сумнiвiв, мало
статися щось особливiше. На вечерю синовi принесла кiльце ковбаси й
хлiбину. Вiн ум'яв те швидко й задоволене, i вона вперше за весь час
уловила в синовому поглядi ласку. По вечерi вiдразу ж заснув, а Марiя
зрозумiла, що чека нинi Iванового приходу теж не так, як завжди. Той
дурман у головi, невиясне хвилювання, болiсне очiкування й передчуття ласк
з'явилися до не© й цього разу, а страх, занепоко ння й непевнiсть не
покинули ©©. Це все вражало i збурювало, i жiнка була настiльки знеможена,
що вже покликала його подумки, аби швидше позбутися тягаря чекання.
Врештi, вона хотiла зараз лише одного: зирнути йому пильнiше, нiж завжди,
у вiчi. Знала, що вiддасться йому й сьогоднi i проробить усе, що чинила з
ним щоночi, - пiде в той химерний, запаморочливий танок i пiзна на смак
хвилю, яку пiзнавала тiльки в час цих нiчних приходин...
Вiн застукав у вiкно, як завжди, i вона побiгла йому назустрiч.
Поцiлував ©© ще в сiнях, рiзко й при мно, i вона на мить злякалася за свою
тверезiсть, яку все-таки примудрювалася тримати при собi.
- Я хочу тобi сьогоднi подарувати багато щастя, - зашепотiв вiн, i вона
всмiхнулася до нього. - Пiдемо сьогоднi гуляти...
Це було щось нове, i коли входив у хату, вона встигла зблизька
зазирнути йому в очi. Це таки був Iван, сумнiву в тому не мала: надто
перейнялася ним i прагла його. Але одне спостерегла: погляд той був
мертвий. Власне, не запримiтила в ньому нiякого погляду, наче не було й
очей, а тiльки двi печерки, з яких хлюпала рiдка й сiра вода.
- Ми з тобою нiколи не виходили з хати, - сказав вiн лагiдно. - Дитина
спить?
- Спить, - вiдповiла вона. - А менi нiкуди не хочеться виходити...
- Але сьогоднi ми вийдемо, - вiн приголубив ©© до себе, i вона вiдчула
його гаряче тiло. Теплий струм пройшов по ©© тiлу: було соромно й при мно,
вiльно й радiсно.
- Я пiду, куди скажеш, - мовила вона.
Вони вийшли на ганок, мiсяць полив на них холодним, мокрим од роси
промiнням. Увесь свiт, здавалося, вимер, не валували собаки, не було й
вiтру, вгорi рiзьбилися вежi города, там теж не було нi вогника, нi
подиху, наче вимерла на вежах i сторожа. Вони пiшли через бiлу, що мертво
сяяла пiд свiтлом, дорогу i не почули навiть вiдгомону власних крокiв.
Iван мiцно тримав ©© за руку, аж болiли ©й пальцi, але не мала сили
зворухнутися - покiрно й мовчки йшла. А коли вийшли з передмiстя, побачила
собак, якi простували дорогою. Було ©х багато, всi вони тримали в собi
надзвичайну урочистiсть, а коло кожного ©хнього полку гарцював на
вгодованому пацюковi кiт. Потiм вона побачила й котiв, усi чорнi й
поважнi, зi здутими вгору, наче труби, хвостами, - ©х вели на срiбних
повiдках майже голi красунi з розпущеним на спину волоссям. Iван iшов
поруч з Марi ю й димiв люлькою - дим був вогкуватий i солодкий, вiн зорив
на той похiд iз незбагненним задоволенням - обличчя його, густо залите
мертвим свiтлом, було спокiйне. По тому летiли сови й кажани. Шарудiли
крильми, i в ©хньому летi також була особлива урочистiсть. Ставало холодно
вiд безлiчi чорних тiл, i вона щiльнiше загорнулась у хустку. Вони ступали
також у лавi - це спостерегла Марiя несподiвано i з жахом. Лави були
виладнанi по дво : дiвчина, а бiля не© - перелесник. Були нечупарнi,
бруднi, огидливо шкiрили зуби, а дiвчата дивилися на них iз зачудуванням
та захопленням. Вона швидко зирнула на свого супутника, але це таки був
Iван, який спокiйно кушпелив люлечку i, як усi, був урочистий.
- Куди це ми? - прошепотiла вона йому на вухо. - I чого це навколо
стiльки нечистi?
Iван усмiхнувся.
- Менi важко тобi все це пояснити, - сказав по хвилi. - Бо я не певний,
що ти зрозумi ш...
Вона притислася до нього, все бiльше переймаючись жахом.
- Я хочу показати тобi новий свiт, - сказав вiн. - Свiт ночi. Тут усе
не так, як там, - вiн махнув назад. - Деннi створiння бояться ночi, а цi -
дня. Деннi створiння скутi ланцюгами свiтла, а тут - усi вiльнi. Ти будеш
розкута, вiльна й вiчно молода. Пiзна ш таке, на що не здатен недолугий
свiт. Людину може зачарувати тiльки нiч...
Вона й справдi не зрозумiла нiчого з того, що вiн сказав. Але перед нею
розгорнулося дивне видиво. На велетенському полi, скiльки сягало око,
розгортався шалений, бузувiрський танець. Вили собаки, нявчали коти,
ремигала худоба, худi голi чорти били у великi бубни, скавулiли лисицi й
пацюки, горлали сичi й посвистували кажани. Красунi шалено смикалися,
волосся ©хн розпатлалося, а очi божевiльно блищали. Бiля них вилися бiлi
хорти, а вiд ©хнього вереску аж у вухах лящало. Тодi виступили у танок i
дiвчата з перелесниками. Перелесники роздягали ©х, розкидаючи навсiбiч
одежу, й вони, щасливi й зачарованi, почали витупувати по сво©й одежi.
Закаблуки рили землю, i та стогнала, собаки налiтали вихорами й рвали
розкидане шмаття з радiсним завзяттям, а дiвчата, наче вiд лоскоту,
реготали. Навколо них вилися довгi чорнi тiла, i Марiя вловила кра чком
вiльного свого мозку, що це чортiвськi хвости...
- Пора i нам! - гукнув Iван i рвонув у не© на ши© сорочку.
Жах оперiщив ©©. Вона закричала й випручалася iз його чiпких рук. Вiн
уже зiрвав iз не© плахту, i жiнка вiдчула раптом, що все навколо зовсiм не
страшний сон, що вона потрапила на вiдьомський шабаш i що ©й треба тiкати
звiдсiля якомога хуткiше. Iван схопив ©© ззаду обома руками, коли
блискавично сяйнула ©й рятiвнича думка, i вона, тратячи свiдомiсть,
наклала на груди хреста.
Вiдтак сталася одмiна. Все навкруги позникало, i вона здивовано
роззирнулася. Стояла на якомусь величезному смiтнику, а довкола було
набито безлiч череп'я. Була боса, i ступати на те череп'я ставало боляче.
Знеможено сiла на стару, прогнилу бочку й заплакала, ©й здалося, що ©©
тяжко й гiрко образили. А ще вона подумала, що таки прокинулася iз того
сну, який так довго ©© мучив. Розглядалася навкруги: пiд холодним свiтлом
мертво лежав смiтник. Де-не-де полискували калюжi, i вона, йдучи повз них,
бачила задубiлi жаб'ячi тiла, якi наполовину висувалися з води. Небо над
головою трiпотiло зорями i здригалося - вряди-годи обривалася i креслила
себе вогонь зi смаком кровi i пирснув, наче кiт. Тодi знову пiднесло його
вгору, i знов вiн поплив, задоволене всмiхаючись. Побачив-бо й другий
кiнний загiн, який з льоту вдарив на помiстя пана Долинського. Слуги
Долинського тiкали через поле, але ©х наздоганяли кiньми, топтали, в'язали
й волочили за собою. Розбивали вiкна й дверi, тягли добро й складали на
вози...
Твардовський повернув голову в другий бiк: обiйстя пана Ходачкiвського
палало. Загiн вiдходив у нiч, Долинський озирався вряди-годи, скалячи
зуби, а за ним бiгла, припнута до коня, дочка Ходачкiвського. Обличчя в
не© було закривавлене, волосся сколошкане, а очi повнi жаху...
Пан Ходачкiвський там, бiля другого обiйстя, свiтив задоволене
всмiшкою. "Ану, хлопцi! - горлав вiн. - Розбирай це кубло!" Люди
Ходачкiвського полiзли на дах, скидали гонту, стинали бантини...
Твардовський хитався у сивих хмарах. До нього пiдпливла кудлата
постать, i вiн уздрiв жiноче личко. Воно захихотiло й пiдморгнуло
Твардовському, i той оскалився, показуючи попсованi зуби. Схопив жiнку в
обiйми й шалено почав перебирати ногами. Дригав ними, бо плив мiж небом та
землею, жiнка хихотiла й притискалася до пана Твардовського, i вiн
закричав захоплено чи радше заiржав: глибоко в темрявi, в кудлатому мороку
завис i сумно загуснув крик коня...
Палали багаття, iскри обсипали юрбу, гуцали натхненно чоловiки й жiнки,
i Твардовський раптом вiдштовхнув вiд себе те, що вiн приймав за жiнку.
Спалахнула блискавка перед очима: чорне обличчя з рогами зирнуло на нього
й зареготало. Чорнi руки пiдкинули його, як м'яч, i Твардовський знову
поплив у сивих хмарах, пiдвiшений над землею, безсилий торкнутися твердi
чи знестися до хмар справжнiх...
У глибинi ночi яснiло ще одне вогнище: розбивав ма ток Гозьського
розбiйник Ясинський. Жiнка пана Гозьського ридала гола на землi, i ©© ясне
волосся тремтiло на плечах, граючи iскрами...
Тонкий страх, наче вуж, пролiз пановi Твардовському пiд пахви.
Озирнувся довкола: чи сниться йому, чи, може, мариться? Нi, летiв вiн над
землею, злегка похитуючись, наче надута куля, поруч кружляли, шкiрилися й
кривилися якiсь обличчя, i вiн раптом збагнув, що то все його обличчя,
тiльки розкладене на таке множество.
Тодi знову пiдпливло до нього те чорне. Прикле©лося до його вуст
холодним присосом, i Твардовський став зовсiм легкий од того поцiлунку.
Схопив себе за волосся й почав смикати, щоб отямитися, але тiльки нiч
глибочезну побачив i кiлька палахкотливих вогнищ у нiй. Вогнища у Звягелi
i роз'ятрену вiд вина та ©жi юрбу, що вигецувала; вогнище садиби
Ходачкiвського, на яке востанн озирнулася, бiжачи за конем Долинського,
юна Ходачкiвська, вогнище садиби Долинського й садиби Гозьського, де звела
до неба бiлi руки знiвечена жiнка й трусила ними, чи молячись, чи
проклинаючи. Пан Твардовський перекинувся горiчерева й поплив далi мiж
небом та землею, вже твердо знаючи, що нiколи не ступлять на твердь його
роздутi, як кулi, ноги.
ПЕРЕЛЕСНИК
Марi©не обличчя було червоне вiд слiз, - батьковi ж тi сльози пекли, як
вогонь. Вони сидiли в хатi самi. Батько бачив: з дочкою ко©ться щось
недобре.
- Вiдтодi, як Iван пiшов iз вiйськом... - почав вiн i не доказав:
донька впала на руки й заридала. Несмiло торкнув Марiю за плече й вiдчув,
що йому щипле очi й самому.
- Чу лихо тво серце, - пробурмотiв вiн. - На вiйнi воно, звiсно, чого
не трапля ться...
Марiя вже втомилася плакати. Сидiла за столом бiля стiни, а обличчя ©©
було заюшене слiзьми. Але дивна, глибока якась краса освiтлювала ©©
зсередини, i батько вiдчув, яка ця дитина дорога йому.
- Може б, ти того... - сказав вiн нерiшуче, - хай би хата постояла
пусткою, а ти пожила б з нами? Донька похитала головою:
- Я його чекатиму тут, тату. Негоже менi хату кидати, коли чоловiк у
дорозi.
Вже давно думала про дорогу. Ввижалася ©й нескiнченним бiлим змi м, бо
простягалась у визорi звiдсiля, вiд ©хнього передмiстя, туди, в далекий
безмежний свiт, думати про який було страшно й лячно. Бо той свiт видався
такий великий, що не вмiщавсь у ©© мозку. Знала, туди тяглася саме ця
дорога, яку намислила отак, i коли ввечерi виходила з хати й ставала на ©©
початку, забивало ©й вiддих. Прикладала до лоба дашок долонi й
видивлялася, аж мло©лося в очах, i бiлий змiй оманно тягнув ©© туди, куди
по©хали були козаки, а разом з ними ©© милий. Вiтер пестив жiнцi обличчя,
i вона вiдчувала на собi глибокий подих, що огортав ©© всю, - повiльно
поверталася додому, вже загойдана хвилями споминiв, майже дотикових та
живих. Здавалося, що поруч iде вiн, навiть не повертала голови, щоб
уздрiти його, знала-бо, що це був таки Iван i його не можна було вiд себе
вiдлякувати. Увiйде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а вiн
оповiсть ©й пригоди, якi пiзнав у тiй дорозi. Той свiт, сказав би вiн,
наче величезна паща звiра, яка перетравлю нас, мов ©жу...
Сидiла в хатi, скута цим настро м, i коли перед очi ©й поставали минулi
яви, жила помiж них. Свiтило сонце, трава довкола була зелена й буйна, i
Марiя вiдчувала це всiм ством. Дивилася й бачила, як вiн iде дорогою,
такий знайомий i рiдний, що вiдчувала, як стиска горло судома, а на губи
виступа сипкий, придушений шепiт.
Я бачила, як мене обплiта сiткою, це була весела, радiсна, сонячна
сiтка, i я вiдчувала радiсть, хай це сон, сон, сон... Бачила свого милого
на зеленiй травi, коли вiн грав на сопiлку, а я тодi була мала й боса i
заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго,
довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо вiн снився менi щоночi,
i я паленiла, коли зустрiчала його. Не могла стриматися, коли проходила
повз нього, щоб не навернулися на очi сльози, й бiгла кудись поплакати,
але то вiд щастя, великого щастя, а коли вiн iшов у ковальському фартусi i
нiс на свята цеховий знак, i в церквi, коли спiвав у хорi, я бачила його.
Знала-бо, що вiн моя доля i менi нiкуди вiд цього не втекти, була його вже
вiд тi © хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли вiн пiшов, я порвала,
зачепившись за той кущ, собi лиштву, i так менi було соромно, соромно,
соромно, що не виходила на вулицю кiлька днiв. А вiн щодня проходив повз
мою хату на роботу, i його кузня палала, як палало мо серце...
Жiнка сидiла на порозi хати й слухала солов'©в. Вечiр спускався на
землю, i вона вiдчувала солодке зацiпенiння. Бiлий змiй дороги тiкав з ©©
зору, як тiка бiлий день, i вона тужно дивилася, як вечiр забира вiд
свiту рештки свiтла.
Батько вже подався додому, так i не змiгши розрадити, а вона намагалася
думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в нiй, несвiдоме й недовiдоме,
раптом стривожило ©©. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка
росла навкруг, почала хитатися. Марiя погасила в собi хвилевий острах й
рушила в хату, щоб накинути на плечi хустку. Тут пахло сухим зiллям та
глиною, i ©© знову пойняв бiль. Аж зупинилася - такий рiзкий та чiпкий був
той бiль, - здалося ©й, що у вiкно зазирнуло Iванове обличчя. Вже не
виходила на подвiр'я, бо ©й захотiлося ще глибше поринути в сво
зацiпенiння, вона несподiвано вiдчула себе так, начебто Iван був поруч
не©. Тодi припала до вiкна - хилилося на захiд сонце. Уривки колишнього,
замiшання, неспокiй, той-таки бiль торкнули ©© знову. Жiнка вiдчула, що
хата стала для не© раптом мала, аж на плечi давила. Тодi вона заплакала,
бо до не© несподiвано й нагально наплинув дзвiнкий сонячний день, i вона
спробувала затримати в душi цю чудову святковiсть.
А все-таки не забувала й про того звiра, який сидить на узбiччi й жере
всiх, хто йде шляхом. Звiр спокiйний та байдужний, в його пельцi зникло
вже багато людей, але вiн все бiльше жадав собi жертв. "Вiн зовсiм не
схожий на змiя, - подумала жiнка, - в казках усе красивiше!" Дивилася на
того звiра так, наче хотiла зрозумiти його. Бо по дорозi простувало безлiч
людей. Оружнi й беззбройнi, вони витяглися довгою лавою, i кожен намагався
мужньо триматися. Звiр плямкав, його соннi очi дивилися на свiт задоволено
й тепло: тiлом жiнки перейшов дрож.
Знову вийшла на ганок, i знову в саду затьохкав соловей. Тодi почала
спадати на землю нiч. Впала якось одразу, огорнувши все в сивi, каламутнi
суво©, i жiнка вiдчула, що вже годi сидiти на цьому ганку довго. Але тут,
на мiськiй околицi, де пахли квiти i де так щиро спiвали солов'©, вона не
могла не тривожитися, розумiючи, що той дух, котрого викликала цiлоденною
тугою, мусив-таки ©© навiдати. Звiсно, то мав бути Йван, i вона чекала
його, впускаючи в душу запаморочливi хвилi, в яких мiшалися слова,
почування i бiль.
Я так його любила, що не вiрила - вiн побачить мене й запримiтить, я
навiть боялася цього свого палу, я боялася себе, боялася висловити його,
бо весь свiт, гадала, засмi мене. Врештi, я не могла дуже вже пильно
ховатися, бо не в мо©й це було силi, любила його й чекала - хiба можливе
щастя при такiй надмiрнiй любовi, думала я. А коли вiн грав на сопiлку в
сво му садку, серце мо билося, як пташка. Милий мiй, шепотiла я, милий
мiй, хороший! Почуй голос мого серця, почуй, почуй, я кличу тебе зигзицею,
я лечу до тебе, й менi несила вже стримати свого болю. Тодi вiн перейняв
мене бiля криницi, я набирала воду й слухала, як ляпотить у цебрi вода, а
коли два мо© вiдерця вже чекали на мене з водою, вiн перейняв мене бiля
криницi. Агов, дiвчино, гукнув вiн, чи не даси менi води? Стояв у
ковальському фартусi, i його очi ясно свiтилися, я була заслiплена тим
свiтлом i запитала себе: "Чи це вiн, моя радiсть i щастя?" Серце вiдповiло
менi: "Так, це вiн!" I я дала йому тодi напитися.
Вона таки побачила Йванове обличчя: стояв й зазирав у вiкно. Бiльше,
вiн навiть постукав, бо вона виразно почула й стукiт. Радiсть пойняла ©©
срiбним вогнем (блиснуло сонце, риба чи вуж, бо вона побачила срiбну
крайку помiж ним i нею), i жiнка молодо, радiсно й щасливо кинулася
вiдчиняти. Мигало, наче спалахи зiрницi, в ©© мiзку, сьогоднi вона надмiр
чекала, i бог послав ©й оце звiльнення й оце щастя. За вiкном iржав кiнь,
побрязкувала зброя, а вона хутко перебiгла обидвi кiмнати й радо вiдкинула
защiбку. й блиснув у вiчi холодний мiсяць, спокiйний та врiвноважений.
Срiбло його промiння текло на землю зморено й неквапно, лящав, як ранiше,
в саду соловей. Було тихо, тiльки пройшовся вiтер i звiяв ©й спiдницi,
наче хто впевнений та палкий пройшов повз не©. I вона раптом заспоко©лася.
Знала вже, що чекання ©© марне, що Iван блука по далеких свiтах i, може,
вже недалеко вiд того звiра, якого так зримо осягла була сьогоднi. Бачила
його й зараз: велетенська гора, обросла низьким сосновим лiсом. Очi його
стояли серед то© гори, як два байдужi озерця, а паща була широко
розверста. В не© втiкав бiлий сувiй дороги i все, що йшло по нiй. Звiр
часом стуляв пащеку й бездумно, монотонне жував.
Вона сидiла на ганку, огорнена холодним мiсячним свiтлом, а на душу ©й
клалося незбагненне збудження. Давно не розумiла себе - вiдтодi, як
знайомi ©©, родичi й сусiди почали скрушно похитувати головами. Вже не
бачила себе навiть у лискучому склi - жеврiла там лише тiнь...
Батько стояв у сутiнi саду. Засидiвся тут, замислившись, i не помiтив,
як надiйшла нiч. А коли схотiв нечутно вийти за хвiртку, рипнули дверi, i
вiн побачив доньку. Була облита мiсячним свiтлом, i та краса, яка колись
збирала до ©хнього двору чи не всiх парубкiв з передмiстя, цвiла зараз
по-особливому. Здалося старому, що його донька аж свiтиться. Чисте, ясне
срiбло текло вiд ©© постатi, i в тому срiблi побачив вiн раптом темний
зблиск, наче стрибнув угору чорним тiлом вуж.
Вона побачила Йвана i зустрiла його прихiд спокiйно. Вiн пiд'©хав на
конi, зiстрибнув i всмiхнувся ©й назустрiч.
- Загаявся ти! - сказала вона йому лагiдно.
I пропустила перед себе в господу...
й уже легше. Зник страх i важкий настрiй, не терзали лихi передчуття.
Бо раптом усвiдомила свою любов уповнi. Знялася на верхiвцю цi © хвилi, i
все, що мучило ©©, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороцi цi ©
ночi, очистивши ©© й оновивши. Це й був ©© надпорив, у який входила зi
страхом i трепетом. Вiн також перейнявся цим настро м. Знав, що це важлива
мить, золота мить, i кров розлилась по його м'язистому тiлi, заповнивши
його до краю весiльним дзвоном, даючи йому стрункiсть та пружнiсть i
хмiльне бажання цi © ночi, цього моменту i щастя. Вiдчував ©© юне, пружаве
тiло, м'якi податливi стегна й перса, що приймали його ласкаво й вiддано;
вiдчував ©© дiвоче тепло, колисливе й гарне, в якому ставала м'якою й
нiжною його чоловiча сила. Чув трем i власного тiла - диний ритм, диний
настiльки, як це можливо мiж людьми, i вже не було нiчого iншого в цiй
ночi, вже не було нiяких думок та й само© ночi. Навiть лiжка й кiмнати: ©х
хтось загортав у лоскiтливi суво©, загортав, обкручував, i вони крутилися,
пливли - повiльно й злагоджено, щасно й тремко. Вона дихала запахом
квiтiв, якi так чудово проросли в цю нiч, а вiн вiдчував себе бджолою, що
бере з цвiту нектар. А квiти пахли, i вони разом вiдчули темний, палкий
вогонь, що несподiвано ©х обпiк...
Потiм було тихо. Спокiйно й тихо, коли не хочеться нi розмовляти, нi
рухатися. Солодка знемога колисала ©хнi тiла, i Марiя спускалася з тi ©
височини, на яку була кинута, спускалася втiшено, вмиротворено та м'яко.
Холодний пiт зросив ©й обличчя, однак вона ще мала силу стискати в темрявi
його руку й дiлити з ним цi хвилини солодко© знемоги.
Я так багато думала про нього, я мрiяла, мрiяла, боженьку мiй,
шепотiла: принеси мене до нього, дай нам набутися, бо я "же сказала йому
про свою любов сво©м обличчям - вiн не мiг його не побачити. Але те, що я
уздрiла на його обличчi, гой, боженьку свiтлий, високий мiй пораднику,
було ще дивнiше! Вiн дивився на мене мо©ми очима, мо©м поглядом, зелена
руто, зелена м'ято, я не могла не бачити, бачити, бачити його обличчя, бо
воно менi сказало те, що хотiла вiдслонити йому я. I я дозволила йому
сказати менi те, що хотiла вiдслонити йому я, а коли вiн захотiв того й
вiд мене, я заплакала, бо не могла стримати слiз, я стала маленька,
маленька, маленька, я плакала, голубчику мiй сизий, бо вiн уже сказав менi
те, що хотiла йому сказати я, i менi було соромно, й лячно, й радiсно.
Щастя мо було таке велике, що я плакала, любчику, ти ж пам'ята ш,
пам'ята ш, пам'ята ш, бо я тодi сказала тобi те, що хотiла сказати, але
тодi була нiч, щебетали соловейки i пахли квiти, а я сказала тобi те слово
дуже тихенько.
Дитину вона народила чудну. Вже як минув ©й рiк, побачила, що тiло
маляти не ма звично© пружностi, як у звичайних дiтей. Здавалося ©й
навiть, що те тiло без кiсток. Все iнше також було незвичайне: великi
темнi очi, що дивилися трохи моторошно, чiтке, навiть гарне обличчя i
якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався ©й до грудей. Вiд того
смоктання вже болiло ©й у персах, наморочилося в головi, i вона цiлий рiк
ходила, як очманiла. Батько приносив ©й ©жу, приховуючи те вiд сусiдiв, i
все настiйнiше переконував, щоб вона покинула цю хату й перейшла до
батькiв. Мати теж забiгала частенько, клопоталася бiля дитини, i вони
щосили намагалися догодити дочцi, струснути з не© отой мул i чад, якi
пойняли ©© голову. З часом таки змогла порати хатню роботу й ходила бiля
дитини вже сама. Батьки заспоко©лися й вiдiйшли.
А вночi вона переживала найсолодшi хвилини, якi може пережити людина.
Ще з вечора починала сторожко чекати, тамуючи в грудях тремке хвилювання.
Так бувало щоночi, i весь час вона хвилювалася, а коли долинав знайомий
стукiт у вiкно, хутко зiслизувала з постелi й бiгла вiдчиняти. Вiн цiлував
©© ще в сiнях: обличчя, груди, а тодi й ноги; поступово вона звiльнялася
вiд одежi, вiн вносив ©© в хату, i вони, хутко позавiшувавши вiкна,
починали якийсь очманiлий, дивний танець. Нi, вiн нiколи не роздягався, i
вона не вимагала того вiд нього, ©й досить було власно© оголеностi i
власного пориву, бо танцювала навколо вогнища, у яке кинуто ©© цноту i яке
запалювало багаття в нiй самiй. Вже не бачила свiту, не бачила нiчого,
лише теплий, лагiдний вогонь пестив ©© тiло; стегна жили дивною напругою,
i вся вона в цiй млоснiй напнутостi починала вiдчувати, що ©й засвiчу ться
дивними барвами свiт. Гралася з тими барвами, як граються крем'яхами, i
вiд того звучала розкiшна, грайлива, з солодкими придихами музика. Стiни
©© дому ставали прозорi, i крiзь них вона могла дивитися на повнi квiтiв i
пряного духу луги. По тих лугах ходили красунi дiвчата й красенi легенi.
Трималися за руки й спiвали - нiколи ранiше не чула таких дивних i чудових
пiсень, та й не мали вони слiв - сама мелодiя, ©й ставало жаль, коли все
кiнчалося, аж падала навколiшки й молила його, щоб не вiдходив, а
залишився, як було ранiше, назавжди. Але вiн нiжно цiлував ©© вуста й
лагiдно шепотiв:
- Прокинулась дитина. Хiба ти не чу ш?
I справдi, чула плач i кидалася до колиски. А коли нахилялася над
малим, зорiли на не© тверезi, чорнi, чуднi очi, i вона приходила до тями,
вiдчувала неясну, але глибоку тривогу.
Ця тривога починала турбувати ©© дедалi бiльше. Особливо в часини
духовного прояснення, коли зникав отой химерний дурман, етерний дим, у
якому купалася. В такi хвилини тоскно й тяжко думала про сво© нiчнi оргi©,
i сором навперемiж iз здивуванням не покидав ©©. Здавалося жiнцi, що той
нiжний його стукiт, пестощi й навiть збудження - лише марення, солодке,
але й важке, п'янке, але похмiльне. Вона знала, що то явля ться до не©
Iван, i не менш твердо знала, що то й не вiн.
Батько приходив до не© з матiр'ю так само часто, але вона не
зважувалася оповiсти ©м про тi вiдвiдини, бо щось стримувало. Знала:
доведеться тодi розпрощатися зi сво©м нiчним гостем, тобто не буде нi
Iвана, нi тiнi од нього, з якою також зжилася. Гасила в собi тривогу, й
розпач, i страх перед тим, що з нею ко©ться щось несусвiтське i що так
можна зайти задалеко. А ще турбувала ©© дитина. Дивна, страшна
прожерливiсть була в не©. З жахом позирала на гарнi, виточенi риси сина й
на чорнi, морочнi очi. Якось вiн видер був у не© з рук скибку хлiба й
миттю запхав у рота так, що вона не змогла спам'ятатися. Пив по квартi
молока, а коли бачив порожн дно, починав плакати. Плакав, як дорослий, i
якось вона не витримала того ридання й вискочила за дверi, таки зважившись
оповiсти все батьковi i хоч якось собi зарадити. Але до батькового двору
не дiйшла, бо назустрiч ©й вискочив бiлий, як сметана, хорт, i цей хорт
так налякав ©©, що вона повернулася й прожогом кинулася назад.
А вдома був розгардiяш. Стiл та лави поперекидуванi, долi валялися
розбитi горщики, миски й полумиски, стiни були подертi гострими пазурами,
а образи й рушники позриванi. Дитина сидiла в колисцi й дивилася на не©
темним розумним поглядом, у якому був насмiх, жаль i страх. Марiя безсило
опустилася на ослiнець i довго отак просидiла. Ще вона помiтила, що не
стало хлiбини, яка лежала на столi, а глечик сметани, якого вона не
винесла в льох, був, певне, старанно випорожнений, бо черепки вiд нього аж
блищали, так ретельно були вилизанi.
Жiнка зацiпенiла. Мозок ©й утяжували важкi думки, якi хотiла
обмiркувати, але не ставало на те сили - iснували тiльки речi так, як
упали вони в очi: розгардiяш, погляд дитини, розбитий посуд, подряпанi
стiни й розтрощенi образи. Подумала про Iвана, блиснув ©й промiнь сонця,
на мить освiтивши кутик мозку, хотiла протримати цей промiнь довше, але
Йванове обличчя дво©лося: те, з часу ©© щастя, i це - обличчя ©© коханця,
з яким пережила стiльки палких хвилин. Цього разу реальнiше було те, з
минулого, i вона намагалася втримати його при собi; вiдтак глибше
зрозумiла рiзницю мiж ними; одне освiтлене сонцем, а друге затiнене чи,
може, облите мiсячним свiтлом. Шукала й iншо© рiзницi, але надто
втомилася. Збагнула, що тут ко©ться щось таки небувале, що вступила в
якусь незрозмiлу боротьбу i що йдеться тут про ©© душу. Вiд цi © гадки
наче пронизало ©© i струснуло, i жiнка кинулася прибирати в хатi, бо сонце
вже хилилося до овиду i вечiр починав наливатись у ©© вислабле тiло.
Вже чогось очiкувала, бо в цей день, день найбiльших ©© сумнiвiв, мало
статися щось особливiше. На вечерю синовi принесла кiльце ковбаси й
хлiбину. Вiн ум'яв те швидко й задоволене, i вона вперше за весь час
уловила в синовому поглядi ласку. По вечерi вiдразу ж заснув, а Марiя
зрозумiла, що чека нинi Iванового приходу теж не так, як завжди. Той
дурман у головi, невиясне хвилювання, болiсне очiкування й передчуття ласк
з'явилися до не© й цього разу, а страх, занепоко ння й непевнiсть не
покинули ©©. Це все вражало i збурювало, i жiнка була настiльки знеможена,
що вже покликала його подумки, аби швидше позбутися тягаря чекання.
Врештi, вона хотiла зараз лише одного: зирнути йому пильнiше, нiж завжди,
у вiчi. Знала, що вiддасться йому й сьогоднi i проробить усе, що чинила з
ним щоночi, - пiде в той химерний, запаморочливий танок i пiзна на смак
хвилю, яку пiзнавала тiльки в час цих нiчних приходин...
Вiн застукав у вiкно, як завжди, i вона побiгла йому назустрiч.
Поцiлував ©© ще в сiнях, рiзко й при мно, i вона на мить злякалася за свою
тверезiсть, яку все-таки примудрювалася тримати при собi.
- Я хочу тобi сьогоднi подарувати багато щастя, - зашепотiв вiн, i вона
всмiхнулася до нього. - Пiдемо сьогоднi гуляти...
Це було щось нове, i коли входив у хату, вона встигла зблизька
зазирнути йому в очi. Це таки був Iван, сумнiву в тому не мала: надто
перейнялася ним i прагла його. Але одне спостерегла: погляд той був
мертвий. Власне, не запримiтила в ньому нiякого погляду, наче не було й
очей, а тiльки двi печерки, з яких хлюпала рiдка й сiра вода.
- Ми з тобою нiколи не виходили з хати, - сказав вiн лагiдно. - Дитина
спить?
- Спить, - вiдповiла вона. - А менi нiкуди не хочеться виходити...
- Але сьогоднi ми вийдемо, - вiн приголубив ©© до себе, i вона вiдчула
його гаряче тiло. Теплий струм пройшов по ©© тiлу: було соромно й при мно,
вiльно й радiсно.
- Я пiду, куди скажеш, - мовила вона.
Вони вийшли на ганок, мiсяць полив на них холодним, мокрим од роси
промiнням. Увесь свiт, здавалося, вимер, не валували собаки, не було й
вiтру, вгорi рiзьбилися вежi города, там теж не було нi вогника, нi
подиху, наче вимерла на вежах i сторожа. Вони пiшли через бiлу, що мертво
сяяла пiд свiтлом, дорогу i не почули навiть вiдгомону власних крокiв.
Iван мiцно тримав ©© за руку, аж болiли ©й пальцi, але не мала сили
зворухнутися - покiрно й мовчки йшла. А коли вийшли з передмiстя, побачила
собак, якi простували дорогою. Було ©х багато, всi вони тримали в собi
надзвичайну урочистiсть, а коло кожного ©хнього полку гарцював на
вгодованому пацюковi кiт. Потiм вона побачила й котiв, усi чорнi й
поважнi, зi здутими вгору, наче труби, хвостами, - ©х вели на срiбних
повiдках майже голi красунi з розпущеним на спину волоссям. Iван iшов
поруч з Марi ю й димiв люлькою - дим був вогкуватий i солодкий, вiн зорив
на той похiд iз незбагненним задоволенням - обличчя його, густо залите
мертвим свiтлом, було спокiйне. По тому летiли сови й кажани. Шарудiли
крильми, i в ©хньому летi також була особлива урочистiсть. Ставало холодно
вiд безлiчi чорних тiл, i вона щiльнiше загорнулась у хустку. Вони ступали
також у лавi - це спостерегла Марiя несподiвано i з жахом. Лави були
виладнанi по дво : дiвчина, а бiля не© - перелесник. Були нечупарнi,
бруднi, огидливо шкiрили зуби, а дiвчата дивилися на них iз зачудуванням
та захопленням. Вона швидко зирнула на свого супутника, але це таки був
Iван, який спокiйно кушпелив люлечку i, як усi, був урочистий.
- Куди це ми? - прошепотiла вона йому на вухо. - I чого це навколо
стiльки нечистi?
Iван усмiхнувся.
- Менi важко тобi все це пояснити, - сказав по хвилi. - Бо я не певний,
що ти зрозумi ш...
Вона притислася до нього, все бiльше переймаючись жахом.
- Я хочу показати тобi новий свiт, - сказав вiн. - Свiт ночi. Тут усе
не так, як там, - вiн махнув назад. - Деннi створiння бояться ночi, а цi -
дня. Деннi створiння скутi ланцюгами свiтла, а тут - усi вiльнi. Ти будеш
розкута, вiльна й вiчно молода. Пiзна ш таке, на що не здатен недолугий
свiт. Людину може зачарувати тiльки нiч...
Вона й справдi не зрозумiла нiчого з того, що вiн сказав. Але перед нею
розгорнулося дивне видиво. На велетенському полi, скiльки сягало око,
розгортався шалений, бузувiрський танець. Вили собаки, нявчали коти,
ремигала худоба, худi голi чорти били у великi бубни, скавулiли лисицi й
пацюки, горлали сичi й посвистували кажани. Красунi шалено смикалися,
волосся ©хн розпатлалося, а очi божевiльно блищали. Бiля них вилися бiлi
хорти, а вiд ©хнього вереску аж у вухах лящало. Тодi виступили у танок i
дiвчата з перелесниками. Перелесники роздягали ©х, розкидаючи навсiбiч
одежу, й вони, щасливi й зачарованi, почали витупувати по сво©й одежi.
Закаблуки рили землю, i та стогнала, собаки налiтали вихорами й рвали
розкидане шмаття з радiсним завзяттям, а дiвчата, наче вiд лоскоту,
реготали. Навколо них вилися довгi чорнi тiла, i Марiя вловила кра чком
вiльного свого мозку, що це чортiвськi хвости...
- Пора i нам! - гукнув Iван i рвонув у не© на ши© сорочку.
Жах оперiщив ©©. Вона закричала й випручалася iз його чiпких рук. Вiн
уже зiрвав iз не© плахту, i жiнка вiдчула раптом, що все навколо зовсiм не
страшний сон, що вона потрапила на вiдьомський шабаш i що ©й треба тiкати
звiдсiля якомога хуткiше. Iван схопив ©© ззаду обома руками, коли
блискавично сяйнула ©й рятiвнича думка, i вона, тратячи свiдомiсть,
наклала на груди хреста.
Вiдтак сталася одмiна. Все навкруги позникало, i вона здивовано
роззирнулася. Стояла на якомусь величезному смiтнику, а довкола було
набито безлiч череп'я. Була боса, i ступати на те череп'я ставало боляче.
Знеможено сiла на стару, прогнилу бочку й заплакала, ©й здалося, що ©©
тяжко й гiрко образили. А ще вона подумала, що таки прокинулася iз того
сну, який так довго ©© мучив. Розглядалася навкруги: пiд холодним свiтлом
мертво лежав смiтник. Де-не-де полискували калюжi, i вона, йдучи повз них,
бачила задубiлi жаб'ячi тiла, якi наполовину висувалися з води. Небо над
головою трiпотiло зорями i здригалося - вряди-годи обривалася i креслила