Страница:
прохолодно, крiзь вiкно лилося жовтаве мiсячне свiтло, i перевiзник не мiг
розчовпати, чи той погук правдешнiй, а чи йому наснилося. Озирнув
каламутним поглядом стiну з мисником i врiзаним у нього коником та потягся
п'ятiрнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають.
Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежаннi тiло: хотiлося вилаятися на
це невчасне гукання, i вiн забурмотiв щось собi пiд нiс, але почовгав до
сiней.
Надворi його облило холодним срiблом - нiч була широка й простора, як
може бути на початку осенi; довкола стояла така тиша, що все здавалося
зумисне принишкле. Незвично 'ступалося пiд таку тишу; перевiзниковi зовсiм
не хотiлося сiдати в човен та ©хати на перевiз, i вiн до болю в очах
вдививсь у потуманений простiр.
Рiчка курiла, хвости пари стояли над водою i неначе оживали в мiсячному
сяйвi. Здавалося, горить мертвим нiмим вогнем вода, ламалися на течi©
мiсячнi зблиски - хтось неначе засипав рiчку золотими й срiбними монетами.
Погукали втрет , i вiн посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до
рiчки. Осипалася пiд ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручi i, як
дрiб, дзвiнко сипалась у воду. Перевiзник розв'язав закляклими пальцями
шнурчану прив'язь, а коли випростався, зеленi з червоним вогники
застрибали йому перед вiч. Постояв хвильку, щоб вiдкотилася йому вiд
голови кров, а тодi влiз у човна i вiдштовхнувся од берега веслом.
Плив через водяну куряву - туман i дим; плив по золотих i срiбних
монетах, i йому зi сну ще крутилася голова. "Кого б то носило поночi? -
думав вiн, удивляючись на той бiк, де невиразно бовванiла чужа постать. -
Чи в село, чи заблукав хтось?"
Вода забурунила пiд веслом, i вiн натис на нього сильнiше - пере©жджав
швид. А коли впорався i човен знову винесло на тихе, почув дзвiночки.
Буцiм хтось повiсив ©х над головою, i вони, нiжнi й дзюркотливi, як та ж
таки течiя, забили йому голову солодким похлюпуванням. Змахнув iще кiлька
разiв веслом i пристав до пiщано© коси, по якiй тут i там виднiлися
вичавленi слiди його човна.
Чоловiк на березi здивував його. Був це розкiшно вбраний пан в одежi
тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i в новеньких лискучих
чоботях. Сидiв, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих
чоботях. В ротi у нього стримiв цибушок, тютюн був духмяний, i перевiзник
пожадно ковтнув м'яку хвилю диму. Закортiло запалити й собi, але зважив
вiдкласти це на потiм - нинi треба везти цього чепуруна.
Перевiзника й досi не покинув сон, в головi ще гули джмелi; вiн був,
однак, трохи змерз, i зараз його також пробирало вiд нiчно© вiльги. Тим
часом пан умостився на лавi, i перевiзник вiдштовхнувся од берега. Човен
розвернуло, i за кiлька махiв об борт уже забилися слизькi хвильки. Йому
знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди - вгорi розширювався
темно-синiй блават, проколений безлiччю зiрок. Мiсяць панував у ньому,
повний, аж тремкий. Свiтло виливалося з княженка хвилями, здавалося, вiн
купався в розтопленiй мiдi, замiшанiй на молочних вершках. Пан сидiв перед
ним непорушне, i перевiзник ковтав раз вiд разу чудовi хвилi диму, що
вивiювалися йому з-над плеча.
Човен черкнув об жорству - пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву,
на якiй ще лежали великi перевiзниковi слiди, бо вся трава в тому сивому
свiтлi поблимувала дрiбними скалками. Пан вийшов на горб, перевiзник ледве
встигав за ним, а коли дiйшли хати, повернувся.
Його обличчя здалося перевiзниковi трохи засиненим, врештi, засинений
тепер був цiлий свiт; пан вийняв цибушка й сумно всмiхнувся, блиснувши
двома рядами викоханих зубiв. Вiд то© усмiшки трем пройшов по
перевiзниковому тiлi, вiн, однак, розсердився на тi смiшки. "Скалить тут
зуби", - недоброзичливо подумав, а коли вони дiйшли до обiйстя, сказав,
вiдверто вколовши пришельця гострим поглядом:
- То оце я, пане, вдома. Платiть, бо вже йду.
- Заплачу в хатi, - коротко вiдказав пан, i перевiзник пiшов у хвiртку.
Вiн не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його
кроки. Йому заватiла голова, а коли ступив на ганок, то й крутнулася.
Вiдчинив дверi, вже не слухаючи ланових крокiв, - увiйшов у темнi сiни.
Йому вдарив у вiчi кислий запах кожуха, замiшаний на сiнi, - перевiзник
налапав клямку, а коли розчинив дверi, раптом спинився.
Крокiв за собою не чув. Прислухався, аж закололо йому в вухах, - було
тихо. Вiн повернувся й вийшов надвiр, Навколо анi душi! Тодi заплющився -
голова ще й досi була закутана сном. Стояла нерушна тиша, i вiн,
розплющившись, побачив спокiйне, закурене рiчкове плесо, втоплений у
мiсячному туманi протилежний берег i зарошену траву; покритий сивим
попелом ночi тин, хлiв, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якiй
давно не було собаки. Дивився на все це спокiйно й трохи змучено. Але тиша
стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; вiн знову вiдчув, що його
тягне до сну й пiшов у хату, потягнувши з сiней i кожуха.
Прокинувся знову вiд погуку, який вiдразу ж вiдiгнав од нього сон. Сiв
на полу, в хатi було темно, хоч в око стрель, йому навiть здалося, що
ослiп, - чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвiжо©
постелi, неприбраного мешкання, вiдвалено© вiд стiн глини, горщикiв,
попелу вiд печi, трухлявого дерева, трав, розтиканих попiд стелею, запах
сiна з розчинених у сiни дверей. Вiн сидiв, бо сон, хоч вiдступив, ще не
покинув його; якiсь уривки, кольори, обличчя з iкон, шматки облич, наче
побито ©х на черепки. Пошукав очима вiкно - ледве мрiло перед ним, мале,
наполовину затулене рядниною од мiсяця.
Перевiзник заплющився: заграло мiсячне промiння, роса, слiди в росi,
побачив хвилi туману над рiчкою, хату, що врiзувалась у порожнiй кра вид,
коли дивився на не© од води.
Погукали вдруге, вiн почув це так чiтко, нiби покликали його з
протилежного кутка хати. Устав, хоч ноги болiли йому ще тяжче, хруснули
суглоби, i вiн заточився, так незручно ступив.
Лапав у темрявi клямку - дверi в сiни й справдi не були причиненi. Тут
уже прочувалася нiчна прохолода, i вiн мерзлякувато пощулився.
Сiнешнi дверi наче вивалилися на подвiр'я, тут теж було темно, хоч i
вiльнiше дихалося. Вiн не побачив неба, очевидно, захмарило - там, угорi,
висiла чорна прiрва, багатозначна й глибока. I перевiзник не змiг дивитися
туди, в ту прiрву, де нещодавно так вiльно царювали мiсяць i зорi, тим
бiльше - його знову погукали. Крик ударивсь у прибережний горб i дзвiнко
впав на рiчкове плесо, нiби птах, що хоче вхопити рибу.
Йому здалося, що це вже було: птах i ця риба. Побачив - великий чорний
птах, що заслонив небо, крила його - нiч, а тiло його - небо. Побачив -
велика срiбна риба, що недавно була мiсяцем, але необережно впала в рiчку
i втопилася...
Перевiзниковi й цього разу не хотiлося ©хати на перевiз, але чоловiк
уже, певне, застоявся, - а хто його перевезе, коли вiн диний тут
перевiзник. Пiшов iз горба донизу, ступаючи, мов на ходулях, i намагаючись
хоч трохи зiгрiтися.
Було важко розв'язувати змоклу шворку, перевiзник раптом помiтив, що
його босi ноги мокрi також; човен блиснув мокрим боком, вода сталево
прогнулася, наче показала хребет. Стрибнув у човен, i той захитався, ледве
не черпнувши води. Зажуркотiла, забурмотiла вода, його повернуло кiлька
разiв, нiби втрапив у вир, хоч виру, вiн знав те достеменне, тут не було.
Весло на дотик - мокре й слизьке, як живе холодне тiло, i вiн стис
його, щоб поставити човна супроти течi©. Кiлькома дужими ударами
перескочив течiю i виплив на тихе. Тодi витер полою сорочки чоло.
Повiяло легким, трохи колючим вiтром, вiн вiддихався, а човен зручно
врiзався в косу, на якiй так само, як i того разу, сидiв розкiшно вбраний
пан в одежi тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i нових
лискучих чоботах. У тому мiсцi, де сидiв, впираючись руками на кийок,
розливалося блiде мертве свiтло, i те свiтло грало на лискучих панових
передках. З люльки висипалися iскри, й курiло так само запашним тютюном.
Перевiзник подумав, що вiн забув закурити, а зараз цей духмяний пах
солодко забив йому горлянку.
Пан вмостивсь у човнi, й перевiзник вiдпихнувся веслом.
Вiн плив по чуднiй чорнiй рiчцi. Вгорi все ще не було неба, темна пуща,
густi заростi, бездорiжжя, вертепи з диким звiром, з дикими птахами i з
та мничим життям. Небо було й тут, унизу, пiд днищем, його човен плив по
тiй неозорiй пущi, перелiтав через столiтнi дерева, дупластi,
напiввисохлi, якi простягали до нього корячкуватi руки. Знав: небо завжди
вiдбива ться у водi, а вода - в небi. Вони переливаються одне в одне
завжди, i завжди хапала його човен течiя, йому треба було налягати на
весло, щоб перерiзати ©© днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку
небо прагло присипати уламками покалiченого мiсяця й зiр. Але сьогоднi не
було й цього свiтла, темрява заступила небо й воду, мiж ними проклалася
сiра смуга, по якiй плив човен. I вiн поспiшив пере©хати швид, поспiшив
вислизнути з-пiд важко©, чорно© брили, що лягала йому на голову й плечi, i
таки перевезти цього пана.
Пан сидiв до нього спиною, спокiйно кушпелив люльку, спокiйно пускав
дим, а коли вони при©хали, неквапно вилiз iз човна. Вони рушили пiд горб,
а за хвилю перевiзник спинився перед хвiрткою.
- То оце вже, пане, я вдома, - сказав вiн. - Платiть грошi, бо вже йду!
- Заплачу в хатi! - коротко сказав пан, i перевiзник знову мiг
роздивитися його обличчя. Невисокий лоб пiд оббитою хутром дорогою шапкою,
завеликий, розплесканий унизу нiс, два пишнi вуса, що чорнiли над губою, в
ротi - люлька, а очi дивляться просто, навiть лагiдно.
- Менi б оте... - несмiливо почав перевiзник. - Я бiдний чоловiк...
- Заплачу в хатi! - сказав пан i трохи рiзко додав: - I за обидва рази!
Перевiзник послухався. Пiшов у хвiртку й почув, як та хрипко зачинилася
за паном. Чув за собою його кроки, ступнув на ганок i вiдчинив дверi. З
сiней на нього вiйнуло духом сiна, вiн перейшов ©х i раптом спинився.
Крокiв за собою не чув, тож повернувся i, як тодi, вийшов на ганок.
Сiв на приступцi й оперся об стовпець. Стояла тиша. Стигло безгомiння,
нiч темна й непрозора, навкруги анi шереху, дихнуло на нього запахом рiчки
й риби, якихось незнайомих йому квiтiв, кiнського поту, сухого зiлля.
Дививсь у глибiнь, немов задумався; крапнуло кiлькома гострими краплями,
але навiть не звiв голови. Йому почулося, як iз кручi в рiчку сиплеться
пiсок, однотонне й шарудливо, - пiсок сипався навперемiж iз дощем; хвиля
за хвилею налiтали на хату, нiби хотiли поховати ©© в собi, а вiн сидiв
зацiпенiлий i очманiлий; вiйнув вiтер, i його знову обсипало пiском, пiсок
замiтався з ганку в розхиленi дверi хати, а вiн тримав руки на колiнах i
дивився.
Тодi зiтхнув (одяг на ньому був майже мокрий) i повiльно зайшов до
хати, так i не зачинивши нi хатнiх, нi сiнешнiх дверей.
Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голоснiше
й вимогливiше, i вiн зiрвався з постелi й вибiг iз хати. Було так само
темно, вiн спинився бiля хвiртки, затамувавши подих i чуючи, як голосно
б' ться йому серце. Загукали ще раз, i вiн пiшов на той голос - чулось у
ньому владне прохання й зата ний бiль. Пiшов до рiчки - скинулася важко
риба, гухнула серед плеса, i перевiзник згадав, що хоче курити. Все в
ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню.
Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, i вiдчув полегшу. Вiд
тютюну розпогодилося йому в головi, прочистилося, i вiн збадьорiв.
Вiдв'язав човна i, пускаючи хмару диму, подався на той бiк.
Уже не здивувався, й утрет побачивши того-таки пана. Той сидiв,
спершись на кийок i витягши ноги в лискучих чоботах. У ротi в нього
стримiв цибушок, i хвилi запахущого диму огортали його, наче хмаринка.
Перевiзник палив i собi, вони дивилися один на одного, пихкаючи навперемiж
димом, пан - з цiкавiстю, а перевiзник - iз незрозумiлим йому викликом.
Пливла нiч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що вiд не©
все покривалося сухим, як цвiркуновий свист, дзенькотом. Дерева пiдступили
до само© води - стояли за пановою спиною, наче вiн ©х привiв, та й сам
здавався з дерева. Тi дерева кожне мало обличчя, вiн побачив за пановою
спиною багато живих тiл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю,
як пiсок: осiнь, подумав вiн, ще не пора б.
Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна нiч! Однак
перевiзник бачив цей жовтий колiр - все немов тлiло, i той пан, i дерева,
- бачив тiльки цi двi барви: жовту й чорну, вогонь, який проника в нiч,
з'©сть ©© а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому
стовбичачи один супроти одного, врештi перевiзник присiв на нiс човна. В
нього тремтiли руки, вiн поставив ©х перед собою: великi, жилавi,
потрiсканi, вiн побачив i пановi руки: блискучi, синюватi й виплеканi.
На рiчцi вдруге скинулася риба, i вони наче струсили з себе
зацiпенiння. Пан пiшов до човна й сiв, як перше, спиною до нього.
Перевiзник вiдштовхнувся, й вони попливли.
Помiтив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомiсть
ковтав дим, що вився з-за паново© спини, i слухав, як вогко диха на нього
рiка - ота прiрва чорна й бездонна - i як пiд веслом невдоволено журкоче
чорна, мов смола, вода.
- Ну, от я й удома, - сказав перевiзник. - Платiть уже, пане, чи що?
Пан стояв супроти нього й сумно всмiхався. Зда ться, виплив мiсяць,
повиднiшало, над рiчкою стояв туман, блакитна габа висiла по той бiк ©©,
хата заблищала вiкном, солом'яна покрiвля була мокра; перевiзник ступив до
хвiртки, хоч пан йому не вiдповiв. Утомився чи образився, спустив голову i
йшов додому. Тим часом знову споночiло, i перевiзник почув за спиною
сипкий шепiт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестiло листя, вiтер
штовхнув його в спину, було достобiса парко, i вiн подумав про дощ.
"Але я вже не буду такий дурний, - подумав вiн, - i не дам себе
окрутити!"
Знову почув гомiн багатьох голосiв i вслухався. Уривки слiв чи
незрозумiла мова, шепiт листя, шепiт незнайомих людей - стояв на ганковi,
тримаючись за клямку, i не зважився переступити порога.
- Ну йди! - почув вiн панiв голос. - Дума ш, одурю?
Перевiзник хотiв повернутися. Але незнана сила скувала йому плечi. "Я
не дам себе окрутити", - подумав вiн, а позаду знову зашамотiло.
I вже по-справжньому захотiв повернутися. Напружив усю силу, з'явилась
у ньому i злiсть, повертав тiло, як повертають заржавiлу корбу.
- Казна-що! - бурмотiв вiн, вiдчуваючи, як червона барва залива йому
обличчя.
За спиною так само шепотiли - листя, голоси, нiч, попереду виднiвся
шмат бiло©, аж синьо©, стiни з облупленим рогом - вiн усе-таки
повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух вiд спекоти, на
рiчцi плеснуло - знову риба, яку вiн уже не побачить. Небо розмовляло з
рибою i з деревами - цей сплеск i шамотiння, подумав вiн, бiжать нiчницi
зi сво©ми снами. Але йому сьогоднi нiчого не снилося; то коротка мить,
знав вiн, хвилину тому чув пановий голос, не може вiн далеко вiдiйти.
"Цього разу, - вирiшив вiн, - я не дамся!"
Хотiв повернутись i закричати: "Це все чортiвня, я знаю, що все це
чортiвня!" - але вiдчув нехiть i ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в
груди. "Треба увiйти в хату або обернутися", - стукало йому до голови. Вiн
ловив уривки слiв... так, так, все це знайоме й незнайоме... але вiн
розумi ... хто зна цей бiль чи сумнiв... нiч така широка, чорна чи бiла,
як молоко i як смола...
Напружував силу, збирав ©©, наче звiр, що готу ться до стрибка, слова
так само миготiли в мозку... розтлумачити все ще чи буде час... не все
кладеться так просто... не все, як шальки, i не все, як слова... надходить
мент... i нiкого не покличеш, тут тiльки рiчка... село, i хати, i люди -
це так невимiрне далеко... с а м о т о ю ж и т и - ч о р т i в в о д и т
и.
"Чортiв водити! - закипiла в ньому злiсть. - Але цього разу я не
дамся!"
Вiдчував, ще хвиля, ще трохи - i дикий спалах освiтить його мозок,
спалах, од якого розсиплеться вся ця нiч, а чортiвня розвi ться в дим.
I вiн щосили рвонувся з мiсця. Вiдiрвав, лишивши прирослу до клямки
шкiру, руку, пiдiрвав пiдошви чобiт, що вкле©лися були в долiвку, i
крутнувся на п'ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все
покорилося йому, був уже, як у молодостi, - дужий велетень, котрий убивав
кулаком бика, дужий красень, який пiдiймав на шию коня i мiг битися з
п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напруженi, - тепер
жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повiтря й кинувся з ганку
на подвiр'я.
Все було сiре, врештi, сiре було повiтря, неначе сiтка, сплетена зi
старо© обкiптюжено© павутини. Вiн розiрвав цю сiтку, змахнув кулаками i
раптом спинився: у дворi стояла корова. Дивився на не© здивовано, корова
мала гладкi боки, ©© голова витиналася гострими рогами, i теплi очi
свiтилися до нього, немов запрошуючи увiйти в себе.
I перевiзник розiзлився по-справжньому. Вiн знав - уже давно живе на
обiйстi сам, вже давно не ма нi корови, нi пса, i вiн уже старий, а вночi
слуха пiсок, що сиплеться з крутого берега у рiчку. Вiн i зараз чу той
сипкiт, сипкiт чи шамотiння, але злiсть уже захопила його. Вiн затремтiв,
мозок заслало сiрою вовною, сльози вибилися йому з очей.
- Не тако© плати я хотiв, а заслужено©! - люто зашипiв вiн i кинувся на
корову з дубчаком. Ударив, тварина заревiла й рвонулася на прив'язi, вiн
ударив ©© ще раз, корова звелася ставма i заревла. I вiн осатанiв. Бив
тварину, аж слина сочилася йому з рота, шапка впала долi, i вiн утоптав ©©
в болото, бiле його волосся розкуйовдилося, груди важко ходили пiд
благенькою чорною сорочкою. Бив ту корову з болем i радiстю, з плачем та
смiхом, плакав i танцював, а корова рвала прив'язь i металася, хапала
ротом повiтря й махала головою.
- Не хочу я брати бiльше, нiж заробив! - закричав перевiзник на повний
голос i вгатив корову по головi.
I йому здалося, що засвiтилося навкруги, а корова раптом зупинилася.
Вiн ще раз ударив ©©, але вона не рухнулася. Тодi вiн побачив ©© повнi
болю очi, ©© розкривавлений писок - з тварини спадала шкура. Вiн випустив
дубчака i здивовано, знiяковiло дивився на болющi очi й пораненi губи.
Бачив, як крапа крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й
корова, не мiг уже сказати i що. Розпадалась у нього на очах, як глина з
пiдмитого водою берега; глина в кручi, коли пада дощ. Побачив мiж то©
глини бiлi кiстки, ©х вимивало, як водою. Зникали й очi, тiльки двi
сльозини, як роса на тонкiй лiтнiй павутинi, i двi червонi краплi
проростали сотнями корiнцiв у землю, стаючи квiтами.
- Я не мiг того знатнi - пробурмотiв вiн, вiдвертаючись. - Бог свiдком,
не мiг я того знати!
Повернувся й отетерiв. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сiре
обличчя й важко опущенi вуса.
- Що треба? - спитав перевiзник, понуро йдучи додому.
- Обернися! - одказав йому пан.
- Менi не треба нiчого цього знати, - кинув перевiзник. - Не моя то
справа.
- Що, не твоя справа? - перепитував пан.
- Не мо це дiло, кажу, - перевiзник ступив на ганок.
- Я не заплатив тобi, - сказав смутно пан.
Перевiзник зупинився. Зирнув на пана, на рiчку, що курiлася й досi, на
те мiсце, де стояла корова - купа глини чи гною, на порожнiй хлiв i
порожню собачу буду, на хвiртку, його брови злегка пiднялися - у хвiртцi
стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсiдалися дiвчата, зморено
вiдкинувши набiк чудовi риб'ячi хвости; вiн побачив i тих, звiдтам: людей
з коронами дерев замiсть шапок, дiвчата були убранi в гiлля; чоловiкiв,
якi мали тiло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з вiдвислою
щелепою. Зiщулившись, стояли домовики, порозсiдалися на клунках вiдьми й
вiдьмаки - все це начебто чекало чогось, i перевiзник дивився на них
спокiйно, тiльки звiвши злегка брови. Бо вiн подумав про глину, яко©
навалено в нього на подвiр'©, про човен i про те, що треба змiнити
мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак вiн
подумав, що, коли б зараз покликано його на перевiз, вже не пiшов би.
- Бо вже так тяжко ста тримати повiки, - сказав вiн пановi, i той,
розумiючи, розвiв руками.
"Власне, я хочу роздивитися", - подумав вiн, пробираючись через довгi
холоднi сiни. - Треба взяти лiхтарню i присвiтити".
Iшов вздовж шолудяно© стiни, здалося йому, що прохiд круглий, наче
горлянка. Але вiн був спокiйний.
- Бiс його зна , де та лiхтарня, - бурмотiв вiн. - Поклав тутечки, але
бiс його зна ... Тодi вiн побачив вогонь.
- Ну от, - сказав, - хтось ©© i засвiтив. Вийшов на ганок, все ще
думаючи про дивних сво©х гостей.
- Чи вони хоч знають, куди я ©х перевiз? Можуть помститися: й за
корову, i за те, що ©м тепер уже не жити!
Вiн спустився з ганку, метикуючи, чи не краще втекти з цього чудного
подвiр'я. Звiв лiхтарню й придивлявся.
До нього пiдiйшов пан.
- Мусиш умерти й ти, Хароне, - прорiк, пильно дивлячись на перевiзника.
- Не треба було нас перевозити.
- Я не хочу вмирати, - вiдповiв перевiзник сухими вустами.
Стояла нiч, i йому причувся запах. Трав i корiнцiв, пiску й глини,
старого шмаття, свiжозловлено© риби, вимоклого дерева й немитого тiла,
нагрiтого сонцем камiння i сiна, гною й пороху. Вiн почув: до нього щось
торка ться - сипався пiсок. Бiлий, iскристий, з шурхотом падав iз неба,
наче дощ. I вiн облизав сухим язиком перепаленi губи. Перед ним висiли двi
сльозини, як два вогники, а пiсок сипався й сипався, засипаючи i його, й
двiр, i всiх, хто був у тому дворi. Вiн побачив двi червонi квiтки, що
росли на безлiчi корiнцiв, - то вони, зда ться, пахли. Усмiхнувся до них,
здригнулися ледь-ледь кутики його вуст, i простяг руку. Велику, сiру,
кострубату руку, що на мент зависла, наче гладила м'ясистi, жилавi
пелюстки. Але то був тiльки мент, бо над ним закружляли раптом великi
птахи, що мали крилами нiч, а тiлом - небо. I вiн з жалючим проханням
зирнув ©м у вiчi.
1967-1980 рр.
[1] Бекас - тетерiвська риба, гiрчак
[2] Господиня - економка
розчовпати, чи той погук правдешнiй, а чи йому наснилося. Озирнув
каламутним поглядом стiну з мисником i врiзаним у нього коником та потягся
п'ятiрнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають.
Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежаннi тiло: хотiлося вилаятися на
це невчасне гукання, i вiн забурмотiв щось собi пiд нiс, але почовгав до
сiней.
Надворi його облило холодним срiблом - нiч була широка й простора, як
може бути на початку осенi; довкола стояла така тиша, що все здавалося
зумисне принишкле. Незвично 'ступалося пiд таку тишу; перевiзниковi зовсiм
не хотiлося сiдати в човен та ©хати на перевiз, i вiн до болю в очах
вдививсь у потуманений простiр.
Рiчка курiла, хвости пари стояли над водою i неначе оживали в мiсячному
сяйвi. Здавалося, горить мертвим нiмим вогнем вода, ламалися на течi©
мiсячнi зблиски - хтось неначе засипав рiчку золотими й срiбними монетами.
Погукали втрет , i вiн посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до
рiчки. Осипалася пiд ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручi i, як
дрiб, дзвiнко сипалась у воду. Перевiзник розв'язав закляклими пальцями
шнурчану прив'язь, а коли випростався, зеленi з червоним вогники
застрибали йому перед вiч. Постояв хвильку, щоб вiдкотилася йому вiд
голови кров, а тодi влiз у човна i вiдштовхнувся од берега веслом.
Плив через водяну куряву - туман i дим; плив по золотих i срiбних
монетах, i йому зi сну ще крутилася голова. "Кого б то носило поночi? -
думав вiн, удивляючись на той бiк, де невиразно бовванiла чужа постать. -
Чи в село, чи заблукав хтось?"
Вода забурунила пiд веслом, i вiн натис на нього сильнiше - пере©жджав
швид. А коли впорався i човен знову винесло на тихе, почув дзвiночки.
Буцiм хтось повiсив ©х над головою, i вони, нiжнi й дзюркотливi, як та ж
таки течiя, забили йому голову солодким похлюпуванням. Змахнув iще кiлька
разiв веслом i пристав до пiщано© коси, по якiй тут i там виднiлися
вичавленi слiди його човна.
Чоловiк на березi здивував його. Був це розкiшно вбраний пан в одежi
тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i в новеньких лискучих
чоботях. Сидiв, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих
чоботях. В ротi у нього стримiв цибушок, тютюн був духмяний, i перевiзник
пожадно ковтнув м'яку хвилю диму. Закортiло запалити й собi, але зважив
вiдкласти це на потiм - нинi треба везти цього чепуруна.
Перевiзника й досi не покинув сон, в головi ще гули джмелi; вiн був,
однак, трохи змерз, i зараз його також пробирало вiд нiчно© вiльги. Тим
часом пан умостився на лавi, i перевiзник вiдштовхнувся од берега. Човен
розвернуло, i за кiлька махiв об борт уже забилися слизькi хвильки. Йому
знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди - вгорi розширювався
темно-синiй блават, проколений безлiччю зiрок. Мiсяць панував у ньому,
повний, аж тремкий. Свiтло виливалося з княженка хвилями, здавалося, вiн
купався в розтопленiй мiдi, замiшанiй на молочних вершках. Пан сидiв перед
ним непорушне, i перевiзник ковтав раз вiд разу чудовi хвилi диму, що
вивiювалися йому з-над плеча.
Човен черкнув об жорству - пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву,
на якiй ще лежали великi перевiзниковi слiди, бо вся трава в тому сивому
свiтлi поблимувала дрiбними скалками. Пан вийшов на горб, перевiзник ледве
встигав за ним, а коли дiйшли хати, повернувся.
Його обличчя здалося перевiзниковi трохи засиненим, врештi, засинений
тепер був цiлий свiт; пан вийняв цибушка й сумно всмiхнувся, блиснувши
двома рядами викоханих зубiв. Вiд то© усмiшки трем пройшов по
перевiзниковому тiлi, вiн, однак, розсердився на тi смiшки. "Скалить тут
зуби", - недоброзичливо подумав, а коли вони дiйшли до обiйстя, сказав,
вiдверто вколовши пришельця гострим поглядом:
- То оце я, пане, вдома. Платiть, бо вже йду.
- Заплачу в хатi, - коротко вiдказав пан, i перевiзник пiшов у хвiртку.
Вiн не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його
кроки. Йому заватiла голова, а коли ступив на ганок, то й крутнулася.
Вiдчинив дверi, вже не слухаючи ланових крокiв, - увiйшов у темнi сiни.
Йому вдарив у вiчi кислий запах кожуха, замiшаний на сiнi, - перевiзник
налапав клямку, а коли розчинив дверi, раптом спинився.
Крокiв за собою не чув. Прислухався, аж закололо йому в вухах, - було
тихо. Вiн повернувся й вийшов надвiр, Навколо анi душi! Тодi заплющився -
голова ще й досi була закутана сном. Стояла нерушна тиша, i вiн,
розплющившись, побачив спокiйне, закурене рiчкове плесо, втоплений у
мiсячному туманi протилежний берег i зарошену траву; покритий сивим
попелом ночi тин, хлiв, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якiй
давно не було собаки. Дивився на все це спокiйно й трохи змучено. Але тиша
стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; вiн знову вiдчув, що його
тягне до сну й пiшов у хату, потягнувши з сiней i кожуха.
Прокинувся знову вiд погуку, який вiдразу ж вiдiгнав од нього сон. Сiв
на полу, в хатi було темно, хоч в око стрель, йому навiть здалося, що
ослiп, - чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвiжо©
постелi, неприбраного мешкання, вiдвалено© вiд стiн глини, горщикiв,
попелу вiд печi, трухлявого дерева, трав, розтиканих попiд стелею, запах
сiна з розчинених у сiни дверей. Вiн сидiв, бо сон, хоч вiдступив, ще не
покинув його; якiсь уривки, кольори, обличчя з iкон, шматки облич, наче
побито ©х на черепки. Пошукав очима вiкно - ледве мрiло перед ним, мале,
наполовину затулене рядниною од мiсяця.
Перевiзник заплющився: заграло мiсячне промiння, роса, слiди в росi,
побачив хвилi туману над рiчкою, хату, що врiзувалась у порожнiй кра вид,
коли дивився на не© од води.
Погукали вдруге, вiн почув це так чiтко, нiби покликали його з
протилежного кутка хати. Устав, хоч ноги болiли йому ще тяжче, хруснули
суглоби, i вiн заточився, так незручно ступив.
Лапав у темрявi клямку - дверi в сiни й справдi не були причиненi. Тут
уже прочувалася нiчна прохолода, i вiн мерзлякувато пощулився.
Сiнешнi дверi наче вивалилися на подвiр'я, тут теж було темно, хоч i
вiльнiше дихалося. Вiн не побачив неба, очевидно, захмарило - там, угорi,
висiла чорна прiрва, багатозначна й глибока. I перевiзник не змiг дивитися
туди, в ту прiрву, де нещодавно так вiльно царювали мiсяць i зорi, тим
бiльше - його знову погукали. Крик ударивсь у прибережний горб i дзвiнко
впав на рiчкове плесо, нiби птах, що хоче вхопити рибу.
Йому здалося, що це вже було: птах i ця риба. Побачив - великий чорний
птах, що заслонив небо, крила його - нiч, а тiло його - небо. Побачив -
велика срiбна риба, що недавно була мiсяцем, але необережно впала в рiчку
i втопилася...
Перевiзниковi й цього разу не хотiлося ©хати на перевiз, але чоловiк
уже, певне, застоявся, - а хто його перевезе, коли вiн диний тут
перевiзник. Пiшов iз горба донизу, ступаючи, мов на ходулях, i намагаючись
хоч трохи зiгрiтися.
Було важко розв'язувати змоклу шворку, перевiзник раптом помiтив, що
його босi ноги мокрi також; човен блиснув мокрим боком, вода сталево
прогнулася, наче показала хребет. Стрибнув у човен, i той захитався, ледве
не черпнувши води. Зажуркотiла, забурмотiла вода, його повернуло кiлька
разiв, нiби втрапив у вир, хоч виру, вiн знав те достеменне, тут не було.
Весло на дотик - мокре й слизьке, як живе холодне тiло, i вiн стис
його, щоб поставити човна супроти течi©. Кiлькома дужими ударами
перескочив течiю i виплив на тихе. Тодi витер полою сорочки чоло.
Повiяло легким, трохи колючим вiтром, вiн вiддихався, а човен зручно
врiзався в косу, на якiй так само, як i того разу, сидiв розкiшно вбраний
пан в одежi тонкого сукна, в жупанцi, пiдбитiм дорогим хутром, i нових
лискучих чоботах. У тому мiсцi, де сидiв, впираючись руками на кийок,
розливалося блiде мертве свiтло, i те свiтло грало на лискучих панових
передках. З люльки висипалися iскри, й курiло так само запашним тютюном.
Перевiзник подумав, що вiн забув закурити, а зараз цей духмяний пах
солодко забив йому горлянку.
Пан вмостивсь у човнi, й перевiзник вiдпихнувся веслом.
Вiн плив по чуднiй чорнiй рiчцi. Вгорi все ще не було неба, темна пуща,
густi заростi, бездорiжжя, вертепи з диким звiром, з дикими птахами i з
та мничим життям. Небо було й тут, унизу, пiд днищем, його човен плив по
тiй неозорiй пущi, перелiтав через столiтнi дерева, дупластi,
напiввисохлi, якi простягали до нього корячкуватi руки. Знав: небо завжди
вiдбива ться у водi, а вода - в небi. Вони переливаються одне в одне
завжди, i завжди хапала його човен течiя, йому треба було налягати на
весло, щоб перерiзати ©© днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку
небо прагло присипати уламками покалiченого мiсяця й зiр. Але сьогоднi не
було й цього свiтла, темрява заступила небо й воду, мiж ними проклалася
сiра смуга, по якiй плив човен. I вiн поспiшив пере©хати швид, поспiшив
вислизнути з-пiд важко©, чорно© брили, що лягала йому на голову й плечi, i
таки перевезти цього пана.
Пан сидiв до нього спиною, спокiйно кушпелив люльку, спокiйно пускав
дим, а коли вони при©хали, неквапно вилiз iз човна. Вони рушили пiд горб,
а за хвилю перевiзник спинився перед хвiрткою.
- То оце вже, пане, я вдома, - сказав вiн. - Платiть грошi, бо вже йду!
- Заплачу в хатi! - коротко сказав пан, i перевiзник знову мiг
роздивитися його обличчя. Невисокий лоб пiд оббитою хутром дорогою шапкою,
завеликий, розплесканий унизу нiс, два пишнi вуса, що чорнiли над губою, в
ротi - люлька, а очi дивляться просто, навiть лагiдно.
- Менi б оте... - несмiливо почав перевiзник. - Я бiдний чоловiк...
- Заплачу в хатi! - сказав пан i трохи рiзко додав: - I за обидва рази!
Перевiзник послухався. Пiшов у хвiртку й почув, як та хрипко зачинилася
за паном. Чув за собою його кроки, ступнув на ганок i вiдчинив дверi. З
сiней на нього вiйнуло духом сiна, вiн перейшов ©х i раптом спинився.
Крокiв за собою не чув, тож повернувся i, як тодi, вийшов на ганок.
Сiв на приступцi й оперся об стовпець. Стояла тиша. Стигло безгомiння,
нiч темна й непрозора, навкруги анi шереху, дихнуло на нього запахом рiчки
й риби, якихось незнайомих йому квiтiв, кiнського поту, сухого зiлля.
Дививсь у глибiнь, немов задумався; крапнуло кiлькома гострими краплями,
але навiть не звiв голови. Йому почулося, як iз кручi в рiчку сиплеться
пiсок, однотонне й шарудливо, - пiсок сипався навперемiж iз дощем; хвиля
за хвилею налiтали на хату, нiби хотiли поховати ©© в собi, а вiн сидiв
зацiпенiлий i очманiлий; вiйнув вiтер, i його знову обсипало пiском, пiсок
замiтався з ганку в розхиленi дверi хати, а вiн тримав руки на колiнах i
дивився.
Тодi зiтхнув (одяг на ньому був майже мокрий) i повiльно зайшов до
хати, так i не зачинивши нi хатнiх, нi сiнешнiх дверей.
Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голоснiше
й вимогливiше, i вiн зiрвався з постелi й вибiг iз хати. Було так само
темно, вiн спинився бiля хвiртки, затамувавши подих i чуючи, як голосно
б' ться йому серце. Загукали ще раз, i вiн пiшов на той голос - чулось у
ньому владне прохання й зата ний бiль. Пiшов до рiчки - скинулася важко
риба, гухнула серед плеса, i перевiзник згадав, що хоче курити. Все в
ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню.
Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, i вiдчув полегшу. Вiд
тютюну розпогодилося йому в головi, прочистилося, i вiн збадьорiв.
Вiдв'язав човна i, пускаючи хмару диму, подався на той бiк.
Уже не здивувався, й утрет побачивши того-таки пана. Той сидiв,
спершись на кийок i витягши ноги в лискучих чоботах. У ротi в нього
стримiв цибушок, i хвилi запахущого диму огортали його, наче хмаринка.
Перевiзник палив i собi, вони дивилися один на одного, пихкаючи навперемiж
димом, пан - з цiкавiстю, а перевiзник - iз незрозумiлим йому викликом.
Пливла нiч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що вiд не©
все покривалося сухим, як цвiркуновий свист, дзенькотом. Дерева пiдступили
до само© води - стояли за пановою спиною, наче вiн ©х привiв, та й сам
здавався з дерева. Тi дерева кожне мало обличчя, вiн побачив за пановою
спиною багато живих тiл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю,
як пiсок: осiнь, подумав вiн, ще не пора б.
Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна нiч! Однак
перевiзник бачив цей жовтий колiр - все немов тлiло, i той пан, i дерева,
- бачив тiльки цi двi барви: жовту й чорну, вогонь, який проника в нiч,
з'©сть ©© а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому
стовбичачи один супроти одного, врештi перевiзник присiв на нiс човна. В
нього тремтiли руки, вiн поставив ©х перед собою: великi, жилавi,
потрiсканi, вiн побачив i пановi руки: блискучi, синюватi й виплеканi.
На рiчцi вдруге скинулася риба, i вони наче струсили з себе
зацiпенiння. Пан пiшов до човна й сiв, як перше, спиною до нього.
Перевiзник вiдштовхнувся, й вони попливли.
Помiтив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомiсть
ковтав дим, що вився з-за паново© спини, i слухав, як вогко диха на нього
рiка - ота прiрва чорна й бездонна - i як пiд веслом невдоволено журкоче
чорна, мов смола, вода.
- Ну, от я й удома, - сказав перевiзник. - Платiть уже, пане, чи що?
Пан стояв супроти нього й сумно всмiхався. Зда ться, виплив мiсяць,
повиднiшало, над рiчкою стояв туман, блакитна габа висiла по той бiк ©©,
хата заблищала вiкном, солом'яна покрiвля була мокра; перевiзник ступив до
хвiртки, хоч пан йому не вiдповiв. Утомився чи образився, спустив голову i
йшов додому. Тим часом знову споночiло, i перевiзник почув за спиною
сипкий шепiт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестiло листя, вiтер
штовхнув його в спину, було достобiса парко, i вiн подумав про дощ.
"Але я вже не буду такий дурний, - подумав вiн, - i не дам себе
окрутити!"
Знову почув гомiн багатьох голосiв i вслухався. Уривки слiв чи
незрозумiла мова, шепiт листя, шепiт незнайомих людей - стояв на ганковi,
тримаючись за клямку, i не зважився переступити порога.
- Ну йди! - почув вiн панiв голос. - Дума ш, одурю?
Перевiзник хотiв повернутися. Але незнана сила скувала йому плечi. "Я
не дам себе окрутити", - подумав вiн, а позаду знову зашамотiло.
I вже по-справжньому захотiв повернутися. Напружив усю силу, з'явилась
у ньому i злiсть, повертав тiло, як повертають заржавiлу корбу.
- Казна-що! - бурмотiв вiн, вiдчуваючи, як червона барва залива йому
обличчя.
За спиною так само шепотiли - листя, голоси, нiч, попереду виднiвся
шмат бiло©, аж синьо©, стiни з облупленим рогом - вiн усе-таки
повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух вiд спекоти, на
рiчцi плеснуло - знову риба, яку вiн уже не побачить. Небо розмовляло з
рибою i з деревами - цей сплеск i шамотiння, подумав вiн, бiжать нiчницi
зi сво©ми снами. Але йому сьогоднi нiчого не снилося; то коротка мить,
знав вiн, хвилину тому чув пановий голос, не може вiн далеко вiдiйти.
"Цього разу, - вирiшив вiн, - я не дамся!"
Хотiв повернутись i закричати: "Це все чортiвня, я знаю, що все це
чортiвня!" - але вiдчув нехiть i ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в
груди. "Треба увiйти в хату або обернутися", - стукало йому до голови. Вiн
ловив уривки слiв... так, так, все це знайоме й незнайоме... але вiн
розумi ... хто зна цей бiль чи сумнiв... нiч така широка, чорна чи бiла,
як молоко i як смола...
Напружував силу, збирав ©©, наче звiр, що готу ться до стрибка, слова
так само миготiли в мозку... розтлумачити все ще чи буде час... не все
кладеться так просто... не все, як шальки, i не все, як слова... надходить
мент... i нiкого не покличеш, тут тiльки рiчка... село, i хати, i люди -
це так невимiрне далеко... с а м о т о ю ж и т и - ч о р т i в в о д и т
и.
"Чортiв водити! - закипiла в ньому злiсть. - Але цього разу я не
дамся!"
Вiдчував, ще хвиля, ще трохи - i дикий спалах освiтить його мозок,
спалах, од якого розсиплеться вся ця нiч, а чортiвня розвi ться в дим.
I вiн щосили рвонувся з мiсця. Вiдiрвав, лишивши прирослу до клямки
шкiру, руку, пiдiрвав пiдошви чобiт, що вкле©лися були в долiвку, i
крутнувся на п'ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все
покорилося йому, був уже, як у молодостi, - дужий велетень, котрий убивав
кулаком бика, дужий красень, який пiдiймав на шию коня i мiг битися з
п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напруженi, - тепер
жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повiтря й кинувся з ганку
на подвiр'я.
Все було сiре, врештi, сiре було повiтря, неначе сiтка, сплетена зi
старо© обкiптюжено© павутини. Вiн розiрвав цю сiтку, змахнув кулаками i
раптом спинився: у дворi стояла корова. Дивився на не© здивовано, корова
мала гладкi боки, ©© голова витиналася гострими рогами, i теплi очi
свiтилися до нього, немов запрошуючи увiйти в себе.
I перевiзник розiзлився по-справжньому. Вiн знав - уже давно живе на
обiйстi сам, вже давно не ма нi корови, нi пса, i вiн уже старий, а вночi
слуха пiсок, що сиплеться з крутого берега у рiчку. Вiн i зараз чу той
сипкiт, сипкiт чи шамотiння, але злiсть уже захопила його. Вiн затремтiв,
мозок заслало сiрою вовною, сльози вибилися йому з очей.
- Не тако© плати я хотiв, а заслужено©! - люто зашипiв вiн i кинувся на
корову з дубчаком. Ударив, тварина заревiла й рвонулася на прив'язi, вiн
ударив ©© ще раз, корова звелася ставма i заревла. I вiн осатанiв. Бив
тварину, аж слина сочилася йому з рота, шапка впала долi, i вiн утоптав ©©
в болото, бiле його волосся розкуйовдилося, груди важко ходили пiд
благенькою чорною сорочкою. Бив ту корову з болем i радiстю, з плачем та
смiхом, плакав i танцював, а корова рвала прив'язь i металася, хапала
ротом повiтря й махала головою.
- Не хочу я брати бiльше, нiж заробив! - закричав перевiзник на повний
голос i вгатив корову по головi.
I йому здалося, що засвiтилося навкруги, а корова раптом зупинилася.
Вiн ще раз ударив ©©, але вона не рухнулася. Тодi вiн побачив ©© повнi
болю очi, ©© розкривавлений писок - з тварини спадала шкура. Вiн випустив
дубчака i здивовано, знiяковiло дивився на болющi очi й пораненi губи.
Бачив, як крапа крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й
корова, не мiг уже сказати i що. Розпадалась у нього на очах, як глина з
пiдмитого водою берега; глина в кручi, коли пада дощ. Побачив мiж то©
глини бiлi кiстки, ©х вимивало, як водою. Зникали й очi, тiльки двi
сльозини, як роса на тонкiй лiтнiй павутинi, i двi червонi краплi
проростали сотнями корiнцiв у землю, стаючи квiтами.
- Я не мiг того знатнi - пробурмотiв вiн, вiдвертаючись. - Бог свiдком,
не мiг я того знати!
Повернувся й отетерiв. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сiре
обличчя й важко опущенi вуса.
- Що треба? - спитав перевiзник, понуро йдучи додому.
- Обернися! - одказав йому пан.
- Менi не треба нiчого цього знати, - кинув перевiзник. - Не моя то
справа.
- Що, не твоя справа? - перепитував пан.
- Не мо це дiло, кажу, - перевiзник ступив на ганок.
- Я не заплатив тобi, - сказав смутно пан.
Перевiзник зупинився. Зирнув на пана, на рiчку, що курiлася й досi, на
те мiсце, де стояла корова - купа глини чи гною, на порожнiй хлiв i
порожню собачу буду, на хвiртку, його брови злегка пiднялися - у хвiртцi
стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсiдалися дiвчата, зморено
вiдкинувши набiк чудовi риб'ячi хвости; вiн побачив i тих, звiдтам: людей
з коронами дерев замiсть шапок, дiвчата були убранi в гiлля; чоловiкiв,
якi мали тiло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з вiдвислою
щелепою. Зiщулившись, стояли домовики, порозсiдалися на клунках вiдьми й
вiдьмаки - все це начебто чекало чогось, i перевiзник дивився на них
спокiйно, тiльки звiвши злегка брови. Бо вiн подумав про глину, яко©
навалено в нього на подвiр'©, про човен i про те, що треба змiнити
мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак вiн
подумав, що, коли б зараз покликано його на перевiз, вже не пiшов би.
- Бо вже так тяжко ста тримати повiки, - сказав вiн пановi, i той,
розумiючи, розвiв руками.
"Власне, я хочу роздивитися", - подумав вiн, пробираючись через довгi
холоднi сiни. - Треба взяти лiхтарню i присвiтити".
Iшов вздовж шолудяно© стiни, здалося йому, що прохiд круглий, наче
горлянка. Але вiн був спокiйний.
- Бiс його зна , де та лiхтарня, - бурмотiв вiн. - Поклав тутечки, але
бiс його зна ... Тодi вiн побачив вогонь.
- Ну от, - сказав, - хтось ©© i засвiтив. Вийшов на ганок, все ще
думаючи про дивних сво©х гостей.
- Чи вони хоч знають, куди я ©х перевiз? Можуть помститися: й за
корову, i за те, що ©м тепер уже не жити!
Вiн спустився з ганку, метикуючи, чи не краще втекти з цього чудного
подвiр'я. Звiв лiхтарню й придивлявся.
До нього пiдiйшов пан.
- Мусиш умерти й ти, Хароне, - прорiк, пильно дивлячись на перевiзника.
- Не треба було нас перевозити.
- Я не хочу вмирати, - вiдповiв перевiзник сухими вустами.
Стояла нiч, i йому причувся запах. Трав i корiнцiв, пiску й глини,
старого шмаття, свiжозловлено© риби, вимоклого дерева й немитого тiла,
нагрiтого сонцем камiння i сiна, гною й пороху. Вiн почув: до нього щось
торка ться - сипався пiсок. Бiлий, iскристий, з шурхотом падав iз неба,
наче дощ. I вiн облизав сухим язиком перепаленi губи. Перед ним висiли двi
сльозини, як два вогники, а пiсок сипався й сипався, засипаючи i його, й
двiр, i всiх, хто був у тому дворi. Вiн побачив двi червонi квiтки, що
росли на безлiчi корiнцiв, - то вони, зда ться, пахли. Усмiхнувся до них,
здригнулися ледь-ледь кутики його вуст, i простяг руку. Велику, сiру,
кострубату руку, що на мент зависла, наче гладила м'ясистi, жилавi
пелюстки. Але то був тiльки мент, бо над ним закружляли раптом великi
птахи, що мали крилами нiч, а тiлом - небо. I вiн з жалючим проханням
зирнув ©м у вiчi.
1967-1980 рр.
[1] Бекас - тетерiвська риба, гiрчак
[2] Господиня - економка