Шевчук Владимир. Син волi

мiшати чай у чашечцi. Його рука була важка й незграбна.
Василь Григорович спiдлоба глянув на благовiрну, що сiла поруч нього i
поправляла сукню.
- Ви пам'ята те, три роки тому в "Северной пчеле" був надрукований
маленький вiршик Пушкiна "Портрет"? - спитав лукаво третiй з чоловiкiв,
одягнений з претензi ю, але й недбало трохи, як одягаються
художники-академiсти. - Так, кажуть, вiн присвячений мадам Закревськiй...
- Закревськiй Грунi? - перепитав Ширяев. - Що мiнiстерша?
- Це ще не все, - всмiхнувся (певно, Iван Кiндратович!), - "Наперсник"
теж про не©...

_Твоих признаний, жалоб нежных_
_Ловлю я жадно каждый крик..._

- Це чортзна-що, - скривився кремезний гiсть. - Ну переспав, ну
спокусився дамочкою... Навiщо ж про це писати й друкувати!
- Е, не кажiть! - пiшла на захист автора мадам Ширя ва. - Розумнi люди
кажуть, що вся поезiя вiд цього йде...
- Подай-но краще рому, - сказав Василь Григорович. - Коня кують...
- Був мужиком i ним лишився! - кинула йому сердито жiнка. Проте пiшла й
принесла пляшку.
- "Гаврилиаду" теж, кажуть, Пушкiн написав... - бридливо мовив
гiсть-пуританин.
- Ми з Василем Григоровичем... - хотiла щось повiдати панi Ширя ва, та
чоловiк ©© спинив, звернувшись до земляка: - Iване, ти прочитав би краще
нам iз "Полтави"! Те, пам'ята ш, мiсце, де гетьман ходить садом...
Iван Кiндратович пiдвiвся, взяв iз шафи тоненьку книжку, послинив
палець, перегорнув.
- Я теж люблю, в захопленнi вiд цих рядкiв, - сказав, сяйнувши зором. -
Яка краса, гармонiя!..

_Тиха украинская ночь._
_Прозрачно небо._
_Звезды блещут._
_Своей дремоты превозмочь_
_Не хочет воздух_
_Чуть трепещут_
_Сребристых тополей листы._
_Но мрачны странные мечты_
_В душе Мазепы: звезды ночи,_
_Как обвинительные очи,_
_За ним насмешливо глядят._
_И тополи, стеснившись в ряд,_
_Качая тихо головою,_
_Как судьи, шепчут меж собою,_
_И летней, теплой ночи тьма_
_Душна, как черная тюрьма..._

Тарас заплющив очi, вслухаючись у дивну музику рядкiв поеми про
батькiвщину, й поволi голос перетворився у жеботiння в яру струмка, що
витiкав iз джерела... Над ним постали верби - русалками, що чешуть коси,
вдивляючись у дзеркало нiчного ставу... Вздовж берега пiшли рядком тополi
- мов парубки на iнший куток села... А в небi сяяв круглим млиновим колом
мiсяць i мерехтiли зорi - як спiлi вишнi... Тихо зiтха вiл, натомлений за
день в ярмi... Десь цiвка спросоння пташка... Садком проходить вiтер -
пада в траву достигле яблуко... По стежцi ледве чутно скрада ться кудись
©жак... Далеко, десь у степу, iрже заклично й сумно козацький кiнь - не
вiрить, що спить його господар холодним сном... Дзвiнкий дiвочий голос з
якимось свiтлим сумом виводить нитку пiснi:

Ой на горi огонь горить,
А в долинi козак лежить...

- Пушкiн, панове, генiй! - ввiрвався в те видiння_ _Iван_ _Кiндратович.
- Генiй i патрiот, - сказав невдовзi твердо кремезний гiсть, - Коли
французькi балакуни хотiли пiдтримать бунт полякiв, вiн дав ©м гарну
вiдсiч...
Тарас згадав, як вирувало Вiльно, як люди прагли визволення i вiрили,
що час настав, що осiнь та для Польщi стане весною волi... Ядзя йому
розказувала...
- Це теж, мiж iншим, Пушкiн, - сказав Iван Кiндратович, пiднiс
натхненно голову i нiби викарбував на повнiй тишi кабiнету:

_Во глубине сибирских руд_
_Храните гордое терпенье,_
_Не пропадет ваш скорбный труд_
_И дум высокое стремленье._
_Несчастью верная сестра,_
_Надежда в мрачном подземелье_
_Разбудит бодрость и веселье,_
_Придет желанная пора:_
_Любовь и дружество до вас_
_Дойдут сквозь мрачные затворы,_
_Как в ваши каторжные норы_
_Доходит мой свободный глас._
_Оковы тяжкие падут,_
_Темницы рухнут - и свобода_
_Вас примет радостно у входа,_
_И братья меч вам отдадут._

- То й що? - стенув плечима кремезний гiсть.
- Виходить, рiзнi Пушкiни...
- Пушкiн один i той же, теми й проблеми рiзнi. Та - во ганьбу державi,
а ця - во славу...
- Дзусь звiдси! - гаркнув Василь Григорович, помiтивши у дверях учнiв.-
Понаставляли вуха...
...Тиждень удвох з Федотом терли та м'яли фарби. Врештi гукнули ©х до
майстра й дали роботу iншу: пофарбувати паркан особняка на Мойцi.
- Поглянув би старий Рустем!.. - зiтхнув Тарас, коли вони взялись до
дiла.
- Хто це?
- Професор Вiленського унiверситету, який менi давав уроки.
- Ого! I довго ти у нього вчився?
- Мало... Як збунтувалось Вiльно, мiй пан покинув службу при
губернаторовi й утiк сюди.
- Там страшно було?
- Нiтрохи. Навiть весело!.. Так нiби лiд трiщить на рiчцi, колеться й
руша , зносячи усяке смiття...
- Розбили ©х?
- Розбили...
Довгенько квецяли щiтками мовчки. Потiм Федот оглянувся, чи хтось не
ходить близько, й промовив пошепки:
- Той вiрш, який читав недавно Iван Кiндратович, - про декабристiв, що
пiднялися проти царя Миколи тут, на Сенатськiй площi...
- Давно?
- Сiм рокiв тому. П'ятьох iз них повiсили, а iнших -_ _всiх_ _у Сибiр,
на каторгу... Тс-с! Хтось iде...
Фарбуючи чавунне пруття огорожi, Тарас нiяк не_ _мiг_ _збагнути
причину, яка спонуку царiв, панiв боротися з людьми, що прагнуть кращого,
й не так для себе, як для свого народу...
- Може, хоч на стовпах намалювати якiсь пейзажi або портрети... - мовив
Федот, шуруючи угору-вниз, угору-вниз великою, важкою щiткою. - Я другий
рiк навчаюсь цiй мудрагелi© i не просунувсь далi нi на йоту... Бiсiв
"парканний" клас!
- Вже другий рiк? - перепитав, здивований i водночас уражений. - Таж
майстер наш, як мовиться, також "iз грязi..."
- Схоже, що вiн помща ться за все погане, чого зазнав, як був таким, як
нинi ми з тобою, - глибокомудро сказав Федот.
- Це ж пiдло!
- А я хiба кажу, що нi? - всмiхнувся журно хлопець. Приплющив лiве око,
змахнув-торкнувся пензлем до сiро© площини каменю - i вже на нiй, схиливши
лукаво голову, з'явився песик. Поряд, мов вирiс, пан...
Тарас ступив до нефарбованого стовпа й так само вправно намалював козу
та дiвчинку.
Федот оббiг його i спритно накреслив голову коня в гнуздечцi...
- Попсу те паркан, то матимете, - промовив пан, що зупинився бiля
Тарасово© "картини". - Це чортзна-що!..
Злякавшись, хлопцi кинулися мерщiй замазувати сво© творiння.
Пан зачекав, так нiби жив у цьому домi, й пiшов, насвистуючи якусь
легку мелодiйку.
Надвечiр, як закiнчилась фарба, Тарас вiддав Федотовi сво вiдро i
щiтку, а сам побрiв по мiсту.
- Ти ж не загулюйся! - гукнув йому товариш. - Бува, що майстер
перевiря !
- Прийду, коли стемнi !
- Так нинi ж бiлi ночi!..
Тарас розвiв руками: мовляв, у тiм нема його вини, що в Петербурзi все
день та день.
Як завжди, вийшов найперш на набережну Неви. Цей вiльний простiр серед
тiсного мiста його приваблював, бо чимось подiбний був до степу. Можливо,
обширом i свiжим вiтром, що гнав рiкою хвилi... Вiтер гойда тирсу, котить
по нiй вали за обрiй... А може, тим, що тут так само легко дихалося, як i
в степу...

_В чистiм полi тирса шумить,_
_Катран зеленi ,_
_В чистiм, полi своя воля,_
_Що й серце нiмi ..._

Пiд теплим синiм небом аж на верху могили сидить кобзар... Весь
бiлий... I тiльки кобза чорна, немов труна...
Прогнав далеке марево, оглянув рiчку, виповнену вiтрильниками, що
прича©лися на якорях i тихо ждали ночi, коли розводять наплавний мiст й
дають ©м вiльно вийти в широке море... Море... Ось що йому найбiльш
нагаду безкра©й степ!.. I щогли - немов тополi...
Пiшов неквапно набережною. Праворуч хлюпала в камiнний берег стара
Нева. Лiворуч - бiло-синьо пишалися стрiмкi палаци. Мiж ними й ним текли
потоки екiпажiв, карет, барвистих вершникiв та пiшоходiв, i той живий,
розкiшний плин обходив його, мов явора, що хтозна-як посiявся i вирiс
тут... Нi, вiн собi здавався не явором, а молоденьким дубом, що
вкоренився... Де там! Дубком, якого вирвали з його землi й гвалтовно
пересадили на це камiння!..

_Я ж думала, що дуб зелененький,_
_А то стояв козак молоденький..._

Де взявся тут Оксанин голос? У шарварок мiсько© вулицi долинув вiн -з
Кирилiвки чи, може, з серця?
- Ти вмi ш плести вiнки?
- Я так давно не плiв ©х...
- Бiдненький мiй...
- Не треба мене жалiти, бо плакатиму...
- Ти вже великий, плакати тобi не личить.
- Плачу за Укра©ною... I за кущем калини, що на вгородi...
- Посторонись!!
Вiйнуло вiтром, тупотом. Замало не зачепивши, промчав розкiшний ви©зд.
За ним, немов за вихром, лишилась смуга пустки, яка поволi зменшувалася,
точнiше сказать, залюднювалася.
Сенатська площа стрiла його вечiрнiм сутiнком. Призахiдне червонувате
сонце ледь дiставало вершника, й над ним свiтився мiдний, багровий
вiдблиск - нiби сочилась кров... Чого вони, тi декабристи, повстали тут?..
За що вони повстали? I хто вони?..
Пройшов довкiл, оглянув коня та вершника i прочитав слова, накованi на
постаментi: "Петру Первому Екатерина Вторая Лета 1782"... Це той Петро, що
вимостив кiстьми людськими цi болота, а Катерина - iмператриця, що завдала
в крiпаччину всю Укра©ну... Коли б не це, вiн був би вiльний!.. Козак
Тарас Шевченко!..
Пiшов на мiст через Неву. Човни ледь-ледь погойдувало, i мiст зiтхав,
порипував, мов був живий. По ньому теж лилися навстрiч потоки карет,
людей. Вода внизу була густа, аж чорна...
Оглянувся i вгледiв вершника, що мчав за ним, пiднiсши праву руку, так
мов велiв йому вернутись чи зупинитися!.. По скелi лунко гупали важкi
копита...
Здолавши страх, що пiдмивав його побiгти хитким мостом, Тарас постояв
трохи, вслухаючись у дзюркотiння води межи човнами, й поволi рушив далi.
Не озирався, правда. Натомiсть пильним поглядом вивчав ряди вiтрильникiв,
якi чекали ночi. Вишукував мiж них подiбнi до запорозьких чайок, чи
байдакiв, що борознили бурхливе Чорне море. Дивно, ©х у життi не бачив,
тих байдакiв, а от шукав мiж цих заморських суден i не знаходив...

Ой на Чорному морi,
_На бiлому каменi,_
_Ой там сидить ясен сокiл-бiлозiрець,_
_Низенько голову склонив_
_Та жалiбно квилить-проквиля ..._

Як тiльки вийшов на твердь Василь вського острова, узяв лiворуч, до
Академi©. Пiдходив тихо, сторожко, благоговiйно якось, немов цей храм
мистецтва мiг побачити його й прогнати. Дивився трепетно на скромний
портик, на де-не-де освiтленi великi вiкна... Не смiв зайти до храму.
Вдивлявся тiльки пильно в тих, хто виходив звiдти... Вони собi смiялися i
розмовляли, жестикулюючи, прощались, тисли руки, а потiм ще й гукали один
до одного про казна-що!..
Пройшов ще далi, вибрав бiльш-менш безлюдне мiсце й присiв на сiрий
камiнь, що мав лягти в нову гранiтну пристань. Поки там майстер кинеться
його розшукувати, вiн зможе тут пораювать на волi, вiдчути себе творцем,
художником...
Заходила червнева бiла нiч. Сонце уже лягло, занурилося в холоднi хвилi
моря, а навкруги було так само видно, як i при ньому. Правда, не стало
тiней i перспектива зменшилася наполовину... Нишкли межи колон, немов
когось злякалися, двi бiлi стату©, що прикрашають портик... Одне за одним
гасли близькi й такi далекi академiчнi високi вiкна... Холод скрадавсь од
моря набережною... Густий пiвнiчний холод...
Вiдчув, що змерз, що тягне з вiкна за гратами нiчна квiтнева вiльгiсть.
Намацав на бильцi лiжка ковдру й укрився нею. Може, отак, укрившись, засне
скорiше... Котра ж тепер година?.. Ат, все одно! Його години лiчить
жандармський корпус, породження страху володарiв перед сво©м народом...
О!.. Знову десь озвався пiвень. Другий його пiдтримав... Якi ж це вже?..
Не третi. Мабуть, першi... Там, на горищi, мiсяць свiтив якраз у мале
вiконечко i тiнь од рами падала теж на стiну й пiдлогу, як тут од грат...
Щоправда, та тiнь йому здавалася хрестом... Вiдтодi, як залишився в тiй
комiрчинi сам, без Федота...
...Вiн тiльки вiдав та, може, бог, що дiялося в його душi, як друг його
й товариш по комiрчинi Федот Ткаченко одержав вiльну!.. Та ще й не сам, з
братами, що теж були художниками... Нi, вiн страждав не вiд надмiрних
заздрощiв, не через те, що гiрко йому було дивитися на радiсть друга. Щиро
радiв за нього, плакав разом iз ним, обнявшись... Коли ж лишився в оселi
сам, весь жах його становища найшов на нього, нiби буремна нiч. Раб, раб,
раб, раб!.. Йому минуло двадцять, а вiн не те що волi - й надi©
визволитися, хоча б колись, не ма !.. Сидiв у темрявi, як у журбi, й журба
його була неначе темрява. Мiсяць, що зазирав iзвечора в його вiконце,
пiшов собi по небу далi, й тепер нiчого не осявало сумну оселю... Мiг би
добуть вогню i запалити свiчку, але не мав: господар не дозволяв свiтити,
щоб не було пожежi. Та й, правду кажучи, йому в пiтьмi сьогоднi було
немовби легше. Спостерiгати себе в бiдi, в розпуцi - це нiби грати в
театрi роль... Театр, живопис, музика, лiтература - все, все для iнших, а
не для нього!.. Чим же вiн завинив перед тобою, господи, що душу дав, а
волю лишив у скриньцi панськiй, за сiмома печатями?!
Лiг на сво убоге учнiвське лiжко, пiрнув лицем у злежану масну
подушку, проте думки вiд того не вгомонилися, не задрiмали, стомленi
недавнiм шалом. Стали хiба ще важчi, нiби замерзле груддя. Вергав одну за
одною, а ©х усе не меншало, вони лише перемiщались, змiшувалися... Та й що
вiн мiг удiяти в сво©й тяжкiй недолi, чим сам собi допомогти? Просити в
пана волi, так вiн не дасть, для нього талант, мистецтво - тiльки пустi
слова... Щоправда, коли зробив його портрет (сидiв, сердешний, i
позував!), вiн зрозумiв, що з нього можна мати для себе зиск: став
вимагати, щоб малював його утриманок, яких було... Ат, що лiчити чужих
коханок!.. Може, пiти i - з мосту в воду?.. Без боротьби, без спроби
використати усе, що можна в його становищi, для долi й волi?..
Перевернувся, лiг горiлиць. Довкола стояла така пiтьма, що очi не
розрiзняли нiчого в нiй... Йому на мить здалося, що вiн уже в могилi. I не
злякавсь нiтрохи. Навiть вiдчув якусь полегкiсть...
Схопився, сiв. Не штука пiти з життя... Звичайно, йому знайдеться мiсце
в раю, бо тут стражда тяжко... Чому ж тодi, аби попасти в тi райськi
кущi, нiхто з людей багатих не прагне вистраждатись на цiй землi?.. А
раптом вони щось вiдають таке, чого не кажуть бiдним?.. Можливо, бог
шепнув ©м, що рай на цьому свiтi i пекло - тут!.. Он майстер не ходить сам
до церкви i ©х не дуже силу ... Щось тут не так... Олжа злилася з
правдою... Де правда, де?! Яка ж у тому правда, що Енгельгардт живе собi
по-райському, а вiн, Тарас, i тисячi таких, як вiн, iснують лише для того,
щоб слугувати пановi, трудитися на нього в потi, оберiгати його добра й
умножувати щоденно ©х?.. Де тут високий, небеський смисл?.. Сама неправда,
вигадка на власне благо панства!.. Чим Енгельгардт, скажiмо, так
прислужився боговi, що той зробив його володарем крiпацьких душ, i чим
вони, нещаснi, так завинили тяжко, що бог вiддав ©х пановi на вiчнi
муки?.. Пiдло й несправедливо!.. I це всеблагий батько, творець всього
живого й сущого!..
Ширя в, не дочекавшись учня, пiднявся до нього сам.
- Чого це ти вилежу шся? - гукнув з порога.- Сонце уже ген де, а ти...
Вставай негайно - i до роботи!
Не вiдповiв. Лежав увесь схололий, мов кам'яний.
Ширяев тихо гмикнув i пiдiйшов. Торкнув плече рукою, в якiй уже був
острах, i попросив, зрадiвши, видно, що все гаразд:
- Ну ж уставай... Вже всi давно поснiдали й до працi стали... Хлопче,
не випробовуй мого терпiння! - зiрвався знову на звичний тон. - Гада ш, як
похвалив твою роботу, то можна вже й комизувати? Таких, як ти, у мене!..
Ти ж сам просив узяти тебе в науку?
- Вважа те, що це наука? Що терти фарби та фарбувать паркани -
мистецтво, краща школа для живописця?
- Робитимеш, що я звелю, - сказав суворо майстер. - Моя артiль, мiж
iншим, не Академiя... Чи ти бажа ш знову пiти до пана у козачки? Або,
або!..
- трет ... з мосту в рiчку...
- Це, брат, пусте, - озвався тихо майстер.
- А вiчно носить ярмо крiпацьке - велика мудрiсть?!
- Я ж визволився. Ткаченко теж, - присiв Ширяев на лiжко, яке недавно
займав Федот. - Бач, випурхнув, - оглянув ковдру, наче хотiв знайти там
тiнь Федотову. - Тепер, я чув, готу ться до Академi©...
- Менi вже двадцять рокiв, а що я вмiю, знаю?
- Малюй, учись...
- Де ? Як?.. Ви он книжки хова те, так нiби я, читаючи, ©х погризу!
- Скажу, аби давали тобi книжки... Надумав таке дурне - топитися!.. -
пробурмотiв. - Ти ж не якась панянка...
- Людина я, художник!! Вже краще б я не мав нiяких здiбностей!
- Ти, мабуть, правду мовиш, - сказав Ширяев тихо. - Простiй душi
спокiйнiше... I все ж талант - вiд бога...
- А мо', вiд чорта? Може, вiн iскру ту пiдкинув, щоб ми зазнали пекла
ще на землi?
- Не знаю, - зiтхнув Ширяев. - Може... Ти вже вставай, вмивайся,
снiдай... Робота, вона не любить ждати! А в вiльний час - малюй побiльше.
Потiм знайдем тобi дорогу до Товариства заохочення художникiв. Я теж його
не оминув, Тарасе...
Майстер рiшуче встав i вийшов.
Тарас також схопився. Щоб не забув Ширяев, що обiцяв, побiг слiдом.
- А можна зараз взяти одну з книжок, що на комодi?
- Еллiнами тобi займатись рано, - зiтхнув Ширяев, певно, тепер
жалкуючи. - Та вже бери...
- Спасибi! - гукнув Тарас й побiг униз по сходах.
...Мабуть, щоб заспоко©ти (чи налякати!), за кiлька днiв Ширяев
покликав учня i показав йому сво© роботи й теми, якi виконувалися в
Академi© лиш кiлька рокiв тому. Були це "Смерть Лукрецi©", та "Смерть
Вiргiнi©", та "Смерть Сократа", та "Смерть Олега, князя древлянського"...
Слов'яни, греки, римляни!.. Потрiбно стiльки знати!.. А вiн, сердешний,
вчився лише в дячка... В Рустема, правда, вчився!.. Читати вмi ? Вмi .
Iншi про те все знають не з досвiду, а теж з книжок...
Накинувся на книгозбiрню майстра й за кiлька мiсяцiв вiдчув, що Рим
йому вiдомий бiльше, нiж Петербург. В останньому тепер вiн бачив безлiч
ознак старого Рима. Колони, портики, особняки, ансамблi цiлi... Власне,
тут теж раби й патрицi©, безправ'я люду бiдного й безмежне право
панства... Неволя - скрiзь неволя. Та й можнi, що на Тiбрi, що на Невi, -
однаковi... Лукрецiя ж - звичайна покритка, збезчещена жорстоким паном...
Скiльки таких дiвчат у Петербурзi, по селах, там, на Укра©нi!..
Тепер йому давали свiчi, й щовечора робив ескiзи й шукав найлiпше
композицiйне вирiшення малюнка про смерть Лукрецi©...
Була якраз недiля, й одразу пiсля снiдання Тарас засiв за цю тяжку
роботу. Тяжку, бо все осилити мав самотужки, при тому ще й вгадати смаки
всiх чи принаймнi бiльшостi поважних членiв комiтету Товариства заохочення
художникiв. Пiдтримка ©хня була для нього нинi диним шансом вийти на шлях
мистецтва й волi.
Не мав нi фарб, нi пензлiв i через те робив малюнок тушшю... Сюжет
простий: Лукрецiя, дочка сенатора, згвалтована вельможним царським сином,
заколю себе ножем. Все дiло в тому, як розмiстити постатi, яку сюжетну
ролю надати кожнiй. Не забути й одягу. Бо драпiровка, як i виразнiсть
тiла, в пошанi в класах Академi© i в Товариствi. Вiн чув про це вiд
Зайцева (Iван Кiндратович) та й вiд самого майстра. А ще - малюнок повинен
мати диний центр, довкiл якого, мов вулицi довкола площi, збереться все й
триматиметься... Напевно, центром треба зробити постать дiвчини, що
завдала собi смертельно© рани... Просто, й так роблять всi... Всi - це не
кращий доказ... Кожен художник ма душу i власнi очi, кожен щось прагне
висловити сво©м малюнком... Сюжет - це тiльки привiд до самовираження...
Суть не в самiй Лукрецi©, точнiше, не тiльки в нiй... Наруга гiрша
смертi... Смерть як очищення... А засiб - нiж... Нiж ма бути в центрi
всього малюнка! Пiднятий високо нiж, який хтось, - може, батько, - за мить
до цього вихопив iз неживого серця... Нiж як трагiчний символ свободи
вибору мiж злом неслави й смертю!.. Правда, по селах покритки вдаються
часто до ополонки... Зимовий став - теж символ... Скiльки ©х, тих
сiльських Лукрецiй, iде пiд лiд!.. А скiльки ©х марнують сво життя попiд
тинами, жебраючи й покутуючи невольний грiх свiй... Iншi, яких батьки не
вигнали й не довела до вiдчаю сiльська мораль, годують сво©х дiтей в
самотностi... Його сестра у третьому недавно стала покриткою вiд офiцера.
Яка ж була струнка, вродлива дiвчина!.. Катруся... Вiн, бувало, дивитись
мiг годинами на ту красу... Писав йому Микита-брат у Вiльно, що Катерину
Гриневу перед рiздвом накрили... Це нинi ©й вже двадцять п'ять, а донечцi
©© - чотири... Була б утiха матерi... А так!.. Всю нiч тодi не змiг
заснути. I не стрiчався вiдтодi з Ядзею, бо чим могли скiнчитися тi милi
зустрiчi!.. Вiн-бо крiпак... До смертi - раб!.. Не мiг же вiн у рабство
заманювати коханням вiльну дiвчину!.. Колись, як ще жив у Кирилiвцi, йому
завжди здавалося, що то про доньку Гриневу та про Романа Жорнового
спiвають хлопцi пiсню:

Ой у полi криниченька;
В нiй холодна водиченька,
Ой там Роман воли пасе;
Катерина воду несе...

Вiн справдi якось бачив ©х бiля криницi... Господи, яка була то пара!..
Якщо йому на долю випаде десь пiдучитися, вiн намалю таку картину... Не
намалю , бо сльози застуватимуть йому ©©... Знiвечено той диво-цвiт!..
Катрусю звабив пан-офiцер, Романа геть скалiчили на панськiй стайнi...
Сидiв над чистим аркушем, i щось таке творилося в його душi, чого i сам
не мiг збагнути. Рим, i Лукрецiя, i царський син-спокусник, i Петербург з
будинком, де жив Ширя в з учнями, розтали нiби, зникли у мревi-далечi, а
замiсть них до комiрчини, в якiй сидiв, до серця, що лунко билося в його
тривожних грудях, вривались вихром видива минулих днiв, пейзажi його села
i люди, що з ними вирiс i до яких його тягла невидима, проте незборна
сила. Йому хотiлось плакати, смiятись з жартiв, чутих на колодках в
Кирилiвцi, бiля толоки, спiвать пiсень, якi ввiйшли у плоть i кров, як
входять у нас свiдомiсть i мова матерi, виспiвувати свою журбу за рiдним,
далеким кра м. Серце його виповнювалося п'янким бажанням зменшити
багатоверсту прiрву, що пролягала тепер мiж ним та рiдними йому людьми,
мiж цим брудним горищем i повним вiтру степом, де хоч нема волi, так
веселi спомини, казки й пiснi про волю. I , нехай химерна, прибита горем,
злиднями й слабка, мов iскра в попелi, та все ж жива надiя!.. Сидiв,
вслухався з подивом у власну душу, нiби чиюсь чужу, не знану досi, й тихо
поймався страхом. Потiм зринала радiсть: вловлював у тiй терпкiй
незна мостi врочисте щось, хвилююче, ледь не святе... Не мiг сказати
певно, що то було, - якесь лиш дивне марево, передчуття чогось нового,
вiщого...
Отямився, коли побачив аркуш, перо в руцi й маленький шкалик з тушшю.
Лукрецiя! Його зоря надi©, диний шлях до волi та Академi©!..
У центрi ма стати той чоловiк з ножем, пiднесеним як символ волi...
Праворуч, трохи ближче, вже нежива Лукрецiя, напiвлежить у крiслi. Довкiл
рабинi, мабуть, ©© коханий - римлянин з мечем при боцi... Далi - до краю
вражений якийсь патрицiй. Може, нехай ця постать буде батьком?.. Прибiг на
крик... Лiворуч, трохи збоку, щоб видiлити ножа в руцi, ще розмiстити
двох. Щоб замикали групу композицiйне... Так вчив Рустем...
Намiтив, ледь-ледь, фiгури та iнтер' р, поставив аркуш бiля стiни i
вiдiйшов, щоб глянути на нього здалеку... Нiчого. Може бути... Задрапiру
весь заднiй план, поставить лiжко, чи то пак ложе... Праворуч - грубку з
вазою а ля декор, як каже ©хнiй майстер, розтягуючи безбожно "о". Щораз
немовби хоче почати пiсню. I пiдмайстри та учнi не пропускають таких нагод
- затягують котрусь на "ой". Ширя в злиться, пирха . А раз притих,
заслухався, коли Тарас почав свою улюблену - про зiроньку, що заховалася
за чорну хмару... Дивно... Чому в душi у нього весь час луна пiсня?... Чи
тiльки щось подiбне - без слiв, сама мелодiя... Або слова без музики...
Якi десь чув... Бува , хтозна-якi, що раптом зринають з серця... Дивнi
якiсь слова: на пiсню схожi нiби, проте й не з пiснi; вiршi, проте й не
схожi зовсiм на тi, що чув вiд когось або читав...
Геть, геть химери! Треба робити дiло. Аркуш сто©ть, давно полишений,
осиротiлий... Старий Рустем сказав би, що спершу треба оволодiти рисунком.
"Шiсть рокiв рисуй, шiсть мiсяцiв малюй i будеш майстром..." Оволодiти
можна, от тiльки де?.. Коли б йому потрапити до Академi©!.. Вiн там учився
б i денно, й нiчно!..
Зiтхнув, узяв свiй начерк i сiв до столу. За лiто мусить пiдготувати
кiлька таких робiт, подать на розгляд до Товариства.
Почав чомусь iз постатi, яка з ножем... Згадався дiд, його вечiрнi
розповiдi про Колi©вщину, i комiрчина нараз розсунулася до безконечностi.
Перед очима постав старезний дубовий лiс, по ньому скрiзь гайдамаки... Й
вози з ножами, шаблями... Спiвають пiвнi, батюшка врочисто кропить зброю,
благословляючи на бiй за волю...
Поклав перо, схопив у руки голову i довго отак сидiв на роздорiжжi,
слухаючи то крики римлян, вражених безумним вчинком дiвчини, то глас
старого батюшки, що надихав ватагу Залiзняка...
...Як мовиться, нема злого, щоб на добро не вийшло. У Товариствi йому
сказали: "Поки що нема пiдстав. Надалi матимемо вас на увазi. Працюйте
бiльше..." Хотiв спитати, коли i де, та не посмiв. А навеснi знайшов сам
вихiд. Його фiгурним класом став Лiтнiй сад, де на алеях бiлiли стату©
старих богiв. I тут невдовзi сталася знаменна зустрiч, що повернула круто
його крiпацьку долю.
Липень почався дощами, грозами. Третього дня Тарас прокинувсь рано,
немов вiдчув, що буде сьогоднi тихо й сонячно, накинув тиковий брудний
халат, схопив вiдро iз фарбою й великий стертий пензель. Оглянувся, чи не
забув чогось узяти, й побiг униз.
Ще тiльки ледь займався рожевим схiд. Санкт-Петербург велично спав,
натомлений гульнею, працею... Позавчорашн свято в Петергофi його самого
стомило так, що вчора ледь прочумався. Не мiг же вiн признатися, що був на
гульбищi замiсть роботи, й тому старався, трудячись за двох чи трьох.
Робота була проста, дешева. Не те, що вiн виконував ранiш на набережнiй в
Сенатi, де працювала артiль Ширяева три роки тому...
Пiсля дощу так легко, гарно дихалося. Схололi за нiч вулицi були ще
чистi, вмитi, якiсь рахманнi... Чимось вони нагадували йому село... Та,
власне, i в Лiтнiй сад вiн ходить ранками, аби вiдчути красу природи, душу
дерев, трави... I малювати! Це основне... У Лiтньому вiн забува iнодi, що
в Петербурзi, в мiстi... Заплющить очi й нiби сидить у парку в Будищах...
Щоправда, там, у Будищах або Кирилiвпi, все пахло дужче, бiльше було
пташок... А як гули джмелi та бджоли!..
Бiля Фонтанки стрiвся iз першим променем. Власне, побачив вiдблиск у
верхнiх вiкнах замку, що височiв по той бiк рiчки, навпроти входу в сад.
Вода ледь-ледь туманилася, i мiст, яким iшов, здавалося, плив у повiтрi...
Нiби казковий килим чи корабель...
У Лiтньому було ще сiро й вогко. Тут ще стояла бiла коротка нiч...
На озерi дрiмали бiлi лебедi...