Шевчук Владимир. Дiм на горi

вужем а чи гарним парубком. Можеш перетворитись у коня й помчатись, як
вiтер. Тобi нада ться сила для перетворень!"
Юний чорт пiшов через стежку. "А що, як справдi перекинутись у коня й
помчати, мов вiтер?" - подумав вiн, чуючи, як боязко завмира душа. "Та
коли ти порушиш закони нашого iснування, - застережено було його, -
залишишся тим, ким став. Став конем - будеш конем, став парубком - будеш
ним, став хортом - у хорти перейдеш. I переймеш ©хню долю".
Вiн був конем i дивувався на сво розкiшне лискуче тiло. А тодi побiг.
Застугонiла пiд ним земля, а вiн пiзнав неземну радiсть. Вiтер гостро бив
йому в обличчя. "Я можу так домчати бозна-куди, - радiсно подумав вiн. - Я
вiльний. Можу бiгати й казитися, можу танцювати".
Звiвся дибки i затанцював на лiсовiй галявинi. Але танцювати конем було
незручно, i вiн став парубком. Ударив у закаблуки, метнув полою свити i
задрiботiв пiдборами. Йому весело закрутилася голова, тодi вiн упав на
землю, обiймаючи ©© обiруч, - дихав запахом пахучого зела. I поповз мiж
бадилля золотим вигинливим вужем, свiтячи розпаленими оченятами.
Проте й цього було йому мало. Скрутивсь у бублик i покотився стежкою, а
коли не стало сили котитися хуткiш, перекинувсь у бiлого хорта, який мчить
через лiс швидше за вiтер i ма собi за помiчника й невiльника й той
вiтер, i сьогоднiшнiй настрiй, i це, вiн зупинився й кинув оком догори,
сонце. Його заслiпило промiння, залило з головою, i юному чортовi здалося,
що в нього розiрветься вiд щастя серце.

Ранок привiв до них студента, чорного i смаглявого. Зайшов до них наче
ненароком, попросив води, й сотникiвна винесла йому глибокого глечика -
вiн пив i зорив поверх глечика на чарiвну дiвчину. День видався сонячний,
перед цим сотникiвна ходила по садку, намагаючись збагнути вчорашню нiч i
свiй неспокiй, який так i не полишив ©©. Може, тому той пильний
студентовий позир ©© схвилював, тож коли пiшов, гречно подякувавши,
вiдчула жаль.
Цвiли вишнi, мов оббiлятi молоком, i цей колiр знову нагадав ©й минулу
нiч i той спалах, коли все свiтилося таким чудним свiтлом. Стояла в саду й
бачила крiзь дерева струнку постать студента, котрий вiддалявся, - аж
дихати ©й не стало чим.
Так минуло кiлька днiв, у суботу пiд вечiр за©хав до них козак. Був
шляхетного роду, про це промовляли одежа та зброя, золотий пояс та срiбнi
остроги.
- А може, дасте менi кухоль води! - гукнув вiн голосно, i сотникiвна аж
рота розтулила вiд здивування: був цей козак одного обличчя зi студентом.
Це знервувало чи роздратувало ©©, але води вона винесла, i козак довго
пив, зирячи на не© з-над кухля. Уздрiла вона в тому поглядi несподiвану
тугу, i стало ©й на мент страшно. Швидко пiшла, як тiльки вiддав ©й до рук
кухля, - чула всi ю постаттю: той погляд пронизував ©й тiло. Потiм вона
довго кружляла по садку й дивилася, як скрапують на землю, наче сльози,
бiлi пелюстки вишень. Жаль було вiд оцього опадання, через цi сльози, i
вона, схилившись на лавi бiля найбiльшо© й найстарiшо© вишнi, даремно
хотiла впоратися зi сво©ми почуваннями. Стискувала ©й серце тривога,
в'ялила тiло, i вона заклякла, облита травневими пахощами й обсипана
вишневими пелюстками. Захотiлося ©й утекти а чи просто зiрватись i
побiгти. Через луки i яри, через долини, кудись у незвiдь, але вона сидiла
нерушно й дивилася, як гра ться вiтер iз леглим цвiтом...
По кiлькох днях попросив пити третiй подорожнiй. Був у мiщанському
стро©, високий i вродливий, як i першi. I знову здалося сотникiвнi, що й
вiн, i козак, i той студент, який прийшов перший, схожi один на одного, як
три краплi води. Що й обличчя в них однаковi, й постави, й голоси. I
тiльки добре розмiркувавши, вона вирiшила, що були вони й рiзнi: два
високi, а третiй - нижчий, у студента синi, в мiщуха чорнi, а в козака
зеленi очi. Однак боялася вона ©х однаково: не простi це подорожнi, та й
не випадковi, подумала вона, нинi - щось iнше...
Мiщух також пив воду, в цього погляд був благальний. Звiдкiлясь усi
тро знали сотникiвну, бо назвали ©© на ймення, - вона ж бачила ©х уперше.
А може, хвилювали ©© не так цi перехожi, як ночi, якi перетворились у не©
на несподiванi гульбища, коли вона танцювала, гарцювала, спiвала, гралася
з зайцями, коли до не© злiталися пташки i сходилися звiрi, а вона чулася
помiж, них царiвною...
Тiльки пiд ранок ©й снилося щось темне й тривожне, i прокидалася вона з
важкою головою. Оголювала груди й помiчала на них новi синцi. Проте вiд
синцiв груди не болiли, а тiльки солодко вiдчувалися, начебто ось-ось
бризнуть молоком i заллють цiлий свiт. Вишнi вже були залитi таким
молоком, i коли опадало пелюстя, вона тихо й упокорено смутилася.

Ворожчина хата була зсередини така бiла, що аж слiпило. Величезна пiч
виставляла, наче роти, кiлька жерел, з них курiло синьо-брунатним димом,
що пах сосновою живицею; попiд стелею навiшано пучкiв сохлих квiтiв та
трав, а сама знахарка, пухкенька добродушна бабуся, здавалася скорiше
старою служебкою, а не чарiвницею. Незвичайнi в не© були тiльки очi.
Великi й молодi, в якi важко зазирнути, були вони настороженi й
несподiвано бездоннi.
Сотникiвна сидiла на лавцi й дивилася, як стара порядку бiля печi.
Нарештi повернулася й кинула на стiл пучечок квiтiв. Квiти розсипалися на
дошках золотими монетами.
- Чiт чи лишка? - спитала ворожка.
- Лишка, - прошепотiла сотникiвна.
Звела погляд на стару, i мороз пробiг ©й поза спиною. Перед нею стояла
суха, зморщена, височенна баба. Волосся вибивалося з-пiд очiпка сивими
пасмами, а очi... жахнулася чудернацького полум'я, що хлюпало з них. Вiд
печi бухнув густий клубень диму.
- Плесни в долонi! - наказала ворожка.
Сотникiвна сплеснула: в димi зблиснув, наче золота смужка, вуж, впав на
пiдлогу й зойкнув, шалено викручуючись.
- Наступи! - скрикнула ворожка.
Сотникiвна скочила, заплющилась i вдарила пiдбором. Вiдчула, як
провалю ться ©© нога в щось липке та м'яке, й кинулась убiк. ©й стало
легше дихати, тодi вона звела очi й помолилася, шепчучи пересохлими
вустами молитву. Перед нею розгорнувся такий ясний блават, наче не стояла
вона в хатi, а в просторому степу. На вiкнi не було перехрестя рами -
зяяла в простiр голуба пройма, з кутка, де мали б висiти образи,
всмiхалося до не© обличчя. За мить на його мiсцi з'явилося друге, а тодi
трет - вона впiзнала всiх трьох сво©х гостей: студента, козака i мiщуха.
- Вони? - спитала гостро ворожка. Сотникiвна хитнула.
- Не думай про них, i покинуть тебе.
- Я боюся, - прошепотiла сотникiвна.
- Саме тому треба про них забути, - повторила ворожка. - А забути - це
значить спровадити.
- А потiм?
- Потiм звiльнення дiстанеш. Купайся щодня у рум'янку й чебрецi. - ©й
терпко запахло сухими травами.
- Бабусю моя мила, - сказала вона. - Ви такi добрi...
- Таке вже мо ремесло, - мовила стара. Вони сидiли в порожнiй хатi мiж
бiлих стiн, заклечаних сохлим зiллям. З жерел печi пахло сосновою глицею,
а стара ворожка знову стала пухленькою добросердною бабусею.
- Нелегка моя праця, - зашамотiла вона. - Живу, донечко, мiж зiлля i
мушу знаходити серед нього лад. Пристосовую до людини - мусять
по днуватися. Кожна людина теж як зiлля, i до не© треба ключа. Твiй ключ,
тво зiлля - рум'янок та чебрець. Спершу гадала, що м'ята, але м'ята
вiдштовхнулась од тебе. Свiтла в тебе душа, доню, - сказала стара, а на
свiтло завше нетля летить. Не пускай ©© в душу, щоб не очорнила...
Сотникiвна злякано зойкнула.
- Серед зiлля, як i серед людей, змагання йде, - сказала ворожка. - Дня
й ночi, темного i свiтлого. Але щось у тво©й долi чудне прозира ться...
Дiвчина глянула у вiкно: рами стояли на мiсцi. Тодi вона поцiлувала
ворожцi руку й пiшла через залиту сонцем стежку туди, де розливали бiле
молоко цвiту вишнi.
Опинившись на землi, юний чорт став веселий i розбишакуватий. Як тiльки
запалювалася край неба зоря, вже хотiлося йому розгулятися, вдарити об
землю лихом i сколошматити свiт. Може, тому так нетерпляче чекав вечора, а
коли спадали сутiнки, крався до мосту: тут бiля води завжди можна було
перепинити й полякати подорожнього. Любив вiн i посидiти у легкому смерку,
слухаючи мелодiйний дзюркiт води, аж забував часом про замисленi пустощi.
У легкому димi, коли так любо дзюркоче, йому ставало затишно й добре.
Мрiялося про далеке й несподiване, але був вiн ще юний, тож i мрiяти не
вмiв. Тодi знову виникав бешкетливий настрiй, i з нетерпiнням очiкував на
подорожнього.
Одного вечора вiн застав бiля себе жабу. Лупила на нього баньки,
намагаючись збагнути, що це за проява залiзла пiд мiст, а коли зрозумiла,
вирiшила, що краще сховатися пiд воду. Майнула перед чортом зеленим
кажаном i вже досягла в летi води, коли якась сила повернула ©©, i жаба
плеснулася на те ж таки мiсце, де сидiла передоцiм. Чорт засмiявся - йому
те сподобалося. Жаба, проте, занепоко©лася. Вдруге метнулася зеленим
вихором до води, але вдруге плеснулася на старе мiсце. Вiд цього вона
вмерла, бо не витримало такого страху серце, i чортовi на хвильку стало ©©
жаль. В цей час через мiст загуркотiв вiз, i вiн миттю забув про жабу.
Вискочив на дорогу бiлим хортом i помчав за возом. Дядько, що сидiв на
передку, побачив бiлого хорта i вдарив по конях. Це була шалена гонитва:
стугонiла земля, iржали конi, кричав дядько, курiла пилюка, кiнськi копита
гупали по дорозi, наче хотiли пробити ©© наскрiзь, - чорт повiв воза вбiк
на забутий путiвець, а звiдти погнав його через поле. Конi мчали по рiллi,
як по дорозi, трощили молодий хлiб - навколо котилися зеленi хвилi. Конi
швидко втомилися i вже брели по колiна в зеленiй водi, iнколи й по круп, i
голосно iржали, злякано озираючись. Дядько впав на воза i хрестив небо, а
воно осипало на нього зеленi краплi. Тодi дядько признався боговi в усiх
грiхах, а коли й це не помогло, забився пiд передок - конi наче через
бурхливе море пливли. Роздимали нiздрi й хапали губами повiтря - очi аж з
орбiт вилазили...
Чортовi дивно стало на цей страх. Вiн зiскочив з пiдводи, i та
викотилася на дорогу. Спинилася; розкуйовджений i наляканий, злiз iз воза
дядько, перехрестився широко й роззирнувся. Мiсця йому були незнайомi, i
вiн зачухмарив роздумливо потилицю...
"Чого мене бояться? - думав чорт, бредучи через хлiб. - Адже я тiльки
бавлюся!" Йому самому захотiлося стати отаким дядьком на возi, отож
покотився дорогою, повiльно впливаючи в кучерявi задимленi сутiнки. Минав
сади, що квiтли, минав тихi, соннi села, пере©здив мости.
"Ото було б любо, - блиснуло йому в головi, - коли i мене хтось
полякав!"
Озирнувся, i серце його радiсно тьохнуло - за ним таки помчав бiлий
хорт. Ударили копитами конi, закрутився, замиготiв довкола свiт. Наче в
каруселю потрапили й вiн, i хорт - помчали, ламаючи зiлля й кущi, блакитнi
сутiнки плеснули на них такою потужною хвилею, що юний чортi сп'янiв,
перекрутився кумельгом i сам ударив копитами - помчав конем, а хорт iззаду
вже вивалив язика, втомився i знесилiв. Тодi стрибнув угору юний чорт,
зчухрав з тополi листя й вичавив сiк iз того зела над хортовою головою.
Хорт заскавучав, облитий зеленою фарбою, прикле©вся до дороги i обернувся
старим як свiт дiдом. Вiдтак скочив юний чорт дiдовi на спину, але той
знесилiв до решти, упав i закотив очi.
- Ти чого? - засмiявся юний чорт. - Умирати задумав?
- Тьху на твою голову! - втомлено звiвся старий. - Думав, хтось iз
людей вичворя .
Витер рукавом пiт i сумно похилив голову.
- Заганяв я тебе, дiду! - спiвчутливо сказав юний чорт. Опiвночi, коли
найяскравiше загорiвся мiсяць, стара ворожка вибралась у лiс по та мниче
зiлля. Крадькома пробралася через стежку, щоб ©© не побачив сусiда, теж
характерник, який уже кiлька мiсяцiв ©© вислiджував, i з полегшею
зiтхнула, коли ступила на бiлу пiд мiсяцем дорогу. Iшла повiльно, нiч була
мiсячна й тепла, а вона виспалась удень i бурмотiла заклинання супроти
лихого наслання. Думала про сво© домашнi клопоти й про сусiда, який
заповзявся проти не©, i спершу не помiтила, що ©© залило яскраве свiтло.
Але розгорялося все дужче i нарештi стало таке яскраве, що вона спинилася,
пiдвела голову i сторопiла. Але зметикувала кинутися вiдразу ж пiд тин, бо
повз не© промчав з шаленою швидкiстю вогняний смерч. Забилась у бур'ян i
злякано звiдти зорила: свiтло розливалося все бiльше, мiсяць розрiсся на
пiвнеба i кипiв, наче молоко. Ворожка приплющилася, боячись, що ослiпне
вiд цього сяйва, але цiкавiсть перемогла, i вона знову розплющилася. I
здалося ©й, наче йде землею величезний бiлий чоловiк. Вимаху
велетенськими чобiтьми, аж нiчого, крiм них, не видно. Стара ворожка тричi
перехрестилася i знепритомнiла.
Чорти сидiли в пустицi з забитими вiкнами, дiд палив люльку, було
затишно, лагiдна пiвтемрява голубила ©х i заспокоювала. Дiд пихнув димом i
несподiвано всмiхнувся беззубим ротом.
- Нелегке наше життя, хлопче, - прошамрав вiн. - Але як ти мене,
старого, пiдвiв! I треба, щоб удалося таке капосне!
Юний чорт загорнувсь у сутiнок i дрiмав. За вiкном плюскотiв дощ, а тут
було м'яко й сухо.
- Багато я бачив за сво життя, - сказав дiд, посмоктуючи люльку, - а
от не пiдводив мене так, як ти, нiхто. Був, правда, колись один чоловiк...
- Розкажи, - попросив юний чорт, поринаючи в солодкi хвилi дрiмоти.
Пiсля сьогоднiшнiх жартiв тiло болiло, i вiн з насолодою вiдпочивав у
сутiнку, що його привiяв сюди знадвору дощ.
- А хто це там носом сопе! - скрикнув, аж пiдстрибнув юний чорт, дiд. -
Ану вилазь!
- Хто, хто! - забурмотiло з розваленого комина. - Розгалакалися тут...
Юний чорт здивовано помiтив, як з-за цеглини висунулася чудернацька
вусата голова, а за хвилю на долiвку скочило, стукнувши ратицями, дивне
розколошкане створiння.
- Прийшли в мою господу, ще й гарикають!
- Сiдай до гурту, - мирно сказав дiд.
- Домовик, - сунуло юному чортовi лапу створiння. - Я тут
хтозна-скiльки, показалися мо© господарi й покинули мешкання... Живеш, як
собака! - Домовик зачухмарився.
Дiд пихнув димом, а юний чорт знову заколивавсь у дрiмотi.
- Дай тютюнцю, - сказав домовик. Дiд дав йому торбинку, i домовик
заклав у нiздрю здоровенну нюшку.
- Тiльки не чхай! - сказав дiд.
- Як то не чхати? - домовик розтулив рота i ловив повiтря, вибалушивши
очi. - Апчхи! - вибухнув вiн, i юний чорт знову здригнувся. - А в цього
малого, - сказав домовик, - нерви!.. Вже, як нюхати, - повернувся до дiда,
- то й чхати...
- Не нерви, - сказав поважно дiд, - а молодий ще... То от я й розказую.
Наша доля незавидна: вiрять у тебе - живеш, не вiрять - умира ш. Скiльки
вже нашого брата переставилося нi за цапову душу...
- А мене дороги вабили, - сказав домовик. - Ну от i сталося: господар
петлю собi накинув, а його жiнка вiд того розумом розслабла. Отак i сиджу
на пустицi...
Коливались у сутiнi, й кожен думав про сво . Здалося тодi юному
чортовi, що десь на днi його ства щось пробудилося. Подумав, що варто
розплющити очi - i свiт залл такими барвами, що не витрима його молоде
серце. "Хочеться менi чогось незвичайного, - подумав вiн. - Що цi жарти
менi, коли вiд них нема доброго задоволення!" Вiн довго сидiв i думав,
п'ючи солодкий сутiнок. Грала в ньому кров, i це так при мно було!
- Малий твiй? - спитав домовик.
- Та н , - сказав старий. - Якийсь вiн трохи не те ... Спить, чи що?
- Спить.
Але юний чорт не спав. Коливало його в ласкавих хвилях, понесло через
яри й долини, а на душi стало тривожно й смутно.
Тодi вiн i побачив перед собою панну. Стояла серед саду, а довкола
цвiли, наче срiбнi, вишнi. Стислося в юного чорта серце, й важко дихати
йому стало. Завмер, вдивляючись до болю в очах у чарiвне видiння. Панна
була гарна, тако© краси ще не зустрiчав вiн на цiй землi, тож, дивлячись
на не©, вiдчув на душi смуток i щастя.
На те заграли над його головою труби. Ревнули, наче сотня волiв, а по
тому загупали бубони. Застрибали тисячi тiней, чорних i вигинливих, якi
затанцювали шалений танок. I серед цього стукоту, реву, полиску тiл, серед
цих срiбних вишень, бiля чарiвно© панни, що витанцьовувала найшпаркiше,
упало його роз'ятрене, закривавлене серце...

Вчинити так навчила панну сотникiвну ворожка. Мала пiднятися, щоб нiхто
не бачив, опiвночi й прокрастися до церкви, а там помолитися за спокiй
душi. Можливо, тодi знову почне спати спокiйно i прожене сво©х
залицяльникiв, якi почали приходити до не© щоночi. Часом приходили всi
три, а часом зливалися в одного - примушували ©© танцювати й веселитися
цiлу нiч.
Вiкно було заздалегiдь вiдчинене, i вона спустилася через нього до
саду. Сад дихав утомою i сном, зiтхав, шелестячи змореним листям, кущi
витиналися, наче велетенськi жаби, облитi цвiтом вишнi нагадували сивi
голови.
Пiшла помiж тих голiв, обережно ступаючи босими ногами, i ©й здавалося,
що це сниться ©© важкий сон. В грудях жив неспокiй, знайомий з ночей, коли
до не© почали приходити чуднi видiння. Вона сiла на садовiй лавi й
приплющилася, щоб угамувати хвилювання. Перед нею попливли синi смуги, i
вiдчулася вона, немов на днi моря. Довкола плавали великi риби, а на них,
наче на конях, перекинувши хвости через круп, сидiли русалки й покурювали
маленькi тонкi курички. Мали довгi, пофарбованi в зелене нiгтi, а груди
було пiдперезано лискучими нашивками. Риби пiдпливали до не© й тупалися
носами в скло - були наче у велетенськiй прозорiй коробцi. Внизу хиталися
водоростi й сидiв зелений, зарослий мохом водяник...
Сотникiвна розплющилася i скочила на ноги. Перебiгла стежку до
виламано© в парканi дiрки й обпеклась у кропивi. Це остаточно ©© остудило,
i вона завагалася: йти далi чи повернутися? Але ноги самi повели ©© до
церкви, i за хвилю вона прослизнула досередини. Впала перед образами, але
помолитися не встигла: знадвору почулися важкi кроки.
Зайшов студент. Тягнув на плечах труну, а коли поставив ©© на узвишшi
посеред церкви, роззирнувся. Мiсячне свiтло проливалося через вiконця й
трiпотiло на пiдлозi та помальованих стiнах. Святi й титарi з оселедцями
на головах дивилися чорними незмигними очима, наче хотiли зрозумiти цих
людей, що так невчасно прийшли до церкви. Вгорi залопотiли крила, i
студент здригнувся. Стояв у мiсячнiй стязi високий, гарний i смутний.
Зiтхнув тяжко i полiз до труни.
Стало тихо, дивно тихо, i сотникiвна боялася дихнути, аби не виказати
себе. Знову пролопотiли крила, а за тим вдруге почулися важкi кроки.
У церкву зайшов мiщух. Був у бiлiй одежi й тримав перед собою свiчку.
Свiтло вiд не© падало знизу, i його обличчя через те було страшне.
- Ти вже тут? - спитав глухо. - Хочеш умерти, бо не полюбила вона тебе?
Сотникiвна молилася. Гаряче вишiптувала слова, а на не© так само
непорушне дивилися зi стiн святi й титарi з оселедцями.
Втрет затрiпотiли крила, i прийшов козак. Був у чорному й безшумно
почав крастися до труни. Мiщух рiзко повернувся, i вся церква раптом
освiтилася яскравим свiтлом. Воно потекло через усi вiкна, спадало з банi
й залило церкву так, що та аж захиталася. Захиталися образи й мальованi
козаки.
В глибинi церкви щось ухнуло й кинулося. В трунi трупом лежав студент,
а мiщух раптом закричав, дико вимахуючи руками. Козак дивно пiдстрибнув, i
сотникiвна болiсно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвiст, а замiсть
нiг виглядали бруднi ратицi.

Сотникiвна боролася з хаосом у собi, а може, боролись у нiй сни.
З'явилися золотi павуки на довгих тремких лапах, вони сплiтали мiж сонцем
та землею золоте павутиння, яке обплутувало дерева, як струни бандуру. I
коли вона вистрибнула босонiж на iскристу росу, коли завмерла, зачарована
довколишньою красою, з золотого присмерку виступили одягненi в барвисту
одежу дiвчата. Розсiлися по цiлому небi, зайнявши простiр од землi до
сонця, а бiля сонця сiв бiлий дiд. Дiвчата торкали струнипавутиння, лунала
срiбна музика - лилися чудовi пiснi. Дiд ударяв раз по раз у сонце золотою
булавою, i згори сипалися iскри; м'яко подзенькували дзвiночки, що ©х
безлiч було розвiшано довкола сонця. Похитувалися дiвчата, плакали пiд
©хнiми пальцями золотi струни, а до сотникiвни пiдiйшов бiлий кiнь i став,
кланяючись, на колiна. "Сiдай на мене, - сказав кiнь, - я хочу тобi свiт
показати". Вона сiдала у верхи i мчала, наче вiтер, i заспiвувала й сама.
А тодi танцювала на спинi бiлого коня, i було ©й свiтло, аж очi
заплющувала. Тодi надбiгав чорний кiнь, сипав вогнем iз нiздрiв i мчав за
нею, а сотникiвна обхоплювала руками свого бiлого, i ©© душив страх. Може,
через те опинялася на спинi в чорного коня, вiдтак мчав за нею бiлий, але
не мiг наздогнати - вороний увозив ©© в царство тiней. Вона потрапляла на
вiдьомський шабаш, де вигиналися чорнi стрункi красунi, де струни викидали
зруйнованi мелодi© i вила труба. Звук труби нагадував ©й вовче виття, а
може, й плач над померлим. Навколо вiдьом вистукували ратицями чорти i
вимахували хвостами, розкидали шматки полум'я, яке сплiталося й творило
довкола танцiвникiв вогняне коло, - по той бiк поля стояв бiлий кiнь i
тужно, заклично iржав.
Тодi до не© i пiдiйшов юний чорт.
- Я тобi показую все це недарма, - сказав вiн. - Хочу вiдкритися перед
тобою - полюби мене!
Вона побачила його темнi чудовi очi, в яких палав глибокий сум.
- Нам вiдведено мало часу для життя, - мовив вiн. - I ми, i ви, люди,
пiдданi одному прокляттю: прийде огненний чоловiк i потопче нас. Не губiмо
часу, панно, вiддамося коханню, бо ж i ми, i ви однаково живi iстоти.
- Але в нас душа, - сказала сотникiвна.
- Душа - це байка, - зашепотiв чорт, простягаючи до не© руки. - Йдеться
про мент. Хапай його, вдовольняйся, iнакше ловитимеш самi хвости.
Тодi ©й стало страшно.
- Не торкайся мене! - закричала вона, вiдштовхуючи гарячi руки, що
бралися ©© обiйняти...
Прокинулася серед ночi. Мiсяць густо заливав помешкання, в його
холодному трепетi грали узорами килими. Довго дивилася крiзь вiкно на отi
зорi в дрiбних шибках, i душу ©© поймав дивний жаль. Тодi вона заплакала,
бо в нiй зiбрались у цю мить усi свiтовi болi, усi жалi, бо вiдчула вона
на душi високе одкровення, яким обдарову смертних життя один лише раз.
- Я не пiддамся тобi, чорте, - прошепотiла вона, - бо любов свята. Я
хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжн щастя - це як
чисте небо над головою...
До не© пiдходив бiлий кiнь, i знову починалася шалена гонитва: мчав, як
стрiла, спiвали пiсень дiвчата, дзвонили дзвоники бiля сонця, сонце саме
було велетенським дзвоном, а сивий дiд тримався за промiнь i хитав той
чудовий дзвiн. Дзвонив вiн, як на Великдень, а сотникiвна опустилася на
колiна i звела очi догори - душа ©© заспiвала разом з дiвчатами.
Тодi пiдповз до не© чорний вуж i став навпроти на хвоста. Ударив темною
головою ©й у груди i скинув ©© з бiлого коня. Летiла, повiльно
обертаючись, у запаморочливу прiрву, а бiля не© бiгли чудовi сумнi очi
юного чорта, який дивився на не© i нiяк погляду вiдвести не мiг.
- Слухай мене, кохана, - шепотiв вiн. - Ми народженi у свiт через
випадок: i ти, i я. Ми прийшли сюди насолодитися мiсяцем та сонцем, росами
й деревами... Дозволь, я тобi ще одне чудо покажу...
Вона сидiла на пеньку, що нагадував зручний услон. Перед нею лежала
галявина з темно-зеленою травою й бiлими вогниками ромашок. На нiй стояв
чорний кiнь, вiн голосно заiржав, а тодi метнувся через зелене поле.
Пiдстрибнув угору, вище за дерева, впав на колiна i почав танцювати на
заднiх ногах. Срiбнi копита кресали iскри, i сотникiвна зачудовано
вдивлялася, як перетворю ться кiнь у красеня парубка. Вдарив парубок
шапкою об землю, замиготiв срiбними пiдборами, застукотiла земля,
заплакали дерева, гублячи, наче сльози, листя; тодi впав парубок на землю,
i вона впiзнала того вужа, що бив ©© у груди. Зцiпила, щоб не закричати,
зуби i непевно намалювала перед собою хреста...
Iшов дощ, а юний чорт забивсь у куток пустицi й печально звiдти зорив.
Дiд викресав вогню, запалив люльку й пахнув димом. У цьому димi, серед
м'якого затишшя пустицi, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотникiвни
йому не вдалися. Все, на що був здатний, виклав, i нинi, коли в тiлi не
було сили, його опанувала нудьга. Сотникiвна вiдтрутила його, це вiн добре
зрозумiв, але те, що почав вiн сво життя поразкою, не давало йому спокою.
" х не зовсiм можна зрозумiти, людей, - думав вiн, - адже я для не© всього
себе клав!" - "Треба було взяти ©© одуром", - майнуло йому в головi, але
здригнувся вiд цi © думки: не хотiв бути схожим на iнших.
За вiкном iшов дощ, а чорт думав про сон, який побачив пiсля останнiх
вiдвiдин сотникiвни. Приснився йому гарбуз, величезний, як бочка, той
гарбуз котився на нього i ледве не роздушив. "Менi не заходило на звичайнi
зальоти, - думав юний чорт, - хотiлося розбудити у нiй потяг до волi".
- Таки не вдалося тобi взяти ту дiвку, - сказав, попихуючи куривом,
дiд. - Бо дурний ти i несвiдомий...
Зi свого кутка вилiз домовик, зачухмарився i сiв бiля дiда.
- Що зi мною буде далi? - сказав вiн. - Хата валиться, i менi вже до
того байдуже ста ... Дай-но нюшку! Дiд дав тютюну, i домовик голосно
чхнув.
- Оце я з малим балакаю, - сказав дiд. - Не взяв-таки то© дiвки.
"Хiба вона дiвка? - смутно думав юний чорт. - Вона красуня, яко© свiт
не бачив".
- Гарбузяку дала! - домовик колупнувсь у зубах. - Чув, як кидався тут
увi снi... Не з того боку, певне, танцював...
"Хай би вона була вiдьма, - думав юний чорт, - тодi б ми й зiйтися
могли. Або ще простiше: вона дiвчина, а я парубок..."
- Хотiв ©© умовити, хе-хе, - захихотiв дiд. - А в нашому дiлi так
нiчого не вiзьмеш...
Кублилися сутiнки, пихкала люлька, а домовик чистив патичком ратицю.
"У свiтi повиннi бути вiдповiдностi, - думав юний чорт, - iнакше вiн не
триматиметься купи. Свiт без гармонi© нi до чого, бо, коли порушиться в
ньому одна ланка, розсиплеться на смiття".
- Певне, i в коханнi ©й освiдчувався, - глумливо сказав дiд. - Мовляв,
я таки чорт, але не чортiвська моя любов, хе-хе...
- Я випробовував закон вiдповiдностi й гармонi©, - сказав юний чорт.
- Що-що? - здивовано вирячив очi дiд. - Щось ти заговорю шся, хлопче...
Закон... як ти сказав?
- Закон вiдповiдностi й гармонi©, - смутно повторив юний чорт. - Я не
хотiв ©© дурити...
Вони сидiли в темрявi, замисленi й похнюпленi. Дiд смоктав люльку,
домовик чистив ратицю, а юний чорт думав.
Несподiвано вiдчув - щось дивне ко©ться з ним. Здалося йому, що