Страница:
ми тут зовсiм самi.
- Я часто про це думав, - сказав Хлопець. - Цей жiночий дiм на горi -
дивна це штука. Чоловiки й справдi нiколи тут довго не затримуються.
Зникали, як дим, а ви тут по-сво му розкошували.
- Не таке це вже й розкошування. А чоловiки звiдси й справдi швидко
зникали. Вони залишали тут дiтей i книжки.
- Саме про книжки, - сказав Хлопець. - Незвiдь-чому мене вабили сюди й
вони. Хочу ©х перечитати.
- О, то велика робота! Зна ш, звiдси не пропало жодно© книжки, ©х почав
збирати ще твiй прапрадiд, решта чоловiкiв доповнювали його зiбрання.
Стара не любила тих книжок, а одного разу хотiла ©х i спалити. Я ледве ©х
вiдборонила. Цi книжки для чоловiкiв, а не для жiнок, любила казати, а
чоловiкам тут нiчого робити.
- Вона була фемiнiстка?
- Створила культ цього дому. Загалом, виводила його iсторiю за кiлька
поколiнь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предкiв. Була вона
часом опришкувата, але бiльше мудра, була повна любовi i зла. Менi ранiше
здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку
фантазiю.
- Ну, а тепер? - спитав Хлопець, дивлячись впритул на матiр.
Галя вже напекла млинцiв i погасила керогаз. Вiн високо спалахнув i
погас. В кухнi запахло смаженим тiстом, тютюновим димом i перепаленим
гасом. Галя сiла на стiлець, i Хлопець подумки вiдзначив, що вона за цi
роки добряче поповнiла. Але обличчя ©© було так само нiжне й гарне.
Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в
далеких мандрiвках. Знав: не було красивiшо© жiнки на землi за його матiр;
женившись, вiн не вибиратиме красуню.
- Тепер? - перепитала Галя, i на ©© обличчя лягла легка хмарка задуми.
- Тепер я думаю iнакше. Зна ш, що сказала менi одного разу бабця? Коли я
постаршаю, почну мудрiти, як почала мудрiти й вона. Моя доля в цьому домi
була особлива, я й справдi жила тут посерединi мiж тобою i бабою, мiж
Володимиром i нею, пiзнiше мiж дочкою i Володимиром. Я полюбила отi вашi
чоловiчi книжки i майже всi ©х перечитала. Тепер менi, - вона всмiхнулася
широко й гарно, - доведеться стати мiж тобою й Оксаною.
- А що вона?
- О, це штучка! - Мати нагнулася й сказала притишено: - Чим бiльше вона
пiдроста , та Оксана, тим бiльше я починаю вiрити, що тi нашi казки, якi
так любила переповiдати бабця, не такi уже й казки...
- Казка - це те, чого ми хочемо, - сказав Хлопець. - Це сво рiднi
символи наших бажань.
- А бажання в одних здiйснюються, а в iнших нi. У нас вони, зда ться,
здiйснюються...
Хлопець устав i вибив у лутку вiкна попiл iз люльки. Дивився вниз, до
кущiв та рiчки, й побачив далеко-далеко ясно-синю постать у проймi
порожньо© вулицi.
- Я хотiв би тебе спитати ще про одне, - сказав Хлопець, i голос його
при тому став металевий та сухий. - Коли я був у тих роз'©здах, то думав
ще про одну людину...
- Неонiлу? - спитала за його спиною Галя. - О, вона часто прибiга до
мене. Часом i про тебе пита. Колись ви малими дружили.
- Яка ©© доля?
- й не пощастило вийти замiж, - сповiстила Галя. - Олександра
Панасiвна згризла ©й голову. Я, каже, маю обридження до чоловiкiв... У
жiнок, зна ш, бува таке...
3
Вiн прокинувся вiд шуму дощу. Вiкно було розчинене, i в просвiтi видно
стало тугi струмки води. Велико© сили грiм струснув повiтря, десь вiддалiк
дзюристо лилась iз ринви вода. В глибинi дому розмовляли, i Хлопець
зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажi iз темними рядами
книжок - буйна веселiсть раптом примусила його сiсти. Простяг руку й витяг
перший-лiпший томик. Сторiнки були жовтi й пахли порохом, водянi струменi
за вiкном теж були жовтуватi - просвiчувалися сонцем. Хлопець поклав
книжку на мiсце й скочив на пiдлогу. В головi легко пошумовувало вiд сну,
пiсля якого ще не отямився; вiн став, спершись долонями об пiдвiконня, i,
наскiльки мiг, висунувся назовнi. Дрiбнi краплi, розбитi на пiддашшi,
зросили йому обличчя - просто перед ним, густо посмуговане золотистими
нитками слiпого дощу, лежало велике вечiрн сонце. Небо грало багрянцем, а
над рiчкою висiла сива хмара i завзято цвяхувала землю й воду. Захотiлося
Хлопцевi зiстрибнути долi, як робив вiн це малим, щоб покупатися в
iскристих патьоках, але теплий смуток зi смаком того посмугованого сонцем
дощу вплив Хлопцевi в душу. Вiн побачив школу, а коло не© двiр, в дворi
стояла пiд парасолькою якась жiнка. Було чудно, що не хова ться в хату:
Хлопцевi затремтiло легенько в грудях, здавалося, хоч була мiж ними велика
вiдстань, зустрiлися вони очима з тi ю жiнкою i нiяк не могли ©х розвести.
Хлопець пошукав у кишенi люльку й закурив, випустивши сивасто-синiй
клубень. Наче снився йому якийсь незвичайний сон - стояв i пускав у вiкно
синi хвилi. Дим пронизувався iскристими струменями, а постать у дворi
Олександри Панасiвни стояла й стояла.
Спустився на стiльця. Гупало йому в скронях, погасла люлька, яку вiн
затис у кулацi, химернi думки закрутились у головi: все ще думав про
золотистий дощ за вiкном i про ту постать iз парасолькою.
Хтось iшов коридором, i вiн поспiшно звiвся. Вiдчинилися дверi: гарна
повна жiнка виросла в прочiлi.
- Все куриш? - засмiялася Галя. - В цьому домi так давно нiхто не
курив.
- Гроза! - сказав Хлопець, усмiхаючись. Галя присiла на канапку.
- Отак раптово зiрвалася. Не чув, який був шалений вiтер? У нас
поламало стару сливу. Це ту, з яко© ти колись був упав.
Хлопець напружив пам'ять. Багато позабував iз того, що тут дiялося, й
повертав усе з натугою.
Мати поставила лiктi на колiна, поклала на долонi пiдборiддя - дивилася
на нього з прижмурцем.
- Такий смiшний ти зробився. Оце дивлюся: ти й не ти. Хвиля на тобi
твоя, а хвиля чужа.
- Це лiта, - сказав вiн, набиваючи люльку. - Найсмiшнiше, що в мене
щодо тебе таке ж враження.
- В тебе не повинно бути такого враження, - мовила мати, вигнувши
брови.
- А то ж чому?
- У нас нiчого не змiнилося. Поглянь. Всi речi на сво©х мiсцях.
Дивилася на нього iз тим-таки прижмурцем, i це Хлопця трохи iритувало.
- I все-таки в мене таке враження, що й цi нерухомi речi побували на
тiй-таки каруселi.
- Це тобi вiд незвички, - сказала мати i встала. Пiдiйшла до полицi,
взяла книжку й рушила до виходу. В дверях розвернулася, i на ©© вустах
заграла всмiшка:
- Оксана зготувала вечерю. Виходь!
4
Вони сидiли за тим самим столом серед двору, на якому побачив вiн миску
з падалицями. Зараз стiл був накритий ясно-бiлим обрусом - по бiлому полi
було розкладено найлiпшi тарiлки iз ©хнього столiтнього сервiзу; дивлячись
на тi тарiлки, хлопець вiдчув, як щось тенькнуло всерединi. За столом уже
сидiла мати, i вiн пiшов просто до не©.
- Оксана зараз вийде, - сказала добродушно Галя, i ©© голос тут, на
повiтрi, став ще тихiший та м'якший. - Уяви собi, вона нiскiлечки не
здивувалася, коли я сповiстила про твiй при©зд.
- Чого вона мала б дивуватися?
- Ну, зна ш... - злегка обурилася Галя. - Все-таки ти рiдний ©© брат!
- Пiврiдний, - виправив з легенькою усмiшкою Хлопець. - Просто я не
складаю в ©© життi нiяко© вартостi. Людина, спiлкуючись iз людиною,
користу ться нею, iнакше пропада глузд у спiвжиттi. Я ж для не© вiдрiзана
галузка.
Вiн казав це спокiйно й без урази.
- Ну зна ш! - знову обурилася Галя. - Чи все можна мiряти на вартiсть?
речi глибоко схованi, i почуття, яким не можна налiпити базарно© цiни.
Саме такими почуттями ви й повиннi з' днуватися.
На ганок у цей час вийшла Оксана, i вони замовкли. Дiвчина несла тарiль
iз вiдвареним рисом та м'ясом, носика вона при цьому легко задерла вгору,
а губи трохи скривила.
- Добрий день! - кинула вона знехоча i поставила тарiль на стiл. - Ще
що подати, мамо?
Вiн не вiдповiв на сестрине вiтання, а тiльки пильно ©© обдивлявсь.
Дiвчина була майже сформована, але краса, якою розцвiте вона на повну силу
рокiв через п'ять, ще була майже схована в нiй. Хлопець вiдчув, однак, той
сiк i оту п'янку силу, що вже й зараз нуртували в цьому юному тiлi, i
легенький смуток пройняв його: ця iстота була й справдi чужа йому - не
днали з нею нi спогади, нi колишнi сантименти. Зовсiм незнайомий свiт
уздрiв вiн у двох синiх кружальцях, якi здивовано вiдповiли на його
безцеремонне розглядання. Вiн побачив на днi тих кружалець холодне поле,
вкрите снiгом та кригою. Але побачив вiн там i iнше: снiг той та крига
вкривали не пустелю.
- Ну от! - сказав вiн, щоб обiрвати незручну паузу. - Брат ми з тобою i
сестра.
Оксана смикнула зневажливо плечиком, i погляд ©© провис десь над його
головою.
- Подай-но, доню, ще хлiба й чарки, - сказала Галя, ©й стало теж сумно
на це не зовсiм приятельське знайомство ©© дiтей.
- Вона норовиста, як лошиця, - додала, коли Оксана пiшла.
- Дiвчина цього дому, коли ти вiриш у прабабину легенду.
Галя засмiялася.
- А справдi! Я теж була майже така. Але не можу збагнути, чим ©й не
сподобався ти?
"Тим, що вона не може зреагувати на мене як на хлопця, - подумав
Хлопець. - Вiдвикла вiд домашнiх чоловiкiв!"
Вiн узяв зi столу пляшку й обдивився зусiбiч. Вино звалося "Троянда
Закарпаття".
- Бабця перед смертю згадувала i про тебе. До речi, вона тебе не
любила. Не могла вибачити менi, що я не послухалася ©©, коли до мене ходив
той твiй батечко.
- Його прiзвище i справдi було Пугач? Галя почервонiла. Дивлячись у тi
очi, що так пильно зорили, наче читали ©©, не могла сказати неправди.
- Дiвчата цього дому, як ти сказав, не завжди бувають обачнi, - мовила
вона обережно. - Вони часом забувають звичайнi речi. Ах, краще ти мене про
це не розпитуй!
- Ти не знала його прiзвища?
- Ну от, таке скажеш! - роблено обурилася Галя. Вона зирнула на Хлопця,
i вони раптом розсмiялися.
З каштана упало кiлька плодiв, i в цей час знову з'явилася на порозi
дiвчина.
- Я розбила кiлька чарок, ти не сердитимешся? - спитала вона, уникаючи
дивитися на брата.
- Нашi параднi чарки? - перелякалася Галя.
- Парадних я не брала, - на©вно озвалася дiвчина. - Хiба треба параднi?
"Вже почина ться", - подумала Галя i встала.
- Iди сiдай, я сама принесу!
- Ну, що ти, мамо! - так само на©вно озвалася Оксана, - Коди треба
коняче парадних чарок, я зараз подам.
Вона вiйнула платтям i сховалась у сiнях.
- Так уже любить розпекти мене! - сказала вся червова Галя.
Хлопець реготав.
- Це маленькi-маленькi химери, мамо, - сказав вiн. - Не зважай. Вона
зараз наче в театрi, в якому один глядач, ну а що це за гра одинцем?
- Я вже застара для гри! - Галя починала сердитись i на нього.
- Зна ш, чим ти чудова як мати? - сказав Хлопець, про©даючи ©©
поглядом. - Я нiколи не чув вiд тебе верескливого, бридкого крику, якого
навчаються жiнки, пiдстьобуючи сво©х нащадкiв.
- Станеш батьком... - почала Галя, але в цей момент знову з'явилася
дiвчина. Несла на тацi хлiб i чарки й тримала пiддертого носика.
- Алло, Оксано! - просто сказав Хлопець, - Дай-но менi, будь-ласка,
склянку сиро© вода. Я звик запивати ©жу сирою водою.
Оксана аж здумiла вiд такого Хлопцевого випаду. Спинилася, аж рота
розкрила, а очi ©© заметали iскри. Поставила хлiб та чарки i церемонно
поколивалася знову в дiм.
- Ну, тепер начувайся! - сказала Галя. - Вона не терпить до себе
наказового тону.
Але Хлопець уже налив собi й матерi вина.
- Не ображайся, мамо, - сказав вiн тепло. - Зда ться менi, це гоструха,
що й приборкував ще Шекспiр. Я вiдiслав ©©, щоб випити першу чарку з тобою
сам на сам. Зрештою, перш нiж з'явилася вона, був у тебе я.
- Ну, тобi стало мало мене, - сказала Галя, торкаючись чаркою об чарку
його. - Дуже рано понесло тебе в свiт. То що той свет, Хлопче?
- Вiн напрочуд однаковий, - сказав Хлопець, випивши чарку. - Але
пiзнати цю iстину не дасться скоро. Принаймнi менi...
Дiвчина неслав воду. Чашка була стара й надщерблена, i було тi © вода
до половини. Але Хлопцевi очi радiсно засвiтилися.
- Золотко низе, Оксано! - вигукнув вiн. - Ти сама не зна ш, що за чашку
ти принесла! Пам'ята ш, мамо?
- Еге, еге, - захитала головою Галя. - Ти пил iз не© козине молоко.
Оксана стояла, неприродно випроставшись, наче забута iграшка. В одному
оцi в не© просвiтилася сльозинка, а коли позирнули на не© Хлопець та Галя,
не могли не згукнути тихенько: перед ними стояла така красуня, якою була
колись давно хiба що сама Галя.
- Сiдай, сестро, - тепло сказав Хлопець. - Я, зда ться, вже повiрив, що
ми з тобою однi © кровi.
5
Вiн спускався з гори легко пiдхмелений, i тихий свист виривався iз його
вуст. Синi сутiнки хиталися над землею, бiля рiчки завмерла, обiйнявшись,
закохана пара, але, почувши його свист, розвелася. Дiвчина була одягнена в
червону кофту, i та кофта майже палахкотiла у смерку. Парубок повернувся
до Хлопця, коли той проходив, - обличчя його було надмiру юне. Вiд рiчки
пахло мулом та рибою, плив човен, i в ньому також була закохана пара. Пари
йшли i там далi, через дощатий мiст на Тетеревi - ©хнi двоголовi силуети
рiзьбилися побiч темних лiнiй перил. Серед неба стояв ще блiдий мiсяць,
але зiр ще видно не було. Вiддалiк на рiчцi заспiвали дiвчата, i ©хнi
повiльнi голоси злагоджено озвучили сутiнки.
Хлопець спинився бiля недобудованих сходiв, що вели до води, й сiв на
приступку. Хотiв дослухати пiсню й викурити люльку. Все-таки почував у
душi скутiсть та напругу, а курячи, весь час позирав у той бiк, де темнiв
будинок Олександри Панасiвни. Йому здалося раптом, що i старша дочка
Олександри Панасiвни теж вийшла надвiр i слуха цю пiсню, зараз вона
прийде сюди, до сходiв, i це буде та ж таки дiвчинка, яка вибiгала колись,
щоб вiн мiг подарувати ©й скляну кулю чи повести ©© у свiй хлопчачий свiт.
Берегом iшов чоловiк iз сивими вусами, мiж вуст у нього тихо тлiла
цигарка; дiвчата-спiвачки змовкли, але за мент заспiвали знову, а та пара,
що ©© Хлопець був сполошив, знову з' дналася в обiймах. Хлопець пускав
перед себе сивi клубки диму - давно не вiдчував вiн тако© злагоди i
спокою. Хотiлося, щоб довше спiвали дiвчата, щоб вiчно плив човен iз
темними силуетами i щоб пливли тiнi на двi голови й там, на мостi. Мiсяць
свiтив яскравiше, а в люльцi в Хлопця зашкварчало - тютюн допалювався. Вiн
устав i повiльно пiшов до того дому, з якого все-таки не вибiгла до нього
старша дочка Олександри Панасiвни.
На нього загавкав з глибини двору коротконогий лахматий пес, загримотiв
ланцюгом - Хлопець мовчки чекав, поки хтось вийде. Рипнули дверi, й на
ганку з'явилася Олександра Панасiвна. Навiть сутiнки не ховали, як вона
постарiла, але Хлопцевi було не до того - дивився на цю жiнку радiсно й
ласкаво.
- Вам кого? - спитала, вдивляючись у нього, Олександра Панасiвна.
- Вас, Олександре Панасiвно, - тихо сказав Хлопець. Вона все ще
придивлялася до нього. Спiвали вiддалiк дiвчата, i все ще казився на
ланцюгу лахматий пес.
- Пiшов у буду! - крикнула на нього господиня, i пес начебто того й
чекав, загримiв ланцюгом i сховався.
Олександра Панасiвна пiдiйшла ближче до Хлопця i вдивилась у нього
пильнiше. Якийсь далекий спогад торкнув ©© серце, здалося, що було щось у
цьому пришельцевi вiд Миколи. Але наступно© хвилi вона впiзнала, хто це
сто©ть перед нею.
- А, це ти! - сказала вона спокiйно. - Заходь. Пiшла в сiни схилившись,
щоб не гримнутись у занизький одвiрок, i Хлопець мимоволi повторив цей
рух. Зачинив дверi i начебто вiдрiзав вiд себе й хитливi сутiнки, й
мелодiйний спiв.
- Хто там, мамо? - спитав iз глибини жiночий голос. Вони увiйшли в
кiмнату, пахло тут старим житлом, за столом, пiд лампочкою, сидiла молода
жiнка й читала, розклавши лiктi по цератi. Вона звела вiд книги великi
тихi очi, i тi очi раптом затремтiли, сполучаючись iз його. Вони
вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою i радiстю, з жадобою,
яка виключа прицiнки i розважки, - ©м не треба було великих церемонiй та
обряду, щоб упiзнати одне одного, в обох у них загорiвся один вогонь i
вiдразу ж ©х сполучив. Сотнi тонких невидимих ниток протяглися навза м вiд
нього до не© i навпаки; чим бiльше дивилися вони, тим близькiшали й
рiднiшали. Збоку стояла i стежила за цим чудодiйством висока, вже майже
стара жiнка, кiлька кришталикiв заiскрiло в ©© очах, а вони дивилися одне
на одного й дивилися. Не було нiяко© сили розвести ©м тi погляди, обом
здавалося, що досить ©м те учинити, i зникне навiки ця чудова iлюзiя, цей
неправдоподiбний та короткочасний сон. Олександра Панасiвна вiдчула це й
метнулася за стiльцем.
- Сiдай, чого сто©ш! - сказала, але Хлопець мав iнше на думцi.
- Вибачте, Олександре Панасiвно, - сказав вiн, i вона вразилася, як
тихо й гарно засвiтилися його очi. - Чи не будете ви проти, коли я заберу
у вас дочку?
Вона не встигла нiчого вiдповiсти, бо вони, i дочка, i цей пришелець,
знову з' дналися поглядами. Тодi повернувся вiн до дверей, а дочка ©©
покiрно встала, щоб покiрно пiти за ним - було це так само, як i тодi,
коли вiн водив ©© дертися разом iз ним по крутосхилах. Олександра
Панасiвна вже й рота розкрила, аби щось сказати, але той пришелець
повернувся в дверях i приязно попрощав ©©, тож змушена вона була тiльки й
вiдповiсти на його прощання.
- Я, може, затримаюся, - сказала на вiдходi дочка, i мати раптом
усвiдомила, що зовсiм не зна цi © дiвчини - зовсiм вже легко й просто
покида вона ©© хату. Була це вже не ©© дiвчина, а чиясь, i той, чия вона
була, вже виходив, переступаючи порiг. Переступила так само порiг i дочка,
- тихий смуток лiг на серце Олександрi Панасiвни, адже покидала ©© хату
остання дитина. Глуха тиша задзвенiла раптом навколо не©, коли
заплеснулися за тими двома дверi, i сльози непрошено бризнули на обличчя -
все це так раптово вiдбулося! Сiла на стiлець, який приготувала для гостя,
i здивовано роздивилася по хатi. Була та порожня, i сидiла коло Олександри
Панасiвни на такому ж стiльцi, як i в не©, така ж жiнка, як i вона,
позiхала в рукав i мала зморщене обличчя, а очi напiвпригашенi - i звалася
та жiнка Самота.
6
Вони стояли на залитому мiсяцем березi, бо ще й досi не надивилися одне
на одного; вже не спiвали дiвчата i не бовванiла наподалець, обiйнявшись,
закохана пара. Не плив i човен iз силуетами, i не пливли тiнi через мiст -
були вони самi на тому березi, побiля них гравсь у водi й безгучно
плескався мiсяць, а зорi густо й роздольне висипали на небо. Оте небесне
зерно розбухало й проростало, завтра заросте воно голубими хащами - дивно
й сумно ©м було дивитися у вiчi одне одному, зорi кiльчилися й кришилися
вже в ©хнiх очах. Отже кожне око ©хн - це було небо й небо, сполучене в
одне; все вiдбувалось у тих небах, як у iнших, макроскопiчних, все
сполучалося i так само скрешувалося. Зв'язувалися вони могутнiми
струменями, ще трохи, й вони перестануть належати собi - за плечима в
кожного стояла Самотнiсть, довга на багато рокiв, i вони мимохiть
озиралися на не©" надто довго iз нею жили.
- Чому ти не писав? - з мукою в голосi спитала Неонiла.
- Хiба нам щось перешкоджа ?
Тодi вперше старша дочка Олександри Панасiвни заплакала. Впустилася
тут-таки на траву й губила в ту траву сльози - ©х набралося за цi роки
хтозна й скiльки! Зрошувалася вiд тих слiз земля, бо це були щирi, а може,
й щасливi сльози; вона тут-таки, в його ногах, малiла й малiла, наче
розтоплювалася, - треба було ©й виплакати той бiль, якого накопичилось у
грудях цiлi солянi гори. Вiн стояв коло не©, трохи розставивши ноги i
заклавши руки в кишенi. Не хотiв перешкоджати ©© плачу, адже мала вона на
те право, тож терпляче перечiкував, доки позбудеться вона сво © туги.
- Чому ти не писав? - знову спитала вона i звела на нього очi.
I побачила вона камiнне лице з мiцно заплющеними очима, широку,
важкувату постать, що потужно стояла на землi. Зрештою, розплющилися його
очi, i сприйняла вона його погляд: чорний та гарячий, в якому клубилося й
палахкотiло стiльки свiтла й сили! Побачила його стиснутi вуста i
зрозумiла раптом: прийшов вiн до не©, виступивши з якихось не зовсiм
збагненних сфер - вiн завжди вiдходитиме вiд не© i зникатиме в тих сферах.
В його серцi, зрозумiла Неонiла, вона буде тiльки гостем, це тiльки ©й
судилося заповнити ним сво серце до решти, ©й стало соромно, що вона
тратить час, що виставля перед ним свою знесилу i кволiсть; вона пiзнала
пiд ту хвилю й iншу iстину: це вiн приходитиме з'являти перед нею свою
знесилу, а сили його вона, може, й не уздрить. Через те вона звелася iз
землi i витерла сльози.
- Я вже перестала була тебе виглядати, - сказала просто. - Зрештою, чи
так уже треба вiддаватися дитячим обiтницям?
Подивилася на нього i раптом кинулася беззастережно йому на шию, бо вже
побачила його знесилу, ту знесилу, задля яко© i сходилися вони докупи.
7
Тим часом там, на горi, Оксана переступила порiг материно© кiмнати. На
обличчi ©© застигла рiшучiсть, а губи стали зовсiм тонкi, так стиснулися.
Галя сидiла в бабчиному фотелi, тримаючи в руках книжку, а коли рипнули
дверi, подивилася на дочку з-поза окулярiв.
- Я тобi не заваджу? - спитала Оксана, проходячи й сiдаючи навпроти.
- А я й не читаю, - сказала Галя. - Сиджу, й рядки тiкають з очей.
- Цей твiй синок...
- Вiн розтривожив у менi вулика, - запосмiхалася Галя. - Колись нiяк не
могла уявити його дорослим. Отак ми його й кликали: Хлопець i Хлопець! Був
як вихор, i годi було втримати його на одному мiсцi.
- Говориш про це з таким захопленням...
- Таж вiн менi син, - гордо сказала Галя. - I чому б я не мала говорити
про нього iз захопленням?
- А мене вiн драту , - Оксана сплела на колiнi тонкi пальцi. - Вибач,
мамо, але його запах, манери, ця дурноверха люлька, оцi накази!
- Так i знала, що це тобi дошкулить, - засмiялася Галя.
- Ну. певно, дошкулить! - спалахнула Оксана. - Тодi, бiля столу, вiн
поставився до мене, як до служницi чи офiцiантки.
- А ти не хотiла б бути служницею чи офiцiанткою?
- Як ти могла подумати таке, мамо? - з обуренням сказала Оксана. - Не
бажаю нiкому в життi прислуговувати. Тодi, за столом, я хотiла тiльки
полегшити роботу тобi.
- Прислуговувати - це i полегшувати комусь роботу, - всмiхнулася
Галя. - А взагалi, менi сумно, що ти так кипиш. Рiдний брат, i до того ж
диний...
- Що менi до того, що вiн мiй брат? - загарячкувала Оксана. - Коли вiн
вiявся, щось значило для мене: вiн чи нема? Брат щось значить, коли
ростеш разом, а коли з'явля ться отакий птах перелiтний i наказу
приносити йому воду!.. Я б такому залюбки показала на дверi...
Вона аж розчервонiлася, так розпалилася. Вуста ©© тремтiли, очi
зокруглiли, пальцi сплiтались i розплiтались на колiнi, i вся вона була як
нiчний метелик, що б' ться об шибу, за якою горить вогонь.
- Ти сказала оце зараз щось погане, - мовила зимно Галя. - Може, ти й
не усвiдомлю ш цього, але це таки щось негарне. - Вiн ма бiльше права на
цей дiм i на мене - вiн мiй перший!..
- Але вiн твiй незаконний! - сказала дiвчина i загонисто звела брови.
- Як ти сказала? - зморщившись, перепитала Галя. I щось, певне, лихе
з'явилось у ©© обличчi, бо Оксана раптом зiв'яла й опустила погляд.
- Вибач, - пробурмотiла вона. - Я не повинна тебе ображати. Але цей
чоловiк... господи, як вiн мене роздратував. Я не зможу жити з ним пiд
одним дахом!
Галя вже наливалася полум'ям, очi ©© починали палахкотiти гнiвом, вона
стягла з перенiсся окуляри, i ©© вуста стали такi ж тонкi, як i в дочки.
- Посмiй менi ще раз таке сказати! - прошепотiла вона. - Посмiй
тiльки!..
- Такий дорогий тобi цей блудяга? - загонисте спитала дiвчина.
Галя потерла собi скронi. Било в них, наче молоточками.
- Дай-но менi раунатину, - сказала дочцi. - I склянку води.
Оксана пiшла до аптечки, а Галя загорнула книжку. Вона випила таблетку
i втомлено глянула на дiвчину.
- На жаль, доню, ти тут не можеш командувати, - сказала вона тихо. -
Вiн проживе тут стiльки, скiльки вважатиме за потрiбне, - поки що це
диний дiм, який вiн може назвати сво©м.
8
Хлопець важко пiдiймався пiд гору, стояла довкола нiч, оксамитна та
глуха. Мiсяць покривався хмарами, з'явилися вони на небi чорнi й
скаламученi, тiльки вряди-годи проломлювалися помiж них зiрки. Хлопець
тихенько насвистував: було йому на серцi просторо. Бiля хвiртки свого
обiйстя стояла Неонiла й дивилася йому вслiд, хоч уже й не бачила його.
Здалося ©й, що в ©© тихе життя увiрвався раптом вiтер, сколошкав ©©,
захопив та понiс. Не могла й досi отямитися, може, тому й стояла тут, бiля
хвiртки. З'являлися перед нею тiльки-но перебутi епiзоди зустрiчi, окремi
слова, уривки розповiдей, що ними вони хотiли заповнити ту часову прiрву,
яка розрiзала ©хн спiльне iснування, - все це було безладно накидане й
насмикане.
Пiзнiше, проздовж того мiсяця, який вони чекали, поки зможуть стати
чоловiком та жiнкою, вони дорозповiли про себе все, що тiльки можна було
згадати. В майбутньому часi тi згадки вже виникали уривково, а часом i
повторювалися. Бiльше мiг розповiсти вiн, i Неонiла, завмерши, слухала про
всi тi дивнi перипетi©, якi вiн пережив, - було то як казка. Нiколи не
побачить вона тих кра©в, що побачив ©х вiн, та й не тягло ©© до того, тож
розповiдi сприймала з деякою поблажливiстю - добре було й те, що сво©ми
мандрами вiн не пишався...
Зараз же, коли стояла вона бiля хвiртки i не могла зважитися
повернутись у хату, у нiй все кипiло й нуртувало. Той спокiй та
байдужiсть, з якими сприймала нечастi вже зальоти в ©© городець, десь
дiлися, розпорошилися й розтопилися, вся вона теж розтопилася, i з ©© лиця
навiки щез сухий, строгий вираз, що ним старi дiвчата бороняться вiд
свiту. Жила в нiй iще iнерцiя старого, майже чернечого життя, але то було
десь там, глибоко в цiй ночi, наче блiде око замуленого джерела. Хотiла
впевнити себе, що це конче так, що все, що вiдбува ться, вiдбува ться
насправдi, ©© нацiлюванi вуста палали на обличчi, наче виросла там вогняна
квiтка, очi горiли ще яскравiше, тож коли вона все-таки зайшла в хату,
Олександрi Панасiвнi кинулися перш за все тi очi, а тодi й вуста.
- Ще не спиш? - спитала трохи здивовано Неонiла, - було ©й трохи
соромно показувати сво зворушення.
- Та от заклопоталася, - невинно вiдказала Олександра Панасiвна, а що
вони обо ракiв пекли, незграбно звернула на iнше: - Глянь, уже й глина
сиплеться зi стелi, чи не пiдмастити?..
Неонiла всмiхнулася.
- Пiшли спати, мамо, - сказала тепло.
- У тебе все гаразд? - так само тихо спитала мати.
- Зда ться, я виходжу замiж, - засмiялася дiвчина, i в ©© смiховi було
стiльки щастя, що Олександра Панасiвна зiтхнула.
- Так зразу?
- Виходить, що зразу.
- Ой, цi скоротiчнi шлюби!
- Я часто про це думав, - сказав Хлопець. - Цей жiночий дiм на горi -
дивна це штука. Чоловiки й справдi нiколи тут довго не затримуються.
Зникали, як дим, а ви тут по-сво му розкошували.
- Не таке це вже й розкошування. А чоловiки звiдси й справдi швидко
зникали. Вони залишали тут дiтей i книжки.
- Саме про книжки, - сказав Хлопець. - Незвiдь-чому мене вабили сюди й
вони. Хочу ©х перечитати.
- О, то велика робота! Зна ш, звiдси не пропало жодно© книжки, ©х почав
збирати ще твiй прапрадiд, решта чоловiкiв доповнювали його зiбрання.
Стара не любила тих книжок, а одного разу хотiла ©х i спалити. Я ледве ©х
вiдборонила. Цi книжки для чоловiкiв, а не для жiнок, любила казати, а
чоловiкам тут нiчого робити.
- Вона була фемiнiстка?
- Створила культ цього дому. Загалом, виводила його iсторiю за кiлька
поколiнь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предкiв. Була вона
часом опришкувата, але бiльше мудра, була повна любовi i зла. Менi ранiше
здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку
фантазiю.
- Ну, а тепер? - спитав Хлопець, дивлячись впритул на матiр.
Галя вже напекла млинцiв i погасила керогаз. Вiн високо спалахнув i
погас. В кухнi запахло смаженим тiстом, тютюновим димом i перепаленим
гасом. Галя сiла на стiлець, i Хлопець подумки вiдзначив, що вона за цi
роки добряче поповнiла. Але обличчя ©© було так само нiжне й гарне.
Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в
далеких мандрiвках. Знав: не було красивiшо© жiнки на землi за його матiр;
женившись, вiн не вибиратиме красуню.
- Тепер? - перепитала Галя, i на ©© обличчя лягла легка хмарка задуми.
- Тепер я думаю iнакше. Зна ш, що сказала менi одного разу бабця? Коли я
постаршаю, почну мудрiти, як почала мудрiти й вона. Моя доля в цьому домi
була особлива, я й справдi жила тут посерединi мiж тобою i бабою, мiж
Володимиром i нею, пiзнiше мiж дочкою i Володимиром. Я полюбила отi вашi
чоловiчi книжки i майже всi ©х перечитала. Тепер менi, - вона всмiхнулася
широко й гарно, - доведеться стати мiж тобою й Оксаною.
- А що вона?
- О, це штучка! - Мати нагнулася й сказала притишено: - Чим бiльше вона
пiдроста , та Оксана, тим бiльше я починаю вiрити, що тi нашi казки, якi
так любила переповiдати бабця, не такi уже й казки...
- Казка - це те, чого ми хочемо, - сказав Хлопець. - Це сво рiднi
символи наших бажань.
- А бажання в одних здiйснюються, а в iнших нi. У нас вони, зда ться,
здiйснюються...
Хлопець устав i вибив у лутку вiкна попiл iз люльки. Дивився вниз, до
кущiв та рiчки, й побачив далеко-далеко ясно-синю постать у проймi
порожньо© вулицi.
- Я хотiв би тебе спитати ще про одне, - сказав Хлопець, i голос його
при тому став металевий та сухий. - Коли я був у тих роз'©здах, то думав
ще про одну людину...
- Неонiлу? - спитала за його спиною Галя. - О, вона часто прибiга до
мене. Часом i про тебе пита. Колись ви малими дружили.
- Яка ©© доля?
- й не пощастило вийти замiж, - сповiстила Галя. - Олександра
Панасiвна згризла ©й голову. Я, каже, маю обридження до чоловiкiв... У
жiнок, зна ш, бува таке...
3
Вiн прокинувся вiд шуму дощу. Вiкно було розчинене, i в просвiтi видно
стало тугi струмки води. Велико© сили грiм струснув повiтря, десь вiддалiк
дзюристо лилась iз ринви вода. В глибинi дому розмовляли, i Хлопець
зачудовано роззирнувся. Довкола витиналися стелажi iз темними рядами
книжок - буйна веселiсть раптом примусила його сiсти. Простяг руку й витяг
перший-лiпший томик. Сторiнки були жовтi й пахли порохом, водянi струменi
за вiкном теж були жовтуватi - просвiчувалися сонцем. Хлопець поклав
книжку на мiсце й скочив на пiдлогу. В головi легко пошумовувало вiд сну,
пiсля якого ще не отямився; вiн став, спершись долонями об пiдвiконня, i,
наскiльки мiг, висунувся назовнi. Дрiбнi краплi, розбитi на пiддашшi,
зросили йому обличчя - просто перед ним, густо посмуговане золотистими
нитками слiпого дощу, лежало велике вечiрн сонце. Небо грало багрянцем, а
над рiчкою висiла сива хмара i завзято цвяхувала землю й воду. Захотiлося
Хлопцевi зiстрибнути долi, як робив вiн це малим, щоб покупатися в
iскристих патьоках, але теплий смуток зi смаком того посмугованого сонцем
дощу вплив Хлопцевi в душу. Вiн побачив школу, а коло не© двiр, в дворi
стояла пiд парасолькою якась жiнка. Було чудно, що не хова ться в хату:
Хлопцевi затремтiло легенько в грудях, здавалося, хоч була мiж ними велика
вiдстань, зустрiлися вони очима з тi ю жiнкою i нiяк не могли ©х розвести.
Хлопець пошукав у кишенi люльку й закурив, випустивши сивасто-синiй
клубень. Наче снився йому якийсь незвичайний сон - стояв i пускав у вiкно
синi хвилi. Дим пронизувався iскристими струменями, а постать у дворi
Олександри Панасiвни стояла й стояла.
Спустився на стiльця. Гупало йому в скронях, погасла люлька, яку вiн
затис у кулацi, химернi думки закрутились у головi: все ще думав про
золотистий дощ за вiкном i про ту постать iз парасолькою.
Хтось iшов коридором, i вiн поспiшно звiвся. Вiдчинилися дверi: гарна
повна жiнка виросла в прочiлi.
- Все куриш? - засмiялася Галя. - В цьому домi так давно нiхто не
курив.
- Гроза! - сказав Хлопець, усмiхаючись. Галя присiла на канапку.
- Отак раптово зiрвалася. Не чув, який був шалений вiтер? У нас
поламало стару сливу. Це ту, з яко© ти колись був упав.
Хлопець напружив пам'ять. Багато позабував iз того, що тут дiялося, й
повертав усе з натугою.
Мати поставила лiктi на колiна, поклала на долонi пiдборiддя - дивилася
на нього з прижмурцем.
- Такий смiшний ти зробився. Оце дивлюся: ти й не ти. Хвиля на тобi
твоя, а хвиля чужа.
- Це лiта, - сказав вiн, набиваючи люльку. - Найсмiшнiше, що в мене
щодо тебе таке ж враження.
- В тебе не повинно бути такого враження, - мовила мати, вигнувши
брови.
- А то ж чому?
- У нас нiчого не змiнилося. Поглянь. Всi речi на сво©х мiсцях.
Дивилася на нього iз тим-таки прижмурцем, i це Хлопця трохи iритувало.
- I все-таки в мене таке враження, що й цi нерухомi речi побували на
тiй-таки каруселi.
- Це тобi вiд незвички, - сказала мати i встала. Пiдiйшла до полицi,
взяла книжку й рушила до виходу. В дверях розвернулася, i на ©© вустах
заграла всмiшка:
- Оксана зготувала вечерю. Виходь!
4
Вони сидiли за тим самим столом серед двору, на якому побачив вiн миску
з падалицями. Зараз стiл був накритий ясно-бiлим обрусом - по бiлому полi
було розкладено найлiпшi тарiлки iз ©хнього столiтнього сервiзу; дивлячись
на тi тарiлки, хлопець вiдчув, як щось тенькнуло всерединi. За столом уже
сидiла мати, i вiн пiшов просто до не©.
- Оксана зараз вийде, - сказала добродушно Галя, i ©© голос тут, на
повiтрi, став ще тихiший та м'якший. - Уяви собi, вона нiскiлечки не
здивувалася, коли я сповiстила про твiй при©зд.
- Чого вона мала б дивуватися?
- Ну, зна ш... - злегка обурилася Галя. - Все-таки ти рiдний ©© брат!
- Пiврiдний, - виправив з легенькою усмiшкою Хлопець. - Просто я не
складаю в ©© життi нiяко© вартостi. Людина, спiлкуючись iз людиною,
користу ться нею, iнакше пропада глузд у спiвжиттi. Я ж для не© вiдрiзана
галузка.
Вiн казав це спокiйно й без урази.
- Ну зна ш! - знову обурилася Галя. - Чи все можна мiряти на вартiсть?
речi глибоко схованi, i почуття, яким не можна налiпити базарно© цiни.
Саме такими почуттями ви й повиннi з' днуватися.
На ганок у цей час вийшла Оксана, i вони замовкли. Дiвчина несла тарiль
iз вiдвареним рисом та м'ясом, носика вона при цьому легко задерла вгору,
а губи трохи скривила.
- Добрий день! - кинула вона знехоча i поставила тарiль на стiл. - Ще
що подати, мамо?
Вiн не вiдповiв на сестрине вiтання, а тiльки пильно ©© обдивлявсь.
Дiвчина була майже сформована, але краса, якою розцвiте вона на повну силу
рокiв через п'ять, ще була майже схована в нiй. Хлопець вiдчув, однак, той
сiк i оту п'янку силу, що вже й зараз нуртували в цьому юному тiлi, i
легенький смуток пройняв його: ця iстота була й справдi чужа йому - не
днали з нею нi спогади, нi колишнi сантименти. Зовсiм незнайомий свiт
уздрiв вiн у двох синiх кружальцях, якi здивовано вiдповiли на його
безцеремонне розглядання. Вiн побачив на днi тих кружалець холодне поле,
вкрите снiгом та кригою. Але побачив вiн там i iнше: снiг той та крига
вкривали не пустелю.
- Ну от! - сказав вiн, щоб обiрвати незручну паузу. - Брат ми з тобою i
сестра.
Оксана смикнула зневажливо плечиком, i погляд ©© провис десь над його
головою.
- Подай-но, доню, ще хлiба й чарки, - сказала Галя, ©й стало теж сумно
на це не зовсiм приятельське знайомство ©© дiтей.
- Вона норовиста, як лошиця, - додала, коли Оксана пiшла.
- Дiвчина цього дому, коли ти вiриш у прабабину легенду.
Галя засмiялася.
- А справдi! Я теж була майже така. Але не можу збагнути, чим ©й не
сподобався ти?
"Тим, що вона не може зреагувати на мене як на хлопця, - подумав
Хлопець. - Вiдвикла вiд домашнiх чоловiкiв!"
Вiн узяв зi столу пляшку й обдивився зусiбiч. Вино звалося "Троянда
Закарпаття".
- Бабця перед смертю згадувала i про тебе. До речi, вона тебе не
любила. Не могла вибачити менi, що я не послухалася ©©, коли до мене ходив
той твiй батечко.
- Його прiзвище i справдi було Пугач? Галя почервонiла. Дивлячись у тi
очi, що так пильно зорили, наче читали ©©, не могла сказати неправди.
- Дiвчата цього дому, як ти сказав, не завжди бувають обачнi, - мовила
вона обережно. - Вони часом забувають звичайнi речi. Ах, краще ти мене про
це не розпитуй!
- Ти не знала його прiзвища?
- Ну от, таке скажеш! - роблено обурилася Галя. Вона зирнула на Хлопця,
i вони раптом розсмiялися.
З каштана упало кiлька плодiв, i в цей час знову з'явилася на порозi
дiвчина.
- Я розбила кiлька чарок, ти не сердитимешся? - спитала вона, уникаючи
дивитися на брата.
- Нашi параднi чарки? - перелякалася Галя.
- Парадних я не брала, - на©вно озвалася дiвчина. - Хiба треба параднi?
"Вже почина ться", - подумала Галя i встала.
- Iди сiдай, я сама принесу!
- Ну, що ти, мамо! - так само на©вно озвалася Оксана, - Коди треба
коняче парадних чарок, я зараз подам.
Вона вiйнула платтям i сховалась у сiнях.
- Так уже любить розпекти мене! - сказала вся червова Галя.
Хлопець реготав.
- Це маленькi-маленькi химери, мамо, - сказав вiн. - Не зважай. Вона
зараз наче в театрi, в якому один глядач, ну а що це за гра одинцем?
- Я вже застара для гри! - Галя починала сердитись i на нього.
- Зна ш, чим ти чудова як мати? - сказав Хлопець, про©даючи ©©
поглядом. - Я нiколи не чув вiд тебе верескливого, бридкого крику, якого
навчаються жiнки, пiдстьобуючи сво©х нащадкiв.
- Станеш батьком... - почала Галя, але в цей момент знову з'явилася
дiвчина. Несла на тацi хлiб i чарки й тримала пiддертого носика.
- Алло, Оксано! - просто сказав Хлопець, - Дай-но менi, будь-ласка,
склянку сиро© вода. Я звик запивати ©жу сирою водою.
Оксана аж здумiла вiд такого Хлопцевого випаду. Спинилася, аж рота
розкрила, а очi ©© заметали iскри. Поставила хлiб та чарки i церемонно
поколивалася знову в дiм.
- Ну, тепер начувайся! - сказала Галя. - Вона не терпить до себе
наказового тону.
Але Хлопець уже налив собi й матерi вина.
- Не ображайся, мамо, - сказав вiн тепло. - Зда ться менi, це гоструха,
що й приборкував ще Шекспiр. Я вiдiслав ©©, щоб випити першу чарку з тобою
сам на сам. Зрештою, перш нiж з'явилася вона, був у тебе я.
- Ну, тобi стало мало мене, - сказала Галя, торкаючись чаркою об чарку
його. - Дуже рано понесло тебе в свiт. То що той свет, Хлопче?
- Вiн напрочуд однаковий, - сказав Хлопець, випивши чарку. - Але
пiзнати цю iстину не дасться скоро. Принаймнi менi...
Дiвчина неслав воду. Чашка була стара й надщерблена, i було тi © вода
до половини. Але Хлопцевi очi радiсно засвiтилися.
- Золотко низе, Оксано! - вигукнув вiн. - Ти сама не зна ш, що за чашку
ти принесла! Пам'ята ш, мамо?
- Еге, еге, - захитала головою Галя. - Ти пил iз не© козине молоко.
Оксана стояла, неприродно випроставшись, наче забута iграшка. В одному
оцi в не© просвiтилася сльозинка, а коли позирнули на не© Хлопець та Галя,
не могли не згукнути тихенько: перед ними стояла така красуня, якою була
колись давно хiба що сама Галя.
- Сiдай, сестро, - тепло сказав Хлопець. - Я, зда ться, вже повiрив, що
ми з тобою однi © кровi.
5
Вiн спускався з гори легко пiдхмелений, i тихий свист виривався iз його
вуст. Синi сутiнки хиталися над землею, бiля рiчки завмерла, обiйнявшись,
закохана пара, але, почувши його свист, розвелася. Дiвчина була одягнена в
червону кофту, i та кофта майже палахкотiла у смерку. Парубок повернувся
до Хлопця, коли той проходив, - обличчя його було надмiру юне. Вiд рiчки
пахло мулом та рибою, плив човен, i в ньому також була закохана пара. Пари
йшли i там далi, через дощатий мiст на Тетеревi - ©хнi двоголовi силуети
рiзьбилися побiч темних лiнiй перил. Серед неба стояв ще блiдий мiсяць,
але зiр ще видно не було. Вiддалiк на рiчцi заспiвали дiвчата, i ©хнi
повiльнi голоси злагоджено озвучили сутiнки.
Хлопець спинився бiля недобудованих сходiв, що вели до води, й сiв на
приступку. Хотiв дослухати пiсню й викурити люльку. Все-таки почував у
душi скутiсть та напругу, а курячи, весь час позирав у той бiк, де темнiв
будинок Олександри Панасiвни. Йому здалося раптом, що i старша дочка
Олександри Панасiвни теж вийшла надвiр i слуха цю пiсню, зараз вона
прийде сюди, до сходiв, i це буде та ж таки дiвчинка, яка вибiгала колись,
щоб вiн мiг подарувати ©й скляну кулю чи повести ©© у свiй хлопчачий свiт.
Берегом iшов чоловiк iз сивими вусами, мiж вуст у нього тихо тлiла
цигарка; дiвчата-спiвачки змовкли, але за мент заспiвали знову, а та пара,
що ©© Хлопець був сполошив, знову з' дналася в обiймах. Хлопець пускав
перед себе сивi клубки диму - давно не вiдчував вiн тако© злагоди i
спокою. Хотiлося, щоб довше спiвали дiвчата, щоб вiчно плив човен iз
темними силуетами i щоб пливли тiнi на двi голови й там, на мостi. Мiсяць
свiтив яскравiше, а в люльцi в Хлопця зашкварчало - тютюн допалювався. Вiн
устав i повiльно пiшов до того дому, з якого все-таки не вибiгла до нього
старша дочка Олександри Панасiвни.
На нього загавкав з глибини двору коротконогий лахматий пес, загримотiв
ланцюгом - Хлопець мовчки чекав, поки хтось вийде. Рипнули дверi, й на
ганку з'явилася Олександра Панасiвна. Навiть сутiнки не ховали, як вона
постарiла, але Хлопцевi було не до того - дивився на цю жiнку радiсно й
ласкаво.
- Вам кого? - спитала, вдивляючись у нього, Олександра Панасiвна.
- Вас, Олександре Панасiвно, - тихо сказав Хлопець. Вона все ще
придивлялася до нього. Спiвали вiддалiк дiвчата, i все ще казився на
ланцюгу лахматий пес.
- Пiшов у буду! - крикнула на нього господиня, i пес начебто того й
чекав, загримiв ланцюгом i сховався.
Олександра Панасiвна пiдiйшла ближче до Хлопця i вдивилась у нього
пильнiше. Якийсь далекий спогад торкнув ©© серце, здалося, що було щось у
цьому пришельцевi вiд Миколи. Але наступно© хвилi вона впiзнала, хто це
сто©ть перед нею.
- А, це ти! - сказала вона спокiйно. - Заходь. Пiшла в сiни схилившись,
щоб не гримнутись у занизький одвiрок, i Хлопець мимоволi повторив цей
рух. Зачинив дверi i начебто вiдрiзав вiд себе й хитливi сутiнки, й
мелодiйний спiв.
- Хто там, мамо? - спитав iз глибини жiночий голос. Вони увiйшли в
кiмнату, пахло тут старим житлом, за столом, пiд лампочкою, сидiла молода
жiнка й читала, розклавши лiктi по цератi. Вона звела вiд книги великi
тихi очi, i тi очi раптом затремтiли, сполучаючись iз його. Вони
вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою i радiстю, з жадобою,
яка виключа прицiнки i розважки, - ©м не треба було великих церемонiй та
обряду, щоб упiзнати одне одного, в обох у них загорiвся один вогонь i
вiдразу ж ©х сполучив. Сотнi тонких невидимих ниток протяглися навза м вiд
нього до не© i навпаки; чим бiльше дивилися вони, тим близькiшали й
рiднiшали. Збоку стояла i стежила за цим чудодiйством висока, вже майже
стара жiнка, кiлька кришталикiв заiскрiло в ©© очах, а вони дивилися одне
на одного й дивилися. Не було нiяко© сили розвести ©м тi погляди, обом
здавалося, що досить ©м те учинити, i зникне навiки ця чудова iлюзiя, цей
неправдоподiбний та короткочасний сон. Олександра Панасiвна вiдчула це й
метнулася за стiльцем.
- Сiдай, чого сто©ш! - сказала, але Хлопець мав iнше на думцi.
- Вибачте, Олександре Панасiвно, - сказав вiн, i вона вразилася, як
тихо й гарно засвiтилися його очi. - Чи не будете ви проти, коли я заберу
у вас дочку?
Вона не встигла нiчого вiдповiсти, бо вони, i дочка, i цей пришелець,
знову з' дналися поглядами. Тодi повернувся вiн до дверей, а дочка ©©
покiрно встала, щоб покiрно пiти за ним - було це так само, як i тодi,
коли вiн водив ©© дертися разом iз ним по крутосхилах. Олександра
Панасiвна вже й рота розкрила, аби щось сказати, але той пришелець
повернувся в дверях i приязно попрощав ©©, тож змушена вона була тiльки й
вiдповiсти на його прощання.
- Я, може, затримаюся, - сказала на вiдходi дочка, i мати раптом
усвiдомила, що зовсiм не зна цi © дiвчини - зовсiм вже легко й просто
покида вона ©© хату. Була це вже не ©© дiвчина, а чиясь, i той, чия вона
була, вже виходив, переступаючи порiг. Переступила так само порiг i дочка,
- тихий смуток лiг на серце Олександрi Панасiвни, адже покидала ©© хату
остання дитина. Глуха тиша задзвенiла раптом навколо не©, коли
заплеснулися за тими двома дверi, i сльози непрошено бризнули на обличчя -
все це так раптово вiдбулося! Сiла на стiлець, який приготувала для гостя,
i здивовано роздивилася по хатi. Була та порожня, i сидiла коло Олександри
Панасiвни на такому ж стiльцi, як i в не©, така ж жiнка, як i вона,
позiхала в рукав i мала зморщене обличчя, а очi напiвпригашенi - i звалася
та жiнка Самота.
6
Вони стояли на залитому мiсяцем березi, бо ще й досi не надивилися одне
на одного; вже не спiвали дiвчата i не бовванiла наподалець, обiйнявшись,
закохана пара. Не плив i човен iз силуетами, i не пливли тiнi через мiст -
були вони самi на тому березi, побiля них гравсь у водi й безгучно
плескався мiсяць, а зорi густо й роздольне висипали на небо. Оте небесне
зерно розбухало й проростало, завтра заросте воно голубими хащами - дивно
й сумно ©м було дивитися у вiчi одне одному, зорi кiльчилися й кришилися
вже в ©хнiх очах. Отже кожне око ©хн - це було небо й небо, сполучене в
одне; все вiдбувалось у тих небах, як у iнших, макроскопiчних, все
сполучалося i так само скрешувалося. Зв'язувалися вони могутнiми
струменями, ще трохи, й вони перестануть належати собi - за плечима в
кожного стояла Самотнiсть, довга на багато рокiв, i вони мимохiть
озиралися на не©" надто довго iз нею жили.
- Чому ти не писав? - з мукою в голосi спитала Неонiла.
- Хiба нам щось перешкоджа ?
Тодi вперше старша дочка Олександри Панасiвни заплакала. Впустилася
тут-таки на траву й губила в ту траву сльози - ©х набралося за цi роки
хтозна й скiльки! Зрошувалася вiд тих слiз земля, бо це були щирi, а може,
й щасливi сльози; вона тут-таки, в його ногах, малiла й малiла, наче
розтоплювалася, - треба було ©й виплакати той бiль, якого накопичилось у
грудях цiлi солянi гори. Вiн стояв коло не©, трохи розставивши ноги i
заклавши руки в кишенi. Не хотiв перешкоджати ©© плачу, адже мала вона на
те право, тож терпляче перечiкував, доки позбудеться вона сво © туги.
- Чому ти не писав? - знову спитала вона i звела на нього очi.
I побачила вона камiнне лице з мiцно заплющеними очима, широку,
важкувату постать, що потужно стояла на землi. Зрештою, розплющилися його
очi, i сприйняла вона його погляд: чорний та гарячий, в якому клубилося й
палахкотiло стiльки свiтла й сили! Побачила його стиснутi вуста i
зрозумiла раптом: прийшов вiн до не©, виступивши з якихось не зовсiм
збагненних сфер - вiн завжди вiдходитиме вiд не© i зникатиме в тих сферах.
В його серцi, зрозумiла Неонiла, вона буде тiльки гостем, це тiльки ©й
судилося заповнити ним сво серце до решти, ©й стало соромно, що вона
тратить час, що виставля перед ним свою знесилу i кволiсть; вона пiзнала
пiд ту хвилю й iншу iстину: це вiн приходитиме з'являти перед нею свою
знесилу, а сили його вона, може, й не уздрить. Через те вона звелася iз
землi i витерла сльози.
- Я вже перестала була тебе виглядати, - сказала просто. - Зрештою, чи
так уже треба вiддаватися дитячим обiтницям?
Подивилася на нього i раптом кинулася беззастережно йому на шию, бо вже
побачила його знесилу, ту знесилу, задля яко© i сходилися вони докупи.
7
Тим часом там, на горi, Оксана переступила порiг материно© кiмнати. На
обличчi ©© застигла рiшучiсть, а губи стали зовсiм тонкi, так стиснулися.
Галя сидiла в бабчиному фотелi, тримаючи в руках книжку, а коли рипнули
дверi, подивилася на дочку з-поза окулярiв.
- Я тобi не заваджу? - спитала Оксана, проходячи й сiдаючи навпроти.
- А я й не читаю, - сказала Галя. - Сиджу, й рядки тiкають з очей.
- Цей твiй синок...
- Вiн розтривожив у менi вулика, - запосмiхалася Галя. - Колись нiяк не
могла уявити його дорослим. Отак ми його й кликали: Хлопець i Хлопець! Був
як вихор, i годi було втримати його на одному мiсцi.
- Говориш про це з таким захопленням...
- Таж вiн менi син, - гордо сказала Галя. - I чому б я не мала говорити
про нього iз захопленням?
- А мене вiн драту , - Оксана сплела на колiнi тонкi пальцi. - Вибач,
мамо, але його запах, манери, ця дурноверха люлька, оцi накази!
- Так i знала, що це тобi дошкулить, - засмiялася Галя.
- Ну. певно, дошкулить! - спалахнула Оксана. - Тодi, бiля столу, вiн
поставився до мене, як до служницi чи офiцiантки.
- А ти не хотiла б бути служницею чи офiцiанткою?
- Як ти могла подумати таке, мамо? - з обуренням сказала Оксана. - Не
бажаю нiкому в життi прислуговувати. Тодi, за столом, я хотiла тiльки
полегшити роботу тобi.
- Прислуговувати - це i полегшувати комусь роботу, - всмiхнулася
Галя. - А взагалi, менi сумно, що ти так кипиш. Рiдний брат, i до того ж
диний...
- Що менi до того, що вiн мiй брат? - загарячкувала Оксана. - Коли вiн
вiявся, щось значило для мене: вiн чи нема? Брат щось значить, коли
ростеш разом, а коли з'явля ться отакий птах перелiтний i наказу
приносити йому воду!.. Я б такому залюбки показала на дверi...
Вона аж розчервонiлася, так розпалилася. Вуста ©© тремтiли, очi
зокруглiли, пальцi сплiтались i розплiтались на колiнi, i вся вона була як
нiчний метелик, що б' ться об шибу, за якою горить вогонь.
- Ти сказала оце зараз щось погане, - мовила зимно Галя. - Може, ти й
не усвiдомлю ш цього, але це таки щось негарне. - Вiн ма бiльше права на
цей дiм i на мене - вiн мiй перший!..
- Але вiн твiй незаконний! - сказала дiвчина i загонисто звела брови.
- Як ти сказала? - зморщившись, перепитала Галя. I щось, певне, лихе
з'явилось у ©© обличчi, бо Оксана раптом зiв'яла й опустила погляд.
- Вибач, - пробурмотiла вона. - Я не повинна тебе ображати. Але цей
чоловiк... господи, як вiн мене роздратував. Я не зможу жити з ним пiд
одним дахом!
Галя вже наливалася полум'ям, очi ©© починали палахкотiти гнiвом, вона
стягла з перенiсся окуляри, i ©© вуста стали такi ж тонкi, як i в дочки.
- Посмiй менi ще раз таке сказати! - прошепотiла вона. - Посмiй
тiльки!..
- Такий дорогий тобi цей блудяга? - загонисте спитала дiвчина.
Галя потерла собi скронi. Било в них, наче молоточками.
- Дай-но менi раунатину, - сказала дочцi. - I склянку води.
Оксана пiшла до аптечки, а Галя загорнула книжку. Вона випила таблетку
i втомлено глянула на дiвчину.
- На жаль, доню, ти тут не можеш командувати, - сказала вона тихо. -
Вiн проживе тут стiльки, скiльки вважатиме за потрiбне, - поки що це
диний дiм, який вiн може назвати сво©м.
8
Хлопець важко пiдiймався пiд гору, стояла довкола нiч, оксамитна та
глуха. Мiсяць покривався хмарами, з'явилися вони на небi чорнi й
скаламученi, тiльки вряди-годи проломлювалися помiж них зiрки. Хлопець
тихенько насвистував: було йому на серцi просторо. Бiля хвiртки свого
обiйстя стояла Неонiла й дивилася йому вслiд, хоч уже й не бачила його.
Здалося ©й, що в ©© тихе життя увiрвався раптом вiтер, сколошкав ©©,
захопив та понiс. Не могла й досi отямитися, може, тому й стояла тут, бiля
хвiртки. З'являлися перед нею тiльки-но перебутi епiзоди зустрiчi, окремi
слова, уривки розповiдей, що ними вони хотiли заповнити ту часову прiрву,
яка розрiзала ©хн спiльне iснування, - все це було безладно накидане й
насмикане.
Пiзнiше, проздовж того мiсяця, який вони чекали, поки зможуть стати
чоловiком та жiнкою, вони дорозповiли про себе все, що тiльки можна було
згадати. В майбутньому часi тi згадки вже виникали уривково, а часом i
повторювалися. Бiльше мiг розповiсти вiн, i Неонiла, завмерши, слухала про
всi тi дивнi перипетi©, якi вiн пережив, - було то як казка. Нiколи не
побачить вона тих кра©в, що побачив ©х вiн, та й не тягло ©© до того, тож
розповiдi сприймала з деякою поблажливiстю - добре було й те, що сво©ми
мандрами вiн не пишався...
Зараз же, коли стояла вона бiля хвiртки i не могла зважитися
повернутись у хату, у нiй все кипiло й нуртувало. Той спокiй та
байдужiсть, з якими сприймала нечастi вже зальоти в ©© городець, десь
дiлися, розпорошилися й розтопилися, вся вона теж розтопилася, i з ©© лиця
навiки щез сухий, строгий вираз, що ним старi дiвчата бороняться вiд
свiту. Жила в нiй iще iнерцiя старого, майже чернечого життя, але то було
десь там, глибоко в цiй ночi, наче блiде око замуленого джерела. Хотiла
впевнити себе, що це конче так, що все, що вiдбува ться, вiдбува ться
насправдi, ©© нацiлюванi вуста палали на обличчi, наче виросла там вогняна
квiтка, очi горiли ще яскравiше, тож коли вона все-таки зайшла в хату,
Олександрi Панасiвнi кинулися перш за все тi очi, а тодi й вуста.
- Ще не спиш? - спитала трохи здивовано Неонiла, - було ©й трохи
соромно показувати сво зворушення.
- Та от заклопоталася, - невинно вiдказала Олександра Панасiвна, а що
вони обо ракiв пекли, незграбно звернула на iнше: - Глянь, уже й глина
сиплеться зi стелi, чи не пiдмастити?..
Неонiла всмiхнулася.
- Пiшли спати, мамо, - сказала тепло.
- У тебе все гаразд? - так само тихо спитала мати.
- Зда ться, я виходжу замiж, - засмiялася дiвчина, i в ©© смiховi було
стiльки щастя, що Олександра Панасiвна зiтхнула.
- Так зразу?
- Виходить, що зразу.
- Ой, цi скоротiчнi шлюби!