Страница:
грати у вiльнi хвилини Микола. Той Райко буде пiд ту хвилю ще живий. Вiн
прокинеться з похмiлля i пошука рукою по пiдлозi. Не знайде там пляшки,
але до нього долине тиха музика, що ©© почула й Олександра Панасiвна.
Райко не знатиме, який саме iз зроблених ним iнструментiв заграв йому в ту
нiч, але вiн не помилиться, що так може грати тiльки витвiр його рук.
Райко всмiхнеться i диний раз за сво iснування подума , що попри все жив
вiн недаремно.
Роздiл третiй
ДIМ НА ГОРI
В небi вирiзують вони
Сильця, кидають на землю.
З сумерiйського
1
Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джигун у лакованих
туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн
узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З
тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга
лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами.
Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти
через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i
з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак
створилось у Галi враження, що джигун спустився до них на гору на крилах -
костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив
вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. Джигун приходив посидiти на
скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на
нього не дивитися. Були в джигуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж
свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи
цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай - Галю), то на тiй
головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно
напомаджене i загладжене, що здавалося - це не волосся було, а перука.
Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джигуна на горi, через кiлька
днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi ©й здавалося, що
крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в не© на обличчi ставала
молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джигуном iз
малинових заростей, i ©© очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джигун,
проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому ©© сховку, начебто вони
зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про
тутешнi мiсця. В цей мент вийшла на ганок бабця, пильно придивилася до
джигуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малинника, i владно
погукала дiвчину додому.
Зустрiла Галю в сво©й кiмнатi, велично вивишаючись у рiзьбленому
крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у не© на
щоках землисто-малиновi рум'янцi.
- Що це за чоловiк? - спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не
могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi.
- Вiн пiднявся iзнизу?
- Нi! Власне, я не знаю...
- Що вiн тобi говорив?
- Розпитував про мiсця. Як, де що назива ться...
- Ти повинна його стерегтись, - наказала коротко стара. - Вiн менi не
подоба ться...
- Але це ж просто перехожий чоловiк! - здивувалася Галя.
- Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови...
- Та коли у тебе щось запитують...
- Не вступай iз ним у розмови! - повторила бабця i вiдчула, що прилива
©й до голови кров.
Але Галя таки вступила в розмову iз джигуном. Це сталося вже тодi, коли
стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малинника. Але
вона туди не дiйшла - коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джигун. Сперся
грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до не© так просто й
тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять
iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до не© старший чоловiк,
i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, - вони пробалакали там,
роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною
головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в не©
тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий
хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть
зупинилася на ганку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але
гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк - свiтив тодi
над землею золотий мiсяць. Джигун здимiв з гори, наче не був живим
чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм
розчинився, наче дим, - Галя вiд того не могла до тями прийти.
Вночi це ©й приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з
солом'яним капелюхом на головi кружляв над ©хнiм обiйстям. З туфель
витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах
каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась
у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i
стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у не©
ско©лося.
- Хiба може щось ско©тися, коли спиш? - невдоволено буркнула Галя i
перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ©© допотопного лiжка.
Вона заснула, i ©й уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки
шкiльних подруг iз 2-© жiночо© школи, з якими вона розпрощалася тiльки
мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв сво©х, ©й
приснився саме той мент, коли вони клялися.
Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць
не навiдала ©© й разу, а з Клавдi ю вони принаймнi мали готуватися разом у
педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джигуна; до речi, вiн чомусь
вважав, що вона ще школярка, так смiшно ©й вiд того стало, а вже зовсiм
вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона
вже закiнчила.
- Так? - перепитав, наче не повiрив. - То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви
тепер сама собi господиня!..
Такою скоромовкою вiн це сказав, що "сама собi господиня" ледве його
почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi
вечiр. й було при мно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий;
зрештою, роздiляв ©х паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до
хати - в школi не було кращого за не© бiгуна. Але джигун i пальцем не
рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий гречний i такий дорослий, так
дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися.
Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти,
щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр
так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ©м iще й завтра? А
коли вона вiдходила, вiн зловив ©© руку i по-старомодному торкнувся
кiнчикiв ©© пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на
цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку.
- Ви такий чудний! - сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що
на той смiх джигун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступно©
хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм,
покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить
будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, про©даючи нору, миша чи пацюк.
Чула нерiвне дихання старо©, i ©й так радiсно й весело стало - все-таки
вона стару провела. Рука ©© лягла на дверну ручку, великий палець почав
повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що
клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не
голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а
коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi
нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра,
наче пудрою притрушена, - Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi
голосно забилося ©© серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому
заблукана дитина, перше кохання.
2
Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем,
i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку - та стара iз
нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома,
начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ©й приплющилися, а все обличчя
повилося смутком.
- Добре себе почува ш, бабцю? - спитала Галя, принишкнувши в лiжку.
Стара неквапно розплющилась i звела голову.
- Вже прокинулася, ласочко? - спитала лагiдно. - Погано я спала цю нiч.
Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й
ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося?
Галя отерпла на мент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало ©©. Але
наступно© хвилi засмiялася й сiла в постелi.
- Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться!
- У щасливому ти ще вiцi, ласочко, - сумно вiдказала стара. - А той
сiрий, з вусиками, не приходив бiльш?
- Ну, бабцю! - розсердилася онука.
Стара подивилася на не© важко й проникливе, i вiд не© не сховалися
нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках.
- Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, - сказала бабця пiсля паузи. -
Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi
здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i,
як правило, просять напитися води. Той, хто нап' ться з наших рук,
переступа цей порiг i залиша ться в домi назавжди. Так було в мо ©
бабунi, в мо © матерi i в мене. Так було i в матерi тво ©, так повинно
статись i з тобою... Менi браку розуму, щоб все це пояснити, але так воно
траплялося...
- Ой бабцю! - зiскочила з лiжка Галя. - Таку цiкаву казку ти
розповiда ш. Тiльки наш дiм не дуже нагаду замок.
Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i
теплий смуток обливав ©© серце.
- То тiльки пiвказки, - сказала стара. - Приходять до нас i iншi
чоловiки. Принаймнi до мене i до мо © бабцi. До тво © матерi i до матерi
мо ©. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони
з'являються бозна-звiдки...
Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж
прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею сто©ть не
дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла
не вiдчути - далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до не©. Заливають
кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку,
як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати
змiнитися. Не могла сказати: будь, мо минуле, таке, яким я хочу тебе
тепер бачити, будь, мо минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не
дiйшли ©© слова до серця цi © повiтряно© iстоти - не зумiла вона укласти
©х дохiднiше...
- Такi це казки, такi казки! - сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через
те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. - Це можна сприйняти як легенду, як
мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi?
Спинилася проти старо©, поглинута тiнню i через те наче пригашена.
Дивилася легковажно, хоч на днi ©© серця теж стало неспокiйно. Бабця
оглядала ©©, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм
непри мно.
- Ну от, ти розказувала, - перебила вона мовчанку, - що й до тебе
являвся такий, вибач, "птах"... Являвся, ну i що?
- У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так
гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже
завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали...
Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а внутрi раптом стала уважна й
насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна - як метелик
барвистий та легковажний, а друга - задумана й нахмурена. Нахмурена й
задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з
кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обо серед них посiрiли.
- У нас в роду, - сказала бабця, - прийнято було розповiдати цю iсторiю
дiвчатам, коли ©м минало вiсiмнадцять. Той тiльки неповнi сiмнадцять, але
я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном...
- Ну, бабцю! - обiрвала ©© Галя. - Таке чудне тобi приходить до голови!
- Дай боже, - промовила тихо стара, - щоб не прийшло чудне до голови
тобi!
3
Була все-таки вражена розповiддю, хоч i вважала ©© за старечi
мiстифiкацi©. Властива кожнiй дiвчинi засторога ожила в ©© серцi, тож
вона, вийшовши з дому i спинившись коло каштана, довго й важко обдумувала
почуте. Бачила синьо розстелену в долинi рiчку, золотий пiсок, будочки
купалень бiля хутора злiворуч, з право© руки - острiв; видно було, як
бiгають довкола гiгантiв хлопцi. Все було залите щедрим сонцем: зелень,
пiсок та камiнь, i сонце очистило ©й душу, навiявши ясного, як клаптi неба
мiж хмар, смутку. Вона наче постаршала, наче вже лягла ©й за спиною довга,
як рiчка, житт ва дорога, i саме на ту дорогу вона озиралася з отаким
свiтлим жалем: чи повернеться навiки загублене i чи можна буде вибачити
самiй собi власнi переступи? Та вчорашня розмова з Анатолем, подумала
вона, i таким першим ©© переступом!
Хотiлося довше потримати той настрiй, вiдчуваючись уявно досвiдченою та
тверезою, хотiлося навiть вгадати тi новi переступи, в якi могла б упасти,
але побачила перед собою сiре бабине обличчя i химерний блиск у ©© очах.
Нiчого не повторю ться двiчi, подумала вона, впиваючись смутком та
каяттям, все, що пiд сонцем, навiки нове, а те, що було чи буде, -
навiки неподiбне. Кожна людина - щось таке, що нiколи i нiяк не
повториться, вiдтак не повторюються й людськi iсторi©.
Не могла оформити цю думку в слова: вiдчувала ©© i знала, що ма рацiю:
не завжди-бо старiсть мудрiша юностi, в молодостi, подумала вона, бiльше
переваг.
I все-таки ©й захотiлося послухатись бабцi, очистити душу вiд болю, що
там загнiздився, вигнати iз себе непотрiбнi й зайвi думки - хай все буде
так, як було. Хай дивиться вона на чудовий кра вид, хай свiтить ©й щедрiше
сонце i щедрiшi стають барви. Вона подумки викляла iз серця джигуна у
сiрому костюмi, в лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Повернулася
додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом.
На не© дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не
блудити в ньому, а та, на серцi яко© замок.
4
Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки,
замок на © серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь,
у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжене проздовж дня, а тепер
звiльнене, ©© серце забилося так швидко, що годi було його втримати.
Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i
батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз
найспокiйнiших книжок - дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала
неспiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так
дисонувало з тим, що робилося в ©© серцi, що вона вiдклала книжку, взявши
до рук томик Кобилянсько©. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому
небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало
людину-птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi.
Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся
лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги
асфальтовий хiдник.
В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку.
Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було
розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями.
- Довго збира шся сидiти? - спитала вона i впустилась i собi в фотель.
- Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, - стара засмiялася
коротко i опустила пiдборiддя на груди. - Може, воно й справдi не треба
тому вiрити?
- Ну, звiсно, не треба, бабцю! - дзвiнко вигукнула Галя.
- Мене зараз ще одне турбу , - наче не чувши ©©, вела стара. - Батько
твiй не прислав за цей мiсяць грошей...
- Може, в нього якась затримка, - сказала Галя. - На городi в нас
досить картоплi.
- Самою картоплею не проживеш.
- Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю. Стара подивилася
на онуку, й погляд ©© блиснув.
- Подоба ться тобi сидiти в цiй кiмнатi? - спитала, мiняючи розмову. -
Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих
чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все укра©нськi книжки - не
зовсiм весела лектура для дiвчат.
- Тут Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун.
- Скандiнавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс - то лектура дiдова, вiн
мав смак до англiйського, - сказала, наче спросоння, бабця. - Зна ш, я не
прочитала звiдси жодно© книжки...
- То ти нiчого не читала? - здивувалася Галя.
- О, читала! - засмiялася стара. - Брала книги в сво © приятельки,
власницi бiблiотеки. То були Турген в, Жорж Санд i Мопассан...
- I бiльше нiчого, бабцю? - спитала Галя, це ©© трохи звеселило.
- I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була
народжена, певне, не для читання...
Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й
недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ©© поставi, щось
особливе - поклик на казки, наче було ©й не шiстдесят сiм рокiв, а
принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася ©© ветхостi, адже тут, у
порожньому домi, ©м бува зовсiм самотньо. Зрештою, могли б продати дiм i
перебратись у мiсце люднiше, але бабця мала рацiю: щось в них особливе,
в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть,
буде й далi: забрати звiдси стару - все одно, що пересадити оранжерейну
квiтку у грунт, вiдкритий вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста
злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому - оранжерейною
квiткою принаймнi вона не стане. Гi чека робота й активне життя, бо
хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi
дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi,
наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде
момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент
таки прийшов: останнiй чоловiк - поселець цього дому - розтанув, як розта
дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно
пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона
побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiйма ться ранками вiд рiчки).
- Не засиджуйся! - проказала бабця й рушила до дверей.
Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i
спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був
кiлькаразово на фотокартках. "Вони всi, - подумала Галя про жiнок цього
дому, - були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них - бридке
качення..."
5
Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось
вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа
почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ©© кошлата
тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цi © кiмнати. Неподалiк
од вiкна вона почула хрускiт хмизу - хтось iшов просто сюди. Галя
завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце ©© злякано чи схвильовано
закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i
легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись,
гачок. (Це був ©© другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цi ©
подi©, було ©й i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий ©хнiй
вечiр). Побачила його в темрявi - був так само в сiрому костюмi, лакованих
туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до не© бiлими, аж фосфорилися,
зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно
напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ©й захотiлося заплеснути перед
ним вiкно або ж вiдiслати: годi ©м зустрiчатись i мати щось спiльне. Але
наступно© хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi
розумнi - зорили на не© так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли
©й iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче
неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона,
розглядають ©© так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво
самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й
сама не знала: в ©© подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час
те, що було притаманне всiм власницям цього дому; Сiрий за вiкном зi
сво©ми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову
блиснув до не© бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче
спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля то© блискавки не
було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт.
- Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете?
I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без
найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку.
Дужi руки пiдхопили ©©, i на мент була вона прикле на до сiрого
костюма. Рвонулася чимдуж, i ©й зовсiм легко вдалося звiльнитися - тi
непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ©й непри много, а в тiлi з'явився
зрадливий трем.
Тим часом навколо не© повзав, наче павук, проникливий i темний
джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умира в нiй черниця,
на серцi в яко© замок, - не було вже не тiльки замка, а й чорно© барви на
одежi.
Вiн вивiв ©© за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i,
коли проходила вона той рубiж, здалося ©й, що вiн там, iззаду, тiльки й
дивиться на голi ©© ноги - була ж бо в закороткому домашньому платтi.
Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло ©© поступово забувало
солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз
диним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, ганок, що аж срiблився
вiд осяяно© мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло
вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й
ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби.
- Куди ви мене ведете? - спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть
заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна всмiшка.
- Куди ж менi вас, ластiвочко, вести; - сказав чи, власне, проворкотiв
вiн. - Хочете, посидимо на скелi, помилу мося кра видом, а не хочете, буде
так, як скажете...
Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ©© надiляв, тому
знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них
тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху
темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ©й ноги, як у тiлi з'явився
той-таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не
хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на
силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi - байдуже,
розгляда вiн ©© ноги чи нi.
Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав
вiн, сотав сiру павутину, обгортуючи й обмотуючи ©© з нiг до голови. Ще
жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також
не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував ©© гречно пiд лiкоть на
крутосхилi чи бiля прiрви, а то© гречностi чи ж могла вона йому вiдмовити?
Iнколи озиралася на сво вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку
покинула, - перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянсько©.
З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безви-глядна!
Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга
смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав ©© сiрий
павук - вогонь на сподi ©© серця не гас, та й добро© розмови сьогоднi у
них не виходило.
Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий
кра вид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний
Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi
горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi.
- Краса яка! - прошепотiв за ©© спиною Анатоль. - Тим мене й вабить цей
куток - дивна й незбагненна краса!
Повернулася повiльно до нього й на мент вразилася: в мiсячному свiтлi
сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв,
i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, - обличчя його пiд ту хвилю
помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i
вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула
назустрiч, а коли обняли ©© великi й сильнi руки, коли вуста з' дналися з
його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як
дика, але майже приручена пташка.
6
Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд
багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила
вона так само обагрений кра вид та рiчку; вуста ©© розпалилися й горiли,
пiд ногами стелилася червона трава, i навiть скелi рубiново вiдливали.
Тиха розкiш вливалася ©й у груди, вiддавала сво© вуста на поталу iншим,
твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже
й голову тратила. Червоно свiтилися ©© руки, що ними впиралась у груди, та
й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ©© стали зовсiм дерев'янi,
здавалося, сто©ть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили ©© кiгтi
величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнi
вогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, навперемiж жiночi й
чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що ©© гне й лама вiтер та
злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i
руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж
подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i
випивав з не© i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ©© серця застережна
iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той Сiрий
не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько ©й
вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв,
засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве
стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до не© ще з бiльшим
палом, але вчасно помiтив, що вона сто©ть наготована до вiдсiчi,
зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована
кiшка. У грудях ©й на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве
не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись
якнайлюб'язнiше.
- Вибач, - сказав тепло. - Вибач!
- Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! - вибухнула вона, i ©©
голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще гречнiше,
прокинеться з похмiлля i пошука рукою по пiдлозi. Не знайде там пляшки,
але до нього долине тиха музика, що ©© почула й Олександра Панасiвна.
Райко не знатиме, який саме iз зроблених ним iнструментiв заграв йому в ту
нiч, але вiн не помилиться, що так може грати тiльки витвiр його рук.
Райко всмiхнеться i диний раз за сво iснування подума , що попри все жив
вiн недаремно.
Роздiл третiй
ДIМ НА ГОРI
В небi вирiзують вони
Сильця, кидають на землю.
З сумерiйського
1
Десять рокiв тому бiля будинку на горi з'явився джигун у лакованих
туфлях, сiрому костюмi i в легкому солом'яному капелюсi. Звiдкiля вiн
узявся, не помiтив нiхто; знизу, однак, не пiдiймався вiн напевне. З
тильного боку обiйстя проходу не було, там розташувалися одна й друга
лiкарнi, i вiдгороджувалися вони вiд гори мiцними й високими парканами.
Попiд парканами густо позаростало кропивою, i той, хто зважився б пролiзти
через цi хащi, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому i
з лiвого боку, але там були заростi дерези й глинястi урвиська. Вiдтак
створилось у Галi враження, що джигун спустився до них на гору на крилах -
костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлi сяяли, начебто ходив
вiн не по пилястiй жорствi, а по асфальту. Джигун приходив посидiти на
скелi, часом вiн проходжувався по кам'янистих стежках, i Галя не могла на
нього не дивитися. Були в джигуна маленькi чорнi вусики, блискучi, аж
свiтилися, зуби, а коли знiмав капелюха, щоб привiтати мимохiдь трохи
цибату i не до кiнця ще сформовану дiвчину (читай - Галю), то на тiй
головi виявилося iдеально зачесане на продiл волосся, так ретельно
напомаджене i загладжене, що здавалося - це не волосся було, а перука.
Спершу Галя тiльки байдужно вiдзначала появу джигуна на горi, через кiлька
днiв вона вже червонiла, коли вiн вiтався з нею, вночi ©й здавалося, що
крутиться вона на каруселi, а вранцi шкiра в не© на обличчi ставала
молочно-блiда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джигуном iз
малинових заростей, i ©© очi аж палали мiж зеленi. Одного разу джигун,
проходячи мимо, спокiйно привiтав Галю в тому ©© сховку, начебто вони
зустрiлися були на стежцi. Спинився й почав люб'язно розпитувати про
тутешнi мiсця. В цей мент вийшла на ганок бабця, пильно придивилася до
джигуна, зирнула i на внучку, яка стовбичила серед малинника, i владно
погукала дiвчину додому.
Зустрiла Галю в сво©й кiмнатi, велично вивишаючись у рiзьбленому
крiслi, i коли внучка переступила порiг, побачила, що горять у не© на
щоках землисто-малиновi рум'янцi.
- Що це за чоловiк? - спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не
могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гiлкою у вiкнi.
- Вiн пiднявся iзнизу?
- Нi! Власне, я не знаю...
- Що вiн тобi говорив?
- Розпитував про мiсця. Як, де що назива ться...
- Ти повинна його стерегтись, - наказала коротко стара. - Вiн менi не
подоба ться...
- Але це ж просто перехожий чоловiк! - здивувалася Галя.
- Добре знаю таких перехожих. Не вступай iз ним у розмови...
- Та коли у тебе щось запитують...
- Не вступай iз ним у розмови! - повторила бабця i вiдчула, що прилива
©й до голови кров.
Але Галя таки вступила в розмову iз джигуном. Це сталося вже тодi, коли
стара пiшла спати. Галя тихенько вийшла надвiр i пiшла до малинника. Але
вона туди не дiйшла - коло хвiртки стояв, наче з неба впав, джигун. Сперся
грудьми на дошки й бiлозубо всмiхався. Вiн заговорив до не© так просто й
тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо вiдбутися, як це роблять
iз немилими залицяльниками. Окрiм того, звертався до не© старший чоловiк,
i Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, - вони пробалакали там,
роздiленi хвiрткою, цiлi три години. Дiвчина повернулася додому iз ватяною
головою, зачумiла, острашена й ощасливлена, не розумiючи, чому в не©
тремтять руки, адже вона тiльки порозмовляла з якимсь чоловiком, котрий
хоч i назвався Анатолем, але був бозна-звiдки й бозна-хто. Вона навiть
зупинилася на ганку, щоб побачити, як вiн вiдходить з гори в долину, але
гора вже була порожнiсiнька i стелився по нiй синiй присмерк - свiтив тодi
над землею золотий мiсяць. Джигун здимiв з гори, наче не був живим
чоловiком, а тiльки духом, що спустився сюди на крилах, а потiм
розчинився, наче дим, - Галя вiд того не могла до тями прийти.
Вночi це ©й приснилося. Великий сiрий птах у лакованих туфлях i з
солом'яним капелюхом на головi кружляв над ©хнiм обiйстям. З туфель
витиналися гострi кiгтi, а замiсть носа був грубо загнутий дзьоб. Птах
каркнув по-воронячому i, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась
у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась i
стара (тодi вони спали в однiй кiмнатi) i глухо спитала, що там у не©
ско©лося.
- Хiба може щось ско©тися, коли спиш? - невдоволено буркнула Галя i
перевернулася на другий бiк, аж заспiвали пружини ©© допотопного лiжка.
Вона заснула, i ©й уже не снився сiрий птах, побачила вона тiльки
шкiльних подруг iз 2-© жiночо© школи, з якими вона розпрощалася тiльки
мiсяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кiнця днiв сво©х, ©й
приснився саме той мент, коли вони клялися.
Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей мiсяць
не навiдала ©© й разу, а з Клавдi ю вони принаймнi мали готуватися разом у
педагогiчний технiкум. Не хотiла думати про джигуна; до речi, вiн чомусь
вважав, що вона ще школярка, так смiшно ©й вiд того стало, а вже зовсiм
вона засмiялася, коли вiн зiгнув трикутне брову, дiзнавшись, що школу вона
вже закiнчила.
- Так? - перепитав, наче не повiрив. - То я дуже й дуже вас вiтаю! Ви
тепер сама собi господиня!..
Такою скоромовкою вiн це сказав, що "сама собi господиня" ледве його
почула, а почувши, зачервонiлася по кiнчики вух, добре хоч, що був тодi
вечiр. й було при мно слухати його голос, трохи воркiтливий, але милий;
зрештою, роздiляв ©х паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до
хати - в школi не було кращого за не© бiгуна. Але джигун i пальцем не
рухнув, щоб вiдчинити хвiртку, був вiн такий гречний i такий дорослий, так
дивно свiтилися його очi, що вона аж погляд вiдводила, щоб не дивитися.
Вiд того розм'якала й губилася; насамкiнець вона вже нiчого не мала проти,
щоб вiн увiйшов у двiр, перед тим чемно попитавши дозволу. Але вiн у двiр
так i не попросився, натомiсть запитав, чи не зiйтися ©м iще й завтра? А
коли вона вiдходила, вiн зловив ©© руку i по-старомодному торкнувся
кiнчикiв ©© пальцiв лоскiтливими вусиками. Вона ж, замiсть обуритися на
цей смiховинний жест, тiльки засмiялась i вирвала руку.
- Ви такий чудний! - сказала i втекла зi смiхом. I не бачила вона, що
на той смiх джигун зацвiв бiлозубо i став задоволений понiкуди. Наступно©
хвилi його вже бiля хвiртки не було, а вона тихенько зайшла в дiм,
покинувши туфлi в коридорi, i ступала так тихо, що чула навiть, як точить
будинок шашiль i як шкребеться десь далеко, про©даючи нору, миша чи пацюк.
Чула нерiвне дихання старо©, i ©й так радiсно й весело стало - все-таки
вона стару провела. Рука ©© лягла на дверну ручку, великий палець почав
повiльно тиснути на язичок клямки, i це зробила Галя так управно, що
клямка безшумно пiдняла защiбку, i хоч дверi й заспiвали, але не
голоснiше, нiж шурхотiли шашiль та миша. Галя промайнула через кiмнату, а
коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в лiжко, побачила, що обличчя бабцi
нерухомо зацiпенiло в мiсячному свiтлi. Гострий нiс, незвично блiда шкiра,
наче пудрою притрушена, - Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тодi
голосно забилося ©© серце, i ввiйшло до нього, як входить до дому
заблукана дитина, перше кохання.
2
Бабця сидiла в рiзьбленому крiслi, облита з обох бокiв ранковим сонцем,
i Галi, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку - та стара iз
нiмбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сидiла нерухома,
начебто спала чи ввiйшла в задуму, повiки ©й приплющилися, а все обличчя
повилося смутком.
- Добре себе почува ш, бабцю? - спитала Галя, принишкнувши в лiжку.
Стара неквапно розплющилась i звела голову.
- Вже прокинулася, ласочко? - спитала лагiдно. - Погано я спала цю нiч.
Нападав на мене великий сiрий птах, i я оце думаю, що це не до добра. Та й
ти сьогоднi кричала ввi снi. Щось погане тобi снилося?
Галя отерпла на мент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало ©©. Але
наступно© хвилi засмiялася й сiла в постелi.
- Та менi ж, бабцю, нiякi сни не сняться!
- У щасливому ти ще вiцi, ласочко, - сумно вiдказала стара. - А той
сiрий, з вусиками, не приходив бiльш?
- Ну, бабцю! - розсердилася онука.
Стара подивилася на не© важко й проникливе, i вiд не© не сховалися
нiжнi рум'янцi, якi зацвiли на Галиних щоках.
- Наш дiм трохи незвичайний, ласочко, - сказала бабця пiсля паузи. -
Може, вже пора тобi про це розказати... Так от, народжуються в цьому домi
здебiльшого дiвчата, чоловiки сюди приходять... Вони пiдiймаються знизу i,
як правило, просять напитися води. Той, хто нап' ться з наших рук,
переступа цей порiг i залиша ться в домi назавжди. Так було в мо ©
бабунi, в мо © матерi i в мене. Так було i в матерi тво ©, так повинно
статись i з тобою... Менi браку розуму, щоб все це пояснити, але так воно
траплялося...
- Ой бабцю! - зiскочила з лiжка Галя. - Таку цiкаву казку ти
розповiда ш. Тiльки наш дiм не дуже нагаду замок.
Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, i
теплий смуток обливав ©© серце.
- То тiльки пiвказки, - сказала стара. - Приходять до нас i iншi
чоловiки. Принаймнi до мене i до мо © бабцi. До тво © матерi i до матерi
мо ©. Цi пришельцi не пiдiймаються знизу i не просять напитися води, вони
з'являються бозна-звiдки...
Онука стояла серед кiмнати, залита ранковим сонцем. Була блiда i аж
прозора вiд промiння, i стара раптом побачила, що перед нею сто©ть не
дiвчинка, а дiвчина. Прозирнула повiтряну iстоту серед кiмнати й не могла
не вiдчути - далекi, химернi, зеленi хвилi приходять до не©. Заливають
кiмнату i, як колись, нiжно озвучують кожен промiнець. Дивилася на онуку,
як на власний далекий спогад, i, як власному спогадовi, не могла наказати
змiнитися. Не могла сказати: будь, мо минуле, таке, яким я хочу тебе
тепер бачити, будь, мо минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не
дiйшли ©© слова до серця цi © повiтряно© iстоти - не зумiла вона укласти
©х дохiднiше...
- Такi це казки, такi казки! - сказала Галя, ходячи по кiмнатi i через
те потрапляючи чи в сонце, чи в тiнь. - Це можна сприйняти як легенду, як
мiф, але, бабцю, хiба може таке бути насправдi?
Спинилася проти старо©, поглинута тiнню i через те наче пригашена.
Дивилася легковажно, хоч на днi ©© серця теж стало неспокiйно. Бабця
оглядала ©©, наче промацуючи чи вивiдуючи, i Галi вiд того стало зовсiм
непри мно.
- Ну от, ти розказувала, - перебила вона мовчанку, - що й до тебе
являвся такий, вибач, "птах"... Являвся, ну i що?
- У мене нiчого, бо я зумiла його вiдшити, а в iнших не виходило так
гладко. Тодi народжувались у нашому обiйстi хлопчики, доля яких майже
завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навiть з дому тiкали...
Галя смiялася. Дзвонила дзвiночком, а внутрi раптом стала уважна й
насторожена. I витворилося пiд цю хвилю двi Галi: одна - як метелик
барвистий та легковажний, а друга - задумана й нахмурена. Нахмурена й
задумана сидiла в крiслi й бабця, i вони навiть не помiтили, як зникло з
кiмнати сонце, сiрi тiнi найшли на них, i вони обо серед них посiрiли.
- У нас в роду, - сказала бабця, - прийнято було розповiдати цю iсторiю
дiвчатам, коли ©м минало вiсiмнадцять. Той тiльки неповнi сiмнадцять, але
я мушу тобi це розказати, бо надто стурбована сьогоднiшнiм сном...
- Ну, бабцю! - обiрвала ©© Галя. - Таке чудне тобi приходить до голови!
- Дай боже, - промовила тихо стара, - щоб не прийшло чудне до голови
тобi!
3
Була все-таки вражена розповiддю, хоч i вважала ©© за старечi
мiстифiкацi©. Властива кожнiй дiвчинi засторога ожила в ©© серцi, тож
вона, вийшовши з дому i спинившись коло каштана, довго й важко обдумувала
почуте. Бачила синьо розстелену в долинi рiчку, золотий пiсок, будочки
купалень бiля хутора злiворуч, з право© руки - острiв; видно було, як
бiгають довкола гiгантiв хлопцi. Все було залите щедрим сонцем: зелень,
пiсок та камiнь, i сонце очистило ©й душу, навiявши ясного, як клаптi неба
мiж хмар, смутку. Вона наче постаршала, наче вже лягла ©й за спиною довга,
як рiчка, житт ва дорога, i саме на ту дорогу вона озиралася з отаким
свiтлим жалем: чи повернеться навiки загублене i чи можна буде вибачити
самiй собi власнi переступи? Та вчорашня розмова з Анатолем, подумала
вона, i таким першим ©© переступом!
Хотiлося довше потримати той настрiй, вiдчуваючись уявно досвiдченою та
тверезою, хотiлося навiть вгадати тi новi переступи, в якi могла б упасти,
але побачила перед собою сiре бабине обличчя i химерний блиск у ©© очах.
Нiчого не повторю ться двiчi, подумала вона, впиваючись смутком та
каяттям, все, що пiд сонцем, навiки нове, а те, що було чи буде, -
навiки неподiбне. Кожна людина - щось таке, що нiколи i нiяк не
повториться, вiдтак не повторюються й людськi iсторi©.
Не могла оформити цю думку в слова: вiдчувала ©© i знала, що ма рацiю:
не завжди-бо старiсть мудрiша юностi, в молодостi, подумала вона, бiльше
переваг.
I все-таки ©й захотiлося послухатись бабцi, очистити душу вiд болю, що
там загнiздився, вигнати iз себе непотрiбнi й зайвi думки - хай все буде
так, як було. Хай дивиться вона на чудовий кра вид, хай свiтить ©й щедрiше
сонце i щедрiшi стають барви. Вона подумки викляла iз серця джигуна у
сiрому костюмi, в лакованих туфлях i солом'яному капелюсi. Повернулася
додому, заплеснула за собою дверi i стала перед дзеркалом.
На не© дивилася черниця. Не та, що вiдiйшла вiд свiту, щоб бiльше не
блудити в ньому, а та, на серцi яко© замок.
4
Такою хотiла вона бути вранцi, а ввечерi, як тiльки запали сутiнки,
замок на © серцi розчинився сам вiд себе i спав, загубившись, мов камiнь,
у сiрому молоцi, що пiдходило вiд рiчки. Утяжене проздовж дня, а тепер
звiльнене, ©© серце забилося так швидко, що годi було його втримати.
Дiвчина пiшла в кiмнату, де мiстилась у них бiблiотека, зiбрана дiдом i
батьком, сiла у зручний фотель i взяла до рук книжку. Була то одна iз
найспокiйнiших книжок - дореволюцiйний том Нечуя-Левицького, читала
неспiшливi потоки слiв, якi грали, наче переливна вода, i це так
дисонувало з тим, що робилося в ©© серцi, що вона вiдклала книжку, взявши
до рук томик Кобилянсько©. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнiлому
небi з'явилася сiра цятка. Бiльшала й бiльшала, i вже видно стало
людину-птаха в сiрому костюмi, лакованих туфлях i солом'яному капелюсi.
Бачила, як повiльно кружляв вiн, спускаючись на гору, ось вiн торкнувся
лакованими туфлями жорстви на стежцi й пiшов, наче дiстав пiд ноги
асфальтовий хiдник.
В глибинi дому зарипiли дверi, i Галя поспiшливо перегорнула сторiнку.
Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарi, рiдке й сиве волосся було
розпущене, а очi западали в глибокi тiньовi ями.
- Довго збира шся сидiти? - спитала вона i впустилась i собi в фотель.
- Я сьогоднi тебе трохи налякала тими розповiдями, - стара засмiялася
коротко i опустила пiдборiддя на груди. - Може, воно й справдi не треба
тому вiрити?
- Ну, звiсно, не треба, бабцю! - дзвiнко вигукнула Галя.
- Мене зараз ще одне турбу , - наче не чувши ©©, вела стара. - Батько
твiй не прислав за цей мiсяць грошей...
- Може, в нього якась затримка, - сказала Галя. - На городi в нас
досить картоплi.
- Самою картоплею не проживеш.
- Я, бабцю, пiду в педтехнiкум. Там дають стипендiю. Стара подивилася
на онуку, й погляд ©© блиснув.
- Подоба ться тобi сидiти в цiй кiмнатi? - спитала, мiняючи розмову. -
Ми, жiнки цього дому, майже нiколи не подiляли пристрастi наших прийшлих
чоловiкiв до книжок. Крiм того, тут майже все укра©нськi книжки - не
зовсiм весела лектура для дiвчат.
- Тут Дiккенс, Якобсон, Банг i Гамсун.
- Скандiнавцями цiкавився твiй батько, Дiккенс - то лектура дiдова, вiн
мав смак до англiйського, - сказала, наче спросоння, бабця. - Зна ш, я не
прочитала звiдси жодно© книжки...
- То ти нiчого не читала? - здивувалася Галя.
- О, читала! - засмiялася стара. - Брала книги в сво © приятельки,
власницi бiблiотеки. То були Турген в, Жорж Санд i Мопассан...
- I бiльше нiчого, бабцю? - спитала Галя, це ©© трохи звеселило.
- I бiльше нiчого. Кажучи вiдверто, i тi книжки мене втомлювали. Я була
народжена, певне, не для читання...
Вона рiзко звелася, i Галя аж горiшню губу закусила, така величава й
недоступна стала бабця. Щось справдi королiвське було в ©© поставi, щось
особливе - поклик на казки, наче було ©й не шiстдесят сiм рокiв, а
принаймнi з п'ятсот. Галя навiть злякалася ©© ветхостi, адже тут, у
порожньому домi, ©м бува зовсiм самотньо. Зрештою, могли б продати дiм i
перебратись у мiсце люднiше, але бабця мала рацiю: щось в них особливе,
в жiнках цього обiйстя. Споконвiчно жили в ньому жiнки, так воно, мабуть,
буде й далi: забрати звiдси стару - все одно, що пересадити оранжерейну
квiтку у грунт, вiдкритий вiтрам i холоду. Вона вже з iншого тiста
злiплена, хоч i в нiй також багато вiд жiнок цього дому - оранжерейною
квiткою принаймнi вона не стане. Гi чека робота й активне життя, бо
хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утiк звiдси пiсля смертi
дружини, колись повернеться пiд цей дах. Присилав сюди щомiсяця грошi,
наче вiдкуплювався вiд них, i на тi грошi вони сяк-так жили. Але прийде
момент, думала розважно Галя, i ця ненадiйна нитка урветься (той момент
таки прийшов: останнiй чоловiк - поселець цього дому - розтанув, як розта
дим, i вони iз старою так бiльше нiчого про нього й не почули; значно
пiзнiше Галя намагатиметься уявити батькове лице, i синiй дим вона
побачить, зовсiм такий самий, як отой, що пiдiйма ться ранками вiд рiчки).
- Не засиджуйся! - проказала бабця й рушила до дверей.
Галя не вiдповiла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать i
спробувала дорiвняти теперiшнiй образ бабцi до того, що вiдбився був
кiлькаразово на фотокартках. "Вони всi, - подумала Галя про жiнок цього
дому, - були гарнi якоюсь неприродною красою. Я серед них - бридке
качення..."
5
Кроки глухли i глухли й нарештi завмерли в непорушнiй тишi дому. I ось
вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа
почала коптiти, чорна нитка повилась у склi; прикрутила гнiт, i ©© кошлата
тiнь метнулася по стелажах, якими обставлено стiни цi © кiмнати. Неподалiк
од вiкна вона почула хрускiт хмизу - хтось iшов просто сюди. Галя
завмерла, притуливши пальцi до вуст, а серце ©© злякано чи схвильовано
закалатало. З'явилася на шибцi чиясь рука з довгими, як кiгтi, нiгтями i
легенько потарабанила. Галя кинулася до вiкна, смикнула, кваплячись,
гачок. (Це був ©© другий переступ, думала вона наступного дня пiсля цi ©
подi©, було ©й i страшно, й болющо-радiсно вiд спогаду про черговий ©хнiй
вечiр). Побачила його в темрявi - був так само в сiрому костюмi, лакованих
туфлях та в солом'яному капелюсi. Засвiтив до не© бiлими, аж фосфорилися,
зубами, зняв капелюха i схилився; показуючи iдеальний продiл з ретельно
напомадженим i прилизаним волоссям. Спершу ©й захотiлося заплеснути перед
ним вiкно або ж вiдiслати: годi ©м зустрiчатись i мати щось спiльне. Але
наступно© хвилi вона зустрiла його погляд: тi очi не були нi гарнi, нi
розумнi - зорили на не© так дивно, що всi застережнi слова раптом вилетiли
©й iз голови. Руки, якi хотiли заплеснути вiкно, обм'якли й провисли, наче
неживi; вона стояла й не знала, куди подiтися, бо тi очi, збагнула вона,
розглядають ©© так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. I на диво
самiй собi, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й
сама не знала: в ©© подобi бридкого каченяти спалахнуло вже пiд той час
те, що було притаманне всiм власницям цього дому; Сiрий за вiкном зi
сво©ми дивними, гiпнотичними очима вкмiтив те вiдразу й безпомильно. Знову
блиснув до не© бездоганними зубами, i ця усмiшка заслiпила дiвчину, наче
спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, пiсля то© блискавки не
було, натомiсть почула вона лагiдний i схвильований шепiт.
- Добрий вечiр, ластiвочко. Чи вийдете?
I перш нiж могла вона щось розважити, хитнула поспiшно головою i без
найменшого розважку ступила на лутку вiкна й подала йому в темряву руку.
Дужi руки пiдхопили ©©, i на мент була вона прикле на до сiрого
костюма. Рвонулася чимдуж, i ©й зовсiм легко вдалося звiльнитися - тi
непомiрне сильнi руки й не гадали чинити ©й непри много, а в тiлi з'явився
зрадливий трем.
Тим часом навколо не© повзав, наче павук, проникливий i темний
джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умира в нiй черниця,
на серцi в яко© замок, - не було вже не тiльки замка, а й чорно© барви на
одежi.
Вiн вивiв ©© за хвiртку, галантно поступившись i пропустивши вперед, i,
коли проходила вона той рубiж, здалося ©й, що вiн там, iззаду, тiльки й
дивиться на голi ©© ноги - була ж бо в закороткому домашньому платтi.
Насторожилася й стала обережна й напружена, тiло ©© поступово забувало
солодкий щем, який пережило. Повернулася рiзко й побачила темний дiм iз
диним свiтлим вiкном, сумний та завмерлий каштан, ганок, що аж срiблився
вiд осяяно© мiсяцем роси; довкола дзвенiли цвiркуни, знизу вiд рiчки тягло
вiльгою; навпроти стояв незнайомий чоловiк у солом'яному капелюсi й
ошкiрювався, показуючи бiлi й гарнi зуби.
- Куди ви мене ведете? - спитала холодно, й зуби поменшали, натомiсть
заквiтла на тому обличчi чемна i знову-таки гарна всмiшка.
- Куди ж менi вас, ластiвочко, вести; - сказав чи, власне, проворкотiв
вiн. - Хочете, посидимо на скелi, помилу мося кра видом, а не хочете, буде
так, як скажете...
Вона отерпла на мить вiд гордостi за владу, якою вiн ©© надiляв, тому
знову зважилася позирнути йому в очi. Були вони нерухомi, грав у них
тоненький промiнчик вiд мiсяця, а загалом побачила вона там широку й глуху
темряву. I знову вiдчула, як дерев'янiють ©й ноги, як у тiлi з'явився
той-таки бридкий трем, згадала i мимовiльний доторк, i вогонь, яким не
хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги i ледве-ледве зiбралася на
силi, щоб вiдвести погляд. Опустила голову й пiшла по стежцi - байдуже,
розгляда вiн ©© ноги чи нi.
Довкола знову повзав, як павук, проникливий i теплий голос, i сотав
вiн, сотав сiру павутину, обгортуючи й обмотуючи ©© з нiг до голови. Ще
жила в нiй iскра тверезого глузду, трималася на сподi серця, i вiн також
не забув про ту iскру. Тiльки пiдтримував ©© гречно пiд лiкоть на
крутосхилi чи бiля прiрви, а то© гречностi чи ж могла вона йому вiдмовити?
Iнколи озиралася на сво вiкно й мимохiть шкодувала за жовтою тишею, яку
покинула, - перед його приходом саме читала красивi повiстi Кобилянсько©.
З другого боку, вона й радiла: та жовта тиша така знайома й безви-глядна!
Iшла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга
смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав i плутав ©© сiрий
павук - вогонь на сподi ©© серця не гас, та й добро© розмови сьогоднi у
них не виходило.
Пiдiйшли до скель, i перед ними розгорнувся величавий i широкий
кра вид. У глибокiй долинi лежав, як синя дорога, блiдий i спокiйний
Тетерiв, темнiло внизу i з бокiв громаддя дерев, височiли великi й пологi
горби, i тьмяно поблискували дальшi i ближчi скелi.
- Краса яка! - прошепотiв за ©© спиною Анатоль. - Тим мене й вабить цей
куток - дивна й незбагненна краса!
Повернулася повiльно до нього й на мент вразилася: в мiсячному свiтлi
сiрий костюм його став чорний, блищали лакованi туфлi, капелюха вiн зняв,
i чорне волосся лежало, наче тушшю пiдчорнене, - обличчя його пiд ту хвилю
помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовiльно втонула в його очах i
вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула
назустрiч, а коли обняли ©© великi й сильнi руки, коли вуста з' дналися з
його вустами, закинула вона раптом голову й затремтiла на його грудях, як
дика, але майже приручена пташка.
6
Вiдтак стало все в тому вечорi червоне. Небо над головою затремтiло вiд
багрянцю, що кинув на нього мiсяць, крiзь червоне Анатолеве плече побачила
вона так само обагрений кра вид та рiчку; вуста ©© розпалилися й горiли,
пiд ногами стелилася червона трава, i навiть скелi рубiново вiдливали.
Тиха розкiш вливалася ©й у груди, вiддавала сво© вуста на поталу iншим,
твердим i пекучим, жив у нiй страх i радiсть, так дивно перемiшанi, що вже
й голову тратила. Червоно свiтилися ©© руки, що ними впиралась у груди, та
й груди тi просвiчувалися чорно-червоним. Ноги ©© стали зовсiм дерев'янi,
здавалося, сто©ть вона пiдвiшена мiж небом та землею, схопили ©© кiгтi
величезного червоного птаха й несуть у синю безвiсть. Там горять численнi
вогнища й крутяться коло них голi червонястi тiла, навперемiж жiночi й
чоловiчi; була вона наче витка стеблинка, що ©© гне й лама вiтер та
злива. Задихалася вiд нового нападу на себе цих гарячих i твердих вуст, i
руки, якими все-таки вiдштовхувалася вiд тих чорно-червоних грудей, теж
подерев'янiли. Величезний сiрий птах обпав тонку й тремку берiзку i
випивав з не© i листя, й сiк. Майже померкла на сподi ©© серця застережна
iскра, а може, й погасла б вона в тому вечорi остаточно, коли б той Сiрий
не розпалився дужче, нiж могла вона те витримати, i вкусив легенько ©й
вуста. Галя пiдскочила з несподiванки й вислизнула з його обiймiв,
засвiтивши до нього перелякано бiлками величезних очей. Вiн ледве
стримався, щоб не пiддатися пориву й не кинутися до не© ще з бiльшим
палом, але вчасно помiтив, що вона сто©ть наготована до вiдсiчi,
зiгнулася, готова вiдстрибнути при нападi набiк, i стала наче роздратована
кiшка. У грудях ©й на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве
не загасила, i вiн раптом покiрно схилив перед нею голову, всмiхаючись
якнайлюб'язнiше.
- Вибач, - сказав тепло. - Вибач!
- Я не дозволю, щоб зi мною так поводились! - вибухнула вона, i ©©
голос мав у собi i сльози, i знесилу, на якi вiн усмiхнувся ще гречнiше,