Страница:
хлiб-сiль, стрiчайте гостя! Батьку, - вклонився вже Тарасовi, - прошу до
хати!
Антiн ураз перемiнився: з пониклого зробивсь стрункий, з байдужого став
енергiйним, гострим на слово й погляд. Козак, справжнiсiнький тобi козак!
- Я вашу книжку, батьку, позичив i переписав. Пишу i люто плачу. Вмиюся
i знов пишу...
Тарасовi клубок застряв у горлi. Нiколи вiн не думав, що тi рядки, якi
самi мережилися вiдгомоном його думок, так привiтають люди, вiзьмуть у
душу, нiби сво© думки...
I справдi, його зустрiли хлiбом на рушнику, ввели в свiтлицю, як
дорогого гостя, i посадили пiд образами. Господар сiв навпроти, поклав на
стiл важкi брунатнi руки й захоплено дививсь .на гостя. Потiм примружив
гарнi-гарнi прекарi очi i прочитав по пам'ятi:
_Сини мо©, гайдамаки,!_
_Свiт широкий, воля, -_
_Iдiть, сини, погуляйте,_
_Пошукайте долi..._
Зiтхнув, утер щоку долонею i осмiхнувся:
- Пишу i плачу... Думав: невже людина може отак сказать? Питаю у
Кулiша, а вiн смi ться й мовить: "Та ми з цим паном "богом" пили по
чарцi-другiй пiд Межигiр'ям!"
- Правда. Таки пили... - всмiхнувся на те Тарас.
- Гафi , а ке сюди карафу! - зрадiв Антiн, - Мо', й з нами, батьку,
вип' те?
- Якщо дасте, то вип'ю, - сказав Тарас. - Бо я ще, правду мовлячи, i не
обiдав...
- Гафi , Текле, швидше несiть усе, що ма те! - зрадiв Антiн такiй
"людськiй" розмовi. - I правда, що ви крiпак з Кирилiвки?
- Був крiпаком, та визволився, - озвався хмуро.
- Вибачте, - збагнув Антiн, що зiпсував веселий настрiй гостевi. - Я
думав, що ви з панiв. Не вiрилось, що з голякiв, таких, як ми... - Налив
по чарцi. - Будьмо!
Тарас кивнув i випив. Лише тодi побачив, що чарка в його руцi старого
срiбла...
- Викопав ©© в городi, - сказав Антiн, помiтивши його увагу.
- Мабуть, iще часiв хмельниччини...
- Дарую вам. Прошу вас, не вiдмовляйтеся! - пiднiс благально руку. -
Менi при мно думатиметься, що ви п' те з мо © чарки.
- Дякую.
За борщиком та за варениками Тарас ловив якiсь аж надто пильнi погляди,
якими його вивчав господар, неначе був художником, i врештi-решт не
витримав:
- Чого ви так придивля тесь? Я вам когось нагадую?
- Нi, батьку, нi, - знiяковiв. - Я думаю, я прикидаю... Коли б нам вас
за отамана...
- То що було б? - спитав Тарас, вiдчувши пiд серцем холод.
- Не вiдаю... Та щось було б! За батьком таким, як ви, пiшли б усi. Ми
вигребли б царя i панство начисто!
- Козаче, то не жарти.
- Я не жартую, - мовив Антiн спокiйнiше, але так само вперто. - Ми
почали б, а там - поляки, далi - простий народ московський. Хiба холопство
©хн солодше, батьку, нашого?
- Неволя скрiзь однакова. Проте ще треба спершу збудить людей,
розбурхати...
- А ви пишiть! Правдиве ваше слово гучнiше дзвонiв, дужче од ста
гармат! Я знаю це по собi. Я нiби став стосилим. Читаю, гнiваюся i
наливаюсь мiццю, скидаю пута з серця, пiдношусь духом!..
- Антоне, де ви вчилися? - спитав Тарас, здивований його словами.
- В дячка. А що?
- Говорите, немов поет.
- До "Гайдамакiв" ваших я знай мовчав, душа моя дрiмала, як вiл у
спеку.
- Будемо будить людей, знiмать з очей полуду, з душi - байдужiсть,
вiдчай. А там саме покаже...
- Будити i запасатись збро ю!
- Тихiше...
- Ех, злетiти б на вороного та вихопити iз пiхов шаблю! - блиснув козак
очима. - Хоч перед смертю глянути б... - пригас, пригас. I заспiвав, на
подив, словами iз "Гайдамакiв":
_Лiта орел, лiта сивий_
_Попiд небесами;_
_Гуля Максим, гуля батько_
_Степами-лiсами._
_Ой лiта орел сизий,_
_А за ним, орлята;_
_Гуля Максим, гуля батько,_
_А за ним хлоп'ята..._
- Хто склав до слiв цих музику? - здивовано спитав Тарас.
- Не знаю, - знизав Антiн плечима. - © спiвав пiд кобзу старий кобзар,
коли ножi святили.
- Ти ж там не був.
- Хто зна ... Дiд, може, був... Чи прадiд...
_Запорожцi тi хлоп'ята,_
_Сини його, дiти._
_Помiрку , загада ,_
_Чи бити, чи пити..._
На другий день вiн ви©хав з Чигирина, i всю дорогу, аж до Кирилiвки, де
мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душi лунала та дивна пiсня,
створена хто зна ким.
_Нема в його нi оселi,_
_Нi саду, нi ставу..._
_Степ i море; скрiзь битий шлях,_
_Скрiзь золото, слава..._
...Тривожнi й щемнi слова Антоновi про кошового спливли на думку знову,
як вiн побачив княжну Варвару Р пнiну. Власне це вже була не перша
зустрiч, коли вважати за першу ту, пiд час грози. Княжна i правнучка, хоча
й не обраного народом, гетьмана! Нехай i з волi царсько©, та все ж носив
таке звання ©© химерний прадiд. Козацький син, граф, президент Академi©
наук i гетьман. Бiдняк i власник тисяч крiпацьких душ. Брат фаворита
iмператрицi...
Його привiв до не© Варварин брат Василь, який зустрiв художника i
влаштував у флiгелi. У вiтальнi були також княгиня, князь, двi дiвчини,
одна з яких одразу впала в око.
Спочатку його представили княгинi й князевi, а потiм уже княжнi
Варварi.
- Моя сестра, - сказав Василь.
- Шевченко.
- А ми знайомi з .вами, - всмiхнулася княжна Варвара, й лице ©© враз
засвiтилось нiжнiстю. - Ви пам'ята те оту раптову зливу?
- Ще б пак! - всмiхнувся Тарас також. - Я вимок геть. А через мене й
Капнiст!..
Цей спiльний спогад прибрав одразу всi перепони, що роздiляють людей,
якi допiру лиш познайомилися. А може, в тому зрушеннi було й щось iнше,
дужче. Нова людина часто несе в собi дух перемiн, прийдешню нашу долю.
- А це Глафiра й Таня, - знайомив далi Василь Миколайович. - Глафiра
теж малю ...
Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що молода i гарна...
Поруч з княжною Варварою вона здавалась пiдлiтком.
_-_ Ви малюватимете портрет папа? - спитала княжна Варвара.
- Нi. Тiльки копi© з портрета Горнунга.
- Ви бачили його?
- У вереснi, як ви були у Седневi, я за©здив навмисне, щоб, подивитися.
- Жаль... Де були ви потiм? Мабуть, у тих Закревських?..
- здив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в сво село Кирилiвку...
- Як вашi рiднi? Усi живi, здоровi?
Тарас нахмурився, i те княжна помiтила.
- Пробачте. Певно, я завдала вам болю?
- Батьки давно померли... Брати i сестри тягнуть сво ярмо крiпацьке...
В очах княжни з'явились сльози.
- Треба ©х якось викупити, - сказала згодом твердо.
- Для цього я i беруся за всi замовлення. За рiк чи два добуду таким
ось робом грошi i визволю.
- Тарасе, ви свята людина! - запальне вигукнула княжна. I спохватилася:
- Дозвольте вас так називати...
- Дякую.
- За що?
- За ваше добре слово.
Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, i запитала:
- Взялися б ви намалювати портрет папа i двох маленьких дiток Базiля?
- Я ж вам сказав.
- Домовилися!
Хоча довкiл снували iншi гостi та домочадцi, в них утворився якийсь
осiбний, лише для двох призначений духовний свiт. Слова, якi тут
вимовлялися, були простi, звичайнi, проте вони лунали для них обох
по-iншому, бо в них була якась своя тональнiсть, свiй колорит. Лице княжни
Варвари взялось легким рум'янцем, великi карi очi осяяло душевне чисте
свiтло, змiнились жести, рухи... Спiвзвучнiсть душ! Княжни й сiльського
хлопця, ще й крiпака?.. Ти ж вiльний, поет, художник!.. Душу не переробиш.
Вона така ж, та сама, що i колись. П'ять вiльних рокiв - то тiльки шоста
частка мого життя... Зате яка!.. Це правда. За них прожито бiльше, нiж за
усi крiпацькi... Тепер тебе приймають як рiвного в такiй сiм'©!..
Приймають, бо я артист... Не тiльки. Ти став борцем за волю, за свiй
народ, тво© пiснi доходять до найглухiших сердець по всiй Вкра©нi!..
Вiн помiча раптом у найвiддаленiшому кутку вiтальнi Глафiринi уважнi,
гарнi очi, й душа його вже опуска ться на грiшну землю.
- Кого чи що ви там побачили? - спитала нараз княжна стурбовано.
- Прекрасний твiр, - всмiхнувся.
- У нас картин чимало, - зрадiла чомусь княжна. - Ви ж оглядали деякi,
як за©здили...
- твори, в якi вдивлятись можна усе життя.
- Це правда. В Женевi я...
- Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? - пiдплив Базiль. - Моя
сестра - фiлософ. I взагалi, як для слабко© статi, вона розумна надто.
- Розум не може бути вадою, - сказав Тарас.
- От бачиш, злий Базiлю! - торжествувала княжна Варвара. - Ти кажеш
так, бо любиш жiнок вродливих, але дурненьких...
- Краса - це розум жiнки!
- Краса вiд бога, братику, а розум можна i вдосконалювати, - не
залишилася в боргу княжна Варвара.
- Навiщо, Варю? - спитав Базiль i взяв пiд руку гостя. - Ходiмо лiпше
вип' мо чогось мiцного!..
- Нiкуди вiн не пiде, Базiлю! - сказала владно, хоча i зовсiм тихо
княжна Варвара, й Базiль одразу знiтився. - Йди сам, коли бажа ш. А вiн -
поет, володар душ!.. Ви ж не п' те, Тарасе?
- Т-а... як коли... - зам'явся.
- Вливати вино в уста, якими говорить бог, - блюзнiрство. Ви згоднi з
цим?
- Звичайно. От тiльки... де ви бачили такi вуста?
- Кажу про вас, Тарасе.
- Ну, я пiду, - озвався Базiль, задкуючи. - Мо© вуста ще, слава богу,
лише мо©!
- Пробачте, що я так грубо... - мовила княжна Варвара. - У нас пiшла
тут мода на вiльнодумцiв, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд. (Бридке
яке придумали собi наймення!) Закревський Вiктор у них тепер отаманом...
Не пiддавайтеся хоч ви на цю оману!
- Я постараюся, - вклонився чемно.
Очi з кутка молили, кликали. Княжна також помiтила те притягання.
- Глафiру ми взяли в сiм'ю маленькою, - сказала раптом сухо. - Я ©й
була за матiр, бо рiдна вмерла ще при пологах. А за три мiсяцi помер i
©хнiй батько.
- Тяжка сирiтська доля... Сам сиротою вирiс. Згадаю - страшно
робиться... Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозi...
- Бiдний...
- В селi в нас мало хто дожива до старостi. Тяжка робота, злиднi...
- Яка ганьба - це рабство! - промовила княжна Варвара палко. - Коли б я
мала владу, я знаю, що зробила б!..
Вона була цi © митi така прекрасно-гнiвна, така пiднесена в сво©м
поривi творить добро, що у Тараса пробiг мороз по спинi. Ось жiнка - друг,
натхненниця, чийсь добрий ангел! Досi вiн не стрiчав тако© i, правду
кажучи, не сподiвався колись зустрiти.
- Менi Капнiст розповiдав, що ви та гетьман Розумовський... - тихо
почав Тарас.
- У прадiда мого у шафi лежав батiг, з яким вiн пас худобу в Лемешах, -
сказала княжна Варвара просто. - I я пишаюсь тим батогом не менше, анiж
гербами князiв Волконських та Р пнiних.
- Ви дивна жiнка!
- Дивна... Бо ви не зна те, що декабрист Волконський - мiй рiдний
дядько, що батько мiй давно в опалi, ще й пiд ганебним слiдством, що ми
усi тут, власне, як на засланнi... Ваш друг Капнiст, мiж iншим, сидiв
також у Петропавловськiй...
- Як декабрист?
- Принаймнi у тiй же справi. Й звiльнений був у вiдставку...
- Все фiлософству те? - прийшов з буфетно© Варварин брат, причмокуючи
губами.- А дами там ображенi, що ти, сестрице, заволодiла гостем i не да ш
можливостi нiкому з ним погомонiти.
- Про що? - примружила княжна Варвара очi. - Цiкавлять вас, Тарасе,
новi паризькi моди й плiтки мiсцевих панiй? - спитала рiзко, з викликом. I
схаменулася: - Пробачте ще раз...
- Варет, сьогоднi ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович ©м
прочитав поему про Катерину.
- Дива, та й годi, - мовила на те княжна Варвара. - Тарасе, ви
розворушили й таку застиглу силу, як ма ткове панство! Iдiть, iдiть
читайте. Я теж послухаю.
Тарас пройшов на iнший край вiтальнi й, коли Базiль оголосив, хто й що
читатиме, почав гранично просто, мов ведучи розмову на добрiй, дружнiй
бесiдi:
_Катерино, серце мо !_
_Лишенько_ з _тобою!_
_Де ти в свiтi подiнешся_
_З малим сиротою?_
_Хто спита , привiта _
_Без милого в свiтi?_
_Батько, мати_ - _чужi люде,_
_Тяжко а ними жити!.._
Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався:
_Вичуняла Катерина,_
_Одсуне кватирку,_
_Погляда на вулицю,_
_Колише дитинку..._
Читав, i серце бралось мукою, тi ю, що п'ять рокiв тому примусила його
полишити чарiвнi пензлi, фарби i взяти до рук перо. Вже не було вiтальнi,
укоханих в добрi жiнок, а тiльки лiс, та поле, та в ньому бiдна покритка
iз немовлям...
_Реве, стогне хуртовина,_
_Котить, верне полем..._
За що вони страждають, ошуканi в сво©й довiрi чи просто взятi силою?
Святе, найвище в жiнцi осквернено лукавим панством, кинуто на глум пiд
ноги людям! Щастя ста трагедi ю, любов бiдою... Мало ©м поневолити труди
i днi людини, ще треба вбити душу, не полишити у нiй нiчого божого, того,
що нас трима на висотi людського духу i не да нам стати бидлом, яке лиш
зна плуга та жмут трави!..
Як дочитав i повернувся душею в затишок вiтальнi князя Р пнiна, побачив
- жiноцтво плакало. Невже i в них ще в серцях щось схоже на спiвчуття до
скривджених сво©х сестер з народу, невже й вони ще здатнi пройнятись горем
ближнього, коли той ближнiй тiльки простий крiпак!..
Перший озвався князь Миколай Григорович:
- Прекрасно, дивно!.. Тiльки, на жаль, втрача ться художня сила... Я,
що прожив так довго на Укра©нi, i то не все уловлюю... Коли б ця рiч була
написана доступною для всiх нас мовою, воiстину ©й не було б цiни!
- Так, так, - пiдтримала його княгиня, онука графа-гетьмана, що
зберiгав у шафi батiг свого дитинства. - Все зрозумiло начебто, а глибина
поезi© лиша ться поза душею...
- Можливо, ця поезiя для iнших душ... - пiдкинув слiвце I Базiль.
Пiдвiвся i поспiшив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття, - в
буфетну.
- Iншi - всi неписьменнi, - не поступилася стара княгиня.
- Поезiя без читача - це той же голос, що вопi в пустелi, - промовив
князь.
- "Кобзар", папа, читають всюди, - втрутилася княжна Варвара.
- I переписують, щоб мати власний, - пiдтримала ©© Глафiра.
- Де? Тут, - пiдвiвся князь. - А вся Росiя-матiнка що-небудь вiда про
цi чудовi вiршi? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми поплачемо з бiди
людсько©? Треба будить Росiю, всiй розкривати очi на те, що рабство -
анахронiзм!.. Пробачте, я вже пiду... Спасибi за гарний вечiр!
Княгиня теж устала.
- Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальнi? - мовила, коли княжна
збиралася заволодiти гостем.
Варвара згасла, нiби згадала враз, що ©й уже за тридцять i що давно
одквiтла ©© дiвоча днина.
- Я мушу йти, - озвалась журно. - Подумайте над тим, що мовив тут князь
Р пнiн. Вiн не завжди був таким анахоретом... Зна людей i свiт.
- Спасибi. Я подумаю.
- Ми мало так знайомi, проте я вже упевнена, що бог вам дав не тiльки
значний талант, а й розум тако© ж сили.
- Дякую за добре слово. Розум - це рiдний брат таланту...
Уже в сво му флiгелi (вiн ще не жив нiколи в таких розкiшних
апартаментах!) Тарас зiтхнув полегшено. Лiг на м'яке широке лiжко, заслане
тонким, з мережкою по всьому краю, простирадлом, i стомлено заплющив
очi... Чудна княжна Варвара!.. Мудра i через те нещасна, мабуть... Кого
вона в цiм вавiлонi мойсiвському (бо ж там збираються усi достойнiшi
пани-сусiди) могла зустрiти собi до пари? Однi собачники та мочеморди!..
, правда, дво -тро iз офiцерiв, скажiмо, Якiв де Бальмен, та й тi весь
час у вiйську та у походах... Якiв йому сподобався чи не найбiльше. Граф,
офiцер, а щира душа!.. Не сподiвався зустрiти тут таких панiв, такий
прийом. Скажи комусь, що в домi князя його приймають, мов брата рiдного,
то не повiрять... Яка дочка!.. Яка Глафiра!.. А Ганна, Ганна, що чарувала
всiх на балу у Мойсiвцi!.. У не© диво-очi, якiсь аж чорно-синi! I вся
вона... Вiн намалю ©© портрет, вiн скаже ©й... Хай подумки... Заснути б
швидше, може, вона присниться... Бiдна княжна Варвара... Щось у нiй...
Розумнi й до болю чеснi очi...
Тихо поплив у них, як в озеро...
...Вперше вiн зрозумiв, що не байдужий княжнi Варварi, коли вона
приревнувала його прилюдно до вихованки. I це злякало. Не тим, що так
боявся дiвочих чар, а тим, що знову щемно згадав Суботiв i козака
Яременка, який хотiв хоч перед смертю гульнути з шаблею на вороному.
Здавалося, сама всесильна доля (а може, бiль Укра©ни!) ведуть його до
того, щоб вiн з' днав людей в однiм палкiм поривi до визволення з-пiд
чорних сил крiпаччини й самодержавства!.. Дивно, що навiть князь з
презирством мовить про поневолення селян панами... А Лукашевич, Капнiст,
Закревський... Вiктор. Платон помовчу i, кажуть, сам на стайнi б'
крiпакiв. Платон навряд чи стане за долю краю рiдного... А втiм, натхнений
Ганною... Далась тобi та Ганна!.. Жiнки в дiлах iсторi© вiдiграють активну
роль... Гада ш, правнучка Кирила-гетьмана пiднiме панство?.. Мабуть, вона
сама собою i не спроможеться, а той, хто з нею, нiби духовне вiно, вiзьме
права... Ой, не смiши! Яке було гетьманство, такi й права!.. I все-таки
для тих, хто звик дивитися царевi в рот i визнав права й закони лише з
його благословення, Кирило - справжнiй гетьман...
Жбурнув сердито пензель. I лiзе ж до голови таке дурне!.. Чому - дурне?
Коли ти ©й до серця, вона - тобi... Менi до серця Ганна, чужа дружина.
Стрiв би ©© п'ять рокiв тому, коли була ще дiвчиною!.. Вона пiшла б,
гада ш, за крiпака?.. Проклятий свiт, проклятi люди! А ця пiде за
вiльного, але простого, бiдного?.. Ну... твiй талант... Що мiй талант?..
Багатство... Вiн мiй лише наполовину!.. А чий же ще?.. Народу, краю
рiдного! Я ©й такий до серця, а як пiднiметься зi дна душi мо © усе, що
там зiбралося, як потече сторiками по Укра©нi, вона мене жахнеться, мов
юродивого! Я ©м читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у Березанi,
як повернувся з мандрiв на Запорожжя та Чигиринщину, не прочитаю, навiть
не покажу. Це не для них. Для iнших душ, як мовив княжич. Платону навiть
не прочитав... То буде потiм... Потiм? А зараз ослiп кинутися, мов у
жертовне вогнище?.. Коли для краю рiдного, усяка жертва виправдана й свята
по сутi! Може, це ще й при мна жертва... Стати - хай тимчасово - власником
крiпацьких душ?.. Ти можеш ©х не взяти... Вона вiзьме! Для не© це хоча й
огидний, та все ж природний суспiльний стан... А як же ©© слова?.. Слова й
дiла не завжди одне i те ж. Поговорити можна. А щоб звiльнити, знищити
несправедливiсть - замало слiв, потрiбне чесне дiло!..
Узяв тоненький пензель, змiшав двi фарби й легко торкнувся копi©, яку,
вважай, закiнчував. Князь мов дививсь на нього i водночас - крiзь нього,
неначе вiн був духом, а не людиною iз плотi й кровi. Це нервувало, муляло.
Коли б не знав живого або хоча б не вiрив його словам, сказав би зараз без
етикету цьому вельможi... Брат декабриста, нинi опальний князь... У них
сво© рахунки з самодержавством... I це вже щось. Для доброго, святого дiла
нема дрiбниць, все ма пiти на користь справi!..
- Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, - несмiливо сказала дiвчина,
яку недавно взяли з села в поко©вки.
- Я вже казав тобi, кирпата, що я не пан! - обурився Тарас укотре. -
Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула?
- Так не бува , щоб пан та був людиною. Чи те, чи те...- всмiхнулася
лукаво дiвчина
Ця фiлософська думка, що визрiла десь у глибинах його народу, попала
прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути...
- То ви прийдете чи вам сюди принести?
- Прийду, прийду. Лише помию руки.
Дiвчина нечутно зникла, а вiн стояв i вдумувався в страшнi слова,
промовленi йому дитинними ©© устами. Можливо, вона вкладала у них
простiший, звичайний змiст i йшлося в них про пана та крiпака; для нього ж
вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезi, жити мiж двох свiтiв, як
по днати, злити цi два свiти для себе i для борнi!..
Варварi нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача.
Вже за столом, за ча м, Базiль йому й собi знай пiдливав мiцного рому,
й тому невдовзi вони удвох iз княжичем дiйшли такого стану, коли ©х,
зрiлих уже людей, враз потягло на витiвки, як хлопчакiв. Княжна хотiла
угамувати, проте Базiль вiдтрутив ©© з рiшучiстю, достойною якогось
лiпшого застосування:
- Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрiй, i ти
не псуй його сво©ми проповiдями!
Княжна як стiй насумрилася. Дивилася у чашку з ча м, i це чомусь
Тарасовi здалось смiшним, ба навiть вартим кари. Вiн пiдморгнув до
молодого князя i помiнявся iз ним мiсцями, аби сидiти бiля Глафiри.
Дiвчина йому всмiхнулась мило й сказала зовсiм тихо, щоб не почув нiхто,
крiм нього:
- Варвара буде гнiватися...
- Заради вас я згоден на будь-якi тортури!
- Я - третiй зайвий, - сказала сумно дiвчина.
- Вас це гнiтить?
- Можливо... Гляньте, гляньте, Варвара зблiдла... - прошепотiла Глафiра
злякано.
- А може, я тут зайвий? - спитав Тарас.
- Ще нi, - зробилась ураз серйозною. - А втiм...
- Гада те, княжна Варвара...
- Схоже. I це вже крутить у носi князевi й старiй княгинi...
- Ви так висловлю тесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру.
- Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя.
- Та ну?!
- Тихiше! На нас i так вже дивляться...
Опiсля чаю Тарас iз княжичем затiяли гру в слiпу бабу, i в салонi
знявся такий гармидер, якого тут, напевно, ще не було з часiв Кирила
Розумовського, що збудував палац i все довкола нього. Княгиня й князь уже
пiшли в сво© поко©, i не було кому спинити чи втихомирити пiдвипилих
санкт-петербурзьких жартiвникiв. Варвари вони обо дружно не помiчали, й
та навiть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити спритну
молодь. Глафiра ©й пiддалась навмисне, i це княжну обурило. Вона зняла
шовкову хустку, тицьнула ©© Глафiрi, пiшла в куток i сiла в глибоке
крiсло. Можливо, iншим разом це вплинуло б на запальних гравцiв, а зараз
нiхто на те i не звернув уваги. Глафiра так старанно виконувала свою
комiчну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище...
Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих княжат.
Вона нараз спинилася, оглянулася_ _iз_ _явним жахом i запитала:
- А нас за етот шалость не будут трошки вис ч?
Гра припинилася. Базiль зiбрався був засмiятися, та передумав i став
знiмати пояс i заголяти свою гладку широку спину.
- Я першим iду на стайню, - мовив, удаючи i страх, i виклик долi.
Жарт не пiдтримали. Глафiра знайшла очима княжну Варвару й теж
заховалася в глибоке крiсло. Учитель Штрандман метнувся наводити в салонi
лад, так нiби й справдi всiм ©м загрожувало шмагання на княжiй стайнi.
I тут Тарас, щоб розiгнати гнiтючий настрiй, озвався знову весело:
- Сiдайте всi, панове, я покажу сiльське весiлля в лицях!
Пiдбадьорiла публiка сяк-так вмостилася, i, напустивши на себе виду
старого батюшки, Тарас почав "виставу":
- А пiдiйдiть-но ближче, новопре... тьху!.. суть новобрачнi й станьте
по праву руч, бо я по божiй милостi кривий на лiве око й не ощущаю оним
живую плоть... Чому одразу четверо?
- Нас дво , батюшко,- защебетав Тарас жiночим голосом. I знову басом:
- Зрю, зрю, но токмо не ворушiться i не вмножайтесь!..
- Господи, то як же ©м без дiток!.. - заголосив Тарас бабусею.
Всi засмiялись...
Раптом княжна звелась на ноги i гнiвно мовила:
- Тарасе, як ви можете! Поет-пророк, якому доля випала благовiстити
сво©м братам по вiрi й по народовi, ви тут блазню те, жбурнувши свiй
святий вiнець пiд ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе...
У повнiй тишi, вражений ©© словами, Тарас пiдбiг до не©, схопив блiду,
тремтячу руку й поцiлував.
Княжна спахнула. Очi ©© взялись туманом.
- Ну як... Ну як ви можете!.. - прошепотiла й ледь-ледь погладила його
пониклу голову...
У дивному сум'яттi духу прийшов Тарас до флiгеля, сiв у пiтьмi на
круглий м'який диван, який бiлiв при мiсяцi, що заглядав в одне вiкно й
ледь-ледь присвiчував йому замiсто свiчки... Яка людина, жiнка! Яка
духовна сила й готовнiсть жертвувати заради iнших, бути для них зорею
ясною в тяжкi хвилини!.. Така не дасть нi збочити, нi занепасти духом.
Бiблiйна жiнка!.. Гетьман був iграшковий, а правнучка, на подив, справжня,
пишна сво©м духовним свiтом... Як же вона сказала? "Жбурнувши свiй святий
вiнець пiд ноги!" У нього, правду кажучи, мороз поповз по спинi при цих
словах... Нiколи вiн не замислювався, яким повинен бути, вiн просто був
таким, яким удався... Може, вона i ма рацiю, можливо, й справдi вiн
мусить бути речником високих iстин, прапором, завжди й у всьому цiльним i
непогрiшним? Витiвками чи недотепним жартом руйну ться його пресвiтлий
образ, лице спiвця-пророка, що вимальову ться з його поезiй. Коли читав
недавно свою "Слепую", вони усi розчуленi були до слiз, хвалили його
росiйську мову й росiйський вiрш, i раптом вiн - лицедiй, зображу
сiльську комiчну сценку!.. Княжнi було вiд чого забути такт i вичитати
йому, немов хлопчиськовi!.. Звичайно, ма рацiю. Проте чи зможе вiн
утриматися в ©© прекрасних рамцях, весь час недремно стежити за тим, щоб
бути в образi, який вона вважа для нього справжнiм, iстинним? Нудна це,
мабуть, штука поет-пророк! Нi випити, нi закусити, нi мовити людське,
звичайне слово, поупадати за молодицею, яка тебе хвилю i збуджу в тобi
земну, - i зовсiм не поетичну, - пристрасть... й що! Намислила його таким
i хоче, щоб вiн з живого й грiшного перетворився на свiтлий символ вiри,
на пам'ятник собi самому. Невже його поезi© окреслюють його таким? Нi!
Мабуть, нi... А втiм, хто прагне зрушити зневiрений народ до волi, той ма
стати свiточем, який горить, не гаснучи, i по якому звiряють шлях до
iстини!..
Устав, пройшовся по кабiнету, вже вирiзняючи усi предмети. А чи пiдуть
за ним таким, Варвариним, козак Антiн Яременко, Гнат Бондаренко, отi
чудовi хлопцi, що пригощали його вночi пiд Межигiр'ям? Хтозна, хтозна...
Далась тобi та клята думка, висловлена в Суботовi!.. Коли б деiнде, може,
уже й забув би, а там, де тiнь Богданова, його душа, вита i квилить досi
чайкою (совою ви !), вона здалась пророчою, велiнням тих, хто вмер колись
за волю, за Укра©ну. Не може ж так тривати вiчно. Повинен же хтось прийти,
вдихнути в груди людям вогонь борнi й пожертви, зiбрати всiх в одну
могутню силу, вдарити i розiрвати пута!.. Гада ш, ти достойний тако©
честi?.. Iншi вважають так. Яременко не перше мовив слово, вiн лиш надав
цiй думцi козацького смислу. Ще в Петербурзi висловлювалися такi думки, i
тут, у нас на Укра©нi, я чув не раз. Я нiби збудив надiю. Старшi мене тут
кличуть батьком, як то колись отаманiв...
Ввiйшов до спальнi, рвучко лiг не роздягшись... Iдоли ж завжди в одному
одязi!.. Всмiхнувся. Ця Варвара-великомучениця (в дiвках сiмнадцять
рокiв!) вжене його в якусь бiду... Побачимо! Коли шанс зробити щось для
волi, чому б... Облиш! Глафiра тобi ж сказала ясно, що князь з княгинею
вже насторожi... Донечка у них така, що не стриножиш, - вирветься... Вона
тебе обплута , що не посмi ш i вгору глянути... Бридня. За мною, братику,
стоять полки козацькi, що сплять давно в могилах, крiпацький люд з обох
сторiн Славутича, вся чорноморська вольниця! Я знаю, бачу, вiрю, що лиш
поклич - пiднiметься увесь народ!.. Ти лiпше добре виспись... Хай буде те,
що буде!.. Це вiдступ?.. Нi. Для рiшень час не настав. тiльки дух, iдея.
Мов задум твору. Потiм прийде натхнення, думка набуде форми й вилл ться
хати!
Антiн ураз перемiнився: з пониклого зробивсь стрункий, з байдужого став
енергiйним, гострим на слово й погляд. Козак, справжнiсiнький тобi козак!
- Я вашу книжку, батьку, позичив i переписав. Пишу i люто плачу. Вмиюся
i знов пишу...
Тарасовi клубок застряв у горлi. Нiколи вiн не думав, що тi рядки, якi
самi мережилися вiдгомоном його думок, так привiтають люди, вiзьмуть у
душу, нiби сво© думки...
I справдi, його зустрiли хлiбом на рушнику, ввели в свiтлицю, як
дорогого гостя, i посадили пiд образами. Господар сiв навпроти, поклав на
стiл важкi брунатнi руки й захоплено дививсь .на гостя. Потiм примружив
гарнi-гарнi прекарi очi i прочитав по пам'ятi:
_Сини мо©, гайдамаки,!_
_Свiт широкий, воля, -_
_Iдiть, сини, погуляйте,_
_Пошукайте долi..._
Зiтхнув, утер щоку долонею i осмiхнувся:
- Пишу i плачу... Думав: невже людина може отак сказать? Питаю у
Кулiша, а вiн смi ться й мовить: "Та ми з цим паном "богом" пили по
чарцi-другiй пiд Межигiр'ям!"
- Правда. Таки пили... - всмiхнувся на те Тарас.
- Гафi , а ке сюди карафу! - зрадiв Антiн, - Мо', й з нами, батьку,
вип' те?
- Якщо дасте, то вип'ю, - сказав Тарас. - Бо я ще, правду мовлячи, i не
обiдав...
- Гафi , Текле, швидше несiть усе, що ма те! - зрадiв Антiн такiй
"людськiй" розмовi. - I правда, що ви крiпак з Кирилiвки?
- Був крiпаком, та визволився, - озвався хмуро.
- Вибачте, - збагнув Антiн, що зiпсував веселий настрiй гостевi. - Я
думав, що ви з панiв. Не вiрилось, що з голякiв, таких, як ми... - Налив
по чарцi. - Будьмо!
Тарас кивнув i випив. Лише тодi побачив, що чарка в його руцi старого
срiбла...
- Викопав ©© в городi, - сказав Антiн, помiтивши його увагу.
- Мабуть, iще часiв хмельниччини...
- Дарую вам. Прошу вас, не вiдмовляйтеся! - пiднiс благально руку. -
Менi при мно думатиметься, що ви п' те з мо © чарки.
- Дякую.
За борщиком та за варениками Тарас ловив якiсь аж надто пильнi погляди,
якими його вивчав господар, неначе був художником, i врештi-решт не
витримав:
- Чого ви так придивля тесь? Я вам когось нагадую?
- Нi, батьку, нi, - знiяковiв. - Я думаю, я прикидаю... Коли б нам вас
за отамана...
- То що було б? - спитав Тарас, вiдчувши пiд серцем холод.
- Не вiдаю... Та щось було б! За батьком таким, як ви, пiшли б усi. Ми
вигребли б царя i панство начисто!
- Козаче, то не жарти.
- Я не жартую, - мовив Антiн спокiйнiше, але так само вперто. - Ми
почали б, а там - поляки, далi - простий народ московський. Хiба холопство
©хн солодше, батьку, нашого?
- Неволя скрiзь однакова. Проте ще треба спершу збудить людей,
розбурхати...
- А ви пишiть! Правдиве ваше слово гучнiше дзвонiв, дужче од ста
гармат! Я знаю це по собi. Я нiби став стосилим. Читаю, гнiваюся i
наливаюсь мiццю, скидаю пута з серця, пiдношусь духом!..
- Антоне, де ви вчилися? - спитав Тарас, здивований його словами.
- В дячка. А що?
- Говорите, немов поет.
- До "Гайдамакiв" ваших я знай мовчав, душа моя дрiмала, як вiл у
спеку.
- Будемо будить людей, знiмать з очей полуду, з душi - байдужiсть,
вiдчай. А там саме покаже...
- Будити i запасатись збро ю!
- Тихiше...
- Ех, злетiти б на вороного та вихопити iз пiхов шаблю! - блиснув козак
очима. - Хоч перед смертю глянути б... - пригас, пригас. I заспiвав, на
подив, словами iз "Гайдамакiв":
_Лiта орел, лiта сивий_
_Попiд небесами;_
_Гуля Максим, гуля батько_
_Степами-лiсами._
_Ой лiта орел сизий,_
_А за ним, орлята;_
_Гуля Максим, гуля батько,_
_А за ним хлоп'ята..._
- Хто склав до слiв цих музику? - здивовано спитав Тарас.
- Не знаю, - знизав Антiн плечима. - © спiвав пiд кобзу старий кобзар,
коли ножi святили.
- Ти ж там не був.
- Хто зна ... Дiд, може, був... Чи прадiд...
_Запорожцi тi хлоп'ята,_
_Сини його, дiти._
_Помiрку , загада ,_
_Чи бити, чи пити..._
На другий день вiн ви©хав з Чигирина, i всю дорогу, аж до Кирилiвки, де
мав хрестить дитину у брата Йосипа, в його душi лунала та дивна пiсня,
створена хто зна ким.
_Нема в його нi оселi,_
_Нi саду, нi ставу..._
_Степ i море; скрiзь битий шлях,_
_Скрiзь золото, слава..._
...Тривожнi й щемнi слова Антоновi про кошового спливли на думку знову,
як вiн побачив княжну Варвару Р пнiну. Власне це вже була не перша
зустрiч, коли вважати за першу ту, пiд час грози. Княжна i правнучка, хоча
й не обраного народом, гетьмана! Нехай i з волi царсько©, та все ж носив
таке звання ©© химерний прадiд. Козацький син, граф, президент Академi©
наук i гетьман. Бiдняк i власник тисяч крiпацьких душ. Брат фаворита
iмператрицi...
Його привiв до не© Варварин брат Василь, який зустрiв художника i
влаштував у флiгелi. У вiтальнi були також княгиня, князь, двi дiвчини,
одна з яких одразу впала в око.
Спочатку його представили княгинi й князевi, а потiм уже княжнi
Варварi.
- Моя сестра, - сказав Василь.
- Шевченко.
- А ми знайомi з .вами, - всмiхнулася княжна Варвара, й лице ©© враз
засвiтилось нiжнiстю. - Ви пам'ята те оту раптову зливу?
- Ще б пак! - всмiхнувся Тарас також. - Я вимок геть. А через мене й
Капнiст!..
Цей спiльний спогад прибрав одразу всi перепони, що роздiляють людей,
якi допiру лиш познайомилися. А може, в тому зрушеннi було й щось iнше,
дужче. Нова людина часто несе в собi дух перемiн, прийдешню нашу долю.
- А це Глафiра й Таня, - знайомив далi Василь Миколайович. - Глафiра
теж малю ...
Ось чим вона сподобалася одразу! А може, й тим, що молода i гарна...
Поруч з княжною Варварою вона здавалась пiдлiтком.
_-_ Ви малюватимете портрет папа? - спитала княжна Варвара.
- Нi. Тiльки копi© з портрета Горнунга.
- Ви бачили його?
- У вереснi, як ви були у Седневi, я за©здив навмисне, щоб, подивитися.
- Жаль... Де були ви потiм? Мабуть, у тих Закревських?..
- здив на Запорожжя, у Чигирин, додому, в сво село Кирилiвку...
- Як вашi рiднi? Усi живi, здоровi?
Тарас нахмурився, i те княжна помiтила.
- Пробачте. Певно, я завдала вам болю?
- Батьки давно померли... Брати i сестри тягнуть сво ярмо крiпацьке...
В очах княжни з'явились сльози.
- Треба ©х якось викупити, - сказала згодом твердо.
- Для цього я i беруся за всi замовлення. За рiк чи два добуду таким
ось робом грошi i визволю.
- Тарасе, ви свята людина! - запальне вигукнула княжна. I спохватилася:
- Дозвольте вас так називати...
- Дякую.
- За що?
- За ваше добре слово.
Вона помовчала якусь часину, видно, на щось одважуючись, i запитала:
- Взялися б ви намалювати портрет папа i двох маленьких дiток Базiля?
- Я ж вам сказав.
- Домовилися!
Хоча довкiл снували iншi гостi та домочадцi, в них утворився якийсь
осiбний, лише для двох призначений духовний свiт. Слова, якi тут
вимовлялися, були простi, звичайнi, проте вони лунали для них обох
по-iншому, бо в них була якась своя тональнiсть, свiй колорит. Лице княжни
Варвари взялось легким рум'янцем, великi карi очi осяяло душевне чисте
свiтло, змiнились жести, рухи... Спiвзвучнiсть душ! Княжни й сiльського
хлопця, ще й крiпака?.. Ти ж вiльний, поет, художник!.. Душу не переробиш.
Вона така ж, та сама, що i колись. П'ять вiльних рокiв - то тiльки шоста
частка мого життя... Зате яка!.. Це правда. За них прожито бiльше, нiж за
усi крiпацькi... Тепер тебе приймають як рiвного в такiй сiм'©!..
Приймають, бо я артист... Не тiльки. Ти став борцем за волю, за свiй
народ, тво© пiснi доходять до найглухiших сердець по всiй Вкра©нi!..
Вiн помiча раптом у найвiддаленiшому кутку вiтальнi Глафiринi уважнi,
гарнi очi, й душа його вже опуска ться на грiшну землю.
- Кого чи що ви там побачили? - спитала нараз княжна стурбовано.
- Прекрасний твiр, - всмiхнувся.
- У нас картин чимало, - зрадiла чомусь княжна. - Ви ж оглядали деякi,
як за©здили...
- твори, в якi вдивлятись можна усе життя.
- Це правда. В Женевi я...
- Григоровичу, вам не набридло це тет-а-тет? - пiдплив Базiль. - Моя
сестра - фiлософ. I взагалi, як для слабко© статi, вона розумна надто.
- Розум не може бути вадою, - сказав Тарас.
- От бачиш, злий Базiлю! - торжествувала княжна Варвара. - Ти кажеш
так, бо любиш жiнок вродливих, але дурненьких...
- Краса - це розум жiнки!
- Краса вiд бога, братику, а розум можна i вдосконалювати, - не
залишилася в боргу княжна Варвара.
- Навiщо, Варю? - спитав Базiль i взяв пiд руку гостя. - Ходiмо лiпше
вип' мо чогось мiцного!..
- Нiкуди вiн не пiде, Базiлю! - сказала владно, хоча i зовсiм тихо
княжна Варвара, й Базiль одразу знiтився. - Йди сам, коли бажа ш. А вiн -
поет, володар душ!.. Ви ж не п' те, Тарасе?
- Т-а... як коли... - зам'явся.
- Вливати вино в уста, якими говорить бог, - блюзнiрство. Ви згоднi з
цим?
- Звичайно. От тiльки... де ви бачили такi вуста?
- Кажу про вас, Тарасе.
- Ну, я пiду, - озвався Базiль, задкуючи. - Мо© вуста ще, слава богу,
лише мо©!
- Пробачте, що я так грубо... - мовила княжна Варвара. - У нас пiшла
тут мода на вiльнодумцiв, що п'ють на знак протесту, чи мочеморд. (Бридке
яке придумали собi наймення!) Закревський Вiктор у них тепер отаманом...
Не пiддавайтеся хоч ви на цю оману!
- Я постараюся, - вклонився чемно.
Очi з кутка молили, кликали. Княжна також помiтила те притягання.
- Глафiру ми взяли в сiм'ю маленькою, - сказала раптом сухо. - Я ©й
була за матiр, бо рiдна вмерла ще при пологах. А за три мiсяцi помер i
©хнiй батько.
- Тяжка сирiтська доля... Сам сиротою вирiс. Згадаю - страшно
робиться... Хто йде, скубне, як той бур'ян, що при дорозi...
- Бiдний...
- В селi в нас мало хто дожива до старостi. Тяжка робота, злиднi...
- Яка ганьба - це рабство! - промовила княжна Варвара палко. - Коли б я
мала владу, я знаю, що зробила б!..
Вона була цi © митi така прекрасно-гнiвна, така пiднесена в сво©м
поривi творить добро, що у Тараса пробiг мороз по спинi. Ось жiнка - друг,
натхненниця, чийсь добрий ангел! Досi вiн не стрiчав тако© i, правду
кажучи, не сподiвався колись зустрiти.
- Менi Капнiст розповiдав, що ви та гетьман Розумовський... - тихо
почав Тарас.
- У прадiда мого у шафi лежав батiг, з яким вiн пас худобу в Лемешах, -
сказала княжна Варвара просто. - I я пишаюсь тим батогом не менше, анiж
гербами князiв Волконських та Р пнiних.
- Ви дивна жiнка!
- Дивна... Бо ви не зна те, що декабрист Волконський - мiй рiдний
дядько, що батько мiй давно в опалi, ще й пiд ганебним слiдством, що ми
усi тут, власне, як на засланнi... Ваш друг Капнiст, мiж iншим, сидiв
також у Петропавловськiй...
- Як декабрист?
- Принаймнi у тiй же справi. Й звiльнений був у вiдставку...
- Все фiлософству те? - прийшов з буфетно© Варварин брат, причмокуючи
губами.- А дами там ображенi, що ти, сестрице, заволодiла гостем i не да ш
можливостi нiкому з ним погомонiти.
- Про що? - примружила княжна Варвара очi. - Цiкавлять вас, Тарасе,
новi паризькi моди й плiтки мiсцевих панiй? - спитала рiзко, з викликом. I
схаменулася: - Пробачте ще раз...
- Варет, сьогоднi ти помилилася. Вони бажають, аби Тарас Григорович ©м
прочитав поему про Катерину.
- Дива, та й годi, - мовила на те княжна Варвара. - Тарасе, ви
розворушили й таку застиглу силу, як ма ткове панство! Iдiть, iдiть
читайте. Я теж послухаю.
Тарас пройшов на iнший край вiтальнi й, коли Базiль оголосив, хто й що
читатиме, почав гранично просто, мов ведучи розмову на добрiй, дружнiй
бесiдi:
_Катерино, серце мо !_
_Лишенько_ з _тобою!_
_Де ти в свiтi подiнешся_
_З малим сиротою?_
_Хто спита , привiта _
_Без милого в свiтi?_
_Батько, мати_ - _чужi люде,_
_Тяжко а ними жити!.._
Передихнув, понизив трохи голос, бо й сам чомусь розхвилювався:
_Вичуняла Катерина,_
_Одсуне кватирку,_
_Погляда на вулицю,_
_Колише дитинку..._
Читав, i серце бралось мукою, тi ю, що п'ять рокiв тому примусила його
полишити чарiвнi пензлi, фарби i взяти до рук перо. Вже не було вiтальнi,
укоханих в добрi жiнок, а тiльки лiс, та поле, та в ньому бiдна покритка
iз немовлям...
_Реве, стогне хуртовина,_
_Котить, верне полем..._
За що вони страждають, ошуканi в сво©й довiрi чи просто взятi силою?
Святе, найвище в жiнцi осквернено лукавим панством, кинуто на глум пiд
ноги людям! Щастя ста трагедi ю, любов бiдою... Мало ©м поневолити труди
i днi людини, ще треба вбити душу, не полишити у нiй нiчого божого, того,
що нас трима на висотi людського духу i не да нам стати бидлом, яке лиш
зна плуга та жмут трави!..
Як дочитав i повернувся душею в затишок вiтальнi князя Р пнiна, побачив
- жiноцтво плакало. Невже i в них ще в серцях щось схоже на спiвчуття до
скривджених сво©х сестер з народу, невже й вони ще здатнi пройнятись горем
ближнього, коли той ближнiй тiльки простий крiпак!..
Перший озвався князь Миколай Григорович:
- Прекрасно, дивно!.. Тiльки, на жаль, втрача ться художня сила... Я,
що прожив так довго на Укра©нi, i то не все уловлюю... Коли б ця рiч була
написана доступною для всiх нас мовою, воiстину ©й не було б цiни!
- Так, так, - пiдтримала його княгиня, онука графа-гетьмана, що
зберiгав у шафi батiг свого дитинства. - Все зрозумiло начебто, а глибина
поезi© лиша ться поза душею...
- Можливо, ця поезiя для iнших душ... - пiдкинув слiвце I Базiль.
Пiдвiвся i поспiшив туди, де звик шукати найвищий смисл свого буття, - в
буфетну.
- Iншi - всi неписьменнi, - не поступилася стара княгиня.
- Поезiя без читача - це той же голос, що вопi в пустелi, - промовив
князь.
- "Кобзар", папа, читають всюди, - втрутилася княжна Варвара.
- I переписують, щоб мати власний, - пiдтримала ©© Глафiра.
- Де? Тут, - пiдвiвся князь. - А вся Росiя-матiнка що-небудь вiда про
цi чудовi вiршi? Тож-то й воно! Що толку з того, що ми поплачемо з бiди
людсько©? Треба будить Росiю, всiй розкривати очi на те, що рабство -
анахронiзм!.. Пробачте, я вже пiду... Спасибi за гарний вечiр!
Княгиня теж устала.
- Варваро, донечко, ти проведеш мене до спальнi? - мовила, коли княжна
збиралася заволодiти гостем.
Варвара згасла, нiби згадала враз, що ©й уже за тридцять i що давно
одквiтла ©© дiвоча днина.
- Я мушу йти, - озвалась журно. - Подумайте над тим, що мовив тут князь
Р пнiн. Вiн не завжди був таким анахоретом... Зна людей i свiт.
- Спасибi. Я подумаю.
- Ми мало так знайомi, проте я вже упевнена, що бог вам дав не тiльки
значний талант, а й розум тако© ж сили.
- Дякую за добре слово. Розум - це рiдний брат таланту...
Уже в сво му флiгелi (вiн ще не жив нiколи в таких розкiшних
апартаментах!) Тарас зiтхнув полегшено. Лiг на м'яке широке лiжко, заслане
тонким, з мережкою по всьому краю, простирадлом, i стомлено заплющив
очi... Чудна княжна Варвара!.. Мудра i через те нещасна, мабуть... Кого
вона в цiм вавiлонi мойсiвському (бо ж там збираються усi достойнiшi
пани-сусiди) могла зустрiти собi до пари? Однi собачники та мочеморди!..
, правда, дво -тро iз офiцерiв, скажiмо, Якiв де Бальмен, та й тi весь
час у вiйську та у походах... Якiв йому сподобався чи не найбiльше. Граф,
офiцер, а щира душа!.. Не сподiвався зустрiти тут таких панiв, такий
прийом. Скажи комусь, що в домi князя його приймають, мов брата рiдного,
то не повiрять... Яка дочка!.. Яка Глафiра!.. А Ганна, Ганна, що чарувала
всiх на балу у Мойсiвцi!.. У не© диво-очi, якiсь аж чорно-синi! I вся
вона... Вiн намалю ©© портрет, вiн скаже ©й... Хай подумки... Заснути б
швидше, може, вона присниться... Бiдна княжна Варвара... Щось у нiй...
Розумнi й до болю чеснi очi...
Тихо поплив у них, як в озеро...
...Вперше вiн зрозумiв, що не байдужий княжнi Варварi, коли вона
приревнувала його прилюдно до вихованки. I це злякало. Не тим, що так
боявся дiвочих чар, а тим, що знову щемно згадав Суботiв i козака
Яременка, який хотiв хоч перед смертю гульнути з шаблею на вороному.
Здавалося, сама всесильна доля (а може, бiль Укра©ни!) ведуть його до
того, щоб вiн з' днав людей в однiм палкiм поривi до визволення з-пiд
чорних сил крiпаччини й самодержавства!.. Дивно, що навiть князь з
презирством мовить про поневолення селян панами... А Лукашевич, Капнiст,
Закревський... Вiктор. Платон помовчу i, кажуть, сам на стайнi б'
крiпакiв. Платон навряд чи стане за долю краю рiдного... А втiм, натхнений
Ганною... Далась тобi та Ганна!.. Жiнки в дiлах iсторi© вiдiграють активну
роль... Гада ш, правнучка Кирила-гетьмана пiднiме панство?.. Мабуть, вона
сама собою i не спроможеться, а той, хто з нею, нiби духовне вiно, вiзьме
права... Ой, не смiши! Яке було гетьманство, такi й права!.. I все-таки
для тих, хто звик дивитися царевi в рот i визнав права й закони лише з
його благословення, Кирило - справжнiй гетьман...
Жбурнув сердито пензель. I лiзе ж до голови таке дурне!.. Чому - дурне?
Коли ти ©й до серця, вона - тобi... Менi до серця Ганна, чужа дружина.
Стрiв би ©© п'ять рокiв тому, коли була ще дiвчиною!.. Вона пiшла б,
гада ш, за крiпака?.. Проклятий свiт, проклятi люди! А ця пiде за
вiльного, але простого, бiдного?.. Ну... твiй талант... Що мiй талант?..
Багатство... Вiн мiй лише наполовину!.. А чий же ще?.. Народу, краю
рiдного! Я ©й такий до серця, а як пiднiметься зi дна душi мо © усе, що
там зiбралося, як потече сторiками по Укра©нi, вона мене жахнеться, мов
юродивого! Я ©м читав. написане уже давно, а те, що вирвалося у Березанi,
як повернувся з мандрiв на Запорожжя та Чигиринщину, не прочитаю, навiть
не покажу. Це не для них. Для iнших душ, як мовив княжич. Платону навiть
не прочитав... То буде потiм... Потiм? А зараз ослiп кинутися, мов у
жертовне вогнище?.. Коли для краю рiдного, усяка жертва виправдана й свята
по сутi! Може, це ще й при мна жертва... Стати - хай тимчасово - власником
крiпацьких душ?.. Ти можеш ©х не взяти... Вона вiзьме! Для не© це хоча й
огидний, та все ж природний суспiльний стан... А як же ©© слова?.. Слова й
дiла не завжди одне i те ж. Поговорити можна. А щоб звiльнити, знищити
несправедливiсть - замало слiв, потрiбне чесне дiло!..
Узяв тоненький пензель, змiшав двi фарби й легко торкнувся копi©, яку,
вважай, закiнчував. Князь мов дививсь на нього i водночас - крiзь нього,
неначе вiн був духом, а не людиною iз плотi й кровi. Це нервувало, муляло.
Коли б не знав живого або хоча б не вiрив його словам, сказав би зараз без
етикету цьому вельможi... Брат декабриста, нинi опальний князь... У них
сво© рахунки з самодержавством... I це вже щось. Для доброго, святого дiла
нема дрiбниць, все ма пiти на користь справi!..
- Пане, пани вас кличуть на вечоровий чай, - несмiливо сказала дiвчина,
яку недавно взяли з села в поко©вки.
- Я вже казав тобi, кирпата, що я не пан! - обурився Тарас укотре. -
Художник я, але не пан. Такий, як ти. Збагнула?
- Так не бува , щоб пан та був людиною. Чи те, чи те...- всмiхнулася
лукаво дiвчина
Ця фiлософська думка, що визрiла десь у глибинах його народу, попала
прямо в серце. Або ти пан, або людина. Третього не може бути...
- То ви прийдете чи вам сюди принести?
- Прийду, прийду. Лише помию руки.
Дiвчина нечутно зникла, а вiн стояв i вдумувався в страшнi слова,
промовленi йому дитинними ©© устами. Можливо, вона вкладала у них
простiший, звичайний змiст i йшлося в них про пана та крiпака; для нього ж
вони лунали мов одкровення. Як же йому, сердезi, жити мiж двох свiтiв, як
по днати, злити цi два свiти для себе i для борнi!..
Варварi нетерпеливилося, й вона прислала знову покликача.
Вже за столом, за ча м, Базiль йому й собi знай пiдливав мiцного рому,
й тому невдовзi вони удвох iз княжичем дiйшли такого стану, коли ©х,
зрiлих уже людей, враз потягло на витiвки, як хлопчакiв. Княжна хотiла
угамувати, проте Базiль вiдтрутив ©© з рiшучiстю, достойною якогось
лiпшого застосування:
- Варет, будь ласка, не заважай! У нас з Тарасом чудовий настрiй, i ти
не псуй його сво©ми проповiдями!
Княжна як стiй насумрилася. Дивилася у чашку з ча м, i це чомусь
Тарасовi здалось смiшним, ба навiть вартим кари. Вiн пiдморгнув до
молодого князя i помiнявся iз ним мiсцями, аби сидiти бiля Глафiри.
Дiвчина йому всмiхнулась мило й сказала зовсiм тихо, щоб не почув нiхто,
крiм нього:
- Варвара буде гнiватися...
- Заради вас я згоден на будь-якi тортури!
- Я - третiй зайвий, - сказала сумно дiвчина.
- Вас це гнiтить?
- Можливо... Гляньте, гляньте, Варвара зблiдла... - прошепотiла Глафiра
злякано.
- А може, я тут зайвий? - спитав Тарас.
- Ще нi, - зробилась ураз серйозною. - А втiм...
- Гада те, княжна Варвара...
- Схоже. I це вже крутить у носi князевi й старiй княгинi...
- Ви так висловлю тесь, неначе пишете байки чи ще якусь сатиру.
- Я ж родичка, хоча й далека, Миколи Гоголя.
- Та ну?!
- Тихiше! На нас i так вже дивляться...
Опiсля чаю Тарас iз княжичем затiяли гру в слiпу бабу, i в салонi
знявся такий гармидер, якого тут, напевно, ще не було з часiв Кирила
Розумовського, що збудував палац i все довкола нього. Княгиня й князь уже
пiшли в сво© поко©, i не було кому спинити чи втихомирити пiдвипилих
санкт-петербурзьких жартiвникiв. Варвари вони обо дружно не помiчали, й
та навiть мусила сама ходити салоном з зав'язаними очима й ловити спритну
молодь. Глафiра ©й пiддалась навмисне, i це княжну обурило. Вона зняла
шовкову хустку, тицьнула ©© Глафiрi, пiшла в куток i сiла в глибоке
крiсло. Можливо, iншим разом це вплинуло б на запальних гравцiв, а зараз
нiхто на те i не звернув уваги. Глафiра так старанно виконувала свою
комiчну роль, що весь салон перетворився скоро в якесь погромище...
Першою прийшла до тями мадемуазель Рекордон, гувернантка малих княжат.
Вона нараз спинилася, оглянулася_ _iз_ _явним жахом i запитала:
- А нас за етот шалость не будут трошки вис ч?
Гра припинилася. Базiль зiбрався був засмiятися, та передумав i став
знiмати пояс i заголяти свою гладку широку спину.
- Я першим iду на стайню, - мовив, удаючи i страх, i виклик долi.
Жарт не пiдтримали. Глафiра знайшла очима княжну Варвару й теж
заховалася в глибоке крiсло. Учитель Штрандман метнувся наводити в салонi
лад, так нiби й справдi всiм ©м загрожувало шмагання на княжiй стайнi.
I тут Тарас, щоб розiгнати гнiтючий настрiй, озвався знову весело:
- Сiдайте всi, панове, я покажу сiльське весiлля в лицях!
Пiдбадьорiла публiка сяк-так вмостилася, i, напустивши на себе виду
старого батюшки, Тарас почав "виставу":
- А пiдiйдiть-но ближче, новопре... тьху!.. суть новобрачнi й станьте
по праву руч, бо я по божiй милостi кривий на лiве око й не ощущаю оним
живую плоть... Чому одразу четверо?
- Нас дво , батюшко,- защебетав Тарас жiночим голосом. I знову басом:
- Зрю, зрю, но токмо не ворушiться i не вмножайтесь!..
- Господи, то як же ©м без дiток!.. - заголосив Тарас бабусею.
Всi засмiялись...
Раптом княжна звелась на ноги i гнiвно мовила:
- Тарасе, як ви можете! Поет-пророк, якому доля випала благовiстити
сво©м братам по вiрi й по народовi, ви тут блазню те, жбурнувши свiй
святий вiнець пiд ноги! Молюсь за вас, а ви, Тарасе...
У повнiй тишi, вражений ©© словами, Тарас пiдбiг до не©, схопив блiду,
тремтячу руку й поцiлував.
Княжна спахнула. Очi ©© взялись туманом.
- Ну як... Ну як ви можете!.. - прошепотiла й ледь-ледь погладила його
пониклу голову...
У дивному сум'яттi духу прийшов Тарас до флiгеля, сiв у пiтьмi на
круглий м'який диван, який бiлiв при мiсяцi, що заглядав в одне вiкно й
ледь-ледь присвiчував йому замiсто свiчки... Яка людина, жiнка! Яка
духовна сила й готовнiсть жертвувати заради iнших, бути для них зорею
ясною в тяжкi хвилини!.. Така не дасть нi збочити, нi занепасти духом.
Бiблiйна жiнка!.. Гетьман був iграшковий, а правнучка, на подив, справжня,
пишна сво©м духовним свiтом... Як же вона сказала? "Жбурнувши свiй святий
вiнець пiд ноги!" У нього, правду кажучи, мороз поповз по спинi при цих
словах... Нiколи вiн не замислювався, яким повинен бути, вiн просто був
таким, яким удався... Може, вона i ма рацiю, можливо, й справдi вiн
мусить бути речником високих iстин, прапором, завжди й у всьому цiльним i
непогрiшним? Витiвками чи недотепним жартом руйну ться його пресвiтлий
образ, лице спiвця-пророка, що вимальову ться з його поезiй. Коли читав
недавно свою "Слепую", вони усi розчуленi були до слiз, хвалили його
росiйську мову й росiйський вiрш, i раптом вiн - лицедiй, зображу
сiльську комiчну сценку!.. Княжнi було вiд чого забути такт i вичитати
йому, немов хлопчиськовi!.. Звичайно, ма рацiю. Проте чи зможе вiн
утриматися в ©© прекрасних рамцях, весь час недремно стежити за тим, щоб
бути в образi, який вона вважа для нього справжнiм, iстинним? Нудна це,
мабуть, штука поет-пророк! Нi випити, нi закусити, нi мовити людське,
звичайне слово, поупадати за молодицею, яка тебе хвилю i збуджу в тобi
земну, - i зовсiм не поетичну, - пристрасть... й що! Намислила його таким
i хоче, щоб вiн з живого й грiшного перетворився на свiтлий символ вiри,
на пам'ятник собi самому. Невже його поезi© окреслюють його таким? Нi!
Мабуть, нi... А втiм, хто прагне зрушити зневiрений народ до волi, той ма
стати свiточем, який горить, не гаснучи, i по якому звiряють шлях до
iстини!..
Устав, пройшовся по кабiнету, вже вирiзняючи усi предмети. А чи пiдуть
за ним таким, Варвариним, козак Антiн Яременко, Гнат Бондаренко, отi
чудовi хлопцi, що пригощали його вночi пiд Межигiр'ям? Хтозна, хтозна...
Далась тобi та клята думка, висловлена в Суботовi!.. Коли б деiнде, може,
уже й забув би, а там, де тiнь Богданова, його душа, вита i квилить досi
чайкою (совою ви !), вона здалась пророчою, велiнням тих, хто вмер колись
за волю, за Укра©ну. Не може ж так тривати вiчно. Повинен же хтось прийти,
вдихнути в груди людям вогонь борнi й пожертви, зiбрати всiх в одну
могутню силу, вдарити i розiрвати пута!.. Гада ш, ти достойний тако©
честi?.. Iншi вважають так. Яременко не перше мовив слово, вiн лиш надав
цiй думцi козацького смислу. Ще в Петербурзi висловлювалися такi думки, i
тут, у нас на Укра©нi, я чув не раз. Я нiби збудив надiю. Старшi мене тут
кличуть батьком, як то колись отаманiв...
Ввiйшов до спальнi, рвучко лiг не роздягшись... Iдоли ж завжди в одному
одязi!.. Всмiхнувся. Ця Варвара-великомучениця (в дiвках сiмнадцять
рокiв!) вжене його в якусь бiду... Побачимо! Коли шанс зробити щось для
волi, чому б... Облиш! Глафiра тобi ж сказала ясно, що князь з княгинею
вже насторожi... Донечка у них така, що не стриножиш, - вирветься... Вона
тебе обплута , що не посмi ш i вгору глянути... Бридня. За мною, братику,
стоять полки козацькi, що сплять давно в могилах, крiпацький люд з обох
сторiн Славутича, вся чорноморська вольниця! Я знаю, бачу, вiрю, що лиш
поклич - пiднiметься увесь народ!.. Ти лiпше добре виспись... Хай буде те,
що буде!.. Це вiдступ?.. Нi. Для рiшень час не настав. тiльки дух, iдея.
Мов задум твору. Потiм прийде натхнення, думка набуде форми й вилл ться