Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Хто б мiг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу
подорож!.. Два тижнi тому вiн був ще вiльним соколом, а нинi ©де
Санкт-Петербургом, мiстом сво © молодостi, пiд пильним наглядом двох
охоронцiв, нiби якийсь варнак... До Гатчини вiн ще тримався, легко
прогонив сум, недобрi передчуття i навiть здатний був кепкувати з похмурих
церберiв, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третiй
вiддiл власно© його iмператорсько© величностi канцелярi©. Коли ж збагнув,
що скоро кiнець шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара,
притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим полем
високий голос жайворонка, на очi самi набiгли сльози. Натягнув на лоб
капелюх, аби нiхто не бачив його таким, розслабленим, i потiм довго й
тяжко долав ту хвилю розпачу...
- Ну, слава богу, при©хали! - зiтхнув, коли спинилися бiля ворiт, яких
у всiй Росi© боялися не менше, нiж страшно© брами пекла.
Жандарм зиркнув на нього i посмiхнувся.
- Возславиш iм'я господн , як звiдси вийдеш...- мовив багатозначно.
- А може, я невинний?
- Перед престолом усяк у чомусь та завинив.
- I ви?
- Ми - перст вказуючий,- сказав жандарм.
- I ми ж - кулак караючий,- стрибнув на землю офiцер,- Гей, хто там ?
- постукав у куту браму.
Тарас устав, поглянув на Лiтнiй сад, який, увесь просвiчуючись, тремтiв
весняним дрожем за Рубiконом, сирiч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний мiст
i на Михайлiвський величний замок...
Повiз сiпнувся й рушив у двiр розбiйницького вертепу, як називали цей
дiм в оточеннi Карла Брюллова.
- Кого привiз на цей раз? - спитав жандарм, що вiдчиняв ворота.
- Та... солов'я...- махнув рукою офiцер.- Спiвав усю дорогу.
- Хохол, напевне?
- Точно.
- У нас таких чимало зараз кука . Та все пани, студенти!..- змiряв
цiкавим зором новоприбулого.
- Попов прийма ?
- Знамо. Малороси - його парафiя.
З у©дливим залiзним скрипом зiйшлися стулки брами, i Петербург вiдплив
кудись у невiсть. Душа Тарасова була ще там, на волi, на розбагнючених
весною вулицях, бiля Неви, на набережнiй, де Академiя, в якiй пiзнав вiн
щастя вiдчути себе людиною, а не рабом, в якiй пiднiсся до осяйних вершин
мистецтва, а тiло, сам вiн, власне, його жива натура, невiдворотно
вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалi й знищення людського в
людях.
Сидiв, не знаючи, що ма дiяти, i вiдчував, як кожна найменша часточка
його ства кричить, вола , рветься на свiт, на вiльну волю, якою вiн не
навтiшався за дев'ять рокiв. Десь з глибини душi, а може, й тiла повiяло
старим, забутим холодом його крiпаччини, як повiва з яру серед весни
останнiм чорним льодом...
- Ось вiн,- кивнув на нього офiцер чиновнику в партикулярнiм одязi,
який прийшов прийняти бранця.
- Папери з ним?
Жандарм зiскочив з воза, зняв чемодан з печатями.
- Чудово,- потер чиновник руки.
- Добридень вам,- сказав Тарас, здивований його неввiчливiстю. При©хала
у двiр людина, а вiн...
Чиновник глянув на офiцера, який лише стенув плечима, зиркнув кра чком
ока на двох жандармiв, що саме вийшли з флiгеля, i, гасячи в очах веселi
бiсики, вклонився гречно "гостевi":
-Ласкаво просимо, ваше високоблагородi ! Давно на вас чека мо. Свiтлиця
вже приготована...
Тарас стрибнув на землю.
- Смiятися з чужого горя...
- Pardon, mоn cher[1],- вклонився знову.- Вибачте! Я геть забув, що маю
дiло з художником i сочинителем поем та вiршiв... Сидоров! - гукнув
жандарма, який стояв на вартi бiля дверей у флiгель.- Вiзьми його й замкни
у вiльнiм номерi!
Синьомундирий Сидоров пiдскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так
нiби звiдси можна було втекти посеред дня, при всiй чеснiй компанi©
жандармiв та чиновника, i мовив хмуро, з притиском:
- Вперед!
Спрямовуючи багнетом, погнав його в однi, у другi дверi й сердито
хряпнув третiми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у
замку, хтось щось сказав до когось у коридорi, i стало тихо.
Тарас оглянувся в сво©й новiй оселi. Вузеньке лiжко, столик, один
стiлець... I тут помiтив грати, якi прийняв спочатку за звичайнiсiньку,
хiба що трохи густiшу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати -
рiзновид клiтки, символ неволi, горя, краху людських надiй!.. А ще -
ганьба. Колись, було, в Кирилiвцi в'язниць боялись дужче вiд ран та
смертi... Звiрi й тi у неволi гинуть, а тут жива людина, подоба божа!..
Господи, i той - твоя подоба, що збиткувався, грався iз ним, як кiт iз
мишею, в дворi цього вертепу? I Сидоров, який загнав багнетом його, мов
татя, у клiтку-камеру? I Юзефович ки©вський, що удавав iз себе людину
чесну й вiддану сво©й землi, народовi, а в мить тяжку, жертовну вiдрiкся,
зрадив друзiв?..
Сiв на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтiння. Так
нiби вiн не ©хав сюди iз Ки ва, а йшов чи бiг... Не здатись тiльки б,
витримати!.. Пусте. Вiн просто стомлений. Весь шлях не був нi хвильки на
самотi. Дванадцять днiв дороги, жартiв, спiву i... боротьби з самим собою,
з острахом, що, як змiя, вповзав у душу!.. Вiн навiть ©х, сво©х похмурих
стражiв, примусив з ним спiвати улюблених його пiсень.
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче!
За тобою. Морозенку,
Вся Вкра©на плаче!..
I смiх, i грiх! Виводили - аж лiс дзвенiв, аж хурман втирав сльозу...
Десь зрошу слiзьми дорогу,- сюди ж, у стольний
Санкт-Петербург,Миколина нещасна мати, яку вiн бачив у Броварах... Його
везли, мов на пожежу, i день, i нiч, лиш коней перепрягали, а ©й ще довго
©хати... Оце тобi, Миколо, шановний пане Костомаров, i мудрий цар, якому
ти хотiв вiддати пiд тверду руку союз слов'ян, об' днання
братiв-народiв!.. Вiн хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка,
приймiть вiд нас, од братчикiв!.. Слiпцi! Не перснi з образом святих
Кирила та Мефодiя, не папiрцi статутнi, а сокири, та вила, та гострi
коси!.. Вiшальниковi, катюзi кращих синiв Росi© хотiв читати проповiдi про
благочестя, рiвнiсть i всеслов'янську днiсть!.. Дитина си, Миколо, хоч i
професор...
Почулись кроки, брязкiт,- напевно, збро©,- рiзка, прихрипла мова. I
знову все затихло...
Невдовзi грюкнули залiзом дверi, хтось увiйшов чи вийшов з тако© ж,
мабуть, камери...
Тут уже чимало братчикiв. Вiн достеменно не знав, хто саме, крiм
Костомарова та двох студентiв: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак
сидить - вiн був десь тут, у Петербурзi... Чи то Кулiш та Бiлозерський
встигли перевезтися через кордон, чи ©х також схопили?..
Iз вулицi ледь долина стукiт швидких колiс... Хтось засмiявся
голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чека ? Тяжкi, брутальнi
допити з метою знiвечити, втоптати в твань високi ©хнi помисли i ©хнi
душi, виповненi любовi й болю за свiй народ, за люд, що стогне, мучиться
пiд тягарем крiпаччини? А потiм... Потiм буде не те, що бог дасть,- що цар
звелить!
Не згледiвся, як почало темнiти. Помiтив це, коли заклацав ключ у замку
i в ледь прочиненi окутi дверi його спитали басом:
- Вечерять будете?
Хотiв вiдмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати i
не зламатися, треба не тiльки сили духу, а й сили тiла!
- Буду.
- Як ма те за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах
казенних...
- Спасибi. Ось карбованець,- пiдвiвся з лiжка i пiдiйшов до щiлини.
Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки дверi знову
вiдгородили його вiд свiту, й рвонув тiсного комiра. Кинув на лiжко шарф,
що заяснiв у сутiнках кривавим тихим полум'ям i нагадав чомусь йому
гусара, що на поромi перед арештом хотiв зiпхнуть у воду чемодан... Не
допустив, злякавшись, що там навiки кануть його найкращi вiршi, його
рукописи, якi зiбрав, на лихо, по всiх знайомих. Тепер жандарми мають що
почитати!
_...Аж ось i сам,_
_Високий, сердитий,_
_Виступав; обок його_
_Цариця небога,_
_Мов опеньок засушений,_
_Тонка, довгонога..._
вiршi, ... I за що вчепитися, заслати його в Сибiр!.. Можливо,
треба було... Нi, вiн не змiг! Це ж дiти його... Щоб батько та рятувався
смертю сво©х дiтей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надiя :
©м треба документальнi свiдчення його крамольностi, його вини. Вони тут
тихо скнiтимуть, - як не потрублять мишi, - аж доти, поки не вдарить дзвiн
свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим бiльше зло, тим вiк його коротший...
Довгенько щось Росiя терпить... Коли найкращi люди iдуть на смерть, на
каторгу в iм'я свято© волi, вона - близька, вона, як кажуть, не за горами!
Рил в, Пестель... То все - було!.. I зараз ... Ти мовиш про тих, що нинi
звозять сюди жандарми?.. Не тiльки. i в Пiтерi... Тс-с!.. Я мовчу. У
мене не розживуться синьомундирi!..
Заклацав ключ, поволi, немов самi собою, одчинилися рипливi дверi, i в
порозi вирiс Сидоров iз тацею в мiцних руках. Пройшов до столу, вправно
поставив тацю з посудом i зняв серветку.
- Ось, пане, ©жте, - мовив. I осмiхнувсь у вуса. Потому старанно з
кишенi виловив дрiбнi монети й подав ув'язненому. - А це на завтра буде.
- Залиш собi.
- Спасибi, - сказав нетвердо якось, не по-тутешньому.
- Не з Укра©ни часом? - спитав Тарас.
- Сидоренко... - всмiхнувся гiрко.
- Служиш уже давно?
- Дванадцять рокiв...
- Сидоров! - гукнули десь у коридорi. - Дивись менi, собачий сину!
Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, i швидко вийшов.
- Тут я! - озвався також рiзко, замкнувши дверi.
- Нi, ти таки доходишся!
- Приносив ©сти пановi, вашблагородi .
- Ха! Пановi... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макiтра.
- Так точно, ваше благородi ! - вигукнув солдат зрадiло.
Як збирав порожнiй посуд, не поспiшав, усе придивлявся нишком чи щось
хотiв спитати, та не насмiлювався
- Ви й справдi, пане, будете з людей простих? - озвався-таки
пiвшепотом.- Бо в нас тут все пани й пани...
- Художник я, чоловiче,- сказав Тарас.
- Виходить, пан...
- Та як дивитися. Я з крiпакiв, i рiднi мо© в неволi.
- Втекли вiд пана?!
- Викупили. Знайшлися добрi люди.
- Бредня. Нема таких людей...
- , друже, !
- У бiдних чортма за що, а панство...
- Ну, Сидоров! - почулось нагло iз коридора. Солдат зiп'явсь навшпиньки
i тихо вийшов.
- Слухаюсь, вашблагородi !
Дверi замкнули знову. Десь у дворi, а може, то й на вулицi, гойднулося
й лишилось свiтло, i на його ясному тлi вирiзьблювалися, мов на гравюрi,
холоднi чорнi грати... Нiколи i не подумав би, що цi залiзнi рамцi так
можуть дiяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж
нi, так нiби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душi
озвався первiсний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидко© втечi
й остерiгалася всiляких пасток... Власне, i Товариство ©хн було не чимсь,
а пасткою. Вiдкрите, всiм доступне, з промовами та писаниною! Приходь,
намотуй собi на вус i - так i так, мов, пане губернатор... Воно й не диво,
що хтось донiс... Тепер усе пропало! Стiльки труда покладено, роздмухано
вогню в серцях; iз iскорок, що ледве-ледве тлiли...
- Виходь! _-_ почулось.
Глянув i здивувався: в камерi стояв жандармський унтер, а Сидоров йому
присвiчував. Задумався i не почув, як вiдчинили дверi. Треба надалi бути
пильним...
Коли Тарас пiдвiвся, похмурий унтер вихопив iз чорних пiхов шаблю i
вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу.
Сидоров пiшов попереду, Тарас слiдом, за спиною у себе чуючи холодний
подих унтера. А може, шаблi?..
На вечiр похолоднiшало. З невидимих весняних хмар спадав снiжок,
метеликами в'ючись довкола лiхтаря...
Двором i вулицею iшли вже тiльки вдвох з унтером, який його спрямовував
короткими "вперед", "лiворуч!"
- Не скажете, куди йдемо? - спитав хтозна для чого_._ Людинi в його
становищi...
- Мовчати! - гаркнув унтер, наче вiд тишi нинi залежить ©хн життя.
Повз вартового, - виструнченого, як на парадi, - ввiйшли в якiсь високi
дверi, крутими сходами зiйшли на другий поверх, ледь-ледь освiтлений i
через те якийсь тривожний i та мничий. Унтер постукав в однi з кiлькох, що
виднi були, дверей i ввiв Шевченка до кабiнету, де за столом сидiв
чиновник, який приймав його сьогоднi вiд двох киян.
- Тарас Григорович! - пiдвiвся вiн, мов стрiв старого приятеля.- Iди
собi, голубчику,- звелiв недбало унтеровi.-Прошу, прошу сiдати! - узяв за
лiкоть "гостя" i м'яко пiдвiв до крiсла. Сам сiв навпроти.- Вибачте за мiй
невдалий недавнiй жарт...- приклав до серця руку.- Тут, серед цих
жандармiв, важко не огрубiти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не
представився. Попов Михайло, Максимiв син. Прошу любити й жалувати!
- Тарас Шевченко...
- Знаю. Як виявля ться, у нас iз вами спiльнi, так би мовити,
знайомi...
- Цiкаво... Хто ж це?
- Зайцев. Iван Кiндратович. Художник теж i друг Ширяева, в якого ви...
Не буду! - пiднiс покiрно руки, помiтивши, що гiсть нахмурив брови. - Кому
при мно згадувати свою бiду... Ви потiм вчились у Академi© мистецтв?
- Так.
- Дещо бачив iз ваших творiв - гарно! З вас мiг би вийти великий
майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, зна те
Вiссарiона Б лiнського? Так я колись, iще в гiмназi©, навчав його.
Блискучий був гiмназист! З апломбом був, щоправда, з претензiями на
генiальнiсть... Та хто не мрi в молодостi перевернути гори й розкрити
людям очi на абсолютну iстину!.. Це правда, що вас з крiпацтва викупила
августiйша iмператорська родина?
- Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для
iмператорсько© родини, i за тi грошi менi купили волю.
- Я уявляю, - зiтхнув Попов,- якi були ви радi, якi щасливi!.. Коли б у
вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величностi, не
здивувався б...
- Тодi менi потрiбно було б зробити з себе цiлий iконостас, - сказав
Тарас не без лукавства.- Сошенко, Венецiанов, Жуковський, Вi льгорський,
Брюллов, Мокрицький - всi брали участь у викупi.
- Чудово, що ви про те не забува те, - примружив очi слiдчий. - Це так
природно... Дивно лише, що ви, як кажуть, пустились берега в сво©х
поезiях... Вас, мабуть, хтось пiдштовхував, навчав, виводив нишком-тишком
на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина, викуплена його величнiстю,
була така невдячна, сама додумалася висловлюватися в такому тонi про
iмператора й iмператрицю!..
- Тут ви вгадали, - зiтхнув Тарас.
- Хто ж вiн такий? - напружився, мов гончий пес, пан слiдчий.- Я ж
бачу, ви людина порядна й щира... Прiзвище?!
- Недоля.
- Так... - схопив перо, пiдсунув аркуш. - Iм'я, по батьковi? Де
прожива ?
- Iмен, на жаль, багато...
- Назвiть усi.
- Пригнiчення, несправедливiсть, обман, знущання, злиднi, визискування,
брехня, пiдступнiсть, здирство, хабарництво... I батьком всього цього
вважа ться межи людьми ©х_ _iмператорська величнiсть...
- Досить! - кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов усмiхнувся
приязно. - Ви жартiвник, мiй дорогий Тарасе Григоровичу... От тiльки мiсце
вибрали не пiдходяще...
- Жартувала баба з колесом...
- Ви ще й догадливий! Жаль, жаль... Такий талант змарну ться... А все ж
ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, не зовсiм мудрi. Коли вже
вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в яку пролiзти
можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали i по якому дiлу?
- Куди - збагнув, а от за що - не знаю.
- I не догаду теся, що вам загрожу ?
- Якщо вини не зна ш, то як же можна визначити за не© кару?
- Мудро... Одна лише поправочка: ви добре зна те свою вину. Не гiрш од
нас. А нам усе вiдомо!
- Тодi навiщо допит, уся оця комедiя? - вiдкинувся Тарас на спинку
крiсла. I дурню ясно, що цей колишнiй вчитель ще тiльки хоче взнати...
- Це ще не допит. Це тiльки дружня бесiда, - сказав Попов крiзь зуби,
мов натякаючи, що ягiдки попереду. - Я що, я голуб лагiдний... А от коли
потрапите у кабiнет Леонтiя Васильовича... Знайоме вам таке iм'я?
- Нi.
- Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства?
- А граф Орлов?
- Орлов - шеф корпусу жандармiв i наш, звичайно. Проте ви дiло матимете
iз генералом Дубельтом. А це така людина, - скажу вiдверто, бо ви менi
подоба теся,- що лiпше з нею не зустрiчатися...
- Та я й не прагнув зустрiчi, - знизав Тарас плечима.
- Хто зна, хто зна... Дiяльнiсть ваша у Малоросi©, чи, як ви кажете, на
Укра©нi, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотiли нас
побачити, погомонiти з нами i попросити у нас притулку на довгi роки!
- Бог свiдок, я...
- Не треба таких високих свiдкiв, - пiднiс правицю слiдчий. - Оскiльки
ви i з богом не дуже панька теся, то ми не ма мо пiдстав вважати "божi"
свiдчення за щиру правду.
- Ви хочете менi накинути ще й богохульство?
- Думаю, що буде досить цiлком земного. Згоднi?
- Негарно, добрий паночку, загонити мене на лiд,сказав Тарас.- Я ж
посковзнутись можу, упасти й нехотя собi зламати шию. Вам буде жаль...
- й-богу, гарно сказано! - всмiхнувся слiдчий.Справдi, я не хотiв би,
щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що подiляю погляди Вiссарiона... Проте
у Пушкiна схвильовано й правдиво мовлено:
_И за учителей своих_
_Заздравный кубок подымает..._
- Якби ми зараз сидiли з вами десь у трактирi чи на балу, я з радiстю
пiднiс би повний келех за вчителя свого Брюллова,- сказав Тарас.
- Тiльки вiд вас залежить, чи зможете ви це зробити найближчим часом.
Треба зiзнатись щиро, назвати нам людей, якi спонукували вас до писання
крамольних вiршiв. А ще - покаятись i попросити прощення у государя.
- Я ж вам сказав...
- Нiчого ви не сказали,- спинив Попов.- Ви ж бачили, що я нiчого не
записав. Слова, слова... Потрiбне дiло, друже мiй... Очолював слов'янське
ваше братство пан Костомаров? Чи ви?
- Я не належав нi до якого братства i через те не можу нiчого вам
повiдомити.
- Припустимо... - всмiхнувся криво слiдчий. - Я вам повiрив би, коли б
не пан Андрузький, який, - i, мабуть, небезпiдставно, - твердить, що ви
були душею братства святих Кирила i Мефодiя, його натхненником i, так би
мовити, вождем духовним...
- Видно, ви налякали його до смертi i вiн сказав те, що хотiли вiд
нього чути.
- Та нi, зiзнався щиро i добровiльно, за що i буде винагороджений.
- Iуду теж нагородили, та вiн чомусь повiсився...
- Чи не вважа те себе месi ю? - спитав з лукавим усмiхом.
- Нi._ _Я поет, художник.
- Е-е, не кажiть!.. Iз ваших вiршiв видно, що ви берете вище.
Признайтеся. Я не скажу Леонтi вi Васильовичу. Цiкаво просто. Все-таки я ж
був колись учителем... Exegi monumentum aere perennius, як мовить нам
Горацiй. "Я знак безсмертя собi воздвиг..." Ви не вивчали латинську мову?
Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, iз грязi в князi...
_Як умру, то поховайте_
_Мене на могилi,_
_Серед степу широкого,_
_На, Вкра©нi милiй..._
- Я був тодi смертельно хворий...
- Хiба здоровому спаде на думку писати такi рядки!
_Поховайте та вставайте,_
_Кайдани порвiте_
_I вражою злою кров'ю_
_Волю окропiте._
- У вас чудова пам'ять i вимова цiлком пристойна. Ви часом не з
Укра©ни?
-.Нi. Просто часто менi доводиться займатись вашим братом. А як було б
прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз i назавжди повикидали з голiв химери
i примирилися iз тим, що , що буде...
- Того, що буде, нiхто не зна ...
- Знаю. Iмперiя, як i тепер!
- Вам легко жити: вiрите! А iншим, бач, вiдмовля те в потребi вiри, в
правi на власну душу.
- Вiрте i ви в царя, в iмперiю, i в душах ваших буде мир та любов!
- У рабських душах?!
Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його "Трьох лiт".
- Хоч це вам здасться дивним, - мовив нарештi глухо, - я розумiю вашу
палку неприязнь до крiпосництва... Коли б ви паном виросли i мали душ,
скажiмо, двiстi, то заспiвали б iншо©... Моя вам дружня рада: не зачiпайте
цi © теми, принаймнi тут, де в кожного крiпаки, що теж не дуже втiшенi
сво©м становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його
селяни... Тепер вiн чортом дише на всiх пiдбурювачiв. Так що шануйтесь...
- Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду?
- Колючий ви, - всмiхнувся слiдчий. - Я з чистим серцем, а ви б' те
простягнену вам у бiдi достойну, дружню руку...
- А може, в нiй безчестя?
- Безчестя в бунтi, а не в розкаяннi. Розкаяння i допомога слiдству...
- Напевно, ви вважа те, що я не маю честi, й тому пропону те менi таку
бридоту?
- У кожного сво© обов'язки перед Росi ю i государем...
- Ви ж не крiпак, самi такi обрали.
- Обставини бувають дужчi вiд нас самих... А потiм, чом ви, борючись з
самодержавством, не припуска те, що хтось глибоко вiрить у досконалiсть
тако© влади i вiдданий не тiльки тiлом, але й душею?
- Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством?
- Вiршi. Найкращi свiдки - вписанi сюди поезi©, - поклав на зошит руку.
- Не кимось,- прошу вiдзначити, - а власною-таки рукою. Те, що сказав
студент Андрузький чи ще там хтось, змога i заперечити, довести, що все
брехня та наговiр, за щось там чорна помста, а тут, як кажуть, супроти
факту не попреш. Бо що написано пером...
- Того не виволочеш волом.
- У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажiть, а де
ваш перстень? - спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав
на стiл.
- Перстень?.. - протяг, шукаючи найкращу вiдповiдь. Пильнуй, пильнуй,
Тарасе! Ця пiдколодна гадина куса враз. - Я ж не панич, - всмiхнувся, -
щоб начiпляти перснiв. Подумать можна, що ви менi колись давно подарували
перстень... А може, й це чийсь наговiр?
- Ви не носили цього святого знака?
- Не розумiю...
Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит.
- Хотiлось вам допомогти, - сказав нарештi тихо. - Порятувати вас од
Сибiру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми ще в зародку, з
малим грiхом. Колеги вашi, мабуть, вiдбудуться лиш переляком та, може,
висилкою... А з вами дiло гiрше. Поет, який дерзнув супроти ©х величностi,
- це вже бунтар, злочинець, i не якийсь - державний! - пiднiс покритий
прозорим пухом палець iз довгим гострим нiгтем.
"Мов хижий кiготь... - зринула тривожна думка. - Вп' ться - не
оддереш..."
- Я не дерзав... - промовив. - Все те саме писалося. Найде, як хмара,
вдарить розлогим громом, блисне i - лл ться, лл ться, лл ться!..
- Ви хочете менi сказати, - всмiхнувся хитро слiдчий, - що ви лише
записували, яко Мойсей, нечутний для iнших голос божий?
Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й
нова пiдступна пастка.
- Отже, ви щиро вiруючий i навiть бiльше - речник самого господа?
Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б
не два моменти. Один: для речника потрiбна вiра беззастережна, а ви в
сво му "Exegi monumentum" замаху теся i на Всевишнього. Пригаду те?
_Як понесе з Укра©ни_
У син море
_Кров ворожу... отодi я_
_I лани, i гори -_
_Все покину i полину_
_До самого бога_
_Молитися... а до того_
_Я не знаю бога._
А другий момент - ще тяжчий для вас, оскiльки вiн не приватний, а
фiлософський чи богословський. Iз ваших слiв про "божий глас" виходить, що
й вседержитель осуджу самодержавство i государя iмператора, свого ж таки
помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скорiше схоже на маячню!.. -
Примружив бiлястi очi, смачно пошкрiбся в баках i позiхнув. - То, може,
будемо самi писати вiршi й вiдповiдати за них самi? Чи ви наполяга те, що
автором "Закону божого" були не ви, а теж господь?
- Я не писав такого вiрша.
- Лише записували?
- Нi. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете менi
вангелi ?
- Тарасе Григоровичу!.. - докiрливо розвiв руками слiдчий. - Ми теж не
ликом шитi... Якщо не ви, то хто? Гулак, Кулiш чи Костомаров?
- Ви про таке пита те, чого не знаю, - стримано сказав Тарас, хоча в
душi вже закипала злiсть.
- Все ясно - ви бажа те погомонiти iз генералом Дубельтом... - сказав
Попов не скоро.- Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки. Стосовно вас мо
сумлiння чисте. Я щиро прагнув виручити вас iз бiди...
- Спасибi, - зiтхнув Тарас полегшено. - Вже якось воно та буде. Як бог
не видасть, кажуть, свиня не з'©сть...
- Язик - ваш ворог, - кивнув похмуро слiдчий. - Унтер! - гукнув
пiдводячись. В порозi вирiс унтер.
- Я тута, ваше благородi !
- У камеру! - зиркнув спiдлоба на Шевченка. - Та накажи, щоб пильнували
добре! Бо не дай бог...
- Дозвольте йти? - заждавши, спитав жандарм.
Лише махнув рукою.
- Добранiч вам! - сказав Тарас, виходячи.
- Що? А-а... Ходи здоровий,буркнув.
У камерi було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок. Тiльки
серед пiдлоги ледь-ледь вiдсвiчувалося вiкно у гратах, вище i вужче
справжнього... Життя й мистецтво... Дiйснiсть i вiдображення його у
творах... Звiдки вони дiзналися про "Закон божий", чи "Книги буття
укра©нського народу"? З чуток, доносу? Чи мають тут примiрник?.. Казав же
©м: не треба документiв! Витворили на власну голову та ще й, мабуть,
розмножили... Розумнi ж наче, професори та вчителi... Цей теж учитель
нiби... Благопристойний хранитель трону й самодержавства!.. Котра уже
година? За пiвнiч, певно... Чи то вже знають в Академi© про злу його
пригоду? Брюллов помiг би, може. Великий Карл велику ма силу!..
Лiг на холодне лiжко, не роздягаючись. Такий був день, а не втомився.
Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей зу©т: не вирватися
йому iз ©хнiх залiзних рук!.. Повимiчали, бачив, у рукописнiй книжцi
мiсця, в яких правдиво мовиться про них - катiв народу. Iч, закрутило в
носi! Покайся, мовить, викажи сво©х братiв по мислi - i будеш, може,
прощений!.. Вони по вуха в злочинах, а каятись велять йому. Вони вдiлили
дещицю, щоб викупити його з крiпацтва, - а хто ж його туди загнав, ще
ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!..
х не цiкавить правда, чужа душа,- турбуються лише про власну шкуру. В
кровi, в сльозах купаються i розпинають кожного, хто ©м про це розкаже, ба
навiть тiльки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, - нi,
затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашнi, що
мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Iсусовi, що постраждав за
iстину, а потiм з легким серцем йдуть розпинать, як Iрод, сво©х iсусiв!..
Господи, якщо ти бачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в
скверну?.. А може, ти, всеблагий, iз ними радишся в дiлах земних, бо
стiльки горя послав на люд простий, беззахисний i незлобивий?!
Хтось гомонить у коридорi... Мiняють, певно, вартових... Пильнуйте,
каже, добре... Гада , що я тiкатиму, що десь довкола бродять з ножами за
халявами мо© завзятi спiльники... Гай-гай! Нiхто й не пiкнув, шаснули
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Хто б мiг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу
подорож!.. Два тижнi тому вiн був ще вiльним соколом, а нинi ©де
Санкт-Петербургом, мiстом сво © молодостi, пiд пильним наглядом двох
охоронцiв, нiби якийсь варнак... До Гатчини вiн ще тримався, легко
прогонив сум, недобрi передчуття i навiть здатний був кепкувати з похмурих
церберiв, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третiй
вiддiл власно© його iмператорсько© величностi канцелярi©. Коли ж збагнув,
що скоро кiнець шляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара,
притисло, душу вгорнуло в кригу. А як долинув з неба над болотистим полем
високий голос жайворонка, на очi самi набiгли сльози. Натягнув на лоб
капелюх, аби нiхто не бачив його таким, розслабленим, i потiм довго й
тяжко долав ту хвилю розпачу...
- Ну, слава богу, при©хали! - зiтхнув, коли спинилися бiля ворiт, яких
у всiй Росi© боялися не менше, нiж страшно© брами пекла.
Жандарм зиркнув на нього i посмiхнувся.
- Возславиш iм'я господн , як звiдси вийдеш...- мовив багатозначно.
- А може, я невинний?
- Перед престолом усяк у чомусь та завинив.
- I ви?
- Ми - перст вказуючий,- сказав жандарм.
- I ми ж - кулак караючий,- стрибнув на землю офiцер,- Гей, хто там ?
- постукав у куту браму.
Тарас устав, поглянув на Лiтнiй сад, який, увесь просвiчуючись, тремтiв
весняним дрожем за Рубiконом, сирiч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний мiст
i на Михайлiвський величний замок...
Повiз сiпнувся й рушив у двiр розбiйницького вертепу, як називали цей
дiм в оточеннi Карла Брюллова.
- Кого привiз на цей раз? - спитав жандарм, що вiдчиняв ворота.
- Та... солов'я...- махнув рукою офiцер.- Спiвав усю дорогу.
- Хохол, напевне?
- Точно.
- У нас таких чимало зараз кука . Та все пани, студенти!..- змiряв
цiкавим зором новоприбулого.
- Попов прийма ?
- Знамо. Малороси - його парафiя.
З у©дливим залiзним скрипом зiйшлися стулки брами, i Петербург вiдплив
кудись у невiсть. Душа Тарасова була ще там, на волi, на розбагнючених
весною вулицях, бiля Неви, на набережнiй, де Академiя, в якiй пiзнав вiн
щастя вiдчути себе людиною, а не рабом, в якiй пiднiсся до осяйних вершин
мистецтва, а тiло, сам вiн, власне, його жива натура, невiдворотно
вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалi й знищення людського в
людях.
Сидiв, не знаючи, що ма дiяти, i вiдчував, як кожна найменша часточка
його ства кричить, вола , рветься на свiт, на вiльну волю, якою вiн не
навтiшався за дев'ять рокiв. Десь з глибини душi, а може, й тiла повiяло
старим, забутим холодом його крiпаччини, як повiва з яру серед весни
останнiм чорним льодом...
- Ось вiн,- кивнув на нього офiцер чиновнику в партикулярнiм одязi,
який прийшов прийняти бранця.
- Папери з ним?
Жандарм зiскочив з воза, зняв чемодан з печатями.
- Чудово,- потер чиновник руки.
- Добридень вам,- сказав Тарас, здивований його неввiчливiстю. При©хала
у двiр людина, а вiн...
Чиновник глянув на офiцера, який лише стенув плечима, зиркнув кра чком
ока на двох жандармiв, що саме вийшли з флiгеля, i, гасячи в очах веселi
бiсики, вклонився гречно "гостевi":
-Ласкаво просимо, ваше високоблагородi ! Давно на вас чека мо. Свiтлиця
вже приготована...
Тарас стрибнув на землю.
- Смiятися з чужого горя...
- Pardon, mоn cher[1],- вклонився знову.- Вибачте! Я геть забув, що маю
дiло з художником i сочинителем поем та вiршiв... Сидоров! - гукнув
жандарма, який стояв на вартi бiля дверей у флiгель.- Вiзьми його й замкни
у вiльнiм номерi!
Синьомундирий Сидоров пiдскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так
нiби звiдси можна було втекти посеред дня, при всiй чеснiй компанi©
жандармiв та чиновника, i мовив хмуро, з притиском:
- Вперед!
Спрямовуючи багнетом, погнав його в однi, у другi дверi й сердито
хряпнув третiми за спиною в арештанта. Лунко два рази клацнув ключ у
замку, хтось щось сказав до когось у коридорi, i стало тихо.
Тарас оглянувся в сво©й новiй оселi. Вузеньке лiжко, столик, один
стiлець... I тут помiтив грати, якi прийняв спочатку за звичайнiсiньку,
хiба що трохи густiшу, раму. Вони найдужче вдарили йому по серцю. Грати -
рiзновид клiтки, символ неволi, горя, краху людських надiй!.. А ще -
ганьба. Колись, було, в Кирилiвцi в'язниць боялись дужче вiд ран та
смертi... Звiрi й тi у неволi гинуть, а тут жива людина, подоба божа!..
Господи, i той - твоя подоба, що збиткувався, грався iз ним, як кiт iз
мишею, в дворi цього вертепу? I Сидоров, який загнав багнетом його, мов
татя, у клiтку-камеру? I Юзефович ки©вський, що удавав iз себе людину
чесну й вiддану сво©й землi, народовi, а в мить тяжку, жертовну вiдрiкся,
зрадив друзiв?..
Сiв на убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтiння. Так
нiби вiн не ©хав сюди iз Ки ва, а йшов чи бiг... Не здатись тiльки б,
витримати!.. Пусте. Вiн просто стомлений. Весь шлях не був нi хвильки на
самотi. Дванадцять днiв дороги, жартiв, спiву i... боротьби з самим собою,
з острахом, що, як змiя, вповзав у душу!.. Вiн навiть ©х, сво©х похмурих
стражiв, примусив з ним спiвати улюблених його пiсень.
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче!
За тобою. Морозенку,
Вся Вкра©на плаче!..
I смiх, i грiх! Виводили - аж лiс дзвенiв, аж хурман втирав сльозу...
Десь зрошу слiзьми дорогу,- сюди ж, у стольний
Санкт-Петербург,Миколина нещасна мати, яку вiн бачив у Броварах... Його
везли, мов на пожежу, i день, i нiч, лиш коней перепрягали, а ©й ще довго
©хати... Оце тобi, Миколо, шановний пане Костомаров, i мудрий цар, якому
ти хотiв вiддати пiд тверду руку союз слов'ян, об' днання
братiв-народiв!.. Вiн хоче сам узяти, загарбати. А ти йому: будь ласка,
приймiть вiд нас, од братчикiв!.. Слiпцi! Не перснi з образом святих
Кирила та Мефодiя, не папiрцi статутнi, а сокири, та вила, та гострi
коси!.. Вiшальниковi, катюзi кращих синiв Росi© хотiв читати проповiдi про
благочестя, рiвнiсть i всеслов'янську днiсть!.. Дитина си, Миколо, хоч i
професор...
Почулись кроки, брязкiт,- напевно, збро©,- рiзка, прихрипла мова. I
знову все затихло...
Невдовзi грюкнули залiзом дверi, хтось увiйшов чи вийшов з тако© ж,
мабуть, камери...
Тут уже чимало братчикiв. Вiн достеменно не знав, хто саме, крiм
Костомарова та двох студентiв: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак
сидить - вiн був десь тут, у Петербурзi... Чи то Кулiш та Бiлозерський
встигли перевезтися через кордон, чи ©х також схопили?..
Iз вулицi ледь долина стукiт швидких колiс... Хтось засмiявся
голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чека ? Тяжкi, брутальнi
допити з метою знiвечити, втоптати в твань високi ©хнi помисли i ©хнi
душi, виповненi любовi й болю за свiй народ, за люд, що стогне, мучиться
пiд тягарем крiпаччини? А потiм... Потiм буде не те, що бог дасть,- що цар
звелить!
Не згледiвся, як почало темнiти. Помiтив це, коли заклацав ключ у замку
i в ледь прочиненi окутi дверi його спитали басом:
- Вечерять будете?
Хотiв вiдмовитись, та схаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати i
не зламатися, треба не тiльки сили духу, а й сили тiла!
- Буду.
- Як ма те за що, то можу принести вам з трактиру. Бо на харчах
казенних...
- Спасибi. Ось карбованець,- пiдвiвся з лiжка i пiдiйшов до щiлини.
Поклав монету в простягнуту лапату руку, пождав, допоки дверi знову
вiдгородили його вiд свiту, й рвонув тiсного комiра. Кинув на лiжко шарф,
що заяснiв у сутiнках кривавим тихим полум'ям i нагадав чомусь йому
гусара, що на поромi перед арештом хотiв зiпхнуть у воду чемодан... Не
допустив, злякавшись, що там навiки кануть його найкращi вiршi, його
рукописи, якi зiбрав, на лихо, по всiх знайомих. Тепер жандарми мають що
почитати!
_...Аж ось i сам,_
_Високий, сердитий,_
_Виступав; обок його_
_Цариця небога,_
_Мов опеньок засушений,_
_Тонка, довгонога..._
вiршi, ... I за що вчепитися, заслати його в Сибiр!.. Можливо,
треба було... Нi, вiн не змiг! Це ж дiти його... Щоб батько та рятувався
смертю сво©х дiтей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надiя :
©м треба документальнi свiдчення його крамольностi, його вини. Вони тут
тихо скнiтимуть, - як не потрублять мишi, - аж доти, поки не вдарить дзвiн
свободи... А вдарить?.. Вдарить! Чим бiльше зло, тим вiк його коротший...
Довгенько щось Росiя терпить... Коли найкращi люди iдуть на смерть, на
каторгу в iм'я свято© волi, вона - близька, вона, як кажуть, не за горами!
Рил в, Пестель... То все - було!.. I зараз ... Ти мовиш про тих, що нинi
звозять сюди жандарми?.. Не тiльки. i в Пiтерi... Тс-с!.. Я мовчу. У
мене не розживуться синьомундирi!..
Заклацав ключ, поволi, немов самi собою, одчинилися рипливi дверi, i в
порозi вирiс Сидоров iз тацею в мiцних руках. Пройшов до столу, вправно
поставив тацю з посудом i зняв серветку.
- Ось, пане, ©жте, - мовив. I осмiхнувсь у вуса. Потому старанно з
кишенi виловив дрiбнi монети й подав ув'язненому. - А це на завтра буде.
- Залиш собi.
- Спасибi, - сказав нетвердо якось, не по-тутешньому.
- Не з Укра©ни часом? - спитав Тарас.
- Сидоренко... - всмiхнувся гiрко.
- Служиш уже давно?
- Дванадцять рокiв...
- Сидоров! - гукнули десь у коридорi. - Дивись менi, собачий сину!
Солдат стенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, i швидко вийшов.
- Тут я! - озвався також рiзко, замкнувши дверi.
- Нi, ти таки доходишся!
- Приносив ©сти пановi, вашблагородi .
- Ха! Пановi... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоя макiтра.
- Так точно, ваше благородi ! - вигукнув солдат зрадiло.
Як збирав порожнiй посуд, не поспiшав, усе придивлявся нишком чи щось
хотiв спитати, та не насмiлювався
- Ви й справдi, пане, будете з людей простих? - озвався-таки
пiвшепотом.- Бо в нас тут все пани й пани...
- Художник я, чоловiче,- сказав Тарас.
- Виходить, пан...
- Та як дивитися. Я з крiпакiв, i рiднi мо© в неволi.
- Втекли вiд пана?!
- Викупили. Знайшлися добрi люди.
- Бредня. Нема таких людей...
- , друже, !
- У бiдних чортма за що, а панство...
- Ну, Сидоров! - почулось нагло iз коридора. Солдат зiп'явсь навшпиньки
i тихо вийшов.
- Слухаюсь, вашблагородi !
Дверi замкнули знову. Десь у дворi, а може, то й на вулицi, гойднулося
й лишилось свiтло, i на його ясному тлi вирiзьблювалися, мов на гравюрi,
холоднi чорнi грати... Нiколи i не подумав би, що цi залiзнi рамцi так
можуть дiяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж
нi, так нiби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душi
озвався первiсний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидко© втечi
й остерiгалася всiляких пасток... Власне, i Товариство ©хн було не чимсь,
а пасткою. Вiдкрите, всiм доступне, з промовами та писаниною! Приходь,
намотуй собi на вус i - так i так, мов, пане губернатор... Воно й не диво,
що хтось донiс... Тепер усе пропало! Стiльки труда покладено, роздмухано
вогню в серцях; iз iскорок, що ледве-ледве тлiли...
- Виходь! _-_ почулось.
Глянув i здивувався: в камерi стояв жандармський унтер, а Сидоров йому
присвiчував. Задумався i не почув, як вiдчинили дверi. Треба надалi бути
пильним...
Коли Тарас пiдвiвся, похмурий унтер вихопив iз чорних пiхов шаблю i
вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу.
Сидоров пiшов попереду, Тарас слiдом, за спиною у себе чуючи холодний
подих унтера. А може, шаблi?..
На вечiр похолоднiшало. З невидимих весняних хмар спадав снiжок,
метеликами в'ючись довкола лiхтаря...
Двором i вулицею iшли вже тiльки вдвох з унтером, який його спрямовував
короткими "вперед", "лiворуч!"
- Не скажете, куди йдемо? - спитав хтозна для чого_._ Людинi в його
становищi...
- Мовчати! - гаркнув унтер, наче вiд тишi нинi залежить ©хн життя.
Повз вартового, - виструнченого, як на парадi, - ввiйшли в якiсь високi
дверi, крутими сходами зiйшли на другий поверх, ледь-ледь освiтлений i
через те якийсь тривожний i та мничий. Унтер постукав в однi з кiлькох, що
виднi були, дверей i ввiв Шевченка до кабiнету, де за столом сидiв
чиновник, який приймав його сьогоднi вiд двох киян.
- Тарас Григорович! - пiдвiвся вiн, мов стрiв старого приятеля.- Iди
собi, голубчику,- звелiв недбало унтеровi.-Прошу, прошу сiдати! - узяв за
лiкоть "гостя" i м'яко пiдвiв до крiсла. Сам сiв навпроти.- Вибачте за мiй
невдалий недавнiй жарт...- приклав до серця руку.- Тут, серед цих
жандармiв, важко не огрубiти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не
представився. Попов Михайло, Максимiв син. Прошу любити й жалувати!
- Тарас Шевченко...
- Знаю. Як виявля ться, у нас iз вами спiльнi, так би мовити,
знайомi...
- Цiкаво... Хто ж це?
- Зайцев. Iван Кiндратович. Художник теж i друг Ширяева, в якого ви...
Не буду! - пiднiс покiрно руки, помiтивши, що гiсть нахмурив брови. - Кому
при мно згадувати свою бiду... Ви потiм вчились у Академi© мистецтв?
- Так.
- Дещо бачив iз ваших творiв - гарно! З вас мiг би вийти великий
майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, зна те
Вiссарiона Б лiнського? Так я колись, iще в гiмназi©, навчав його.
Блискучий був гiмназист! З апломбом був, щоправда, з претензiями на
генiальнiсть... Та хто не мрi в молодостi перевернути гори й розкрити
людям очi на абсолютну iстину!.. Це правда, що вас з крiпацтва викупила
августiйша iмператорська родина?
- Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського для
iмператорсько© родини, i за тi грошi менi купили волю.
- Я уявляю, - зiтхнув Попов,- якi були ви радi, якi щасливi!.. Коли б у
вас на грудях, де носять хрест, побачив зараз портрет його величностi, не
здивувався б...
- Тодi менi потрiбно було б зробити з себе цiлий iконостас, - сказав
Тарас не без лукавства.- Сошенко, Венецiанов, Жуковський, Вi льгорський,
Брюллов, Мокрицький - всi брали участь у викупi.
- Чудово, що ви про те не забува те, - примружив очi слiдчий. - Це так
природно... Дивно лише, що ви, як кажуть, пустились берега в сво©х
поезiях... Вас, мабуть, хтось пiдштовхував, навчав, виводив нишком-тишком
на цю страшну дорогу? Немислимо, аби людина, викуплена його величнiстю,
була така невдячна, сама додумалася висловлюватися в такому тонi про
iмператора й iмператрицю!..
- Тут ви вгадали, - зiтхнув Тарас.
- Хто ж вiн такий? - напружився, мов гончий пес, пан слiдчий.- Я ж
бачу, ви людина порядна й щира... Прiзвище?!
- Недоля.
- Так... - схопив перо, пiдсунув аркуш. - Iм'я, по батьковi? Де
прожива ?
- Iмен, на жаль, багато...
- Назвiть усi.
- Пригнiчення, несправедливiсть, обман, знущання, злиднi, визискування,
брехня, пiдступнiсть, здирство, хабарництво... I батьком всього цього
вважа ться межи людьми ©х_ _iмператорська величнiсть...
- Досить! - кинув перо Попов. Помовчав, важко дихаючи, знов усмiхнувся
приязно. - Ви жартiвник, мiй дорогий Тарасе Григоровичу... От тiльки мiсце
вибрали не пiдходяще...
- Жартувала баба з колесом...
- Ви ще й догадливий! Жаль, жаль... Такий талант змарну ться... А все ж
ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, не зовсiм мудрi. Коли вже
вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, в яку пролiзти
можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали i по якому дiлу?
- Куди - збагнув, а от за що - не знаю.
- I не догаду теся, що вам загрожу ?
- Якщо вини не зна ш, то як же можна визначити за не© кару?
- Мудро... Одна лише поправочка: ви добре зна те свою вину. Не гiрш од
нас. А нам усе вiдомо!
- Тодi навiщо допит, уся оця комедiя? - вiдкинувся Тарас на спинку
крiсла. I дурню ясно, що цей колишнiй вчитель ще тiльки хоче взнати...
- Це ще не допит. Це тiльки дружня бесiда, - сказав Попов крiзь зуби,
мов натякаючи, що ягiдки попереду. - Я що, я голуб лагiдний... А от коли
потрапите у кабiнет Леонтiя Васильовича... Знайоме вам таке iм'я?
- Нi.
- Ви не чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства?
- А граф Орлов?
- Орлов - шеф корпусу жандармiв i наш, звичайно. Проте ви дiло матимете
iз генералом Дубельтом. А це така людина, - скажу вiдверто, бо ви менi
подоба теся,- що лiпше з нею не зустрiчатися...
- Та я й не прагнув зустрiчi, - знизав Тарас плечима.
- Хто зна, хто зна... Дiяльнiсть ваша у Малоросi©, чи, як ви кажете, на
Укра©нi, доводить нам красномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотiли нас
побачити, погомонiти з нами i попросити у нас притулку на довгi роки!
- Бог свiдок, я...
- Не треба таких високих свiдкiв, - пiднiс правицю слiдчий. - Оскiльки
ви i з богом не дуже панька теся, то ми не ма мо пiдстав вважати "божi"
свiдчення за щиру правду.
- Ви хочете менi накинути ще й богохульство?
- Думаю, що буде досить цiлком земного. Згоднi?
- Негарно, добрий паночку, загонити мене на лiд,сказав Тарас.- Я ж
посковзнутись можу, упасти й нехотя собi зламати шию. Вам буде жаль...
- й-богу, гарно сказано! - всмiхнувся слiдчий.Справдi, я не хотiв би,
щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що подiляю погляди Вiссарiона... Проте
у Пушкiна схвильовано й правдиво мовлено:
_И за учителей своих_
_Заздравный кубок подымает..._
- Якби ми зараз сидiли з вами десь у трактирi чи на балу, я з радiстю
пiднiс би повний келех за вчителя свого Брюллова,- сказав Тарас.
- Тiльки вiд вас залежить, чи зможете ви це зробити найближчим часом.
Треба зiзнатись щиро, назвати нам людей, якi спонукували вас до писання
крамольних вiршiв. А ще - покаятись i попросити прощення у государя.
- Я ж вам сказав...
- Нiчого ви не сказали,- спинив Попов.- Ви ж бачили, що я нiчого не
записав. Слова, слова... Потрiбне дiло, друже мiй... Очолював слов'янське
ваше братство пан Костомаров? Чи ви?
- Я не належав нi до якого братства i через те не можу нiчого вам
повiдомити.
- Припустимо... - всмiхнувся криво слiдчий. - Я вам повiрив би, коли б
не пан Андрузький, який, - i, мабуть, небезпiдставно, - твердить, що ви
були душею братства святих Кирила i Мефодiя, його натхненником i, так би
мовити, вождем духовним...
- Видно, ви налякали його до смертi i вiн сказав те, що хотiли вiд
нього чути.
- Та нi, зiзнався щиро i добровiльно, за що i буде винагороджений.
- Iуду теж нагородили, та вiн чомусь повiсився...
- Чи не вважа те себе месi ю? - спитав з лукавим усмiхом.
- Нi._ _Я поет, художник.
- Е-е, не кажiть!.. Iз ваших вiршiв видно, що ви берете вище.
Признайтеся. Я не скажу Леонтi вi Васильовичу. Цiкаво просто. Все-таки я ж
був колись учителем... Exegi monumentum aere perennius, як мовить нам
Горацiй. "Я знак безсмертя собi воздвиг..." Ви не вивчали латинську мову?
Вибачте, я геть забув, що ви були... Як мовиться, iз грязi в князi...
_Як умру, то поховайте_
_Мене на могилi,_
_Серед степу широкого,_
_На, Вкра©нi милiй..._
- Я був тодi смертельно хворий...
- Хiба здоровому спаде на думку писати такi рядки!
_Поховайте та вставайте,_
_Кайдани порвiте_
_I вражою злою кров'ю_
_Волю окропiте._
- У вас чудова пам'ять i вимова цiлком пристойна. Ви часом не з
Укра©ни?
-.Нi. Просто часто менi доводиться займатись вашим братом. А як було б
прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз i назавжди повикидали з голiв химери
i примирилися iз тим, що , що буде...
- Того, що буде, нiхто не зна ...
- Знаю. Iмперiя, як i тепер!
- Вам легко жити: вiрите! А iншим, бач, вiдмовля те в потребi вiри, в
правi на власну душу.
- Вiрте i ви в царя, в iмперiю, i в душах ваших буде мир та любов!
- У рабських душах?!
Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його "Трьох лiт".
- Хоч це вам здасться дивним, - мовив нарештi глухо, - я розумiю вашу
палку неприязнь до крiпосництва... Коли б ви паном виросли i мали душ,
скажiмо, двiстi, то заспiвали б iншо©... Моя вам дружня рада: не зачiпайте
цi © теми, принаймнi тут, де в кожного крiпаки, що теж не дуже втiшенi
сво©м становищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його
селяни... Тепер вiн чортом дише на всiх пiдбурювачiв. Так що шануйтесь...
- Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду?
- Колючий ви, - всмiхнувся слiдчий. - Я з чистим серцем, а ви б' те
простягнену вам у бiдi достойну, дружню руку...
- А може, в нiй безчестя?
- Безчестя в бунтi, а не в розкаяннi. Розкаяння i допомога слiдству...
- Напевно, ви вважа те, що я не маю честi, й тому пропону те менi таку
бридоту?
- У кожного сво© обов'язки перед Росi ю i государем...
- Ви ж не крiпак, самi такi обрали.
- Обставини бувають дужчi вiд нас самих... А потiм, чом ви, борючись з
самодержавством, не припуска те, що хтось глибоко вiрить у досконалiсть
тако© влади i вiдданий не тiльки тiлом, але й душею?
- Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством?
- Вiршi. Найкращi свiдки - вписанi сюди поезi©, - поклав на зошит руку.
- Не кимось,- прошу вiдзначити, - а власною-таки рукою. Те, що сказав
студент Андрузький чи ще там хтось, змога i заперечити, довести, що все
брехня та наговiр, за щось там чорна помста, а тут, як кажуть, супроти
факту не попреш. Бо що написано пером...
- Того не виволочеш волом.
- У нас не так говориться. Та це дарма, важлива суть... Скажiть, а де
ваш перстень? - спитав, уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав
на стiл.
- Перстень?.. - протяг, шукаючи найкращу вiдповiдь. Пильнуй, пильнуй,
Тарасе! Ця пiдколодна гадина куса враз. - Я ж не панич, - всмiхнувся, -
щоб начiпляти перснiв. Подумать можна, що ви менi колись давно подарували
перстень... А може, й це чийсь наговiр?
- Ви не носили цього святого знака?
- Не розумiю...
Попов замовк, задумався. Гортав недбало зошит.
- Хотiлось вам допомогти, - сказав нарештi тихо. - Порятувати вас од
Сибiру й каторги... На щастя, братство ваше накрили ми ще в зародку, з
малим грiхом. Колеги вашi, мабуть, вiдбудуться лиш переляком та, може,
висилкою... А з вами дiло гiрше. Поет, який дерзнув супроти ©х величностi,
- це вже бунтар, злочинець, i не якийсь - державний! - пiднiс покритий
прозорим пухом палець iз довгим гострим нiгтем.
"Мов хижий кiготь... - зринула тривожна думка. - Вп' ться - не
оддереш..."
- Я не дерзав... - промовив. - Все те саме писалося. Найде, як хмара,
вдарить розлогим громом, блисне i - лл ться, лл ться, лл ться!..
- Ви хочете менi сказати, - всмiхнувся хитро слiдчий, - що ви лише
записували, яко Мойсей, нечутний для iнших голос божий?
Тарас кивнув. Напружився, чекаючи нових питань, в яких напевно ж буде й
нова пiдступна пастка.
- Отже, ви щиро вiруючий i навiть бiльше - речник самого господа?
Припустимо. Це все чудово, складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б
не два моменти. Один: для речника потрiбна вiра беззастережна, а ви в
сво му "Exegi monumentum" замаху теся i на Всевишнього. Пригаду те?
_Як понесе з Укра©ни_
У син море
_Кров ворожу... отодi я_
_I лани, i гори -_
_Все покину i полину_
_До самого бога_
_Молитися... а до того_
_Я не знаю бога._
А другий момент - ще тяжчий для вас, оскiльки вiн не приватний, а
фiлософський чи богословський. Iз ваших слiв про "божий глас" виходить, що
й вседержитель осуджу самодержавство i государя iмператора, свого ж таки
помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скорiше схоже на маячню!.. -
Примружив бiлястi очi, смачно пошкрiбся в баках i позiхнув. - То, може,
будемо самi писати вiршi й вiдповiдати за них самi? Чи ви наполяга те, що
автором "Закону божого" були не ви, а теж господь?
- Я не писав такого вiрша.
- Лише записували?
- Нi. Я не маю твору з такою назвою. Чи, може, ви приписати хочете менi
вангелi ?
- Тарасе Григоровичу!.. - докiрливо розвiв руками слiдчий. - Ми теж не
ликом шитi... Якщо не ви, то хто? Гулак, Кулiш чи Костомаров?
- Ви про таке пита те, чого не знаю, - стримано сказав Тарас, хоча в
душi вже закипала злiсть.
- Все ясно - ви бажа те погомонiти iз генералом Дубельтом... - сказав
Попов не скоро.- Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки. Стосовно вас мо
сумлiння чисте. Я щиро прагнув виручити вас iз бiди...
- Спасибi, - зiтхнув Тарас полегшено. - Вже якось воно та буде. Як бог
не видасть, кажуть, свиня не з'©сть...
- Язик - ваш ворог, - кивнув похмуро слiдчий. - Унтер! - гукнув
пiдводячись. В порозi вирiс унтер.
- Я тута, ваше благородi !
- У камеру! - зиркнув спiдлоба на Шевченка. - Та накажи, щоб пильнували
добре! Бо не дай бог...
- Дозвольте йти? - заждавши, спитав жандарм.
Лише махнув рукою.
- Добранiч вам! - сказав Тарас, виходячи.
- Що? А-а... Ходи здоровий,буркнув.
У камерi було волого й холодно. Стояв важкий, аж млосний морок. Тiльки
серед пiдлоги ледь-ледь вiдсвiчувалося вiкно у гратах, вище i вужче
справжнього... Життя й мистецтво... Дiйснiсть i вiдображення його у
творах... Звiдки вони дiзналися про "Закон божий", чи "Книги буття
укра©нського народу"? З чуток, доносу? Чи мають тут примiрник?.. Казав же
©м: не треба документiв! Витворили на власну голову та ще й, мабуть,
розмножили... Розумнi ж наче, професори та вчителi... Цей теж учитель
нiби... Благопристойний хранитель трону й самодержавства!.. Котра уже
година? За пiвнiч, певно... Чи то вже знають в Академi© про злу його
пригоду? Брюллов помiг би, може. Великий Карл велику ма силу!..
Лiг на холодне лiжко, не роздягаючись. Такий був день, а не втомився.
Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей зу©т: не вирватися
йому iз ©хнiх залiзних рук!.. Повимiчали, бачив, у рукописнiй книжцi
мiсця, в яких правдиво мовиться про них - катiв народу. Iч, закрутило в
носi! Покайся, мовить, викажи сво©х братiв по мислi - i будеш, може,
прощений!.. Вони по вуха в злочинах, а каятись велять йому. Вони вдiлили
дещицю, щоб викупити його з крiпацтва, - а хто ж його туди загнав, ще
ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота, ображена його правдивим словом!..
х не цiкавить правда, чужа душа,- турбуються лише про власну шкуру. В
кровi, в сльозах купаються i розпинають кожного, хто ©м про це розкаже, ба
навiть тiльки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни, одумайся, - нi,
затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашнi, що
мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Iсусовi, що постраждав за
iстину, а потiм з легким серцем йдуть розпинать, як Iрод, сво©х iсусiв!..
Господи, якщо ти бачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в
скверну?.. А може, ти, всеблагий, iз ними радишся в дiлах земних, бо
стiльки горя послав на люд простий, беззахисний i незлобивий?!
Хтось гомонить у коридорi... Мiняють, певно, вартових... Пильнуйте,
каже, добре... Гада , що я тiкатиму, що десь довкола бродять з ножами за
халявами мо© завзятi спiльники... Гай-гай! Нiхто й не пiкнув, шаснули