Шевчук Владимир. Дiм на горi

- Я того всього не знаю, - сказав хлопець. - Але сумнiв, що вас бере,
чи не вона?
- Га? - скрикнула вражено Iваниха Галайдиха i повернулася до хлопця. -
Ти теж його бачиш?
- Я його не бачу, бо ще не навчений, - вiдповiв хлопець. - Але, може,
це вона, кажу?..
- Стривай, я тебе навчу, - сказала Жабуниха й простягла руку. - Зроби й
ти так.
Вiн виставив долоню.
- Подивися на зап'ястя. Спусти пальцi. Тепер знову поверни долонею
вгору. Пальцi розслаб. Дивися крiзь них. Що ти бачиш?
- Щось тонке, як трава, - сказав хлопець. - Голова як квiтка, очi
великi й жовтi. Руки як промiння. Ой, воно рушило до мене!..
- Вже почина ш бачити, - радiсно сказала Iваниха. - х усiх можна отак
уздрiти, треба знати тiльки, як повертати пальцi. Сум i Радiсть, Горе й
Талан, Злиднi й Добробит - всi вони живi. Проста людина ©х не бачить, та й
не потрiбно це ©й. Постав перед собою руку.
Вiн поставив.
- Переверни. Зiгни мiзинця й четвертого пальця. Що бачиш?
Вiн побачив золоте яблуко, яке вкотилось у долоню. I запалилося йому на
долонi вогнище, але зовсiм не пекло його, а тiльки грiло. Яблуко смiялося,
перекочувалося - тепло потекло йому через руку в серце i теж почало
ставати вогнистим яблуком. Дивна радiсть, легкiсть, веселiсть, навiть шал
охопили хлопця. Вiн зiрвався з призьби й ударив босими ногами об траву й
затанцював, засмикався, перекидаючи яблуко з руки в руку, наче було воно
жаристе. Iваниха вiдкинулася до стiни й реготала, показуючи гниляки зубiв.
- Досить, досить, замориш ти мене! - сказала й рукою махнула.
На те слово спинився хлопець i пiшов до не©, свiтячи усмiшкою.
- Що це воно було? - спитав задихано.
- Сам здогадайся, - сказала Галайдиха. - Не плакав же, а танцював. Чи,
може, й заплакати хочеш?
- Я все хочу, - сказав хлопець. - Все, що вмi те й можете.
- Отак уже все, - всмiхнулася стара. - Це дрiбницi, що я тобi показую.
Але й таке ма ш знати. Бо вони таки живi: Гнiв та Озлiсть, Цнота й Блуд.
Все в повiтрi живе й тече, немов вода. Зумiй загустити цю воду й побачиш,
що накликав.
- А воно не сердиться, коли його кличеш?
- Ще й як! - сказала Жабуниха. - Через це не викликай часто й даремно,
щоб у ворожнечу iз ним не ввiйшов.
- А як увiйду, то що?
Стара подивилася на нього iз прижмурцем, i такi були гострi й пильнi ©©
очi, що вiн аж зайорзався.
- Упирем станеш, - сказала вона.

Вiн здригнувся, бо холодом на нього повiяло, хоч день навколо стояв
сонячний i теплий. Вiддалiк, де розкинулося село, курiли з бовдурiв дими,
i стояли вони прямовисне, немов повiтрянi драбини. На небi й хмарини не
було - летiв неквапно бiля рiчки чорногуз. Сiв просто на воду i склав
крила. На вигонi паслася худоба, пастушки зiбрались у купу i грались у
крем'яхи. Жовтий пiсок вистеляв ложе рiчки i виповзав на обидва ©© береги,
©хав дорогою вiз, i дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару i
хлопця на призьбi - сидiли одне бiля одного, Жабуниха оповiдала щось, наче
казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був.
- Добридень! - гукнув ©м дядько, i стара вiдгукнулась до нього високим
голосом. Курява з-пiд колiс випливла з-над тину i стала сiрою хмарою.
- Витягни руку, - наказала стара. - Переверни. Зiгни вказiвний палець.
Хлопець побачив сiрого, тлустого чоловiка, який iшов за возом. - Був
прив'язаний налигачем i розвертав навсiбiч сiре, печальне обличчя з
великими очима. Плакав, i сльози розмивали по лицi рiвчаки. Тiло його не
було покрите одежею, але якесь начебто дерев'яне.
- Що воно? - тихо спитав хлопець, опускаючи руку.
- Бiда того чоловiка. Кожен з нас водить за собою на налигачi власну
бiду.
- То давайте скажемо йому.
- А чи ж вiн просив? - спитала гостро стара. - Нiколи не роби того,
чого тебе не просять. Не всi люблять, щоб ©м на ©хню Бiду показували.
- А прогнати ту Бiду ви не можете? Але старо© вже начебто не було бiля
нього. Десь заблукала в цьому сонячному днi i не знала, як вийти з то©
безмежностi.
Стежки заплутували ©© шлях, наче линви, - годi було ©х пiд ту хвилю
розплутати. Тиха туга попливла з ©© очей i розплилася в синьому сонячному
повiтрi. I з'явилася вiд того в небi перша хмара, така несмiлива й
тендiтна, наче хтось вилив у небi кухоль молока. Ця хмара народила з себе
бiлого птаха, який полетiв до землi, немов кинений камiнь, але раптом
пропав, бо стара заворушилась i встала. Була рiшуча, а може, й сердита i
не бажала вже балакати з хлопцем. Вiн же трохи злякався, чи не вразив ©©
чимось недозволеним. Пiдхопився й собi, i стояли вони супроти, напруженi й
настороженi.
- Спиту ш мене, хлопче? - хрипко спитала стара. - Не дозволю, щоб
опитував.
Тодi хлопець зовсiм розгубився. Вiдвернувся й пiшов до перелазу.
Спинився по дорозi i знову витяг перед себе руку. Вiз уже був далеко.
Далеко була й хмара куряви, що той ©© волочив, - озирнувся до нього той
голий, дерев'яний та сiрий чолов'яга i показав кругле заплакане лице.
- один непереступний закон, - сказала з порога стара, i хоч говорила
неголосно, кожне слово дiйшло до хлопця. - Ми, чарiвники, можемо багато
бачити, але мало вдiяти. Не наша воля змiнювати свiт.
- Але ж для чого тодi нам бачити? - спитав хлопець.
- Щоб людям утiху давати, - сказала гордо стара. - Втiшенiй людинi
легше у свiтi жити, хлопче!

Хлопець знову повернувсь у двiр i сiв на призьбi. Бiля нього впустилася
Жабуниха i зробилася така тиха, що й дихати начебто перестала. I ось вiн
настав, цей момент: увiйшло хлопцевi в душу перше одкровення. Той птах, що
його народила схожа на виплеснутий глек молока хмара, не впав iще на
землю, а летiв i летiв, i мета того льоту - таки його, хлопцеве, серце, бо
воно прочинилося раптом здивовано й наповнилося сонячним ранком. Це й було
його захоплення, а разом з тим i страх перед власною знесилою та
мiзернiстю; очi його в цей мент були повнi золотого промiння й синього
неба - це в них мав улетiти бiлий птах, щоб поселитись у малому; адже птах
iз молока - щось плитке й м'яке, наче вода, а може, ще м'якше й плиткiше -
як вiдчуття. Водночас народжувавсь у ньому смуток, i не було йому причини
й пояснення, це ж бо теж одвiчний житейський закон, який збагнув вiн
серцем та очима: будь-яке придбання у цьому свiтi - знову-таки втрата, i
нiколи, доки свiт свiтом, доки сонце сонцем, не буде iнакше. Оця втрата й
була свiтом i птахом, одкровенням та смутком, його тiнню, бо на те i
сонце, щоб освiтлювати рiч i творити ©© вiдбиття; на те й сонце, щоб
з'являти у свiтi подобенства, якi може сприйняти лише золоте око.
- Все у свiтi надво роздiлене, - сказала урочисто стара. - Зрозумiй це
i не вражайся.
Але вiн ще й досi чекав, адже той птах летiв та й летiв, i вже знову
бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготiнням
здавалося; зрештою, i з птахом сталося те, про що вiстила стара:
розколовся вiн на два: бiлого й темного; свiтлий ударив ув очi хлопцевi, а
темний ув очi старо©. Тодi скрикнула вона тонко й витягла перед собою
руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидвi всохлi й
покорченi.
- Можеш радiти, - сказала Жабуниха, i обличчя ©© спотворилося з болю. -
Перша та мниця менi коштувала рук...
Але хлопцевi було нiколи перейматися прикрощами старо©, свiт перед ним
став перламутровий. Заграли й заспiвали барви, трава у воду
перетворювалася, а вода зливалася з повiтрям. I наповнювалося воно тi ю
зеленою водою й тими барвами - щось заспiвало прегарно, наче благовiстило
новий ранок, i то мав бути ранок у ранку. Вiдтак почали перелазити через
тин двiйко чудних близнят. Були зрослi тiлами, але руки, ноги й голови
мали сво©. Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по
квiтцi. На головах у близнят сидiло по вiнку, а роти ©хнi одночасно
стулялись i розтулялись - близнюки спiвали.
- Хто вони, отi дво ? - злякано гукнув хлопець.
Жабуниха тулила до грудей скорченi руки й плакала. Але не текли ©й з
очей сльози, були тi сухi й болющi, i палахкотiв у них чорний, як нiч,
вогонь.

Не могла спати вiд того болю, тож пiдiйшла до лави, на якiй згорнувсь у
клубочок хлопець, i пирснула на нього рiдиною, яку набрала ротом з
горнятка. Хлопець завмер на другу нiч i не мiг ©й завадити. А вона тонко
заскiмлила й заплакала, бо не мала сили витримати того вiдчайного болю в
руках. Але й це не допомогло ©й, тож подибала до печi й роздмухала жар,
який ще там тлiв; кинула соломи й грiла воду. Потiм поклала у горщик
трави, вириваючи ©© з пучки зубами, й чекала, доки насто©ться. Бiль став
нестерпний, i вона впала на землю, кричала й тулила покорченi руки до
землi.
- Земле, земле! - стогнала вона, - як забира ш усе на свiтi, забери цей
бiль i улекш менi муку!
У круглiй шибочцi став мiсяць, а може, це шибочка стала отаким мiсяцем,
- болiла, як i ©© руки, i Жабуниха завила на той мiсяць-шибку, як голодна
i хвора вовчиця. Але й це не допомогло, тож подибала до печi й почала
мочити руки у вiдварi.
- Боже! - сказала вона. - Дай силу мо©м рукам ще на одну нiч, я хочу
навчити його зорi знiмати!
Вiд зiлля ©й полегшало, i стара вiдчула, що руки знову можуть ©й
служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями,
хоч це вiддалося по цiлiм тiлi. Розминала ©х з натугою, аж рипiли ©й
кiсточки й хрускали, пiт обмивав ©© з нiг до голови, але вже рухала
п'ястями й пальцями - блiдий усмiх лiг ©й на вуста. Вийняла руки iз зiлля,
втерла рушником, тодi зирнула на шибку-мiсяць, бо потребувала його.
Вийшла на ганок i стала лицем у лице iз жовтим князем.
Стояла так довго й слухала. Солов'© цi © ночi не спiвали, але нестерпно
пахли бузки. Мiсячне свiтло наливалось ©й у душу, тож вiдчула, що стала
прозора й легка. Ноги ©й вiдривало вiд ганку, от-от мала зiрватись i
полетiти в небо.
Тiло ©© лишилося на ганку, а те прозоре, що народилося, вiддiлилося вiд
не© й таки справдi полетiло. Крутнулася, як вихор, завертiлася й раптом
упала плазом на землю, схопивши бiлого, як сметана, пса. Несла його в небо
туди, де зорi й мiсяць, щоб залишити його там навiки.
- Хочу побалакати з тобою, Варко Морозiвно, - сказала вона. - Ти
викликала мене на змагання, i я пiддалася на це. Але я не маю сили
змагатися з тобою. Варко, покинь мене...
Вони летiли поруч у ясному етерi.
- Чого це так раптом вiдступа теся? - засмiялася Варка. - Адже це така
наша вiдьомська гульня.
- Покинь, Варко, - мовила стара. - Не до гульнi менi зараз. Адже
заповiджено кожному з нас, i ти це зна ш: коли ма мо вмерти, приходить до
кожно© вiсник.
- Ще рано про це казати, - сказала Варка.
- Тобi рано, а менi пора. Той вiсник ув образi хлопця-вiдуна приходить,
i ми не можемо його прогнати.
- А ви проженiть!
- Грiх це для нас великий. Ма мо навчити того хлопця мудростi сво © i
через те померти.
- Чи нам про грiхи говорити? - сердито озвалася Варка. - Вже те, що ми
, - грiх, адже проклинають нас усi й ненавидять.
- Проклина той, хто заздрить нам, а не зна нашого призначення. А ти
мусиш знати. Не лихо ми сi мо, а добро. Ми людей од хвороб оберiга мо й
вiд нечисто© сили, яка тру©ть ©хнi душi. Не губимо людей, а ряту мо. Через
це й мусимо передати свою мудрiсть iншому, i це останнiй наш закон.
- Що ж ви хочете вiд мене? - спитала Варка.
- Щоб вiдступилася. Щоб не влiз у нашi душi чортяка. Щоб не змагалися
ми в той час, коли йде наука.
- А я вам не шкоджу, - сказала Варка.
- Не бреши, Варко, - гостро озвалася стара. - Я тебе чую. Десь постiйно
коло мене хова шся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно
бiля мене.
- Та яка ж вам од того шкода?
- Входиш у та мницю, яка тiльки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли
хто вмiшу ться третiй - то це напевне чорт.
- Отаке вигадали - чорт! Забобони це темнi, бабо! Я вже не один рiк
чарiвницею, а ще нi разу не бачила його.
- Чорт - це нашi лихi помисли, - сказала стара.
- Нема в мене супроти вас лихих помислiв! - вiдгукнулася рiзко Варка, а
коли хотiла схопити ©© Жабуниха рукою, знову витекла, як свiтло. I
задзвонив десь над Iванихою Галайдихою чи бiля не© дзвiнкий молодечий
смiх, а вiд того смiху почала вона важчати. Прозоре в нiй, що вiддiлялося
й ставало, немов промiння, знову повернулось у тiло, яке стояло на ганку.
Не була вiд того живiша, але очi тихо заплакали. Знову почула в темрявi
голос трави, i то не цвiркун спiвав пiд ногами. Розгинала i згинала пальцi
рук - без цього знову вони закостенiли б - i перечiкувала, доки
виплачуться ©© очi i доки настане година, яко© вона чекала вже з
нетерпiнням.

- Уставай, хлопче, - сказала Iваниха Галайдиха, бризнувши на нього
рiдиною з горняти. - Сьогоднi вже досить тобi спати.
- Що, вже ранок? - схопився перелякано хлопець.
- Де там ранок! Нiчна твоя наука почина ться.
Хлопець сiв на лавi й чухмарився.
- Голова менi крутиться, - сказав. - Може б, ми на завтра вiдклали?
Позiхнув, не затуляючись, i ледве стулив рота, коли вiдчув, що твердi
пальцi схопили його за вухо i звели з лави.
- Не я тебе до себе прикликала, - сказала стара залiзним голосом, - а
сам прийшов. Коли ж прийшов, забудь усе колишн . Все солодке й при мне;
забудь, що нiч - для спання, бо саме вночi всi та мнi оборудки чиняться.
Не собi ти вже почина ш належати, хлопче, а свiту!
- Пустiть мене, бабо, болить!
- Болiтиме тобi ще не так! - скреготiла над його головою стара. - Коли
ти людям серце вiддаватимеш, а вони в тебе гнилим словом кидатимуть, коли
за них терпiтимеш, а вони тобi в обличчя плюватимуть. Вiд ночей безсонних
i вiд того, що голова в тебе розвалюватиметься вiд думок. Од того, що тобi
цiлий вiк стримуватися треба буде; матимеш нелюдську силу, але не могтимеш
користуватися нею, щоб себе врятувати, збагатити, а iнших обiднити.
Проклятий будеш!
- Ви менi вухо вiдiрвете! - заскiмлив хлопець, i сльози потекли йому по
лицях.
- Нехай i вiдiрву, - рипiла стара. - Вiдiрву й пришию, в мене й на те
сила! Але знай, коли ступив на нашу дорогу, не сподiвайся лакоток!..
Зрештою, вiдпустила вухо, i хлопець упав на колiна, тер вухо й ридав.
- Вилий з очей усi сльози, - сказала, прямовисно звишаючись над ним,
стара. - Те, що уздриш зараз, не можуть бачити мокрi очi, а тiльки
виплаканi. А нi, тобi час одмовитися й утекти вiд мене.
- Не можу я втекти вiд вас, - сказав хлопець. - Самi ж бо зна те:
послано мене...
- Коли ж послано, терпи!..
Спинилася пiд вiкном, висока, виструнчена i, зда ться, зовсiм не стара.
Дивилася через шибу в небо й бачила зорi.
Опускали до землi невидимi нитки, наче довгi й тонкi ноги, i нечутно
ступали ними по росi.
- Зараз ми зiрку з неба стягуватимемо, - сказала Жабуниха. - Пiдiйди
ближче й вибери, яку захочеш.
Хлопець уже не плакав. Стояв поруч з Iванихою й дивився. Поступово
наливався тi ю урочистiстю, що нею аж дихала стара, i небо раптом почало
наближатися до нього. Зорi бiльшали й бiльшали, i вiн уздрiв тi нитки, що
були ними обснованi.
- Кожна зоря - це золотий клубок, - прошепотiла бiля нього Жабуниха, -
i його легко розплутати. Вибирай!
Вiн помiтив, що вони рiзнобарвнi, тi зорi. Жовтi, синi, голубi,
червонi, рожевi пливли в темно-синьому киселi. Його рука мимоволi
потяглася, перейшла через шибу, як свiтляна, i майже досягла однi © з них
- жовто©.
- Жовту вибрав! - засмiялася стара. - Жовто© нам i треба. Жовта - це,
хлопче, грошi. Але не тво© i не нiчи©, а людськi. Ми людям вiдда мо свою
силу, а натомiсть живемо з того. Стривай, зараз ми ©© вiзьмемо.
хнi тiла поволi вмирали пiд вiкном, бо наливалися свiтлом тi © зорi,
яку бачили ©хнi очi. Саме те прозоре й тонке покликало раптом ©х у небо.
Пройшли, як свiтло, крiзь шибу i, як свiтло, попливли в неозору
просторiнь. Не чули нiчого, бо й не було сьогоднi звукiв. Не було нi
тепла, нi холоду, тiльки самi барви. Окрiм бачених ранiше, плавали навколо
них, як риба, ще й зеленi, оранжевi, блакитнi й навiть чорнi тiла. Грали й
мiнилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче вiд ляку. Тодi
тремтiло небо й мiцнiше в'язалися вузли зiр у ньому.
- Бачиш, - сказала стара чарiвниця, - кожна зiрка - це вузол у небi.
Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сiтки небесно©. Зорю треба
виймати тихо й нiжно i заплести те мiсце, зв'язавши розiрванi кра©.
Все небо й справдi було помережане свiтляними нитками: сяяли кожна
сво ю барвою, було ©х так багато, що годi й розiбратися. Стара вже
обмацувала золоте тiло зорi - шукала чогось. Почувся тихий звук, наче
лопнула струна, але то тiльки розiрвався промiнь. Стара зловила його, як
нитку, i зв'язала з iншим. Тодi знову почувся звук, i знову зв'язувала
розiрване. В руках у не© свiтилося велике жаристе яблуко. Тисячi
промененят вiдскакувало вiд нього, немов було обтикане безлiччю золотих
голок. Свiтлянi нитки спускалися додолу, i стара взялася за одну.
- Оце i твоя зоря, - сказала вона. - Даватиме тобi хлiб.
Усунула нитку хлопцевi, i той мiцно ©© стис...
Стояли перед вiкном, кожне стискало по золотiй нитцi.
- Тепер тягни! - сказала Iваниха. - Стягуй сам, бо менi знову почина
корчити руки!
Вона майже викрикнула останнi слова, бо застогнала й заридала. Хлопець
же прикусив од старанностi долiшню губу i помалу стягував iз неба золоте
яблуко.
- Обачнiше! - крикнула крiзь стогiн Жабуниха. - Не зiрви нитки!
Але вiн уже й сам вiдчув потрiбний ритм. Перебирав золоту плоскiнь i
помалу стягував iз неба золотого змiя. Було це зовсiм так, як i в
дитинствi, коли запускали з хлопцями змiя в небо, i тут не треба було його
вчити. Золоте яблуко тремтiло в небi, спускаючись все нижче й нижче, а що
було свiтляне, легко перейшло через скло i впало посеред хати. Вiд того
освiтилось усе всерединi, i наче вперше побачив у тому свiтлi хлопець
стару чарiвницю, ©© спотворене вiд болю обличчя, величезнi скорботнi очi й
майже чорну, густо побиту зморшками шкiру. Беззубий рот ©© був розтулений,
а нiс тремтiв - простягала в його бiк не руку, а всохлу бадилину, i йому
треба було зусилля, щоб розiбрати слова, якi гукала до нього:
- Поклади в горщика, бо розсвiтиться!..
Хлопець метнувся до печi й схопив найбiльшого горщика. Взяв зорю голими
руками й засипiв - була як розпечений шмат залiза. Кинув у горщик, а його
долонi миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, вiдтак
погасло свiтло i знову вони потрапили в темряву, ослiпши на деякий час.
- Умочи руки у вiдвар, що сто©ть на печi! - рiвно й утомлено сказала
стара.
Хлопець занурив долонi, i бiль почав тихо спадати.
- То як? - тим-таки тоном спитала Жабуниха. - Веселе було полювання?
- Що ми з нею робитимем? - спитав хлопець.
Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не мiг
утертися, бо мав руки зануренi.
- Поживеш, побачиш! Менi он руки зовсiм усохли, та i в ногах щось дивне
ко©ться.
- Полiкуйтеся й собi, - легковажно озвався хлопець.
Стара чи засмiялася, чи схлипнула:
- Хiба забув, що я тобi казала? Себе ми не лiку мо, хлопче!
- Вiдпустило ж вам руки!
- То я на одну нiч випросила, - мовила, ледве рухаючи вустами, стара. -
Та й ти нiколи отих опiкiв до кiнця не позбудешся. Матимеш ©х до кiнця...
- Менi вже не болить!
- Заболить пiзнiше...
Вона замовкла, немов задумалася.
- Тепер уже ти i ©сти варитимеш, - сказала. - 3 завтрього й мене, й
себе годуватимеш.
- То й годуватиму! - вiдгукнувся хлопець. - Я вдома сам собi ©сти
варив.
- Одне мене турбу , - сказала стара. - Чую десь Варку... Ти вже сам,
хлопче, вiдун, чи не пошукав би?
- Як же ©© шукать?
- А так, як учора тебе вчила. Вистав руку, переверни долонею вгору i
склади мiзинного й середнього пальця. Обдивися кутки...
- Далася вам та Варка! - трохи невдоволено сказав хлопець. - Я он руки
собi гою.
- Бiльше не заго©ш!
Вiн вийняв руки - таки не болiло.
- То як кажете? - спитав. - Мiзинного й середнього пальця?
- Еге ж! Прожени ©©, прожени, бога ради! - простогнала Жабуниха. -
Мучить вона мене...
Став i зробив, як учила стара. В одному кутку побачив старого й сивого
домовичка, що спав собi, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом
i поскiмлював, наче снилося йому щось лихе.
- Цього не займай! - сказала Iваниха. - Цей хай собi спить. Чу ш, i
йому щось лихе привиджу ться.
У другому кутку стояла жiнка з великими й добрими очима. Тримала на
руках дитину i була сумна.
- Цiй уклонися! - сказала Галайдиха. - I помолися за мене. Щоб не знала
я на тiм свiтi муки бiльшо©, нiж заробила.
Хлопець уклякнув i помолився.
- Нехай ця стара не знатиме муки бiльшо©, нiж заробила, - попросив вiн.
Жiнка з дитиною кивнула.
Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькi рученята,
звiльнивши ©х з ковдерця, й потяглася. Тодi глянула на хлопця великими,
чорними, як i в матерi, очима.
- Прости ©м, - сказала жiнка. - Вони, як дiти, граються, але не чинять
зла...
Дитина дивилася на них безмовно.
- Повернись у третiй бiк, - попросила Жабуниха.
У третьому кутку стояв парубок iз марним обличчям.
- Це парубок, якого я любила дiвкою, - прошелестiла стара. - Вiн помер,
i не встигла я з ним узяти шлюбу.
- Чого весь час кличеш мене? - спитав iз тугою парубок. - Чого турбу ш?
- Хочу спитатися, - озвалася стара. - Тобi знизу все видно. Чи
доступлюся я пiсля смертi того мiсця, де ти перебува ш?
- Доступишся, - сказав парубок. - А може, й нi!..
- Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? - спитала Iваниха, i
хлопець здивувався, який нiжний i милий став у не© голос.
- Зможеш, - сказав парубок. - А може, й нi...
- Чому не кажеш нiчого напевне? - крикнула стара.
- Змучений я, - сказав парубок. - Вiдпусти мене й бiльше не клич.
- Вiдпущу тебе, коли остання моя хвилина надiйде. Забрав-бо ти мо
серце, парубче, i не вiддав.
- Я тобi вiддам тво серце, - з тугою сказав парубок.
Лростяг перед собою руки, i лежало на долонях гаряче, парке й криваве
серце.
- Ще недовго лишилося чекати, любий, - сказала нiжно Жабуниха. - Один
тiльки день потерпи.
- Тiльки один день, - мовив утомлено парубок. - Не витримаю я бiльше.
- Тодi ми й шлюб вiзьмемо, - сказала стара. - Ой, як гратимуть на
нашому весiллi музики!
- Гратимуть! - вiдгукнувся глухо парубок.
- I всi дружки будуть з нами. I батьки нашi. Такого весiлля ще не
бачили, доки свiт свiтом. Хочеш того?
- Все буде з нами, - сказав парубок i почав розчинятися, як димовий.
Жабуниха ридала. Билася об долiвку бiлою од розпущеного сивого волосся
головою й трусилася вся. Хлопець дивився на не© широко розплющеними очима
й чекав.
- Чого ждеш? - вигукнула стара. - Ставай на четвертий бiк!
Став на четвертий бiк, але там нiчого ©м не з'явилося. Був той куток
темний i заповитий павутиною. I висiла в тiй павутинi одна вже засохла
муха.
- Хiба нема? - спитала здивовано Iваниха.
- Таж нема, - вiдказав хлопець.
- Страшно менi, - аж здригнулася стара. - Добре чую, що вона десь
близько, але нiяк не впiзнаю.
- Чого вам ©© боятися? - спитав iз тремом у голосi хлопець. - Чи ж така
лиха вона супроти вас?
Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину -
нерушна була й кам'яна. Хлопець сiв на лаву i став чекати. Куняв,
покльовуючи носом, але стара не обзивалася. Тодi вiн заснув, сидячи, бо
надто зморений був i надто чавко клалася йому на повiки нiч.
- То ти спиш, гультiпако! - почув вiн гострий голос Галайдихи. - Не
така це нiч, щоб спати!
Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються
нещаднi пальцi старо©.
- Ви були замовкли, - сказав злякано.
- Замовкла, бо думала. Але нi до чого не додумалася. Ось i нiч уже
сходить, а в нас найголовнiше дiло не зроблене. Стояла зовсiм близько вiд
нього й хрипко дихала.
- Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе
грошi собi здобувати.
Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вiкно, то просвiчувалася.
- Не проживеш ти з людського подання, - сказала тихо. - Тяжкий то i
гiркий хлiб. Але люди мають думати, що тiльки з того ми й живемо. Коли б
хто з нас забагатiв i в добрi почав купатися, не минула б такого бiда:
заздрiсть людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти вiку, розбагатiвши на
чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим
кiлком проб'ють. Через те кажу тобi: бiдний будь!
Вона стала бiля вiкна й задивилася.
- Пiдiйди сюди! - сказала.
Хлопець пiдiйшов.
- Будеш у людей позичати. Але тiльки трохи! I тiльки в тих, хто не зна
лiку сво©м грошам. Дай сюди горщик iз зорею.
Вiн скочив за горщиком.
- Вiдслони покришку i пошли промiнь он у ту хату. Гострий золотий спис
провис мiж ©хньою хатою i тою, на яку вони дивилися, - побачили все, що
там було всерединi. На печi спала стара баба, а на полу вусатий дядько з
жiнкою. По лавах порозкладалися дiти.
Бiля вiкна стояла велика скриня, i промiнь просвiтив i ©©. На самому
днi - глек: залиснiло в ньому й заблищало.
- Срiбло? - вигукнув хлопець.
- Авжеж! Вiзьми одну монету, але не бiльше, - сказала Жабуниха.
- Як це взяти?
- А так, як усе береш, - засмiялася стара. - Тiльки швидше, бо зараз
свiтати почне.
Вiн простяг руку i справдi торкнувся горщика. Схопив монету й раптом
почув, як щось упало бiля нього.
- Ноги мо©, ноги! - скрикнула стара.
- Що з вашими ногами? - кинувся до не© хлопець.
- Те, що з руками. Сохнуть вони, ой, як сохнуть!
- То може, я поверну назад що монету? - злякано спитав вiн.
- Нiчого ти вже не повернеш! - зарипiла зубами Iваниха Галайдиха. - Все
вдiяне - це вже вдiяне навiки. Але скромний будь! Вiзьмеш колись двi
монети, пропадеш! Закленись усiм на свiтi, що нiколи не переступиш цього!
- Заклинаюся! - вигукнув хлопець. - Хай усе святе поб' мене навiки,
коли переступлю!
На цi слова щось здригнулося там, де був схiд, наче прорвалася якась
гребля, i все почало повiльно заливатися свiтлом. Стара лежала, витягшись
на долiвцi, i обличчя ©© зовсiм почорнiло. Ледь-ледь дихала, а на вустах
©© пухирилася слина. Тодi хлопець вiдчув жах. Свiтло розливалося все
швидше й нагальнiше, затоплювало землю, наливалось у хату, i вiн кинувся
навколiшки, затормосивши стару.
- Не вмирайте, бабо! - закричав вiн майже жiночим голосом. - Бога ради,
молю вас i заклинаю! Страшно менi! Баба закотила очi, i з ©© грудей
вихопився стогiн.
- Молю вас, бабо! Я вже нiчого не хочу! Вже не хочу бути чарiвником, бо
не хочу вашо© смертi. Забуду все, чого ви мене навчили, i нiколи того не
зголошу. Чу те, бабо, я боюся!
Небо наливалося свiтлом i гасило зiрки. Затулило недогорiлий мiсяць i
синьо хиталося над цiлим свiтом.
- Що менi робити, що робить?! - заметався по хатi хлопець. - Бабо, молю
вас, очуняйте!
На те почув вiн тихий, рипливий смiх. Спинився з розгону i рiзко