Страница:
добра собi надбати, той ма чинити зло. Хто ж хоче вiд зла втекти, той
убожi i таким, як ти, нетiпахою ста . Отож вибирай: або проси в нього ще
одного млина, або йди звiдсiля...
Тодi заскавучав жалiбно песик i стрибнув лапками на колiна чорнiй кумi.
- Дозволь менi його застерегти? - попросив вiн.
- Я задихаюся, - сказав отаман. - Лiкуй мене, бога ради! Я тобi вiддам
ще одного млина.
Iван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправдi вiн
подивився у пiвзаслонене рядном вiкно, в свiтлий i ясний просвiт. Там
побачив вiн свою хату й жiнку, з якою снiдав сьогоднi пiсною кашею.
Побачив коло не© ще якихось дiтей: було ©х не два i не три. Помiтив, що
обличчя жiнчине сiре од утоми й важко© роботи, хоч ще недавно було юне й
гарне. Стис губи, звiв голову, й очi його запалали холодним сухим вогнем.
Вiдтак почала мiнитися на ньому й одежа: з сiрого полотна дваб i парча
витворялися, з сорочки - жупан, а поверх нього - розкiшний кунтуш. Сiрi од
куряви чоботи новими стали, а в руцi мнув шапку з дорогих смушкiв. На
обличчя його поклалася повага, вiн поворушив довгими вусами, що торкалися
грудей, i сказав хлопченятi, яке стало на порозi й повiдомило, що вогонь
уже горить.
- Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зiлля!
ГОЛОС ТРАВИ
Вона почула голос трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Не був це
голос нi птаха, нi звiра, нi людини, нi комахи - так могла говорити тiльки
трава. Iшов той голос приглушено, мов шепiт, але вона його розумiла.
Знову-таки не так, як розумiють людську мову чи твариннi поклики, - був то
iнший вимiр, i вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той
говiр на мову людини, бо й не потрiбно це. Не так розумiла, як вiдчувала
той голос, бо його й не можна сприйняти iнакше. Сидiла на призьбi й бачила
перед собою тин з перелазом, за яким виднiвся клапоть дороги з калюжею та
трьома качками у нiй. Трохи далi виднiвся зелений, аж очi слiпив, вигiн, i
пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно i свiтив ясний день.
Червоний вогонь мiнився й палахкотiв, а високо над ним здiймалася сива
хмара диму. "Такий малий вогонь i такий дим", - подумала вона, i ©й
здалося, що в тiй хмарi щось плава й купа ться. Бачила молоде тiло, голе
й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пiзнала у тiй
купальницi Варку Морозiвну, саме ту, яка наснилася ©й цi © ночi.
- Що ти вiд мене хочеш, Варко? - спитала голосно, але Варка у хмарi
диму, що звивався вiд невеликого вогню, тiльки засмiялася.
- А звiсно, - сказала стара й очi потупила. - Смi шся з мене, бо де вже
менi до тебе?..
Знову дивилася собi пiд ноги й бачила траву. Тихий голос вiдчувала, i
щось таке дивне й сумне в ньому бринiло. Щось наче зелений плач чи жалiння
якесь, а може, пiсня. "Радше пiсня, - подумала вона, - але спiва ©© хтось
не вельми веселий". Той хтось не вельми веселий, зда ться, пiдiйшов до не©
i став поруч. Хтось не мав тiла, але вiн був. Вiдчувала, що диха й
дивиться на не©. Дивиться, наче очiку , щоб вона щось одповiла.
- Це ти бiля мене. Варко? - спитала, але то була не Варка. То був
той-таки голос трави...
До хлопчакiв на вигiн мчав вершник, i кiнь весело розбивав землю.
Вершник з розгону спинився i щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав
пальцем, i стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила пiвнеба. В
нiй уже не купалася легковажна Варка, а ©хав на грiмкiй колiсницi хтось
сердитий i палахкий. Вiтер дув, однак, не вiд хмари, а на не©, i стара
лишилася спокiйна.
- Чи потрiбен тобi дощ? - спитала вона, й голови не повертаючи туди, де
стояв i дивився на не© отой Хтось. - Авжеж, авжеж, - прихитнула головою. -
Земля напилася доста. Зерно вже зiйшло i добре росте. Трава росте ще
буйнiше, га?
Слухала, що скаже ©й трава. Вiдповiла те, що ©й хотiлося. Тодi стара
заплющилась i всмiхнулася. Таке добре й погiдне обличчя стало в не©, що
сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Вiдтак побачила стара
сердите Варчине лице i засмiялася тихенько.
- Кров у тобi бушу , Варко! Того голосу ти тiльки й слуха ш. А я н ,
Варко, я вже гой яка мудрiша! Але я вже ветха деньми, Варко. I слухаю я,
Варко, голосу трави, а не кровi...
Але в цей час, коли сидiла стара чарiвниця отак заплющившись, щось
сталося, чого вона не сподiвалася. Це щось вона теж не прочула вухом i не
побачила оком. Зда ться, то був запах, якого ранiше бiля не© не було, а
може, тiльки подих леготу. Мимоволi насторожилася, i ©© очi запалали
холодним свiтлом. Просто не© ступав через перелаз хлопець, тонкий, як
жердина, а бiла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було
мовби молоком умите - надто вже юний! Ноги мав чорнi й репанi, а в руцi
тримав благенького вузлика.
- Ти чого це сюди залiз? - тонко скрикнула стара. Хлопець став i
подивився на не© трохи здивовано, а трохи й перелякано. Так вони оглядали
одне одного, i було в тому щось таке, що стара перестала сердитися, а вiн
лякатися, бiльше того, ©© очi повужчали i щось тепле блиснуло в них.
- Це вже ти прийшов, - сказала вона вмиротворено. - Але я ще тебе не
кликала.
- Хiба мали ви мене кликати? - спитав хлопець i пiдiйшов ближче.
- Таж певне, - тихо засмiялася вона i захотiла подивитися кудись повз
нього, щоб дати спочинок очам. Але вiн стояв надто близько вiд не© i
заступав ©й цiлий свiт, стара нахмурилася вiд того.
- Скажiть, чи ви та, котру звуть Жабунихою? - урочисто спитав хлопець.
- Жабунихою мене не звуть, а прозивають, - вiдповiла вона. - Насправдi
iм'я в мене iнше...
- Я знаю, Iваниха Галайдиха, - сказав хлопець.
- Сiдай посидиш, - запросила вона, бо конче хотiла, щоб зiйшов ©й з
очей.
Вiн сiв бiля не© на призьбi, i вони зробилися, як баба з онуком за
бесiдою. Знову побачила вона простiр: хмари на небi й помину не було, так
само не було на левадi нi пастушкiв, нi ©хньо© худоби, хiба що ген далеко
мчав, пригнувшись коневi до ши©, вершник, ©й здалося, що повернув до не©
бiле як стiна обличчя й засмiявся, показуючи вишкiренi зуби. За мить сiра
курява покрила вершника, i зник вiн з очей, немов у землю запався.
Хлопець бiля не© сидiв мовчки.
- Здорожився, мабуть, що так важко диха ш? - спитала Жабуниха.
- Авжеж, - вiдповiв вiн спокiйно. - Цiлий тиждень до вас iшов. Сам я з
Калинiвки...
- Довго йшов, коли з Калинiвки.
- А я всi села обходив. Треба було менi розпитатися.
- Про що ж таке розпитував?
- Та самi, мабуть, зна те. Чекали ж бо на мене...
- Чи я чекала на тебе? - вигукнула Iваниха Галайдиха.
- А то ж як! - сказав хлопець. - Прокинувся я одного разу, i до мене
пiвень пiдiйшов. Iди, каже, бо тобi пора. Кличе вона тебе...
- Пiвень - птиця свята, - сказала вона. - Чи справдi до тебе пiдходив?
- А що ж мене до вас привело? - спитав хлопець трохи зарозумiло.
Iваниха скосила до нього око й спокiйно роздивилася. Його лице майже не
було загорiле, а матово свiтилося. Малi гострi очi видавалися круглi, а на
вустах грала легка всмiшка.
- А чорна кiшка до тебе не приходила? - спитала Жабуниха.
- Чорно© кiшки не бачив, - вiдповiв неквапно. - Навiть бiлий хорт не
прибiгав, тiльки пiвень. Був такий червоний як вогонь...
"Мов оте вогнище на вигонi", - подумала стара й пошукала очима мiсця,
де нещодавно палахкотiло багаття. Але не було там нiчого, навiть слiду.
Вона здивувалася, i, може, вiд того зарипiла навколо не© трава. Зарипiло
листя, наче дерев'яне поставало, а кра чок тiнi вiд липи, що росла на
вулицi, майже дотягся до ©© нiг. Подивилася на ту тiнь, що кащувато
наповзала на не©, й аж посунулася. Хлопець бiля не© сидiв непорушне,
блукала тiльки на його обличчi та ж таки загадкова усмiшка. Iванисi
захотiлося знову залишитися самою, щоб спокiйно прислухатися до мови
рослин, неба й землi, - щось би напевне мала почути чи ж вiдчути. Цей
дiтвак iз зарозумiлою посмiшкою зараз заважав ©й - була при ньому глуха й
слiпа. Але не могла прогнати його вiд себе, адже сидiв бiля не© спокiйно,
та й бесiда ©хня тiльки починалася. Через це вирiшила втекти вiд нього в
iнший спосiб: очi ©© сховалися за капшуками повiк, рот стулився, руки
втопились у рукави сiряка, а ноги пiдiбрала так, що й пальцi не визирали
з-пiд спiдниць. Вiдiйшла вона вiд свiту зовсiм, немов заснула: була
кругла, як клубок, а може, це й був клубок.
- Я, бабо, прийшов до вас недаремно, - сказав хлопець голосно. - Ви
чу те мене? Приснився менi перед кiлькома днями, як вирушив до вас, сон. У
тому снi приходили ви до мене зовсiм така, як оце зараз сидите, i сказали:
приходь, навчу тебе. А ще ви спитали, чи в мене родимий знак на лiвiй
руцi. Я вам показав отой знак. Ви сказали, що саме мене вам треба для
науки. Я не повiрив тому сну. Але коли заговорив про це пiвень, то я
перестав сумнiватися.
- А Варку Морозiвну ти не зна ш? - спитала раптом, наче прокинулася,
Галайдиха. - Не чув часом про таку?
- Про Варку Морозiвну я нiчого не знаю, - вiдповiв спокiйно хлопець. -
Хоч нi, люди говорили менi й про не©. Казали, що двi славнi чарiвницi на
весь наш край: одна - ви, а друга начебто Варка. Але у сон до мене ви
приходили, а не вона.
- Чого ж ти хочеш од мене? - запитала трохи зимно.
- Це ви повиннi знати, чого я хочу. За тиждень перед тим, як рушити до
вас, я нiчого не хотiв.
- Коли так, то посидь бiля мене мовчки, - сказала трохи нетерпляче. -
Щоб менi й пальцем не кивнув...
- А для чого це?
- Подумати хочу, - мовила вона протягло. - А може, й пригадати.
Знову стала клубком ниток, i таке мертве в не© було лице, що не посмiв
вiн далi ©© турбувати, а тiльки сидiв i дивився на кра вид, що
вiдслонювався звiдси. Бачив шмат дороги, трохи далi свiтився зелений
вигiн, i на ньому палили пастушки вогнище, хоч не було холодно i свiтив
ясний день. Розганялися й перестрибували через багаття, i, певне, було ©м
од того дуже весело, бо задивився на них хлопець i навiть думати забув про
стару, бiля яко© сидiв. А вона й справдi була в цю хвилину нежива, бо не
перебувала на цей час у власному тiлi, а повiльно брела вузькою та
слизькою стежкою, що вела в минулi днi. Стежка була пiднята над землею, як
стрiчка, й тяглась у синiй морок, якому не було кiнця. Обережно ступала
босими ногами, а навколо пропливали змiщенi й трохи спотворенi обличчя й
речi: бачила вона всiх, кого зустрiчала в той день, i всi речi, до яких
торкалася рукою чи поглядом. Жили тут рослини й тварини, росли й дерева,
листя яких - всi вимовленi в той день слова. Вона читала ©х, як письмо,
хоч i не була письменна, - в цiй мандрiвцi у вчорашн живi навички нi до
чого. Повертала тож усi слова, часини, усi днi й ночi, переглядала ©х, як
книгу, але не мала та книга сторiнок, тiльки яви. Тих яв було надто
багато, тож вiдгорнула ©х, як перебрану крупу, залишивши тiльки те, що
вiдбувалось уночi. Темрява довкола ще бiльше згустилася, стежка, по якiй
ступала, стала ще тонша, i стара не так iшла, як летiла, бо щоночi летiла
отак понад гай та кручу й туди, вище; вдивлялась у тоскне, кругле деко
мiсяця, ©й од того гiрко пекло в ротi, як i тодi, коли хапала гострий i
пекучий промiнь, що його звiшувала долi кожна зiрка, й тягла ©©; але нi,
вона давно вже цим не займалася - нiчого iз зiрками i нiчого з дощем.
Останнiм часом думала все бiльше про землю. Так, всi ночi, якi тяглися вiд
сьогоднi аж туди, куди вже добиратися перестала, були повнi тiльки цього -
слухання. Слухала землю й чула голос трави. Знала, як нема людини з
однаковим голосом, так само неоднаковi й рослини. Кожна говорила по-сво му
i про сво . I скiльки мов iсну у свiтi людських, стiльки iсну ©х i в
рослин. Зiлля говорить iнакше, як трава, а дерева ще iнакше. Дерева не
розумiють траву, зате розумiють кущi. Кущi розумiють бадилля, а бадилля
траву. Вкупi зiйшовшись, вони можуть перемовитися, але не одне з одним.
Так само люблять i ненавидять одне одного, однi можуть рости поруч, а iншi
гинуть. Так само воюють за землю, i через це в одному мiсцi перемагають
однi, а в iншому iншi. Коли ж ростуть змiшано - це значить, що в цьому
мiсцi iде вiйна: одне ста паном, а iнше гине. "Чи могла я, - думала
стара, - так сильно зайнята, мандрувати ще й у чи©сь сни? Скажи-но, зело,
чи може людина, чинячи дiло, не знати, що вона його чинить?"
Прислухалася, але нiхто ©й не вiдповiв. Зрештою, це й зрозумiло: хто б
©й вiдповiв, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нiчого сокровенного й
бути не може.
Вже хотiла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в
сон, коли ж раптом iз тьми, по якiй блукала, iз того накописька облич,
речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дiйшов до не© ще один
голос. Зовсiм тихий, як порух змертвiлих вуст, але вона почула його.
Почула й насторожилася. Той голос сказав ©й щось таке несподiване, давно
забуте; хоч нi, вона того таки не забувала, як не забува , що живе. Оте
Щось завжди сидiло в нiй заховано-приспале i от раптом пробудилося: вона
подумки почала лiчити сво© лiта. А що ©х було бiльше, нiж знала вона
чисел, то й покинула те рахування. "Мав би бути знак на те пришестя", -
змiркувала вона й подумала, а чи не знаком саме пришестя? "Еге, -
сказала ледве не вголос, - це i знак!"
- Скiльки тобi рокiв, хлопче? - спитала.
- Тринадцять, - обiзвався вiн.
- Вигляда ш на всi шiстнадцять.
- Це тому, що високий я. I батько мiй був високий, та й дiд. Але
кiсткою ми тонкi. Ось погляньте!
Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на не©. Тiльки на
вигiн, на якому знову горiло вогнище i знову паслася худоба.
- То ви кликали мене чи нi? - спитав хлопець, зводячись.
Стара мовчала. У куточку ©© ока з'явилася раптом сльоза.
- Такi ви чуднi, бабо! - сказав хлопець. - Зрештою, коли нi, то я
пiду...
Стояв перед нею з вузликом у руцi i раптом пiдшморгнув носом, як
роблять це дiти.
- Стривай, - сказала хрипко стара. - Чого мене квапиш? Сам зна ш, не
для простого дiла прийшов...
- Еге ж, для науки, - коротко й трохи жорстко сказав хлопець.
- А зна ш, що станеться зi мною, коли тебе навчу? Повернув до не©
запитальнi очi й дивився. Вона не змогла витримати того погляду. Дивилася
на траву в себе пiд ногами, але то була нежива трава. I не чула вiд не©
нiякого голосу - зiлля, яке тiльки для того i , щоб його топтати.
Хата була приперта до горба, по якому знизу доверху цвiли бузки. Хвилi
цвiту кучеряво вкривали зеленi кущi, ввечерi на цих бузках несамовитiли
солов'©, лящали, плакали й дзвонили, наче коси клепали. Вечорами в тих
бузках iшло та мне життя: хтось шепотiв, смiявся й шарудiв. Хтось сипко
дихав, а хтось тонко зойкав, немов наслiдував солов'я. Ранiше стара
слухала тi звуки, зазнаючи вiд того немало© втiхи, - була певна, що це
вона населя так чарiвливо ту гору. Сьогоднi ж чула тiльки солов'©в, тож
зирнула на хлопця, обличчя якого загусло в сутiнках.
- Любиш слухати солов'©в? - спитала.
- Чи ж вони менi тра, цi солов'©? - поважним баском одказав хлопець.
- Коли не тра, то й чарувати вчитись непотрiбно, - мовила Жабуниха i аж
витяглася вся туди, де стукотiли, свистiли й виляскували найславнiшi iз
птахiв.
- Не сердiться, бабо, - блиснув до не© поглядом хлопець. - Коли тра, то
хай!
Але вона поймалася почуттям, до якого йому не було приступу. Так
повторювалося щовечора, i так повторилося й сьогоднi. Бузки немов спливали
долi й заливали цiлу долину фiолетовим смерком, був вiн не лише в повiтрi,
але й у нутрi всякого живого - повнилися ним серце й душа. Очi Iванихи
погасли, бо нiкуди було ©й дивитися - знову завмирала перед хлопцевими
очима. Йому захотiлося торкнути ©© й розбудити, бо й сам почав перейматися
цим вечором, - щось дивне й чудовне сколихнулось у його грудях, вiн аж
дихнув iз особливим прихлипом.
- Не думай, що я тебе вже взяла в науку, - сказала Iваниха Галайдиха. -
Не кожному вона дасться, бо не кожен народився до того.
- Я до того народився, бабо Жабунихо, - сказав хлопець, присуваючись
ближче.
- Це ти так вважа ш, - сказала стара, ледве ворухаючи язиком, - а от
про солов'©в погано сказав. Земля, сину, - це клубок, сплетений сiткою.
Нема в ньому нiчого даремного й марного, але не кожному дано це
зрозумiти.
- Коли так, то звiрте мене, - сказав хлопець i вiдчув, що в нього
зовсiм пересохли губи.
Стара сидiла в сутiнi й начебто не дихала. Темна й нерушна, з головою,
накритою чорною хусткою, з руками, схованими в сiрiй свитинi, - темне ©©
обличчя розчинялось у мороцi, i тiльки очi ледь-ледь поблимували. Слухала
те, що розливалося по нiй: тепле воно чи холодне? Стало ©й
пекуче-печально, а в цей час десь зовсiм поруч спалахнув спiвом соловей,
щось заворушилось у бузках i зiтхнуло.
- Навiщо воно тобi, те чарiвництво? - спитала нараз. - Хочеш стати
сильнiший iнших i тим добра собi набути?
Хлопець уже й собi прислухався до солов'©в. Пахли бузки, й тихий смерк
наливався йому в груди.
- Я про те не думав, - сказав вiн. - Почув голос та й пiшов.
- Це ти добре вiдповiв, - мовила вона пiсля мовчанки. - Тодi скажи ще й
таке... Чарiвництво на добре чи на зле да ться?
Хлопець здригнувся. Здалося йому, що в ногах його заворушилася трава.
Але то тiльки роса впала, бо коли торкнувся пальцями, стали зовсiм мокрi.
- А ви його на добро чи на зло мали? - спитав, i голос його прозвучав
дзвiнко.
- Тiльки на добро, - сказала Iваниха. Але не завше людина може
додержати обiту. Через це я, як i всi у свiтi, жила: i добре творила, й
лихе...
Знову сидiли якийсь час непорушно. Не було мiж ними великого злиття,
але щось уже з'явилося. Одна чи двi нитки з' днали ©х, i до них притекли
одна сила i спiльний настрiй. Це й був смерк i наливав ©х, як порожнi
глеки. Але хлопець жив i в iншому свiтi.
- Це саме й люди менi оповiдали, - сказав вiн. - Не лиха ви, казали,
але спортити можете... Можете одному допомогти, а в iншого забрати.
Казали, що й хвороби в одних забира те, а iншим насила те...
- Атож! - сказала коротко. - Бо нема у свiтi чогось одного. Все надво
роздiлено...
- Про це я й сам думав, - мовив хлопець i легко всмiхнувся. - Я, бабо,
нi до якого дiла не годен. Нi за плугом ходити, нi з шаблею на конi
басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дякiвська не пiшла менi в голову.
Я i з хлопцями не дуже гуляв, бо нецiкаво менi. Отак сяду й думаю, i чуднi
бувають у мене думки.
- Про що ж таке дума ш?
- Про всяке. Про зiлля й про землю, хiба я знаю? Часом про небо думаю i
про те, що там дi ться. Але нiхто не взна , що там дi ться! Темний я ще,
бабо!..
- Та вже ж, темний, - сказала вона й знову засумувала, сторожко
вслухаючись у побиту солов'©ним дзвоном тишу. Вiн засмутився й собi, i вже
зовсiм роздiлилися вони в сутiнi бiля цих бузкiв.
- Чарiвник не повинен думати про лихе, - сказала вона раптом, - бо тодi
не виживе мiж людей. Не легке це дiло, хлопче, бути поставленим перед
людськi очi! Кожен може каменем у тебе кинути, i кожен може проклясти. Зло
чарiвник чинить мимовiльно: одного надiля , iншого вiн кривдить. Окрiм
того, вiд людсько© заздростi мусить захисток мати, а коли так, то люди
боятися його мають. Без страху розтопчуть тебе пiсля першого нещасливого
граду чи хвороби. Припишуть тобi всi нещастя, якi посила людям господь у
кару. Грiшник себе не осуджу , хлопче, а тiльки благий. Благим же бути -
свiт оцей покинути, а покинувши його, не живе людина. Чарiвник не може
сердитися чи ненавидiти, вiн ма тiльки любити. Але любов у свiтi не
тiльки любов породжу , але й усi бiди. Через це чарiвник цiле життя живе
як палець i нема йому рятунку вiд самоти. Ряту свiт, але вiн не йде йому
на вiдпуст.
Ця мова вилилася з не© диним, бурливим потоком й обiрвалася так само
раптово, як i почалася. Зависла навколо тиша, солов'© уже не спiвали,
зда ться, не пахли бузки, бо темна нiч наклалася на землю. Тiльки трава
зiтхнула в них пiд ногами, i те дихання пiшло в глибину теменi.
- Подумай три днi й три ночi над тим, що я тобi сказала, - мовила
Жабуниха бляшаним голосом. - Тодi прийдеш i скажеш менi, чи не передумав.
Я б хотiла, - вона повернулася до хлопця, - щоб таки передумав!..
Не могла спати, була надто зворушена. Тож пiдiйшла до лави, де заснув
хлопець, i покропила його рiдиною з горнятка. I хлопець завмер на цю нiч,
не мiг ©й завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. Рвала
на собi одежу й билась об долiвку, плакала, й сльози обпiкали лице,
розпустила волосся i вряди-годи запускала в нього кощавi пальцi.
- Ти, боже, чи ти, дияволе, хто з вас наслав на мене це прокляття!
Котрий iз вас послав менi це лихо, щоб я загубила сво життя! Чому так
рано привели до мене цього вiсника, чому забрали в мене молодiсть та
красу?! Чому, замiсть пестити дiти, полюбила я зiлля, чому, замiсть
чоловiка, мушу вiддаватися я темнiй ночi? Не боюся суду божого, бо не лихо
я сiяла на землi, а допомагала людям. Людський суд, може, мене осудить,
але перед божим я годна стати...
Хрипiла цими словами, аж доки не вимовила ©х усi. Тодi вийшла на ганок
i стала лицем до лиця з мiсяцем. Стояла так довго й слухала. Знову
заспiвали солов'©, мiсячне свiтло наливалось у не©, тож вiдчула, що ста
прозорою й легкою. Що ноги ©© вiдрива од ганку i зараз вона знiметься в
засiяне зорями небо.
Тiло ©© продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у
нiй, вiддiлилося й таки справдi полетiло. Вона дихала на повнi груди
прохолодним вiльжистим повiтрям й вiдчувала той захват, який знала завжди
при лiтаннi. Зорi над головою стали великi, як золотi гарбузи, i Жабуниха
iнколи торкалася ©х. Тодi дзвенiли вони, а вiд ©© пучки розiскрювалися
снопики. Крутнулась у повiтрi й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала
плазом на землю й схопила мiцними пальцями чорного, як нiч, кота. Понесла
його в небо, де зорi й мiсяць, щоб залишити його там навiки.
- Я вiдчула, Варко Морозiвно, що ти хочеш зi мною змагатися, - сказала
вона.
Вони летiли поруч у ясному свiтляному етерi.
- Хiба мiж нами такого не повинно бути? - спитала Варка. - Ви старi, а
я молода...
- Я стара, але ще подужаю десятьох, як ти, - сказала Жабуниха.
- То й дужайте на здоров'я, - засмiялася легковажно Варка. - Чи ж я
бороню?
Випливла з ©© рук, як свiтло, i стара безсило стисла кулаки. Ця ©©
знесила зродила iншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сiре кошеня
зайшло ©й у душу i згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе
засмiяне Варчине лице.
- Ви начебто забули: така в нас, чарiвниць, гра, - сказала молода. -
Коли комусь iз нас нудно, почина мо бавитися. Хiба ви того не хочете?
Жабуниха мовчала. Те прозоре в нiй, що вiддiлилося й стало наче мiсячне
свiтло, знову повернулось у тiло, котре стояло на ганку. Тiло вiд того
ожило, а очi тихо заплакали. Вiдтак знову почула Iваниха Галайдиха голос
трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Почула й зрозумiла його - то був
iнший вимiр, не могла розказати який. Думка ©© знову рушила в синю темiнь,
у якiй простягнено було срiбну стежку, ступала по нiй неквапно, бо йти ©й
цього разу вимiряно далеко. Тож усю решту ночi йшла вона й iшла - мала
сягнути аж у глибину власно© юностi, коли ще була така, як цей хлопець, i
так само прийшла на науку до вiдунки Мокрини. Що ©й тодi сказала Мокрина?
Виловлювала тi слова iз синього мороку й читала ©х, хоч i не знала
грамоти. Вуста ©© шепотiли, ледь-ледь розтуляючись, - бажала з' днати
слова.
- Коли прийде вiстун, - сказала Мокрина, - не сперечайся. Будь йому
покiрна, й тобi за це вiддасться котрийсь iз мимовiльних грiхiв...
Спiвали солов'©, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди старо© входив
спокiй. Хотiла уявити засмiяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла
викресати в грудях собi озлостi супроти суперницi, що запалило б стару
чарiвницю на чин i змагання. Була спокiйна, а вiдтак не могла боротися.
"Вони прийшли майже одночасно. Варка й отой хлопець, - подумала, заходячи
в хату. -Хто ж iз них той вiстун?"
Сiла бiля залито© мiсяцем лави, на якiй спав хлопець. Обличчя його було
крейдяне - хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, i в грудях у
не© був жаль. Здалося ©й, що це власний ©© син спить перед нею, тож
турботливо запнула на вiкнi фiранку. Крейдяне обличчя посiрiло, i вона,
схилившись, поцiлувала холодний, майже крижаний лоб.
Маленька сльозина скотилася з ©© повiки й упала на те чоло. Хлопець
заворушився й перевернувся на бiк. Заплямкав увi снi губами й тихо
застогнав - щось лихе йому привидiлося.
Iваниха Галайдиха повернулась у свiй дiм через три днi. Переступила
перелаза й вiдразу ж побачила хлопця, який спокiйно сидiв на призьбi.
- Ти ще тут? - спитала буденно. - Не помер iз голоду?
- Та вже на вашому хлiбi сидiв, - вiдказав хлопець.
- Ну, то й гаразд, - мовила вона, сiдаючи бiля нього. - Не передумав?
- Чого б то я мав передумувати? - вiдказав хлопець. - Коли вже мене
покликано на це дiло, то де дiтися?
- А може, це облудний голос?
- Облудний голос я взнаю, - мовив хлопець.
- Ну, дивись! - озвалася вона трохи невдоволено. - На три приступки
треба буде тобi ступити: щоб не бiдувати, мати захист од свiту i хвороби
пiзнавати.
- Я готовий, - сказав вiн твердо.
- Ти готовий, - озвалася вона непевно, - а мене-от сумнiв бере...
I побачила вона той Сумнiв як живу iстоту. Дивна й несвiтська була це
проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голiвка у не© -
як у квiтки. Великi жовтi очi дивилися з то© голiвки, а вуста кривилися чи
до смiху, чи до плачу. Тонкi руки - наче променi, а може, й гострiшi: коли
торкала ними людськi груди, простромлювала, немовби голка. Нiмi вуста ©©
ворушилися, адже та iстота зовсiм без'язика. Тiльки й знала, що мову рук i
пальцiв, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. I як
каламуть у рiцi вiд кинено© каменюки, знiмалися отак у головi в людини
думки. Зрештою, всi три днi, якi проблукала стара в лiсi, не давали тi
думки ©й спокою - Сумнiв отой плiвся за нею, немов кiт, i розтуляв писок,
наче хотiв у чомусь застерегти. Часом стрибав ©й на плечi i затоплював у
тiло пазурi. Пiсля того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом,
а голову мав мов жовту квiтку i простромлював Iванисi груди
пальцем-променем. "Гай-гай, - думала вона, - так сум'ятиться менi серце, а
чого? Чи, може, вмерти боюся?"
- Та Варка менi спокою не да , - сказала, бо думала вголос. - Виступила
зi мною у змагання, а не хотiла я зараз того. Знаю, що ма бути поруч, а
де - не дiйму. Вже на карту я кидала й на решетi гадала - мовчить те усе.
Коли б знала, що вона у цiй лободинi, вирвала б, а коли б у трiсцi,
спалила б. Але вона - наче повiтря, - Жабуниха витягла руку i стисла
пальцi. Вiдтак розтисла й подивилася на долоню.
убожi i таким, як ти, нетiпахою ста . Отож вибирай: або проси в нього ще
одного млина, або йди звiдсiля...
Тодi заскавучав жалiбно песик i стрибнув лапками на колiна чорнiй кумi.
- Дозволь менi його застерегти? - попросив вiн.
- Я задихаюся, - сказав отаман. - Лiкуй мене, бога ради! Я тобi вiддам
ще одного млина.
Iван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправдi вiн
подивився у пiвзаслонене рядном вiкно, в свiтлий i ясний просвiт. Там
побачив вiн свою хату й жiнку, з якою снiдав сьогоднi пiсною кашею.
Побачив коло не© ще якихось дiтей: було ©х не два i не три. Помiтив, що
обличчя жiнчине сiре од утоми й важко© роботи, хоч ще недавно було юне й
гарне. Стис губи, звiв голову, й очi його запалали холодним сухим вогнем.
Вiдтак почала мiнитися на ньому й одежа: з сiрого полотна дваб i парча
витворялися, з сорочки - жупан, а поверх нього - розкiшний кунтуш. Сiрi од
куряви чоботи новими стали, а в руцi мнув шапку з дорогих смушкiв. На
обличчя його поклалася повага, вiн поворушив довгими вусами, що торкалися
грудей, i сказав хлопченятi, яке стало на порозi й повiдомило, що вогонь
уже горить.
- Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зiлля!
ГОЛОС ТРАВИ
Вона почула голос трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Не був це
голос нi птаха, нi звiра, нi людини, нi комахи - так могла говорити тiльки
трава. Iшов той голос приглушено, мов шепiт, але вона його розумiла.
Знову-таки не так, як розумiють людську мову чи твариннi поклики, - був то
iнший вимiр, i вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той
говiр на мову людини, бо й не потрiбно це. Не так розумiла, як вiдчувала
той голос, бо його й не можна сприйняти iнакше. Сидiла на призьбi й бачила
перед собою тин з перелазом, за яким виднiвся клапоть дороги з калюжею та
трьома качками у нiй. Трохи далi виднiвся зелений, аж очi слiпив, вигiн, i
пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно i свiтив ясний день.
Червоний вогонь мiнився й палахкотiв, а високо над ним здiймалася сива
хмара диму. "Такий малий вогонь i такий дим", - подумала вона, i ©й
здалося, що в тiй хмарi щось плава й купа ться. Бачила молоде тiло, голе
й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пiзнала у тiй
купальницi Варку Морозiвну, саме ту, яка наснилася ©й цi © ночi.
- Що ти вiд мене хочеш, Варко? - спитала голосно, але Варка у хмарi
диму, що звивався вiд невеликого вогню, тiльки засмiялася.
- А звiсно, - сказала стара й очi потупила. - Смi шся з мене, бо де вже
менi до тебе?..
Знову дивилася собi пiд ноги й бачила траву. Тихий голос вiдчувала, i
щось таке дивне й сумне в ньому бринiло. Щось наче зелений плач чи жалiння
якесь, а може, пiсня. "Радше пiсня, - подумала вона, - але спiва ©© хтось
не вельми веселий". Той хтось не вельми веселий, зда ться, пiдiйшов до не©
i став поруч. Хтось не мав тiла, але вiн був. Вiдчувала, що диха й
дивиться на не©. Дивиться, наче очiку , щоб вона щось одповiла.
- Це ти бiля мене. Варко? - спитала, але то була не Варка. То був
той-таки голос трави...
До хлопчакiв на вигiн мчав вершник, i кiнь весело розбивав землю.
Вершник з розгону спинився i щось крикнув хлопчакам. Обернувся й показав
пальцем, i стара на ганку побачила, що хмара з диму заступила пiвнеба. В
нiй уже не купалася легковажна Варка, а ©хав на грiмкiй колiсницi хтось
сердитий i палахкий. Вiтер дув, однак, не вiд хмари, а на не©, i стара
лишилася спокiйна.
- Чи потрiбен тобi дощ? - спитала вона, й голови не повертаючи туди, де
стояв i дивився на не© отой Хтось. - Авжеж, авжеж, - прихитнула головою. -
Земля напилася доста. Зерно вже зiйшло i добре росте. Трава росте ще
буйнiше, га?
Слухала, що скаже ©й трава. Вiдповiла те, що ©й хотiлося. Тодi стара
заплющилась i всмiхнулася. Таке добре й погiдне обличчя стало в не©, що
сонце таки визирнуло з-за хмари й облило весь край. Вiдтак побачила стара
сердите Варчине лице i засмiялася тихенько.
- Кров у тобi бушу , Варко! Того голосу ти тiльки й слуха ш. А я н ,
Варко, я вже гой яка мудрiша! Але я вже ветха деньми, Варко. I слухаю я,
Варко, голосу трави, а не кровi...
Але в цей час, коли сидiла стара чарiвниця отак заплющившись, щось
сталося, чого вона не сподiвалася. Це щось вона теж не прочула вухом i не
побачила оком. Зда ться, то був запах, якого ранiше бiля не© не було, а
може, тiльки подих леготу. Мимоволi насторожилася, i ©© очi запалали
холодним свiтлом. Просто не© ступав через перелаз хлопець, тонкий, як
жердина, а бiла полотняна одежа бовталася на ньому. Обличчя його було
мовби молоком умите - надто вже юний! Ноги мав чорнi й репанi, а в руцi
тримав благенького вузлика.
- Ти чого це сюди залiз? - тонко скрикнула стара. Хлопець став i
подивився на не© трохи здивовано, а трохи й перелякано. Так вони оглядали
одне одного, i було в тому щось таке, що стара перестала сердитися, а вiн
лякатися, бiльше того, ©© очi повужчали i щось тепле блиснуло в них.
- Це вже ти прийшов, - сказала вона вмиротворено. - Але я ще тебе не
кликала.
- Хiба мали ви мене кликати? - спитав хлопець i пiдiйшов ближче.
- Таж певне, - тихо засмiялася вона i захотiла подивитися кудись повз
нього, щоб дати спочинок очам. Але вiн стояв надто близько вiд не© i
заступав ©й цiлий свiт, стара нахмурилася вiд того.
- Скажiть, чи ви та, котру звуть Жабунихою? - урочисто спитав хлопець.
- Жабунихою мене не звуть, а прозивають, - вiдповiла вона. - Насправдi
iм'я в мене iнше...
- Я знаю, Iваниха Галайдиха, - сказав хлопець.
- Сiдай посидиш, - запросила вона, бо конче хотiла, щоб зiйшов ©й з
очей.
Вiн сiв бiля не© на призьбi, i вони зробилися, як баба з онуком за
бесiдою. Знову побачила вона простiр: хмари на небi й помину не було, так
само не було на левадi нi пастушкiв, нi ©хньо© худоби, хiба що ген далеко
мчав, пригнувшись коневi до ши©, вершник, ©й здалося, що повернув до не©
бiле як стiна обличчя й засмiявся, показуючи вишкiренi зуби. За мить сiра
курява покрила вершника, i зник вiн з очей, немов у землю запався.
Хлопець бiля не© сидiв мовчки.
- Здорожився, мабуть, що так важко диха ш? - спитала Жабуниха.
- Авжеж, - вiдповiв вiн спокiйно. - Цiлий тиждень до вас iшов. Сам я з
Калинiвки...
- Довго йшов, коли з Калинiвки.
- А я всi села обходив. Треба було менi розпитатися.
- Про що ж таке розпитував?
- Та самi, мабуть, зна те. Чекали ж бо на мене...
- Чи я чекала на тебе? - вигукнула Iваниха Галайдиха.
- А то ж як! - сказав хлопець. - Прокинувся я одного разу, i до мене
пiвень пiдiйшов. Iди, каже, бо тобi пора. Кличе вона тебе...
- Пiвень - птиця свята, - сказала вона. - Чи справдi до тебе пiдходив?
- А що ж мене до вас привело? - спитав хлопець трохи зарозумiло.
Iваниха скосила до нього око й спокiйно роздивилася. Його лице майже не
було загорiле, а матово свiтилося. Малi гострi очi видавалися круглi, а на
вустах грала легка всмiшка.
- А чорна кiшка до тебе не приходила? - спитала Жабуниха.
- Чорно© кiшки не бачив, - вiдповiв неквапно. - Навiть бiлий хорт не
прибiгав, тiльки пiвень. Був такий червоний як вогонь...
"Мов оте вогнище на вигонi", - подумала стара й пошукала очима мiсця,
де нещодавно палахкотiло багаття. Але не було там нiчого, навiть слiду.
Вона здивувалася, i, може, вiд того зарипiла навколо не© трава. Зарипiло
листя, наче дерев'яне поставало, а кра чок тiнi вiд липи, що росла на
вулицi, майже дотягся до ©© нiг. Подивилася на ту тiнь, що кащувато
наповзала на не©, й аж посунулася. Хлопець бiля не© сидiв непорушне,
блукала тiльки на його обличчi та ж таки загадкова усмiшка. Iванисi
захотiлося знову залишитися самою, щоб спокiйно прислухатися до мови
рослин, неба й землi, - щось би напевне мала почути чи ж вiдчути. Цей
дiтвак iз зарозумiлою посмiшкою зараз заважав ©й - була при ньому глуха й
слiпа. Але не могла прогнати його вiд себе, адже сидiв бiля не© спокiйно,
та й бесiда ©хня тiльки починалася. Через це вирiшила втекти вiд нього в
iнший спосiб: очi ©© сховалися за капшуками повiк, рот стулився, руки
втопились у рукави сiряка, а ноги пiдiбрала так, що й пальцi не визирали
з-пiд спiдниць. Вiдiйшла вона вiд свiту зовсiм, немов заснула: була
кругла, як клубок, а може, це й був клубок.
- Я, бабо, прийшов до вас недаремно, - сказав хлопець голосно. - Ви
чу те мене? Приснився менi перед кiлькома днями, як вирушив до вас, сон. У
тому снi приходили ви до мене зовсiм така, як оце зараз сидите, i сказали:
приходь, навчу тебе. А ще ви спитали, чи в мене родимий знак на лiвiй
руцi. Я вам показав отой знак. Ви сказали, що саме мене вам треба для
науки. Я не повiрив тому сну. Але коли заговорив про це пiвень, то я
перестав сумнiватися.
- А Варку Морозiвну ти не зна ш? - спитала раптом, наче прокинулася,
Галайдиха. - Не чув часом про таку?
- Про Варку Морозiвну я нiчого не знаю, - вiдповiв спокiйно хлопець. -
Хоч нi, люди говорили менi й про не©. Казали, що двi славнi чарiвницi на
весь наш край: одна - ви, а друга начебто Варка. Але у сон до мене ви
приходили, а не вона.
- Чого ж ти хочеш од мене? - запитала трохи зимно.
- Це ви повиннi знати, чого я хочу. За тиждень перед тим, як рушити до
вас, я нiчого не хотiв.
- Коли так, то посидь бiля мене мовчки, - сказала трохи нетерпляче. -
Щоб менi й пальцем не кивнув...
- А для чого це?
- Подумати хочу, - мовила вона протягло. - А може, й пригадати.
Знову стала клубком ниток, i таке мертве в не© було лице, що не посмiв
вiн далi ©© турбувати, а тiльки сидiв i дивився на кра вид, що
вiдслонювався звiдси. Бачив шмат дороги, трохи далi свiтився зелений
вигiн, i на ньому палили пастушки вогнище, хоч не було холодно i свiтив
ясний день. Розганялися й перестрибували через багаття, i, певне, було ©м
од того дуже весело, бо задивився на них хлопець i навiть думати забув про
стару, бiля яко© сидiв. А вона й справдi була в цю хвилину нежива, бо не
перебувала на цей час у власному тiлi, а повiльно брела вузькою та
слизькою стежкою, що вела в минулi днi. Стежка була пiднята над землею, як
стрiчка, й тяглась у синiй морок, якому не було кiнця. Обережно ступала
босими ногами, а навколо пропливали змiщенi й трохи спотворенi обличчя й
речi: бачила вона всiх, кого зустрiчала в той день, i всi речi, до яких
торкалася рукою чи поглядом. Жили тут рослини й тварини, росли й дерева,
листя яких - всi вимовленi в той день слова. Вона читала ©х, як письмо,
хоч i не була письменна, - в цiй мандрiвцi у вчорашн живi навички нi до
чого. Повертала тож усi слова, часини, усi днi й ночi, переглядала ©х, як
книгу, але не мала та книга сторiнок, тiльки яви. Тих яв було надто
багато, тож вiдгорнула ©х, як перебрану крупу, залишивши тiльки те, що
вiдбувалось уночi. Темрява довкола ще бiльше згустилася, стежка, по якiй
ступала, стала ще тонша, i стара не так iшла, як летiла, бо щоночi летiла
отак понад гай та кручу й туди, вище; вдивлялась у тоскне, кругле деко
мiсяця, ©й од того гiрко пекло в ротi, як i тодi, коли хапала гострий i
пекучий промiнь, що його звiшувала долi кожна зiрка, й тягла ©©; але нi,
вона давно вже цим не займалася - нiчого iз зiрками i нiчого з дощем.
Останнiм часом думала все бiльше про землю. Так, всi ночi, якi тяглися вiд
сьогоднi аж туди, куди вже добиратися перестала, були повнi тiльки цього -
слухання. Слухала землю й чула голос трави. Знала, як нема людини з
однаковим голосом, так само неоднаковi й рослини. Кожна говорила по-сво му
i про сво . I скiльки мов iсну у свiтi людських, стiльки iсну ©х i в
рослин. Зiлля говорить iнакше, як трава, а дерева ще iнакше. Дерева не
розумiють траву, зате розумiють кущi. Кущi розумiють бадилля, а бадилля
траву. Вкупi зiйшовшись, вони можуть перемовитися, але не одне з одним.
Так само люблять i ненавидять одне одного, однi можуть рости поруч, а iншi
гинуть. Так само воюють за землю, i через це в одному мiсцi перемагають
однi, а в iншому iншi. Коли ж ростуть змiшано - це значить, що в цьому
мiсцi iде вiйна: одне ста паном, а iнше гине. "Чи могла я, - думала
стара, - так сильно зайнята, мандрувати ще й у чи©сь сни? Скажи-но, зело,
чи може людина, чинячи дiло, не знати, що вона його чинить?"
Прислухалася, але нiхто ©й не вiдповiв. Зрештою, це й зрозумiло: хто б
©й вiдповiв, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нiчого сокровенного й
бути не може.
Вже хотiла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в
сон, коли ж раптом iз тьми, по якiй блукала, iз того накописька облич,
речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дiйшов до не© ще один
голос. Зовсiм тихий, як порух змертвiлих вуст, але вона почула його.
Почула й насторожилася. Той голос сказав ©й щось таке несподiване, давно
забуте; хоч нi, вона того таки не забувала, як не забува , що живе. Оте
Щось завжди сидiло в нiй заховано-приспале i от раптом пробудилося: вона
подумки почала лiчити сво© лiта. А що ©х було бiльше, нiж знала вона
чисел, то й покинула те рахування. "Мав би бути знак на те пришестя", -
змiркувала вона й подумала, а чи не знаком саме пришестя? "Еге, -
сказала ледве не вголос, - це i знак!"
- Скiльки тобi рокiв, хлопче? - спитала.
- Тринадцять, - обiзвався вiн.
- Вигляда ш на всi шiстнадцять.
- Це тому, що високий я. I батько мiй був високий, та й дiд. Але
кiсткою ми тонкi. Ось погляньте!
Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на не©. Тiльки на
вигiн, на якому знову горiло вогнище i знову паслася худоба.
- То ви кликали мене чи нi? - спитав хлопець, зводячись.
Стара мовчала. У куточку ©© ока з'явилася раптом сльоза.
- Такi ви чуднi, бабо! - сказав хлопець. - Зрештою, коли нi, то я
пiду...
Стояв перед нею з вузликом у руцi i раптом пiдшморгнув носом, як
роблять це дiти.
- Стривай, - сказала хрипко стара. - Чого мене квапиш? Сам зна ш, не
для простого дiла прийшов...
- Еге ж, для науки, - коротко й трохи жорстко сказав хлопець.
- А зна ш, що станеться зi мною, коли тебе навчу? Повернув до не©
запитальнi очi й дивився. Вона не змогла витримати того погляду. Дивилася
на траву в себе пiд ногами, але то була нежива трава. I не чула вiд не©
нiякого голосу - зiлля, яке тiльки для того i , щоб його топтати.
Хата була приперта до горба, по якому знизу доверху цвiли бузки. Хвилi
цвiту кучеряво вкривали зеленi кущi, ввечерi на цих бузках несамовитiли
солов'©, лящали, плакали й дзвонили, наче коси клепали. Вечорами в тих
бузках iшло та мне життя: хтось шепотiв, смiявся й шарудiв. Хтось сипко
дихав, а хтось тонко зойкав, немов наслiдував солов'я. Ранiше стара
слухала тi звуки, зазнаючи вiд того немало© втiхи, - була певна, що це
вона населя так чарiвливо ту гору. Сьогоднi ж чула тiльки солов'©в, тож
зирнула на хлопця, обличчя якого загусло в сутiнках.
- Любиш слухати солов'©в? - спитала.
- Чи ж вони менi тра, цi солов'©? - поважним баском одказав хлопець.
- Коли не тра, то й чарувати вчитись непотрiбно, - мовила Жабуниха i аж
витяглася вся туди, де стукотiли, свистiли й виляскували найславнiшi iз
птахiв.
- Не сердiться, бабо, - блиснув до не© поглядом хлопець. - Коли тра, то
хай!
Але вона поймалася почуттям, до якого йому не було приступу. Так
повторювалося щовечора, i так повторилося й сьогоднi. Бузки немов спливали
долi й заливали цiлу долину фiолетовим смерком, був вiн не лише в повiтрi,
але й у нутрi всякого живого - повнилися ним серце й душа. Очi Iванихи
погасли, бо нiкуди було ©й дивитися - знову завмирала перед хлопцевими
очима. Йому захотiлося торкнути ©© й розбудити, бо й сам почав перейматися
цим вечором, - щось дивне й чудовне сколихнулось у його грудях, вiн аж
дихнув iз особливим прихлипом.
- Не думай, що я тебе вже взяла в науку, - сказала Iваниха Галайдиха. -
Не кожному вона дасться, бо не кожен народився до того.
- Я до того народився, бабо Жабунихо, - сказав хлопець, присуваючись
ближче.
- Це ти так вважа ш, - сказала стара, ледве ворухаючи язиком, - а от
про солов'©в погано сказав. Земля, сину, - це клубок, сплетений сiткою.
Нема в ньому нiчого даремного й марного, але не кожному дано це
зрозумiти.
- Коли так, то звiрте мене, - сказав хлопець i вiдчув, що в нього
зовсiм пересохли губи.
Стара сидiла в сутiнi й начебто не дихала. Темна й нерушна, з головою,
накритою чорною хусткою, з руками, схованими в сiрiй свитинi, - темне ©©
обличчя розчинялось у мороцi, i тiльки очi ледь-ледь поблимували. Слухала
те, що розливалося по нiй: тепле воно чи холодне? Стало ©й
пекуче-печально, а в цей час десь зовсiм поруч спалахнув спiвом соловей,
щось заворушилось у бузках i зiтхнуло.
- Навiщо воно тобi, те чарiвництво? - спитала нараз. - Хочеш стати
сильнiший iнших i тим добра собi набути?
Хлопець уже й собi прислухався до солов'©в. Пахли бузки, й тихий смерк
наливався йому в груди.
- Я про те не думав, - сказав вiн. - Почув голос та й пiшов.
- Це ти добре вiдповiв, - мовила вона пiсля мовчанки. - Тодi скажи ще й
таке... Чарiвництво на добре чи на зле да ться?
Хлопець здригнувся. Здалося йому, що в ногах його заворушилася трава.
Але то тiльки роса впала, бо коли торкнувся пальцями, стали зовсiм мокрi.
- А ви його на добро чи на зло мали? - спитав, i голос його прозвучав
дзвiнко.
- Тiльки на добро, - сказала Iваниха. Але не завше людина може
додержати обiту. Через це я, як i всi у свiтi, жила: i добре творила, й
лихе...
Знову сидiли якийсь час непорушно. Не було мiж ними великого злиття,
але щось уже з'явилося. Одна чи двi нитки з' днали ©х, i до них притекли
одна сила i спiльний настрiй. Це й був смерк i наливав ©х, як порожнi
глеки. Але хлопець жив i в iншому свiтi.
- Це саме й люди менi оповiдали, - сказав вiн. - Не лиха ви, казали,
але спортити можете... Можете одному допомогти, а в iншого забрати.
Казали, що й хвороби в одних забира те, а iншим насила те...
- Атож! - сказала коротко. - Бо нема у свiтi чогось одного. Все надво
роздiлено...
- Про це я й сам думав, - мовив хлопець i легко всмiхнувся. - Я, бабо,
нi до якого дiла не годен. Нi за плугом ходити, нi з шаблею на конi
басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дякiвська не пiшла менi в голову.
Я i з хлопцями не дуже гуляв, бо нецiкаво менi. Отак сяду й думаю, i чуднi
бувають у мене думки.
- Про що ж таке дума ш?
- Про всяке. Про зiлля й про землю, хiба я знаю? Часом про небо думаю i
про те, що там дi ться. Але нiхто не взна , що там дi ться! Темний я ще,
бабо!..
- Та вже ж, темний, - сказала вона й знову засумувала, сторожко
вслухаючись у побиту солов'©ним дзвоном тишу. Вiн засмутився й собi, i вже
зовсiм роздiлилися вони в сутiнi бiля цих бузкiв.
- Чарiвник не повинен думати про лихе, - сказала вона раптом, - бо тодi
не виживе мiж людей. Не легке це дiло, хлопче, бути поставленим перед
людськi очi! Кожен може каменем у тебе кинути, i кожен може проклясти. Зло
чарiвник чинить мимовiльно: одного надiля , iншого вiн кривдить. Окрiм
того, вiд людсько© заздростi мусить захисток мати, а коли так, то люди
боятися його мають. Без страху розтопчуть тебе пiсля першого нещасливого
граду чи хвороби. Припишуть тобi всi нещастя, якi посила людям господь у
кару. Грiшник себе не осуджу , хлопче, а тiльки благий. Благим же бути -
свiт оцей покинути, а покинувши його, не живе людина. Чарiвник не може
сердитися чи ненавидiти, вiн ма тiльки любити. Але любов у свiтi не
тiльки любов породжу , але й усi бiди. Через це чарiвник цiле життя живе
як палець i нема йому рятунку вiд самоти. Ряту свiт, але вiн не йде йому
на вiдпуст.
Ця мова вилилася з не© диним, бурливим потоком й обiрвалася так само
раптово, як i почалася. Зависла навколо тиша, солов'© уже не спiвали,
зда ться, не пахли бузки, бо темна нiч наклалася на землю. Тiльки трава
зiтхнула в них пiд ногами, i те дихання пiшло в глибину теменi.
- Подумай три днi й три ночi над тим, що я тобi сказала, - мовила
Жабуниха бляшаним голосом. - Тодi прийдеш i скажеш менi, чи не передумав.
Я б хотiла, - вона повернулася до хлопця, - щоб таки передумав!..
Не могла спати, була надто зворушена. Тож пiдiйшла до лави, де заснув
хлопець, i покропила його рiдиною з горнятка. I хлопець завмер на цю нiч,
не мiг ©й завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. Рвала
на собi одежу й билась об долiвку, плакала, й сльози обпiкали лице,
розпустила волосся i вряди-годи запускала в нього кощавi пальцi.
- Ти, боже, чи ти, дияволе, хто з вас наслав на мене це прокляття!
Котрий iз вас послав менi це лихо, щоб я загубила сво життя! Чому так
рано привели до мене цього вiсника, чому забрали в мене молодiсть та
красу?! Чому, замiсть пестити дiти, полюбила я зiлля, чому, замiсть
чоловiка, мушу вiддаватися я темнiй ночi? Не боюся суду божого, бо не лихо
я сiяла на землi, а допомагала людям. Людський суд, може, мене осудить,
але перед божим я годна стати...
Хрипiла цими словами, аж доки не вимовила ©х усi. Тодi вийшла на ганок
i стала лицем до лиця з мiсяцем. Стояла так довго й слухала. Знову
заспiвали солов'©, мiсячне свiтло наливалось у не©, тож вiдчула, що ста
прозорою й легкою. Що ноги ©© вiдрива од ганку i зараз вона знiметься в
засiяне зорями небо.
Тiло ©© продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у
нiй, вiддiлилося й таки справдi полетiло. Вона дихала на повнi груди
прохолодним вiльжистим повiтрям й вiдчувала той захват, який знала завжди
при лiтаннi. Зорi над головою стали великi, як золотi гарбузи, i Жабуниха
iнколи торкалася ©х. Тодi дзвенiли вони, а вiд ©© пучки розiскрювалися
снопики. Крутнулась у повiтрi й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала
плазом на землю й схопила мiцними пальцями чорного, як нiч, кота. Понесла
його в небо, де зорi й мiсяць, щоб залишити його там навiки.
- Я вiдчула, Варко Морозiвно, що ти хочеш зi мною змагатися, - сказала
вона.
Вони летiли поруч у ясному свiтляному етерi.
- Хiба мiж нами такого не повинно бути? - спитала Варка. - Ви старi, а
я молода...
- Я стара, але ще подужаю десятьох, як ти, - сказала Жабуниха.
- То й дужайте на здоров'я, - засмiялася легковажно Варка. - Чи ж я
бороню?
Випливла з ©© рук, як свiтло, i стара безсило стисла кулаки. Ця ©©
знесила зродила iншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сiре кошеня
зайшло ©й у душу i згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе
засмiяне Варчине лице.
- Ви начебто забули: така в нас, чарiвниць, гра, - сказала молода. -
Коли комусь iз нас нудно, почина мо бавитися. Хiба ви того не хочете?
Жабуниха мовчала. Те прозоре в нiй, що вiддiлилося й стало наче мiсячне
свiтло, знову повернулось у тiло, котре стояло на ганку. Тiло вiд того
ожило, а очi тихо заплакали. Вiдтак знову почула Iваниха Галайдиха голос
трави, i це не цвiркун спiвав пiд ногами. Почула й зрозумiла його - то був
iнший вимiр, не могла розказати який. Думка ©© знову рушила в синю темiнь,
у якiй простягнено було срiбну стежку, ступала по нiй неквапно, бо йти ©й
цього разу вимiряно далеко. Тож усю решту ночi йшла вона й iшла - мала
сягнути аж у глибину власно© юностi, коли ще була така, як цей хлопець, i
так само прийшла на науку до вiдунки Мокрини. Що ©й тодi сказала Мокрина?
Виловлювала тi слова iз синього мороку й читала ©х, хоч i не знала
грамоти. Вуста ©© шепотiли, ледь-ледь розтуляючись, - бажала з' днати
слова.
- Коли прийде вiстун, - сказала Мокрина, - не сперечайся. Будь йому
покiрна, й тобi за це вiддасться котрийсь iз мимовiльних грiхiв...
Спiвали солов'©, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди старо© входив
спокiй. Хотiла уявити засмiяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла
викресати в грудях собi озлостi супроти суперницi, що запалило б стару
чарiвницю на чин i змагання. Була спокiйна, а вiдтак не могла боротися.
"Вони прийшли майже одночасно. Варка й отой хлопець, - подумала, заходячи
в хату. -Хто ж iз них той вiстун?"
Сiла бiля залито© мiсяцем лави, на якiй спав хлопець. Обличчя його було
крейдяне - хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, i в грудях у
не© був жаль. Здалося ©й, що це власний ©© син спить перед нею, тож
турботливо запнула на вiкнi фiранку. Крейдяне обличчя посiрiло, i вона,
схилившись, поцiлувала холодний, майже крижаний лоб.
Маленька сльозина скотилася з ©© повiки й упала на те чоло. Хлопець
заворушився й перевернувся на бiк. Заплямкав увi снi губами й тихо
застогнав - щось лихе йому привидiлося.
Iваниха Галайдиха повернулась у свiй дiм через три днi. Переступила
перелаза й вiдразу ж побачила хлопця, який спокiйно сидiв на призьбi.
- Ти ще тут? - спитала буденно. - Не помер iз голоду?
- Та вже на вашому хлiбi сидiв, - вiдказав хлопець.
- Ну, то й гаразд, - мовила вона, сiдаючи бiля нього. - Не передумав?
- Чого б то я мав передумувати? - вiдказав хлопець. - Коли вже мене
покликано на це дiло, то де дiтися?
- А може, це облудний голос?
- Облудний голос я взнаю, - мовив хлопець.
- Ну, дивись! - озвалася вона трохи невдоволено. - На три приступки
треба буде тобi ступити: щоб не бiдувати, мати захист од свiту i хвороби
пiзнавати.
- Я готовий, - сказав вiн твердо.
- Ти готовий, - озвалася вона непевно, - а мене-от сумнiв бере...
I побачила вона той Сумнiв як живу iстоту. Дивна й несвiтська була це
проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голiвка у не© -
як у квiтки. Великi жовтi очi дивилися з то© голiвки, а вуста кривилися чи
до смiху, чи до плачу. Тонкi руки - наче променi, а може, й гострiшi: коли
торкала ними людськi груди, простромлювала, немовби голка. Нiмi вуста ©©
ворушилися, адже та iстота зовсiм без'язика. Тiльки й знала, що мову рук i
пальцiв, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. I як
каламуть у рiцi вiд кинено© каменюки, знiмалися отак у головi в людини
думки. Зрештою, всi три днi, якi проблукала стара в лiсi, не давали тi
думки ©й спокою - Сумнiв отой плiвся за нею, немов кiт, i розтуляв писок,
наче хотiв у чомусь застерегти. Часом стрибав ©й на плечi i затоплював у
тiло пазурi. Пiсля того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом,
а голову мав мов жовту квiтку i простромлював Iванисi груди
пальцем-променем. "Гай-гай, - думала вона, - так сум'ятиться менi серце, а
чого? Чи, може, вмерти боюся?"
- Та Варка менi спокою не да , - сказала, бо думала вголос. - Виступила
зi мною у змагання, а не хотiла я зараз того. Знаю, що ма бути поруч, а
де - не дiйму. Вже на карту я кидала й на решетi гадала - мовчить те усе.
Коли б знала, що вона у цiй лободинi, вирвала б, а коли б у трiсцi,
спалила б. Але вона - наче повiтря, - Жабуниха витягла руку i стисла
пальцi. Вiдтак розтисла й подивилася на долоню.