Страница:
зловив легенько руку, що злетiла перед ним, i якнайвiдданiше поцiлував.
Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо
сидiв за ©© спиною, наче й не було його тут, - давав ©й утихомиритися.
- Я тебе чимось образив? - спитав, коли вона вже заспоко©лася.
- Зробив менi боляче, - сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд
рудо-синьо© в сутiнку рiки.
- Вибач! - повторив вiн. - Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким
iще не цiлувалася?
Зирнула на нього здивовано. Схилив до не© усмiхнене, гречне обличчя й
намагався зазирнути ©й в очi.
- З ким би я могла цiлуватися? - спитала здивовано.
- Ну, звiсно, звiсно© - поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося
зазирнути ©й в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi.
- Я тобi не робитиму боляче! - шепнув на вухо й потерся об ©© щоку.
Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила
червоний мiсяць, який за мить замiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли,
зiштовхнувшись, ©хнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо -
з несамовитою пристрастю цiлував ©© джигун у сiрому костюмi, з залiзними
руками i з не менш залiзними вустами.
7
Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися
дерева, повз якi йшла; вуста ©© полум'янiли - дивну немiч i знесилу
вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ©© рух,
але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге
вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ©й боляче, залiзши ©й за вирiз
плаття й притисши залiзними пальцями ©й персо. Галя й пiшла вiд нього
пiсля того - не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи всмiшкою. Грав
на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i
побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили
реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у
нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному,
спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що
це з нею ко©ться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi,
чула за собою важкий поступ i дивувалася - крок у нього не хиткий i не
зморений: сильний вiн i досвiдчений.
У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його
погляд.
- Iди вже, йди! - сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ©© голос.
- Прийду завтра в цiй порi! - шепнув вiн, легко торкаючись вустами ©©
попечених i покусаних. - Чекатимеш?
- Iди! - шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. - Ми й так уже
задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо.
- Така ти недосвiдчена, ластiвочко, - сказав. - Зрештою, це менi
найбiльше в тобi й подоба ться...
Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що
втрача над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд
того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала - хто
збагне до решти ©© неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд
цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися ©й на очi, i запашiло ©й
немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ©й на плече, як пташка, i
вона мовчки понесла ©© до свого й досi освiтленого вiкна.
Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола
стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх
лiг ©й на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ©© коханець.
Стало шкода, що все-таки не сто©ть вiн бiля хвiртки й не свiтить до не©
чарiвницькою всмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хто зна,
до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла
пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в
тишу сво тихе зiтхання.
Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що
товклось ©й у грудях, тому сiла на траву тут-таки, пiд розчиненим вiкном,
i скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й
свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд ©© плачу, а спiвчував ©й
мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння, яке перетвориться
вранцi на воду, але поки це станеться, зачару воно не одного цвiркуна й
нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а
цвiркуни котитимуть ©х цвiркункам. Цвiркунки прикрасять ними зеленi сво©
груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях.
Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ©© тiло змiнювалось у цю нiч
також, наливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала
доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ©й вуста й болiло персо, не
зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до яко© тулиться, - ©©
спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому
з' днаннi - людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтло© туги
й синьо© дороги, що ©© прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж
кам'янистих горбiв...
Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд сво©м
вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах,
вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути
вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть там, спогадав вiн, де думають про
народження.
8
Вилiзла на вiкно, подряпавши колiна, i спустила ноги в кiмнату. Лампа,
залишена на столi, давно вже коптiла, вiд того скло почорнiло вiд сажi, а
на стелi утворилася кругла чорна пляма. Галя прикрутила гнiт, i вiд
темного скла в поко© стало зовсiм сутiнно. Вiдтак озирнулася й полегшено
зiтхнула.
В кутку трiснули легенько стелажi, пiд пiдлогою завовтузилася миша, на
столi бився спазматичне метелик з попеченими крильми, а на стелi сидiли
зеленi нiчнi комахи. Галя стояла, розтуливши рота, й дослухалася. В
глибинi дому нерiвне дихала й постогнувала ввi снi бабця: Галя взяла,
захистивши руку платтям, скло лампи i зняла його. Вогник захитався,
пожовтiв i поблiд. Велика Галина тiнь лежала на стiнi, торкаючись головою
чорно© плями. Галя витерла скло подолом того ж таки плаття i наставила на
лампу. Свiтла побiльшало, i вона ще раз озирнулася. Стiни оперiзували
стелажi, на столi лежала "Людина" Кобилянсько©. Вона пiдiйшла до
розгорнуто© книжки й мимохiть зирнула на сторiнки. Побачила засипане
зорями небо i темну кострубату тiнь у тому небi. Загорнула з ляскотом
книгу - повiявся вiд не© сiрий пил.
Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i
раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали,
прокушена долiшня губа темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi.
Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось . Хтось уплив до не©
крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил.
Впливало те в не© через очi, i очi ©© заголубiли. Те нове, що входило в
не©, наповнювало ©© тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що
плюснула на не© вiд тi © незнайомо© жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз
збудеться та фантазiя, що ©© любили повторювати старi письменники:
розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi
фотокартковi зображення, якi зберiгаються в ©хньому сiмейному альбомi.
Онде вона, з перестрахом подумала Галя, - вiчна володарка цього дому,
принцеса, якою ©й нiколи не стати, адже порушу вона приписи, покладенi
для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до не© чорнявий красунь, якому
вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки...
Вiд таких думок мурашки побiгли ©й по спинi, мимовiльно впадала вона в
тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн,
Анатоль, перетворив ©© в отаку красуню - це його поцiлунки розбудили в нiй
жiноче ство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в
неспокiйному серцi, терпить i пережива щось таке виняткове, що й бабчинi
казки при цьому стають блiдi та звичнi.
Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно ко©ться
насправдi. I коли стояла отак заплющена, не-чутно вилетiла ©й iз серця
голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само
тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i
безтiнно стала у другому кутку.
Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з
перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля
грудей сукнi.
9
У той мент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого
голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко -
стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила
лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i
ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi.
Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й
дихаючи розтуленим ротом.
- Валер'янки менi, швидше! - прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу,
метнулася до домашньо© аптечки. З переляку не могла розiбратись у
пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула
дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки.
Руки в не© трусилися, як, зрештою, i в бабцi - та випила валер'янку одним
духом.
- Нога! - сказала стара пошепки. - Менi вiднiма лiву ногу!
Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими
венами нога.
- Розтирай, Галечко, розтирай! - попросила знеможено, i Галя почала
масажувати ту ногу. Пiт вибився ©й на лоба, але вона щосили розтирала
шкiру, яка й справдi дубла пiд ©© пальцями, доки не вiдчула: все тiло
старо© знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того,
що дi ться пiд цим самотнiм дахом, адже живе ©х тут тiльки дво - до
найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози
покотилися ©й з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в
цiй душнiй, непровiтренiй кiмнатi.
- Стривай, ласочко, стривай! - знеможено сказала стара. - Менi вже
полегшало...
Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ©й на очi волосся, але не прибирала
вона його - все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, - зовсiм
незнайома, ба навiть чужа ©й видалася. Знову дихнуло ©й у вiчi чорним
подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, - зуб
на зуб ©й не потрапляв.
- Отак ти перелякалася! - тихо й умиротворено сказала бабця. -
Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш?
- Зачиталася, - сказала вона i стала до старо© так, щоб не видно було
©© прокушено© губи.
- Знову приходив до мене увi снi той Сiрий: чи то птах, чи людина.
Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься
менi.
Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст
отi незвичайнi слова.
- Таке говориш, бабцю! - перелякано сказала вона. Стара начебто марила.
Лежала iз заплющеними очима, нiс ©й загострився, а очницi перетворились у
темнi ями. Сотався й сотався з ©© темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд
того знову затремтiла.
- ©х дво приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до
бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати...
Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний
волоцюга, а мого брата ти зна ш... Дивна сила побива ©хнi уми,
дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена.
До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його
вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, - може,
вiн i мстить через те тепер?..
Наче запала в глибший сон, груди ©й високо здiймалися.
- Бабцю! Бабцю! - кинулася до не© Галя, але стара миттю розплющилася i
здивовано позирнула на внучку.
- Ану-но, подивись, чи нема в мене чого на оцi? - сказала досить
тверезо.
Галя взяла лампу й прихилила до старо©. Та розвела темними пальцями з
бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око старо© було залито кров'ю.
10
Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй
iсторi© фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому
неприродного значення, але цей збiг подiй, що навалився притьма, був
разючий. й аж у головi завинулося, особливо пiсля цi © страшно© ночi,
пiсля того червоного ока, яке вона тодi побачила. Серце важко гупотiло в
грудях, холодний вiтер гуляв там i вистуджував ©©. Уже здавалося, що
зустрiч iз Анатолем щось i справдi несусвiтне, а може, ©© й не було?
Лежала в лiжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у темiнь, не про
сон тут iшлося - все в нiй трiпотiло й колотилося. Зрештою, нiч зробила
сво : Галя вперше повiрила бабцi - над усiм цим домом i справдi зависла
особлива та мниця, бо й дiм цей по-справжньому непростий. Проглядала ту
кiлькакрат повторену iсторiю, наче кiно: йшли i змагалися перед ©© зором
часом притьмаренi, а часом зовсiм виразнi постатi. Бачила й цей дiм,
повторений кiлькаразово, начебто притисла око, i вiд того зображення
роздво©лося: щоразу стояла коло того дому iнша дiвчина, власне, дiвчина
була одна, але одягнута в одежу залежно вiд часу, в якому жила. Знизу
пiдiймалися чоловiки, так само одягненi в рiзну за часом одежу, але на
одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кiлькох сiрих птахiв-людей, що
спускалися, кружляючи, з неба, - в усiх було Анатолеве обличчя. Хотiла
збагнути секрет цього збiгу - бракувало ©й тями. Що вона знала тодi, ще не
до кiнця сiмнадцятилiтня, коли дивишся ще таким розширеним поглядом на
свiт i коли так незвичайно б' ться в грудях серце? Вчинила тодi те, що
могла: викликала перед себе Анатолiв образ й перекреслила його там, в
уявi, навiк. Вдруге повiсила на серце замок i вдруге стала черницею.
Лежала в темнiй кiмнатi, вкрита темною ковдрою: очi ©© були зовсiм чорнi i
зовсiм чорно засiвалася ©й душа. Була холодна й пустельна; навiть ранка,
яку дiстала в приступi шаленства, замерзла в не© на губi. Анатоль тепер
був для не© як сiра пляма.
Отакою i ввiйшла вона в свою першу, майже дорослу нiч, отакою й понесли
©© в сиву кра©ну снiв великокрилi бiлi птахи з невидимого острова.
Лишилася в цiй кiмнатi тiльки стара, яко© вже аж нiяк не мiг узяти сон.
Вона думала, що надто перейма ться тим, що вiдбува ться в цьому домi,
думала й про те, що такого приступу, як у цю нiч, не переживала вона
нiколи; кров стигла ©й у жилах, коли згадувала, як вiднiмалась у не© нога;
думала, що, врештi, так швидко пролетiв ©© час; думала, що молодiсть ©© -
це вже затонулий у морi часу корабель; поруч розквiтала така ж квiтка,
якою була колись i сама; думала, що квiтувати жiнцi дано тiльки кiлька
рокiв, решта часу - зiв'ядання. Високу печаль пережила стара, вiдчуваючи
на собi нову хвилю такого прив'ядання, - ©х проходить, тих хвиль, за життя
кiлька. Вже вона не лiтня жiнка, а стара, - вiд тi © думки все в нiй i
щулилося, й радiло, вiдчувала страх перед темною прiрвою часу, який лежав
перед нею, i водночас ту незбагненну силу, що вабила ©© увiйти i в ту
прiрву. Вiдчувала, що не спить ©© онука, i майже напевне знала, що та
пережива . Тонка, трохи змучена й мудра усмiшка лягла на зморщене ©©
обличчя, i чи вiд то© усмiшки, чи вiд ночi додалося ©й ще кiлька зморщок.
"Зачини сво серце, моя ласочко, - шепотiла вона, коли онука вже спала, -
не пускай у нього гостей непрошених, тобi ще не пора!" Спокiйнiшала, бо
знала - спить ©© онука з зачиненим серцем, але сама була жiнкою i вiдала:
жiноче серце - як переливна вода. Боялася цього, але покладалася на свою
силу й мудрiсть.
Широке, засипане ромашками поле побачила Галя ввi снi. Залите воно було
щедрим сонцем, i блукав по ньому, чогось свого шукаючи, великий i, ©й
здалося, сумний чорногуз.
11
Вони обо заспали, але прокинулися водночас i обо вiдчулися, наче ©х
побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими
хмарами. Вони обо збагнули, що вночi сталося щось важливе й непри мне:
Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби.
- Вже не спиш. Галочко?
- Як себе почува ш, бабцю? - озвалася й Галя.
- У мо© лiта, - засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне
вiкно, - вже недоречно запитувати про здоров'я!
- Як тво око?
- Прийди подивись.
Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до старо©. Око ще було помережане
червоними жилками, але почистiшало.
- Що це в тебе на губi?
- Вдарилась учора об одвiрок, - сказала легковажно Галя. - На якесь
вiдро наскочила i ледве голови не звернула.
Вона засмiялася, i ©© дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн.
- Треба пiти купити хлiба...
- То я пiду.
- Треба й на базар сходити: нема в нас борошна.
- Добре, бабцю, - сказала Галя, i в не© раптом упорхнув малий голубий
метелик. Стара завмерла в сво му лiжку: несподiвано спалахнула ©© онука
тою красою, що ©© побачила сама в нiчному дзеркалi: начебто зайшов у не©
сонячний промiнь i освiтив...
- Пiду снiданок приготую, - сказала Галя, бо вiдчула й у собi той
недоречний спалах.
Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерно© гри, до того променя, хоч
надворi й помину не було сонця - висiли там холоднi й драглистi хмари.
Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути.
Не думала про Анатоля нi про бабцю, якiй так не до смаку прийшовся цей
Анатоль, не думала нi про нiчнi бабинi оповiдини, нi про сво на©ття -
слухала лише тiло сво й дивувалася, що воно так тепло й чудово заспiвало
в цей сутiнний ранок.
Накинула халата й пiшла рвучким, поспiшним кроком, залишивши в цiй
насумренiй кiмнатi стару, а та тiльки й могла, що пiддаватися тут на
самотi цiй сiростi й сутiнку. Хмара впливла до не© через вiкно i лягла ©й
на обличчя, тихий смерк холодив душу - здавалося ©й, що чу далеку й
печальну музику. Зрозумiла нагло: вiд якогось часу вони з онукою почали
жити в рiзних площинах: одна десь там, угорi, а друга - внизу. Важко
прокласти ©м одна до одно© мiст чи кладку; чим далi, тим глибше вiдлiта
вiд не© ця пташка i тим бiльше простору ©х роздiля . Стара обвела поглядом
кiмнату: сiрi стiни з давнiми шпалерами, подекуди вони обiрвалися й
забруднилися, сiра небiлена стеля - цього року вона не бiлила, а внука
того ще не вмiла, ©й захотiлося прикликати Галю, щоб сiла бiля ©© постелi,
розповiсти ©й щось iз життя цього дому, щоб дивилася вона на не© захоплено
й зачудовано. Навiть рота вiдкрила, але погук так i не вийшов з ©© вуст:
надто багато в нiй зiбралося сьогоднi сутiнку. Важке зiтхання вирвалося ©й
iз грудей - у вiкно зазирав до не© каштан, посаджений нею в той день, коли
виходила замiж. I здалося старiй, що то зазира до не© той чоловiк, що
заблукав був сюди й попросив води: вони прожили разом хороше життя.
Побачила вона мокру, сiру хмару над тим каштаном, наче кучеряве волосся, i
в тiй хмарi, чи вiд ©© настрою, чи, може, так треба було, спалахнув раптом
малий яскравий клаптик неба.
Стара сiла в постелi й торкнулася ноги - була та холодна й начебто
чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя
примчалася до не© i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на
лiжку, ковдра з не© скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ©© показу на
темнi, вкритi синiми смугами вен ноги.
12
Це був частковий правець лiво© ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило,
але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ©й обидвi ноги у вiйну,
коли в ©хнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику,
струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки,
хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти
малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не
матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде
iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки
спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на ганку i
без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi кра види. Галя ж залишиться
Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом
поселятиметься й богиня. Хто зна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки,
вспокоюватиме, факт той, що очi ©© постiйно спочиватимуть на стежцi, по
якiй прийшов був колись до не© ©© вусатий красень. Коли ж вона дочека ться
того моменту, коли завiта до них на гору Володимир, коли вип' вiн з
Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть" i
зайде до сво © кiмнати без сторонньо© допомоги. Вiдчу тодi те, що
вiдчува королева, коли ©© царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а
водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому
приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить ©х
i використа ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку ©хнього
обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок
Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно
руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала
доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на ©© плечi. Лiкар
щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла то© пропозицi©: боялася,
що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану
новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так
протяглося бозна-скiльки часу...
У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на ганок.
Задивилася на чудовий кра вид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й
островом, i ©й здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до
не зовсiм доладно© вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але
вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-сво му налякана, хоче
заспоко©тись i врiвноважитися. Через це й сидiла на ганку така сутiнна й
сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно.
В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя,
прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ©© прадiд
у перших. Не витримував цi © тишi й застиглостi, оцього сльозливого й
крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходнями i тiльки й
знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у сво©х
книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй щось вiд того прадiда, що ©й
також хочеться спуститись iз цi © гори i перевiрити увiч, чи не з картону
вирiзано всi оцi кра види.
Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i
без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi
були притоптанi, i ©й навiть здалося, що впiзна в прим'ятiй травi слiд
лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не
кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який
ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих
цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молотком по цвяхах, забила дiрку. Цвяхи,
правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд ©© ударами, а молоток
кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши ©©, але дошка все-таки
трималась мiцно.
Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й
ретельно вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула,
що бабця не спить.
- Що це ти там стукала? - спитала вона.
- Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, - спокiйно й лагiдно
озвалася Галя.
Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту
радiсть, що хвилею плеснула на не©: Галя таки починала набиратися ©© духу.
Уявилося старiй, як вони обо тут старiшають, грошi ©м поки що надходять,
то ©м i клопоту не було б. Полюбила цю гарну, несподiвано подорослiлу
дiвчину, котра стояла оце перед нею, i ладна була все задля не© вiддати.
Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею,
вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул:
- Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум.
- I покидатимеш мене саму? - здивовано i злякано спитала стара.
- Ти б зайнялася в'язанням, - трохи немилосердно вiдказала Галя. - Час
би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, - вона знову подивилася на стару впритул, -
людина без спецiальностi нiщо...
Було непри мно ©й таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу
голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним
надходженням вiд Галиного батька.
13
Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у сво му вигiдному
крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз
розгорненою "Повi ю" Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим
гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких
лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з
драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм
витертим пледом, скидала вряди-годи озбро ними окулярами очима; свiтло вiд
лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i
м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим
склом, тихо повзали золотi жуки, i ©м обом раптом здалося, що час
зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамва©.
Спинився джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя
рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба,
нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили
мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна,
вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса.
Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну
тишу вони вiдчули.
- Слухай, бабцю? - спитала Галя. - А той твiй дядько, вiн нормальний
був?
Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести
шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу.
- Ти мене щось питала? - повернулася вона до онуки.
- Питала про твого дядька.
- Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його
якiсь фантазi© мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з
дороги, i нi пуття з нього, нi толку...
- Ну, а потiм?
- Що потiм? - роздратовано сказала бабця. - Потiм пити почав i пропав
нi за цапову душу.
Галя була розчарована. Але все-таки непоко©в ©© той далекий i всiма
забутий ©© предок.
- Не був вiн жонатий?
- Що ти хочеш? - округлила очi бабця. - Мало того, що собi життя
перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне:
як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в
Вона заспокоювалася. Сiла на камiнь i задивилась у далечину. Вiн тихо
сидiв за ©© спиною, наче й не було його тут, - давав ©й утихомиритися.
- Я тебе чимось образив? - спитав, коли вона вже заспоко©лася.
- Зробив менi боляче, - сказала Галя, не вiдводячи погляду вiд
рудо-синьо© в сутiнку рiки.
- Вибач! - повторив вiн. - Це сталося мимовiльно. Ти й справдi нi з ким
iще не цiлувалася?
Зирнула на нього здивовано. Схилив до не© усмiхнене, гречне обличчя й
намагався зазирнути ©й в очi.
- З ким би я могла цiлуватися? - спитала здивовано.
- Ну, звiсно, звiсно© - поспiшливо заговорив вiн, а що йому не вдалося
зазирнути ©й в очi, присунувся ближче й обiйняв за плечi.
- Я тобi не робитиму боляче! - шепнув на вухо й потерся об ©© щоку.
Дозволила притиснути себе щiльнiше, а коли закидала голову, побачила
червоний мiсяць, який за мить замiстився мiсяцем чорним. Задзвенiли,
зiштовхнувшись, ©хнi зуби, i червоний вогонь знову запалахкотiв навколо -
з несамовитою пристрастю цiлував ©© джигун у сiрому костюмi, з залiзними
руками i з не менш залiзними вустами.
7
Iшла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися
дерева, повз якi йшла; вуста ©© полум'янiли - дивну немiч i знесилу
вiдчувала. Анатоль ступав слiдом, наче сiра тiнь, чатував на кожен ©© рух,
але тримався вiдстанi. Була вона за цей вечiр зовсiм випита, адже i вдруге
вирвалась iз обiймiв, вдруге зробив вiн ©й боляче, залiзши ©й за вирiз
плаття й притисши залiзними пальцями ©й персо. Галя й пiшла вiд нього
пiсля того - не затримував, тiльки ступав позаду, свiтячи всмiшкою. Грав
на його блискучих зубах тонкий червоний промiнець, i Галя, озирнувшись i
побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили
реагувати на нього, хотiла чимшвидше дiстатися до вiкна, не думаючи, як у
нього залiзе, хотiла зникнути з цього двору й опинитися у затишному,
спокiйному лiжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що
це з нею ко©ться. Знала про тiнь за собою, сiру i в солом'яному капелюсi,
чула за собою важкий поступ i дивувалася - крок у нього не хиткий i не
зморений: сильний вiн i досвiдчений.
У хвiртцi вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його
погляд.
- Iди вже, йди! - сказала i здивувалася, як лагiдно прозвучав ©© голос.
- Прийду завтра в цiй порi! - шепнув вiн, легко торкаючись вустами ©©
попечених i покусаних. - Чекатимеш?
- Iди! - шепнула й вона i наклала на хвiртку защiбку. - Ми й так уже
задалеко зайшли. Тодi вiн засмiявся. Тихо й воркiтливо.
- Така ти недосвiдчена, ластiвочко, - сказав. - Зрештою, це менi
найбiльше в тобi й подоба ться...
Але вона вже не слухала його. Йшла додому, i вiн раптом вiдчув, що
втрача над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханiсть i ставала вiд
того сумна. Нi, не радiсть вiдчувала вона пiд ту пору! Iшла й думала - хто
збагне до решти ©© неспокiй? Думала й дивувалася: що робиться отут, пiд
цим мiсяцем та небом? Двi сльози викотилися ©й на очi, i запашiло ©й
немилосердно натиснуте персо. Бiла печаль сiла ©й на плече, як пташка, i
вона мовчки понесла ©© до свого й досi освiтленого вiкна.
Тут Галя спинилась i озирнулася. Блiдий мiсяць заливав двiр, довкола
стигло безлюддя, i не було вже на горi анi душi. Тонкий, вимучений усмiх
лiг ©й на вуста: десь у цiй ночi летiв у темiнь надто палкий ©© коханець.
Стало шкода, що все-таки не сто©ть вiн бiля хвiртки й не свiтить до не©
чарiвницькою всмiшкою. Стало жаль, що так швидко йому пiддалася: хто зна,
до чого воно йдеться? Хотiла, щоб вiн був, i прагла його позбутися. Бiла
пташка печалi летiла у червонуватому небi i тужливо посилала в нiч i в
тишу сво тихе зiтхання.
Вона зiтхнула теж. Хотiла виплакати все те сколошкане й незрозумiле, що
товклось ©й у грудях, тому сiла на траву тут-таки, пiд розчиненим вiкном,
i скулилась у клубочок. Росила сльозами траву, i сльози рожево грали й
свiтилися. Весь свiт довкола зарошувався вiд ©© плачу, а спiвчував ©й
мiсяць. Витворював iз тих слiз дорогоцiнне камiння, яке перетвориться
вранцi на воду, але поки це станеться, зачару воно не одного цвiркуна й
нiчного птаха. Птахи ковтатимуть тi камiнцi, щоб стати безсмертними, а
цвiркуни котитимуть ©х цвiркункам. Цвiркунки прикрасять ними зеленi сво©
груди i дозволять цвiркунам ославити себе у пiснях.
Галя сидiла, скулена, на травi й плакала, ©© тiло змiнювалось у цю нiч
також, наливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала
доросла в ту нiч, а що немилосердно пекли ©й вуста й болiло персо, не
зрозумiла вона того. Не зрозумiла, що сама земля, до яко© тулиться, - ©©
спiвучасниця й робить з нею чудо. Вiдчула тiльки щось велике в такому
з' днаннi - людського чуття й мiсячного свiтла, жалю й роси, свiтло© туги
й синьо© дороги, що ©© прослала тиха рiчка, яка мертво лежить помiж
кам'янистих горбiв...
Старий козопас Iван теж не спав у ту нiч. Коли заплакала пiд сво©м
вiкном Галя, коли полетiв у небо, вiддаляючись, задоволений сiрий птах,
вiн подумав, що свiт цей, який кладеться йому перед очi, мусить бути
вiчний i нетлiнний. Вiчнiсть там, спогадав вiн, де думають про
народження.
8
Вилiзла на вiкно, подряпавши колiна, i спустила ноги в кiмнату. Лампа,
залишена на столi, давно вже коптiла, вiд того скло почорнiло вiд сажi, а
на стелi утворилася кругла чорна пляма. Галя прикрутила гнiт, i вiд
темного скла в поко© стало зовсiм сутiнно. Вiдтак озирнулася й полегшено
зiтхнула.
В кутку трiснули легенько стелажi, пiд пiдлогою завовтузилася миша, на
столi бився спазматичне метелик з попеченими крильми, а на стелi сидiли
зеленi нiчнi комахи. Галя стояла, розтуливши рота, й дослухалася. В
глибинi дому нерiвне дихала й постогнувала ввi снi бабця: Галя взяла,
захистивши руку платтям, скло лампи i зняла його. Вогник захитався,
пожовтiв i поблiд. Велика Галина тiнь лежала на стiнi, торкаючись головою
чорно© плями. Галя витерла скло подолом того ж таки плаття i наставила на
лампу. Свiтла побiльшало, i вона ще раз озирнулася. Стiни оперiзували
стелажi, на столi лежала "Людина" Кобилянсько©. Вона пiдiйшла до
розгорнуто© книжки й мимохiть зирнула на сторiнки. Побачила засипане
зорями небо i темну кострубату тiнь у тому небi. Загорнула з ляскотом
книгу - повiявся вiд не© сiрий пил.
Повiльно, дрiбними крочками пiдходила до свiчада. Обережно нахилилася i
раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червонi вуста палали,
прокушена долiшня губа темнiла ранкою, очi стали величезнi й темнi.
Всiм нутром вiдчула дiвчина: в кiмнатi хтось . Хтось уплив до не©
крiзь зачинене вiкно, хтось голубий, складений увесь iз ясно-синiх брил.
Впливало те в не© через очi, i очi ©© заголубiли. Те нове, що входило в
не©, наповнювало ©© тiло вщерть, i Галя раптом сама перелякалася краси, що
плюснула на не© вiд тi © незнайомо© жiнки в дзеркалi. Здавалося, зараз
збудеться та фантазiя, що ©© любили повторювати старi письменники:
розчиниться дзеркало i вийде з нього красуня, так дивно схожа на тi
фотокартковi зображення, якi зберiгаються в ©хньому сiмейному альбомi.
Онде вона, з перестрахом подумала Галя, - вiчна володарка цього дому,
принцеса, якою ©й нiколи не стати, адже порушу вона приписи, покладенi
для порядних дiвчат. Вже не пiдiйметься до не© чорнявий красунь, якому
вона мала б винести напитися, i не народить вона йому дочки...
Вiд таких думок мурашки побiгли ©й по спинi, мимовiльно впадала вона в
тон бабиних оповiдок i мимоволi починала в них вiрити. Нi, саме вiн,
Анатоль, перетворив ©© в отаку красуню - це його поцiлунки розбудили в нiй
жiноче ство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в
неспокiйному серцi, терпить i пережива щось таке виняткове, що й бабчинi
казки при цьому стають блiдi та звичнi.
Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозумiти нарештi, що воно ко©ться
насправдi. I коли стояла отак заплющена, не-чутно вилетiла ©й iз серця
голуба богиня, скромно завмерши в найтемнiшому кутку кiмнати. Так само
тихо вийшла iз дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, i
безтiнно стала у другому кутку.
Галя розплющилась i побачила перед собою блiде, розколошкане дiвча з
перестрашено розширеними очима, iз покусаними вустами i в подертiй бiля
грудей сукнi.
9
У той мент закричала в глибинi дому стара. Кликала Галю, i такого
голосу в бабцi дiвчина нiколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко -
стогiн i прохання, жах i вiдчай почулись у тому криковi. Галя схопила
лампу й метнулась у коридор. Загримiла необережно поставленим вiдром i
ледве не випустила лампи. Притьмом вiдчинила дверi i спинилась на вступi.
Бабця сидiла в лiжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовiрно очi й
дихаючи розтуленим ротом.
- Валер'янки менi, швидше! - прохрипiла вона, i Галя, поставивши лампу,
метнулася до домашньо© аптечки. З переляку не могла розiбратись у
пляшечках, нарештi схопила потрiбну i помчалась у сiни за водою. Гримнула
дверима, за хвилину гримнула ними знову й пiднесла старiй розведенi лiки.
Руки в не© трусилися, як, зрештою, i в бабцi - та випила валер'янку одним
духом.
- Нога! - сказала стара пошепки. - Менi вiднiма лiву ногу!
Галя вiдкинула ковдру: на простирадлi лежала темна, помережана спухлими
венами нога.
- Розтирай, Галечко, розтирай! - попросила знеможено, i Галя почала
масажувати ту ногу. Пiт вибився ©й на лоба, але вона щосили розтирала
шкiру, яка й справдi дубла пiд ©© пальцями, доки не вiдчула: все тiло
старо© знеможено розслабилося. Дiвчинi стало невимовне страшно вiд того,
що дi ться пiд цим самотнiм дахом, адже живе ©х тут тiльки дво - до
найближчих сусiдiв треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози
покотилися ©й з очей, великi, щедрi, холодний подих смертi вона вiдчула в
цiй душнiй, непровiтренiй кiмнатi.
- Стривай, ласочко, стривай! - знеможено сказала стара. - Менi вже
полегшало...
Тодi Галя розпрямилася. Насунулось ©й на очi волосся, але не прибирала
вона його - все ще плакала. Дивилася на стару, наче впiзнавала, - зовсiм
незнайома, ба навiть чужа ©й видалася. Знову дихнуло ©й у вiчi чорним
подихом, i дiвчина ще бiльше затремтiла, мiзерна й зовсiм дитинна, - зуб
на зуб ©й не потрапляв.
- Отак ти перелякалася! - тихо й умиротворено сказала бабця. -
Заспокойся, менi вже майже добре. А чого це ти не спиш?
- Зачиталася, - сказала вона i стала до старо© так, щоб не видно було
©© прокушено© губи.
- Знову приходив до мене увi снi той Сiрий: чи то птах, чи людина.
Кинувся до мене, i ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься
менi.
Говорила вона пошепки, i Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст
отi незвичайнi слова.
- Таке говориш, бабцю! - перелякано сказала вона. Стара начебто марила.
Лежала iз заплющеними очима, нiс ©й загострився, а очницi перетворились у
темнi ями. Сотався й сотався з ©© темних вуст зашерхлий шепiт, i Галя вiд
того знову затремтiла.
- ©х дво приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до
бiльшостi... Моя бабця пiддалася йому, пiддалася йому й мати...
Народжувалися вiд того хлопчаки, той мiй дiд у перших був страшний
волоцюга, а мого брата ти зна ш... Дивна сила побива ©хнi уми,
дiвчинко... я сама знала, ласочко, цю iсторiю, бо вчасно була попереджена.
До мене вiн також приходив... i скiльки сили менi коштувало, щоб його
вiдшити... Так, дитино моя, я йому не пiддалася, як i твоя мати, - може,
вiн i мстить через те тепер?..
Наче запала в глибший сон, груди ©й високо здiймалися.
- Бабцю! Бабцю! - кинулася до не© Галя, але стара миттю розплющилася i
здивовано позирнула на внучку.
- Ану-но, подивись, чи нема в мене чого на оцi? - сказала досить
тверезо.
Галя взяла лампу й прихилила до старо©. Та розвела темними пальцями з
бiлими нiгтями повiки, i Галя зойкнула: око старо© було залито кров'ю.
10
Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межi, де в цiй
iсторi© фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатнiсть надавати всьому
неприродного значення, але цей збiг подiй, що навалився притьма, був
разючий. й аж у головi завинулося, особливо пiсля цi © страшно© ночi,
пiсля того червоного ока, яке вона тодi побачила. Серце важко гупотiло в
грудях, холодний вiтер гуляв там i вистуджував ©©. Уже здавалося, що
зустрiч iз Анатолем щось i справдi несусвiтне, а може, ©© й не було?
Лежала в лiжку й дивилася чорним, збентеженим поглядом у темiнь, не про
сон тут iшлося - все в нiй трiпотiло й колотилося. Зрештою, нiч зробила
сво : Галя вперше повiрила бабцi - над усiм цим домом i справдi зависла
особлива та мниця, бо й дiм цей по-справжньому непростий. Проглядала ту
кiлькакрат повторену iсторiю, наче кiно: йшли i змагалися перед ©© зором
часом притьмаренi, а часом зовсiм виразнi постатi. Бачила й цей дiм,
повторений кiлькаразово, начебто притисла око, i вiд того зображення
роздво©лося: щоразу стояла коло того дому iнша дiвчина, власне, дiвчина
була одна, але одягнута в одежу залежно вiд часу, в якому жила. Знизу
пiдiймалися чоловiки, так само одягненi в рiзну за часом одежу, але на
одне обличчя; поруч з тим побачила вона й кiлькох сiрих птахiв-людей, що
спускалися, кружляючи, з неба, - в усiх було Анатолеве обличчя. Хотiла
збагнути секрет цього збiгу - бракувало ©й тями. Що вона знала тодi, ще не
до кiнця сiмнадцятилiтня, коли дивишся ще таким розширеним поглядом на
свiт i коли так незвичайно б' ться в грудях серце? Вчинила тодi те, що
могла: викликала перед себе Анатолiв образ й перекреслила його там, в
уявi, навiк. Вдруге повiсила на серце замок i вдруге стала черницею.
Лежала в темнiй кiмнатi, вкрита темною ковдрою: очi ©© були зовсiм чорнi i
зовсiм чорно засiвалася ©й душа. Була холодна й пустельна; навiть ранка,
яку дiстала в приступi шаленства, замерзла в не© на губi. Анатоль тепер
був для не© як сiра пляма.
Отакою i ввiйшла вона в свою першу, майже дорослу нiч, отакою й понесли
©© в сиву кра©ну снiв великокрилi бiлi птахи з невидимого острова.
Лишилася в цiй кiмнатi тiльки стара, яко© вже аж нiяк не мiг узяти сон.
Вона думала, що надто перейма ться тим, що вiдбува ться в цьому домi,
думала й про те, що такого приступу, як у цю нiч, не переживала вона
нiколи; кров стигла ©й у жилах, коли згадувала, як вiднiмалась у не© нога;
думала, що, врештi, так швидко пролетiв ©© час; думала, що молодiсть ©© -
це вже затонулий у морi часу корабель; поруч розквiтала така ж квiтка,
якою була колись i сама; думала, що квiтувати жiнцi дано тiльки кiлька
рокiв, решта часу - зiв'ядання. Високу печаль пережила стара, вiдчуваючи
на собi нову хвилю такого прив'ядання, - ©х проходить, тих хвиль, за життя
кiлька. Вже вона не лiтня жiнка, а стара, - вiд тi © думки все в нiй i
щулилося, й радiло, вiдчувала страх перед темною прiрвою часу, який лежав
перед нею, i водночас ту незбагненну силу, що вабила ©© увiйти i в ту
прiрву. Вiдчувала, що не спить ©© онука, i майже напевне знала, що та
пережива . Тонка, трохи змучена й мудра усмiшка лягла на зморщене ©©
обличчя, i чи вiд то© усмiшки, чи вiд ночi додалося ©й ще кiлька зморщок.
"Зачини сво серце, моя ласочко, - шепотiла вона, коли онука вже спала, -
не пускай у нього гостей непрошених, тобi ще не пора!" Спокiйнiшала, бо
знала - спить ©© онука з зачиненим серцем, але сама була жiнкою i вiдала:
жiноче серце - як переливна вода. Боялася цього, але покладалася на свою
силу й мудрiсть.
Широке, засипане ромашками поле побачила Галя ввi снi. Залите воно було
щедрим сонцем, i блукав по ньому, чогось свого шукаючи, великий i, ©й
здалося, сумний чорногуз.
11
Вони обо заспали, але прокинулися водночас i обо вiдчулися, наче ©х
побито камiнням. Ранок був сiрий, понурий, небо було затягнуте густими
хмарами. Вони обо збагнули, що вночi сталося щось важливе й непри мне:
Галя думала про свою вечiрню зустрiч, а стара про нiчний напад хвороби.
- Вже не спиш. Галочко?
- Як себе почува ш, бабцю? - озвалася й Галя.
- У мо© лiта, - засмiялася трохи штучно бабця, дивлячись у сiре, сумне
вiкно, - вже недоречно запитувати про здоров'я!
- Як тво око?
- Прийди подивись.
Галя зiскочила з лiжка й пiдiйшла до старо©. Око ще було помережане
червоними жилками, але почистiшало.
- Що це в тебе на губi?
- Вдарилась учора об одвiрок, - сказала легковажно Галя. - На якесь
вiдро наскочила i ледве голови не звернула.
Вона засмiялася, i ©© дзвiнкий смiх трохи провис помiж сiрих стiн.
- Треба пiти купити хлiба...
- То я пiду.
- Треба й на базар сходити: нема в нас борошна.
- Добре, бабцю, - сказала Галя, i в не© раптом упорхнув малий голубий
метелик. Стара завмерла в сво му лiжку: несподiвано спалахнула ©© онука
тою красою, що ©© побачила сама в нiчному дзеркалi: начебто зайшов у не©
сонячний промiнь i освiтив...
- Пiду снiданок приготую, - сказала Галя, бо вiдчула й у собi той
недоречний спалах.
Хотiла усамiтнитись i дослухатися до химерно© гри, до того променя, хоч
надворi й помину не було сонця - висiли там холоднi й драглистi хмари.
Хотiла пiд ту хвилю i в дзеркало зирнути.
Не думала про Анатоля нi про бабцю, якiй так не до смаку прийшовся цей
Анатоль, не думала нi про нiчнi бабинi оповiдини, нi про сво на©ття -
слухала лише тiло сво й дивувалася, що воно так тепло й чудово заспiвало
в цей сутiнний ранок.
Накинула халата й пiшла рвучким, поспiшним кроком, залишивши в цiй
насумренiй кiмнатi стару, а та тiльки й могла, що пiддаватися тут на
самотi цiй сiростi й сутiнку. Хмара впливла до не© через вiкно i лягла ©й
на обличчя, тихий смерк холодив душу - здавалося ©й, що чу далеку й
печальну музику. Зрозумiла нагло: вiд якогось часу вони з онукою почали
жити в рiзних площинах: одна десь там, угорi, а друга - внизу. Важко
прокласти ©м одна до одно© мiст чи кладку; чим далi, тим глибше вiдлiта
вiд не© ця пташка i тим бiльше простору ©х роздiля . Стара обвела поглядом
кiмнату: сiрi стiни з давнiми шпалерами, подекуди вони обiрвалися й
забруднилися, сiра небiлена стеля - цього року вона не бiлила, а внука
того ще не вмiла, ©й захотiлося прикликати Галю, щоб сiла бiля ©© постелi,
розповiсти ©й щось iз життя цього дому, щоб дивилася вона на не© захоплено
й зачудовано. Навiть рота вiдкрила, але погук так i не вийшов з ©© вуст:
надто багато в нiй зiбралося сьогоднi сутiнку. Важке зiтхання вирвалося ©й
iз грудей - у вiкно зазирав до не© каштан, посаджений нею в той день, коли
виходила замiж. I здалося старiй, що то зазира до не© той чоловiк, що
заблукав був сюди й попросив води: вони прожили разом хороше життя.
Побачила вона мокру, сiру хмару над тим каштаном, наче кучеряве волосся, i
в тiй хмарi, чи вiд ©© настрою, чи, може, так треба було, спалахнув раптом
малий яскравий клаптик неба.
Стара сiла в постелi й торкнулася ноги - була та холодна й начебто
чужа. Тодi не витерпiла i таки закричала, а коли перестрашена Галя
примчалася до не© i стала на порозi, то побачила, що сидить бабця на
лiжку, ковдра з не© скинута, сорочка пiдсмикнута, а палець ©© показу на
темнi, вкритi синiми смугами вен ноги.
12
Це був частковий правець лiво© ноги. За якийсь час бабцi вiдпустило,
але вiдтодi почала вона ходити з палицею. Вiднiме ©й обидвi ноги у вiйну,
коли в ©хнiй дiм ледве не втрапить снаряд. Вiн розiрветься в малиннику,
струснувши будинком: вiд страшного ляску повивалюються з вiкон усi шибки,
хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперовi смужки. Стiна навпроти
малинника буде густо посiчена осколками, i хоч шкоди вони, крiм вiкон, не
матимуть, стара пiсля того перетвориться в немiчну ляльку. Вона буде
iнколи вередлива й криклива i поганятиме онукою, але це будуть тiльки
спалахи: здебiльшого сидiтиме вона, якщо дозволятиме погода, на ганку i
без кiнця дивитиметься на далекi прирiчковi кра види. Галя ж залишиться
Галею, в нiй постiйно житиме в серцi голубий метелик, а часом
поселятиметься й богиня. Хто зна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки,
вспокоюватиме, факт той, що очi ©© постiйно спочиватимуть на стежцi, по
якiй прийшов був колись до не© ©© вусатий красень. Коли ж вона дочека ться
того моменту, коли завiта до них на гору Володимир, коли вип' вiн з
Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомiсть" i
зайде до сво © кiмнати без сторонньо© допомоги. Вiдчу тодi те, що
вiдчува королева, коли ©© царюванню приходить кiнець: сумуватиме, а
водночас i радiтиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрiбно тому
приходневi, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить ©х
i використа ще одну нагоду, щоб внука таки повiрила в казку ©хнього
обiйстя. Але станеться це аж через десять рокiв, в той же сутiнний ранок
Галi довелось притьма бiгти за лiкарем, а коли вiн розвiв безпорадно
руками, давши перед цим старiй один i другий укол, вiдчула, що стала
доросла i що вiдтепер всi клопоти цього дому лягають на ©© плечi. Лiкар
щось говорив про лiкарню, але стара не прийняла то© пропозицi©: боялася,
що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану
новину. Через це Галi довелося щодня масажувати ногу старiй, i так
протяглося бозна-скiльки часу...
У той день, пообiдавши, стара заснула, i зморена Галя вийшла на ганок.
Задивилася на чудовий кра вид iз рiчкою, горбами, скелею, купальнями й
островом, i ©й здалося, що все це наче з картону вирiзане, як декорацiя до
не зовсiм доладно© вистави. Як i всi, вистава мала вiдбутися ввечерi, але
вона вже на кiн не ступить. Вона зморена й по-сво му налякана, хоче
заспоко©тись i врiвноважитися. Через це й сидiла на ганку така сутiнна й
сiра, через те i в хустку куталася, хоч надворi й не холодно.
В глибинi цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, i Галя,
прислухаючись, зрозумiла раптом, чого тiкав з цього дому далекий ©© прадiд
у перших. Не витримував цi © тишi й застиглостi, оцього сльозливого й
крикливого баб'ячого царства, де чоловiки тiльки приходнями i тiльки й
знали, що достачати кошти для цих жiнок, а у вiльний час длубатись у сво©х
книжках. Галя вiдчула раптом, що i в нiй щось вiд того прадiда, що ©й
також хочеться спуститись iз цi © гори i перевiрити увiч, чи не з картону
вирiзано всi оцi кра види.
Натомiсть вона вчинила iнше. Обiйшла паркани з тильного боку обiйстя i
без труда знайшла дошку, яка вiдхилялася. Бур'ян i кропива в цьому мiсцi
були притоптанi, i ©й навiть здалося, що впiзна в прим'ятiй травi слiд
лакованого туфля. Спокiйна усмiшка розцвiла на Галиному лицi. Повiльно, не
кваплячись, зайшла вона в повiтку, знайшла там iржавого молотка, який
ледве тримався на розхитанiй ручцi, взяла кiлька грубих, так само iржавих
цвяхiв i, невмiло дзьобаючи тим молотком по цвяхах, забила дiрку. Цвяхи,
правда, химерно покрутилися й позагиналися пiд ©© ударами, а молоток
кiлька разiв спав з ручки, ледве не поранивши ©©, але дошка все-таки
трималась мiцно.
Галя поверталася додому iз свiтлим лицем. Жбурнула молоток у повiтку й
ретельно вимила пiд умивальником руки. Пiсля того зайшла в хату й почула,
що бабця не спить.
- Що це ти там стукала? - спитала вона.
- Це я, бабцю, там у парканi дошку забивала, - спокiйно й лагiдно
озвалася Галя.
Бабця зробила круглi очi й поспiшила опустити погляд, щоб заховати ту
радiсть, що хвилею плеснула на не©: Галя таки починала набиратися ©© духу.
Уявилося старiй, як вони обо тут старiшають, грошi ©м поки що надходять,
то ©м i клопоту не було б. Полюбила цю гарну, несподiвано подорослiлу
дiвчину, котра стояла оце перед нею, i ладна була все задля не© вiддати.
Галя, однак, мала iншi думки. Сiла на стiлець просто перед бабцею,
вiйнувши широким подолом сукнi, й подивилася на стару впритул:
- Треба менi вже, бабцю, документи здавати в технiкум.
- I покидатимеш мене саму? - здивовано i злякано спитала стара.
- Ти б зайнялася в'язанням, - трохи немилосердно вiдказала Галя. - Час
би швидше бiг!.. Тепер, бабцю, - вона знову подивилася на стару впритул, -
людина без спецiальностi нiщо...
Було непри мно ©й таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу
голову i теж не довiряла тiй нитцi, за яку вони тримались: отим щомiсячним
надходженням вiд Галиного батька.
13
Того вечора на них обох зiйшов мир: стара всiлась у сво му вигiдному
крiслi, поклавши хвору ногу на ослiнчик, а Галя примостилася коло лампи iз
розгорненою "Повi ю" Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим
гасом вiд лампи, в розчинене вiкно вливалися запахи жасмину чи й недалеких
лiкарняних лип; у вiкно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з
драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсiм
витертим пледом, скидала вряди-годи озбро ними окулярами очима; свiтло вiд
лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього i
м'яка нiжнiсть. Тихо пливла Галина мова, тихо горiв вогник пiд гнутим
склом, тихо повзали золотi жуки, i ©м обом раптом здалося, що час
зупинився, зупинилися люди, якi йшли в цьому вечорi, машини й трамва©.
Спинився джигун у сiрому костюмi i в лакованих туфлях, спинилася течiя
рiки i струмкiв, що спадали в цю рiку. Завмерли, мов замерзли серед неба,
нiчнi птахи й кажани; кiлька лiтакiв, що потрапили в цю смугу, згасили
мотори. Замовкло радiо, завмер на льоту кiт, який вистрибував iз вiкна,
вкравши перед цим шмат ковбаси, i закостенiла в його зубах та ковбаса.
Галя перестала читати i звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну
тишу вони вiдчули.
- Слухай, бабцю? - спитала Галя. - А той твiй дядько, вiн нормальний
був?
Стара спинила пальцi, якi кiлька хвиль тому ще вчилися плести
шкарпетку, i вслухалась у нiчну тишу.
- Ти мене щось питала? - повернулася вона до онуки.
- Питала про твого дядька.
- Вiн був блудяга, той мiй дядько. Все його кудись несло, все його
якiсь фантазi© мучили. Зрештою, нiчого вiн у життi не досяг. Отак збився з
дороги, i нi пуття з нього, нi толку...
- Ну, а потiм?
- Що потiм? - роздратовано сказала бабця. - Потiм пити почав i пропав
нi за цапову душу.
Галя була розчарована. Але все-таки непоко©в ©© той далекий i всiма
забутий ©© предок.
- Не був вiн жонатий?
- Що ти хочеш? - округлила очi бабця. - Мало того, що собi життя
перевiв, то щоб жiнку й дiтей мучив? Нi, тут йому треба вiддати належне:
як почав блудягою, так блудягою i скiнчив. Знайшли його задубiлого в