Страница:
ста пiдлеглим ще й цi © жiнки. Стало зовсiм добре вiд таких думок, тож
дозволив собi ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горi. Було б
йому неймовiрно боляче прокинутися зараз й усвiдомити, що все те йому
наснилося, - вiн ще й досi серед сосон у польовому шпиталi i вола вiд
болю, який шмату тiло. Бачить засипане зорями небо, i пливе звiдти голубе
трепетне сяйво. Ота й ота зоря, дума вiн, i очi красунi з будинку на
горi. Йде вона з невидимого в сутiнку горба, спуска ться, як мiсяць, коли
йому досить висiти в небi; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий
козопас iз шляхетним обличчям мусить бути зв'язаний з цим обiйстям, де
зараз сидить, як i з домом на горi. Адже недаремно, подумалося йому, двiр
Марi© Якiвни ма ворота, якi можуть iснувати тiльки в казках, i недаремно
тут той спокiй, що вiдчува ться й на горi.
- Це в мене буде до вас дине прохання, - сказала стара, - бо я тiльки
тодi по-справжньому живу, коли вчу першачкiв. Старшi дiти для мене не такi
зрозумiлi.
- То вiзьмете собi перший клас, - усмiхнувся Володимир.
- Я хотiла б просити першачкiв i на той рiк, - трохи знiяковiло
проказала Марiя Якiвна.
Володимир засмiявся. Було йому навдивовижу затишно.
- А колеги не заперечуватимуть?
- Нi, нi, вони не заперечуватимуть!
- Олександра Панасiвна просить другий клас.
- Галина Iванiвна може взяти третiй чи четвертий.
- Школа наша - що ставок серед гаю, - незвiдь-чому сказав Володимир...
Вони замовкли, а вiн допив молоко. Збагнув раптом, що все це йому не
сниться, але той напiй, що його випив, по-сво му хмiльний. Весь свiт став
для нього теплий та золотистий, весь свiт для нього заголубiв.
Устав, щоб попрощатися, i раптом вiдчув у цьому обiйстi якийсь
незвичайний дух, а може, особливу якусь присутнiсть. Озирнувся навдокiл,
але не побачив нiкого, хiба що лагiдне обличчя Марi© Якiвни.
- А то не ваш чоловiк, Марi Якiвно, кiз пасе? - спитав несподiвано для
себе.
- Мiй, мiй! - захитала радiсно вчителька. - А зна те, що менi здалось у
першiй хвилi? Думала, ви якийсь його родич!
Роздiл другий
СИНЯ ДОРОГА
Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками, другим данi сльози,
схованi в пiтьму.
Р. Тагор
1
Помалу вiдступав вiн у глибину зеленого сутiнку, дощ шумiв i плескотiв,
i дивився вiн сумно, а зелений сутiнок розцвiв несподiваним свiтлом -
попереду лежала прозора куля, i вiн уже мав увiйти до не©. Саме туди вела
синя, мерехтлива дорога, по якiй iшов, а позаду лишалася хата iз печальною
жiнкою i з веселими дiтьми; вiн весь час озирався - стояли вони за
скляними стiнами й були живi та рухливi. Котилися тiнi, речi розмивались i
ставали хитливо-драглистi, лишалася тiльки ця синя дорога, якою iшов, i
його незмiнна туга, що йшла обiч, наче спiвподорожанин. Дивився на
незбагненний свiт кольорових смуг, що сплiтались i розплiталися довкола,
складалися мережi, розводнювалися дерева й гiлки, виростали фiолетовi й
рожевi кущi i хиталися, неначе в водi. Густий синiй мох обрiс напiвпрозорi
кручi, i тiльки синя дорога була гладка, наче з льоду. Вiн ледве йшов i
бачив у тiй гладiнi вiдбитi тiнi, обличчя, простягнутi руки i знесенi чи
скорченi ноги. Бачив замерзлi очi, розтуленi вуста й блискучi зуби.
Впiзнавав знехотя всi тi обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися,
проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, тi ймення, так
само, як обличчя й очi. Найчастiше бачив обличчя Шурине - вiдчував у тому
тлумi перш за все ©©. Загуслi шматки часу лежали обiч його синьо© дороги -
все минуле, повз яке вiн ма зараз пройти, перш нiж дiстанеться до
прозоро©, густо залито© перламутровим свiтлом кулi. Вона вабила його, як
вабить залiзо магнiт, - невагомо плив по сво©й дорозi, вже наперед
вiдчуваючи щастя з' днання iз тим перламутром. Свiтло його душi, подумав
вiн, вже прагне туди, але вiн ще повинен перейти цю дорогу i ма ще не раз
озирнутися. Тож ступав приповiльнено, й озирався, й бачив дiм iз прозорими
стiнами, за якими святкують сiмейне свято iстоти, в яких залишив сво
тiло. Вони майже вiдчужилися вiд нього, але не може дивитися на них
байдужно. Iшов вiн i йшов. Озирався й тамував бiль. Поруч ступала
пишноволоса жiнка - Туга його, а з другого боку - Сум, ще один його син.
Того сина послала до нього iз землi ота висока й не-помiрно худа жiнка, на
оцi яко© замерз ясний кришталик сльози, i, може, саме через те так часто й
безнадiйно вiн озирався.
2
Олександра озирнулася до темного вiкна i зустрiлася очима iз тим,
котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли
зустрiлись уперше. Тодi прийшла вона до подруги, де зiбралися на вечiрку
хлопцi й дiвчата; всi тримали картки з надрукованими питаннями до флiрту;
один загадував, а другий вiдгукувався; саме в той момент i побачила вона
його очi. Широкоплечий хлопець iз зачесаним набiк чубом i з плямкою
вусикiв пiд носом, широкогубий i широколиций, дивився на не© й дивився, i
©й стало дивно, що очi в нього темно-синi, - мали б бути чорнi чи зеленi.
Але були вони таки синi, цвiли, як двi волошки, i ©й незвiдь вiд чого
запаморочливо стислося серце.
- Слухайте, слухайте! - заплескала в долонi Соня, хазяйка квартири. -
Починаймо з садiвника. "Я садiвником родився, не на жарт я розiзлився, усi
квiти надо©ли, окрiм маку..."
- Ти мак, мак! - закричали дiвчата до Олександри, i вона стала й
справдi червона наче мак. Потрiбно було ©й вигукнути оте завчене: "Ой!", i
вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На цi вуста й замилувався
Микола, який так само сидiв у кутку й дивився.
- Що з тобою? - спитала Соня.
- Влюбилася! - шепнула Олександра, i ©й стало так млосно, що захотiлося
покинути цю веселу компанiю й повернутися додому, де так при мно й тепло
пахне свiжою сосною, де сто©ть у сво©й майстернi батько й теше, теше й
теше рубанком, а з-пiд його рук вилiтають яскравi, жовтi, запашнi стружки.
- У кого? - вигукнула Соня, i Олександра злякано кинула поглядом у
куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у
кутку, не мiг бути квiткою, бо пахнув вiн шкiрою, i це було чути навiть
сюди. З червоно© Олександра стала зовсiм блiда, бо не хотiла зараз грати в
цю гру, хiба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чи©сь очi?
- Я не хочу грати в цю гру, - сказала Олександра. - Голова в мене
болить...
- Ой! - вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона
додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопцiв та дiвчат i вразилася:
з кутка свiтилися такi синi й палкi очi, що тут годi було помилитися.
- Ну, ясно! - протягла вона багатозначно й усмiхнулася. - А зна те що,
- вона та мниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям.
- Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з
фотокартками, кухарська книга польською мовою i порцеляновi цяцьки,
витягла складений надво листок, на якому було намальоване широке
усмiхнене сонячне обличчя. Вусiбiч вiд нього тяглися променi, i по тих
променях було розсипано ряди цифр.
- Оце оракул, - сказала вона. - Гадатимемо!
Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голiв, Олександра
стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на
не©, вийшло ще гiрше, бо опинилися вони лице в лице - Олександра знову
вiдчула, як обпiка ©© той волошковий погляд.
Соня кинула на нiс оракуловi зернину, зернина пiдстрибнула й упала на
одну iз цифр. Соня прочитала гадання, i регiт струснув кiмнату,
найголоснiше смiялася сама Соня. Тодi по черзi кидали всi вони, i всi так
само смiялися, остерiгалися кидати тiльки Олександра й Микола, були вони
зайнятi чимось iншим. Химернi нитки простягалися вiд нього до не©, i
Олександра вiдчувала, що ©© обплуту тими нитками, що ста вона зовсiм
безвiльна i мимовiльно шле до нього нитки сво© i що вони незвичайно мiж
собою сплiтаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й вiн; хоч
роздiляв ©х стiл, вiдчував вiн тихе тепло вiд цi © дiвчини, щось душне й
гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не
вiдповiдати на його погук. Таки пахло вiд нього шкiрою, та й весь вiн був
жорсткий та сильний, i нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсiм
тратила вiд того голову, непоко©лася й турбувалася, вже хотiла, щоб
кiнчалася ця вечiрка i щоб, нарештi, випала ©й змога побiгти додому й
охолодити по дорозi надмiру розпашiлi щоки.
- Шуро, Шуро! - гукнула Соня. - Ти що, Шуро, оглухла? - Вона скинула
очима на подругу, стало ©й зовсiм прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до
не© всмiхалася. - Твоя черга, - сказала категорично й тицьнула в руки
зернину.
Тодi зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як
зата но дише десяток людей. Олександра не дивилася нi на кого, висока й
чорнява, струнка й розпашiла, вона раптом набралася смiливостi. Очi
навколо не©, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу
для смiху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тодi виступив з гурту,
рятуючи ©©, Микола:
- Давайте я!
Але Олександра вже кинула. Зернина пiдстрибнула й накрила цифру.
- Двадцять два! - видихнули хлопцi й дiвчата. Соня перевернула листка й
пирснула.
- Нi! - сказала вона. - Цього я вам не прочитаю.
Тодi до не© простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була
моторнiша, сховала листка за спину i сказала безапеляцiйно:
- Шурка моя подруга, i смiятися з того, що сказав ©й оракул, не можна!
3
Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першо© взутт во©
фабрики Микола Ващук утратив спокiй: його почало нестримно вабити до осiб
жiночо© статi. Не мiг навiть розважно зняти мiрку з елегантних нiжок, що
довiрливо щодня простягалися до нього. Оперiзував тi нiжки вузькою,
складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрiбному мiсцi, i той
струм, що мимовiльно випромiнювали тi нiжки, несамохiть зроджував струм i
на вiдповiдь. Елегантнi нiжки вiдходили геть, несучи на собi слiди його
пальцiв, i чим далi вони вiдходили, тим чiткiше проявлялися гарячi й
тремтливi плямки на шкiрi. Таке вiдчуття не згасало в тих нiжок довго, i
вони дивом дивувалися:
що то за чар такий особливий у тих репаних шевцiвських пальцях, адже
досi швець для них - все одно що туфлi. Зрештою, й так не порiвняти: туфлi
- це якiсть куди вартнiша. Тi нiжки сердилися на незбагненну свою
надчутливiсть, вiдтак ставали поступливiшi перед натиском кавалерiв
справжнiх. Але навiть ув обiймах у справжнiх кавалерiв чули вони легкий i
запаморочливий запах шкiри i той вогонь, що передався ©м вiд того
незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примiрку, ©х зустрiчав
той-таки швець, а коли iнший, то потай невдоволилися а чи й просили через
знайомих, щоб робив ©м роботу таки вiн. Знову повторювалося те саме, i
знову вiдчували вони чарiвний струм, потiм горiли тим нiжкам ступнi, i
йшли вони геть, наче по приску ступали, - похитувався ©м перед очима
зелений, дивний i широкий свiт. Очi ©хнi каламутнiли, а дорога, якою йшли,
блакитнiла, i перед кожною мимовiльно заквiтали палкi волошковi очi.
Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима цiла вулиця, весь свiт
через те волошковiв - нiжки нервово стукотiли закаблуками по кам'яних
плитах хiдникiв, мимохiдь розсилаючи i вiд себе струм, що його так
несподiвано набралися.
В такi днi не однi нiжки згодилися вийти замiж, а кiлька легковажнiших
утратили глузд на превелику втiху сво©м не менш легковажним кавалерам.
Дiвчата плакали потiм вночi, i снилося ©м щось чудне, ©х отвережував
тiльки ранок, зате не раз потiм згадуватимуть вони те запаморочення, яке
так негадане зробило ©х кволими й немiчними.
Сам Микола переймався також цим настро м. Кожна з тих нiжок
випромiнювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Вiн думав тодi про
всiх фабричних дiвчат: тих, що на процесi, i тих, з iндпошиву, сотнi очей,
усмiшок, носiв, пiдборiдь та щiк пропливало перед його зором, але жодне не
дiймало так, як умiв дiймати тi ж таки очi, пiдборiддя й нiжки вiн сам.
Хмiльне молоко переповнювало його, особливо вночi, i не мiг вiн спати -
оточували його сотнi нiжок у лискучих туфлях його власно© роботи: всю силу
й неспокiй виливав вiн у роботу. I виходили з його рук зовсiм не схожi на
iншi туфлi, незбагненний чар струмував iз них, наче вони фосфоризували. Тi
туфлi мандрували на виставки, i коло них незмiнне спинялися юрби жiнок,
якi очi видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги.
Тiльки невелика кiлькiсть щасливих справдi одягала тi туфлi на ноги,
цiлий свiт тодi ©м пiдхилявся, i доки ходили вони в тих зачарованих
туфлях, доти збирали на себе безлiч поглядiв, а довкола них самих пливав
незвично збуджуючий дух шкiри i ще чогось чого й не назвеш: тiльки
найсмiливiшi признавалися, що це не покида ©х дух того незвичайного
майстра. Здавалося ©м, що вiн десь тут поруч, йде й трима нiжно пiд руку,
ставали вiдтак благi й покiрливi i сяяли усмiшками, якi не могли не
заслiпити тих, кому призначалися.
Сам Микола Ващук непоко©вся також. Виходив з роботи, забувши й
попрощатися, i йшов, не знаючи напрямку. Забував про домiвку i стару
матiр, яка чекала його з обiдом, - не мав сили до обiдiв. Так блукав до
сутiнкiв, i в тих сутiнках аж зовсiм нiяковiв. Вогонь, який вiдходив вiд
нього, здавалося, гас, i вiн сiрiв так само, як горби, скелi, дерева й
небо, - весь свiт сiрiв тодi вiд його туги. В грудях поселялося кошлате
чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понiкуди; заходив до пивницi й
випивав, щоб заспоко©тися. Тодi прояснювалося йому в головi, i вiн знову
звичайнiв: парубок в одежi, що виказувала в ньому робiтника, кепка на чубi
й чуб, що виглядав з-пiд не©, надмiру широкi груди й плечi, - йшов вiн i
плювався насiнням. I коли б побачила його пiд ту хвилю котрась власниця
елегантних нiжок, з яких знiмав вiн мiрку, зневажливо б пхикнула i загнула
б кирпу, - навiки погас би у нiй той вогонь, якого не могла вона цiлий
день позбутись.
Так воно й тяглося аж до то© пропам'ятно© вечiрки, коли зустрiв вiн
Олександру, але поки дiйде до то© вечiрки, вiн потопче не один хiдник, i
не одна хвиля гiркоти залл йому груди. Дивувало його в тiй iсторi©
найбiльше те, що вiн i сам не вiдав, що таке з ним приключилося i яка це
сила так немилосердно й химерно його крутить.
4
Тим часом iшов вiн на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемiнно
грав вальси, танго i фокстроти. На лавках сидiли дiвчата, якi не були
запрошенi до танцю, i хлопцi, якi перепочивали. Мiж тих лавок крутилася,
стискувалася й розходилася, гаряче дихала i розмлоювалася розкладена на
пари юрба. Грiла кров у фокстротi, розганяла ©© у вальсi i млiла,
дослуховуючись до та мних токiв спарених тiл, у танго.
Микола дивився на танцюристiв, душний вечiр обвiвав йому обличчя: з
глибини сутiнкiв пливли гарячi хвилi; десь неподалiк гавкали собаки,
мабуть, на Путятинцi, але все покривала мiдна музика, яка наче заворожила
цей веретiльний, розхитаний у диному ритмi тлум. Ще сильнiша туга
стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього мiсця ноги i
надаремно вiн тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка i ввiйшов на
танцмайданчик: на нього попливли дiвочi й парубочi обличчя, блискали
очима, серед них упiзнавав i тих дiвчат, що володiли стрункими нiжками,
взутими у туфлi його роботи. Впiзнавав тi туфлi, мигали на мить у курявi i
зникали, зелено спалахували до нього очi красунь, задля яких можна було
спопелiти. Але й такi блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у
Миколиних грудях; вiн пробравсь у куток, де вистоювали хлопцi з ©хньо©
фабрики. Вони тут i справдi стояли, задоволене похитуючись у ритмi музики,
i свiтили усмiшками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом
вiд цього веселого гурту вiдклеювався один чи другий, i одною з дiвчат
ставало на лавках менше - влiтали вони у той крутiжний вир i начебто й
iснувати окремо переставали.
- Ну то що? - спитав, усмiхаючись до Миколи, Володька Гаман. - Рибку
прийшов ловити?
Долучився мовчки до сво©х хлопцiв i за хвилю став зовсiм як вони:
стояв, продаючи зуби, i роздивлявся на дiвчат. Перекидався жартами, i всi
з того смiялися. Були в них усiх задоволено-самовдоволенi лиця, i цвiркали
вони зневажливо пiд ноги: по ©хньому ж ряду обережно проходжувалися очi
тих дiвчат, якi танцювали, i тих, кого до танцю не взяли.
Помiтив однi такi очi й пiшов просто на них, трохи ©х злякавши, але
бiльше втiшивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дiвчина звелася
й тiльки торкнулася то© руки, як обезволiла й подалася назустрiч вже
безтямно. Пахло вiд нього шкiрою, тютюном, а часом i горiлкою, але тiк вiд
його важкуватого, майже чотирикутного тiла незбагненний струм. Дiвчина в
його руках ватiла, й не ставало ©й повiтря, задихалась i починала
спотикатися, i тiльки те, що тримали ©© такi залiзнi й пекучi долонi, не
давало ©й втратити тямку. Волошковi очi тим часом вдивлялись в обличчя
обраницi з поважною увагою, i не було сили витримати той погляд. Тож
дивилася дiвчина на нього тiльки по-дiвочому - поверталась убiк, але
помiчала i волошковi очi, i тугу його. Пiд кiнець танцю i вiн, i вона
розумiли - це заважке для них випробування, отака спiльнiсть: йому дiвчина
не пiдходила, а вона не мала стiльки сили, щоб до нього пристосуватися.
Знову стояв серед хлопцiв, курив i дивився крiзь сизий дим на
танцiвливий тлум i на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика,
поволi опускалася на дерева й землю прохолодна нiч, сiючи велику й важку
росу. Згиналося пiд тим тягарем листя, завмирало пелюстя, i мовчки несла
на собi всю ту випалу воду трава. Свiт завмирав i затихав, тiльки валували
вiд Путятинки собаки, голосили весело й печально мiднi труби з
присмоктаними до них пiтними чоловiками.
На Миколу блимнула зелена блискавиця - власниця виточених нiжок i
туфель, роблених його руками, впiзнала його мiж гуляючих парубкiв,
заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатнiше й вишуканiше, i
хвиля диму бiля Миколи стала щiльнiша - курив вiн швидше й запальнiше.
Ловив у юрбi власницю зелених очей, точених нiжок i роблених його руками
туфель - вiдчайдушна думка визрiвала в ньому. В цей час дiвчина
вiдiрвалася вiд партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним
волоссям. Партнер спробував пiти за нею, але його вiдтiснили iншi пари, що
розходилися на мiсця. Дiвчина стала за стовбуром дерева i втирала пiт, i
там, за стовбуром, ©© i знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона
повагалася, перш нiж згодитися, але його туфлi ще й досi наповнювали ©©
хвилюванням, тож махнула кучерявою голiвкою й подала руку. Була мило
вражена струмом, що потiк вiд шевця. Вони попливли в юрбi, важкий,
чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, i який сам хвилювався, i
струнка, холодна та врiвноважена красуня. В не© вистачило сили зирнути
йому в очi, але i ©й, такiй холоднiй, стало боязко - волошковий вогонь
обпiк ©©. Але на плечах дiвчина носила повну льоду голiвку: вiддавалася
танцю, а водночас посмiювалась iз себе, бо що сказав би той, той i той,
коли б вони й справдi стали парою. "Ах, боже мiй! Я танцювала з тим, хто
шив менi туфлi!" - скаже подружцi, i вони похихотять вволю...
Волошковi очi тим часом вдивлялись ув обличчя обраницi з тою-таки
напруженою увагою, але чим далi, тим холоднiше й прикрiше. Щось темне
побачив вiн у тiй чудовiй голiвцi, застигле й морочне. Глуха темiнь
плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося пiд чудовим
персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли
дотанцювали вони танець, то розiйшлися без жалю: ©й тiльки туфлi
нагадували про нього, а вiн знову вiдчув ту ж таки свою теперiшню
приятельку-тугу.
5
Олександра любила прокидатись у залитiй сонцем кiмнатi. В глибинi дому
спiвав за роботою батько, могутнiй бородань iз чорними лискучими очима.
Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-пiд рубанка; мати гримiла
на кухнi посудом, готуючи снiданок. Бiлоснiжна постiль м'яко грiла, сонце
танцювало на пiдлозi, весь час мiняючись, - за вiкном рiс величезний дуб.
Кружляли в стягах срiбнi порошинки, вiд дзеркала вiдкинувся сонячний
зайчик i затремтiв нервово на стiнi. "Недiля, - подумала дiвчина, -
сьогоднi недiля!" й щось заспiвало в серцi й засвiтилося; встала вона,
поспiвуючи отак, i вдяглася, а тодi помiтила, що поспiву ту ж таки пiсню,
яку мугиче в сво©й майстернi батько. Стало дивно, що вiн працю i в недiлю
- ранiше шанував цей день надзвичайно. Врештi зарипiли дверi, в кiмнату
зайшла мати: висока, чорна й незмiрно худа - така, якою стане через
п'ятнадцять рокiв сама Олександра. Мати була засмучена, i на очах у не©
висiли розсвiченi сонцем сльози.
- Це що, батько i в недiлю працю ? - спитала здивовано Олександра.
- Викону замовлення, - сумно вiдказала мати i сiла на стiлець. ©
миттю залило сонце, видiливши на головi сивi волосини, якi бiло зажеврiли.
- Але ж i ранiше в тата була нагальна робота...
- То було ранiше, - вiдгукнулася мати. - Тодi нiхто не придирався. Сама
ж зна ш: батько не годен працювати на фабрицi.
- Вже не можна мати майстерню?
- Приходили iз фiнвiддiлу, - сказала мати. - На нас наклали, дочко,
такий податок!..
У глибинi дому так само спiвав батько. Високий, рiвний голос, чистий, з
оксамитовими нотками, заповнював i цю кiмнату, де вони сидiли. Вiн майже
завше спiвав за роботою, i цей спiв завжди згадуватиметься Олександрi,
коли ©й ставатиме важко... Залита сонцем, мати тихо сумувала на сво му
стiльцi, а Олександрi незвiдь-чого стало любо, що все-таки воно , сонце,
i вона, ота батькова пiсня.
- А менi, - пристукнула вона взутим черевичком, - на фабрицi зовсiм
добре!..
- Ми старi! - сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стiльцi. -
3 iншого ми тiста, нелегко нам переiнакшуватися...
- А менi-от легко! - всмiхнулася Олександра.
- То й слава богу! - сказала мати. - Збира шся куди?
- До Стефи, - сказала Олександра i раптом захвилювалася, хоч нiколи
ранiше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вiкном
пролетiв величезний прозорий птах i зронив отой птах до не© голубе
пiреньце, "Що це воно вiдбува ться зi мною сьогоднi?" - подумала вона.
Батько спiвав чудову, смутну пiсню, i Олександрi, слухаючи, здавалося,
що весь дiм просякнутий цi ю мелодi ю, як i сонцем. Весь дiм вiд того ста
великий, просторий, i стiни його нiжно починають пахнути сосною.
- А тобi-от i турботи до нашо© бiди нема, - сказала мати. - Ходи-но
поснiда ш!
Те пiреньце на днi ©© серця почало бiльшати й бiльшати, розросталося
неймовiрно - заголубiло все ©© серце, та й уся вона. Зарипiли вхiднi
дверi, i, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать,
густо залиту в прочiлi сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови
й рук, i вся вона вiд того була темна й кошлата.
- Пiдемо сьогоднi в крошенський клуб, - прошепотiла ©й Стефа, аж
навшпиньки стаючи, щоб дiстатись Олександриного вуха, - а наступно© недiлi
Соня хоче зiбрати в себе вечiрку.
- Чомусь боюся ходити на тi вечiрки, - трохи нiяково сказала
Олександра.
- Таке скажеш! - пробурмотiла добродушно Стефа i раптом засмiялася. -
Воно й справдi, таких, як ти, там часом крадуть!..
Спiв у батьковiй майстернi обiрвався. Вiн розчинив рвучко дверi i
затулив весь прочiл могутньою постаттю.
- Хтось прийшов? - спитав тривожно.
- Не хтось, а Стефа! - сказала Олександра й обсипала батька срiбним
дзвоном свого смiху.
6
Дощ шумiв i плескотiв, Микола дивився сумно в зелений сутiнок, що
розсвiтився несподiвано, - там попереду лежала прозора куля, до яко© вела
синя мерехтлива дорога. Великий всесвiт стояв перед його зором, звiдусiль
вивишалися острiвцi й горби, i на цих острiвцях, що ©м i числа не знайти,
видно ставало ледь примiтнi садиби й тiнi бiля них. Ворушилися, займаючись
буденним дiлом: хто снiдав, хто обiдав, а хто вечеряв, хто копав заступом
хмару, а хто ту хмару засiвав. Швець шив невидимi чоботи, а кравець
невидиму одежу, шофер ©хав на машинi без колiс, а жiнки варили обiди в
уявних каструлях i прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю
дорогу, по якiй iшов Микола, приставляли долонi дашком i вдивлялися. Але
тут не було в нього знайомих облич - залишив ©х позаду, в тiй справжнiй
хатi, а ще вони були в тiй прозорiй кулi, до яко© простував. Знав: чека
там на нього малий хлопець - брат, i ступне йому назустрiч молодий батько,
куди молодший за нього. Триматиме вiн пiд руку зовсiм стару його матiр, ©м
не буде нiякого дiла до то© велико© помiж себе рiзницi.
Повiльно простував ступiнь за ступенем, неквапно долав важку свою
дорогу, i йому здавалося, що чу навколо шум голосiв i дитячi погуки. На
вiддаленому острiвцi стояв косар i клепав невидимим клепалом косу, iнший
косив, повiльно переступаючи в густiй пiнi хмари, ливар лив метал, а
годинникар лагодив невидимi годинники. Тi, що тiльки ©ли в життi, - ©ли, а
тi, що спали, - спали. Вiвчар пас вiвцi, i це були майже справжнi вiвцi -
кучерявi, бiлi, блискучi клубки. Книжники читали книги без лiтер,
намоцувавши на носи окуляри, i розливалося довкола рiвне, одноманiтне
свiтло.
Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився вiн пильнiше,
побачив там кiлька майже невидимих тiней. Озирнувся, але вже не побачив
нiчого - висiв за спиною бiлий туман. Нiхто не знав про його хiд цi ю
дорогою, i нiхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острiвцiв з-пiд
дашкiв долонь сумнi матерi, коло них - матерi iншi, а далi ще i ще - довга
низка матерiв. Довга низка й батькiв - безконечний ряд, - що дивилася на
нього, але не бачила, бо не його сподiвалася. Постатi складали довгi лави,
що були наче смужки чи гiлля, - безконечне дерево, розгалужене навсiбiч,
з' днувалося, розходилося, нiде не починалось i не кiнчалося. Початки без
кiнця i кiнцi без початкiв побачив самотнiй подорожнiй на сво©й дорозi.
Тяглася, драглиста i тремтлива, i впечатувались у не© бiлi й круглi
свiтляки зiр. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерiвських
греблях, завертав голову, щоб хоч вiдчути, коли не може бачити, дiмець, до
якого нещодавно пiдходив, - п'ятеро дiтей i жiнка в цей час думали про
нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хатi бiля Тетерева, i
зробилися раптом серйознi-серйознi - великий всесвiт навiдався до ©хнiх
дозволив собi ще раз згадати про диво, що сталося з ним на горi. Було б
йому неймовiрно боляче прокинутися зараз й усвiдомити, що все те йому
наснилося, - вiн ще й досi серед сосон у польовому шпиталi i вола вiд
болю, який шмату тiло. Бачить засипане зорями небо, i пливе звiдти голубе
трепетне сяйво. Ота й ота зоря, дума вiн, i очi красунi з будинку на
горi. Йде вона з невидимого в сутiнку горба, спуска ться, як мiсяць, коли
йому досить висiти в небi; Володимир раптом подумав, що той сивоволосий
козопас iз шляхетним обличчям мусить бути зв'язаний з цим обiйстям, де
зараз сидить, як i з домом на горi. Адже недаремно, подумалося йому, двiр
Марi© Якiвни ма ворота, якi можуть iснувати тiльки в казках, i недаремно
тут той спокiй, що вiдчува ться й на горi.
- Це в мене буде до вас дине прохання, - сказала стара, - бо я тiльки
тодi по-справжньому живу, коли вчу першачкiв. Старшi дiти для мене не такi
зрозумiлi.
- То вiзьмете собi перший клас, - усмiхнувся Володимир.
- Я хотiла б просити першачкiв i на той рiк, - трохи знiяковiло
проказала Марiя Якiвна.
Володимир засмiявся. Було йому навдивовижу затишно.
- А колеги не заперечуватимуть?
- Нi, нi, вони не заперечуватимуть!
- Олександра Панасiвна просить другий клас.
- Галина Iванiвна може взяти третiй чи четвертий.
- Школа наша - що ставок серед гаю, - незвiдь-чому сказав Володимир...
Вони замовкли, а вiн допив молоко. Збагнув раптом, що все це йому не
сниться, але той напiй, що його випив, по-сво му хмiльний. Весь свiт став
для нього теплий та золотистий, весь свiт для нього заголубiв.
Устав, щоб попрощатися, i раптом вiдчув у цьому обiйстi якийсь
незвичайний дух, а може, особливу якусь присутнiсть. Озирнувся навдокiл,
але не побачив нiкого, хiба що лагiдне обличчя Марi© Якiвни.
- А то не ваш чоловiк, Марi Якiвно, кiз пасе? - спитав несподiвано для
себе.
- Мiй, мiй! - захитала радiсно вчителька. - А зна те, що менi здалось у
першiй хвилi? Думала, ви якийсь його родич!
Роздiл другий
СИНЯ ДОРОГА
Одним данi сльози, що ллються при свiтлi струмками, другим данi сльози,
схованi в пiтьму.
Р. Тагор
1
Помалу вiдступав вiн у глибину зеленого сутiнку, дощ шумiв i плескотiв,
i дивився вiн сумно, а зелений сутiнок розцвiв несподiваним свiтлом -
попереду лежала прозора куля, i вiн уже мав увiйти до не©. Саме туди вела
синя, мерехтлива дорога, по якiй iшов, а позаду лишалася хата iз печальною
жiнкою i з веселими дiтьми; вiн весь час озирався - стояли вони за
скляними стiнами й були живi та рухливi. Котилися тiнi, речi розмивались i
ставали хитливо-драглистi, лишалася тiльки ця синя дорога, якою iшов, i
його незмiнна туга, що йшла обiч, наче спiвподорожанин. Дивився на
незбагненний свiт кольорових смуг, що сплiтались i розплiталися довкола,
складалися мережi, розводнювалися дерева й гiлки, виростали фiолетовi й
рожевi кущi i хиталися, неначе в водi. Густий синiй мох обрiс напiвпрозорi
кручi, i тiльки синя дорога була гладка, наче з льоду. Вiн ледве йшов i
бачив у тiй гладiнi вiдбитi тiнi, обличчя, простягнутi руки i знесенi чи
скорченi ноги. Бачив замерзлi очi, розтуленi вуста й блискучi зуби.
Впiзнавав знехотя всi тi обличчя, його вуста ледь-ледь ворушилися,
проказуючи ймення за йменням. Часом вони повторювалися, тi ймення, так
само, як обличчя й очi. Найчастiше бачив обличчя Шурине - вiдчував у тому
тлумi перш за все ©©. Загуслi шматки часу лежали обiч його синьо© дороги -
все минуле, повз яке вiн ма зараз пройти, перш нiж дiстанеться до
прозоро©, густо залито© перламутровим свiтлом кулi. Вона вабила його, як
вабить залiзо магнiт, - невагомо плив по сво©й дорозi, вже наперед
вiдчуваючи щастя з' днання iз тим перламутром. Свiтло його душi, подумав
вiн, вже прагне туди, але вiн ще повинен перейти цю дорогу i ма ще не раз
озирнутися. Тож ступав приповiльнено, й озирався, й бачив дiм iз прозорими
стiнами, за якими святкують сiмейне свято iстоти, в яких залишив сво
тiло. Вони майже вiдчужилися вiд нього, але не може дивитися на них
байдужно. Iшов вiн i йшов. Озирався й тамував бiль. Поруч ступала
пишноволоса жiнка - Туга його, а з другого боку - Сум, ще один його син.
Того сина послала до нього iз землi ота висока й не-помiрно худа жiнка, на
оцi яко© замерз ясний кришталик сльози, i, може, саме через те так часто й
безнадiйно вiн озирався.
2
Олександра озирнулася до темного вiкна i зустрiлася очима iз тим,
котрий став прозорий, наче дим; задивилися вони, як дивилися, коли
зустрiлись уперше. Тодi прийшла вона до подруги, де зiбралися на вечiрку
хлопцi й дiвчата; всi тримали картки з надрукованими питаннями до флiрту;
один загадував, а другий вiдгукувався; саме в той момент i побачила вона
його очi. Широкоплечий хлопець iз зачесаним набiк чубом i з плямкою
вусикiв пiд носом, широкогубий i широколиций, дивився на не© й дивився, i
©й стало дивно, що очi в нього темно-синi, - мали б бути чорнi чи зеленi.
Але були вони таки синi, цвiли, як двi волошки, i ©й незвiдь вiд чого
запаморочливо стислося серце.
- Слухайте, слухайте! - заплескала в долонi Соня, хазяйка квартири. -
Починаймо з садiвника. "Я садiвником родився, не на жарт я розiзлився, усi
квiти надо©ли, окрiм маку..."
- Ти мак, мак! - закричали дiвчата до Олександри, i вона стала й
справдi червона наче мак. Потрiбно було ©й вигукнути оте завчене: "Ой!", i
вона згукнула, ледь-ледь розтуляючи вуста. На цi вуста й замилувався
Микола, який так само сидiв у кутку й дивився.
- Що з тобою? - спитала Соня.
- Влюбилася! - шепнула Олександра, i ©й стало так млосно, що захотiлося
покинути цю веселу компанiю й повернутися додому, де так при мно й тепло
пахне свiжою сосною, де сто©ть у сво©й майстернi батько й теше, теше й
теше рубанком, а з-пiд його рук вилiтають яскравi, жовтi, запашнi стружки.
- У кого? - вигукнула Соня, i Олександра злякано кинула поглядом у
куток. Той, у кутку, не мав назвиська, а може, вона забула його; той, у
кутку, не мiг бути квiткою, бо пахнув вiн шкiрою, i це було чути навiть
сюди. З червоно© Олександра стала зовсiм блiда, бо не хотiла зараз грати в
цю гру, хiба можна в таке грати, коли на тебе так пильно зорять чи©сь очi?
- Я не хочу грати в цю гру, - сказала Олександра. - Голова в мене
болить...
- Ой! - вигукнула Соня, схопившись рукою за вуста. До чогось вона
додумалася чи здогадалася, обвела поглядом хлопцiв та дiвчат i вразилася:
з кутка свiтилися такi синi й палкi очi, що тут годi було помилитися.
- Ну, ясно! - протягла вона багатозначно й усмiхнулася. - А зна те що,
- вона та мниче роззирнулася й розбишакувато струснула стриженим волоссям.
- Я тут щось придумала-Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з
фотокартками, кухарська книга польською мовою i порцеляновi цяцьки,
витягла складений надво листок, на якому було намальоване широке
усмiхнене сонячне обличчя. Вусiбiч вiд нього тяглися променi, i по тих
променях було розсипано ряди цифр.
- Оце оракул, - сказала вона. - Гадатимемо!
Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голiв, Олександра
стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на
не©, вийшло ще гiрше, бо опинилися вони лице в лице - Олександра знову
вiдчула, як обпiка ©© той волошковий погляд.
Соня кинула на нiс оракуловi зернину, зернина пiдстрибнула й упала на
одну iз цифр. Соня прочитала гадання, i регiт струснув кiмнату,
найголоснiше смiялася сама Соня. Тодi по черзi кидали всi вони, i всi так
само смiялися, остерiгалися кидати тiльки Олександра й Микола, були вони
зайнятi чимось iншим. Химернi нитки простягалися вiд нього до не©, i
Олександра вiдчувала, що ©© обплуту тими нитками, що ста вона зовсiм
безвiльна i мимовiльно шле до нього нитки сво© i що вони незвичайно мiж
собою сплiтаються. Не мала сили опертися тим чарам, так само й вiн; хоч
роздiляв ©х стiл, вiдчував вiн тихе тепло вiд цi © дiвчини, щось душне й
гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не
вiдповiдати на його погук. Таки пахло вiд нього шкiрою, та й весь вiн був
жорсткий та сильний, i нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсiм
тратила вiд того голову, непоко©лася й турбувалася, вже хотiла, щоб
кiнчалася ця вечiрка i щоб, нарештi, випала ©й змога побiгти додому й
охолодити по дорозi надмiру розпашiлi щоки.
- Шуро, Шуро! - гукнула Соня. - Ти що, Шуро, оглухла? - Вона скинула
очима на подругу, стало ©й зовсiм прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до
не© всмiхалася. - Твоя черга, - сказала категорично й тицьнула в руки
зернину.
Тодi зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як
зата но дише десяток людей. Олександра не дивилася нi на кого, висока й
чорнява, струнка й розпашiла, вона раптом набралася смiливостi. Очi
навколо не©, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу
для смiху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тодi виступив з гурту,
рятуючи ©©, Микола:
- Давайте я!
Але Олександра вже кинула. Зернина пiдстрибнула й накрила цифру.
- Двадцять два! - видихнули хлопцi й дiвчата. Соня перевернула листка й
пирснула.
- Нi! - сказала вона. - Цього я вам не прочитаю.
Тодi до не© простяглеся десяток рук, щоб вихопити листок. Але вона була
моторнiша, сховала листка за спину i сказала безапеляцiйно:
- Шурка моя подруга, i смiятися з того, що сказав ©й оракул, не можна!
3
Сталося так, що найкращий майстер модельного взуття Першо© взутт во©
фабрики Микола Ващук утратив спокiй: його почало нестримно вабити до осiб
жiночо© статi. Не мiг навiть розважно зняти мiрку з елегантних нiжок, що
довiрливо щодня простягалися до нього. Оперiзував тi нiжки вузькою,
складеною з газети, стьожкою, звично надриваючи в потрiбному мiсцi, i той
струм, що мимовiльно випромiнювали тi нiжки, несамохiть зроджував струм i
на вiдповiдь. Елегантнi нiжки вiдходили геть, несучи на собi слiди його
пальцiв, i чим далi вони вiдходили, тим чiткiше проявлялися гарячi й
тремтливi плямки на шкiрi. Таке вiдчуття не згасало в тих нiжок довго, i
вони дивом дивувалися:
що то за чар такий особливий у тих репаних шевцiвських пальцях, адже
досi швець для них - все одно що туфлi. Зрештою, й так не порiвняти: туфлi
- це якiсть куди вартнiша. Тi нiжки сердилися на незбагненну свою
надчутливiсть, вiдтак ставали поступливiшi перед натиском кавалерiв
справжнiх. Але навiть ув обiймах у справжнiх кавалерiв чули вони легкий i
запаморочливий запах шкiри i той вогонь, що передався ©м вiд того
незвичайного шевця. Коли ж приходили вони на примiрку, ©х зустрiчав
той-таки швець, а коли iнший, то потай невдоволилися а чи й просили через
знайомих, щоб робив ©м роботу таки вiн. Знову повторювалося те саме, i
знову вiдчували вони чарiвний струм, потiм горiли тим нiжкам ступнi, i
йшли вони геть, наче по приску ступали, - похитувався ©м перед очима
зелений, дивний i широкий свiт. Очi ©хнi каламутнiли, а дорога, якою йшли,
блакитнiла, i перед кожною мимовiльно заквiтали палкi волошковi очi.
Здавалося, наповнювалася тими волошковими очима цiла вулиця, весь свiт
через те волошковiв - нiжки нервово стукотiли закаблуками по кам'яних
плитах хiдникiв, мимохiдь розсилаючи i вiд себе струм, що його так
несподiвано набралися.
В такi днi не однi нiжки згодилися вийти замiж, а кiлька легковажнiших
утратили глузд на превелику втiху сво©м не менш легковажним кавалерам.
Дiвчата плакали потiм вночi, i снилося ©м щось чудне, ©х отвережував
тiльки ранок, зате не раз потiм згадуватимуть вони те запаморочення, яке
так негадане зробило ©х кволими й немiчними.
Сам Микола переймався також цим настро м. Кожна з тих нiжок
випромiнювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Вiн думав тодi про
всiх фабричних дiвчат: тих, що на процесi, i тих, з iндпошиву, сотнi очей,
усмiшок, носiв, пiдборiдь та щiк пропливало перед його зором, але жодне не
дiймало так, як умiв дiймати тi ж таки очi, пiдборiддя й нiжки вiн сам.
Хмiльне молоко переповнювало його, особливо вночi, i не мiг вiн спати -
оточували його сотнi нiжок у лискучих туфлях його власно© роботи: всю силу
й неспокiй виливав вiн у роботу. I виходили з його рук зовсiм не схожi на
iншi туфлi, незбагненний чар струмував iз них, наче вони фосфоризували. Тi
туфлi мандрували на виставки, i коло них незмiнне спинялися юрби жiнок,
якi очi видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги.
Тiльки невелика кiлькiсть щасливих справдi одягала тi туфлi на ноги,
цiлий свiт тодi ©м пiдхилявся, i доки ходили вони в тих зачарованих
туфлях, доти збирали на себе безлiч поглядiв, а довкола них самих пливав
незвично збуджуючий дух шкiри i ще чогось чого й не назвеш: тiльки
найсмiливiшi признавалися, що це не покида ©х дух того незвичайного
майстра. Здавалося ©м, що вiн десь тут поруч, йде й трима нiжно пiд руку,
ставали вiдтак благi й покiрливi i сяяли усмiшками, якi не могли не
заслiпити тих, кому призначалися.
Сам Микола Ващук непоко©вся також. Виходив з роботи, забувши й
попрощатися, i йшов, не знаючи напрямку. Забував про домiвку i стару
матiр, яка чекала його з обiдом, - не мав сили до обiдiв. Так блукав до
сутiнкiв, i в тих сутiнках аж зовсiм нiяковiв. Вогонь, який вiдходив вiд
нього, здавалося, гас, i вiн сiрiв так само, як горби, скелi, дерева й
небо, - весь свiт сiрiв тодi вiд його туги. В грудях поселялося кошлате
чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понiкуди; заходив до пивницi й
випивав, щоб заспоко©тися. Тодi прояснювалося йому в головi, i вiн знову
звичайнiв: парубок в одежi, що виказувала в ньому робiтника, кепка на чубi
й чуб, що виглядав з-пiд не©, надмiру широкi груди й плечi, - йшов вiн i
плювався насiнням. I коли б побачила його пiд ту хвилю котрась власниця
елегантних нiжок, з яких знiмав вiн мiрку, зневажливо б пхикнула i загнула
б кирпу, - навiки погас би у нiй той вогонь, якого не могла вона цiлий
день позбутись.
Так воно й тяглося аж до то© пропам'ятно© вечiрки, коли зустрiв вiн
Олександру, але поки дiйде до то© вечiрки, вiн потопче не один хiдник, i
не одна хвиля гiркоти залл йому груди. Дивувало його в тiй iсторi©
найбiльше те, що вiн i сам не вiдав, що таке з ним приключилося i яка це
сила так немилосердно й химерно його крутить.
4
Тим часом iшов вiн на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемiнно
грав вальси, танго i фокстроти. На лавках сидiли дiвчата, якi не були
запрошенi до танцю, i хлопцi, якi перепочивали. Мiж тих лавок крутилася,
стискувалася й розходилася, гаряче дихала i розмлоювалася розкладена на
пари юрба. Грiла кров у фокстротi, розганяла ©© у вальсi i млiла,
дослуховуючись до та мних токiв спарених тiл, у танго.
Микола дивився на танцюристiв, душний вечiр обвiвав йому обличчя: з
глибини сутiнкiв пливли гарячi хвилi; десь неподалiк гавкали собаки,
мабуть, на Путятинцi, але все покривала мiдна музика, яка наче заворожила
цей веретiльний, розхитаний у диному ритмi тлум. Ще сильнiша туга
стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього мiсця ноги i
надаремно вiн тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка i ввiйшов на
танцмайданчик: на нього попливли дiвочi й парубочi обличчя, блискали
очима, серед них упiзнавав i тих дiвчат, що володiли стрункими нiжками,
взутими у туфлi його роботи. Впiзнавав тi туфлi, мигали на мить у курявi i
зникали, зелено спалахували до нього очi красунь, задля яких можна було
спопелiти. Але й такi блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у
Миколиних грудях; вiн пробравсь у куток, де вистоювали хлопцi з ©хньо©
фабрики. Вони тут i справдi стояли, задоволене похитуючись у ритмi музики,
i свiтили усмiшками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом
вiд цього веселого гурту вiдклеювався один чи другий, i одною з дiвчат
ставало на лавках менше - влiтали вони у той крутiжний вир i начебто й
iснувати окремо переставали.
- Ну то що? - спитав, усмiхаючись до Миколи, Володька Гаман. - Рибку
прийшов ловити?
Долучився мовчки до сво©х хлопцiв i за хвилю став зовсiм як вони:
стояв, продаючи зуби, i роздивлявся на дiвчат. Перекидався жартами, i всi
з того смiялися. Були в них усiх задоволено-самовдоволенi лиця, i цвiркали
вони зневажливо пiд ноги: по ©хньому ж ряду обережно проходжувалися очi
тих дiвчат, якi танцювали, i тих, кого до танцю не взяли.
Помiтив однi такi очi й пiшов просто на них, трохи ©х злякавши, але
бiльше втiшивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дiвчина звелася
й тiльки торкнулася то© руки, як обезволiла й подалася назустрiч вже
безтямно. Пахло вiд нього шкiрою, тютюном, а часом i горiлкою, але тiк вiд
його важкуватого, майже чотирикутного тiла незбагненний струм. Дiвчина в
його руках ватiла, й не ставало ©й повiтря, задихалась i починала
спотикатися, i тiльки те, що тримали ©© такi залiзнi й пекучi долонi, не
давало ©й втратити тямку. Волошковi очi тим часом вдивлялись в обличчя
обраницi з поважною увагою, i не було сили витримати той погляд. Тож
дивилася дiвчина на нього тiльки по-дiвочому - поверталась убiк, але
помiчала i волошковi очi, i тугу його. Пiд кiнець танцю i вiн, i вона
розумiли - це заважке для них випробування, отака спiльнiсть: йому дiвчина
не пiдходила, а вона не мала стiльки сили, щоб до нього пристосуватися.
Знову стояв серед хлопцiв, курив i дивився крiзь сизий дим на
танцiвливий тлум i на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика,
поволi опускалася на дерева й землю прохолодна нiч, сiючи велику й важку
росу. Згиналося пiд тим тягарем листя, завмирало пелюстя, i мовчки несла
на собi всю ту випалу воду трава. Свiт завмирав i затихав, тiльки валували
вiд Путятинки собаки, голосили весело й печально мiднi труби з
присмоктаними до них пiтними чоловiками.
На Миколу блимнула зелена блискавиця - власниця виточених нiжок i
туфель, роблених його руками, впiзнала його мiж гуляючих парубкiв,
заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатнiше й вишуканiше, i
хвиля диму бiля Миколи стала щiльнiша - курив вiн швидше й запальнiше.
Ловив у юрбi власницю зелених очей, точених нiжок i роблених його руками
туфель - вiдчайдушна думка визрiвала в ньому. В цей час дiвчина
вiдiрвалася вiд партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним
волоссям. Партнер спробував пiти за нею, але його вiдтiснили iншi пари, що
розходилися на мiсця. Дiвчина стала за стовбуром дерева i втирала пiт, i
там, за стовбуром, ©© i знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона
повагалася, перш нiж згодитися, але його туфлi ще й досi наповнювали ©©
хвилюванням, тож махнула кучерявою голiвкою й подала руку. Була мило
вражена струмом, що потiк вiд шевця. Вони попливли в юрбi, важкий,
чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, i який сам хвилювався, i
струнка, холодна та врiвноважена красуня. В не© вистачило сили зирнути
йому в очi, але i ©й, такiй холоднiй, стало боязко - волошковий вогонь
обпiк ©©. Але на плечах дiвчина носила повну льоду голiвку: вiддавалася
танцю, а водночас посмiювалась iз себе, бо що сказав би той, той i той,
коли б вони й справдi стали парою. "Ах, боже мiй! Я танцювала з тим, хто
шив менi туфлi!" - скаже подружцi, i вони похихотять вволю...
Волошковi очi тим часом вдивлялись ув обличчя обраницi з тою-таки
напруженою увагою, але чим далi, тим холоднiше й прикрiше. Щось темне
побачив вiн у тiй чудовiй голiвцi, застигле й морочне. Глуха темiнь
плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося пiд чудовим
персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли
дотанцювали вони танець, то розiйшлися без жалю: ©й тiльки туфлi
нагадували про нього, а вiн знову вiдчув ту ж таки свою теперiшню
приятельку-тугу.
5
Олександра любила прокидатись у залитiй сонцем кiмнатi. В глибинi дому
спiвав за роботою батько, могутнiй бородань iз чорними лискучими очима.
Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-пiд рубанка; мати гримiла
на кухнi посудом, готуючи снiданок. Бiлоснiжна постiль м'яко грiла, сонце
танцювало на пiдлозi, весь час мiняючись, - за вiкном рiс величезний дуб.
Кружляли в стягах срiбнi порошинки, вiд дзеркала вiдкинувся сонячний
зайчик i затремтiв нервово на стiнi. "Недiля, - подумала дiвчина, -
сьогоднi недiля!" й щось заспiвало в серцi й засвiтилося; встала вона,
поспiвуючи отак, i вдяглася, а тодi помiтила, що поспiву ту ж таки пiсню,
яку мугиче в сво©й майстернi батько. Стало дивно, що вiн працю i в недiлю
- ранiше шанував цей день надзвичайно. Врештi зарипiли дверi, в кiмнату
зайшла мати: висока, чорна й незмiрно худа - така, якою стане через
п'ятнадцять рокiв сама Олександра. Мати була засмучена, i на очах у не©
висiли розсвiченi сонцем сльози.
- Це що, батько i в недiлю працю ? - спитала здивовано Олександра.
- Викону замовлення, - сумно вiдказала мати i сiла на стiлець. ©
миттю залило сонце, видiливши на головi сивi волосини, якi бiло зажеврiли.
- Але ж i ранiше в тата була нагальна робота...
- То було ранiше, - вiдгукнулася мати. - Тодi нiхто не придирався. Сама
ж зна ш: батько не годен працювати на фабрицi.
- Вже не можна мати майстерню?
- Приходили iз фiнвiддiлу, - сказала мати. - На нас наклали, дочко,
такий податок!..
У глибинi дому так само спiвав батько. Високий, рiвний голос, чистий, з
оксамитовими нотками, заповнював i цю кiмнату, де вони сидiли. Вiн майже
завше спiвав за роботою, i цей спiв завжди згадуватиметься Олександрi,
коли ©й ставатиме важко... Залита сонцем, мати тихо сумувала на сво му
стiльцi, а Олександрi незвiдь-чого стало любо, що все-таки воно , сонце,
i вона, ота батькова пiсня.
- А менi, - пристукнула вона взутим черевичком, - на фабрицi зовсiм
добре!..
- Ми старi! - сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стiльцi. -
3 iншого ми тiста, нелегко нам переiнакшуватися...
- А менi-от легко! - всмiхнулася Олександра.
- То й слава богу! - сказала мати. - Збира шся куди?
- До Стефи, - сказала Олександра i раптом захвилювалася, хоч нiколи
ранiше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вiкном
пролетiв величезний прозорий птах i зронив отой птах до не© голубе
пiреньце, "Що це воно вiдбува ться зi мною сьогоднi?" - подумала вона.
Батько спiвав чудову, смутну пiсню, i Олександрi, слухаючи, здавалося,
що весь дiм просякнутий цi ю мелодi ю, як i сонцем. Весь дiм вiд того ста
великий, просторий, i стiни його нiжно починають пахнути сосною.
- А тобi-от i турботи до нашо© бiди нема, - сказала мати. - Ходи-но
поснiда ш!
Те пiреньце на днi ©© серця почало бiльшати й бiльшати, розросталося
неймовiрно - заголубiло все ©© серце, та й уся вона. Зарипiли вхiднi
дверi, i, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать,
густо залиту в прочiлi сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови
й рук, i вся вона вiд того була темна й кошлата.
- Пiдемо сьогоднi в крошенський клуб, - прошепотiла ©й Стефа, аж
навшпиньки стаючи, щоб дiстатись Олександриного вуха, - а наступно© недiлi
Соня хоче зiбрати в себе вечiрку.
- Чомусь боюся ходити на тi вечiрки, - трохи нiяково сказала
Олександра.
- Таке скажеш! - пробурмотiла добродушно Стефа i раптом засмiялася. -
Воно й справдi, таких, як ти, там часом крадуть!..
Спiв у батьковiй майстернi обiрвався. Вiн розчинив рвучко дверi i
затулив весь прочiл могутньою постаттю.
- Хтось прийшов? - спитав тривожно.
- Не хтось, а Стефа! - сказала Олександра й обсипала батька срiбним
дзвоном свого смiху.
6
Дощ шумiв i плескотiв, Микола дивився сумно в зелений сутiнок, що
розсвiтився несподiвано, - там попереду лежала прозора куля, до яко© вела
синя мерехтлива дорога. Великий всесвiт стояв перед його зором, звiдусiль
вивишалися острiвцi й горби, i на цих острiвцях, що ©м i числа не знайти,
видно ставало ледь примiтнi садиби й тiнi бiля них. Ворушилися, займаючись
буденним дiлом: хто снiдав, хто обiдав, а хто вечеряв, хто копав заступом
хмару, а хто ту хмару засiвав. Швець шив невидимi чоботи, а кравець
невидиму одежу, шофер ©хав на машинi без колiс, а жiнки варили обiди в
уявних каструлях i прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю
дорогу, по якiй iшов Микола, приставляли долонi дашком i вдивлялися. Але
тут не було в нього знайомих облич - залишив ©х позаду, в тiй справжнiй
хатi, а ще вони були в тiй прозорiй кулi, до яко© простував. Знав: чека
там на нього малий хлопець - брат, i ступне йому назустрiч молодий батько,
куди молодший за нього. Триматиме вiн пiд руку зовсiм стару його матiр, ©м
не буде нiякого дiла до то© велико© помiж себе рiзницi.
Повiльно простував ступiнь за ступенем, неквапно долав важку свою
дорогу, i йому здавалося, що чу навколо шум голосiв i дитячi погуки. На
вiддаленому острiвцi стояв косар i клепав невидимим клепалом косу, iнший
косив, повiльно переступаючи в густiй пiнi хмари, ливар лив метал, а
годинникар лагодив невидимi годинники. Тi, що тiльки ©ли в життi, - ©ли, а
тi, що спали, - спали. Вiвчар пас вiвцi, i це були майже справжнi вiвцi -
кучерявi, бiлi, блискучi клубки. Книжники читали книги без лiтер,
намоцувавши на носи окуляри, i розливалося довкола рiвне, одноманiтне
свiтло.
Дорога перед Миколою була порожня, хоч, коли придивився вiн пильнiше,
побачив там кiлька майже невидимих тiней. Озирнувся, але вже не побачив
нiчого - висiв за спиною бiлий туман. Нiхто не знав про його хiд цi ю
дорогою, i нiхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острiвцiв з-пiд
дашкiв долонь сумнi матерi, коло них - матерi iншi, а далi ще i ще - довга
низка матерiв. Довга низка й батькiв - безконечний ряд, - що дивилася на
нього, але не бачила, бо не його сподiвалася. Постатi складали довгi лави,
що були наче смужки чи гiлля, - безконечне дерево, розгалужене навсiбiч,
з' днувалося, розходилося, нiде не починалось i не кiнчалося. Початки без
кiнця i кiнцi без початкiв побачив самотнiй подорожнiй на сво©й дорозi.
Тяглася, драглиста i тремтлива, i впечатувались у не© бiлi й круглi
свiтляки зiр. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерiвських
греблях, завертав голову, щоб хоч вiдчути, коли не може бачити, дiмець, до
якого нещодавно пiдходив, - п'ятеро дiтей i жiнка в цей час думали про
нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хатi бiля Тетерева, i
зробилися раптом серйознi-серйознi - великий всесвiт навiдався до ©хнiх