Шевчук Владимир. Син волi

уряду. Неправда, зло, неволя, гнiт, безправ'я!.. Вiд цього можна не те що
вiршем висловити сво обурення, а навiть з глузду з'©хати. Якби ви тiльки
глянули на це життя, на цi страждання!..
- Досить! - схопився Дубельт на рiвнi ноги. - Чи ти i нас бажа ш
понавертати до Товариства святих Кирила й Мефодiя? А ще казав, що не
ганьбив нiколи уряду та государя. Якщо вже й тут, при нас усiх, не
стримався i розпустив дурний язик, то що вже мовити про зiбрання у
Ки вi!.. Негайно, все, що зна ш! - затупотiв ногами. - Бо я звелю
застосувать тортури! Мо© хлоп'ята зроблять за пiвгодини з тебе торбу iз
переламаними кiстками!.. Ну?!
- Крiм того, що вже сказав, нiчого я не знаю, - мовив Тарас спокiйно. I
тим ще бiльше пiдлив в огонь олi©.
- Недолюд, виродок! - пустився зовсiм берега пан генерал. - Згною в
тюрмi, на каторзi! Геть, геть з мо©х очей, бо я приб'ю тебе на мiсцi,
зараз же!.. Конвой! Конвой! - заверещав, неначе його хтось пiк чи рiзав. -
Забрать його!
Влетiли два молодцi з оголеними шаблями, взяли пiд пахви й вивели.
- Пустiть! Якого бiса!.. - повiв Тарас плечима уже на сходах побiля
дзеркала, й вони прибрали руки. Поправивши мундир, один пiшов попереду, а
другий, кинувши сво "давай!", ступив назад.
- А ти, брат, штучка!.. - мовив, коли спустились сходами в напiвпiдвал,
i, як здалось Тарасовi, захихотiв.
У камеру його ввели, як у могилу. Морок тут був густий, застояний.
Вiкно i навiть грати на тлi його зливалися в суцiльну темну пляму...
Не чув, коли пiшов конвой, коли замкнули дверi (йому щоразу серце
проймалось тихим болем) i як прилiг на лiжко. Лежав, дивився в темiнь i
намагався визначити, чим повернулася до нього доля - спиною чи осяйним
сво©м лицем. По тому, як було смеркотно в камерi, в його душi, напевно,
мiг зробити сумний для себе висновок... Тодi поглянув на дiло так, немовби
в ньому йшлося про когось iншого, а не про нього. Переглядав з цiкавiстю
виставу "Допит у генерала" i не знаходив похибок у поведiнцi й вiдповiдях
героя драми. Може, було б прикинутися таким, яким його вважа пан
генерал?.. Хто зна , чи помогло б, а сам би потiм бридився не день, не
два. Для Дубельта вiн хлоп i бидло й досi, дарма що вже поет, художник, що
вiльний дев'ять рокiв... Минуло дев'ять рокiв, як вiн на волi! Сьогоднi
двадцять перше, а завтра двадцять друге - день визволення, день
найщасливiший в його життi!.. Аж дев'ять рокiв!.. Тiльки якихось дев'ять
рокiв... А тридцять три прожито!.. Вже тридцять три... З них двадцять
чотири роки - в пiтьмi неволi! Нi, трохи бiльше. Вiд п'ятого числа, коли
його взяли жандарми на перевозi через Днiпро, вiн, власне, втратив волю.
Надовго?.. Може, на все життя!.. Якщо пошлють солдатом десь на Кавказ чи
на Урал, за Каспiй, назад йому не повернутися... Украли iроди сiмнадцять
днiв! Не повних дев'ять рокiв...
Йому так жаль зробилось отих украдених у нього днiв, що сльози
виповнили розплющенi широко очi й поволi стали скочуватися по скронях...
Не витирав, не намагався угамувати. Тут ©х нiхто не бачитиме, а може,
стане легше...
Коли принiс Сидоренко вечiрнiй чай, удав, що спить.
- Ну й чоловiк! - не добудившись, зiтхнув солдат. - Пiсля такого допиту
спить, як дитя...
Це звеселило трохи. Пожалкував за ча м навiть. Та не покликав, не
попросив принести знову: мабуть, усе вже випито, i земляковi було б
незручно...
На вулицi або в дворi тим часом спалахнуло свiтло, й камера ледь
прояснiла. Грати лягли на дверi й стелю побiля них, мов перекрили дужче
йому дорогу звiдси. Гай-гай! Недарма кажуть, що до в'язницi широкий шлях,
а з не© - тiльки стежечка... Погрожував йому тортурами... Кортить катюзi
вишмагати, як крiпака, не може вiн змиритися, що хтось позбувсь неволi, що
став також людиною, та ще й не просто там мiщанином, ремiсником, а
як-не-як художником, ще й вихованцем уславлено© на всю Росiю Академi©! О,
©м усе дозволено! I вишмагають, i покалiчать, i ти нiде, нi в кого не
знайдеш правди, захисту, бо там, де йдеться про iмператора або iмперiю,
закон втрача силу i дi тiльки примха та дикий страх тирана, що десь
глибоко в серцi невольно носить сумнiв у правотi й законностi сво © влади.
Сумнiв - це звiр, який постiйно жада жертви, кровi. У груднi двадцять
п'ятого вiн випив повну чашу, цей царський звiр, ця сутнiсть царя Миколи
Першого. Вiдтодi страх сто©ть за троном тiнню, мов кат з мечем. Котилися ж
iз плахи iмператорськi голови!..
Коли б йому заснути й справдi. Ранок мудрiший вечора. Хоч, правду
кажучи, навряд чи вiн щось вигада , щоб вирватися з цього сiльця. Тут
звикли не виявляти iстину для блага тих, хто мав недолю сюди потрапити, а
навпаки, доводити вину будь-що, бо в тому ©хня служба, бо цар повинен
знати, що Третiй вiддiл пильно сто©ть мiж ним i пiдданими, що тiльки в
них, жандармах, його безпека й спокiй...
Заплющив очi. Тихо почав наспiвувати далеку журну пiсню, що хтозна-як
потрапила до нього в душу. Певно, ©© спiвала мати бiля колиски Йосипа... А
мо', сестра... Попри неволю й злиднi, в селi у них спiвали й знали пiсень
без лiку... Навiть серед двiрнi у Вiльнi жили тi милi спiви. I в
Петербурзi. Тiльки зберуться дво -тро кирилiвчан i впевняться, що пан не
вдома, зразу ж озветься з серця пiсня. То був немовби голос землi, з яко©
вирвали ©х повелiнням пана й упхнули в цю собачу будку бiля палат, де
мешка вельможний ©хнiй власник... Що сталося б з убогим тим козачком
Тарасом, якби не пiсня рiдна, не земляки!..
Пробило десь дванадцяту, а сон не йшов. Натомiсть пливли думки, летiли,
неначе дикi гуси в осiнньому сумному небi... Боже, це ж вiн уже, напевно,
не проведе ©х поглядом на вольнiй волi, вiльний, як i вони!..
I знову сльози стисли йому судомно горло. Проте здолав ©х, змусив йому
скоритись. Мовчки спiвав собi ту пiсню, що присипляла братика, а сон не
йшов, бродив усе десь манiвцями мiста... Як вiн бродив у першу свою весну
в Санкт-Петербурзi... Скiльки спливло води за цi роки, як все довкiл
змiнилося!... Й найбiльше вiн...
Не спалося, а нiч - як сива туга... Немов туман, що з моря вповза в
мiсто веснами...
...Уперше вийшов з двору аж навеснi, коли водою взявся i задзвенiв
струмками столичний снiг. Стояв туман, в якому ледве вгадувалося низьке
квiтневе сонце. Баскi змокрiлi конi вихоплювалися за кiлька крокiв,
хлюпали на нього талим снiгом i пропадали знову. Сани навперемiш з
каретами... Тулився до вогких стiн, покритих слизькою плiснявою (гав не
лови, бо це тобi не Вiльно, а Петербург!), i прагнув щось розгледiти,
побачити незнане мiсто не тiльки першим планом, а й з перспективою, як на
картинi. Старий Рустем навчив його цiй мудростi. Щоправда, вiн показував
на полотнi, накреслюючи умiлим, звичним рухом деталi плану i
перспективи... Туман також був сiрий, як полотно...
- Побережись! - гукнув з туману кучер. Протупотiли мимо швидкi копита,
зблиснула карета золотом, i щезло все... Натомiсть вималювався ажурний
мiст, пiдвiшений на ланцюгах над рiчкою або каналом. Складалось дивне
враження: мiст вiв кудись у невiсть, спирався тiльки ближнiм сво©м кiнцем
на берег... Карети, люди канули десь там, зникали... Звiдти, iз небуття,
з'являлись iншi, мчали, летiли, йшли...
- Побережись!..
Став збоку, сперся на огорожу рiчки й глянув, притримавши рукою шапку,
вниз. Вода була важка, холодно-сiра, крига - з побляклим снiгом, чорна...
Промчали кiлька синьомундирих вершникiв, i мiст зiтхнув натужно,
застугонiв. Напевне, йому також нелегко щодня витримувати такий тягар...
За рiчкою з туману вималювався високий шпиль, якiсь крилатi постатi
людей чи птахiв... Сонце ледь-ледь пiдсвiчувало, й вони пливли, здавалося,
довкiл шпиля у небi, немов живi...
Iз острахом ступив на мiст; той ледь тремтiв, погойдувався вiд двох
карет, що мчали одна за одною. Йому казав хтось iз дворових, що цим мостом
i вулицями, якi за ним, дiйти невдовзi можна до набережно© рiки Неви й
палацу, в якому нiби живе сам цар. У Вiльнi, коли народ пiднявся на
боротьбу, вiн чув не раз i навiть читав на аркушиках, якi вночi
розклеювали на стiнах, що iмператор - тиран, пригноблювач, кат i душитель
волi. А тут на нього моляться, збiгаються з усiх-усюд, коли почують, що
про©здить... Вiн, правда, сам не бачив, а тiльки чув вiд iнших, вiд тих,
що вже виходили iз двору в мiсто... Вийшли б стрiчать царя в Кирилiвцi?
Напевно, так. Виходять же до перелазiв, стоять i довго дивляться, коли в
село в'©жджа барвистий полк гусарiв... Ба, навiть зирили, мов на яке сь
диво, на гурт свиней, яких чомусь переганяли з Моринцiв аж у Вiльшану!.. А
тут - сам цар!..
Коли зiйшов на тверду землю, вiдчув себе певнiше. Обабiч, - ще в
туманi, який поволi рiдшав, - пiдходили аж до дороги ряди дерев, i зринула
в душi тривога, що вiн пряму не в той, що треба, бiк i вже виходить з
мiста... Тодi чому ж околиця така багатолюдна? Що тут робити панству?.. У
Вiльнi йому доводилося бувать на вуличках, де тулиться нужденний люд;
карети там не стрiнеш. А тут - одна за одною!..
Зiтхнув полегшено, коли побачив знову широку, справжню вулицю, де кожен
дiм немов змагався з iншими в красi, багатствi, пишностi. За всi
сiмнадцять рокiв свого життя вiн ще не бачив вкупi тако© сили розкошi,
таких палацiв, вишикуваних один побiля одного, й тако© кiлькостi карет,
панiв. Здавалося, що тут весь час трива всепанський бал...
Спинився, щоб перевести подих. Вiдчув при мне тепло в ногах i глянув
лагiдно на ще новi шкаповi чоботи. Коли вели ©х з Вiльна, розлiзлися його
старi, намучився, заледве нiг не вiдморозив, зате тепер блаженству . Як не
крутилися i пан, i Прехтель, його дворецький, а мусили новi купити:
соромно, щоб козачок був схожий на жебрака. Добрячi чоботи! Вважай, це
першi в його життi, якi йому дiсталися не пiсля когось. Завжди чи сь
доношував. Бо сирота!..
Чомусь спливла на пам'ять дорога в Ки©в, власне, аж у далеке Вiльно, з
валкою для молодого пана, що там служив. Як ночували .вперше побiля
Лисянки, до них прибився слiпий кобзар, що був не раз у Кирилiвцi й Тараса
мiг впiзнати по голосу. Дiзнавшись, куди й для чого його везуть, старий
мовчав довгенько, а потiм мовив журно:
- Не маю що подарувати тобi на згадку, то подарую думу про сокола i
соколя.
Торкнувся струн, уп'явся незрячим поглядом у вечорову далеч i заспiвав:

_У недiлю барзе рано-пораненьку_
_Налетiли соколи з чужо© далеко© сторони,_
_Да сiли-упали у лiсi на преудобному деревi, на орисi,_
_Да звили собi гнiздо шарлатне ,_
_Знесли яйце жемчужне _
_Да, i сплодили собi дитя - _
_Бездольне , безродне соколя._
_Як полетiв ясен сокiл у чисте поле_
_Живностi доставати;_
_Ой да живностi не достав,_
_А соколя сво , бездольне, безродне дитя, утеряв..._

- Ти що, заснув? - заторсав його двiрник, тримаючи в руцi лопату, немов
рушницю.
- Нi, дядечку... Згадав село...
- Ти звiдки?
- Аж з Укра©ни, з Ки©вщини.
- А я, браток, орловський...
- Далеко тут до Неви?
- Йди прямо. А там вiзьмеш праворуч, де буде мiст.
- Спасибi.
- Ходи здоров! Чий будеш?
- Я Енгельгардтiв.
- А-а, чув. Недавно в'©хали в дiм Щербакова...
Брiв по розкислiй вулицi й намарно силувався згадати далi думу про
сокола i соколя. Пригадував, що соколя забрали якiсь стрiльцi, що завдали
в неволю аж у далекий Царгород i що туди дiстався сокiл i визволив сво
дитя...
Коли зiйшов на зграбний мiст i глянув униз на лiд, почув зненацька
голос того, хто дав йому в дорогу цю журну думу-пiсню:

_А сокiл налiтав, та на крила взяв,_
_Та на високу-високу гору пiдношав:_
_"Ей, соколя мо , бездольне, безродне!_
_Лучче ми будем по полю лiтати_
_Та собi живностi доставати,_
_Анiж у тяжкiй неволi_
_У панiв проживати._
_Ей, то ж то у панiв сть що пити i ©сти,_
_Та тiльки не волен свiт по свiту походити..."_

Нева йому вiдкрилася спочатку дальнiм берегом, фортецею на тому боцi й
шпилем, який впивався в небо посеред не©. Туман порiдшав чи тут його
прогнав солоний вiтер, що дув од моря видолинком, покритим льодом,
зламаним, напевно, тим же низовиком. Вода була висока i неспокiйна, нiби
вiдчула силу скинути важку, набридлу кригу; то тут, то там чорнiли страшнi
вимо©ни чи ополонки й чомусь якраз на втоптаних людьми стежках. Здавалося,
що люди йшли_ _по_ _кризi, тодi пiрнали й знову, щасливо й легко
виринувши, продовжували свою дорогу льодом...
Оглянувся i вгледiв ряд палацiв, якi тяглися шнуром уздовж Неви. I
цього туманного квiтневого дня вони були веселi, свiтлi й нiби аж
безтурботнi... Набережною повз них летiли вершники, карети, сани... Люди
сидiли в них гладкi, поважнi, випещенi, а дiти - схожi на херувимiв...
Були й простi, що ©хали в звичайних санях або брели, як вiн, дивуючись
всьому довкола...
З того потоку вихопив двох паничiв, що йшли поволi вздовж парапету
набережно© i розмовляли про те, якими фарбами слiд малювати рiчку, закуту
в лiд, щоб передати фактуру й тон...
- Пробачте, - ступив до них. -_ _Чи не могли б ви_ _менi_ _вказати, де
Академiя?
- Ой! - звiв крилатi брови один iз них. - Тебе Михайлом кличуть?
- Нi, я Тарас.
- А я уже подумав, що Ломоносов ще раз прийшов творить науку в
Санкт-Петербург!..
- х тут аж двi, - сказав серйозно другий. - Яка тебе цiкавить?
- Ну-у, та, де вчать художникiв...
- Ого! - сказав насмiшкуватий. - То може, це Брюллов при©хав з Рима?
Його товариш глянув на нього гостро i показав рукою кудись за рiчку:
- Бачиш, там, унизу, будинок з портиком?.. Нi, краще ти йди набережною,
аж поки вгледиш пам'ятник - iз мiдi вершник, - минеш його й навпроти,
через Неву, побачиш дiм...
- Мокрицький, ти послав би лiпше його в Сенат...
- Побережи, Елькане, свою дотепнiсть для когось iншого, - вiдрiзав той.
- Спасибi. Я вже знайду! - побiг Тарас по набережнiй.
Минав палаци, нiби простi селянськi хати, й весь час позиркував на
другий берег рiчки, бо вiн таки розгледiв великий дiм з низьким округлим
дахом i скромним бiлим портиком. А ще шукав очима хоча б якого-небудь туди
моста... О, знову шпиль!.. Дивись, човни будують чи кораблi!.. Це, певно,
Адмiралтейство. Вiн чув уже про нього... Два мiсяцi живе в столицi, а
вперше змiг побачити ©© дива...
Трiщала глухо, кришачись, на рiчцi крига. Проте чомусь не пахло
весняним соком, котиками, як то було у Вiльнi або в Кирилiвцi... Вiн так
любив цю пору, цей благодатний, щасливий час пробудження всього навколо.
Скресання рiчки, теплий вiльготний вiтер завжди в душi народжували якiсь
новi надi©... Торiк весна йому послала Ядзю, блакитнооку, веселу дiвчину,
що закохалася у нього враз, з одного, власне, погляду. Вiн теж спочатку
кинувся у той щемливий, солодкий вир, а потiм згадав село, Оксану... Очi
©© побачив поряд з лицем Ядвiги... А ще згадав при тому, що вiн крiпак,
невольник!..
Як затулило Адмiралтейство йому Неву, зробилось страшно: раптом та
Академiя на тому боцi щезне, "яко щеза дим". Чомусь цей дивний вислiв
прилип до нього ще з тих часiв, як жив з дяком Богорським, у школярах...
Зрадiв, коли побачив вершника, за ним Неву й ще далi - той будинок,
який його цiкавив. Стояв вiн зовсiм близько бiля Неви, й вона була тут
вужча, нiж там, де вiн ©© побачив. Проте моста нiде не видно, мовби до
того берега тим, що жили на цьому, було байдуже... Як же туди дiстатися?
Як подолати вiдстань, що нинi вже була мiзерна у порiвняннi з тими
свiтами-землями, якi пройшов до не© на безнадiйних сво©х шляхах?..
Спустився вниз, де з кам'яно© сходинки якийсь бiдаха пiдсакою,
позв'язуваною в кiлькох мiсцях, намарне прагнув спiймать рибину в чорнiй,
немов смола, вузькiй водi. Ступив на лiд, де чiтко виднiлась стежка через
Неву, попробував - нiвроку ще, мiцненький. Лякали чорнi ями удалинi, та ©х
не так багато. Порою лiд .здригався, мов вiд удару, рiчкою котився гул, та
Академiя була все ближче, ближче... Бачив широкi дверi, портик i три ряди
великих, свiтлих вiкон. За ними нiби вгадувалися якiсь рухливi постатi...
- Куди тебе чорти несуть! - схопили його за плечi червонi, мокрi руки.
- Нева вже скресла, булькнеш в якусь промо©ну i тiльки!..
- Я на той бiк, до Академi©... - сказав Тарас, i сам тепер злякавшись.
- Приспiчило? Нема терпцю пождати,_ _як лiд зiйде в затоку i наведуть
мiст на човнах?
- Я так хотiв поглянути!..
- Туди нема тепер дороги, хлопче. З Невою кепськi жарти. Так що паняй
назад i жди моста, соколику...
Йшли далi мовчки, нiби сказали все, що треба було обом сказати. Вже
бiля берега той чоловiк пiдняв свою пiдсаку i прикипiв очима до ополонки.
З набережно© Тарас поглянув знову на Академiю, на широченну й немов
лускату рiчку, яка здригалась, пружилася, неначе люта, страшна потвора...
Так довго йшов... Так довго!..
...Мистецтво прийшло саме на Мохову, в дiм Щербакова. Тарас його
побачив уже тодi, коли наводився останнiй блиск - робилися поправки там,
де вказував пан Енгельгардт. Художник - високий, гарний, впевнений -
торкавсь велично пензлем десь полотна чи дерева, й вони теплiли; наче аж
оживали. Пан, що при©хав з дачi i приймав роботу, тужився, аби знайти
побiльше вад у розписах, i майстер ждав терпляче тих вказiвок, проте робив
поправки так, як вважав за краще сам, i це найбiльш сподобалося Тарасовi.
- Та-ак, кабiнет... - промовив iз присвистом пан Енгельгардт, заходячи
поперед майстра в святая святих. - Все витримано в одному стилi?
- Не сумнiвайтесь, витримано. Як малював, сам вiдчував себе японцем i
навiть чай пив, сидячи на килимку, iз порцелянових японських чашечок.
- Так, так... - всмiхнувся пан. - Так, кажеш, японський чай, з
японських чашечок... А подавав хто?
- Учень, - знизав плечима майстер.
- А я подумав - гейша... - примружив ласо очi.
- Ну, це вже ви запрошуватимете до себе гейш.
- Тихiше!.. Там дружина, - кивнув на дверi.
- Вибачте.
- I статуетки справжнi?
- Аякже, всi до одно©.
- Дивись менi, Василю, щоб без обману! Зна ш, якi у мене бувають
люди!..
- Знаю, Павле Васильовичу, - чомусь прив'яв художник.
- Я довiряв тобi в усьому. Ми ж як-не-як сусiди...
Художник щось непевне гмикнув.
- Мiй брат Андрiй i панi твоя Анна Григорiвна...
- Прошу вас, Павле Васильовичу, - приклав до серця руку майстер, -
дивiться далi. В мене сьогоднi можуть перехопити значний контракт.
- Не любиш, як нагадують тобi минуле... - промовив з посмiшкою пан
Енгельгардт. - При много, звичайно, мало... I все ж даремно ти так,
голубчику! За добрим паном людям живеться значно краще, як на голоднiй
волi...
- При©хали? - шепнув Iван Ничипоренко, легенько стисши лiкоть свого
дружка Тараса.
- Як бачиш... Хто це?
- Маляр, або художник, Василь Ширяев.
- Важний...
- Гаразд! - сказав нарештi жадане слово пан Енгельгардт. - Зажди,
ласкав будь, Прехтеля й скажи, щоб вiн розрахувався.
- А може б, ви...
- Не бiйся, вiн не викручуватиметься, - всмiхнувся пан. - Хiба що буде
прагнути щось увiрвати й собi на куш.
- I де ви його взяли такого!
- А що?.. Шляхтич вродзоний. З дрiбних, збiднiлих, правда...
- Не позаздриш тим крiпакам, над ким вiн ма владу.
- До речi, ось один iз них, - кивнув Павло Васильович у бiк Тараса. -
Малю теж.
- А ходить у козачках?
- Набрид менi проханнями вiддати його в науку.
Тарас спiймав цiкавий погляд майстра й перетворився увесь на слух.
"Вiзьмiть, вiзьмiть!" - благав-молився подумки.
- Вiн справдi здiбний?
- Вчився у Вiльнi трохи...
- Гм, гм... - вагався майстер, кусаючи нервово нижню губу.
- Ось вiн зробив, - подав Iван малюнок, який устиг принести.
Ширяев довго мовчки його вивчав, тодi всмiхнувся хитро:
- Знайшли дурного... Дума те, що як нема диплома вiд Академi©, то я
повiрю, нiби це малював лакей ваш!..
Пан Енгельгардт засяяв вiд задоволення.
- Не тiльки мiй козачок, голубчику, а й учень славного на всю Литву
Рустема...
- Професора унiверситету?
- А то ж якого!.. Може, вiзьмеш його в свою артiль?
Ширяев змiряв поглядом принишклого й уже напiвживого вiд нетерпiння
хлопця i запитав:
- Пiдеш до мене учнем?
Тарас не змiг сказати й слова. Лише стояв i слухав,_ _як_ _сльози
скочуються йому по щоках.
- Пiде, пiде! - втрутився мерщiй Iван.
- Контракт складете з Прехтелем. Завтра я пiдпишу, - сказав уже похмуро
пан Енгельгардт Ширяеву.
...Вiн бiг, летiв у ту гiрку свою науку, як пташка, випущена на волю з
клiтки. Знав, розумiв, що це лише удвiчi бiльша клiтка, що вiн, крiм пана,
матиме ще й майстра-вчителя, та все ж радiв - бо вчитиметься. I
малюватиме! Не крадькома, не криючись з шматком паперу та олiвцем, а
вiльно, без будь-якого страху за цi сво© художества попасти знов на стайню
для екзекуцi©. Ба навiть муситиме робити це найлiпше на свiтi дiло, бо на
чотири роки вiн - учень майстра, знаного, напевно, всiй столицi! Тепер вiн
теж художник. Сам зароблятиме собi на хлiб, ще й пановi на рукавички чи ще
на щось, про що всi знають, окрiм само© панi©... Та бiс iз ним! Вiднинi
вiн не сидiтиме, мов той божок японський, пiд кабiнетом i не
вслухатиметься у сонну тишу: раптом гукнуть подати люльку чи ще якусь
дурничку, що взяти можна, навiть не встаючи з дивана... Тiльки було б чому
навчатися, а вiн уже не пошкоду сили, перейме все до крихти!..
Iшов весняним мiстом, немов селом. За рiк так вивчив Санкт-Петербург,
що чувся тепер у ньому, нiби тут народивсь i вирiс. Жаль, що в мiстах не
личить iти й спiвати. А то б гукнув на весь проспект Лiтейний свою велику
радiсть! Чомусь прийшла на пам'ять i поривалася на петербурзьку вулицю
колись почута в Ки вi весела пiсня про чумака. Не мав де дiтись з нею i
заспiвав. Хай подумки, хай сам для себе, але так дзвiнко i так завзято, аж
перехожi на нього зиркали.

_Що в Ки вi на риночку_
_Та п' чумак горiлочку._
_Пропив воли, пропив вози,_
_Пропив ярма, ще й занози - _
_Все чумацьке добро!.._

А ось i храм Володимира... Той перший дiм на Загородньому проспектi -
Управа ремiсникiв. А трохи далi, за три будинки, живе Василь Григорович
Ширяев... Вiднинi там, панове, житиме й Тарас Григорович Шевченко! Вiн
стане кращим учнем, пiдмайстром, майстром!.. Тiльки було б чому
навчатися... Квартирнi стiни - це ще не полотно... Рустем навчив його не
тiльки класти мазки й штрихи, а й розумiти глибинну суть мистецтва як мови
образiв, як вираження людського духу... Ага, ось дiм Крестовського, тут
десь живе Ширяев. Звичайно, вiн у бельетажi, де вiкна всi високi й свiтлi,
бiльшi ледве не вдво од тих, якi на iнших поверхах. Художнику потрiбне
свiтло. Як фарби й пензлi... Це теж Рустемове. Вiд нього вiн перейняв
науку свiтлотiнi...
- Чого роззявив рота? - спитав двiрник, наблизившись. - Чи примiря шся,
кудою легше влiзти?
- Нi, не вгадали, дядьку, - сказав Тарас усмiхнено. - Для чого влазити
тому, хто може ввiйти спокiйно в дверi? Художник Василь Григорович Ширяев
живе в якiй квартирi?
- Маляр Василь Ширяев? - перепитав чомусь двiрник. - Ти ж ким йому
доводишся? - прискалив лiве око, мов прицiляючись.
- Я буду учнем. Вчитимусь теж на художника.
- А-а... - повернувся до нього спиною двiрник.
- То де живе Ширяев?
- Он там, - вказав мiтлою на другий поверх. -_ _Ото його_ _балкон i
вiкна...
- Дякую.
З трудом знайшов потрiбнi дверi й, передихнувши, постукав так
несмiливо, як, певно, стукають новоприбулi душi в мiцнi ворота раю. Нiхто
йому не вiдчинив, i вiн постукав дужче. Прислухався... У глибинi квартири
почулись кроки, кашель. Нарештi дверi рипнули i попливли у коридор.
- Заходьте, в нас не замкнено, - долинув iз напiвмороку хлопчачий
голос.
- Здрастуйте, - ступив Тарас через порiг.
- Новий, напевно, учень? - спитав той самий голос.
- Еге.
- Федот Ткаченко.
- Нi, я Тарас Шевченко.
- То я - Федот Ткаченко! - гукнув хлопчина весело й закашлявся. -
Прихворiв я... - сказав невдовзi сумно. - Тому й наставили мене лаке м.
- А так ти хто?
- Теж учень.
Це не сподобалося Тарасовi. Йдучи сюди, був певен, що з тим марудним
дiлом для нього все покiнчено...
Тим часом вони ввiйшли до передпокою, де стало добре видно, й Тарас
розгледiв хлопця. Худий, високий, нiби аж перегнутий бiля плечей, вiн
схожий був на молодого бусла. Подiбнiсть цю пiдсилював i довгий нiс з
горбинкою. I тiльки очi були такi глибокi й такi якiсь дорослi, що важко
було у них дивитися.
- Оце i всi тво© пожитки? - спитав Федот, теж роздивляючись нового
учня. - Скупенький, братику, у тебе пан.
- Для себе вiн не скупий.
Федот зiтхнув, немов старий.
- Де житиму? - оглянувся Тарас довкола.
- Поко© учнiв вище, аж на горищi, - не без лукавства сказав Федот. - Ти
звик до панських, мабуть?
- Горiли б вони вогнем!..
- Можеш пройтись поглянути, яка колись у тебе буде хата, - сказав
Федот. - Як станеш майстром, викупишся, тодi й собi наймеш таку.
- А й справдi, - пристав Тарас на пропозицiю. - Веди, показуй!
Хлопець сховав за кашель посмiшку i вiдчинив найближчi дверi.
- Це кабiнет. Василь Григорович тут спочивають, творять i поучають
учнiв, як треба слухатися сво©х майстрiв-учителiв...
Тарас не мiг очей одвести вiд шафи, геть заставлено© книгами. Картини,
й тi не схвилювали так, як оця книжкова розкiш.
- Ти що? - спитав Федот стурбовано.
- I все те вiн чита ?!
- Як ма час. Або коли не ма чого робити.
- Вiн справдi був крiпаком?
Федот кивнув. Замислився.
Стояли вдвох i думали, яке то щастя випало на долю майстра ©хнього, i
душi ©м поймала тяжка жура. Неволя всiм нелегка, а для талантiв вона
удвiчi важча.
- Ти звiдки родом? - тихо спитав Тарас.
- Iз Грунi, що на Полтавщинi.
- А я з Кирилiвки, це поблизу Звенигородки.
- Далеко ж ми зустрiлися!..
Не вiдповiв. Згадалась знову дума про соколя, i стало жаль до болю, що
пам'ята з не© лише уривки...
- Тепер пiдемо, глянеш, яка у нас вiтальня, - долинув, мов iз-за стiни,
Федотiв голос.
- Досить... Ходiмо лiпше в сво гнiздо пiд дахом, - сказав Тарас.
...Увечерi за ним прибiг, засапавшись, Федот Ткаченко.
- Слухай!.. У кабiнетi в пана... Тьху!.. В майстра, в майстра...
Читають вiршi вголос...
Тарас схопився з лiжка.
- Чи©?
- Зда ться, Пушкiна. Чита Iван Кiндратович, земляк i друг Ширя ва.
Коли вони спустилися, Тарас хотiв шмигнути до кабiнету (дверi були
вiдчиненi), але Федот його притримав у передпоко©.
- Туди не можна. Хазя©н буде гнiватися.
У кабiнетi сидiло тро чоловiкiв i господиня, виряджена, як справжня
панi. Власне, i всi вони по одягу були пани. Василь Григорович мав навiть
вигляд аристократа. Може, у порiвняннi з iншими, що виглядали
простакуватими, ба просто сiрими, i в модних фраках.
- Нi, вiн чудесний, дивний! - манiрно мовила, подаючи до чаю печиво,
панi Ширя ва. - Й такий незвичний - чорний i кучерявий...
Бiлявий гiсть - мов вигорiлий на сонцi - тихенько пирснув i заходився