Шевчук Владимир. Син волi

знайдуть... Спасибi тобi, Мартине, за добре серце! Радий, що й тут, у
цьому пеклi й гно©щi, не втратив ти душi людсько©. Дякуй сво му
товаришевi. I вибачай!..
- Даремно ви, Григоровичу... - зiв'яв солдат. - Чи, може, ви
сумнiва тесь? Так ми усе продумали. Переодягнетесь у мiй мундир...
- Не треба. Я вiрю вам. Якщо уже несила, iдiть самi, без мене... Нехай
гiрка менi судилась чаша, я вип'ю ©© до дна...
Тим часом стихла пiсня.
Мартин пiдвiвся.
- Вибачте...
Зiбрав поквапно посуд.
- Спасибi ще раз! В мене сьогоднi справжн свято, -сказав Тарас. - Коли
за тебе можуть вiддать життя, ти ще потрiбний людям, ти щось зробив
корисне!
- Де Сидоров? - почулось грiзне унтерове.
- Зайшов забрати посуд.
- Давно?
- Нi, тiльки що.
Мартин повiльно вийшов. Плечi його поникли, зменшилися, мов вiн
постарiв раптом на добрих десять рокiв.
Щось обiрвалося в Тарасовiй душi. Зринув тривожний сумнiв. Може, зробив
не так, як личило б? В'язниця - це в'язниця, а воля... Може, вiн побоявся
ризику i тих пригод, що випали б йому на долю як втiкачевi?.. Сумнiви
тепер його каратимуть усе життя... Нi, вiн не мiг iнакше!.. Причини, ним
обдуманi, були значнi, вагомi, та ще була й одна така, яко© вiн не смiв
навести й перед самим собою. Поет, який хова ться, немов ховрах, по норах,
не те iм'я, що кличе i надиха . А той поет, якого цар з жандармами
замкнули або заслали, - трагiчна постать, мученик, ледь не святий. Не
слава була йому потрiбна i не вiнець терновий, а поступ краю рiдного,
високий дух народу, вогонь, який вiн теж роздмухував iз iскри, що не
згасла пiд грубим шаром попелу. Коли його засудять i заборонять його
книжки - це стане нiби гаслом до роздумiв i до протесту для тих, хто чув
про нього або читав його рядки, добутi з серця. Скараний, вiн стане ще
жаданiший для тих, хто прагне волi, для душ високих, вiдданих сво©й землi,
народовi. Такий кобзар страшнiший для влади й панства, нiж той, що вчив би
молодь, як володiти пензлем, зустрiв би милу суджену й плодив би дiток...
Мабуть, тепер йому не мати жiнки, дiти його не глянуть синiм зором на
бiлий свiт!.. Це страшно... Умре, й нiхто не плакатиме по неборацi, не
пом'яне...
Сердито змахнув сльозу. Щось вiн зробився надто вже жалiсливим. Тут
треба бути кременем, а вiн сидить i тужить за тим, чого не матиме.
Жандармам, може, тiльки цього i треба. Дали йому на жалiсть час i ждуть,
коли розкисне в сво©х сльозах. А потiм - впадуть на нього беркутами!..
...Прийшли по нього лише п'ятнадцятого травня, на двадцять третю днину
самотини. Прислали знов тих самих молодцiв, що вже ранiш водили його до
Дубельта. Й так само коротко, дiставши з пiхов шаблi, йому скомандували:
- Пiшов!
- З речами?
- Нi.
Взяли його в оточення i повели. Переднiй вже причастився зранку, й вiд
нього несло, нiби з брудного шинку.
Дивна душа людська: iшов на допит i все ж радiв, що зрушила його недоля
з мiсця, що не сто©ть, покрившись ряскою та жабуринням, мов перекрита,
гнила вода.
Надворi встиг дихнути травнем, навiть побачить гiлку в листi, що
зазирала з вулицi у цей страшний, пекельний двiр...
- Давай, давай! - бурчав конвойний. Шаблю, проте, тримав на вiдстанi:
запам'ятав той перший ©хнiй похiд до Дубельта.
Крiзь чорний вхiд спустилися в пiдвал i тут же намацали в напiвпiтьмi
вузенькi сходи вгору.

_Тепер Еней убрався в пекло,_
_Прийшов зовсiм на iнший свiт;_
_Там все поблiдло i поблекло,_
_Нема нi мiсяця, нi звiзд..._

Рядки спливли зненацька, пiд гупання важких чобiт. Згадалася i перша
зустрiч iз "Ене©дою" в далекiй Шполi, й торговиця, що вирувала людом...
- Пiшов! - штовхнули в спину.
Вони тодi проторгувались добре, й поповичу дiсталася подвiйна кара...
- Спиш на ходу! - пiдштовхував його жандарм.
- Напевно, вiн провiв цю нiч iз молодицею, - гигикнув другий.
- Довго йому не бачити такого зiлля!
По коридору вийшли на свiтлий день, що заливав параднi сходи. В
дзеркалi Тарас побачив дiда, якого замiсть нього вели на допит. Вуса i
борода, волосся довге й злипле... Треба було постригтись i поголитись. Не
вiк же тут сидять отак, як вiн просидiв мiсяць. Мов Робiнзон...
Його ввели до зали, де вже були Гулак, Кулiш, Андрузький, Костомаров та
Бiлозерський...
- Добридень вам, панове! - гукнув привiтно й весело, немов вони
зустрiлися десь на квартирi в Ки вi.
- Здоров, Тарасе.
- Здрастуй...
- Ну й вигляд у тебе!..
м не дозволили потиснуть руки або хоча б наблизитися один до одного.
- Це щоб мене боялися, - сказав Тарас. - Як iз таким заводитись, то
краще збiгти... Зна те, коли б я був такий страшний, як повертався в Ки©в
з Лiвобережжя, то, мо' б, мене й не зачепив той косоокий квартальний
добрий молодець. З дитинства мав вiдразу до косооких, i недаремно, нiби
передчував!..
Крiм нього, всi були пiдстриженi й поголенi, мов перед балом. Всюди
панам повага й пiльги!
- Нехай вже ми... - сказав Гулак iз натяком. - А ви чого тут?
- Бачу: коня кують; дай, думаю, й собi пiдставлю ногу...
- Веселий ви чоловiк, Шевченко, - сказав жандарм, який стояв побiля
Костомарова. Микола був пригнiчений, аж чорний весь. Нi разу й тiнi
усмiшки не промайнуло в його пригаслих, сумних очах.
- Веселому живеться легше, - сказав Тарас, звернувшись до Костомарова.
- Чи так, Миколо Йвановичу?
Той лиш повiв плечима.
- Нема чого нам веселитись нинi... - зiтхнув Кулiш. -_ _Не_ _зна ш,
чого нас тут зiбрали?
- Вiдпустять, може...
- Гарно б... Проте навряд.
Андрузький щось хотiв сказати i не сказав. Дивився_ _на_ _всiх
зацьковано, мов ждав, що зараз його почнуть лупасити. Можливо, й справдi
хлопець наговорив зi страху чогось i зайвого; тепер стражда , мучиться.
- Коли б менi iшов двадцятий рiк,_ _як декому... - почав Тарас бадьоро
i зупинився.
- То що б? - спитав Андрузький з викликом.
- Я пам'ятав би, що все життя попереду, й не хнюпив би, як дехто, носа
й тримався б, як належить, iз гiднiстю... I думав би про гарну й нiжну
дiвчину... А ще писав би вiршi!..
- Про каземат? - спитав жандарм. Той самий, що дивувався його
веселостi.
- Нi. Про село, де вирiс, про те дiвча, що втерло гiркi сирiтськi
сльози...
- Як звiдси вирветесь, то ж заспiва ваша завзята муза!
- Який же бiс мене й занiс у цю хурдигу, як не вона... - сказав Тарас
iз посмiшкою.
Гулак примружив очi й розплющив знову, давши тим зрозумiти, що все
збагнув.
Тим часом з дверей, якi вели iз зали в якусь кiмнату чи кабiнет,
поквапно вийшов Попов, - тепер також синьомундирий, - i погукав чи
наказав:
- Андрузький!
Студент пiдвiвся рвучко й непевним кроком, нiби щойно прокинувся,
пройшов у дверi. Запала тривожна, довга тиша.
- Нiмий вродився, - мовив Тарас неголосно. Страх не любив, коли мовчали
люди, яким потрiбно поговорити.
- Зацiпило б тому студенту! - кивнув Кулiш на_ _дверi_._
- Воно ж iще дитина, - сказав Тарас.
- Шевченко! - гукнув Попов, знов одчинивши дверi.
- Це схоже щось на зводи, чи очну ставку, - шепнув Кулiш, коли Тарас
проходив мимо нього.
У кабiнетi були Орлов, - всевладний шеф жандармiв, - начальник Третього
вiддiлу завжди похмурий Дубельт, Попов, Нордстрем, який брав участь у
попереднiм допитi, й студент Андрузький, що притулився, поклавши руки на
колiна, по iнший бiк покритого зеленим столу.
- Сiдайте тут,- вказав Попов на вiльне крiсло перед студентом.
- Ви зна те його? - суворо спитав Шевченка Дубельт, кивнувши в бiк
Андрузького.
- Юрко Андрузький, - сказав Тарас спокiйно, хоч сам напружився,
приготувався внутрiшньо давати вiдсiч.
- А вам також знайомий цей чоловiк?
- Тарас Григорович Шевченко, - сказав Андрузький тихо.
- Хто вiн?
- Учитель малювання в унiверситетi святого Володимира.
- А ще?
- Поет, художник...
- А входив вiн до Товариства iменi святих Кирила i Mефодiя?
- Так. Вiн очолював найзаповзятiше його крило.
- У чому це виявлялося?
- Всiх монархiстiв вiн називав падлюками i закликав до створення на
Укра©нi республiки.
- Це правда?
- Нi, - сказав Тарас, - Такого я не говорив.
- Якщо не ви, то хто? - втрутився Орлов у допит, чи очну ставку.
- Того не вiдаю, оскiльки я не був нiколи членом будь-якого товариства.
- Студент Андрузький, а правда те, що вiн, Тарас Шевченко тобто, на
вечорах у Костомарова читав крамольнi вiршi? - спитав не скоро Дубельт.
- Читав... I всi захоплювалися...
- Георгiю, тобi ще довго жити межи людьми й дивитись ©м у вiчi, -
сказав Тарас iз болем.
- Мовчати! - крикнув Дубельт.
- Негарно змушувати дитину брехать на старших, - кинув йому Тарас.
Андрузький почервонiв.
Запала тиша.
- Ти добровiльно свiдчив, без будь-якого примусу? - спитав, нарештi,
Дубельт, уп'явшись гострим поглядом у бiдолаху.
- Не знаю... Я... Менi хотiлось стати вам у пригодi...
- Чому?
- Бо я злякався... Ви так менi погрожували й кричали так на мене...
- Щеня! - лайнувся Дубельт.
- Ну ти ж читав i слухав його мерзеннi пасквiлi? - спитав Орлов.
- Читав i слухав вiршi...
- Якi?
- Забув...
- А ти, Шевченко, не заперечу ш, що понаписував чортзна-чого?
- Це новий вид поезi©?
Орлов уп'явся в нього.
- Я ж вам казав, - всмiхнувся_ _криво Дубельт, - що_ _вiн_ _мужик, та
ще й не з лiпших...
- Мужик, а став кумиром малоросiв!
- Малоросiв же, ваше превосходительство...
Попов i Нордстрем заусмiхались, висловивши в такий чудовий спосiб свою
пiдтримку Дубельту.
- Ти написав поеми "Сон", "Кавказ", "I мертвим, i живим, i
ненарожденним...? - спитав Орлов суворо.
- Таж я.
- Цього достатньо! - махнув Орлов рукою.
- Шевченко, встати й вийти! - звелiв Попов.
- А ти сиди, - спинив студента Дубельт.
Коли вже ©х розводили (надвечiр десь!) по камерах, Тарас уловчився
торкнутись лiктя Костомарова й пiдбадьорити:
- Ти не журись, Миколо, ще будемо колись разом i добре жити!..
У вiдповiдь - гiрка, несмiла посмiшка...
Вже в камерi вона йому стояла довго перед очима. Зламався брат Микола,
не витримав цього життя i цих тортур погрозами та невiдомiстю? З розмов з
Поповим, з допитiв не мiг зробити висновку, що Костомаров, скажiмо, як
Андрузький, зiзнався, виказав друзiв по Товариству, щоб заслужити прощення
чи хоч полегшення сво © долi. Можливо, вiн зламався тiльки внутрiшньо, сам
у собi, вiдча©вся якимось чином вибратися з цi © пастки з гратами... Кулiш
мiцнiший. Вирядився! Сорочка снiжно-бiла, взуття блищить... А Бiлозерський
Вася чомусь хова очi, мабуть, десь завинив, зiзнався в чомусь зайвому...
Гулак - це камiнь, в нього не розживешся на те, чого не схоче
розповiсти!.. Хто зна чим, вiн схожий iз Бондаренком Гнатом, найлiпшим
другом дитячих лiт. Той також нiде нi разу не похитнувсь, не зрадив свого
товариша Залiзняка... Гнат Бондаренко... Гонта... Вони любили грати у
козакiв та гайдамакiв. Воля була зорею ©хньою!.. А цей собачник Дубельт
зневажливо так, через губу мовив: "Малоросiв же, ваше
превосходительство..." Немовби в цьому словi, в цьому народовi захований
суспiльний ганж, вториннiсть, чiтка ознака виродження!.. Що може вiн, цей
тупомордий цербер, знать про народ, що був колись великий, славний,
гордий, народ-орел, орел з душею солов'я!..
Лiг на сво убоге лiжко й, дивлячись на вiдблиск свiтла мiж грат вiкна,
побачив бiлу хату, осяяну високим повним мiсяцем, рясну, всю бiлу яблуню
бiля причiлка i... маму, в свiтлi мiсяця, таку якусь рахманну та
бiлолицю... За столиком iз грубих дощок сидить зiв'яло батько, Микита щось
розказу йому, поклавши голову на бiлу руку, дiвчата меншi граються у
господинь, а старша, Катря, справдi допомага матерi...
- Сiдайте вже вечеряти... - луна голос неньки...
А соловей в левадi аж захлина ться, а далi, десь у степу, виводять
диво-пiсню дiвчата, що вертаються додому з поля... Гупають об стiл хрущi,
зриваючись...

_Садок вишневий коло хати,_
_Хрущi над вишнями гудуть,_
_Плугатарi__ з__ плугами йдуть,_
_Спiвають iдучи дiвчата,_
_А матерi вечерять ждуть..._

Схопився, сiв. Дiстав папiр, олiвчика... Прокляття! Темно...
Мiсяць пливе все вище, тiнi стають коротшi... Мовчки ©дять з одно©
миски, беручи з не© ложками без метушнi, за всталеним вiками звича м...

_Сiм'я вечеря коло хати,_
_Вечiрня зiронька вста _
_Дочка вечерять пода ,_
_А мати хоче научати,_
_Так соловейко не да ..._

Скiльки ж йому було, коли запала в душу ця нелукава, свята вечеря?..
Десь рокiв шiсть... Чи й менше... Вiн нiби й зараз бачить усi ©© деталi,
всi чу звуки, шерехи... Мов на живiй картинi.
Ось повечеряли, прибрали посуд... Просто на споришi пiд тином прослали
постiль... Батько пiшов на сiно в клуню...

_Поклала мати коло хати_
_Маленьких дiточок сво©х;_
_Сама заснула коло ©х._
_Затихло все, тiльки дiвчата_
_Та соловейко не затих..._

Не згледiвся, коли заснув. Пiд солов'©ний щебет, пiд зорями, що
мерехтiли, наче були живi...
Радiв новому вiршевi, й не так самiй його появi, як тiй картинi вечора,
що вилилася в тугi рядки поезi©. Тепер вiн був упевнений в ©© коли й не
вiчностi, то в довгих-довгих роках життя. I разом з тим йому зробилось
сумно: чарiвний, чистий вечiр з його дитинства вiднинi став доступний
всiм... З його дитинства... Може, i через те, що в ньому було так мало
свiтлого, та мить краси i спокою осяювала йому життя так довго i врештi
тихо вилилася у пiсню-спогад... Дивно було ©© повторювати, вслухатися в
слова й рядки... Ще десь годину тому була лише образа за свiй народ, а
потiм - бiлi стiни, i бiлий цвiт, i бiла в сяйвi мiсяця його спiвуча
мати... Не мiг згадати потiм ©© в трунi, померлою. Вона завжди являлася
йому такою, бiлою, немов травнева вишня... Забув ©© звичайний голос, а
пам'ятав лише пiснi, якi вона спiвала, ©© журливий, ча©ний спiв.
Розбурханий, нiяк не мiг заснути. Вже за дверима двiчi перемiняли
вартових, а вiн лежав, заглиблений в давноминуле, як в теплi хвилi... Де б
ти не жив, яких висот суспiльних ти не сягнув, земля дитинства, рiдна твоя
земля - з тобою, в тобi... Можливо, вона i твоя душа, твоя незгасна
вiчнiсть...
Не спалося... А нiч була безкрая, мов рiдний степ, мов горе його
синiв...
...Весна таки зламала зиму. Позаливала сонцем зеленi вруна озимини,
забушувала соком в отерплих грудях дерева i задзвенiла пiснею у високостi.
Здавалось, жайворонки й не вiдлiтали в iрiй. Перечекали лиху годину десь у
байрацi i, тiльки випав перший весняний день, вони звилися в чисту блакить
небес, понапинали струни й заграли так завзято й весело, як Перебендя на
весiллях.
Разом iз жайворонками з домiвок висипала i дiтвора.
- Господи, за що ти муку таку послав на мене! - "молилася" у хатi
мачуха.
Тарас i не дивився у вiкно, а нiби бачив ©© побiля печi. Розпатлана, з
осклiлими вiд зла очима, сердито сова горшками й кляне весь свiт. Вiдколи
прийшла до хати - колотиться, немов чортяка в пеклi...
Маленький Йосип сiв на могилу матерi й старанно ловить якусь комашку
межи барвiнком...
Тарас пiдбiг до брата, витер бруднi слiди недавнiх слiз, притис до
себе_ _його худеньке тiло. Малий притих, зiщулився, мов пташеня.
- Хочеш, зроблю тобi сопiлку? - спитав, ледь стримуючи сльози. -
Калинову, таку, що гарно гра ?..
- Хоцу... - всмiхнувся Йосип. Враз пригорнувся рвучко, немов вiдчув
нову бiду.
- Пугу! Пугу! - закричав на пагорбi за яром Гнат i замахав Тарасовi
рукою. То "Гонта" кликав "Залiзняка". Цьому малому Бондаренковому
гайдамацi i ©сти не давай, аби лише попогасати по кручах з шаблею.
- Козак з Лугу! - обiзвався Тарас i пiдхопив на руки Йосипа. - Хочеш
бити шляхту?
- А саблюку дасте? - всмiхнувся Йосип.
- I шаблюку, i пiстоля, ще й коня вороного!
Посадив на плечi Йосипа, заiржав, як справжнiй козацький кiнь, i помчав
до яру, по якому бiжить струмок.
Козаки були готовi до бою. В руках тримали шаблi й пiдшморгували
носами. Битва давно б уже розпочалася, якби знайшлись охочi бути шляхтою.
Гонта спробував було роздiлити хлопцiв сво ю владою, та громада
завирувала, розмахуючи збро ю.
Тарас вибiг чвалом на гору, хвацько зсадив Йосипа i вручив малому
пiстоля, якого щойно витяг у Гната-Гонти з-за пояса.
- Пани! Пани! - заволав дозорець, видираючись з яру.
- Де?! Та кажи скорiше! - оточили його.
- Там... - промовив, вiдсапуючись, й опустився на землю: далась взнаки
голодна зима. - Економ при©хав до Шевченкiв...
Гайдамаки здолали дружно струмок, розсипалися садом i, скрадаючись,
пiшли на приступ.
- Псякрев! - кричав економ, граючись канчуком. - Батогiв захотiлося?
Тпру, клятий! - шарпнув за повiд вороного, що хотiв почухатись об ворота й
ледве не причавив вершниковi ногу.
Хлопцi прича©лися за клунею i не знали, що ©м далi робити. Шляхтич
зiскочив з коня, прив'язав до стовпчика й вiдчинив ворота. Козаки
позадкували злякано. А Тарас перебiг вiд клунi до тину, схопив якусь
колючу гiллячку.
- Всi на фiльварок! - стукав рукiв'ям канчука в благеньку раму економ.
Тарас тим часом пiдбiг нагинцi до коня, поворожив бiля сiдла й шмигнув
назад за клуню.
- Я зараз, зараз, паночку... - боязко визирнула з сiней мачуха. -
Недiля ж нiби...
- Весна, псякрев! - пхнув економ коритце, яке стояло посеред двору.
Цiкавiсть переборола страх. Гайдамаки повисовувались_ _iз_ _схованок i
стежили за шляхтичем.
Той вiдв'язав повiд, поплескав коня по лискучiй ши© i поставив ногу в
стремено. Кiнь здригнувся. А коли економ закинув другу ногу i вмостився в
сiдло, вороний пiдскочив, нiби його вжалили. Потiм став на диби, заiржав i
так упав на переднi ноги, що шляхтич полетiв на землю сторч головою. Кiнь
рвонувся з мiсця й, обiрвавши повiд, що потрапив йому пiд копито, помчав у
степ.
Хлопцi чимдуж сипнули у вишняк. Минули сад Жениха i, збiгши з кручi,
вкрито© дерезою, зупинились на греблi.
- А славно ти його, Залiзняче! - сказав Тарасовi Гнат.
- Лакиза, чортiв пiдпанок...
Води в ставку було по самiсiнькi вiнця. Голубi крижинки, мов рибини в
час нересту, тихо терлись об греблю, розпадались, iскрилися. А дуплястi
верби, опустивши вiття в блакитну воду, полоскались, наче дiти у теплiй
лiтнiй рiчцi. Бiлi котики визирали боязко iз набухлих бруньок, немов не
вiрили, що вже весна. Зима ж була така холодна й довга...
Тарас не спостерiг, як товариство подалося за леваду в степ, де обiч
шляху ледве мрiла стара тополя. Не чув, як Гнат гукав до нього вже з того
берега i як маленький Йосип, кинутий напризволяще, скiмлив, заплутавшись у
дерезi. Душу заполонило дивне видовище. Вiтер гнав ставком ледь помiтнi
брижi, i сонце, що вiдбивалося у водi, пускало на всi боки зайчики, нiби
бризкалось золотавим вогнем. Яких тiльки кольорiв там не було! Вони
спалахували, мiнилися, переливалися, наче теж всю зиму просидiли в хатi
без чобiт i тепер радiли веснi. Мов крижини, пливли в небеснiй блакитi
хмари, погаптованi сонцем, веселi та урочистi. Шумiли верби. Жебонiла тихо
вода, що прорвалась крiзь щiлини у заставках i розливалася по левадi...
Тiльки тепер Тарас згадав про Йосипа. Озирнувся i побачив братика в
дерезi.
На бiгу помiтив Оксану. Розмахуючи руками, як вiтряк крилами, вона
летiла з кручi йому назустрiч i кричала щось, раз у раз озираючись. Бiла в
квiтках сорочка i червона стрiчка на головi. Весна-красна...
Оксана перша пiдбiгла до Йосипа. Взяла його на руки, утерла сльози й
поцiлувала.
- Там привезли з чумачки... вашого батька... - мовила, коли наблизився
до не© Тарас.
Взяв Йосипа i, мов чужими ногами, пiшов на гору...
Батька знiмали з воза Коваленко, дяк Богорський i дядько Павло.
Чорне-чорне лице, тьмянi очi й обвислi, як простреленi крила, руки...
Метушилася мачуха. Бiля призьби безмовно стояли Ярина з Марiйкою. Iз
незрячих очей Марiйки котились сльози.
Пiдбили солому в лiжку й поклали хворого, не роздягаючи.
- Мабуть... треба просто на лаву... - простогнав батько.
- Ну що ти, брате! - одiзвався дядько Павло. - Бог дасть, одужа ш... Не
одна ще лавка влама ться! Он Микиту скоро женити...
Батько спинився поглядом на лавцi, яка вламалась-таки на весiллi у
Катерини, потiм обвiв очима малечу, що вклякла бiля порога, i запитав:
- А де Микита?
- На зарiбках в отця Григорiя, - кинув дяк вiд порога i вийшов з хати.
Мачуха провела його поглядом, взяла чарчину на миснику й заховала в
макiтерку.
Знову рипнули дверi, й на порозi стала Оксана. В руках у не© глечик.
- Ось прислали мати, щоб випили...
- Ну, спочивай з дороги, - похмуро мовив дядько Павло. I люди тихо
стали розходитись.
Коли й Тарас, останнiм, хотiв пiти, долинув батькiв голос:
- До школи ходиш?
Тарас потупив очi.
Батько довго думав про щось, потiм сперся на лiкоть i попросив:
- А подай-но свитку...
Тарас метнувсь до полика, де лежала батькова свита, схопив ©© в
оберемок, поклав на лiжко. Батько пiдтягнув одежину i полiз до кишенi
рукою. Поволi витяг полотняний вузлик, поклав його собi на груди.
"Образок... - подумав журно Тарас. - Напевне, з Лаври, iз Ки ва..."
Згадався похорон матерi. На грудях у не© тодi лежав маленький Спас, який
вони колись купили з Катрею в Мотронинському монастирi.
Тим часом батько перепочив, розплющив очi й почав розв'язувать вузлика.
Руки в нього дрiбно тремтiли, на лобi виступив пiт. Натужно, нiби
полотнина була залiзною, розгорнув ©© i вийняв... книжку.
Тарас незчувся, як пiдiйшов. Тако© книжки вiн ще не бачив. Не псалтир,
не бiблiя i навiть не житi ... Руда, немов немащенi чоботи, а палiтурка з
заяложеними краями...
Батько поставив книжку на грудях i довго вдивлявся в не©, наче хотiв
переконатися, що це та сама, яку купив у Ки вi. Жодного разу не повертався
вiн iз чумачки без подарунка...
- Купив ось, синку... - подав Тарасовi книжку. - Учися!.. Може, доля
хоч до тебе всмiхнеться...
Тарас одкрив палiтурку й прочитав на першiй сторiнцi старанно кимось
виведене пером: "Григорiй Савич Сковорода..."
Батько танув як свiчка. Ще доки був з бородою, не так помiтно було, як
згасало в ньому життя. А коли Павло прийшов у суботу з уламком старо© коси
i поголив, хвороба нiби вийшла назовнi й запишалася сво ю силою.
З левади в хату приносив вiтер веснянi пахощi, iржання коней, гелгiт
гусей. Хворий тодi насторожувався, повертав голову до вiконця над поликом
i довго дивився на невеличкий клаптик пiд старою сiрою щепою, де вже
рябiла перша тендiтна зелень. Рушали в поле сусiди. Торохтiли мимо хати
вози, ревли воли, i пахло зерном, що всю зиму пролежало в засiках...
Батько скрикнув, заметався на лiжку. Стиснув жмут соломи в руцi:
- Не руште, пане, краще не руште... Люди добрi, рятуйте!..
Затих ураз, знесилений. Потiм пiдвiвсь на руки i, впершись поглядом у
куток, закричав i страшно, i радiсно:
- Горить! Горить!.. Освятили вже, освятили! Дзвони! Дзвони!..
Мов надiрвавшись, упав на вогку, тверду подушку, важко й уривчасто
дихаючи. Невдовзi пiднiс правицю i, помахуючи невидимим батогом, заспiвав:

_Гей же, да журба мене скрутила,_
_Да журба мене зсушила, да гей!_
_Гей же,__ зa__ чужими волами ходячи_
_Да чужi вози мажучи, да гей!_
_Гей же, ой, крикнули журавлi,_
_Да ходячи по рiллi, да гей!.._

- Тарасе! Море, море! - пiдвiвся знову рвучко. На долiвку зсунулася
ряднина, якою був укритий батько, зарипiло лiжко, наче мажа в сухiм
одеськiм степу. Та слабi руки пiдломились, i батько впав на подушку.
Тарас пiдняв ряднину, вкрив нею батька i метнувся до мисника. Схопив
рушник, намочив i, викрутивши, приклав до лоба недужому. Той притих
поволi, угамувався. Лише дихав важко та раз по раз щось бурмотiв. Тарас
уже хотiв був вийти з хати, щоб гукнути когось iз дорослих, та батько
запручався, мов од когось вириваючись, i закричав:
- Коня! Коня! Одчинiть ворота! Мури душать! Коня!..
...Другого дня вранцi батьку полегшало. Заснув, як почала займатись
зоря, й проспав до снiдання. Прокинувшись, обвiв очима хату, нiби щойно
звiдкись при©хав, i попросив узвару. Мачуха, що зiбралась було на панщину,
внесла з комори грушок, помила, налила окропом i поставила у ще не вичахлу
пiч.
- Зараз, зараз, Грицьку, буде узвар,- втiшала хворого, як малого.- А
мо', поснiдай спершу? Млинцi сьогоднi пекла...
- Гречанi? - поцiкавився батько.
- Еге, еге! - зрадiла мачуха i метнулась до печi, де на жару стояла
миска з млинцями.
Батько випив кварту узвару й задивився на сонце, що вляглося посеред
хати на рудiй нерiвнiй долiвцi. Потiм повернувся до вiконця над поликом i,
помилувавшись трохи морiжком пiд грушею, зiтхнув глибоко i запитав:
- Ще далеко до благовiщення?
- У вiвторок, з недiлi, - кинула мачуха, пов'язуючи бiлу хустку поверх
очiпка.
- А який же сьогоднi день?
- П'ятниця.
Батько довго мовчав. Дивився кудись у темний куток, де навiть ясного
дня лише рiдiли сутiнки. А згодом, коли мачуха вже вийшла з хати й Тарас
узяв зi столу батькiв дарунок, щоб заховати, обернувся до сина i запитав:
- Розумна книжка?
Тарас кивнув. Чомусь не мiг промовити й слова. Батько став прислухатися
до чогось у повнiй тишi й усе бiльше й бiльше хмурити брови. Потiм
закашлявся, забився в лiжку, немов рибина, викинута на берег, i довго не
мiг заспоко©тись. Поборовши кашель, витер сльози шкарубкою долонею й
запитав:
- Уже цвiте барвiнок?
- Бiля хати засинiли вчора двi квiточки...
- А в садку... на могилi?
- Цвiте... - промовив пошепки. Й додав поспiшно й весело: - А вся
левада бiла-бiла вiд рясту!
Зiрвався з мiсця, наослiп вискочив з хати, побiг садком до левади i,
ковтаючи сльози, нарвав зелено-бiлого цвiту. Вертавсь поволi, щоб
заспоко©тись. Обiйшов далеко могилу матерi й навпроти клунi вийшов на
гору.
Батько спав. Чи, може, знову слухав свою зболiлу душу й вдивлявся у тi
далекi й тривожнi марева, якi доступнi людям тiльки на гранi смертi й
життя.
Прокинувся лише надвечiр. Поманив до себе пальцем Тараса й звелiв
покликати в хату усiх дiтей, Павла, дiда_ _та_ _мачуху.
Не помiтив рясту, що лежав на лiжку бiля подушки...
Коли зiйшлися рiднi й запалили на столi каганця, батько розплющив очi,
обвiв усiх журним, прощальним поглядом i почав дiлити свою убогу
злидарську спадщину:
- Микита буде вам за хазя©на... Ти, Микито, - зупинивсь очима на
найстаршому синовi, - мусиш менших до пуття довести... Тобi ж одежа моя,
реманент... i все, що у нас для хазяйства...
Замовк. Облизав пошерхлi губи i попросив напитися. Коли вiддихавсь
трохи, зупинив свiй погляд на похнюпленому Тарасовi.
Тарас напружився i закусив нижню губу, щоб не розплакатись.
Тим часом батько, так нiчого й не сказавши, перевiв_ _очi_ _на Ярину й
Марiйку, що тулились злякано пiд долонi дiда Iвана.
- Дочкам Яринi та Марiйцi - все, що в хатi залишилось вiд матерi... -
через силу мовив батько й притих. Iз запалих тьмяних очей його покотились