Страница:
- Це не скоротiчний шлюб, мамо, - сказала Неонiла, - обличчя ©© м'яко й
нiжно сяяло. - Це скорiше запiзнiлий шлюб.
- Дай вам боже щастя, - зiтхнула знову мати. - Коли подаватимете заяву?
- Завтра. Маю вiдпроситися з роботи. Тепер треба мiсяць чекати, поки
розпишуть.
- Ну що ж, - сказала мати, i сльоза блиснула в не© на оцi. -
Готуватимемо весiлля.
- Але ми не хочемо весiлля, мамо. Менi вже не дев'ятнадцять, щоб про те
кричати на увесь свiт.
- Та й сорому в тому нема.
- Але вiн... Зна ш, мамо, вiн не терпить нiяких церемонiй!
9
Вiн пiдiймався в цей час по сходах ганку. Дiм був темний, i, перш нiж
зайти, вiн сiв на приступцi й запалив люльку. Темрява була така глибока,
що не бачив вiн нi рiчки, нi супротилежних горбiв. Витинався тiльки
неподалiк кострубатий каштан, i вогко бiлiв серед двору емальований
умивальник. Вiдчував Хлопець на серцi мир, дим хвилями розходився вiд
нього, i цей дим, заповзши в розчинене вiкно, розбудив Галю. Вона встала,
накинула халата й обережно пiшла до виходу: мигнула ©й думка, чи не
зачинила часом Оксана дверей на засув.
Намацала залiзо, засув був i справдi засунутий. Галя якнайтихiше
спробувала його вiдчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на
порозi. Хлопець повернув до не© обличчя.
- Ти стукав? - тихо спитала Галя, сiдаючи коло нього.
- Ще не встиг. Хочу покурити, - так само тихо вiдповiв вiн. - Це чудова
рiч, отак сiсти на ганку й покурити: свiт тодi такий умиротворений!
- Вже прагнеш умиротвореностi?
- Уяви собi. Останнi мiсяцi тiльки й думав, що про цей дам на горi.
- Чому ж не при©хав ранiше?
- Ще не був готовий. Я, як той плiд, що важко й довго зрi .
- Готу ш себе до яко©сь роботи? Повернувся до не© i засвiтив усмiшкою:
- Чому ти так подумала?
- Мабуть, тому, що трохи вiрю в тi казки, що ©х розповiдала твоя
прабаба. Прийшлi чоловiки цього дому шукали спокою, чоловiки ж, тут
народженi, навпаки...
- Чому дiд Iван не жив у цьому домi? - спитав Хлопець. - Тут вистачило
б мiсця i йому, i його дружинi.
- Цей дiм - жiноче царство, - просто сказала Галя. - Вiн же хотiв
збудувати царство сво . Навiда ш Марiю Якiвну?
- Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись.
- Як тебе зустрiла Неонiла?
- Ми завтра пода мо заяву на одруження.
- Ну, та я тебе вiтаю!
- Це все ма вiдбутися тихо, мамо. Зовсiм тихо!
- Щодо нас, то в тебе тiльки й родичiв, що я, Оксана й Марiя Якiвна. Що
ж до не©...
- Там усе буде, як треба, - сказав вiн i випустив такий клубень диму,
що той заголубiв навiть у темрявi.
Вони сидiли й мовчали. I вiдчули, раптом, що то було дивне й химерне
непорозумiння, що вони так довго були без зв'язку одне з одним. Вiдчув
вiн, що, коли б не було тут оцi © жiнки, котра може вгадати його думки iз
натяку, бiло© оцi © королеви з ©© палацом i теплою всмiшкою, загубився б
вiн навiки на несходимих сво©х шляхах. "Добра мати й добра дружина, -
подумав вiн, - ось два первнi, що повертають заблуклих до рiдного дому.
Батько зустрiча , а мати пригрiва , коли ж нема батька, дiм отнiй - вона!"
Гадя думала щось подiбне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина
ства ©© i тiла ©©. Не могла не вiдчувати його як себе, бо й був вiн
частиною ©©. Те чуже й навiяне, незнайомi пласти, нарощенi на ньому,
розпадалися перед нею, як кожушки каштанiв. Золототiлий хлопчик прийшов
раптом iз ночi i сiв отут, бiля ©© нiг. Тiло його свiтиться й гра жовтими
переливами, вiн наче золота статуя, тiльки зуби його - слонова кiстка, а
очi - аметист. Прилетiв до не©, як прилiта до дiтей жар-птиця, i вежа не
могла не вiддарувати йому ласкою. Сидiла коло нього, i йшло вiд не© до
нього тепло. Знала: вiн прийме його, як приймав колись iз ©© грудей
молоко. I хоч йому вже двадцять сiм рокiв, вiн так само для не© той, кого
треба нагодувати.
- Я мамо, - сказав вiн сокровенна, - почну вiдзавтра читати книжки, якi
в нашiй бiблiотецi. Вже зараз маю в собi особливе наповнення... Не знаю,
що в мене iз того вийде, але, менi зда ться, чека мене попереду велика
радiсть."
- Це буде радiсть i для мене, - сказала Галя, i ©© голос став пiд цю
хвилю трепетний.
10
З ранку до ночi сидiв вiн у бiблiотецi, часом лягав, а часом ходив по
кiмнатi, тримаючи перед очима книжку. В роцi в нього незмiнна курiла
люлька, дим стояв такий, що можна було б i сокиру вiшати, - випливав iз
вiкна, як iз комина, просочувався крiзь двернi шпарки i тiк через коридор
до iнших кiмнат. Цей дим будив Оксану, дiвчина розплющувала очi i стиха
проказувала супроти брата прокляття. Тодi вставала, розбита й повiльна,
iшла до дзеркала i сердито душила на лобi чи пiдборiддi поодинокi прищi.
Спиняла кров ваткою з одеколоном, тодi роздягалася зовсiм i холодно й
пильно вивчала сво тiло. Груди в не© були невеликi, але в стегнах була
широка, - понуро милувалася на сво тiло i тихо ненавидiла його. Робила
перед тим-таки дзеркалом зарядку i, збуджена, розтривожена, накидала на
голе тiло халата.
Хлопець у бiблiотецi свистiв. Свист був рiзкий i непри мний, i Оксана
затикала вуха пальцями. Так заходила вона до матерi, що вже заходжувалася
бiля снiданку i з розмаху плюхалася на стiльця.
Хлопець ходив по бiблiотецi, i його чавуннi кроки вiдбивались у
найдальшому кутку дому.
- Смердить, свистить i тупа , - казала крiзь зуби Оксана. - Доведеться
менi таки йти з дому.
- Куди ж бо то? - смiялася Галя, дивлячись на насуплене дiвоче обличчя.
- Свiт за очi. Мо© нерви - як напнута гума.
- А ти ©х не напинай.
- Господи! - схопилася за голову Оксана. - Коли це кiнчиться, господи!
А вiн що, приведе сюди й жiнку?
- Це ще не вирiшено, - казала Галя, чистячи картоплю. - Може, вони
захочуть жити в Олександри Панасiвни, там теж досить мiсця. Але коли йому
захочеться жити тут, я не перечитиму. Менi було б це догiднiше, бо ти не
такий дотепний спiвбесiдник.
Оксана сидiла понура, як предковiчна богиня.
- Ну, то хай би вже женився скорiше, - сказала вона. - Мене це так
утяжу . Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи дверi, не можеш поблукати
в нiчному по домi, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити назад
у тi мандри? Хай би ще подивився свiту, - Оксана по-змовницькому
пiдморгувала матерi.
- Отак глянути збоку, - засмiялася Галя, - то подумати можна, що ти,
нiвроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе...
- Як так напускне? - вставала обурено Оксана. - Скiльки менi кошту
нервiв здаватися при ньому отакою гречною, - вона присiла, розвiвши поли
халата, - i отакою чарiвною, - вона скорчила страшну фiзiономiю. - Я при
цьому як позавчорашнiй борщ. Всi отi вашi розумуваннямання, пфе!
- А все-таки вiн непоганий спiвбесiдник.
- Сумнiвно© якостi. Зна ш, - Оксана раптом примружилася, - коли б вiн
пiшов жити до Олександри Панасiвни, я б не ставилася до нього так
беззастережно.
- А як би ти ставилася?
- Нiяк, - сказала Оксана, задираючи носика, i йшла у двiр витягати з
криницi воду.
Досi вона роздягалася тут, у дворi, догола i виливала на себе вiдро
кринично© води. Зараз брала те вiдро i, бурмочучи пiд нiс прокльони,
волочила його в сарай. Зачиняла на защiбку дверi, тодi роздягалася i
повiльно зливала на груди й спину льодянi струменi. Це ©© влагiднювало, i
виходила вона з сарая iз обличчям янгола. В цей момент i з'являвся на
порозi розхристаний i зачумiлий брат. Збiгав зi сходiв, не помiчаючи
янгольсько© подоби сестри, i бiг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч кiлька
пригорщ води в лице i хапався за рушника.
- Доброго ранку, братику, - спiвала за спиною Оксана.
- Доброго ранку, ласочко, - вигулькував з-пiд рушника Хлопець. - Ти, я
бачу, рання пташка...
- Мене збудив твiй тютюновий дим, - церемонно пiдтискала губи дiвчина.
- Вiн мене будить також, - засмiявся Хлопець. - Щоразу пiд ранок
сниться менi, що я закурюю, i це будить мене.
Оксана розширювала очi на такi братовi резони, тодi знову задирала
носика i дефiлювала повз нього в дiм.
- Алло, Оксано! - кинув якось вiн ©й. - Скажи, ти чита ш книжки з нашо©
бiблiотеки?
- Я? - повернулася Оксана. - До вашого вiдома, я взагалi не читаю
книжок.
- А що ж ти чита ш?
- Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, - сказала вона, гордо
зносячи пiдборiддя. - Я живу!
11
Вiн же читав. Жадiбно, ненастанно, перериваючись тiльки, коли кликала
Галя його ©сти чи ж коли заскакував до не© сам перекинутися кiлькома
словами. Вечорами вiн спускався вниз, де чекала його наречена, i вони
рушали тодi в безконечнi сво© мандрiвки, безперервно балакаючи i
заповнюючи отак прiрву часу, що ©х роздiляла. Потiм вони поверталися з
пощемленими вустами i з гарячими очима. Оксана раз пiдстерегла такий
прихiд: вона вийшла, щоб вiдчинити братовi дверi, якi сама ж зачинила, а
коли переступив вiн порiг, клацнула вмикачем. Побачила вона тодi дивне
обличчя, нiжне якесь i несамовите, братовi очi палали синiм полум'ям, а
губи червоне цвiли. Дiвчина закусила легенько губу, бо це його обличчя
викликало ©й у душi незрозумiлий трем. Вiн пiшов до сво © бiблiотеки,
дошки важко рипiли в нього пiд ногами, широка спина похитувалася, вона
зорила йому вслiд широко розплющеними очима, i щось несподiвано тепле
увiйшло ©й у душу. Здалося ©й, що десь бачила вона таку важку, широку
спину, вiд яко© теж струмувала велика, загадкова сила; ©й захотiлося тодi
якнайшвидше повернутись у свою кiмнату i, закутавшись iз головою в ковдру,
замрiяти, вигадуючи бозна-якi фантасмагоричнi пригоди. Можливо, вона
допустить сьогоднi туди й брата, але дозволить тiльки пiднiжково
прислужувати собi i якнайпокiрливiше перед нею схилятися. Вона вимкнула
свiтло, як тiльки переступив вiн порiг бiблiотеки, i прокралась у темрявi
до сво©х дверей. Ще чула, як кашля вiн у себе, як тре сiрника й закурю
сво огидне кадило; ступала отак навшпиньках i пiдiйшла до вiкна. Побачила
залиту мiсяцем долину, повну трiпотливих драглiв, синю дорогу рiчки i на
тiй рiчцi самотню постать, що начебто на водi стояла. Здалось ©й, що та
постать змахнула раптом крильми i злетiла над рiчкою: велика, сiра й
кудлата. Оксана заплющилася, а коли розплющилася, вже не було нi постатi,
нi птаха, цвiла тiльки безлюдно синя долина, i поблискував на хвильках, що
©х зворушив набiглий легiт, мiсяць. Похитувався серед неба, великий та
круглий, i, подивившись на нього, Оксана раптом втратила свiй мрiйливий
настрiй, вуста ©© стали тонкi й з'©хали набiк - подумала вона, що ось-ось
закiнчаться канiкули i ©й треба буде йти до школи. Знайома нехiть
прокинулася в ©© серцi, i вона аж зубками скреготнула.
Хлопець у сво©й кiмнатi ще читав. Але був надто зворушений, щоб
вiддаватися читанню беззастережно, тому загорнув книжку й поклав люльку на
стiлець.
Лежав i дивився на стелю. Не бачив, однак, ©©, тiльки широке небо,
повне лахматих зiр i з мiсяцем посерединi. Лежало в нього на обличчi, i
вiдчував вiн кожним фiбром шкiри його вологий, прохолодний шовк.
Потягся до вмикача i поринув у темряву. Явилося тодi до нього в усiй
сво©й красi нiжне Неонiлине лице, хиталося, розмите сутiнками, всмiхалося
широко й тремтливо, свiтило та грiло очима. Лежачи отак самотньо на
твердiй канапi, чув вiн запах ©© тiла i, вдихнувши його на повнi груди,
поринав у золотi купелi сну.
12
У недiлю вони перейшли з Неонiлою Бердичiвський мiст, а тодi подалися
через поле до лiсу. Над ними зашумiли коронами сосни, земля була встелена
широким шаром глицi; вони йшли, тримаючись за руки, й урочиста тиша
обiйняла ©х звiдусiль. Часом Неонiлин туфель натрапляв на шишку i
пiдвертався, вона стискувала тодi його пальцi, рука його при тому
твердiла, даючи пiдпору. Йшли так довго, над ними мiж хитливих корон
свiтлiло розкiшне, iз срiбними хмарами небо, сонце слало ©м пiд ноги
яскравi килими, i коли ступали вони на них, вiдскакували вiд них майже
сполученi тiнi. Потiм вони втрапили в заростi папоротi i йшли, шарудячи
тi ю папороттю; по тому вийшли на дорогу i рушили по нiй. Була заросла
травою, по узбiччях вибивалося корiння, позбиване колесами возiв, вигинала
перед ними ясно-зелене тiло, густо покроплене яскравими сонячними латками.
Вiн почав смiшити дiвчину, вона зупинялася вряди-годи i аж згиналася вiд
смiху. Падала ©м на голови й плечi свiтлотiнна мережа, i вони, зловленi в
ту мережу, ставали посмугованi i вiд того трохи незвичайнi. Неонiлине
обличчя пiд ту хвилю помолодiло, вiн схилявся, щоб зазирнути ©й у вiчi.
Втрапляв у море безмежно© ласки й терплячо© любовi, здавалося йому, що
саме про таке мрiяв вiн колись, тижнями валяючись на плацкартних полицях.
Вона ж бачила ясно-синi озерця й напивалася iз них чисто© води, хмiлiла
радiсно - те свiтло обiгрiвало й освiтлювало ©©. Йшли, перейнявшись
навза м цi ю наснагою, i здалося ©м обом, що свiт у цей час тiсно омежився
- був для них i у них. Тодi перелетiв через дорогу птах, великий, з жовтим
та чорним, той птах начебто послав для них якийсь сигнал. Хлопець спинив
дiвчину i вiдчув на сво©х вустах свiжий запах ранку. Вони цiлувалися,
злившись тiлами, i сосни над ними похитувалися, гойдали коронами, скинули
по шишцi, i тi шишки попадали ©м до нiг. Тодi вони трохи опритомнiли,
подалися далi i йшли, аж доки Хлопець стис Неонiлi руку - завмер, пильно
вдивляючись перед собою.
Густий бджолиний гуд почули вони - лежала перед ними галявина, вщерть
заросла квiтами, посерединi росла стара розлога груша, а все повiтря аж
хиталося вiд величезно© кiлькостi прозорих крил. Бджоли й метелики пили iз
квiтiв нектар, i Хлопець iз Неонiлою зрозумiли, що вони шукали саме цього
мiсця.
Вони пили один одного, як п'ють воду спраглi мандрiвцi. Свiт пропав для
них, бо вони раптом забули про час i простiр; навiть бджоли перестали
густи. Синя тиша оточила ©х. Неонiла, розплющуючи очi, бачила син небо чи
не менш синi його очi. Була майже роздягнута перед цим небом i цими очима,
i тiльки тiло ©© цiпилося вiд страху чи чекання. Вiн же побачив перед
собою землю, темну й зарослу травою, побачив ще темнiшi ©© очi, чорне
волосся ©© розстелялося по тiй землi, i цвiла на нiй червона квiтка вуст.
Очi ©© вже не свiтилися вогнем, а наче припали порохом, погаслi, пласкi,
майже змертвiлi, йому до болю в душi захотiлося увiйти в ©хню неозору
темiнь i все-таки засвiтити там вогонь. Той вогонь уже палав у його тiлi,
в очах i пальцях рук та нiг. У вустах, якi скрешав вiн iз тою червоною
квiткою на землi; вогонь жив i в тiй землi, червона ж квiтка вже аж кров'ю
стiкала. Тодi вiн зважився прийняти той вогонь i в себе, ввiйти в ту землю
i самому стати землею. Вiдчув нiжний шовк шкiри, обпiк ©© i обпiкся й сам.
Глибокий лiс зашумiв навколо - чорно-червону троянду уздрiв вiн на вкритiй
квiтами землi. Знову загули над ними бджоли, i вiн теж став бджолою, i
зiйшов вiн до то© троянди заплiднити ©© i забрати ©© мед.
13
О тiй порi i з'явився на горi стрункий, одягнений в ошатний костюм
дженджурик. Мав на головi височезну, чорну й кучеряву копицю волосся, на
ногах у нього були лискучi туфлi, а на мiзинному пальцi витинався
здоровенний срiбний перстень. Дженджурик пройшовся по горi i сiв на скелi
помилуватися на розлогi довколишнi кра види. Вiн побачив Оксану, котра
пiдiймалася пiд гору, гречно всмiхнувся до не© i спитав, як зветься ця
рiчка i чи дуже вона глибока. Оксана подивилася на нього ясними холодними
очима i буркнула пiд нiс назву рiчки, а про ©© глибину не сказала нiчого.
Дженджурик, однак, не вiдстав i спитав, чи не зна вона, де здаються на
цьому кутку квартири. Вiн би хотiв оселитися тут на деякий час, бо йому
страшенно сподобалися цi мiсця. Вiн подивився на ©хнiй дiм i, показавши на
нього пальцем, сповiстив, що охоче найняв би кiмнату тут.
Оксана аж спинилася вiд обурення. Подивилася на дженджурика, наче
хотiла вбити його, але натомiсть наштовхнулася на такий погляд, що ©й аж
мурашки по спинi пройшли. Вiдчула, що, коли не збереться на силi,
обов'язково розслабне i ще, чого доброго, вступить iз тим прилипайлом у
розмову. Вона звела погордливо носика i, дивлячись кудись повз
дженджурика, сповiстила, що тут нiяких квартир не здають i нiколи не
здаватимуть. Знову пiшла, але дженджурик був не в мiру причiпливий i
поволiкся слiдом. Йому дуже шкода, сказав вiн, невимiрне шкода! Тут такi
чудовi кра види; може б, вiн зайшов i поговорив з ©© матiр'ю?
Оксана знову спинилася. Його улесливий, солодкий голосок пролазив у не©
й по-сво му бентежив. Але вiдчула бiльше омерзiння й погорду, нiж
симпатiю: коли ж вiн уразив ©© самолюбство, вуста ©© стали тонкi й
безкровнi.
- Такi речi я можу вирiшувати сама! - сказала вона з притиском. - I
можу вас твердо запевнити, що квартир тут не здають.
Тiльки скоса ковзнула поглядом по його обличчi, але й цього було
досить, щоб уразитися. Дженджурик не дивився на не©, а наче випивав. Знову
заговорив якнайчемнiше, а що вона пiдiйшла вже до хвiртки, зупинився.
У дворi Галя прала бiлизну. Вона побачила дженджурика, i раптом щось
гостре врiзалося ©й у серце.
Оксана плеснула перед дженджуриком хвiрткою, а вiн, побачивши Галю,
позадкував, хоч сам тiльки-но просив завести його до не©.
- Що це за один? - спитала Галя поблiдлими вустами.
- Та прив'язався якийсь, - смикнула плечиком Оксана. - Квартиру шука ,
чи що... Сподобався, бач, йому наш щм.
- А що ти йому?
- Що я могла йому сказати? - Оксана гнiвно заворушила нiздрями. -
Сказала, хай забира ться, бо ми не зда мо нiяких квартир.
- Звiсно, звiсно! - пробурмотiла Галя. - А вiн прийшов на гору знизу?
- Звiдки менi це знати? - роздратовано сказала Оксана. - Я його застала
на скелi. Сидiв i лупився на тi кра види. А взагалi, чого це ти так
розхвилювалася?
- Менi здалося, що вiн проводить тебе додому. Оксана розсмiялася.
- Причепився, як шевська смола. А якi в нього очi, мамо! Як у гадюки...
- Очi, кажеш? - зморщилася Галя.
- Ну, так, очi. Ледве мене, бiдолаху, не з'©в. Вона пiдтисла вуста,
задерла носика й пiшла в дiм, а Галя аж руки опустила. Глухо гупало в не©
серце, кров прилила до обличчя, - вона присiла на лавочку. В домi
безтурботно заспiвала Оксана, з Хлопцевого вiкна випливав дим; як i
завжди, Хлопець вiд ранку до вечора топив себе в тому дикi i в книгах, ©й
захотiлося прийти до нього i все розповiсти. Про сiрого птаха, очi якого
обезволюють та засiвають у кров невiдомi досi бахання. Але розповiсти
Хлопцевi про те - розповiсти йому та мницю його народження.
Оксана вийшла в цей час на гайок. Встигла переодягтись, а на вустах
блукала в не© всмiшка.
- Твiй синок свистить, димить i гримить! - Вона витягла патетично
долонi перед собою, тодi спустила руки i нервово сплела пальцi. - Слухай,
мамо, вiн у нас скоро мiсяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на
роботу?
14
Але Галя не пiддалася на цi доччинi шпильки. Сидiла на лавочцi й
слухала, як шуму ©й у головi кров.
- Щось менi недобре, - сказала вона дочцi. - Можемо-переш?
- Ну, звичайно, мамо. Пiду тiльки гляну, чи пiшов той прилипайло.
- Не ходи! - скочила нервово Галя. - Я тебе прошу: не ходи! Оксана
холодно i здивовано озирала матiр.
- Що з тобою, мамо?
- Е, це довго розказувати, - сказала Галя. - Зрештою, о цiй порi... Нi,
менi варто було б тобi розказати... Бачиш, це не зовсiм правдоподiбна
iсторiя...
- То чого на це зважати?
- У свiй час я теж так думала, - сказала Галя. - Але з роками... З
роками ми ста мо м'якшi й поступливiшi навiть щодо забобонiв. Можливо, це
звичайна самоосторога... Фу, менi браку слiв.
- Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися. Кажи простiше:
яка ж та iсторiя?
Галя розповiла ту iсторiю, дивлячись у землю. Було ©й нiяково
повторювати те, що довгi роки вважала як виплiд химерно© фантазi© сво ©
бабць Розповiдала про чоловiкiв, якi навiдують ©хнiй дiм, що приходять
вони сюди двох гатункiв. Першi вiдвiдують дiм, коли дiвчата починають
ледь-ледь наливатися, другi, коли вони зрiлi красунi. Не було в цьому
домi, сказала Галя, негарних дiвчат. Оксана може в тому пересвiдчитися,
погортавши ©хнiй альбом, але неоднакова доля ©х чекала. Тi, хто не мiг
устояти в ранньому вiцi, народжували хлопчикiв, а вiд тих других приходнiй
народжувалися дiвчата. Дiвчата залишались у домi, а хлопцiв мучив дух
неупокорений - ставали вони блудягами й забродами, п'яницями або ж
диваками, як той Оксанин прадiд Iван. Може, воно й справдi схоже на казку,
сказала Галя, але таке й справдi кiлька разiв повторювалося. У кiлькох так
трапилося, що вони не могли встояти в ранньому вiцi, i ©м зiрвано було
вiнок, чоловiки другого гатунку лишаються в цьому домi й тут живуть. Вона
не хоче переконувати, що це не простий збiг випадковостей, сказала Галя,
але викласти перед нею цi факти вона зобов'язана.
Оксана стояла проти матерi так само з задертим носиком, i зневажлива
усмiшка пливала по ©© обличчi. Галя не бачила то© усмiшки, бо коли б
побачила, не змогла б розказати то© iсторi© до кiнця.
- Не всi дiвчата пiддаються тому першому, - казала вона, - але тi, що
пiддаються, стають нещаснi. Важке життя на них чека i велика гризота
через синiв, яких вони народжують. Ти вже велика дiвчина, - доказала Галя,
- вже на той рiк i школу закiнчиш. Уваж i розваж!
Галя звела нарештi очi й побачила ту глумливо-зневажливу доччину
усмiшку.
- Тепер менi ясно, - сказала та не без погорди, - де взявся твiй
улюблений синок.
- Всi ми з одного тiста, - мовила Галя.
- Овва! - пхикнула Оксана. - Гада ш, мене можна звести?
- Я не хотiла б, щоб ти гралася з вогнем.
- Менi той вогонь нi до чого, - вiдповiла Оксана. - Але я не збираюся
ховатись i в кущi.
У не© затремтiли нiздрi, i знову засвiтилася вона тi ю несусвiтською
красою, яку побачила в нiй Галя вперше при при©здi Хлопця. Сумно й тепло
стало Галi, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню.
- Вiриш, дочко, - сказала вона, взявши дiвчину за руку. - Може, воно й
смiшно, але колись давно подiбна розмова вiдбулася у мене з тво ю
прабабою. Зна ш, що найкумеднiше в цiй ситуацi©?
- Ну? - звела брови Оксана.
- Я тодi вела себе зовсiм так, як оце ти. Вона сказала це так скрушно й
сумно, що в Оксани затремтiло серце i гаряча барва залила ©й щоки. Вона
сiла поруч з матiр'ю i сказала серйозно та розважно:
- Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловiки в мене поки що не викликають добрих
почуттiв.
©х сколихнуло вiд цi © вза мно© вiдвертостi: Оксану через те, що мати
говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину на©вну й трохи
смiшну серйознiсть.
Не знали вони, що чув усю ту розмову крiзь вiдчиненi вiкно й Хлопець.
Вiн вийняв iз рота люльку, поклав на стiлець, розгорнута книжка лягла йому
на груди, а на обличчi з'явилася розгублена всмiшка. В серцi йому
загнiздилася туга, i вперше за весь час перебування тут йому захотiлося
знову покинути рiдний дiм.
15
Вночi Галi приснився сiрий птах у людськiй подобi. Мав чоловiчу голову,
хоч замiсть волосся в нього було пiр'я. Пiр'ям обросло i все його тiло,
замiсть рук були в нього крила, але ноги мав людськi, взутi в лискучi
черевики. Птах кружляв над ©хнiм обiйстям, а вона лежала серед двору в
лiжку й тривожно стежила, як сiре величезне тiло стрiмко рiже повiтря.
Горловий крик вирвався в людини-птаха, вiн склав крила й раптом пiрнув
униз. Галя встигла прикритися ковдрою, i птах упав на ту ковдру. Схопив ©©
пазурами, що витиналися з лискучих туфель, i зринув угору. Вона злякано
заклякла: лежала пiд вiдкритим небом у самiй сорочцi. Розстелена в повiтрi
ковдра летiла наче килим-лiтак, здiймаючись вище й вище, де цвiв i
палахкотiв серед неба мiсяць. Птах знову склав крила i знову шугонув долi.
Цього разу вiн зiрвав iз не© сорочку, роздерши ©© пазурами, i вдарив
дзьобом ©й пiд серце. Кривава рана зачервонiла ©й пiд персом, а бiле
полотно сорочки знялося вгору i, хилитаючись вiльно краями, подалося також
до мiсяця. Птах полетiв за тою ковдрою й сорочкою, меншав i меншав, доки
зник, а вона лежала внизу на лiжку iз розтерзаним серцем i не могла й
пальцем кивнути.
Прокинулась у холодному потi, стало важко ©й дихати. Болiло серце, i
нестерпно стукотiло в головi. Здалося ©й, що ось-ось трiсне ©й мiзок,
через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, мiцно спала, роздiляла ©х
стiна. Галя звела руку й затарабанила в ту стiну. Щось завовтузилось у
глибинi дому, й почулися важкi кроки: збудила вона Хлопця. Вiн вiдчинив
дверi й зазирнув до не©. Вона покликала його слабким голосом, обома руками
стискаючи голову, яка й досi немов розпадалася.
- Менi погано, - сказала вона. - Розбуди Оксану. Або нi, дай менi
гiрчичника. Отут, на полицi.
Вiн засвiтив свiтло й намочив гiрчичника, бризнувши водою з графина.
Приклав матерi до ши©.
- Таблетку валiдолу, - сказала Галя. - Теж на полицi. Вiн подав
таблетку, i вона поклала ©© пiд язик. В шию почало грiти, кров помалу
вiдпливала вiд голови.
- Давно це в тебе?
- Хiба мало було хвилювань? - шепеляючи через таблетку, вiдповiла Галя.
- Лежи. Я посиджу коло тебе.
Вiн сiв коло не© заспаний, обважнiлий, i тiльки тепер помiтила Галя, що
вiн значно старший сво©х лiт. Побачила вона його важкi, спрацьованi руки,
почула гострий дух його тiла й пожалiла раптом: не одне митарювання випало
i на його вiку. Вiн, правда, сам того хотiв, але тепер у нього несвiже
обличчя i якась глибока втома хова ться в очах.
©й полегшало, таблетка пiд язиком розтала, i нiякова всмiшка освiтила
©© обличчя.
- Завдала тобi клопоту. Коли в мене таке почина ться, спить у цiй
кiмнатi Оксана. Здебiльшого, це трапля ться весною, але ось бачиш...
- Тобi не треба хвилюватися, - сказав Хлопець. - I бiльше вiдпочивай.
- Зараз я i вiдпочиваю. Це з осенi не до гульнi.
Вона приплющилася, на щоках ©й заграли нездоровi рум'янцi. Хлопець
звiвся.
- Може, розбудити Оксану? Хай переселиться...
- Вже не треба, - розплющилася Галя. - До речi, все забуваю тобi
сказати: питала за тебе кiлька разiв Марiя Якiвна. Не заходив до не©?
- Ще нi.
- Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити.
16
Вони сидiли з Марi ю Якiвною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень,
зовсiм такий самий, як той, коли доживав сво старий Iван. Марiя Якiвна
подумала про це мимохiдь, розглядаючи Хлопця: був вiн чимось схожий на
Iвана, тiльки той худий, а цей огрядний. Сонце свiтило на них, роблячи
голову Марi© Якiвни срiблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще
чорнiшим. Марiя Якiвна втомилася, розповiдаючи йому про старого, - давно
вже не випадало ©й стiльки говорити. Грали на сонцi викладенi у вазу
нiжно сяяло. - Це скорiше запiзнiлий шлюб.
- Дай вам боже щастя, - зiтхнула знову мати. - Коли подаватимете заяву?
- Завтра. Маю вiдпроситися з роботи. Тепер треба мiсяць чекати, поки
розпишуть.
- Ну що ж, - сказала мати, i сльоза блиснула в не© на оцi. -
Готуватимемо весiлля.
- Але ми не хочемо весiлля, мамо. Менi вже не дев'ятнадцять, щоб про те
кричати на увесь свiт.
- Та й сорому в тому нема.
- Але вiн... Зна ш, мамо, вiн не терпить нiяких церемонiй!
9
Вiн пiдiймався в цей час по сходах ганку. Дiм був темний, i, перш нiж
зайти, вiн сiв на приступцi й запалив люльку. Темрява була така глибока,
що не бачив вiн нi рiчки, нi супротилежних горбiв. Витинався тiльки
неподалiк кострубатий каштан, i вогко бiлiв серед двору емальований
умивальник. Вiдчував Хлопець на серцi мир, дим хвилями розходився вiд
нього, i цей дим, заповзши в розчинене вiкно, розбудив Галю. Вона встала,
накинула халата й обережно пiшла до виходу: мигнула ©й думка, чи не
зачинила часом Оксана дверей на засув.
Намацала залiзо, засув був i справдi засунутий. Галя якнайтихiше
спробувала його вiдчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на
порозi. Хлопець повернув до не© обличчя.
- Ти стукав? - тихо спитала Галя, сiдаючи коло нього.
- Ще не встиг. Хочу покурити, - так само тихо вiдповiв вiн. - Це чудова
рiч, отак сiсти на ганку й покурити: свiт тодi такий умиротворений!
- Вже прагнеш умиротвореностi?
- Уяви собi. Останнi мiсяцi тiльки й думав, що про цей дам на горi.
- Чому ж не при©хав ранiше?
- Ще не був готовий. Я, як той плiд, що важко й довго зрi .
- Готу ш себе до яко©сь роботи? Повернувся до не© i засвiтив усмiшкою:
- Чому ти так подумала?
- Мабуть, тому, що трохи вiрю в тi казки, що ©х розповiдала твоя
прабаба. Прийшлi чоловiки цього дому шукали спокою, чоловiки ж, тут
народженi, навпаки...
- Чому дiд Iван не жив у цьому домi? - спитав Хлопець. - Тут вистачило
б мiсця i йому, i його дружинi.
- Цей дiм - жiноче царство, - просто сказала Галя. - Вiн же хотiв
збудувати царство сво . Навiда ш Марiю Якiвну?
- Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись.
- Як тебе зустрiла Неонiла?
- Ми завтра пода мо заяву на одруження.
- Ну, та я тебе вiтаю!
- Це все ма вiдбутися тихо, мамо. Зовсiм тихо!
- Щодо нас, то в тебе тiльки й родичiв, що я, Оксана й Марiя Якiвна. Що
ж до не©...
- Там усе буде, як треба, - сказав вiн i випустив такий клубень диму,
що той заголубiв навiть у темрявi.
Вони сидiли й мовчали. I вiдчули, раптом, що то було дивне й химерне
непорозумiння, що вони так довго були без зв'язку одне з одним. Вiдчув
вiн, що, коли б не було тут оцi © жiнки, котра може вгадати його думки iз
натяку, бiло© оцi © королеви з ©© палацом i теплою всмiшкою, загубився б
вiн навiки на несходимих сво©х шляхах. "Добра мати й добра дружина, -
подумав вiн, - ось два первнi, що повертають заблуклих до рiдного дому.
Батько зустрiча , а мати пригрiва , коли ж нема батька, дiм отнiй - вона!"
Гадя думала щось подiбне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина
ства ©© i тiла ©©. Не могла не вiдчувати його як себе, бо й був вiн
частиною ©©. Те чуже й навiяне, незнайомi пласти, нарощенi на ньому,
розпадалися перед нею, як кожушки каштанiв. Золототiлий хлопчик прийшов
раптом iз ночi i сiв отут, бiля ©© нiг. Тiло його свiтиться й гра жовтими
переливами, вiн наче золота статуя, тiльки зуби його - слонова кiстка, а
очi - аметист. Прилетiв до не©, як прилiта до дiтей жар-птиця, i вежа не
могла не вiддарувати йому ласкою. Сидiла коло нього, i йшло вiд не© до
нього тепло. Знала: вiн прийме його, як приймав колись iз ©© грудей
молоко. I хоч йому вже двадцять сiм рокiв, вiн так само для не© той, кого
треба нагодувати.
- Я мамо, - сказав вiн сокровенна, - почну вiдзавтра читати книжки, якi
в нашiй бiблiотецi. Вже зараз маю в собi особливе наповнення... Не знаю,
що в мене iз того вийде, але, менi зда ться, чека мене попереду велика
радiсть."
- Це буде радiсть i для мене, - сказала Галя, i ©© голос став пiд цю
хвилю трепетний.
10
З ранку до ночi сидiв вiн у бiблiотецi, часом лягав, а часом ходив по
кiмнатi, тримаючи перед очима книжку. В роцi в нього незмiнна курiла
люлька, дим стояв такий, що можна було б i сокиру вiшати, - випливав iз
вiкна, як iз комина, просочувався крiзь двернi шпарки i тiк через коридор
до iнших кiмнат. Цей дим будив Оксану, дiвчина розплющувала очi i стиха
проказувала супроти брата прокляття. Тодi вставала, розбита й повiльна,
iшла до дзеркала i сердито душила на лобi чи пiдборiддi поодинокi прищi.
Спиняла кров ваткою з одеколоном, тодi роздягалася зовсiм i холодно й
пильно вивчала сво тiло. Груди в не© були невеликi, але в стегнах була
широка, - понуро милувалася на сво тiло i тихо ненавидiла його. Робила
перед тим-таки дзеркалом зарядку i, збуджена, розтривожена, накидала на
голе тiло халата.
Хлопець у бiблiотецi свистiв. Свист був рiзкий i непри мний, i Оксана
затикала вуха пальцями. Так заходила вона до матерi, що вже заходжувалася
бiля снiданку i з розмаху плюхалася на стiльця.
Хлопець ходив по бiблiотецi, i його чавуннi кроки вiдбивались у
найдальшому кутку дому.
- Смердить, свистить i тупа , - казала крiзь зуби Оксана. - Доведеться
менi таки йти з дому.
- Куди ж бо то? - смiялася Галя, дивлячись на насуплене дiвоче обличчя.
- Свiт за очi. Мо© нерви - як напнута гума.
- А ти ©х не напинай.
- Господи! - схопилася за голову Оксана. - Коли це кiнчиться, господи!
А вiн що, приведе сюди й жiнку?
- Це ще не вирiшено, - казала Галя, чистячи картоплю. - Може, вони
захочуть жити в Олександри Панасiвни, там теж досить мiсця. Але коли йому
захочеться жити тут, я не перечитиму. Менi було б це догiднiше, бо ти не
такий дотепний спiвбесiдник.
Оксана сидiла понура, як предковiчна богиня.
- Ну, то хай би вже женився скорiше, - сказала вона. - Мене це так
утяжу . Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи дверi, не можеш поблукати
в нiчному по домi, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити назад
у тi мандри? Хай би ще подивився свiту, - Оксана по-змовницькому
пiдморгувала матерi.
- Отак глянути збоку, - засмiялася Галя, - то подумати можна, що ти,
нiвроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе...
- Як так напускне? - вставала обурено Оксана. - Скiльки менi кошту
нервiв здаватися при ньому отакою гречною, - вона присiла, розвiвши поли
халата, - i отакою чарiвною, - вона скорчила страшну фiзiономiю. - Я при
цьому як позавчорашнiй борщ. Всi отi вашi розумуваннямання, пфе!
- А все-таки вiн непоганий спiвбесiдник.
- Сумнiвно© якостi. Зна ш, - Оксана раптом примружилася, - коли б вiн
пiшов жити до Олександри Панасiвни, я б не ставилася до нього так
беззастережно.
- А як би ти ставилася?
- Нiяк, - сказала Оксана, задираючи носика, i йшла у двiр витягати з
криницi воду.
Досi вона роздягалася тут, у дворi, догола i виливала на себе вiдро
кринично© води. Зараз брала те вiдро i, бурмочучи пiд нiс прокльони,
волочила його в сарай. Зачиняла на защiбку дверi, тодi роздягалася i
повiльно зливала на груди й спину льодянi струменi. Це ©© влагiднювало, i
виходила вона з сарая iз обличчям янгола. В цей момент i з'являвся на
порозi розхристаний i зачумiлий брат. Збiгав зi сходiв, не помiчаючи
янгольсько© подоби сестри, i бiг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч кiлька
пригорщ води в лице i хапався за рушника.
- Доброго ранку, братику, - спiвала за спиною Оксана.
- Доброго ранку, ласочко, - вигулькував з-пiд рушника Хлопець. - Ти, я
бачу, рання пташка...
- Мене збудив твiй тютюновий дим, - церемонно пiдтискала губи дiвчина.
- Вiн мене будить також, - засмiявся Хлопець. - Щоразу пiд ранок
сниться менi, що я закурюю, i це будить мене.
Оксана розширювала очi на такi братовi резони, тодi знову задирала
носика i дефiлювала повз нього в дiм.
- Алло, Оксано! - кинув якось вiн ©й. - Скажи, ти чита ш книжки з нашо©
бiблiотеки?
- Я? - повернулася Оксана. - До вашого вiдома, я взагалi не читаю
книжок.
- А що ж ти чита ш?
- Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, - сказала вона, гордо
зносячи пiдборiддя. - Я живу!
11
Вiн же читав. Жадiбно, ненастанно, перериваючись тiльки, коли кликала
Галя його ©сти чи ж коли заскакував до не© сам перекинутися кiлькома
словами. Вечорами вiн спускався вниз, де чекала його наречена, i вони
рушали тодi в безконечнi сво© мандрiвки, безперервно балакаючи i
заповнюючи отак прiрву часу, що ©х роздiляла. Потiм вони поверталися з
пощемленими вустами i з гарячими очима. Оксана раз пiдстерегла такий
прихiд: вона вийшла, щоб вiдчинити братовi дверi, якi сама ж зачинила, а
коли переступив вiн порiг, клацнула вмикачем. Побачила вона тодi дивне
обличчя, нiжне якесь i несамовите, братовi очi палали синiм полум'ям, а
губи червоне цвiли. Дiвчина закусила легенько губу, бо це його обличчя
викликало ©й у душi незрозумiлий трем. Вiн пiшов до сво © бiблiотеки,
дошки важко рипiли в нього пiд ногами, широка спина похитувалася, вона
зорила йому вслiд широко розплющеними очима, i щось несподiвано тепле
увiйшло ©й у душу. Здалося ©й, що десь бачила вона таку важку, широку
спину, вiд яко© теж струмувала велика, загадкова сила; ©й захотiлося тодi
якнайшвидше повернутись у свою кiмнату i, закутавшись iз головою в ковдру,
замрiяти, вигадуючи бозна-якi фантасмагоричнi пригоди. Можливо, вона
допустить сьогоднi туди й брата, але дозволить тiльки пiднiжково
прислужувати собi i якнайпокiрливiше перед нею схилятися. Вона вимкнула
свiтло, як тiльки переступив вiн порiг бiблiотеки, i прокралась у темрявi
до сво©х дверей. Ще чула, як кашля вiн у себе, як тре сiрника й закурю
сво огидне кадило; ступала отак навшпиньках i пiдiйшла до вiкна. Побачила
залиту мiсяцем долину, повну трiпотливих драглiв, синю дорогу рiчки i на
тiй рiчцi самотню постать, що начебто на водi стояла. Здалось ©й, що та
постать змахнула раптом крильми i злетiла над рiчкою: велика, сiра й
кудлата. Оксана заплющилася, а коли розплющилася, вже не було нi постатi,
нi птаха, цвiла тiльки безлюдно синя долина, i поблискував на хвильках, що
©х зворушив набiглий легiт, мiсяць. Похитувався серед неба, великий та
круглий, i, подивившись на нього, Оксана раптом втратила свiй мрiйливий
настрiй, вуста ©© стали тонкi й з'©хали набiк - подумала вона, що ось-ось
закiнчаться канiкули i ©й треба буде йти до школи. Знайома нехiть
прокинулася в ©© серцi, i вона аж зубками скреготнула.
Хлопець у сво©й кiмнатi ще читав. Але був надто зворушений, щоб
вiддаватися читанню беззастережно, тому загорнув книжку й поклав люльку на
стiлець.
Лежав i дивився на стелю. Не бачив, однак, ©©, тiльки широке небо,
повне лахматих зiр i з мiсяцем посерединi. Лежало в нього на обличчi, i
вiдчував вiн кожним фiбром шкiри його вологий, прохолодний шовк.
Потягся до вмикача i поринув у темряву. Явилося тодi до нього в усiй
сво©й красi нiжне Неонiлине лице, хиталося, розмите сутiнками, всмiхалося
широко й тремтливо, свiтило та грiло очима. Лежачи отак самотньо на
твердiй канапi, чув вiн запах ©© тiла i, вдихнувши його на повнi груди,
поринав у золотi купелi сну.
12
У недiлю вони перейшли з Неонiлою Бердичiвський мiст, а тодi подалися
через поле до лiсу. Над ними зашумiли коронами сосни, земля була встелена
широким шаром глицi; вони йшли, тримаючись за руки, й урочиста тиша
обiйняла ©х звiдусiль. Часом Неонiлин туфель натрапляв на шишку i
пiдвертався, вона стискувала тодi його пальцi, рука його при тому
твердiла, даючи пiдпору. Йшли так довго, над ними мiж хитливих корон
свiтлiло розкiшне, iз срiбними хмарами небо, сонце слало ©м пiд ноги
яскравi килими, i коли ступали вони на них, вiдскакували вiд них майже
сполученi тiнi. Потiм вони втрапили в заростi папоротi i йшли, шарудячи
тi ю папороттю; по тому вийшли на дорогу i рушили по нiй. Була заросла
травою, по узбiччях вибивалося корiння, позбиване колесами возiв, вигинала
перед ними ясно-зелене тiло, густо покроплене яскравими сонячними латками.
Вiн почав смiшити дiвчину, вона зупинялася вряди-годи i аж згиналася вiд
смiху. Падала ©м на голови й плечi свiтлотiнна мережа, i вони, зловленi в
ту мережу, ставали посмугованi i вiд того трохи незвичайнi. Неонiлине
обличчя пiд ту хвилю помолодiло, вiн схилявся, щоб зазирнути ©й у вiчi.
Втрапляв у море безмежно© ласки й терплячо© любовi, здавалося йому, що
саме про таке мрiяв вiн колись, тижнями валяючись на плацкартних полицях.
Вона ж бачила ясно-синi озерця й напивалася iз них чисто© води, хмiлiла
радiсно - те свiтло обiгрiвало й освiтлювало ©©. Йшли, перейнявшись
навза м цi ю наснагою, i здалося ©м обом, що свiт у цей час тiсно омежився
- був для них i у них. Тодi перелетiв через дорогу птах, великий, з жовтим
та чорним, той птах начебто послав для них якийсь сигнал. Хлопець спинив
дiвчину i вiдчув на сво©х вустах свiжий запах ранку. Вони цiлувалися,
злившись тiлами, i сосни над ними похитувалися, гойдали коронами, скинули
по шишцi, i тi шишки попадали ©м до нiг. Тодi вони трохи опритомнiли,
подалися далi i йшли, аж доки Хлопець стис Неонiлi руку - завмер, пильно
вдивляючись перед собою.
Густий бджолиний гуд почули вони - лежала перед ними галявина, вщерть
заросла квiтами, посерединi росла стара розлога груша, а все повiтря аж
хиталося вiд величезно© кiлькостi прозорих крил. Бджоли й метелики пили iз
квiтiв нектар, i Хлопець iз Неонiлою зрозумiли, що вони шукали саме цього
мiсця.
Вони пили один одного, як п'ють воду спраглi мандрiвцi. Свiт пропав для
них, бо вони раптом забули про час i простiр; навiть бджоли перестали
густи. Синя тиша оточила ©х. Неонiла, розплющуючи очi, бачила син небо чи
не менш синi його очi. Була майже роздягнута перед цим небом i цими очима,
i тiльки тiло ©© цiпилося вiд страху чи чекання. Вiн же побачив перед
собою землю, темну й зарослу травою, побачив ще темнiшi ©© очi, чорне
волосся ©© розстелялося по тiй землi, i цвiла на нiй червона квiтка вуст.
Очi ©© вже не свiтилися вогнем, а наче припали порохом, погаслi, пласкi,
майже змертвiлi, йому до болю в душi захотiлося увiйти в ©хню неозору
темiнь i все-таки засвiтити там вогонь. Той вогонь уже палав у його тiлi,
в очах i пальцях рук та нiг. У вустах, якi скрешав вiн iз тою червоною
квiткою на землi; вогонь жив i в тiй землi, червона ж квiтка вже аж кров'ю
стiкала. Тодi вiн зважився прийняти той вогонь i в себе, ввiйти в ту землю
i самому стати землею. Вiдчув нiжний шовк шкiри, обпiк ©© i обпiкся й сам.
Глибокий лiс зашумiв навколо - чорно-червону троянду уздрiв вiн на вкритiй
квiтами землi. Знову загули над ними бджоли, i вiн теж став бджолою, i
зiйшов вiн до то© троянди заплiднити ©© i забрати ©© мед.
13
О тiй порi i з'явився на горi стрункий, одягнений в ошатний костюм
дженджурик. Мав на головi височезну, чорну й кучеряву копицю волосся, на
ногах у нього були лискучi туфлi, а на мiзинному пальцi витинався
здоровенний срiбний перстень. Дженджурик пройшовся по горi i сiв на скелi
помилуватися на розлогi довколишнi кра види. Вiн побачив Оксану, котра
пiдiймалася пiд гору, гречно всмiхнувся до не© i спитав, як зветься ця
рiчка i чи дуже вона глибока. Оксана подивилася на нього ясними холодними
очима i буркнула пiд нiс назву рiчки, а про ©© глибину не сказала нiчого.
Дженджурик, однак, не вiдстав i спитав, чи не зна вона, де здаються на
цьому кутку квартири. Вiн би хотiв оселитися тут на деякий час, бо йому
страшенно сподобалися цi мiсця. Вiн подивився на ©хнiй дiм i, показавши на
нього пальцем, сповiстив, що охоче найняв би кiмнату тут.
Оксана аж спинилася вiд обурення. Подивилася на дженджурика, наче
хотiла вбити його, але натомiсть наштовхнулася на такий погляд, що ©й аж
мурашки по спинi пройшли. Вiдчула, що, коли не збереться на силi,
обов'язково розслабне i ще, чого доброго, вступить iз тим прилипайлом у
розмову. Вона звела погордливо носика i, дивлячись кудись повз
дженджурика, сповiстила, що тут нiяких квартир не здають i нiколи не
здаватимуть. Знову пiшла, але дженджурик був не в мiру причiпливий i
поволiкся слiдом. Йому дуже шкода, сказав вiн, невимiрне шкода! Тут такi
чудовi кра види; може б, вiн зайшов i поговорив з ©© матiр'ю?
Оксана знову спинилася. Його улесливий, солодкий голосок пролазив у не©
й по-сво му бентежив. Але вiдчула бiльше омерзiння й погорду, нiж
симпатiю: коли ж вiн уразив ©© самолюбство, вуста ©© стали тонкi й
безкровнi.
- Такi речi я можу вирiшувати сама! - сказала вона з притиском. - I
можу вас твердо запевнити, що квартир тут не здають.
Тiльки скоса ковзнула поглядом по його обличчi, але й цього було
досить, щоб уразитися. Дженджурик не дивився на не©, а наче випивав. Знову
заговорив якнайчемнiше, а що вона пiдiйшла вже до хвiртки, зупинився.
У дворi Галя прала бiлизну. Вона побачила дженджурика, i раптом щось
гостре врiзалося ©й у серце.
Оксана плеснула перед дженджуриком хвiрткою, а вiн, побачивши Галю,
позадкував, хоч сам тiльки-но просив завести його до не©.
- Що це за один? - спитала Галя поблiдлими вустами.
- Та прив'язався якийсь, - смикнула плечиком Оксана. - Квартиру шука ,
чи що... Сподобався, бач, йому наш щм.
- А що ти йому?
- Що я могла йому сказати? - Оксана гнiвно заворушила нiздрями. -
Сказала, хай забира ться, бо ми не зда мо нiяких квартир.
- Звiсно, звiсно! - пробурмотiла Галя. - А вiн прийшов на гору знизу?
- Звiдки менi це знати? - роздратовано сказала Оксана. - Я його застала
на скелi. Сидiв i лупився на тi кра види. А взагалi, чого це ти так
розхвилювалася?
- Менi здалося, що вiн проводить тебе додому. Оксана розсмiялася.
- Причепився, як шевська смола. А якi в нього очi, мамо! Як у гадюки...
- Очi, кажеш? - зморщилася Галя.
- Ну, так, очi. Ледве мене, бiдолаху, не з'©в. Вона пiдтисла вуста,
задерла носика й пiшла в дiм, а Галя аж руки опустила. Глухо гупало в не©
серце, кров прилила до обличчя, - вона присiла на лавочку. В домi
безтурботно заспiвала Оксана, з Хлопцевого вiкна випливав дим; як i
завжди, Хлопець вiд ранку до вечора топив себе в тому дикi i в книгах, ©й
захотiлося прийти до нього i все розповiсти. Про сiрого птаха, очi якого
обезволюють та засiвають у кров невiдомi досi бахання. Але розповiсти
Хлопцевi про те - розповiсти йому та мницю його народження.
Оксана вийшла в цей час на гайок. Встигла переодягтись, а на вустах
блукала в не© всмiшка.
- Твiй синок свистить, димить i гримить! - Вона витягла патетично
долонi перед собою, тодi спустила руки i нервово сплела пальцi. - Слухай,
мамо, вiн у нас скоро мiсяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на
роботу?
14
Але Галя не пiддалася на цi доччинi шпильки. Сидiла на лавочцi й
слухала, як шуму ©й у головi кров.
- Щось менi недобре, - сказала вона дочцi. - Можемо-переш?
- Ну, звичайно, мамо. Пiду тiльки гляну, чи пiшов той прилипайло.
- Не ходи! - скочила нервово Галя. - Я тебе прошу: не ходи! Оксана
холодно i здивовано озирала матiр.
- Що з тобою, мамо?
- Е, це довго розказувати, - сказала Галя. - Зрештою, о цiй порi... Нi,
менi варто було б тобi розказати... Бачиш, це не зовсiм правдоподiбна
iсторiя...
- То чого на це зважати?
- У свiй час я теж так думала, - сказала Галя. - Але з роками... З
роками ми ста мо м'якшi й поступливiшi навiть щодо забобонiв. Можливо, це
звичайна самоосторога... Фу, менi браку слiв.
- Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися. Кажи простiше:
яка ж та iсторiя?
Галя розповiла ту iсторiю, дивлячись у землю. Було ©й нiяково
повторювати те, що довгi роки вважала як виплiд химерно© фантазi© сво ©
бабць Розповiдала про чоловiкiв, якi навiдують ©хнiй дiм, що приходять
вони сюди двох гатункiв. Першi вiдвiдують дiм, коли дiвчата починають
ледь-ледь наливатися, другi, коли вони зрiлi красунi. Не було в цьому
домi, сказала Галя, негарних дiвчат. Оксана може в тому пересвiдчитися,
погортавши ©хнiй альбом, але неоднакова доля ©х чекала. Тi, хто не мiг
устояти в ранньому вiцi, народжували хлопчикiв, а вiд тих других приходнiй
народжувалися дiвчата. Дiвчата залишались у домi, а хлопцiв мучив дух
неупокорений - ставали вони блудягами й забродами, п'яницями або ж
диваками, як той Оксанин прадiд Iван. Може, воно й справдi схоже на казку,
сказала Галя, але таке й справдi кiлька разiв повторювалося. У кiлькох так
трапилося, що вони не могли встояти в ранньому вiцi, i ©м зiрвано було
вiнок, чоловiки другого гатунку лишаються в цьому домi й тут живуть. Вона
не хоче переконувати, що це не простий збiг випадковостей, сказала Галя,
але викласти перед нею цi факти вона зобов'язана.
Оксана стояла проти матерi так само з задертим носиком, i зневажлива
усмiшка пливала по ©© обличчi. Галя не бачила то© усмiшки, бо коли б
побачила, не змогла б розказати то© iсторi© до кiнця.
- Не всi дiвчата пiддаються тому першому, - казала вона, - але тi, що
пiддаються, стають нещаснi. Важке життя на них чека i велика гризота
через синiв, яких вони народжують. Ти вже велика дiвчина, - доказала Галя,
- вже на той рiк i школу закiнчиш. Уваж i розваж!
Галя звела нарештi очi й побачила ту глумливо-зневажливу доччину
усмiшку.
- Тепер менi ясно, - сказала та не без погорди, - де взявся твiй
улюблений синок.
- Всi ми з одного тiста, - мовила Галя.
- Овва! - пхикнула Оксана. - Гада ш, мене можна звести?
- Я не хотiла б, щоб ти гралася з вогнем.
- Менi той вогонь нi до чого, - вiдповiла Оксана. - Але я не збираюся
ховатись i в кущi.
У не© затремтiли нiздрi, i знову засвiтилася вона тi ю несусвiтською
красою, яку побачила в нiй Галя вперше при при©здi Хлопця. Сумно й тепло
стало Галi, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню.
- Вiриш, дочко, - сказала вона, взявши дiвчину за руку. - Може, воно й
смiшно, але колись давно подiбна розмова вiдбулася у мене з тво ю
прабабою. Зна ш, що найкумеднiше в цiй ситуацi©?
- Ну? - звела брови Оксана.
- Я тодi вела себе зовсiм так, як оце ти. Вона сказала це так скрушно й
сумно, що в Оксани затремтiло серце i гаряча барва залила ©й щоки. Вона
сiла поруч з матiр'ю i сказала серйозно та розважно:
- Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловiки в мене поки що не викликають добрих
почуттiв.
©х сколихнуло вiд цi © вза мно© вiдвертостi: Оксану через те, що мати
говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину на©вну й трохи
смiшну серйознiсть.
Не знали вони, що чув усю ту розмову крiзь вiдчиненi вiкно й Хлопець.
Вiн вийняв iз рота люльку, поклав на стiлець, розгорнута книжка лягла йому
на груди, а на обличчi з'явилася розгублена всмiшка. В серцi йому
загнiздилася туга, i вперше за весь час перебування тут йому захотiлося
знову покинути рiдний дiм.
15
Вночi Галi приснився сiрий птах у людськiй подобi. Мав чоловiчу голову,
хоч замiсть волосся в нього було пiр'я. Пiр'ям обросло i все його тiло,
замiсть рук були в нього крила, але ноги мав людськi, взутi в лискучi
черевики. Птах кружляв над ©хнiм обiйстям, а вона лежала серед двору в
лiжку й тривожно стежила, як сiре величезне тiло стрiмко рiже повiтря.
Горловий крик вирвався в людини-птаха, вiн склав крила й раптом пiрнув
униз. Галя встигла прикритися ковдрою, i птах упав на ту ковдру. Схопив ©©
пазурами, що витиналися з лискучих туфель, i зринув угору. Вона злякано
заклякла: лежала пiд вiдкритим небом у самiй сорочцi. Розстелена в повiтрi
ковдра летiла наче килим-лiтак, здiймаючись вище й вище, де цвiв i
палахкотiв серед неба мiсяць. Птах знову склав крила i знову шугонув долi.
Цього разу вiн зiрвав iз не© сорочку, роздерши ©© пазурами, i вдарив
дзьобом ©й пiд серце. Кривава рана зачервонiла ©й пiд персом, а бiле
полотно сорочки знялося вгору i, хилитаючись вiльно краями, подалося також
до мiсяця. Птах полетiв за тою ковдрою й сорочкою, меншав i меншав, доки
зник, а вона лежала внизу на лiжку iз розтерзаним серцем i не могла й
пальцем кивнути.
Прокинулась у холодному потi, стало важко ©й дихати. Болiло серце, i
нестерпно стукотiло в головi. Здалося ©й, що ось-ось трiсне ©й мiзок,
через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, мiцно спала, роздiляла ©х
стiна. Галя звела руку й затарабанила в ту стiну. Щось завовтузилось у
глибинi дому, й почулися важкi кроки: збудила вона Хлопця. Вiн вiдчинив
дверi й зазирнув до не©. Вона покликала його слабким голосом, обома руками
стискаючи голову, яка й досi немов розпадалася.
- Менi погано, - сказала вона. - Розбуди Оксану. Або нi, дай менi
гiрчичника. Отут, на полицi.
Вiн засвiтив свiтло й намочив гiрчичника, бризнувши водою з графина.
Приклав матерi до ши©.
- Таблетку валiдолу, - сказала Галя. - Теж на полицi. Вiн подав
таблетку, i вона поклала ©© пiд язик. В шию почало грiти, кров помалу
вiдпливала вiд голови.
- Давно це в тебе?
- Хiба мало було хвилювань? - шепеляючи через таблетку, вiдповiла Галя.
- Лежи. Я посиджу коло тебе.
Вiн сiв коло не© заспаний, обважнiлий, i тiльки тепер помiтила Галя, що
вiн значно старший сво©х лiт. Побачила вона його важкi, спрацьованi руки,
почула гострий дух його тiла й пожалiла раптом: не одне митарювання випало
i на його вiку. Вiн, правда, сам того хотiв, але тепер у нього несвiже
обличчя i якась глибока втома хова ться в очах.
©й полегшало, таблетка пiд язиком розтала, i нiякова всмiшка освiтила
©© обличчя.
- Завдала тобi клопоту. Коли в мене таке почина ться, спить у цiй
кiмнатi Оксана. Здебiльшого, це трапля ться весною, але ось бачиш...
- Тобi не треба хвилюватися, - сказав Хлопець. - I бiльше вiдпочивай.
- Зараз я i вiдпочиваю. Це з осенi не до гульнi.
Вона приплющилася, на щоках ©й заграли нездоровi рум'янцi. Хлопець
звiвся.
- Може, розбудити Оксану? Хай переселиться...
- Вже не треба, - розплющилася Галя. - До речi, все забуваю тобi
сказати: питала за тебе кiлька разiв Марiя Якiвна. Не заходив до не©?
- Ще нi.
- Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити.
16
Вони сидiли з Марi ю Якiвною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень,
зовсiм такий самий, як той, коли доживав сво старий Iван. Марiя Якiвна
подумала про це мимохiдь, розглядаючи Хлопця: був вiн чимось схожий на
Iвана, тiльки той худий, а цей огрядний. Сонце свiтило на них, роблячи
голову Марi© Якiвни срiблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще
чорнiшим. Марiя Якiвна втомилася, розповiдаючи йому про старого, - давно
вже не випадало ©й стiльки говорити. Грали на сонцi викладенi у вазу