Шевчук Владимир. Син волi

iз кунштиками руки Мазницького. Тут ©х аж три! А поруч такi, що ©х Тарас
не бачив зроду... Напевне, теж з малюнками... Книжки, книжки! Он за вiкном
- полицi ©х. Заходь, купуй... Хоч всi купуй!
- Тобi чого? - переступив дорогу високий, худий чернець.
- Та я... друкарню... - знiяковiв.
- Оно вона! - вказав чернець. - Он за пекарнею... Прошу! Прошу! -
розплився раптом в усмiшцi перед двома панянками, що пiдiйшли до вiкон. -
У нас великий вибiр! Духовнi, свiтськi... Й недорогi!..
Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з не© якраз виносили й
складали на вiз готовi книги, зв'язанi в чималi пачки.
- Не гнись, не гнись! - гукав проворний ченчик двом бiдакам, що
заливались потом. - Це ж слово боже, а не дрiвця, якi тягають в пеклi пiд
казани!
- Воно-то так... - озвався один, поклавши на воза пачку. - Але ж там
легше буде...
- А то ж чому?
- Бо й ти носитимеш.
- А дзуськи! - закозирився на те чернець. - Весь вiк святi книжки
друкую й не зароблю хоча б куточка в царствi небесному?
- Хто зна...
- Й не сперечайся, Павле, - озвався другий iз бiдакiв-вантажникiв. -
Святий Петро ©х преподобi бiля ворiт прив'яже замiсто пса...
Чернець сердито плюнув i вiдiйшов.
- Скажiть, - ступив несмiло до них Тарас, - де мiг я побачить пана
Мазницького?
- Кого, кого? - спитав чернець.
- Мазницького! - сказав Тарас виразно. - Того, що маляр... Ну, стовп
друкарнi вашо©...
Чернець нахмурив брови й пробурмотiв:
- Коли б, не приведи господь, були лише такi стовпи,_ _не_ _то
друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах... - Й додав сердито:
- Нема його! Вже рухнув стовп... Пон же був душею слаб i гординi червом
iзгложен вельми.
Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник, торкнув плечем
Тараса й прошепотiв:
- Зажди внизу...
Не знав, чи довго чекав Павла в дворi друкарнi. Але коли нарештi той
розчинив залiзнi дверi, у небi вже не сяяло слiпуче сонце. Воно сховалося
у темних хмарах, що йшли i йшли десь з-за Днiпра, такi ж похмурi й сизi,
як тi бори, якi вiн бачив учора з кручi ки©всько©.
- А що казати, як запита , де ти? - гукнули з тих же дверей Павловi.
- Скажи, що я пiшов в Успенський собор поставить свiчку воротаревi
райському! - махнув рукою i пiдштовхнув Тараса униз пiд арку. - Ти - брат,
напевне, Мазницького? - спитав i, не заждавши вiдповiдi, повiв сво © далi:
- Вiн жде тебе... Вже рокiв п'ять... Аж плаче, бiдний, iнодi... Журиться,
що браток у нього, а де - не зна ... Десь з кобзарем пiшов по свiту...
Ото зрадi братиковi!..
Тарас не мiг знайти в собi хоч краплi сили признатись, хто вiн. Йому
здавалося, що справдi брат його десь тут стражда за ту "гординю", яко©
так бояться попи й пани. А скiльки вiн про це наслухався i сам вiд
Кошиця!..
- Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А тiльки дзьобнув - зразу
втоптали в землю, - заговорив, звернувши влiво, Павло.
Тут аж кишiло людом. Однi спускалися вниз, у печери, iншi вже
вибирались звiдти на божий свiт, гасили свiчi й складали в кошик
недогарки. Старанно й лячно хрестячись та озираючись, тяглися знов на
лаврську гору, де височiли весело церкви й дзвiниця.
Павло загрiб недогаркiв, один подав Тарасовi, лишив собi, а iншi поклав
у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан вогню й повiв
Тараса у чорну нору печер.
Як звик потроху до напiвтемряви, Тарас став дещо бачити... Долiвка.
Стеля. Он довга нiша... А в нiй лампада блима й сто©ть труна, прикрита
чимось, на ризу схожим... Он знов труна... I там, i там... Чекай! Чого
його веде Павло у цей страшний, задушний склеп?
Тим часом Павло звернув, пролiз бочком в щiлину i поманив Тараса. Далi
пiшов навшпиньки.
Не дихаючи, Тарас подався слiдом.
За крокiв двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне
на тапчанi у нiшi й, прикривши свiчку долонею, покрався далi. Невдовзi
печера враз розширилася, й при двох свiчках Тарас побачив великий стовп, а
бiля нього на ланцюзi - худу, страшну людину. Нещасний звiвся, лячно
закрив од свiтла очi й затремтiв. Павло пiднiс угору свiчку, i той,
впiзнавши, видно, його, рвонувсь вперед. Натягши мiцний ланцюг, вiн
розпростер, як крила, руки i закричав:
- Браток! Паперу й фарб!.. I свiчку, свiчку!..
Павло подав йому недогарки i ще якийсь чималий згорток, який ховав у
широченних штанях, а потiм взяв Тараса за плече й сказав прикутому:
- Твiй брат... Знайшовся, чу ш?
Мазницький впустив пакунок, уп'явсь очима в хлопця й_,_ залившись
раптом слiзьми, став на колiна.
- Рiдненький... - простяг кiстлявi руки. - Прийшов... Прийшов!..
Тарас рвонувсь до нього i... зупинився, немов i вiн прикутий був до
стовпа.
- Куди?! - хтось рявкнув поруч й вiдкинув люто його назад. - Це знову
ти?! - схопив Павла за груди.
Свiчки погасли. У повнiй темрявi, сопучи i спотикаючись, шукали виходу.
Павло сваривсь з марою, що гнала ©х. А з пiдземелля усе глухiше доносивсь
голос мученика:
- Брато-ок!.. Брато-ок!.. Проклятi! Звiрi!.. Во-ог-ню! Во-огню!..
Надворi зустрiв ©х грiм. Вiн струсонув пiвнеба й погоготiв сердито десь
за Днiпро. Позадиравши голови, прочани знай осiняли себе хрестом, аби
святий Iлля не поразив ©х стрiлами. За звичкою Павло також хотiв було
перехреститися, але спинився на пiвдорозi i показав Iллi дебелого, в
друкарськiй фарбi, кулака.
- За що це, дядьку, його? - спитав Тарас, нажаханий страшною карою.
- Намалював царя з попом i паном у мужика на спинi, - сказав Павло. -
Ще й написав: "Благословен, хто ©здить верхи на ближньому!.."
...Думки, думки... Як бистрокрилi птицi, летять, летять... Пливуть
назад могили, вiвцi... Садки й хати зелено-бiлим маревом встають удалечi
й, пiдперши небо, поволi тануть... Риплять колеса, нiби коловороти
порослих мохом старих криниць... Страшних криниць, якi подiбнi чимось до
лаврських нiр... Холоне в грудях, коли згада ©хню жаску пiтьму.
"Брато-ок! Брато-ок!.." - квилить криниця кожна, як пiдiйде напитись. I
п' гiрку, од слiз сво©х солону воду...
То був страшний, пекельний день. Мов розверзлося небо й на Ки©в ринув
потiк води, вогню й вiтрiв. Здавалося, хтось ухопив за груди землю й
трусив, щоб вийнять з не© ©© зчерствiлу душу. Ревiв Днiпро, здiймав, як
гори, хвилi i бився в кручi. Стогнали верби, i голос ©х тонув у свистi й
громi. Старезний дуб пiд лаврським муром палав, мов свiчка! Земля i небо
злились, змiшалися...
Лиш на зорi прийшов Тарас у двiр отця Михайла. Запрiг кобилу, узяв
торбину з хлiбом й, не попрощавшись, ви©хав. Кричав щось Ясь, i пiп в
однiй сорочцi вибiг аж до ворiт. Не озирнувся навiть. Господнi слуги!..
Катюги в рясах!..
Летять думки... А може, й тi майстри, якi жили багато сотень рокiв тому
й розписували церкви у Ки вi, не помирали сво ю смертю?.. Хто зна, яка ©х
доля, як вiдплатили за ©хнi руки золотi, за труд великий ©хнiй князi й
пани! Вiн сам десь чув, що ослiпив один магнат садiвника, який створив
йому небачений, казковий парк. А може, такий талан чека всiх, хто, наче
бог, творити здатний земнi дива?..
Пливуть назад широкi панськi ниви й крiпацькi лати... Стерня i та на
панськiм ланi - щiткою, а на крiпацькiм - не видна майже за бур'яном.
Риплять колеса... Сонце, немов велике колесо, вогняно тоне в лiсi...
Вже й недалеко, а доведеться заночувати. Кобила вся неначе скупана i
ледве йде. Села нiде не видно. Хiба отам, за лiсом, що поглина широкий
шлях...
Вже сутенiло, як на узлiссi вгледiв чумацьку валку. На облозi мiж груш
статечно паслися воли. Накритi мажi стояли вряд пiд вiттям дуба, який,
немов отаман, вийшов далеко в поле i не вернувся до лiсу-вiйська. Палав
огонь. Варилась каша й пахтiла так, що проминуть ©© не змiг би й ситий.
Дядьки сидiли бiля вогню, щось розглядали пильно, перемовлялися. Коли
Тарас звернув зi шляху, притихли враз, насторожилися.
- Сховай, сховай! - зашепотiв дiдок до парубка, в якого ледве висiялися
руденькi вуса.
- Та що ви, дiду, - озвався той. - Це ж свiй, також бурлака!
- А може, пан?..
Пробiг смiшок.
- Що пан, то пан!
- Весь аж лиснить!
- А шати якi на ньому!..
Тарас узяв праворуч трохи i зупинив кобилу неподалiк: хто ж любить,
коли кепкують з нього...
- А йдiть-но, пане, сюди! - гукнув дiдок.
Не обiзвався навiть. Зiскочив з воза i мовчки став розпрягати.
- Диви, диви... - розвiв дiдок руками. - ©й-богу, пан! Як закопилив
губу!
- Та дайте хлопцевi коня попорать! - втрутився хтось, i чумаки
притихли.
Невдовзi вони вже знову збилися довкола парубка.
- Ну ж дай сюди... От хрест святий, це Ступа наш! - гукнув дiдок. - Та
вiн же точно, неначе викапаний!
- Не Ступа, пшепрашам пана, - озвався той самий бас, що зупиняв
дотепникiв, - Ступiцький стем!
I знову смiх.
- А пiп який?! - упав дiдок на спину. - Барило з пивом!
- Або ж свиня поросна. - пiдкинув хтось.
- Ну що ви, братцi! - озвався бас. - На пузi ж хрест...
- Виходить - хряк!..
Тарас пустив кобилу пастися, щоб напо©ти згодом, як прохолоне.
Закинувши на воза упряж, став прислухатися. Картав себе, що "закопилив
губу" й не пiдiйшов одразу до чумакiв. Щось у них цiкаве дуже й, видать,
смiшне...
На щастя, дiдок покликав його удруге:
- Ходи до гурту, хлопче! Ось скоро каша визрi ... Одному й лiс не
затишний.
Тарас не став чекати, коли запросять ще раз.
- А хто ж оце? - заговорив тим часом парубок, тицьнувши пальцем у
невеличкий аркуш, який пiдняв, щоб добре бачили всi.
- Жандарм...
- Полковник... А може, навiть i генерал!
- Та це ж сам цар!..
Тарас нагнувся дужче й побачив той малюнок, що прикував свого творця в
печерi, а сам пiшов собi гуляти свiтом. Все в ньому так, як розказав йому
Павло! Цар, пiп i пан вмостились верхи на крiпаковi й гонять ускач.
- Та що ти кажеш?! - узяв дiдок малюнок. - Микола Перший?
Дядьки притихли, враженi. Ну, пiп... Ну, пан... Але ж то цар!..
Дiдок почухав бороду, оглянув пильно з усiх бокiв малюнок й дiстав з-за
пазухи нову грубеньку книжку.
- Купив ось книжку божу, - промовив тихо. - "Жи-ти-е свя-тых Пе-тра и
Фе-вро-ни-и", - прочитав по складах. - I в нiй було...
- А може, то чужий якийсь? До дiдька на свiтi отих царiв! - озвався
басом дядько з орлиним носом й широким шрамом через лице.
- Мужик то наш...
- То й що?
- А те, що цар чужий не змiг би сiсти, не скинувши царя Миколу!
- Такого скинеш! - устряв дiдок. - Уп'явсь, мов клiщ. Й остроги в боки!
Скачи, Iване, аж доки духу стане...
Дядьки притихли, поопускали очi.
Зняли казан з вогню i, по-козацьки сiвши кружка, взялись до кашi. Дiдок
не захотiв вечеряти й вiддав свою грушеву ложку Тарасовi.
Стемнiло. На небо висипав веселий рiй зiрок, а з лiсу виткнув червонi
роги сторожкий мiсяць. Сюрчали коники. Завзято, лунко - мов сто музик
зiйшлося десь на колодках. Лiс шепотiв, а дуб-отаман ловив найменший подих
вiтру й зiтхав, розказував про щось старе, забуте...
Дiставшись дна, дядьки подякували кашоваровi, сховали ложки i запалили
люльки. Сидiли мовчки, пихкали хмарками диму.
- 0-хо-хох!.. - озвався першим дiдок.
Але нiхто не вiдгукнувся на те зата не глибоко в серцi, не розпитав, не
заохотив розкрити душу i подiлитись з ближнiми. Таким добром вони були
багатi всi, по горло ситi лихом. Коли б недолю ©хню зiбрать i разом вилити
в Днiпро, розлився б той удвiчi ширше, як на веснi!.. I тiльки згодом,
коли погас вогонь i люльки згасли одна за одною, чумак зi шрамом затягнув
печальну пiсню:

_Зiбралися всi бурлаки_
_До рiдно© хати:_
_"Тут нам мило, тут нам любо_
_Журби заспiвати._
_Грай же котрий на бандуру..._

I пiдхопили всi:

_Сумно так сидiти;_
_Нехай же ми будем знати,_
_Хоч чи© ми дiти!.."_

_-_ А на Подiллi, мовлять, вже б'ють панiв... - сказав хтось з тих, що
примостились збоку в густiй травi.
Дiдок було зiбрався щось додати, та передумав.
- Ну, хлопцi, спати! - пiдвiвся згодом й, покректуючи пiшов до воза.
Наступного дня Тарас разом iз сонцем по©хав далi.
I знов, неначе птицi, летять i тануть сумнi думки, знов б'ють громи i
закривають сонце важучi темнi хмари... Пливуть назад, мов днi й роки, i
лiс, i поле, i напiвмертвi села без пiснi й смiху... Пливуть левада,
гребля, ставок, i рiдна хата, й Кирилiвка... Стривай! © ж не видно
навiть, Кирилiвки! Вона десь там, ген за ярами й пагорбами... А все ж
пливе!.. Й Оксана... Вона бiжить по чорнiй кручi i простяга до нього
руки!.. А поруч - отець Григорiй i економ. Чекають, ждуть, аби вiддать
Тараса до пана в челядь...
Схопився й сiв. На мить якусь видiння щезли. Але з'явились iншi...
Пливли церкви й зеленi кручi ки©вськi. Хрести та банi то вигравали тонко,
то покривались тiнню передгрозових хмар... I богородиця, неначе хмарка,
зiйшла зi стелi храму, вдягнула свитку i, притискаючи байстря до грудей,
пiшла по селах на глум людський... "Паперу й фарб! Вогню! Вогню!.." -
стогнали глухо глибокi лаврськi нори... Де взявсь вогонь! Вiн розiдрав
пiвнеба, як шмат старо© хустки, i вдарив лунко в землю... Могутнiй дуб пiд
лаврським муром вмить спалахнув!.. Горить, горить!.. То Залiзняк i Гонта
гуляють в Уманi!.. Блищать шаблi... А з полотна, з картини маляра з
Хлипнiвки, якого вiн не бачив зроду, виходить кiнь, iрже, задерши голову,
i мчить у степ, де мрiють старi могили... В тiй далинi на срiбнiй тирсi
сидить кобзар, що сам, як тирса, сивий, i щось спiва ... Сльози з очей
незрячих котяться йому по щоках, по бородi... Тече Днiпро... Летять
козацькi чайки!.. На ледве-ледве чутний далекий плач невольникiв...
Лежав з розплющеними очима i слухав, як у грудях шалено б' ться серце;
так нiби вiн допiру вернувся з степу, з Ки ва... За гратами сiрiв
свiтанок. I вартових не чути було: напевно, вони дрiмали. Вдосвiта долати
сон найважче... Колись, малим, так трудно було вставати... А зараз нiч
продумав, а сон до нього й не зазирнув. I дивно: не вiдчував утоми, а,
навпаки, був збуджений, напружений, мов тятива. Учора, на очнiй ставцi,
вiн пiдсвiдоме збагнув, що скоро доля ©хня переiнакшиться, що звiдси ©м не
вийти у те життя, яким жили ранiше. Не знав напевне, що там, за Рубiконом,
лиш вiдчував холодний подих долi, яка йому вготована. Тому й не спав, тому
й вiдвiдав подумки сво тяжке i миле сво дитинство, щоб перейти межу з
душею, виповненою минулим, яке небавом буде його диним скарбом...
За кiлька днiв укотре прийшов Попов. Не викликав, а сам зайшов,
по-дружньому, як висловився iще в порозi.
- Не знав, не знав, Григоровичу, що ви такий суворий! - сказав, уже
сiдаючи. - Тверда рука...
- Тверда рука не здатна до малювання, - одмовив йому Тарас, хоча, по
правдi кажучи, i не здогадувався, про що почав розмову слiдчий.
- Е-е, не кажiть! - пiднiс бiлястий палець. - Щоб так, одною фразою
зламать людину!..
- Щось ви не те говорите. Ламать людей, зда ться, ваше ремесло.
- Куди вже нам! Ми билися над ним днiв десять i домоглись, розкрили
йому вуста для iстини, а ви прийшли, сказали слово-друге i - все, ягнятко
наше вмить стало вовком Це вам не жарт, не просто сила волi, а щось
значнiше, бiльше!..
- Сьогоднi в нас день загадок? - спитав Тарас.
- День загадок для нас почався вчора... - примружив Попов безбарвнi
очi. - Точнiше, ще п'ятнадцятого числа, на очнiй ставцi...
- То це ж ваш хлiб - розплутувати всiлякi загадки, - сказав Тарас,
уловлюючи, до чого гне друг велiй.
- Воно то так... - зiтхнув Попов лукаво. - Проте i нам не хочеться
гiркого хлiба... Що ви йому таке сказали, що_ _вiн одразу полiз назад? -
спитав уже серйозно.
- Кому?
- Андрузькому.
- Коли?
- На очнiй ставцi.
- Ви ж чули все.
- Орлов i Дубельт бачать у тих словах прихований вiд непосвячених,
та мний смисл
- Зда ться, я сказав тодi, що хлопцевi ще довго жити межи людьми й
дивитись ©м у вiчi... Який же тут "та мний смисл"?
- На перший погляд, справдi... А як копнути глибше, то виплива ряд
запитань. По-перше, що за люди, яким йому дивитись довго в вiчi? По-друге,
що хова ться за цим невинним висловом? По-трет , чом слова цi так
потрясли, так вплинули на юнака?
- Ну... люди - просто люди, якi колись дiзнаються, що вiн зi страху
зводив на iнших наклеп. Iуда он повiсився, коли збагнув, що жити йому й
надалi межи людьми...
- Iуда зрадив бога!
- Вiд того суть не змiню ться...
- То хто ж у вас месiя? Ти? - спитав Попов, збиткуючись. - Чи
Костомаров?
- Ви ставите такi запитання, мов справжнiй книжник i фарисей.
Учительство вам не пiшло на користь.
Попов помовчав трохи i запитав:
- А чи не кри ться у вашiй милiй фразi погроза помсти, кари за викриття
злочинних ваших намiрiв?
- Так можна науявляти хтозна-чого!
- Виходить, ми вхопили i вирвали лише вершки? Корiння ж буде мститися i
готувати далi злочинне чорне дiло?
- Це схоже вже на байку. Не вiдбирайте в Крилова слави.
- Дякую за комплiмент, - всмiхнувся криво слiдчий. Пошкрiбся в тiм'©,
висякався в напахчену велику хустку й мовив: - Менi весь час зда ться, що
ви не просто собi писали та малювали... I ваша очна ставка з Юрком
Андрузьким...
- Хочеться пiднятись рангом вище? - спитав Тарас,_ _не_ _давши йому
домовити. - Кортять чини?
- Нi, iстина. Страх не люблю, коли мене лишають з носом... Чую, що
пахне бiльшим, гiршим, i майже впевнений, що в ньому ти, Шевченко, за
генерала...
- Дивнi у вас фантазi©, - сказав Тарас похмуро. Проте нараз отямився i
посмiхнувся: - Дякую за генеральський високий чин. Це ж треба таке
намислити!..
- Андрузький тебе злякався бiльше, нiж нас усiх. Вiдрiкся вiд показань,
якi давав ранiше, i раптом став упертий, як сто ослiв. Чим можна так
настрахать людину? Що ви йому пообiцяли вдiяти за те, що чесно визнав свою
вину i виказав проводирiв?
- Не знаю, - знизав Тарас плечима. - До всiх тих змiн в Андрузькому я
не причетний. Може, проснулася у хлопця совiсть...
- Совiснi не виступають проти свого царя.
- Чудово! А як же бути з совiстю, коли довкола панують
несправедливiсть, брехня, хабарництво та лицемiрство? Прикинутися слiпим,
глухим?
- Принаймнi не дратувати уряд, який i сам з цим бореться у мiру сил, -
сказав Попов суворо, мов школяревi.
- Дякую. Тепер я точно знаю, як побороти легко суспiльне зло!
- Облиште вашi жарти.
- Будь ласка...
Далi сидiли мовчки, вичерпавши снагу борнi, а може, збагнувши марнiсть
сво©х змагань. Наскочила коса на камiнь.
- I все ж менi цiкаво, - почав Попов невдовзi новий навальний приступ,
- хто ти такий, Шевченко...
- Вам чи Орлову й Дубельту?
- Для них достатньо й вiршiв... Я хочу сам довiдатися. Точнiше, хочу
переконатися, що й цього разу мiй дар проникнення у пота мне менi не
зрадив...
- То ось що вас привело з учителiв у Третiй вiддiл!
- Не тiльки це, а й чистий патрiотизм, - збадьорився слiдчий.
- Жандарми всi вважають, що тiльки ©м властиве це почуття?
- Аякже. Ми сто©мо на стражi...
- Чого?
- Царя, держави, щастя свого народу!
Тарас всмiхнувся.
- Що ти знайшов смiшного в цьому? - насупив бiлi брови страж-патрiот.
- Згадав дяка, в якого вчився. Вiн теж стояв на стражi, як Авакум...
- Чого?
- Та-а... п'ятака на випивку й сво © спини...
- Не доберу, що спiльного мiж мною й ним...
- П'ятак.
- П'ятак?!
- Звичайно, ваш п'ятачок у сто разiв вагомiший,_ _коли_ _не бiльше... I
спина, певно, пещенiша...
- А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!.. А ти за так трудився,
писав сво© поезi©? - схопився слiдчий з мiсця.
- Нi, теж за мзду...
- Ага, ага!
- У вас тепер одержую...
Попов притих. Пройшов до грат, помацав (скорiш за звичкою, анiж з
потреби) i повернувся лицем до в'язня.
- З тобою трудно дискутувати, - сказав спокiйно, стримано. - У тебе
гострий розум. I дуже жаль, що вiн пропав нi за що...
- Чому "пропав"?
- Гада ш, що звiдси ти по©деш до Рима вчитися чи в Ки©в -
генерал-губернатором?..
- Нi. Я ще, слава богу, не з'©хав з глузду.
- Звiдси дорiг багато, i всi вони стражденнi, ведуть у невiсть, у
забуття. Це сумно, та що поробиш...
Тарас промовчав. Думав, чому Попов промовив слово "генерал-губернатор".
Так, ненароком, чи пробував його спiймати на цей гачок?.. Для них усi, хто
прагне чогось для краю рiдного та для свого народу, - духовнi виродки i
каторжани...
- Нема лиха без добра, - сказав, аби порушити гнiтючу тишу.
- Звiсно, i каторга або солдатчина чогось навчать, уговтають гарячий
розум молодостi... - протяг Попов, погоджуючись. - Проте така наука
обходиться для всiх занадто дорого.
- речi, вартi страдництва.
- Абстрактно - так. Скажiмо, в лiтературi, в повчаннях рiзних,
прописах... А як у життi, стосовно когось iз нас... Ваш Костомаров ледве
не втратив розум; лiкаря до нього навiть кликали...
- Натура панська, нiжна.
- У нас i крiпшi падають на всi чотири й лижуть Орлову чоботи! -
зловтiшне мовив слiдчий.
- Сказано, слабка людина...
- В кожного життя одне... Не думайте, що вас мине ця iстина. Хоч ви й
поет.
- Це сумно, та що поробиш...
- Повторю ш чужi думки?
- Ще Соломон упевнився, що вже нiчого не може буть нового, що все було.
- Дивуюся, - сказав Попов не скоро, - як ти зумiв за кiлька рокiв
добути стiльки всiляких знань... Ти ж вчився тiльки в того дяка?
- I в Академi© мистецтв.
- Ат, то пусте! - махнув Попов рукою. - Загальноосвiтнiх знань там не
добудеш, треба унiверситет.
- Я вчився спрагло, схоплював усе, що чув, що бачив...
- Чому? Навiщо?
- Може, що був позбавлений цього в неволi... А ще - хотiлось стати
Людиною, хотiлось сонця в душу...
- Селянський син - i раптом такi потреби, замiри! - здвигнув Попов
плечима.
- Покликання.
- Хто зна де, у глибинi провiнцi©, де безкультур'я, дикiсть, суцiльне
неуцтво?..
- Мiй дiд читати вмi . Та й батько вмiв.
- Нда-а, ви якiсь химернi...
- I ви, панове, для нас химернi, - не залишився в боргу Тарас.
- Цiкаво, чим же?
- Пихою. Надмiрним прагненням усiх навчати жити, переiнакшувати на свiй
манiр. ви - i все! А iншi - тим не люди, що мають власнi риси, смiшнi
для вас чи просто незрозумiлi.
- Такий закон природи, що правда там, де сила. Не ми його придумали, не
нам його й ламати. В сiм'© он дiти, вирiсши, принижують сво©х батькiв i
мають ©х за нiщо...
- Це ж пiдло.
- Згоден з вами. Щодо сiм'©! - додав поспiшно.
- Страшно?
- Чого?
- Й жандармам страшно мовити щось не туди?
- А-а, ви про це... - всмiхнувся. - Та як сказати... В кожного за
плечима жаждучий тво©х чинiв, зiгрiтого тобою мiсця... Петрова он беруть
сюди на службу...
- Того, який донiс на нас?
Попов кивнув.
- Теж патрiот?
- Опора царя й отечества.
- Ви так сказали, нiби його не любите.
- За що менi його любити? - спитав Попов, прискалившись.
- Ну... Ось ведете слiдство... Нагода показати свою стараннiсть
государевi...
- Його ж беруть на мiсце, яке вже хтось займав. А як почне рости по
службi?
- О-о, цей пiде далеко! - пiдтримав його страхи.
- Вам смiшно... Я тут служу сiмнадцять рокiв, а государ про мене,
вважай, не чув. Петров же ваш уже йому вiдомий!..
- Отже, у нас спiльний недруг?
Попов промовчав.
- Жаль, дуже жаль... - озвався згодом сумно. В очах, проте, свiтилась
хитрiсть. - Вас вiддадуть, напевно, в солдати, з правом вислуги, й зашлють
кудись подалi...
- Мене? Чи всiх?
- Одного.
Тарас зiтхнув полегшено.
- Поки це не затвердив сам государ, ще можна щось перемiнити,
полегшити... - вкрадався в душу слiдчий.
- Навiщо?
- Ви не зна те, яка тяжка то кара! А для артиста[8] вона - пекельна
мука.
- Живуть же й там.
- Там служать, а не живуть. Подумайте!
- Солдати - це чудово! - смiявсь у вiчi йому Тарас. - Живеш собi, не
думаючи. Ать, два, кругом, налiво, на караул!.. Суцiльна гра, гармонiя
душi та тiла, ода державнiй силi й мудростi!... - Притих, пiдвiвся з лiжка
й сказав уже без жартiв: - Iдiть-но, пане, звiдси!.. Втрачати нам нема
чого, то можемо вас ненароком стукнути чи придушити...
Слiдчий збiлiв ще дужче. Боком пройшов повз нього й жаско затарабанив
двома руками в дверi. Як вiдчинились, шаснув у ще вузьку щiлину й
затупотiв по сходах вниз.
- Чого це вiн так дременув? - ввiйшов Сидоренко.
- Пужнув його, катюгу. Сволота теж, а прикида ться сердечним другом,
лiзе змi ю в душу!..
- В нього такий артикул.
- В'©дливий...
Коли пiшов Сидоренко i клацнув замок дверей, Тарас вiдчув, як острах
йому холодить груди, стиска ©х. Був певен, що не пуста погроза в лихих
словах Попова, що там, в Орлова й Дубельта, вготована йому гiрка
солдатська доля, повiльна смерть. Хто зна , може, краще було б одразу...
Пострiл або петля... Для нього досить сказати все, жбурнути ©м у вiчi
слова всi © правди, весь гнiв, що зiбраний в його душi, в мiльйонах душ!..
Що толку з того? Хто тi слова почу , винесе з цього вертепу, випустить у
вiльний свiт?.. Можливо, ©м, сатрапам царським, саме цього i треба,
можливо, всi цi дружнi жандармськi бесiди для того ними й вигаданi, аби
зламати волю, посiять страх i вiдчай в його душi?.. Напевно, Попов побiг
до Дубельта i доповiв: зiрвався, почав кричать, погрожувати! А той лише
всмiха ться та потира руки вiд задоволення... Тепер заждуть, допоки вiн
полiзе сам у петлю...Ну, може, не так усе продумано й розiграно, як на
театрi... Може, вiн сам надав уявi чiтко© форми дiйства... Як там не , а
треба не пiддаватись настрою, триматись мiцно. Вiльний завжди лиш той, хто
може за будь-яких обставин залишитися самим собою...
Як не крiпивсь, а серце брала туга. Солдатчина!.. Для молодого, дужого
- це мов турецька каторга, а як йому, вже тридцятитрьохрiчному, що звик до
волi, впився красою барв i музикою дзвiнкого вiрша!..
Тоскно блукав тiсною камерою, - мов звiр у клiтцi, - марно старався
бути сильним i незворушним. Перед чужим, недобрим оком, мабуть, зумiв би
вдати мужа, якому все пiд силу, а сам на сам, без свiдкiв, не мiг збороти
жаху перед прийдешнiм. Знав, розумiв, що жертва його пробудить тисячi його
синiв по духу, та все ж тужив за волею, яку так нагло втратив i на яку
йому, напевно, уже нема надi©... Не каявся i не картав себе за все
содiяне, а тiльки мучився тим, що його спинили на пiвдорозi. Визволься
народ з ярма, i вiн умре спокiйно, щасливий щастям iнших! Та де вона, та
воля!.. Преблагий боже, як же ти дозволя ш iродам водить щодня, роками,
сво©х синiв на муки? Вже свiт увесь - Голгофа, а ©х ведуть, регочучи, i
розпинають!.. Всу ... Бог онiмiв, учадiвши вiд фiмiаму, яким його окурюють
кати людськi!..
Спинився бiля вiкна й побачив сонце. Трошечки, лиш край його, що тихо
ховався в бiлiй хмарi, мов немовля в сорочцi матерi... Вiйнуло чимось
рiдним, далеким, милим... Може, колись i вiн зазнав би втiхи бачити
щасливу юну матiр в сво©й оселi... Всу !.. Коли зашлють у вiйсько,
повернеться уже старим i немiчним... Та й то, якщо повернеться... Скiльки
©х забирали в селах, а виживало... може, один iз ста!..
Прогнав думки, полишенi йому жандармським слiдчим, i вже збиравсь
настро©тись на днi, коли потрапив у козачки до пана, як у дворi побачив