Шевчук Владимир. Дiм на горi

вже палахкотiв вогонь. Вiдчував його всi ю спиною, але не пришвидшував
кроку. Ноги його повiльно сунули над дорогою, а очi дивились уперед, де
темнiв засипаний кудлатим снiгом лiсок i де стояла на верхiвках дерев бiла
жiнка в довгiй одежi...
- Земля тепер така тверда, що не вдовбати, - сказав Гервазiй. - Нiхто й
не хотiв довбати. Тому й поховали ©х у кутку порожньо© келi©. Там, бiля
ворiт...
- Поховали за звича м?
- Агей, отче йгумене! Був то такий мент, що не до звича©в! Там, у
селi...
- Що у селi?
- Половина людей впало гиблих. Ми видовбали сяку-таку яму, палячи
вогнища, i ледве всiх умiстили.
- Чому не поклали туди й дiтей?
- По тому вже було.
Iлля Торський рiзко вiдвернувся од вiкна. Очi йому палали, а вуста
тремтiли.
- Через це вони й приходили до мене увi снi, - рiзко сказав вiн. - Я
хочу, щоб ©х вiдкопали й поховали за християнським звича м...

Хвилi снiгу iз вiтром падали на купку зiгнутих, чорних постатей, якi
неквапно долали розбурхане, наче море, плесо двору. Потопали в снiгу по
колiна, хоч учора тiльки вичистили двiр, i намагалися ступати в слiди один
одному. Iлля йшов перший, гостра сiча рiзала йому обличчя, гостро засiвала
бороду й брови, а коли зиркав вряди-годи вперед, не бачив свiту вiд
налиплих на повiки снiжин. Грали вiд того райдужнi барви, й виточувалася з
кутка ока, прокладаючи борозенку, сива сльоза. Ззаду ступав i ромонах
Гервазiй, важко кладучи в iгуменовi слiди важеннi сво© чоботиська. В слiди
отця Гервазiя ступав не менш великий грубник Самiйло з лопатою пiд пахвою,
а позаду також iз лопатою трюхикав тонконогий, як курка, i блiдий, немов
той-таки снiг, чернечина. Вiтер знiмав вихори, крутив над головами, наче
хотiв сильнiше розмахнутися, перш нiж жбурнути ©х у цих зiгнутих людей,
щоб зупинити ©хнiй несмiливий i такий повiльний хiд, а тодi засипати, як
недавно позасипав вiн у далекому селi виставлених у поле снiгових баб.
Спини в людей уже побiлiли, бiлi були й шапки, обличчя й чоботи, ще трохи,
i вони перестануть ворушитися i спиняться, свiтячи в простiр червоними
очима й чорними губами, - весела й люба буде в Заметiлi робота! Але вони
все-таки йшли, все-таки рухали закоцюблими кiнцiвками, все-таки зводили
запорошенi обличчя, i Заметiльниця вже починала сердитися на цю ©хню
даремну й непотрiбну впертiсть.
Зарипiли дверi, наче хтось роздер тонку бляху, i на двiр вискочив
кривоокий воротар. Став, здивовано розтуливши рота, - був один чорний
серед бiлих i лахматих.
- Вiдчини бiчну келiю! - наказав йому iгумен, ледве рухаючи здубiлими
вустами.
Воротар скочив до низьких дверей, наче ворон iз перебитою ногою, й
почав тицькати тремтячими руками ключем у щiлину великого заснiженого
замка. Руки його на тлi бiло-чорного залiза були дивовижно рожевi, вони
поспiшали i через те тремтiли ще бiльше; за спиною в нього тупцювали,
грiючись, кудлатi постатi; воротар озирався вряди-годи й винувато
всмiхався. Його рожевi руки нiяк не могли впоратись iз ключем;
Заметiльниця зрадiла, що цi люди таки спинилися, й почала щосили жбурляти
в них скаженими вихорами; грубник Самiйло не витримав перший: простяг руку
й вiдгорнув з дороги воротаря. Той знiчено заклiпав оченятами, на нього
вже також насипалося досить снiгу, i вiн тут, серед кошлатих, сам кошлатiв
i так само, як вони, пританцьовував.
Грубник Самiйло зняв замка, i дверi голосно заспiвали. Вiйнуло сирою
землею i спертим духом; один за одним входили, згинаючись, до келi©
кудлатi постатi.
- Це тут! - сказав Самiйло, простягаючи важку й кострубату долоню.
Вони завмерли в сутiнку; над головами блимало мале вiконце, затягнуте
воловим пухирем, снiг стукотiв об той пухир, i наче далекi тимпани били; у
вiдчиненi дверi завiювалися снiговi косми, буцiм хотiла дiстати ©х
Заметiльниця й тут; свiтлiв, аж палав за ©хнiми спинами шестикутний
прочiл. На вiях цих застиглих людей повiльно розтавав снiг, стiкав до щiк,
i здавалося, всi заплакали отут у дивний спосiб. Грубник Самiйло подивився
на iгумена, наче щось хотiв сказати, i той не витримав широкого,
запитального погляду. Кивнув i натужно розтулив вуста:
- Починайте!
Вiтер знову закинув у келiю сивого хвоста, вдарив ним у спину воротаря,
i той озирнувся.
- Коли буде так мести, - сказав недоречно, - то завтра свiту не
побачимо...
Двiйко лопат м'яко увiйшло в грунт, пробивши замерзлу шкiрку, i
обережно вiдклали набiк по купцi землi.

Вони лежали на розстеленiй мiшковинi, нiби спали - трiйко молочно-ясних
дiтей: дво меншеньких i один старший. Заплющили очка, i лиця ©хнi були
наче з бiлого каменю точенi. Грубник Самiйло стояв бiля них навколiшках i
змiтав долонею з чисто-бiлих ©хнiх сорочечок темнi зерна землi.
- Отакими, отче iгумене, я i знайшов ©х, - сказав вiн глухо. - Кров
©хня так свiтилася на снiговi... лежали вони, мов янголенята.
Ударив раптом лобом у землю, зачепивши сiре рядно, вдарив удруге й
утрет . Тодi обернувся до Iллi, лице його було запорошене, земля прилипла
до бороди та брiв, а очi дико й божевiльне спалахнули. I пiдiгнулися
колiна в Iллi Торського, iгумена Густинського монастиря, вклякнув вiн
поруч iз грубником Самiйлом. Решта ченцiв незграбно бухнула на колiна й
собi.
- Помолимося за ©хнi душi! - сказав Iлля. Схилили голови. Заметiльниця
зiбралася на силi й знову жбурнула до них довгого снiжаного хвоста, снiг
лiг на зiгнутi спини й голови, i тiльки воротар озирнувся й ошкiрив до
того вихору по-блазенському кривого рота.
Iлля Торський уже стояв. Обличчя його було дiлове.
- Зробиш ©м, Самiйле, труни, - сказав якомога теплiше й раптом поклав
на грубникове плече бiлу, викохану руку. - 3 мореного дерева, Самiйле, i
пофарбу ш золотом.
Над головою знову застукала у воловий пухир Заметiльниця - затахкотiли
далекi тимпани, немовби вибиралось у похiд велике вiйсько. Спереду йшли
литавристи, сурмач, баба-вiщунка i спiвак, а позаду, нiби мак цвiв, -
лицарство запорозьке. Вигравав на бiлому конi на чолi того лицарства
чорновусий полковник, дуже схожий на Iллю Торського, - Iлля впiзнав його
вiдразу. Адже обличчя оте також було виточене з бiлого каменю i такi
широкi, такi чорнi були в того козака очi! Трiпотiла на його плечах одежа,
i вiн сам на буряково-бузковому тлi наче кликав кудись, махаючи рукою.
Йшло по бузковiй дорозi незчисленне вiйсько, i в такт кроку ©хнього
вигравав i бив холодний i сухий тимпан.
- Я, брати, - заговорив тихо Iлля Торський, - ©здив до Ки ва, а
звiдтiля подався до його ясновельможностi. Грошi на церкву я, братове,
привiз, i, як зiйде снiг, ми закличемо до себе майстрiв. Замовимо кам'янi
раки й покладемо цих дiтей пiд олтарем. Можете придивитися до них
пильнiше, брати мо©, - ©хньому духовi варто молитися...
Вiн замовк, а ченцi подивилися на дiтей. Лежали на чорнiй землi,
ясно-бiлi й чистi. Блiде сяйво точилось iз облич, рiвне, погiдне й
прозоре.
- Варто було б нобiлiтувати ©х у святi, - хрипко озвався iз кутка отець
Гервазiй.
- х уже нобiлiтовано, - гаряче озвався Iлля й кинув рукою. - Це кров
волаюча, кров, про яку не повиннi забувати люди!
Зирнув на слiпуче-бiлий прочiл i побачив там далеко, на срiбно-бiлому
тлi, три снiговi баби, котрi вийшли за село й зорили червоними очима.
Батько стояв на порожнiй дорозi, нiби з паперу вирiзаний. Хитався й
розчинявся, блiдий i вицвiлий, у бiлому кожусi i з бiлим кийком. Дивився й
похитував головою. Тодi Iлля Торський знову вдарив поклона до землi...
Дiти лежали у свiтло-сiрому сутiнку i свiтилися. П'ятеро чорних,
великих людей стояло перед ними навколiшках, погiдно зносячи п'ятiрнi й
кладучи собi на груди хреста. Вони приплющилися, цi п'ятеро, i ледве-ледь
ворушили вустами. Кожен iз них мав на що поскаржитись i мав чого просити,
адже всi були на цiй землi й тлiннi, i грiшнi.


ШВЕЦЬ

I в хатi холодно, й на душi холодно. Вiн подумав: "Кiнчилися шпильки, а
березовi чурбанцi вийшли". А ще вiн подумав: надворi йде дощик, маленький,
кульгавенький та холодний. Через це i в душi йому холодно; зирнув - на
лавi повсiдалися всi дев'ятеро його душ, мiж них i Марiйка - п'ятилiтка,
яку найдужче вiн любив, а в кутку на стiнi подрiму собi святий Микола.
Швець дивиться на них усiх крiзь напiвприплющенi повiки, вiн вимiрю
подумки шлях до лiсу, бо до лiсу таки треба йти. Зруба березу, хай i
потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, - будуть йому чурбанцi, та й хату
обiгрi трохи, щоб цi його дев'ятеро душ не мерзли й не подрiмував так
сторожко Микола. Швець одяга свитину, вона чавить йому утлi плечi, йому
аж дихати важко. "Чи це парко в хатi?" - дума вiн, забувши, що дiти
цокотять на лавi зубами, - виходить, затикаючи за пасок сокиру.
На нього вi ться сiренький дощик, засипа очi, загорта в сиву свитку
дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовванi лiс,
там далi дорога, мокра i вся в калюжах. Лiсник, певне, спить, дума швець,
бо й менi цiлий ранок хотiлося спати. Ну, звiсно, коли б не потреба i не
крик - кричало дев'ятеро душ, голоднi пташенята, що розкривають роти, - не
виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в тi дзьоби сяко©-тако© ©жi, -
кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо.
Тож не змiг улежати, гой, не змiг; йому сказав тодi Микола: "Пiди врубай
березу!" "Я думав про це й сам, - спогадав швець, - ось i йду рубати цю
березу".
Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в головi
думки. Вiн зважив: не треба над цим застановлятися; онде лiс, треба
вийняти сокиру - бiлi вiти падають прямо з неба; зда ться, це вони
струшують дощ; бiлi тiнi, тужливий спогад про далеке марево; воно - таки
пляма, холоднувато-бiла, як i цi вiти.
Тодi вiн вийняв сокиру i вдарив. I на нього градом посипалися краплi,
наче заплакало над ним небо i сама береза. Однак вiн не зважав, бив i
рубав, хоч вiдчулося: дивиться хтось. "Ну, хай, бо все одно почав", -
думав швець, вмиваючись чи тими березовими слiзьми, чи власним потом.
Але навколо було порожньо. Це вiн побачив, коли береза впала. Шамотiв
дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорi спокiйно кричала
ворона. Пiдважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гiлки зашарудiли
над ним, наче засичала гадюка, але вiн не обернувся.
Отодi й вийшов з лiсу злий дух. Зрештою, швець не розiбрав до ладу, чи
був то злий дух, чи лiсник, але той усiвся йому на березу, i швець упрiв,
волочачи його через поле. Сипався дощик, але, зда ться, вони обидва не
зважали - швець тягнув, а лiсник ©хав на березi.
- Ну от, ти зрубав ©©, - сказав лiсник, - то як будемо розщитуватися?
- Береза сухостiйна, - сказав швець, - i не вчинив я злочину.
- Ти ©© все-таки даремно зрубав, - вiдповiв лiсник. Тодi швець уже
зовсiм розсердився.
- Гей, пане, - сердито скрикнув вiн, - менi й так важко нести, а пан
сiв верхи, щоб я його тягнув?
Лiсник засмiявся.
- Хочеш, щоб я засадив тебе?
Швець тягнув дерево, аж пiт вибивався йому на лобi й пiд пахвами, вiн
майже не зрозумiв, що сказав йому лiсничий - отой, бачте, пан, що розсiвся
на березi.
- Куди це засадите? - повернувсь у пiсниковий бiк.
- А в буцегарню, - спокiйно сказав лiсник. - Хiба не зна ш за що,
хе-хе?
- А мо© дев'ятеро душ? - не стерпiв, щоб не розсердитися швець. - Ви ©х
менi годуватимете?
- Менi яке дiло? - позiхнув лiсник. - Мо дiло засадити тебе, а ти вже
сам думай про сво© душi.
Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.
- Ви чогось хочете вiд мене, - сказав по мовчанцi швець. - Чого?
- Хе-хе, - не дуже голосно засмiявся лiсник. - Ти здогадливий. Хочу,
щоб бомагу пiдписав.
Швець спинився. Дощик сипав на них, i чи вiд нього, чи вiд поту вiн
зовсiм змокрiв. Навiть у ногах було мокро.
- На себе? - спитав, повертаючись упiвбока до лiсника.
- Хе, - лiсник уже пихкав люлькою, - чому на себе? I на тi дев'ятеро
душ, хе, для мене то лагоминка.
Швець удруге завдав собi на спину дерево, лiсник навiть пособив, а тодi
знову скочив на березу.
- Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! - згукнув швець, але
потяг.
- А я вiд тебе вiдповiдi чекаю!
Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже мiстечко з'явилося, вже й
люди виднiлися, а береза стала важка, як каменюка. Тодi швець зупинився.
Пiт цебенiв йому поза вуха й на очi, але вiн все-таки дивився на того
лiсника: сiре одутле обличчя, сiрi одутлi очi, сiра роздута одежа, а
замiсть чобiт...
Вiн здригнувся й вiдвiв очi - цього вiн сподiвався й не сподiвався.
"Таки злий дух", - подумав сумовито, але спокiйно.
Лiсник засовав ратицями, його била нетерплячка.
- Дуже ти гарячий, - буркнув швець, роздивляючись його пильнiше. - Але
хай буде по-тво му!
- Я тобi ще й грошей дам, - сказав лiсник, - i ти цiлий рiк не
бiдуватимеш.
Швець позирнув на лiсника, i в його очах спалахнув легенький лукавий
вогник.
- Кажеш, грошi даси?
- А дам!
- Ну, коли грошi, то це ще куди не йшло! Лiсник виставив великi бiлi
зуби, а швець йому пiдморгнув. Лiсник пiдморгнув шевцевi й простяг папiр.
Папiр був бiлий i чистий, як i лiсниковi зуби. Швець зiтхнув, покрутив
ши ю, наче звiльняючись од липкого комiра, й узяв незграбними пальцями той
папiр у руки.
Лiсник забрав папiр, склав його учетверо i засунув до кишенi. I зовсiм
не було у нього ратиць - звичайнi собi чоботи. По-звичайному вiн i
попрощався.
- Я за рiк прийду до тебе, щоб не вiдпирався.
Швець засмiявся. Лiсничий показав зуби й собi, i вони пiдморгнули один
одному. В кишенi у шевця лежали грошi, а береза була його також.
- То до побачення! - сказав весело, i той лiсник вiдразу ж перестав
бути йому цiкавий. "Хай його грiм б' ! - думав швець, - Менi ще треба
доволочити цю березу!"
Вiн раптом згадав Миколу - той мав задумане й сумне обличчя. У веселiй
хатi, вирiшив вiн, i тобi веселiше буде! Бо що то за веселощi в порожнiй i
холоднiй хатi?
Вiдтак перестав i дощ. I шевцевi зовсiм злагiднiло на серцi. Та й пiт
не так уже цебенiв - той лобуряка був важчий за саму березу.
Онде й мiстечко, а бiля хати - жiнка. Коло не© всi восьмеро дiток - як
горох при дорозi: меншi, меншi й меншi - геть-но тобi як горох! Вiн
озирнувся. Лiсника вже й слiд прохолов, тяглася тiльки, як сухий вiник,
береза.
Жiнка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усi дiти,
а серед них - Марiйка. Така ладна та дитина: обличчя бiле, тепле, м'яке,
волосся темне, м'яке, а очi - начебто джерельця. Вона щось гука чи, може,
гукають вони всi разом? Ого, помiч яка!
- Яка помiч! - каже вiн жiнцi. - А я втiху маю душевну.
Жiнка дивиться на нього заширокими очима: вона не розумi .
- Га?
- Кажу, втiху маю душевну!
- Що ти зробив?
- Що я зробив? Пiдписався лiснику, а той менi ще й грошей дав...
Жiнка дивиться на нього, а вiн на не©. I дiти за нею - як вiяло.
- Щось не втямлю я нiчого, - сказала жiнка, а вiн задивився на свою
Марiйку: чиста й бiла. I м'яка.
- Ге, що тут говорити? - сказав вiн. - Пустi балачки! Записався, а вiн
менi - грошей. Тепер я його!
- Це добре, - всмiхнулася нарештi жiнка, - ми пiдемо вiдробимо. Всi
пiдемо.
Зчумiло стояв серед дороги зi сво ю березою. Навпроти нього - жiнка, за
якою, як курчата на вигонi, - малi.
- Ге, нi, - сказав морщащись. - Не будемо ми робити, нiчого не будемо!
Сказав це i вiдчув жаль. Ще маленький, але беручкий...
Тягли березу вже всi разом, попереду вiн з жiнкою, а ззаду хапалися за
гiлляччя його дiти. I чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони -
стовбур, а дiти - гiллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня,
а це гiлляччя вже ген високо - такi бiлi й чистi, - i тягнуться в небо, а
воно високе й син . "Це мо дерево, - думав гордо швець, тягнучи березу. -
Добре мати таке собi дерево. А коли бряжчать у кишенi грошi! I-i-i! Бог ти
мiй! Яка це втiха мати оце дерево i щоб бряжчали грошi!"
Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний i думний - швець
розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жiнка й дiти. Але Микола був
сумний, навiть не дивився. Тодi швець нахилився до Марiйки (така вона
чиста й м'яка) i прошепотiв ©й, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову
перехрестилися й вийшли.
Швець узяв сокиру й почав обтiсувати гiлля. Дiти бiгали з пруттям по
двору, шмагаючи одне одного по литках i весело регочучи, - йому ж ставало
смутно. Знав i чого: чекав Марi©. Повинна була вийти i щось сказати. Отож
цюпав собi сокирою, а жаль його ставав великий, бiлий - як зима чи крижана
рiчка. Йому стало жаль i дерева, хай воно сухе, - гiлляччя його вже не
стримiтиме у небо i вже не поцiлу його вiтер. Але думав про те мало, -
була то, може, пiвдумка, - аж тiк туди, за дверi, де лишилася Марiйка:
нiколи, скiльки бачив, не був Микола такий сумний.
Нарештi рипнули дверi, на порозi стала Марiйка. Обличчя в не© блiде, а
очi такi чистi, що витиснулася йому сльоза. Помiтив: жiнка теж перестала
поратися, та й усi дiти примовкли i втишилися. Пiдiйшли до ганку, пiдiйшов
i вiн, - Марiйка ледве губами рухнула:
- Вiн сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не
вставав зi стiльця. Поки не скаже...

Його Марiйка вже шестилiтка, а вiн сидить i ши чоботи. Вечiр довгий i
темний, бо сьогоднi натислося йому в душу якогось сiрого попелу, i той
попiл розсiявся i засмiтив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь
далеко, часом позирав на вiкно, а воно - чорне й неживе. Чогось боявся,
наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок i пив його, висмоктував. "Ге,
нi, - подумав швець, - це я, напевне, хорий". Але вiн не був хворий, знав
то сам - лукавив, бо оте чорне вiкно, отой довгий вечiр, оцi дiти, що так
незвично тихо повсiдалися на лавi, оцей смутний Микола!..
- Ге, чого це ви всi попримовкали?

Але йому нiхто не вiдповiв, начебто нiкого й не було в хатi.
- Це тому, - почув вiн знайомий голос, - що я прийшов.
- Ага! - схаменувся швець. - Таки прийшов.
- Збирайся, - сказав той, - бо нам уже пора йти. Швець сидiв на сво му
стiльцi з плетених пасiв i мовчав. Тiльки надточував ножа, щоб зрiзати
шкiру.
- Ну, то що?
- А нiчого, - вiдповiв нарештi швець. - Менi треба кiнчити цi чоботи. З
них я й живу, а ти глянь, скiльки ©х у мене, тра й на дорогу.
- Хе-хе, - сказав той, - не треба тобi на дорогу. Я таку карету
пiдкочу, що хе-хе!
Але швець не дивився на нього, навiть не хотiв бачити, чи той у
лiсничiй одежi, а чи у сво©й.
По тому обiзвався Микола, сидiв доти мовчки в кутку:
- Коли вiн устане, хай посадить на сво мiсце й закляне його.
Швець повернувсь у бiк Миколи, той дивився на нього спiвчутливо. Вiдтак
побачив Марiйку, котра йшла переказати йому Миколинi слова, дiвча
всмiхалося сумовитою, блiдою усмiшкою. Посеред хати стояв лiсник (таки
вiн), на лавi - жiнка, а коло не©, як дрiб, дiти. Швець схилився до чобiт,
якi шив, i довго коло них возився. Риштував, чистив, шив - в нього за
спиною стояла Марiйка, вона вже сказала те, що почув i вiн, i не хотiла
вiдходити. Лавка була зайнята, шевський стiлець - пiд ним, тож лiсник
переминався з ноги на ногу.
- Ге, втомилися, бачу, - сказав швець, скоса зирячи на непроханого
гостя.
- Таки втомився, - сказав лiсник, - отак за вами по-побiгати, дума ш,
малий клопiт? Чи менi легко хлiб заробляти?
- А чого вам його заробляти? - спитав швець, але лiсник засопiв:
розсердився.
Швець вбивав шпильки в пiдошву i скоса зирив на лiсника.
- Ото скiнчу, то спочинете на мо му. Вже скоро! Вiн стукав i стукав, а
той стукiт бив у голову й вiдбивався вiд чорних мертвих вiкон. "Як це
тяжко виходити, - думав швець, - у ту чорну глупоту, в ту чорну нiч. Але
хай!"
Прибивав пiдошву, а тодi пiдчищав терпугом, i терпуг ходив йому по
серцi, бо не знав, чим усе це скiнчиться.
- Буду збиратися, - сказав швець, устаючи i струшуючи з фартуха обрiзки
шкiри, - можеш спочити.
Вiн побачив, як злий дух хлюпнувся на його стiлець i знеможено видихнув
повiтря. Тодi швець одяг бiлу сорочку й новi штани.
- Уставайте, - сказав вiн, - будемо йти. Вiн побачив наморене, в цю
мить начебто схудле обличчя лiсника, - той сидiв i важко дихав.
- Уставайте, кажу, я готов!
- Та радий устати, - ледве переводячи дух, сказав лiсник, - коли ж мене
прибито. Це тво© витiвки?
- Нiякi це не витiвки, - буркнув швець. - Уставай, бо не пiду.
- Що ти до мене ма ш? - скрикнув, вибалушивши очi, лiсник.
- Що менi до тебе мати? - мирно вiдповiв швець. - Чи я кликав тебе до
себе? I чи приставав?
- Така служба в мене, - сказав злий дух. - Ти чоботи ши ш, а я роблю
це.
В лiсника вже й пiт на лобi вибився.
- Тяжко менi, - простогнав вiн. - I сидiти тяжко, i встати несила!
- Яв тебе не просив тих грошей, - сказав швець. - Ти сам менi ©х
усунув.
Лiсник уже хапав спазматичне повiтря. Розтулив рота й був як риба на
березi. Швець стояв серед хати в бiлiй сорочцi й нових штанях, i його
обличчя споважнiло.
- А яка вже пора? - спитав тривожно лiсник.
- Та пiвнi скоро заспiвають, - вiдповiла з лави шевчиха. Тодi лiсник
затурбувався.
- Пусти мене, - попросив у шевця.
- Я до тебе не чiплявся, - вiв сво © швець. - Сам зачепив.
- Але менi вже пора! - закричав лiсник. - Я вже не можу тут сидiти!
- А я за йогомостю послав, - мовив незворушно швець. - От вiн прийде й
розпита ться в тебе. Славно розпита ться!
Стояла нiч. Всi раптом помiтили, що стояла нiч. На столi у шевця горiла
свiчка, бiля Миколи - каганець, лiсник теж тримав у руцi свiчку, що
бозна-де й узялася; вiд того ожили в мешканнi довгi й пласкi тiнi, що
заворушилися по кутках. У вiкна хлюпав чорний морок, на лавi сидiли жiнка
й дiти, у них були широкi вiд зачудування очi, а може, то страх напав на
них? Бiля шевця, одягненого в бiлу сорочку (як дивно свiтилася вона
зараз!), стояла Марiйка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала
з-поза то© руки. На стiльцi мучився злий дух, його обличчя потемнiло, а на
губи вибивалася пiна. Дивився на них каламутним поглядом, i губи його
ворушилися - щось прохав. Але вони були нiмi й холоднi, бо нiма й холодна
була хата, тiльки тiнi шастали, як живi.
- Ану, сину, - сказав швець сво му пiдстаршому, - подзвони йому трохи.
Син скочив у сiни, хоч трохи й боявся, принаймнi помнувся перед
порогом, а тодi задзеленчав iз сiней дзвоником.
- Пусти мене! - простогнав лiсник.
- Чу ш? - швець прислухався - син знову задзеленчав. - Дзвенить!
- Я з тобою хочу перебалакати, - сказав лiсник.
- То й кажи, - байдуже мовив швець - йому стало зовсiм смутно в цьому
пiвмороку.
- В тебе, бачу, закляте мiсце ?
- , - сказав швець. - То клопiт мiй за цих пуцьвiрiнкiв.
- Давай розiйдемося по-мирному.
- Давай!
- Верни менi тi грошi, i я знати тебе не хочу. Швець мовчав.
- Грошi менi поверни!
- А де я ©х в бiса вiзьму! - закричав раптом швець. - Чи не бачиш,
скiльки в мене того дробу?
Лiсник дихав зовсiм важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило
i зламав його. Тодi знову задзеленчало в сiнях, i вони завмерли
прислухавшись.
- Заплатиш менi за шило, - сказав швець. - Я бiдний чоловiк.
- А я багатий?
- А ти багатий.
- Я не можу тобi дурно платити.
- То й сиди!
- Ну гаразд, - нарештi здався лiсник. - Пiдпиши ще одну бомагу. Дам
тобi грошей на цiлий рiк.
- Досить з тебе однi ©, - сказав швець. - Чи ти ©© затеряв?
- Не затеряв, - сказав лiсник, викладаючи з кишенi грошi. - Таке губити
не годиться...
I раптом махнули по хатi тiнi, закричав пiвень, голосно й весело,
заблимали свiчки, спалахнули й освiтили хату великим, мертвим свiтлом,
розбилася шибка, задзенькотiло скло, дуже голосно задзеньчав у сiнях
дзвоник, метнувся по хатi вiтер, звiяв шевцевi волосся й одежу, замиготiв
каганець бiля Миколи, а свiчки погасли - мрiли тiльки в теменi розпеченi
гнотики. Майнув чорний хвiст, начебто вилiтав птах, дзвонив i дзвонив у
сiнях дзвоник, плакали дiти на лавi, котилися сльози й у жiнки; Марiйка
затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, i годi було
взнати, чи осуджу вiн, чи втiша . Швець стояв у темрявi, неприродно
виструнчившись, його очi дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтiли.
- Ви всi це бачили, - сказав вiн. - Микола тому свiдком. Ви всi те
бачили. Я думав про вас! Менi несила бачити вас у голодi й холодi.
Зда ться, була тодi осiнь. "Осiнь, - сказала Марiйка. - Стережiться,
тату!"
- А я що? - мовив швець. - Та й часу менi нема. Онде чоботи шию.
Вiн справдi шив чоботи. Сидiв цiлий день нагинцi й шив. I чи осiнь так
дiлала, чи, може, нежить схопив, болiла йому голова. "Мабуть, прийде!" -
сказав вiн жiнцi, i вона подивилася на нього вiддано й прохально. В цей
мент i зазирнув той до вiкна. Розтулив створки i сперся руками на
пiдвiконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобiт.
- То збирайся, шевче, - сказав той, позiхнувши. - Я вже досить
начекався.
Швець вiдчув свою знесилу проти нього.
- Не буду я збиратися, - сказав вiн. - Не буду! Старий я, не годен уже.
- А грошi, - розсердився той, - годен був брати? Марiйка стояла бiля
батька й тремтiла, мов листок.
- Ну, не тремти, ластiвочко! Сходи-но краще за панотцем.
- Я не хочу вас покидати, - сказала Марiйка. - Чогось страшно менi
стало.
- Дай менi боятися за себе! - спалахнув швець. - Iди, куди посилають!
- Куди це ти ©© посила ш? - спитав той, у вiкнi.
- Тютюну купити на дорогу.
- Я тобi дам.
- Не хочу чортiвського, хочу людського.
- Як зна ш!
- То в хату зайдiть.
- Хе-хе, - засмiявся той, у вiкнi. - Вже заходив. Там закляте мiсце .
- Ну то й стiй пiд вiкном, - сказав швець. - Менi он зiбратися треба.
Та й тютюнцю дочекаюся.
- Стою, - буркнув той i запалив люльку.
Жiнка сидiла на лавi й плакала. Дiти тулилися до не©.
- А може, вiдробимо тi грошi та й вiддамо?
- А цитьте! - закричав на них швець. - Чи я тут голова?
- Та ти, але, може, краще вiддати?
- Менi голова пухне за вас! - сказав швець, одягаючи бiлу сорочку.
- Не вдягай ти бiло© сорочки, - сказав той, у вiкнi.
- А то чому?
- Заклята вона в тебе.
- У нас звичай такий, - сказав швець. - На смерть бiлу сорочку
вдягають.
- Грець з вами i з вашими дурними звичаями! - буркнув той, у вiкнi. -
Вдягай, що хочеш!
- Чи не йде Марiйка? - спитав швець у жiнки.
Попереду бiгла Марiйка, а за нею - панотець. Вiяв вiтер, розкидав
одежу, кропило вiдкидалося назад, так швидко вони йшли. Тодi всмiхнувся
швець: побачив - женеться за Марiйкою й панотцем жовте листя, летить разом
iз вiтром, i вони наче на крилах несуться. Тодi звiв швець до Миколи сво©
очi. "Вибач!" - сказав. Микола не вiдповiв, тiльки дивився незмигно. "Я не
знаю, - сказав швець, - де трафить мене смертне на©ття, але я тримаюся!
Хочу оберегтися".
Та лiсник уже тiкав. Уздрiв нахiд на себе - зiрвався ще бiльший вiтер.
Махнув кулаком, люто спалахнули його очi, а губи виплюнули прокляття: